МІНІСТЕРСТВО НАРОДНОЇ ОСВІТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

МІНІСТЕРСТВО НАРОДНОЇ ОСВІТИ УДМУРТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Доповідь на тему:

«МАРИНА ЦВЄТАЄВА»

Про Марину Цвєтаєву

Серед найбільш чудових імен в російській поезії ХХ століття ми справедливо називаємо ім'я Марини Цвєтаєвої.

Марина Іванівна Цвєтаєва народилася в 1892 році в Москві, в інтелігентній родині. Батько її, виходець з Володимирської губернії, самостійно, завдяки особистим здібностям і великому працьовитості, досяг популярності як філолог - професор Московського університету і як мистецтвознавець - засновник Музею витончених мистецтв (нині Музей імені Пушкіна в Москві), Іван Володимирович Цвєтаєв був також директором Румянцевського музею . Мати Марини була талановитою піаністкою, ученицею Рубінштейна.

Атмосфера професорської родини, атмосфера мистецтва, високої культури, навчання в приватних пансіонатах і гімназіях, поїздки за кордон, слухання в Сорбонні курсу історії старо-французької літератури - усе це, безсумнівно, позначилося на формуванні особистості та характеру Цвєтаєвої. Культура двадцятого століття увійшла в її свідомість як щось нестійкий, дисгармонійний, мінливе (дивіться, наприклад, цикл «Вірші до Блоку»). В душі її вже тоді зріє розлад: вона відчуває свою залежність і постійно перебуває в опозиції не тільки до мистецтва - до обставин, його породив.

Марина Цвєтаєва дуже рано почала писати, рано випустила першу книжку (у 1910 році) - «Вечірній альбом». І хоча видана вона була маленьким накладом - лише 500 примірників, - книжку виділили і писали про неї Валерій Брюсов, Микола Гумільов, Максиміліан Волошин. Ось що, наприклад, писав найсуворіший з них - метр Брюсов, висловивши ряд зауважень перед цим: «Поза сумнівом талановита, Марина Цвєтаєва може дати нам справжню поезію інтимного життя і може, при тій легкості, з якою вона, здається, пише вірші, розтратити свій дар на непотрібні, хоча б і витончені дрібнички ».

Брюсов мав підстави для побоювань: перша книжка Цвєтаєвої, зовсім ще, юної, зрозуміло була багато в чому недосконалою. Але вона вселяла надії, рідкісний поетичний дар Цвєтаєвої вже тоді пробивався через, як говорив Брюсов, деяку «домашність», тобто замкненість віршів в інтимному світі, заглибленість їх у побут. Герої ранніх віршів, крім самої юної поетеси, - мама, сестра Ася, подруги і той, хто, як видно, вже стає предметом обожнювання. Але - розумниця! - Цвєтаєва і сама не переоцінює першої книги («Ах, цей мир і щастя бути на світі ще невзрослий чи передасть вірш?").

Побоювання Брюсова виявилися марними. Вірш Цвєтаєвої стрімко дорослішає, це помітно вже в наступній книзі - «Чарівний ліхтар» (1912). Хоча тематично діапазон її як і раніше неширокий, але зрілість почуттів у деяких віршах віщує справжню Цвєтаєву.

Тут треба сказати, що розмірений побут професорської родини Цвєтаєвих, в общем-то, аж ніяк не надихав юну Марину, скоріше навпаки: її незалежний характер, деяка, чи що, стихійність натури шукали виходу з нехай навіть духовно насиченого одноманітності життя, і вихід цей був в нових відчуттях (зміна навчальних закладів, поїздки за кордон), найнесподіваніших захопленнях і, звичайно, в поезії.

Цвєтаєва дуже рано відчула силу свого дару. Ось рядки, написані в 1913 році, які цитують всі біографи і літературознавці, хто писав про неї, рядки наївно-самовпевнені і віщі:

Розкиданих у пилу по магазинах

(Де їх ніхто не брав і не бере!)

