У процесі наукового пізнання має місце не тільки єдність емпірії і теорії, але і взаємозв'язок, взаємодія останньої з практикою. Говорячи про механізм цієї взаємодії, К. Поппер цілком слушно вказує на неприпустимість руйнації єдності теорії і практики. Він підкреслює, що практика - не ворог теоретичного знання, а "найбільш значимий стимул до нього". Хоча певна частка байдужості до неї, зазначає Поппер, можлива і личить вченому, існує безліч прикладів, які показують, що для нього подібна байдужість не завжди плідно.
Проте неприпустимо розуміти практику односторонньо-прямолінійно, поверхово. Вона являє собою всю сукупність чуттєво-предметної діяльності людини в її історичному розвитку (а не тільки в готівкових формах), у всьому обсязі її змісту (а не в окремих проявах).
Необхідно мати на увазі, що в ході історії співвідношення між теорією і практикою не залишається раз назавжди даним, а розвивається. Причому змінюється не тільки характер теорії, а й якісно змінюються основні риси суспільної практики. З'являються нові її форми, що насичується досягненнями пізнання, що стають все більш наукомісткими, що направляються науковими принципами. При дослідженні взаємодії теорії і практики один з найбільш кардинальних питань полягає в тому, щоб з'ясувати, як і за яких конкретних умовах думка переходить у дію, втілюється в практичну діяльність людей.
Будь-яка теорія, навіть сама абстрактна і загальна (у тому числі і філософське знання), в кінцевому рахунку орієнтована на задоволення практичних потреб людей, служить практиці, з якої вона породжується і в яку вона - складним, часом досить заплутаним і опосередкованим шляхом - в кінці решт повертається. Теорія як система достовірних знань (різного рівня загальності) направляє хід практики, її положення (закони, принципи тощо) виступають в якості духовних регуляторів практичній діяльності.
Місце і роль наукового знання як необхідної передумови та елементу практично-перетворювальної діяльності людей досить вагомі. Справа в тому, що по суті всі продукти людської праці є не що інше, як "матеріалізована сила знання", опредмеченное думки. Це повною мірою відноситься не тільки до знань про природу, але і до наук про суспільство і про самому мисленні. Соціально-практична діяльність завжди так чи інакше пов'язана з уявним створенням того, що потім переходить у практику, реалізується в дійсності, є "предметновоплощенной наукою".
Для того щоб теорія матеріалізувалася, об'єктивувати необхідні певні умови. До числа найважливіших з них можна віднести наступні:
1. Теоретичне знання тільки тоді є таким, коли воно в якості сукупності, системи знань достовірно і адекватно відображає певну сторону практики, яку-небудь область дійсності.
2. Теорія повинна не просто відбивати об'єктивну реальність так, як вона є тепер, а й виявляти її тенденції, головні напрямки її закономірного розвитку, показати дійсність в єдності таких її необхідних моментів, як минуле, сьогодення і майбутнє.
3. Найбільш практичною є теорія в її самому зрілому і розвиненому стані. Тому необхідно завжди тримати її на найвищому науковому рівні, постійно, глибоко і всебічно розробляти її, узагальнюючи новітні процеси та явища життя, практики.
4. Теорія сама по собі нічого не змінює і змінити не може. Вона стає матеріальною силою лише тоді, коли "впроваджується" у свідомість людей, які повинні вжити практичну силу і енергія яких втілює теорію в реальну дійсність, опредмечівает ті чи інші наукові ідеї, реалізує їх в певних матеріальних формах.
6. Успішна реалізація в практиці теоретичних знань забезпечується лише в тому випадку, коли люди, які беруться за практичні дії, переконані в істинності тих знань, які вони збираються застосувати в житті.
7. Матеріалізація знання, перехід від абстрактної наукової теорії до практики не є прямим і безпосереднім. Він являє собою складний, тонкий, суперечливий процес, що складається з певних проміжних ланок, тісно пов'язаний з існуванням та функціонуванням особливого соціально-культурного світу предметів-посередників (знаряддя праці, прилади і т.п.
8. Щоб теорія стала не тільки способом пояснення, а й методом зміни світу, необхідно знаходження ефективних шляхів трансформації наукового знання в програму практичних дій. А це вимагає відповідної технологізації знання.
9. Як компонент практичного застосування знання процедура його трансформації, перетворення на регулятивні засоби практики не повинна бути зведена до простого поверненню теоретичного знання до його емпіричному рівню. Таке повернення по суті ліквідує теоретичну форму знання, яка кардинально перетворює вихідний фактичний матеріал і має здатність більш розширеного відтворення об'єкта, ніж його емпірично фіксуються параметри.
