Олексій Саганом, http://www.okarina.km.ru
Мертве обличчя великого міста
Будь-яка людина, так чи інакше бував або жив у сучасному Петербурзі, не міг не помітити разючого контрасту між духом створював ці стіни, пам'ятники, ліпні прикраси будинків, духом вибудовуємо ці проспекти і вулиці і духом сучасного Петербурга. Рівень теперішнього життя цього великого міста лежить на кілька порядків нижче його архітектурного номіналу. чи навіть може йти мова про порівняння першого з другим.
Сучасний Петербург подібний прекрасної раковині, викинутої на берег північного моря. Раковині порожній - її молюск помер і зотлів, а в спорожнілому домі оселилися різні жучки і черв'ячки, ніяк не пов'язані з пишнотою зовнішньої обробки їх життя.
Говорячи конкретно, Петербург, задуманий і виконаний, як столиця великої держави, позбувся носіїв цієї державності. Місто, побудоване імператорами і великими князями, став містом простих людей, з усіма наслідками відбуваються від цієї відомого роду простоти.
Звичайно необхідно обмовитися, що описана картина має виключення, але не можна сказати, що ці винятки носять рішучий характер. Так чи інакше, але сучасний "Мідний вершник" залишається вершником без голови.
Повернення до суті питання
Це розлоге вступ має послужити ілюстрацією до питання про суть пародії, як історичного та культурно-суспільного явища. Воно необхідне остільки оскільки у наш час спародійовано і саме поняття пародії. З'явилася думка, що пародія ні що інше, як дурне і смішне вірш, написаний за мотивами іншого дурного і смішного вірша. Це дивна думка довго насаджувала "Літературна газета", розміщуючи на своїй шістнадцятій сторінці такі "пародії".
У всі інші часи пародія передбачала існування натхненного, серйозного прототипу і прокрустствующего пізнього виконавця, який не бажає або не здатного вмістити в себе величі що стоїть перед ним явища культурної чи ж духовної, як у нашому випадку життя.
Життя сучасного Петербурга послужить нам, як приклад класичної пародії, необхідний для розгляду пародійної діяльності Томаса Манна по відношенню до першої книзі пятикнижия Мойсея
Про світової гармонії
Вважається, що невід'ємною ознакою пародії є навмисно знижений автором стиль і гротескні, дивакуваті риси персонажів. Так воно і буває, якщо автор, усвідомлюючи непереборну різницю між пародійовані оригіналом і власними артистичними здібностями, вибирає стиль відповідний своєму внутрішньому стану, "Битва мишей і жаб", по відношенню до "Іліада", "Дон Кіхот", по відношенню до лицарського роману , демонструють нам приклади цілком усвідомленого авторами пародіювання.
У "Йосипа та його братів" цей основний, здавалося б, ознака пародії на перший погляд не виявляється. Автор з першої ж фрази задає схвильований тон, він починає розмову про таємниче, незбагненне, страшному. Розділений на десять частин пролог має власну назву "Зішестя в пекло"
"Минуле - це криниця глибини невимовною. Чи не вірніше буде назвати його просто бездонним?". Запаливши ліхтар натхнення, автор пропонує нам почати цей "невимовно" довгий спуск. По дорозі він розкриває перед нами свій погляд на минуле не тільки, як на історію, розгляд історії для автора не самоціль, а тільки шлях до її збагненно початку. Минуле наводиться тут, як логічний ланцюг подій, що веде до мислимому автором архетипу цього "світу форм".
"Душа, тобто прачеловеческое початок, була, як і матерія, одна з першооснов буття, вона мала життям, але не володіла знанням. Справді, перебуваючи поблизу бога, в горнем світі спокою і щастя, вона неспокійно схилилася - це слово вжито в прямому сенсі і показує напрям - до безформної ще матерії ... " Прачеловеческое початок, бог і матерія складають, за вченням Т. Манна космічний тріумвірат сил, здатних взаємно впливати один на одного.
