Пан автор
Про прозу Владислава Отрошенко
У літературі є лише підсумки, а на думку Ніцше: будь тим, що ти є - і ти будеш усім. Так і в безвісного майже для літературної публіки, якогось прозаїка "В. Отрошенко" немає нічого кращого вже написаного і досяг він в мистецтві, в мистецтві ще не підкорювати інші вершини. Проте ж його прозріння, а потім і осяяння, коли всі повітряні нитки почуттів знайшли форму, як би виткані в той, ні з чим не порівнянну матерію мови, в його п р о з у, пропливли над літературою зразок кульової блискавки - безшумні, в німоті свого напруги, неприкаяні, зникаючі невідомо в якому часі.
"Двір прадіда Гриші" - повість, опублікована в першому номері "Ясної Поляни", нового журналу, що був відкритий для читання в 1997 році; повість з невеликих оповідань новий журнал і опублікував як би заново, хоча вперше вона побачила світ років десять тому і читали її тоді не толстовці, а комсомольці. Точно так у 1996 році журнал "Постскриптум" заново опублікував прозаїчний триптих "Персона поза достовірності", що мандрував з літератури стільки ж років. Журнал "Жовтень" повернув поховані було під спудом минулого оповідання - "З життя йолоп і його приятеля", "Стара Тамара" ... Долею багатьох новітніх письменників виявилося таке ось дивне для них повернення з недалекого минулого. Так, бували і тоді долі трагічною, цього хоч друкували, скажуть нам, але і ми говоримо про долю зовсім-то не трагічною, а загадкової, якоїсь прогавив. Та чи був Отрошенко?! Перша ж книга, точніше сказати, містичний роман про одну з найбільш фатальних фігур у російській літературі, Олександра Васильовича Сухово-Кобиліна - "Веди мене сліпець" - до нас не дійшла з Новочеркаська ні поїздами, ні пароплавами; розсипи оповідань; оригінальна філософська есеїстика; п'ять справжніх достеменних російських повістей - за напружене творчістю десятиліття, і що ж?
Твори неминучі в путісплетеніі російської прози опинилися в сучасності непоміченими. Але справа була і в дусі самої прози, яка, віддамо їй належне, була невразливою для критичних страчують або мілующіх поглядів, тому що брала угодний своєму часу вигляд, ніби віск, а згораючи свічкою, зовсім не втрачала сенсу искуснейшей своєї форми. Чи віддадуть цій прозі належне тепер в літературному світі, або сприймуть поверхнево, поблажливо, як це вже було в минулому, - але, відкриваючи її заново, напевно, знайдуть коли-небудь можливість і зрозуміти, відкрити для себе нарешті просту її суть: визнати талант автора неповторним, феноменальним.
Отрошенко блаженний шептун, і якщо відносити його в сучасності, то не інакше, як до того кола письменників, у яких вигадка і міф, сплетені з вірогідністю - є спосіб створення свого, позачасового світу, але і спосіб заперечення зла, поетичного надмірного споглядання, що ні на є російського в своїй природі.
"Двір прадіда Гриші" - написаний так щиро, як тільки можна писати. Це розповідь про дитинство хлопчика, що живе в козацької станиці у двох своїх людей похилого віку, прадіда Гриші і дружини його Анисьи. Написані ці картини життя, побуту баченням дитини та її душею. Немає розуміння таких речей як смерть, зло. Замість того є дитячі, навіть у людей похилого віку, образа, жадібність, страхи, хитрість, простодушність; заклопотаність зовнішнім, а не внутрішнім - егоїзм вічно живої істоти. Дитяча щирість хлопчика і людей похилого віку одушевляє предмети, тварин, природу - до всього є віра. Але в душі дитини, від усвідомлення цього год у д а життя, народжується зовсім не страх Божий і смиренність, а почуття божественного в самому собі.
Усі образи у повестованіях Отрошенко "моторні", як в страшних чудесних казках Гоголя. У рух приходить весь предметний світ, але містицизм дорослої людини, часом похмурий, ні за що не зріднити з містичним баченням дитячим, де панують тільки подив і радість буття. Все реально настільки, наскільки реальна людське життя. Дитині, хлопчику, життя здається вічною - він велике Ніхто і Ніщо, і крутиться наче б "божа бджілка" в рої бджолиному свого прадіда, так що прадід Гриша ні-ні та Курнет на внучка димком, як на ту саму набридливу кусюча бджолу.