Моїм віршам, як дорогоцінним винам,

Настане свій час.

Це відчуття поетичного могутності (протягом важко складалася, сповненого знегод і розчарувань житті воно, звісно, ​​зазнавало кризові моменти) теж, як і норовистість і незалежність характеру, штовхало Цвєтаєву на несподівані вчинки, наприклад на прославляння своєї Німеччини в роки першої світової війни. І незважаючи на те що у віршах молодий Цвєтаєвої часто. Миготіло-слово «смерть» (данина моді 900-910-х років), вона була людиною життєлюбним. Глибоко прав В. Н. Орлов, один з прекрасних знавців творчості Цвєтаєвої та російської поезії початку століття: «Вона жадібно любила життя і, як годиться поетові-романтику пред'являла їй вимоги величезні, часто - непомірні. У ній голосно говорила «поганська» жага життя як кращої радості, вищого блаженства. Будь-яка містика була їй органічно чужа ».

Так, Цвєтаєва не підпала під вплив вельми поширених у поезії початку століття містичних ідей та образів. Її романтизм - це, швидше, юнацький максималізм, але він спочивав на реальному фундаменті життя.

Доросла, зріла життя пройшло в нестатки і самотність, і лише фанатична відданість поезії мирила її з постійною побутовим і душевним безладдям, надавала їй сили переносити удари долі. Втім, до побуту, його пристрою вона завжди була досить байдужа. А найстрашніші тяготи, що випали на її долю, були наслідком її ж фатальної помилки. Цвєтаєва не прийняла революцією в 1922 році, з дозволу Радянського уряду, виїхала за кордон до чоловіка, Сергію Ефрон, учаснику білого руху, до того часу перебував в еміграції, який навчався в університеті в Празі. (Згодом С. Ефрон порвав з білим рухом, розійшовся з білою еміграцією.)

Сімнадцятирічна одіссея Марини Цвєтаєвої за кордоном (у Німеччині, Чехословаччині, Фракції) стала найбільшим випробуванням для неї. Випробуванням духу, випробуванням характеру і випробуванням таланту. Біла еміграція, яка спочатку прийняла Цвєтаєву з розпростертими обіймами, скоро зрозуміла, що це не її поет, також як Цвєтаєва побачила на власні очі всю бідність ідеалів еміграції, всю нікчемність і затхлість життя цього ізольованого вузького маленького світу людей. Її гордий, незалежний характер і не міг миритися з таким існуванням, і Цвєтаєва скоро відчула свою несумісність із співвітчизниками за кордоном, свою самотність.

Практично вона як поет досить скоро втратила можливість видавати книжки, друкуватися в емігрантській періодиці. Остання її книга вийшла в 1928 році. І це при тому, що Цвєтаєва багато і плідно працювала, писала вірші, поеми, прозу.

Разом з найглибшою розчаруванням в еміграції, у білому русі (чому сприяв болісно пережив цю драму С. Ефрон) приходило і прозріння щодо подій в Росії. І розуміння простий загалом істини, що її читач - там, на батьківщині, що російське слово може знайти відгук перш за все теж там, у Росії. У Радянській Россіні. І не випадково Цвєтаєва звертає захоплений погляд на першого поета революції - Володимира Маяковського. А листи її знайомим і близьким повні нарікань на самотність, безпросвітну нужду, відсутність читача.

У Маяковського страждає без свого читача Цвєтаєва побачила «першого в світі поета мас», назвала його навіть «генієм маси». І якщо до цього додати її слова про те, що «своїми швидкими ногами Маяковський ушагал далеко за нашу сучасність і десь за якимось поворотом довго ще нас буде чекати», то можна зрозуміти й всю міру самотності Цвєтаєвої, тугу її по Росії і, може бути, заздрість до людини, поетові, який знайшов себе в єдності з народом.

Це було сказано у 1932 році. А ще раніше, в 1928 році, у спогадах про Маяковського вона пише:

«28 квітня 1922 р., напередодні мого від'їзду з Росії, рано вранці на абсолютно порожньому Кузнецькому я зустріла Маяковського:

• Ну-с, Маяковський, що ж передати від вас Європі?

