Г.Г. Хубулава
Передбачаю, що у більшості людей, для яких пушкінське спадщина стала частиною життя, обрана тема може викликати здивування. Нам нелегко уявити з дитинства знайомого поета в руслі канонічної православної традиції, і виною тому не тільки існував багато років і найбільш поширений атеїстичний погляд на його творчість. Складний, безумовно, сам духовний шлях, пройшовши який поет зумів у рядку відобразити чистоту християнського ідеалу.
Необхідно зробити застереження, згадавши, що великий російський поет належить світській культурі, але християнський аспект його творчої спадщини від цього не втрачає, а тільки додає в ціні. Тема християнського початку в пушкінському творчості важлива не як "terra incognita", сама по собі, бо він і не є, і не як «спростування» недавнього до нього підходу. Християнська тема як доказ нерозривному зв'язку основ російської культури і російської духовного початку, і, перш за все, як приклад важкого осягнення Істини найсвітлішим і чуйним серцем - серцем поета.
Властива освіті ідея людини як «вінця творіння» і «самоцілі світу» вплинула на поглиблення намітилося раніше розколу між багатовікової церковною традицією і «освіченим» утвореним «новим поколінням». Саме в «сумнівному» дев'ятнадцятому столітті, в пушкінську епоху в російській народі народилася блюзнірська, але дуже характерна для часу прислів'я: «Церква близько - та йти слизько, шинок далеко - та йти легко».
У цій атмосфері і складалося первісне світобачення молодого поета, безсумнівно, окриленого близькими юності ідеями «царства розуму» і свободи. Пізніше нам неможливо уявити що виріс в цю ж епоху, його Онєгіна йдуть до Храму. А у ліцеїста Пушкіна з властивим йому бешкетництвом світ християнський вперше отримує відображення глузливе і криве (цілком у дусі юності і часу) в його «Гавриліади». Поема, в якій, м'яко кажучи, піддається сумніву непорочність зачаття Сина Божого, пізніше принесла поетові багато душевного болю. За визнанням сучасників, хоча вона й «виявилася наскільки талановита настільки й блюзнірська» [1] (К. Рилєєв), Пушкін «багаторазово відрікся від неї, навіть вказавши на автора, як на іншу особу» [2] (Вяземський). Разом з іронічним запереченням християнської святині чуттєвість молодого Пушкіна перейняла у просвіти ще один властивий йому культ - обожнювання античності.
Мабуть, ніхто з поетів, за винятком Пушкіна, не зумів так чуттєво і зримо передати реальність язичницьких богів, які відкривалися йому у самих різних втіленнях. Згадаймо, наприклад знамениту пушкінську «Нереїду»:
Над ясною росою напівбогинь груди
Діте, білу як лебідь, підіймаються »[3], -
або «Музу», нагородивши юного поета даром віршування:
Сама із рук моїх сопілка вона брала.
Очерет був жвавий божественним подихом
І серце наповнював святим чарівністю.
Тим дивніше, що, незважаючи на, здавалося б, цілковите ототожнення свого самосвідомості з античними стихіями, Пушкін зміг піднятися над ними духовно і, врешті-решт, відректися від них раз і назавжди.
Я чую знову друзів зрадницький привіт
На іграх Вакха і Киприда,
Знову серця ... завдає хладний світло
Чарівні образи.
<...>
Дві тіні милі, - два дані долею
Мені ангела в часи колишні.
Але обидва з крилами і з полум'яним мечем,
І стережуть - і мстять мені обидва,
І обидва кажуть мені мертвою мовою
Про таємниці щастя і труни.
У цих рядках ми бачимо світло покаяння за «гріхи молодості», але в них не відображено у всій повноті християнську свідомість. А дві великі таємниці «щастя і труни» тягнуть поета від зовнішнього вакхического захвату реальністю в глибокий внутрішній світ його душі. Таємниця труни - неминучість смерті. Дух, що усвідомить всю неминучість смерті, тлінність миру і між тим нескінченність життя говорить в поета в рядках знаменитої елегії «Брожу я вздовж вулиць галасливих»:
День кожен, кожну годину
Звик я думою супроводжується,
Прийдешню смерть річницю
Між їх намагаючись вгадати.
І нехай у мертвій входу
Млада буде життя грати,
І байдужа природа
Красою вічною сяяти.
Значущою і навіть знаковою залишається в цих рядках тема абсолютної самотності (як колись абсолютної свободи). Цікаво, що спочатку поет стверджував, що навіть його власний дар не в силах вберегти його від смерті. У чорновому варіанті вірша була така строфа:
Надармо! Долі не переломить
Уяви суєта,
І скоро з труною познайомить
Забуття близька риса ...