30. Проблема математизації теорії
Одна з важливих закономірностей розвитку науки - посилення і наростання складності та абстрактності наукового знання, поглиблення і розширення процесів математизації та комп'ютеризації науки як бази нових інформаційних технологій, що забезпечують удосконалення форм взаємодії в науковому співтоваристві.
Роль математики в розвитку пізнання була усвідомлена досить давно. Вже в античності була створена геометрія Евкліда, сформульована теорема Піфагора і т.п. А Платон біля входу в свою знамениту Академію накреслив девіз: "Негеометр - ніколи не їв". У Новий час один із засновників експериментального природознавства Г. Галілей говорив про те, що той, хто хоче вирішувати питання природничих наук без допомоги математики, ставить нездійсненне завдання. І. Кант вважав, що в будь-якому приватному вченні про природу можна знайти науки у власному сенсі лише стільки, скільки в ній є математики. Інакше кажучи, вчення про природу буде містити науку у власному розумінні лише в тій мірі, в якій може бути застосована в ньому математика.
Історія пізнання і його сучасний рівень служать переконливим підтвердженням "незбагненною ефективності" математики, яка стала дієвим інструментом пізнання світу. Вона була і залишається чудовим методом дослідження різноманітних явищ, аж до самих складних - соціальних, духовних. Сьогодні стає все більш очевидним, що математика - не "вільний екскурс в пустоту", що вона працює не в "чистому ефірі людського розуму", а керується в кінцевому рахунку даними чуттєвого досвіду й експерименту, служить для того, щоб багато чого повідомляти про об'єкти навколишнього світу.
Математичні поняття - особливі ідеальні форми освоєння дійсності в її кількісних характеристиках. Вони можуть бути отримані на основі глибокого вивчення явищ на якісному рівні, розкриття того загального, однорідного змісту, яке можна потім досліджувати точними математичними методами.
Сутність процесу математизації полягає у застосуванні кількісних понять і формальних методів математики до якісно різноманітному змісту приватних наук. Останні повинні бути достатньо розвиненими, зрілими в теоретичному відношенні, усвідомити в достатній мірі єдність якісного різноманіття досліджуваних ними явищ.
Чим складніше дане явище, ніж більш високій формі руху матерії воно належить, тим важче воно піддається вивченню кількісними методами, точної математичної обробці законів свого руху. Так, у сучасній аналітичної хімії існує більше 400 методів (варіантів, модифікацій) кількісного аналізу. Однак неможливо математично точно висловити зростання свідомості людини, ступінь розвитку його розумових здібностей, естетичні достоїнства художніх творів і т.п.
Застосування математичних методів у науці і техніці за останній час значно розширилося, поглибилося, проникло в вважалися раніше недоступними сфери. Ефективність застосування цих методів залежить як від специфіки предмета даної науки, ступеня її теоретичної зрілості, так і від вдосконалення самого математичного апарату, що дозволяє відобразити все більш складні властивості і закономірності якісно різноманітних явищ. Можна без перебільшення сказати, що нація, яка прагне бути на рівні вищих досягнень цивілізації, з необхідністю повинна оволодіти кількісними математичними методами і не тільки з метою підвищення ефективності наукових досліджень, але й для поліпшення та вдосконалення всієї повсякденному житті людей.
Разом з тим не можна не помітити, що успіхи математизації вселяють часом бажання "поцяткована" свій твір цифрами і формулами (нерідко без потреби), щоб надати йому "солідність і науковість". На неприпустимість цієї псевдонаукової затії звертав увагу ще Гегель. Вважаючи кількість лише одним щаблем розвитку ідеї, він справедливо попереджав про неприпустимість абсолютизації цієї однієї (хоча і дуже важливою) ступені, про надмірне і необгрунтоване перебільшенні ролі і значення формально-математичних методів пізнання, фетишизації мовно-символічної форми вираження думки.
Математичні методи треба застосовувати розумно, щоб вони не "заганяли вченого в клітку" штучних знакових систем, не дозволяючи йому дотягнутися до живого, реального матеріалу дійсності. Кількісно-математичні методи повинні грунтуватися на конкретному якісному, фактичному аналізі даного явища, інакше вони можуть виявитися хоча і модною, але безпідставною, нічому не відповідає фікцією. Абстрактні формули і математичний апарат не повинні затуляти (а тим більше витісняти) реальний зміст досліджуваних процесів. Застосування математики не можна перетворювати в просту гру формул, за якою не стоїть об'єктивна дійсність. Ось чому будь-яка поспішність у математизації, ігнорування якісного аналізу явищ, їх ретельного дослідження засобами і методами конкретних наук нічого, крім шкоди, принести не можуть.