• Що правда - тут.

7 листопада 1928 пізно ввечері, вийшовши з Cafe Voltaire, я на питання:

• Що ж скажете про Росію після читання Маяковського?

Не замислюючись відповіла:

• Що сила - там ».

Важким болісним шляхом розчарувань, усвідомлення непоправних помилок, зроблених нею, Марина Цвєтаєва йде до розуміння того що відбулося і відбувається в Радянській Росії. Зрозуміло, не можна сказати, що вона до кінця розуміє і приймає правду і правоту революції, але ідея залежності поета від неї і від тих, хто зробив революцію, тобто від народу, заволодіває Цвєтаєвої міцно. Вона вирішує повернутися на батьківщину. Вирішення її підігрівається політичною обстановкою в Європі, де зловісна тінь свастики вже почала затьмарювати сонце. Нацистські ігрища обернулися відторгненням від Чехословаччини Судетської області. Чоловік і дочка Цвєтаєвої вже отримали дозвіл повернутися до Росії. І в 1939 році, виправляючи фатальну помилку минулих років Марина Цвєтаєва повертається в Радянський Союз ».

Нелегко було після багатьох років недовірливого уваги, відчуження звикати до нових для неї умов життя. А до того ж незабаром почалася Велика Вітчизняна війна, що принесла всьому народові найтяжчі лиха. Цвєтаєва потрапляє в евакуацію, виявляється з сином у невеликому містечку Татарії Єлабузі. Втративши близьких, розлучена з нечисленними друзями, відірвана від літературного середовища, перебуваючи в стані повної депресії, на цей раз вона втратила силу опору ударам долі. 31 серпня 1941 Цвєтаєва покінчила з собою.

Так трагічно завершився життєвий шлях Марини Цвєтаєвої, але життя її поезії має своє продовження. Тому що це поезія долає всі негаразди любов, життя, надії. Бурхливий темперамент, оголена пристрасть, бунтарський дух, принципова акцентована незалежність, яскраве стилістичне своєрідність - все це виділяє поезію Цвєтаєвої як явище російської художньої культури з чітко проступає печаткою часу. Печаткою двадцятого століття, його першої половини, безжально розділила світ, людей, сім'ї, серця. Трагічна несумісність Цвєтаєвої з обставинами життя прирекла її на самотність. Це було горде і гірке самотність на миру, і, може бути, тільки глибока внутрішня вкоріненість у національній стихії, гостро пережите почуття втрати, а потім набуття в душі батьківщини, Росії, допомогли їй не тільки зберегти, але і виростити, збагатити рисами зрілості свій могутній дар.

Доля Марини Цвєтаєвої змушує згадати рядки Лермонтова:

Що без страждань життя поета?

І що без бурі океан?

Буря в душі поета Цвєтаєвої (вона не любила слова «поетеса») вщухла разом з останнім її подихом у фатальної межі життя і смерті, вже не тією смерті, яку вона, підкоряючись моді і навіваючи романтичний туман, так часто згадувала в юнацьких віршах, а тієї, якої прирекла себе, не витримавши все-таки безмірною тяжкості самотності і покинутості.

Продовжують її життя вірші, проза, продовжує жити в нашій свідомості як чудове явище духу поезія Цвєтаєвої. Тому що це прекрасна поезія, народжена істинним талантом і натхненням.

За відомим висловом Пушкіна, натхнення «є схильність душі до жівейшему прийняття вражень, слідчо до швидкого міркуванню понять, що й сприяє поясненню оних».

Це теоретичний аспект. А в «Осені» Пушкін образно відтворив той стан, коли «душа соромиться ліричним хвилюванням, тремтить і звучить, і шукає, як уві сні, ізліться нарешті вільним проявом ...».

В одному випадку - розум, в іншому - поезія. Вони не суперечать один одному.

А ось Цвєтаєва:

У чорному небі - слова написані -

І осліпли очі прекрасні ...