Але рій - як людський. Отрошенко здійснює відкриття: тому, хто тільки з'явився на світ, все в цьому світі має здаватися старшим за віком - стародавнім, навіть вічним. Ніби жили до нього ці дід з бабою не одну сотню років. Відчуття міцності буття несподівано вселяється їх старістю. Світова гармонія, в якій навіть лякає виду рак, виловлений з річки і що жив в ній багато років, стає "дідом Семеном", злобливість господарем сарайчика, де "жере він свій поганий вугілля" і живий триста років. А між тим сюжет повісті - низка смертей цих людей похилого віку, низка нестрашним непомітних зникнень. Дід - як засинає. Бабця - їй смерть як наснилася. Померли ще довго крутяться в своїх трунах, ніби влаштовуються в них якомога зручніше, лаються та норовлять дорікнути живих, що ті їм чимось не догодили, чогось не додали. Нарешті звучить, обрамляючи розповідь сумним, але і пахучим вінком, тема "того світу", де всі "темно і бридко".
Отрошенко назвав оповідання "Двору прадіда Гриші" насторожливо поетично "новелами", але це виявляється всього лише сумною усмішкою над сумним ж; чимось допотопним і сирітським, як грамофон, що виносить на двір з пилюки прадід Гриша і слухає, лякаючи гусей та індичок пристрастями людськими - музикою, яка рветься на світ з його мідної труби. "Музика", однойменна новела - втілена світова гармонія. Помер прадід. Хлопчик розколупав грамофон, бажаючи відкрити нарешті таємницю тих заборонених звуків, хранілем яких був померлий старий. А таємниця зникла навіки, перетворившись на гірку пружинок, в мотлох, на порох. Так ось і смерть - розбирає людини до кісточок, стає їй це можна зробити. Якщо немає душі, то нема вам тоді і світу, замовкає він і гасне, перетворюється на безплідний порох як старий цей грамофон. Зникає музика.
У чомусь "Двір прадіда Гриші" (не оповідання, а його герой, що рятується у дворі свого прадіда, як на Ноїв ковчег, хлопчик, дитина, з вічною "старечою" мудрою душею) воскрешає у читача у пам'яті шолоховського
"Нахаленка". Але козачки у Отрошенко НЕ заслані від Шолохова, вони від господа Бога заслані - і так само по-небесному урочисто величає він їх у своїх повістях "панами козаками"; не козаки, а ніби ангели, і старий, і малий, і мужики і баби.
В епілозі, вже щось спливли в кінці розповіді від поезії, від піднесених почуттів, очікувано пояснюється ставлення дорослої людини до свого дитинства і духовним відкриттям. Доросла людина розібране намагається зібрати - зробити те, що не вийшло у хлопчика. Це створення Логосу після Гармонії, і її вже сумне неминуче зникнення; створення насущного Миру, замість колишнього і ненасущного Світу - так само простодушно замикає від нас тайники життя і душі, як були вони і розкриті. Але зате і зрозуміло, що цей епілог - ніколи не буде до кінця написаний. Кожного разу відчуття втрати, туга за зниклому буде змушувати дорослої людини в чомусь каятися і каятися до тих пір, поки як з шкаралупи не вилупиться такий ось живий, весь зі світла хлопчик.
Що ж народилося раніше, шкаралупа мертвуща Світу чи несмертельний Світло - вирішувати вже тим, хто читав чи захоче прочитати цю повість. "Двір прадіда Гриші" - зразок російського розповіді про дитинство. Про життя сказати, після такого читання, буває нічого, хочеться тільки, як дитині, слухати і слухати, стаючи в ній зачарованим мандрівником.
Триптих "Персона поза достовірності", що створювався протягом майже десяти років, друкувався в наших журналах також протягом цього десятиліття, загадково блукаючи над літературою. Початок загадкового цього блукання поклав "Наш современік" в дев'яносто першому році, у самий розпал громадянської літературної війни, наступний же маршрут, від "Нашого сучасника" і "Москви" до "Іcкуства кіно" і "Постскриптуму", схожий сам по собі на фантастичне твір; це як промайнути електричкою "з Москви до Петушки", промахуючись повз кремлів та червоних площ, з думкою про яких, мабуть, і зачинали подорож в літературу провінціала, та до того ж - потомственого козака з батьківщиною Новочеркаському; людини, одержимої, сильного, а й простодушно вразливого, самотнього.