Тут ще неясно проступають роздуми про вище призначення дару, що отримали своє повне, геніальне завершення в «Пророкові». А нині таємниці труни все далі відводять думки його від «колишніх забав». Навіть спокій і воля, яких він так довго домагається в роки вигнання, і які, як відомо, поставлені Пушкіним вище щастя, не дають бажаного заспокоєння його душі. В одному з Пушкінських листів 1828 є красномовне свідчення пережитого ним духовного спустошення: «Тепер залишилися малим силам і надіям в серці моєму не можу відшукати рішуче ніякого застосування. Все життя мою прагнуть звернути на принизливу жарт »(З листа до Карамзіним). Плодом пушкінського відчаю - знамениті «Станси», з гіркою іронією приурочені до власного дня народження (26 травня 1828).
Дар марна, дар випадковий,
Життя, навіщо ти мені дана?
Іль навіщо долею таємницею
Ти на страту засуджена?
Хто мене ворожою владою
З нікчеми кликнув,
Душу мені наповнив пристрастю,
Розум сумнівом схвилював? ..
Вірш це привертає увагу відразу в двох аспектах: по-перше, у зв'язку з «переродженням» совершившимся у порівнянні з цими рядками в «Пророкові», а по-друге, у зв'язку з «відповіддю» на ці вірші, написаним (!) Митрополитом Московським Філаретом. Але про все по порядку.
Завантаження та факт знайомства поета з Митрополитом Філаретом, колишнім вельми непересічною особистістю, викликає безліч легенд і розмов. Одні з них стверджують, що Святіший був чи не духовним наставником поета, інші спростовують їх, кажучи, що їх два рівновеликих духовних шляху жодного разу не перетиналися. Пушкінське вірш у листі поетові Філарет назвав «стогоном загубилася душі» і написав свою відповідь:
Не даремно, не випадково
Життя від Бога нам дана,
Не без Бога Волі Таємної
І на страту засуджена.
Сам я норовливої владою
Зло з темних безодень кликнув,
Душу сам наповнив пристрастю,
Розум сумнівом схвилював ...
Згадалося мені, Забутий мною,
Прояснити крізь морок дум,
І воззіждется Тобою
Серце чисте, світлий розум [4].
Пушкін з вдячністю прийняв протягнуту йому руку пастирську, відповівши строфою, що перегукується вже з його «Пророком»: «Твоїм вогнем душа палім [5] / на серце ллється гірський світло, / І дослухається арфі серафима / У священному жаху поет». Порівняйте ці рядки з образами «Пророка»: «І шестикрилий серафим ...» «... угль, палаючий вогнем ...», «Повстань пророк! І дивись, і вислухай ... »Але справа не тільки і не стільки в зовнішньому схожості. Адже, по суті, вірш «Дар марна ...» - дзеркало «Пророка». Звичайно, не випадково, що звернувся до Святого Письма поет ототожнює свого героя з пророком Ісайєю, зробивши сюжетом вірші його очищення. Згадаймо слова Боговідца: «Всі ми багато грішимо ... За що ж Ти вибрав мене, Господи, в свідки Твоя?» (Іс. 2; 2-4). Перші рядки «Пророка» говорять про ту ж болі й порожнечі, яку можна зустріти в пушкінських елегіях:
Духовної спрагою Томім,
У пустелі похмурої я тягнувся ...
У первинному варіанті є безвихідна рядок: «Глибокої скорботою Томім». Проте в набутті духовного шляху скорботу змінюється духовної спрагою. Порівняними ці рядки з незрячим «хто?» У вірші «Дар даремна»? Але очищення і покаяння проходять тільки через біль:
І він до уст моїх припав,
І вирвав грішний мій язик,
І марнославні і лукавий ...
І угль, що палає вогнем,
Під груди отвору водвінул.
Як труп в пустині я лежав,
І Бога Глас до мене кликав ...
Порівнявши ці рядки з питанням елегії: «Хто мене ворожою владою З нікчеми кликнув?», Ми отримуємо уявлення про християнську еволюції пушкінської творчості. Поет відтепер не зневірився запитувач, але виконавець Божої Волі, відроджений Божої Милістю з колишнього «нікчемності». Дар для нього зовсім не «уяви суєта», але засіб виконання Волі Всевишнього:
Повстань, пророк, і дивись, і почуй,
Виконати волею моєї,
І, оминаючи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей!
У цих рядках народжується той Пушкін, про який інший національний геній - Достоєвський у своїй промові сказав: «Його Високий Дар є той до кінця не оцінений перл, в якому простотою і мудрістю світиться Таємна Воля Божа» [6].