Історія пізнання показує, що практично в кожній приватній науці на певному етапі її розвитку починається процес математизації. Особливо яскраво це проявилося у розвитку природничих і технічних наук (характерний приклад - створення нових "математизувати" розділів теоретичної фізики). Але цей процес захоплює і науки соціально-гуманітарні - економічну теорію, історію, соціологію, соціальну психологію та ін, і чим далі, тим більше. Наприклад, в даний час психологія стоїть на порозі нового етапу розвитку - створення спеціалізованого математичного апарату для опису психічних явищ і пов'язаного з ними поведінки людини. У психології все частіше формулюються завдання, що вимагають не простого застосування існуючого математичного апарату, а й створення нового. Застосування кількісних методів стає все більш широким в історичній науці, де завдяки цьому досягнуті помітні успіхи. Виникла навіть особлива наукова дисципліна - кліометрії, в якій математичні методи виступають головним засобом вивчення історії. Разом з тим треба мати на увазі, що як би широко математичні методи не використовувалися в історії, вони для неї залишаються тільки допоміжними методами, але не головними, визначальними.
Масштаб і ефективність процесу проникнення кількісних методів у приватні науки, успіхи математизації та комп'ютеризації в чому пов'язані з удосконаленням змісту самої математики, з якісними змінами в ній. Сучасна математика розвивається досить бурхливо, в ній з'являються нові поняття, ідеї, методи, об'єкти дослідження і т.д., що, однак, не означає "поглинання" нею приватних наук. В даний час одним з основних інструментів математизації науково-технічного прогресу стає математичне моделювання. Його сутність і головна перевага полягає в заміні вихідного об'єкта відповідної математичної моделлю і надалі її вивченні (експериментування з нею) на ЕОМ за допомогою обчислювально-логічних алгоритмів.
31. Еволюція вчення про метод в історії філософії
Поняття метод (від грецького слова «методос» - шлях до чого-небудь) означає сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.
Метод озброює людини системою принципів, вимог, правил, керуючись якими він може досягти наміченої мети. Володіння методом означає для людини знання того, яким чином, в якій послідовності робити ті чи інші дії для вирішення тих чи інших завдань, і вміння застосовувати ці знання на практиці.
Вчення про метод почало розвиватися ще в науці Нового часу. Її представники вважали правильний метод орієнтиром у русі до надійного, щирого знання.
Ф. Бекон порівнював метод зі світильником, що висвітлює подорожньому дорогу в темряві, і вважав, що не можна розраховувати на успіх у вивченні якого-небудь питання, йдучи хибним шляхом. Філософ прагнув створити такий метод, який міг би бути "органоном" (знаряддям) пізнання, забезпечити людині панування над природою. Таким методом він вважав індукцію, яка вимагає від науки виходити з емпіричного аналізу, спостереження та експерименту з тим, щоб на цій основі пізнати причини і закони.
Р. Декарт методом називав "точні і прості правила", дотримання яких сприяє збільшенню знання, дозволяє відрізнити помилкове від істинного. Він говорив, що вже краще не думати про відшукування яких би то не було істин, ніж робити це без будь-якого методу, особливо без дедуктивно-раціоналістичного.
Істотний внесок в методологію внесли німецька класична (особливо Гегель) і матеріалістична філософії (особливо К. Маркс), досить глибоко розробили діалектичний метод - відповідно на ідеалістичній і матеріалістичної основи.
Феноменологічний метод Гуссерля: редукція (спрощення, розкладання до «атомарних» частин) і заперечення знань, які не можна здобути з досвіду або перевірити дослідним шляхом.
Проблеми методу і методології займають важливе місце в сучасній західній філософії, особливо в таких її напрямках і течіях, як філософія науки, позитивізм і постпозитивізм, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія і в інших.

32. Метод і методологія науки

Метод (грец. methodos) - у самому широкому сенсі слова - "шлях до чого-небудь", спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі. Поняття "методологія" має два основних значення: система визначених способів і прийомів, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і т.п.); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії.
Основна функція методу - внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того або іншого об'єкту. Тому метод зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є система приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні визначеного результату в тій або іншій сфері діяльності.
Крайнощі:
1) "методологічний негатівізім" - недооцінювати метод та методологічні проблеми, вважаючи все це незначним справою, "відволікаючим" від справжньої роботи, справжньої науки і т.п;
2) "методологічна ейфорія" - перебільшувати значення методу, вважаючи його більш важливим, ніж той предмет, до якого його хочуть застосувати.
Питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрінаучнимі рамками, а повинні ставитися у широкому соціокультурному контексті. Необхідно враховувати зв'язок науки з виробництвом на даному етапі соціального розвитку, взаємодія науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, "особистісні особливості" суб'єкта діяльності та багато інших соціальні фактори.