Лінії долі Отрошенко розігрувалися за сюжетом його ж повістей - і все вищесказане начебто б входило в їх задум. Відчуття, що в одному предметі ховається ще інший предмет мізерно в порівнянні з відчуттям подвійного дна в художній формі. Уявіть хоч на мить, що вглиб Венери Мілоської мармурової, цієї досконалої замкнутої, що коло земної, форми, прихована незбагненним чином зовсім інша форма, потворна, або нехай така ж, нехай навіть точна копія. Хто уявив подібне, не кажучи про те - хто створив, той відкрив вже інше п р о с т р а н с т в о мистецтва. Так і Отрошенко, якщо він є, якщо ця проза - не вигадка або ж імітація - відкрив інше, нове, невідоме простір літератури, проте ж не вичерпне яким-небудь черговим екзистенційними абсурдом, де життя є смерть, а смерть є життя і інше, а повне повітря і сенсу.
"Персона поза достовірності" мандрувала до цієї пори і знайшла заспокоєння в журналі "Постскриптум", славному своїм тиражем. Тисяча штук журнальних книжок - все одне, що мертві душі; а Тетяна Вольтская і справді їздить по губернії нашої літературної московської таким собі Чичикова, три рази на рік, ікогніто, набуваючи за дрібниця лежаща мертвим вантажем рукописи, назад ж подорожуючи з Петербурга в Москву вже з благаухающімі друкарською фарбою "нумерами" свого журналу, тягая мало не всі тисячу штук - саме, що до Москви, і цей її сізіфова праця раптом так заворожує. Це ж означає, що існує журнал у просторі майже потойбічне, міфічний. Позначення "Санкт-Петербург - Москва", жалонерскіе ці віхи, однак набуває сенсу як продовження шляху все тієї ж долі і повинно бути приписано до розряду цієї ж прози. Так і запам'ятаємо: у році тисяча Девятсот дев'яносто шостому пан автор повернув сам себе через десять років небуття в Москву!
"Персона поза достовірності", повторимося, складалася з життєвою довготою. Цей досвід, сенс, витягів Отрошенко з часу, і розповідається нам в тій надзвичайною формі не літератури, а ЛІТЕРАТУРНОЇ РЕАЛЬНОСТІ: "Він вважає, що часу як такого не існує зовсім. Тобто, Анюта, він не те, щоб заперечує час, а говорить, що не існує минулого і майбутнього, а є тільки одне неподільне Справжнє ... " І будь то "коротке дослідження видавничої діяльності Кутельнікова" або ж "публічна лекція, прочитана лаврітістом Гнатом Ставровський в зимовій столиці Королівства Бутан під час мусонних дощів і присвячена загадки життя і смерті великого російського тамбурмажор Сальвадора Романо" - цієї історії, повної захоплюючих втілень, відтворити , хоч для звіту самого себе, виявляється вже неможливо. "Прощання з архіваріусом", "Чому великий тамбурмажор ненавидів подорожі", "Таємниці жалонерского мистецтва, або Викриття д-ра Казино" - маленькі містерії. У розумінні їх як містерій і криється, на погляд наш, розгадка того, що іменується високо таємницею творчості.
Це зовсім не "реалізм", як було кимось висловлене за звичкою узагальнювати вже відоме, але й не твір у дусі і прийомах "постмодернізму", післясмак доморощених наших Фолкнера і кафок, від якого давно вже погано тхне мистецтвом. Область Війська Донського і Новочеркаськ - не міфічна Макондо та інше. Вони, якщо вже шукати подібності, подібні до російської небесної тузі за батьківщиною, і в тузі цієї будували в глухих місцях монастирі, тинялися, клали голови на плаху, тобто натурально народжувалися, жили та помирали. Новочеркаськ є той же Миргород, Старгород, Чевенгур - місце, область землі, улюблені в тузі і цієї ж тугою втілені. Точно так і енергію образів і мови дають Отрошенко НЕ гоголівські з запорізької січі "пани-браття", не лесковский отаман Матвій Платов з "Лівші", не Шолоховське козацький комісар, а ще не чувані нами в російській прозі "пани козаки", вся урочиста важливість яких гуде вже в кожному слові. Проте ж і гуде вона невідомо, сама по собі жива містерія; "Яке враження справило на француза це оголошення, невідомо. Відомо тільки, що військовий отаман Павло Іванович Міщенко на своєму примірнику" Цивільних новин "(він отримував їх у 7.3О ранку) прямо на оголошенні Кутельнікова написав величезними літерами синім олівцем "Тю!" і послав на отаманську, 14, чергового вахмістра з кінним загоном. Зрозуміло, ніякого видавництва ні в будинку N14, ні в сусідніх будинках вахмістр не знайшов. У рапорті отаману він, проте ж, доповів, що йому "вдалося виявити деяку незрозумілість в єхидною фігурі француза Ж.М. де Ларсона, яка справляє на отаманської, 14, фотографічні портрети осіб усіх станів, сама ж на собі ніякого сталого особи не має і може представлятися в натуральному вигляді не тільки не французьким фузілером, але навіть гарненькою маркітанткою. "