Як видно з вчення Т. Манна про порятунок, це взаємний вплив не безмежне. Світова гармонія, вчить нас автор роману, відновиться після того, як: "одержима пристрастю душа знову визнає горнюю свою батьківщину, викине з голови земної світ і кинеться у вітчизняну сферу спокою і щастя. У ту мить, коли це трапиться, Дольний світ безслідно зникне ; до матерії повернеться її відстале впертість, не пов'язана більше формами, вона зможе, як і в правечності, насолоджуватися безформністю, і отже теж буде по-своєму щаслива. " З наведених слів стає ясно, що бог не здатний змінити матерію, зробивши її придатною для щастя. Зауважимо так-же, що це макрокосмической щастя є тут остаточним замінником святої істини, існування якої, по суті справи, не зізнається Т. Манном, в усьому цьому величезному романі ми не знайдемо жодного натяку на те, що така істина існує. Для досягнення щастя не є ніяких інших перешкод, окрім власного бажання душі перебувати поза щастя, що, втім, не спотворює її природної природи і не позбавляє її повноцінного спілкування з богом.
В рамках навчання Т. Манна такий погляд на основу буття виглядає логічним, оскільки: "Прачеловеческая душа - це найдавніше, вірніше, одне з найдавніших почав, бо вона була завжди, ще до часу і форм, як завжди були Бог і матерія. " У цьому космічному тріумвіраті богу відводиться не більше ніж почесне місце, за матерією визнається безумовна само-бутність, людське єство, також визнається цілком самодостатнім і в усьому рівним богу, крім чисто зовнішньої могутності (камінь в город земних правителів), яким душа має в меншій ступеня. Таким чином, вся історія світу представляється нам, як довгий але вірний шлях з матеріально-го нещастя до нематеріального щастя.
Розмова пророка і поета
Минувши пролог, ми вступаємо на широкі простори біблійної історії. До ряду безперечних успіхів Т. Манна належить освоєння ним цих просторів, яке далося йому не легко.
Жанрові закони роману говорять; що людина, що вирішила написати роман, повинен описувати внутрішні переживання героїв, ті почуття і думки, які виникають у них у відповідь на пригоду та радості їх життя. Він повинен проникнути в своєму описі до останніх глибин душі і серця кожного зображуваного ним персонажа, і в цих глибинах повинно відбитися час в якому живуть (жили) ці люди, народ, до якого вони належать своїми людськими корінням, і врешті-решт, у романі повинно відбитися все людство і світ, в якому воно живе.
З цього боку перша книга пророка Мойсея представляє невичерпне і найкращий матеріал для роману. У ній дається історія всієї людської сім'ї від створення перших людей в раю, до поселення роду праведників у Єгипті. Роман про рід служителів єдиного істинного Бога неминуче стає романом про все людство, оскільки вісь людської історії, що спрямовується всемогутнім, який опікувався про людей, Богом, просто не може пройти в якомусь іншому місці.
Тому немає нічого дивного в тому, що Т. Манн, один з головних романістів ХХ століття, почав, висловлюючись його словами, які ми знаходимо в післямові, "намацувати шляхи і зважувати можливості - а чи не можна піднести цю захоплюючу історію зовсім інакше - розповісти її знову. "
Спробуємо і ми, подібно Т. Манну зважити свої можливості щодо перекладу книги буття на мову роману і розглянемо головні шляхи по яких нам доведеться рухатися.
Перше і основне особа, без якого книга буття не могла б існувати - це Бог, творець неба і землі. З перших же рядків ми бачимо, що Його можливості і здібності ніяк не обмежені. Він всемогутній і створив все існуюче з небуття, образ Його дій при цьому залишається для нас абсолютно незбагненним, сам письменник нічого не пояснює нам, а тільки повідомляє, що Бог створив, сказав, назвав, створив. Яким чином можна створити щось з ніщо, сказати так, щоб з'явилося те чого не було, назвати щось новоявлене так, щоб назва відповідала внутрішньої суті "створити звірів земних по роду їх" і т.д. ? Відповів на ряд таких питань може сказати, що він знає Бога і здатний зобразити Його в якості одного з персонажів свого роману.
Серед подій, описаних в Книзі Буття після створення світу, ми знаходимо окреме створення людини, як миру у світі, гріхопадіння людства, вигнання людей з раю, загибель Авеля від рук Каїна, вселенський потоп, нове населення землі і т. д. Людина здатний осягнути сенс цих подій, причини, по яких вони відбувалися, може написати роман про це.
Основним мотивом, що збирає воєдино композицію Книги Буття, можна було б назвати думка про вічність і суміжну з нею думка про святість. Відтворити цей мотив у своєму романі цілком здатна людина присвятив все своє життя споглядання вічного, діяльним спілкуванням з Богом освятивший свою душу і все своє життя зробив святою.
Чому вдався цей роман
Результати нашого попереднього розгляду занадто очевидні - всі шляхи, по яких ми повинні рухатися в написанні роману на основі Книги Буття для нас абсолютно непрохідні. Повне розбіжність духовних масштабів Книги Буття і світової художньої літератури в наявності.