Методологія як загальна теорія методу формувалася в зв'язку з необхідністю узагальнення та розробки тих методів, засобів і прийомів, які були відкриті в філософії, науці та інших формах діяльності людей. Історично спочатку проблеми методології розроблялися в рамках філософії: діалогічний метод Сократа і Платона, індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, антітетіческі метод Фіхте, діалектичний метод Г. Гегеля і К. Маркса, феноменологічний метод Е. Гуссерля і т.д .
Методологія тісно пов'язана з логікою, але, разом з тим, слід сказати, що дійсно великі досягнення формальної логіки породили ілюзію, ніби тільки її методами можна вирішити всі без винятку методологічні проблеми науки (логічний позитивізм).
Починаючи з Нового часу (XVI-XVII ст.) Методологічні ідеї розробляються не тільки у філософії, але і в рамках виникаючих і бурхливо розвиваються приватних наук - механіки, фізики, хімії, історії. Емпіричною базою розробки методології науки є історія науки, але взята не сама по собі, а в широкому філософському, суспільно-історичному, соціокультурному контексті.
Будь-який науковий метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила того чи іншого методу обумовлена ​​змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "стискається в метод". У свою чергу "метод розширяється в систему", тобто використовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об'єктивізації в практиці.
Подібність теорії і методу: вони взаємопов'язані, і у своїй єдності є аналог, відображення реальної дійсності. Не тільки теорія резюмується в методах, а й методи розгортаються в теорію, справляють істотний вплив на її формування і на хід практики. Однак метод не тотожний прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є безпосередньо методом, бо не вона є метод пізнання, а необхідно випливають з неї методологічні установки, вимоги, регулятиви.
Відмінності теорії і методу:
1) теорія - результат попередньої діяльності, метод - вихідний пункт і передумова подальшої діяльності;
2) головні функції теорії - пояснення та передбачення (з метою відшукання істини, законів, причини і т.п.), методу - регулювання і орієнтація діяльності;
3) теорія - система ідеальних образів, що відображають сутність, закономірності об'єкта, метод - система регулятивов, правил, інструкцій, які виступають в якості знаряддя подальшого пізнання і зміни дійсності;
4) теорія націлена на вирішення проблеми - що собою являє даний предмет, метод - на виявлення способів і механізмів його дослідження та перетворення.
Таким чином, теорії, закони, категорії та інші абстракції ще не складають методу. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з пояснювальних положень теорії в орієнтаційно - діяльні, регулятивні принципи (вимоги, приписи, установки) методу.
Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується. Метод як спосіб дослідження та іншої діяльності не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі у всіх відносинах, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він направлений. Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюється у відповідності з їх специфікою. Істинність методу завжди детермінована змістом предмета.
Будучи детермінована своїм предметом, метод, однак, не є чисто об'єктивний феномен, як, втім, не є він і чисто суб'єктивним утворенням. Отже, метод не є сукупність умоглядних, суб'єктивістських прийомів, правил, процедур, вироблюваних апріорно, незалежно від матеріальної дійсності, практики, поза і крім об'єктивних законів її розвитку. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не у свідомості, а в матеріальній дійсності. Але в останній - як би ретельно не шукали - ми не знайдемо жодних методів, а відшукаємо лише об'єктивні закони природи і суспільства.
Таким чином, метод існує, розвивається тільки в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього. У цьому сенсі будь-який метод насамперед об'єктивний, змістовний, "фактичний". Кожен метод суб'єктивний у тому розумінні, що його "носієм" є конкретний індивід, суб'єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений. Таким чином, будь-який метод не є щось "безсуб'єктні, внечеловеческого", він "замикається" на реальну людину, включає його в себе як своє субстанціальное підставу. Тим самим рух методу з необхідністю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини - суб'єкта, що творить насамперед своє суспільне буття і на цій основі - інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, мислення, принципи і методи своєї діяльності.
33. Класифікація методів наукового пізнання
Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, які можуть бути класифіковані по самих різних підставах (критеріям). Перш за все, слід виділити:
- Методи духовної, ідеальної (в тому числі наукової) діяльності;
- Методи матеріальної (практичної) діяльності.
В даний час стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер діяльності людини.
Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути декілька.
1) залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання:
- Формальні і змістовні;
- Емпіричні і теоретичні,
- Фундаментальні та прикладні,
- Дослідження і викладу.
2) за змістом досліджуваних наукою об'єктів:
- Методи природознавства
- Методи соціально-гуманітарних наук.
3) виділяють також:
- Якісні і кількісні методи,
- Однозначно-детерміністські і імовірнісні,
- Методи безпосереднього і опосередкованого пізнання,
- Оригінальні та похідні і т. д.