І не страшно нам ложі смертне,

І не солодко нам ложі жагуче.

У поті - пише, в поті - пашущій!

Нам знайоме інше завзяття:

Легкий вогонь, над кучерями танцюючий, -

Подув - натхнення!

Важко собі уявити іншого поета, який би з такою фанатичною переконаністю підніс над усім творче натхнення, як це зробила Марина Цвєтаєва. Цвєтаєвський образ натхнення по головній суті близький пушкінського, хоча Пушкін і не вважав натхнення привілеєм поетів. «Натхнення потрібно в геометрії, як і в поезії», - стверджував він. Але тут звертає на себе увагу не стільки близький пушкінського погляд на натхнення, скільки його різке піднесення над усіма пристрастями людськими. Ні страх смерті, ні насолоди любові - ніщо не може стати врівень з натхненням. У якісь щасливі моменти життя воно підносить всі духовні, моральні, психічні та фізичні можливості людини і з незвичайною силою проявляє в ньому творче начало, талант.

Чому Цвєтаєва піднесла саме натхнення як пристрасть, як повну, тотальну самовіддачу людини творчості над усіма іншими пристрастями?

Відповідь на це питання дає її поезія. Цвєтаєва аж ніяк не пригнічує інших почуттів, навіть навпаки, її лірика з надзвичайною довірливістю і безстрашністю оголює інтимне життя ліричної героїні, і найдосвідченіший і прискіпливий погляд але виявить у її кращих віршах слідів обробки, слідів гри. Натхнення, порив, творче натхнення стирають ці сліди, вірші виспівувати як мелодія почуття, виговорюються як природна мова, незважаючи на тропеіческую насиченість, цвєтаєвської щільну образність, ритмічну різкість.

Для прикладу візьмемо одне восьмирядковий вірш «Психея», написане майже одночасно з тим, яке цитувався вище.

Чи не самозванка - я прийшла додому,

І не служниця - мені не треба хліба.

Я пристрасть твоя, недільний відпочинок твій,

Твій день сьомий, твоє сьоме небо.

Там на землі мені подавали гріш

І жорен навішали на шию.

- Коханий! - Невже не впізнаєш?

Я ластівка твоя - Психея!

Психея - уособлення душі - в древніх світах представлялася і як метелик, і як летить птах. У Цвєтаєвої - ластівка. Душа, спрагла любові. Здається, тут любов панує над усім, немає нічого вищого любові для героїні вірша, весь світ зійшовся на коханого. Але як це написано! З якою пристрастю! З яким натхненням!

Натхнення - та внутрішня сила, яка і нас, читачів, заражає хвилюванням художника, змушує співпереживати йому, сприймати вірші з безоглядним довірою. Це пік творчого самопочуття і самовіддачі поета.

Але не тільки, звичайно, відданість поезії давала Цвєтаєвої силу долати тяжкі обставини життя і вселяла віру в майбутнє. Вона в якійсь мірі втілила в собі багато рис російського національного характеру, ті його риси, які перш за позначилися і в Авакум з його гординею і повним презирством до лих і напастям, що переслідували огнепального протопопа, і в літературному вже образі Ярославни, всю пристрасть душі віддала любові ...

Витоки її характеру - в любові до батьківщини, до Росії, до російської історії, до російського слова. Вона пронесла цю любов через все помилки, біди і нещастя, на які сама себе прирекла деякими того ж нагородила її життя. Вона вистраждала цю любов. І не поступилася нею, не поступилася своєю гордістю, своїм поетичним достоїнством, святим, трепетним ставленням до російського слова.

Про непіддатливий мову!

Чого б просто - мужик,

Зрозумій, співав і до мене:

- Росія, родина моя!

Любов до батьківщини - істинно поетичне властивість. Без любові до батьківщини немає поета. І шлях Цвєтаєвої в поезії відзначений багатьма знаками цієї любові-вини, любові-відданості любові-залежності, любові, яка, напевно, диктувала навіть і помилкові вчинки в її житті.