Але чому, незважаючи на все це, роман Т. Манна вдався?
Він вдався саме по тому, що Т. Манн не ступив ні кроку по перерахованих вище шляхах. З наведених вище цитат видно, що бог Т. Манна це зовсім не біблійний Бог, так само, як і людина Т. Манна це зовсім не біблійний чоловік. Останнє особливо цікаво тому, що з одного боку ми бачимо не-збіг, точніше сказати протистояння антропологій Мойсея і Т. Манна, а з іншого боку ми бачимо, що людські характери святих героїв роману це зовсім не біблійні характери.
Якщо Аврам Мойсея це пророк, який вийшов "з землі своєї і з спорідненості свого", бо так наказав йому Господь (Буття гл. 12), то Авраам Т. Манна це релігійний дисидент: "Його відхід (із землі своєї і з спорідненості свого А. С.), що з'явився, безсумнівно, знаком невдоволення та незгоди, був пов'язаний з якимись будовами, запалими йому в душу якимсь образливим чином, які були, якщо не споруджені, то, у всякому разі, оновлені і непомірно піднесені тодішнім царем ...". Якщо Аврам Т. Манна знаходить, безнадійно забутого людьми, єдиного Бога, як "нововідкритого", навіть цілий розділ в розділі "Авраам" називається "Як Авраам відкрив бога", то Авраам Мойсея служить сімейному Богові - Богові своїх, освячених цим служінням предків. Що, як ні цю наступність у служінні, неперервану від праотця Адама, підкреслюють скрупульозні біблійні родоводу?
Якщо Йосип Мойсея, це юнак-пророк, що страждає, спочатку, від заздрості братів, а потім від беззаконної похоті дружини Пентефрія. Те Йосип Т. Манна, це самозакоханий гордій і самодур у всьому, до речі сказати, подібний своєму богові, який, спочатку, зухвалою поведінкою й нашіптування викликає справедливу ненависть братів, а потім, потрапляє в дуже неприємну історію через те, що його необережно короткі стосунки з пані переходять в роман. Таким чином, якщо ми повіримо, що і більш пізні біблійні пророки одного духу з Йосипом Т. Манна, то нам доведеться припустити, що Ієремія справедливо був побитий камінням, Ісайя справедливо був перепиляний пилкою, Ілля справедливо піддавався гонінням від Іє-завели і Ахава і т. д.
Портрет Якова в старості виписаний Т. Манном найбільш старанно і навіть трепетно. Це другий основний персонаж роману поряд з Йосипом. Щирий пафос, з яким автор прикрашає його старість пристрасністю, глибокої і витонченої екзальтацією, а також, артистичним самодурством, говорить нам про те, що саме так, на думку Т. Манна повинен виглядати справжній пророк.
Упевненістю в тому, що артистичне і пророче служіння за своєю суттю не відрізняються пронизаний весь роман, саме за свободу пророка, читай артиста, виступає Т. Манн. Тільки артист втілює в собі повноту людської гідності, він несе в відсталий світ земний людей нове, він, подібно горьківському Данко, виводить людей з затхлого, болотистого лісу догм. Він, зрештою, творить самого бога, допомагаючи богу вдосконалюватися. Про непрості проблеми боготворчества радиться у Т. Манна "освічений" молодий фараон з потомственим пророком Йосипом, про проблеми боготворчества радився з Мелхиседеком "відкрив бога Авраам": "Авраам вів у Сихемі з Мелхиседеком, священиком Баала заповіту і Ельельхона, довгі розмови про те, тотожні чи цей Адон і Авраамів господь, і якщо так, то до якої міри. "
Між тим, як відносини Авраама і Мелхиседека у Мойсея виглядають зовсім інакше. Після повернення Авраама з війни "Мелхиседек, цар Салиму, виніс хліб і вино. Він був священик Бога Всевишнього. І благословив його, і сказав: Благословенний Аврам від Бога Всевишнього, що створив небо й землю і благословенний Бог Всевишній, який зрадив ворогів твоїх в руки твої. Авраам дав йому десятину зо всього. " Виплата Авраамом релігійної данини Мелхиседеку незаперечно говорить тут про їх ієрархічних відносинах, у служінні одному загальному Бога.
Між тим, як саме в боготворчества викривають старозавітні пророки язичників, одночасно говорячи про те, що Бог Ізраїлю - несотвореннийБог, "Він створив нас, а не ми", співається в одному з псалмів.