До характерних ознак наукового методу найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність і ін
У сучасній науці досить успішно "працює" багаторівнева концепція методологічного знання Кохановського:
1. Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, тому філософські методи не вичерпуються двома названими. До їх числа також відносяться такі методи як аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін
Нерідко філософські системи поєднувалися і "перепліталися" між собою в різних "пропорціях". Так, діалектичний метод у Гегеля був з'єднаний з ідеалізмом, у Маркса (як, до речі, і у Геракліта) - з матеріалізмом. Гадамер намагався поєднати герменевтику з раціоналістичної діалектикою і т. д.
Філософські методи - це система "м'яких" принципів, операцій і прийомів, що носять загальний, універсальний характер, тобто що знаходяться на самих вищих (граничних) "поверхах" абстрагування.
Слід чітко уявляти собі, що філософські методи задають лише найзагальніші напрямки дослідження, його генеральну стратегію, але не заміняють спеціальні методи і не визначають остаточний результат пізнання прямо і безпосередньо. Досвід показує, що чим більш загальним є метод наукового пізнання, тим він невизначений щодо розпорядження конкретних кроків пізнання, тим більша його неоднозначність у визначенні кінцевих результатів дослідження.
2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які як би виступають в якості своєрідної "проміжної методології" між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як "інформація", "модель", "структура", "функція", "система", "елемент", "оптимальність", "ймовірність" і ін
Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, "сплавленной" в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять ряду окремих наук і філософських категорій, По-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнення засобами математичної теорії, символічної логіки.
Якщо філософські категорії втілюють у собі гранично можливу ступінь спільності - конкретно-загальне, то для загальнонаукових понять притаманне здебільшого абстрактно-загальне (однакове), що і дозволяє висловити їх абстрактно-формальними засобами.
На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які і забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системно-особистісний та структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання, формалізація і ряд інших.
Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що в силу свого "проміжного характеру", вони опосередковують взаємоперехід філософського і частнонаучного знання (а також відповідних методів). Справа в тому, що перше не накладається чисто зовнішнім, безпосереднім чином на друге. Тому спроби відразу, "в упор" висловити спеціальне наукове зміст мовою філософських категорій буває, як правило, неконструктивними і малоефективними.
3. Частнонаучние методи - сукупність способів, принципів пізнання, методів дослідження і процедур, що застосовуються в тій або іншій науці. Це методи механіки, фізики, хімії, біології та соціально-гуманітарних наук. Методи психолого-педагогічного дослідження, про які далі йтиме мова, відносяться до частнонаучние методам.
4. Дисциплінарні методи - система прийомів, що застосовуються в тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь науки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.
5. Методи міждисциплінарного дослідження - сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів (що виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології), націлених головним чином на стики наукових дисциплін. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових досліджень і програм.
Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось одного, навіть дуже важливого методу. Вчений ніколи не повинен покладатися на якийсь єдине вчення, ніколи не повинен обмежувати методи свого мислення однієї-єдиної філософією. На думку В.П. Кохановського: "Методологія не є також проста сума окремих методів, їх" механічна єдність ", це складна, динамічна, цілісна, субординований система способів прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змістів, структур і т. д. ".
34. Загальнонаукові методи та прийоми дослідження
У структурі загальнонаукових методів і прийомів найчастіше виділяють три рівні:
- Методи емпіричного дослідження;
- Методи теоретичного пізнання;
- Логічні методи і прийоми дослідження.
I. Методи емпіричного дослідження:
1. Спостереження - цілеспрямоване пасивне вивчення предметів, що спирається в основному на дані органів почуттів. Може бути безпосереднім і опосередкованим різними приладами та іншими технічними пристроями.
2. Експеримент - активне і цілеспрямоване втручання у перебіг досліджуваного процесу, відповідну зміну досліджуваного об'єкта або його відтворення в спеціально створених і контрольованих умовах, що визначаються цілями експерименту.
За своїми функціями виділяють дослідницькі (пошукові), перевірочні (контрольні), які відтворюють експерименти. За характером об'єктів розрізняють фізичні, хімічні, біологічні, соціальні і т.п.
3. Порівняння - пізнавальна операція, що виявляє подібність або відмінність об'єктів, тобто їх тотожність і відмінність. Воно має сенс тільки в сукупності однорідних предметів, що утворюють клас.
4. Опис - пізнавальна операція, яка полягає у фіксуванні результатів досвіду за допомогою певних систем позначення, прийнятих в науці.
5. Вимірювання - сукупність дій, виконуваних за допомогою певних засобів з метою знаходження числового значення вимірюваної величини в прийнятих одиницях виміру.
Слід підкреслити, що методи емпіричного дослідження ніколи не реалізуються "наосліп", а завжди "теоретично навантажені", направляються певними концептуальними ідеями.
II. Методи теоретичного пізнання.
1. Формалізація - відображення змістового знання у знаково-символічному вигляді (формалізованій мові). При формалізації міркування про об'єкти переносяться в площину оперування зі знаками (формулами), що пов'язано з побудовою штучних мов (мовою математики, логіки, хімії тощо). Це дозволяє усунути багатозначність слів звичайної, природної мови.