"Гвізарми", "штуцера", "фузелі", "шмутцтітули" та інші клацають мовою слівця володіють тим же містичним властивістю. Ясно ставлення до них начебто б до живих і що вони не спочивають експонатами в тій прозі, а як раз вилазять з музейної пилу і починають рухатися, стаючи образами "моторними", рушійними всім цим "балаганом втілень". У стилізаціях історичних, число яких в літературі нашій вже мало не тисяча, архаїзмами тільки маскують ту чи іншу історичну епоху, але з-під масок мертвих "шмутцтітулов", "фузель", дивиться розверстані очиськами сіра порожнеча, тому як вони і покликані тільки що порожнечу приховати так послужити достовірності. Тобто значення їх - стилізація, а не поезія. Отрошенко ж у самих архаїзму відкрив істота поетичне, але зазвучати високе, поетичне у них могло не інакше, як з вуст "пана козака", образу якого достовірнішого, милею для Отрошенко і нема; "горцу в малиновому козакині до того полюбилася саморушний карета, що він, за його зізнанням в мемуарах, жорстоко побив на публіці графського кучера, коли той у простоті душевній спробував зайняти його місце за рульовим колесом ". А в примітці авторське ми дізнаємося майже й таємницю про якихось Орешкова чорнилі: "При світлі сонця і низької вологості вони вицвітають швидше, ніж алізариновим; іноді залишають дослідникам лише золотисті іскорки - нетлінну, але на жаль, вже мовчазну душу слів. Зате у вогкості, як стверджують фахівці, це чорнило з відвару цецідій набувають дивовижну стійкість ".
Однак містерія - народжується не в страху смерті або трагічному роковому очікуванні смертей, а як за помахом чарівної палички сутичкою безстрашної зі смертю. Область Війська Донського, з його "загоном невгамовних барабанщиків і ротою невтомних гренадерів", відправляється у великий похід "на Індію". У поході тому беруть участь видавець-привид Кутельніков з повісті "Прощання з архіваріусом", що випустив у своєму "Донському арсеналі" книжку-привид про великий похід козаків на Індію, автор якої, відставний підосавул Євлампій Харитонов, "помер в станиці Покровської, не встигнувши дати формальної згоди на публікацію своїх розвідок. " І загублена частка Єдиного, тамбурмажор війська Донського Сальвадор Романо, що жадав завжди народжуватися "саме Cальвадором Антоновичем Романо" і розірвати коло народжень і смертей, знайти спокій, а тому й ненавидить подорожі. І лікар Казин, примарний, з натхненним молодою людиною Олександром Матвійовичем Туркин, що відкрили таємницю жалонерского мистецтва - відчуття позачасового несмертельної простору. Військо блаженне, безстрашне насміхається над смертю, для її-то лап і опиняючись раптом примарним. Це ж радість є та сама урочиста важливість людського життя - і ось панове козаки торжествують і загрожують шашками із засніжених гімалайських вершин! "Про похід козаків на Індію не можна було сказати, що він є вигаданим, так само, як не можна було заперечити, що в ньому брало участь сорок донських полків - двадцять три тисячі присягнули на вірність російському престолу козаків і козацьких офіцерів" ... І це торжество, вершина - пана автора Отрошенко.
Проблиск генія - неминуче властивість будь-якого сильного природного обдарування. Але надлишок сили творчої, саме легкість, розчиняються без сліду в звичайному буденному розумінні таланту. Легкість, тільки через те, що вона легкість, представляється вірним знаком чогось поверхневого, поспішного, легковісного, полуявленного. А треба вірити в дар Божий і розуміти, що виповнюється-то не людська, а Божа воля; що тривають в дні Його творіння; "Тю!" - І послав душу людську безсмертну народитися в той самий Новочеркаськ.
Стаття Олега Олеговича Павлова