«Пробачте мене, мої гори!

Вибачте мене, мої ріки!

Вибачте мене, мої ниви!

Вибачте мене, мої трави! »

Мати - хрест надягала солдату,

Мати з сином прощалася навіки ...

І знову з згорбленої хати:

«Пробачте мене, мої ріки!»

Багато відтінків любові можна відчути в цьому восьмирядковий вірші, написаному кров'ю серця. Але продовжимо цитату попередню, з вірша «Батьківщина»:

Але і з калузького пагорба

Мені відкривався вона -

Даль - тридев'ятому земля!

Чужина, родина моя!

Даль, природжена, як біль,

Настільки батьківщина і настільки

Рок, що всюди, через всю

Даль - всю її з собою несу!

Даль, віддалитися мені близь,

Даль, що говорить: - «Вернись

Додому! »З усіх - до гірських зірок -

Мене знімає місць!

Ось вона, сила тяжіння рідної землі, ось вона, генетичний зв'язок з землею предків, що дає надію хоча б на те, що син, якого вона благословляє на повернення в Росію «у свій край, в свій вік», не буде «відкине країну своєї ». У «Віршах до сина» Цвєтаєва не без гордості вигукує: «призовного: СРСР, - не менш у темряві небес призивне, ніж: SOS».

Атмосфера мистецтва в сім'ї, привілейована середу приватних навчальних закладів в роки дитинства і юності не відгородили, однак, Цвєтаєву від якихось генетично сприйнятих нею традицій народності, які дають себе знати в свій час, розриваючи зовнішні покриви і нашарування.

Пам'ятаєте, як Наташа Ростова в гостях у дядечка пустилася в танок під гітару, і це місце у Толстого:

«Де, як, коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, - ця графінечка, вихована емігранткою-француженкою, - цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, які pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці ті самі, неповторні, неізучаемие, росіяни, яких і чекав від неї дядечко ... »І Онися Федорівна крізь сміх і сльози дивилася« на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, в шовку і в оксамиті виховану графиню, яка вміла зрозуміти все те, що було в Онисії, і в батька Анисьи, і в тітки, й у матері, і в усякому російській людині ».

Чи не те ж саме або щось подібне ми можемо сказати і про Марину Цвєтаєву, коли вона проривалася до істини, сумувала за рідною землею, розорювали своє зранене любляче серце перед людьми ...

Пригвождена до ганебного стовпа

Слов'янської совісті старовинної,

З змією в серці і з клеймом на лобі,

Я стверджую, що - невинна.

Це хто? Бояриня Морозова?

Ні, це лірична героїня Цвєтаєвої, самовіддана в любові, так само готова випити чашу її солодощі і гіркоти, так само готова до святкуванню любові і страждання. Вірші Цвєтаєвої про любов сповнені такої сили переживання, такої всеохоплюючої пристрасті, які можна зустріти хіба лише в народних піснях. У них луною озивається жіноча доля - доля коханої і покинутої, доля повелительки і страдниці.

Поезія Цвєтаєвої тематично різноманітна. У 30-і роки, пильно вдивляючись у життя Радянської Росії, вона з сумом і надією запитує:

«Росія моя, Росія,

Навіщо так яскраво гориш? »

Пише вірші про челюскінців, пишається, що вони - росіяни. Пише «Вірші до Чехії», повні громадянського обурення у зв'язку з відторгненням від Чехословаччини Судетської області.

Не всі написане Мариною Цвєтаєвої витримало перевірку судом історії в її поступальному розвитку. Але нам близько і дорого в її просторому літературній спадщині те, що пов'язує поета з рідною землею, з традиціями вітчизняної культури і традиціями народності, в чому виявилася могутня сила таланту і непересічність характеру. 3а це ми зберігаємо у своїх серцях вдячність Марині Іванівні Цвєтаєвої.

Список літератури.

1. «Марина Цвєтаєва», вірші, М., «Дитяча література», 1986р.