2. Аксіоматичний метод - спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу кладуться деякі вихідні положення - аксіоми (постулати), з яких всі інші твердження цієї теорії виводяться з них суто логічним шляхом, за допомогою докази. Він має обмежене застосування, оскільки вимагає високого рівня розвитку аксіоматізірованной змістовної теорії.
3. Гіпотетико-дедуктивний метод - метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких в кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричних фактах.
4. Сходження від абстрактного до конкретного - метод теоретичного дослідження та викладу, що складається в русі наукової думки від вихідної абстракції через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату - цілісного відтворення в теорії досліджуваного предмета.
III. Логічні методи і прийоми дослідження.
1. Аналіз - реальне або уявне розділення об'єкта на складові частини і синтез - їх об'єднання в єдине органічне ціле, а не в механічний агрегат. Результат синтезу - абсолютно нове утворення.
2. Абстрагування - процес уявного відволікання від ряду властивостей і відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням цікавлять дослідника властивостей (перш за все істотних, загальних). У результаті цього процесу виходять різного роду "абстрактні предмети", якими є як окремо взяті поняття і категорії ("білизна", "розвиток", "суперечність", "мислення" та ін), так і їх системи.
3. Узагальнення - процес встановлення загальних властивостей і ознак предмета, тісно пов'язане з абстрагуванням. При тому можуть бути виділені будь-які ознаки (абстрактно-загальне) або суттєві (конкретно-загальне, закон).
4. Ідеалізація - розумова процедура, пов'язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об'єктів, принципово не здійсненних у дійсності ("точка", "ідеальний газ", "абсолютно чорне тіло" і т.п.).
5. Індукція - рух думки від одиничного (досвіду, фактів) до загального (їх узагальнення у висновках) і дедукція - сходження процесу пізнання від загального до одиничного. Це протилежні, що взаємно доповнюють ходи думки. Характерна особливість дедукції полягає в тому, що від істинних посилок вона завжди веде до істинного, достовірного висновку, а не до імовірнісного (проблематичного).
6. Аналогія (відповідність, подібність) - встановлення подібності в деяких сторонах, властивостях і відносинах між нетотожні об'єктами. На підставі виявленого подібності робиться відповідний висновок - висновок за аналогією.
7. Моделювання - метод дослідження певних об'єктів шляхом відтворення їх характеристик на іншому об'єкті - моделі, яка являє собою аналог того чи іншого фрагмента дійсності (речового або розумового) - оригіналу моделі. Між моделлю та об'єктом, що цікавлять дослідника, має існувати відоме подобу - у фізичних характеристиках, структуру, функції та ін
8. Системний підхід - сукупність загальнонаукових методологічних принципів, в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності розвивається об'єкта і забезпечують її механізмів, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину.
9. Структурно-функціональний (структурний) метод будується на основі виділення в цілісних системах їх структури - сукупності стійких відносин і взаємозв'язків між її елементами та їх ролі (функцій) відносно один одного. Структура розуміється як щось незмінне за певних перетвореннях, а функція як "призначення" кожного з елементів цієї системи (функції якого-небудь біологічного органу, функції держави, функції теорії і т.д.).
10. Ймовірносно-статистичні методи засновані на врахуванні дії безлічі випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою.
Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що вони опосередковують взаємоперехід філософського і частнонаучного знання (а також відповідних методів). Названі методи тому й називаються загальнонауковими, що застосовуються у всіх науках, але обов'язково з урахуванням особливостей предмета кожної науки чи наукової дисципліни та специфіки пізнання природних, соціальних і духовних явищ.
35. Основні моделі співвідношення філософії та окремих наук.
Вирішення питання про співвідношення філософії і приватних наук можна звести до двох основних моделей (типів):
1) метафізичний підхід - абсолютизація однієї з цих сторін;
2) діалектичний підхід - взаємозв'язок, взаємодія (союз) обох сторін.
Характеризуючи перший тип, слід виділити дві головні його форми: спекулятивне умогляд і позитивізм.
Спекулятивне умогляд будувало свою "абсолютну модель" світу, не спираючись належною мірою на приватнонауковому знання. Це тип концептуального знання, яке виводиться без звернення до досвіду, до фактів, тільки за допомогою рефлексії, тобто спрямовуючи мислення на осмислення власних форм шляхом розгляду самого знання як такого. Найбільш характерні види спекулятивного умогляду - натурфілософія (філософія природи) і філософія історії.