Про розсудливості таланту
Розсудливість таланту, що не дозволяє поетові зображати речі незрозумілі його розуму і серця, заслуговує окремого розгляду, треба думати, що, перераховані вище підміни змісту і духу Книги Буття викликані саме цим чуттям письменницької правди. Незбагненну для себе стихію святого і божественного Т. Манн замінює на більш властиву йому стихію письменницького вимислу і філософського міфотворчості.
В авторському післямові до роману ми знаходимо цитату з Гете, яка, мабуть, послужила робочим девізом для Т. Манна. "Як багато свіжості в цьому природність оповіданні, тільки він здається занадто коротким, і з'являється спокуса викласти його докладніше, домалювавши всі деталі". Божественно прекрасний сюжет життя Йосипа викликає глибоке співчуття Т. Манна, а духовне і пророче зміст Книги Буття, реальне, а не вигадане, йому нецікаво і незрозуміло, від цього йому здається, що Мойсей полінувався або ж не зміг зобразити деталі - переживання, почуття і т. п.
Для Мойсея, як для служителя Бога своїх батьків, який заради цього служіння відкинув всю красу, розкіш і навіть мудрість Єгипту, і за своєю гарячої ревнощів до цього вчення, з царського сина став вигнанцем, на першому місці стоїть саме те, що він хоче сказати , як пророк цього Бога. А сюжет, який під його натхненною рукою вийшов божественно прекрасним, для нього не більше ніж глиняний посуд, що містить незрівнянно більш дорогий напій пророчого слова. Т. Манн відтворює основні риси цієї судини, тонко інкрустує його, покриває емаллю, потім наповнює різно-образними пахощами і прянощами, запечатує епілогом, як золотою маскою, - і в результаті виходить професійно і зі смаком виконана мумія, яка має таке ж відношення до прототипу , яке і мумія має до живої людини з, якого вона виготовлена.
Пророки, з точки зору пророка Мойсея, Т. Манну явно не вдалися, вони вийшли несхоже. Але те завзяття, з яким Т. Манн освоїв це величезне сюжетне простір, населене безліччю глибоких і гарних персонажів, не може не привертати до себе симпатії. Це завзятість представляється нам, як якийсь сплав німецької скрупульозності і монгольської невтомності. З наведених вище цитат ми бачимо, що Т. Манн, обскакавши величезний простір Книги Буття, ніде не торкнув його плугом, не закінчив будувати, подібно своїм персонажам-кочівникам, - він освоїв цю землю лише на глибину коріння трави, яку їли його письменницькі коні .
Надавши свого роману зовнішні форми, властиві творам християнської культури, Т. Манн не вніс до нього дві важливих складових християнського життя - святість і вічність. При самому уважному розгляді роману, ми не знайдемо там позачасового поняття вічності, скрізь тільки роки, тисячоліття, міліонолетія - без початку і без кінця. Не виявимо ми там і божественної святості, як найвищої повноти і повної досконалості, скрізь тільки білячий біг у колесі часів від "поганого" старого до "найкращого", але також недосконалому новому - без кінця.
"Свобода, рівність, братерство"
Останньою ілюстрацією різниці між прототипом і пародійним романом Т. Манна нам послужить цитата з роману. В описі "спуску" Йосипа до Єгипту ми знаходимо згадку про відомому для всіх, хто читав Моісеєв Вихід, вогняному стовпі:
"Між полуднем і ввечері попереду них, немов би вказуючи їм дорогу, рухався величезний вогненний стовп. Хоча вони знали природу цього явища, їх ставлення до нього визначалося не тільки його природної стороною. Вони знали, що це полум'яніють на сонці летючі вихори пилу. Однак вони з шанобливою багатозначністю говорили один одному: "Попереду нас рухається вогненний стовп."
Міражі пустелі і "прах, його ж вітер її розвіває" - ось доля людини, спокусившись поставити свою людську на місце божественного. Пародійна життя сучасного Петербурга, яку ми наводимо як приклад на початку цього есе, те саме роману Т. Манна в тому, що і вона стала, як результат заміни легітимною, даній від Бога, влада на нелегітимну - гуманістичну, ліберальну, соціалістичну.
Братья остаточно зненавиділи Йосипа, коли дізналися, що він поставлений від Бога бути їм за царя, і вирішили влаштувати йому "свободу, рівність, братерство". Може бути не треба було, а?