У "розвинених країнах" податки на доходи громадян - одне з основних статей формування бюджетів (як державного, так і місцевих). За підрахунками Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), в США частка прибуткового податку в доходах бюджету наприкінці 80-х років становила понад 45%, а в 90-х - 35%. У Великій Британії та більшості країн континентальної Західної Європи ця частка коливається в межах 25-30%. Своєрідний рекорд належить країнам Північної Європи, де з відрахувань прибуткового податку формується до 50% доходів державного бюджету. До того ж доходи громадян цих країн обкладаються муніципальними і церковними податками, а також зборами в соціальні фонди. Але найцікавіше, що сформована ситуація не влаштовує "розвинені країни". Реформа податкової системи в 90-і роки стала повальним захопленням практично всіх держав.
За результатами дослідження, проведеного Центральним економіко-математичним інститутом російської Академії наук (ЦЕМІ РАН), основними тенденціями зміни податкових ставок у Західній Європі є зниження ставок податків на доходи корпорацій, підвищення ставок ПДВ і ставок соціальних платежів, невелике збільшення неоподатковуваного індивідуального доходу і суттєве зниження ставок індивідуального прибуткового податку. А от у Росії в 1992-1995 роках спостерігалися в основному протилежні тенденції: зростання ставок податку на прибуток, зниження ставки ПДВ, підвищення сукупної ставки нарахувань на заробітну плату. У 1996-1997 роках більшість ставок істотно не змінилися, але були скасовані спецналог і податок на наднормативний фонд оплати праці. Лише в 2000 році почався процес прийняття нового Податкового кодексу. У його рамках і була проведена реформа податку на доходи громадян.
Розкид значень ставок прибуткового податку у світі дуже значний. Мінімальна ставка знаходиться в межах від 3,1% в Швейцарії до 42% у Данії (в середньому - 20,4%), а максимальна - від 35,7% до 63% відповідно (в середньому - 51,1%).
У США максимальна ставка нижча і становить 31%. За даними ЦЕМІ РАН, в 1995 році в порівнянні з 1991-го мінімальна ставка підвищилася в п'яти країнах, знизилася - за десять, не змінилася - у два; максимальна ставка підвищилася в п'яти країнах, знизилася - у семи і не змінилася - у п'яти. У 1997 році в порівнянні з 1995-го мінімальна ставка підвищилася в двох країнах, знизилася - у п'яти, максимальна - знизилася в трьох країнах, підвищилася-в чотирьох, а в більшості країн ставки залишилися незмінними.
У середньому простежується тенденція до невеликого зниження ставок індивідуального податку на дохід (мінімальної - на 2,2 пункту, максимальної - на 2,9 пункту). Найбільш істотне зниження ставок спостерігається в Норвегії, Данії, Фінляндії та Ірландії, де вони були вищими, ніж в інших країнах Європи. Через введення надбавок до прибуткового податку досить значно підвищилися податкові ставки в Бельгії і Німеччини. Слід зазначити, що в більшості країн щорічно або раз на два роки коректуються податкові інтервали в зв'язку з інфляцією. У країнах, де застосовувалися шкали з великою кількістю інтервалів - 10-20, до 1997 року відбулося їх скорочення до 5-10. Більше 10 податкових інтервалів встановлене в Греції (15) і Люксембурзі (17). Середня кількість інтервалів по країнах Західної Європи одно семи.
Сукупні ставки соціальних платежів, що представляють собою суму всіх видів нарахувань на заробітну плату, в 1995 році в порівнянні з 1991-м підвищилися для роботодавців у восьми країнах, для працівників - в 12, залишилися незмінними - у двох і чотирьох країнах і знизилися - в семи і однієї відповідно. У 1997 році в порівнянні з 1995 роком ставки соціальних платежів окремо для роботодавців і для працівників підвищилися в семи країнах, а знизилися - в чотирьох. Середня ставка по 17 країнам Європи (без Ісландії) в 1997 році склала для наймачів 22,4% (зростання - на 0,5 пункту в порівнянні з 1991 роком), а для працівників - 11,9% (зростання - на 2,4 пункту). Невиважена середня сукупна ставка виросла на 3,6 пункту і склала 34,3%. Це означає, що превалює тенденція до зростання ставок соціальних платежів.
Слід зазначити, що в тих 11 країнах, де соціальні податки стягуються по окремих ставках на різні потреби, зростання сукупної ставки відбувався за рахунок збільшення відрахувань на страхування безробіття при зниженні відрахувань на медичне страхування.
У зв'язку з обмеженістю наданих соціальними фондами благ у багатьох країнах (США, Сінгапур, Австрія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Нідерланди, Люксембург і Швейцарія) існують максимальні межі заробітку, з якого стягуються соціальні внески, що знижує ступінь оподатковування високих заробітків. Межі варіюються від $ 23 тис. до $ 88 тис. на рік (приблизно від однієї до трьох середніх заробітних плат). У зв'язку з інфляцією та зростанням заробітків ці межі, як правило, щорічно підвищуються на 5-10%, а за період 1991-1997 років вони в середньому збільшилися в 1,6 рази.
Таким чином, розвинуті країни продовжують політику "соціальної держави", залишаючи незмінними або збільшуючи відрахування до спеціальних фондів, проте одночасно роблять спробу стимулювати збільшення доходів, знижуючи ставки власне прибуткового податку.
Список літератури
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://tax-nalog.km.ru/