Натурфілософія - переважно умоглядне тлумачення природи, розглянутої в її цілісності. Межі між природознавством і натурфілософією, як і місце самої натурфілософії в системі філософського знання, змінювались в історії філософії. В античності вона фактично зливалася з зачатками природничо-наукових знань і звичайно іменувалася фізикою. Натурфілософія була найважливішою складовою частиною філософських систем Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт та інші), розроблялася представниками німецької класичної філософії (особливо Шеллінгом і Гегелем).
Філософія історії - розділ філософії, пов'язаний з переважно умоглядної інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання. Мета, зміст і проблематика філософії історії істотно змінювалися в ході історичного розвитку: від умоглядних уявлень (аж до середини XIX ст.) До синтезу філософського та історичного знання; від простого опису історичних фактів і подій до розкриття їх внутрішнього значення, проясненню "загального плану" (закономірностей) історії, виявлення провідних тенденцій та напрямів світової історії. Незважаючи на умоглядність, схематизм, ідеалізм і метафізичність (найбільш яскраво проявилися у Гегеля), представники філософії історії змогли сформулювати низку раціональних, позитивних ідей - ідеї про закономірний ході історії як процес, про прогрес в історії та його критерії, про єдність історичного процесу і різноманітті його форм, про взаємозв'язок свободи і необхідності і ін
Позитивізм (від лат. Positivus - позитивний) - філософський напрямок, заснований на принципі, що все справжнє, "позитивне" (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних (приватних) наук та синтетичного об'єднання цих результатів. Філософія ж як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження дійсності, не має права на існування. "Наука - сама собі філософія" - ось кредо позитивізму.
Основоположник позитивізму О. Конт вже в 30-х рр.. XIX ст. проголосив рішучий розрив з філософської ("метафізичної") традицією. Він вважав, що наука не має потреби в якій-небудь стоїть над нею філософією. Це не виключає синтезу частнонаучного знання, за яким можна зберегти стару назву "філософія". Остання зводиться до загальних висновків з природничих та соціально-гуманітарних наук.
Ці ідеї Конта були розвинені далі на наступних етапах еволюції позитивізму - в махізм (емпіріокритицизм) і в неопозитивізмі (логічному позитивізмі). На думку неопозітівістов, предметом філософії повинна бути мова (перш за все мова науки) як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові. "Метафізика" (філософія) розглядається не просто як помилкове вчення, а як позбавлене сенсу з точки зору логічних норм мови. Протиставляючи науку філософії, представники неопозитивізму вважали, що єдино можливим знанням є тільки спеціально-наукове знання. Традиційні філософські питання оголошувалися безглуздої «метафізикою».
Серед досягнень позитивізму критика суто умоглядного філософування; виявлення ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, співвідношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; аналіз природи та функцій математизації і формалізації знання.
Питання про співвідношення філософії і науки вирішувалося не тільки метафізично однобічно (умогляд і позитивізм), а й діалектично. Найбільш характерними тут є: а) діалектично-ідеалістичний підхід (Шеллінг і особливо Гегель), б) діалектико-матеріалістичний підхід (Енгельс та ін.)
Говорячи про необхідність союзу філософії і приватних наук, Гегель писав, що необхідно, щоб філософія узгоджувалася з дійсністю і досвідом - це "пробний камінь" істинності філософського вчення. "Порушена досвідом, як подразником", мислення потім піднімається в свою "чисту стихію", розвивається з себе. Діалектика як логіка і теорія пізнання не відкидає в бік емпіричний зміст приватних наук, а визнає його, користується ним і робить його своїм власним змістом. Вона також визнає загальне в цих науках, закони, принципи і т.п., але вона вводить в ці категорії інші - філософські - категорії і утримує їх.
Ф. Енгельс здійснив глибоке діалектико-матеріаліс-тичні переосмислення філософії Гегеля з урахуванням узагальнення найважливіших результатів розвитку природничих і гуманітарних наук. На матеріалі насамперед природознавства Енгельс показав, що в природі крізь хаос незліченних змін прокладають собі шлях діалектичні закони розвитку. Це положення вже не було умоглядним, а спиралося на велику кількість фактів (закон збереження і перетворення енергії, теорія клітини і концепція Дарвіна). Ці та інші відкриття "засвідчили діалектику в природі" і показали, що все в природі в кінці кінців відбувається діалектично, а не метафізично.
Оригінальні і цікаві ідеї про співвідношення науки і філософських вчень висловив наш видатний природодослідник і мислитель В. І. Вернадський. Так, він зазначав, що одночасно співіснують багато різних, незалежні та різноманітні, подібні і несхожі, суперечать філософські системи та концепції, і що вибір між ними на основі істинності однієї з них не може бути логічно зроблений. Сила філософії - в її різнорідності і у великому діапазоні цієї різнорідності. Тому не може бути й мови про узгодження філософських концепцій і про перебування якого-небудь єдиного, спільного, всеобнімающего подання.