Питання про моральну відповідальність Влада перед Богом і Народом стає центральною темою драми «Борис Годунов». Проповідники Віри православної (в тому числі сучасні) вважають найяскравішим чином «Бориса Годунова» «" смиренний і величний "образ Пимена, якого не можуть затьмарити інші дійові особи драми» [7]. Як ні
дивно, ідеальним царем виявляється Федір Іоаннович, який «на престолі стогнати про мирне житії мовчальника».
Бог полюбив смиренність царя,
І Русь при ньому у славі безтурботної
Втішилася ...
Навпаки, «шляхетні» пориви Бориса Годунова тільки приводять до катастрофи і його, і його родину, і всю Росію. Оскільки влада його «куплена» гріхом вбивства. У трагічному монолозі цього героя «Досяг я вищої влади ...» як ніде раніше у творчості Пушкіна чутна біль душі «невирішеною покаянням». Найважливішою в драмі постає саме думка про першість Влада Божої над владою мирської. Поет знову повертається до християнських постулатів гріха, покаяння, смирення і служіння, відбивши у великій драмі не тільки трагедію влади, а й свої вже цілком сформовані духовні переконання, схиляються до православ'я.
Древній грузинський монастир представляється Пушкіну небесним ковчегом спасіння.
Твій монастир за хмарами,
Як у небі майорить ковчег,
Паріт, трохи видний, над горами
Захоплена душа поета, напевно, вперше відкрито зізнається читачеві у своєму високому бажанні:
Далекий, жаданий брег!
Туди б, сказавши прости ущелині,
Піднятися до вільної височині!
Туди б, в захмарну келію,
У сусідство Бога сховатися мені! ..
Цікаво, що образ волі-свободи, пов'язаний в юності з запереченням, тепер перегукується саме з «сусідством Бога». Але тепер він знову кидає останній погляд на минуле, в якому йому відкривається протиставлення Мудрості Божої і брехливих спокус. Вірш «На початку життя школу пам'ятаю я ...», присвячене швидше за все Царськосельській Іконі Божої Матері, починається буденно. Але строгий і разом з тим лагідний Лик Богородиці надає розповіді особливе світло.
Смиренна, одягнена убого,
Але виглядом Велична Дружина
Над школою нагляд зберігала суворо.
Мене бентежила сувора краса
Її чола, спокійних вуст і поглядів,
І повні святині словеса.
Вже без болю, але тільки з жалем Пушкін говорить про своє дитяче нехтуванні Словом Божим:
Дічась її порад і докорів,
Я про себе перекручено тлумачив
Зрозумілий сенс правдивих розмов
Нарешті, Пушкін оголює справжню сутність своїх юнацьких кумирів.
Інші два чудові творіння
Вабили мене чарівною красою:
То були двох бісів зображення.
Один (Дельфійський ідол) лик младой -
Інший женообразний, хтивий,
Сумнівний і брехливий ідеал -
Чарівний демон - брехливий, але прекрасний.
Варто згадати лише про те, що мова тут, ймовірно, йде про зображення Аполлона і Венери. З тихою мудрістю поет дивиться на свій минулий «сумнівний і брехливий ідеал». Але що стало для нього живим втіленням ідеалу нового? На це питання Пушкін відповідає рядками, які є перекладанням молитви Святого Отця Єфрема Сирина «Господи, Владико Живота мого!»
Владико днів моїх! дух неробства сумній,
Любоначалія, змії прихованої цього,
І пустослів'я не дай душі моїй.
Але дай мені зріти мої, о Боже, гріхи,
Так брат мій від мене не прийме засудження,
І дух смиренності, терпіння, любові,
І цнотливості мені в серце оживи.
Більшої мудрості, чому світ Щирою молитви, не може осягнути свідомість християнина. Але вона є закономірний підсумок важкого морального шляху поета, що лежить від сліпого юнацького відкидання батьківською Віри через покаяння до її вільному прийняттю.
Примітки
[1] Лотман Ю.М. Про поетів і поезію.
[2] Вяземський. Записки про Пушкіна. М.: «Знання», 1984.
[3] Тут і далі цитується за: Пушкін А.С. Повна. зібр. соч. т. 1. Під ред. Т.Г. Цявловского. С. 208-322.
[4] Історія релігії. М.: «Аванта +», 1994.
[5] Тут і далі курсив мій, - Г. Х.
[6] Достоєвський Ф.М. Щоденник письменника. Репринтне видання (1881 р.). СПб., 1992.
[7] Митрополит Анастасій (Грибановський). Пушкін у його ставленні до релігії і Православної Церкви / / А.С. Пушкін: Шлях до православ'я. М.: Отчий будинок, 1996. С. 80