В основі філософії лежить примат людського розуму, який є її верховний суддя, закони розуму визначають її судження. Це є верховне початок знання. Учений не може не рахуватися з роботою філософа, повинен критично використовувати його досягнення, але не може надавати їй того ж значення, яке він надає основної частини свого спеціального знання - аналізу фактів, емпіричним узагальненням, науковим гіпотезам і теоріям і т.п.
Наука і філософія знаходяться безперервно в найтіснішому контакті, так як у відомій частині стосуються одного і того ж об'єкта дослідження - зовнішньої їм реальності. Кордон між філософією і наукою - з об'єктів їх дослідження - зникає, коли справа йде про загальні питання природознавства ("філософія науки").

36. ФУНКЦІЇ ФІЛОСОФІЇ У науковому пізнанні

1) Онтологічна: філософія розробляє певні "моделі" реальності, крізь "призму" яких вчений дивиться на свій предмет дослідження. Вона дає загальне бачення світу, на основі якого будуються бачення частнонаучного характеру як елементи більш широкого цілого - філософського осмислення реальності. Саме воно дозволяє побачити місце і роль частнонаучних уявлень, "прописати" їх як необхідних моментів, сторін загальної картини світу.
2) Прогностична: філософія дає загальне бачення світу не тільки в тому вигляді, яким він був раніше (минуле) і який він тепер (сьогодні). Філософія, здійснюючи свою пізнавальну роботу, завжди пропонує людству деякі можливі варіанти його життєвого світу. Таким чином, найважливіше призначення філософії в культурі - зрозуміти не тільки який у своїх глибинних структурах і підставах готівковий людський світ, але яким він може і повинен бути.
3) Гносеологічна: філософія "озброює" дослідника знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу, вченням про істину, шляхи та форми її осягнення. Філософія дає вченому вихідні гносеологічні орієнтири про сутність пізнавального ставлення, про його формах, рівнях, вихідних передумови і загальних підставах, про умови його достовірності та істинності, про соціально-історичному контексті пізнання і т.д.
Останнім часом зріс інтерес до аналізу нових тенденцій у розвитку теорії пізнання, до приведення її змісту у відповідність з новим етапом розвитку сучасної науки. Найважливіші зміни відбуваються в теорії пізнання у зв'язку з бурхливим розвитком і введенням в сферу науки складних, що самоорганізуються, цілісних, саморозвиваються, в тому числі і "человекоразмерних" (біотехнологія, екологія, інформатика, соціокультурна сфера тощо).
4) Методологічна: філософія дає науці найбільш загальні принципи, що формулюються на основі певних категорій. Вивчаючи найбільш загальні закономірності буття і пізнання, філософія виступає в якості граничного, самого загального методу наукового дослідження. Цей метод, однак, не може замінити спеціальних методів окремих наук, це не універсальний ключ, що відкриває всі таємниці світобудови, він не визначає апріорі ні конкретних результатів окремих наук, ні їх своєрідних методів. Так, наприклад, принципи діалектики утворюють певну субординований систему і, взяті в їх сукупності, представляють собою методологічну програму самого верхнього рівня. Вони задають лише загальний план дослідження, його стратегію (тому їх називають стратегічними), орієнтують пізнання на освоєння дійсності у її універсально загальних характеристиках.
5) Аксіологічна: від філософії науковець отримує певні світоглядні, ціннісні установки і смисложиттєві орієнтири, які - іноді значною мірою - впливають на процес наукового дослідження і його кінцеві результати.
6) Селективна: з безлічі умоглядних комбінацій дослідник реалізує тільки ті з них, які узгоджуються з його світоглядом. Філософські принципи в якості селекторів "працюють", зрозуміло, тільки тоді, коли постає сама проблема вибору і є з чого вибирати (ті чи інші умоглядні конструкти, гіпотези, теорії, різні підходи до розв'язання задач тощо). Якщо є безліч варіантів вирішення якої-небудь приватнонауковому проблеми і виникає необхідність вибору одного з них, то в ньому "беруть участь" досвідчені дані, попередні та співіснуючі теоретичні принципи, "філософські міркування" та ін Слід мати на увазі, що невірні філософські принципи можуть привести до побудови правильної теорії, і навпаки, керуючись принципами "хорошою" філософії, науковець може прийти до помилкових висновків.
7) Умоглядно-прогнозуюче: у рамках філософії (а точніше в тій чи іншій її формі) виробляються певні ідеї, принципи, уявлення і т.п., значимість яких для науки виявляється лише на майбутніх етапах еволюції пізнання. Особливо багатою в цьому відношенні була натурфілософія, але не тільки вона. Такі, зокрема, ідеї античної атомістики, які стали природничих фактом лише в XVII-XVIII ст. Такий розвинений у філософії Лейбніца категоріальний апарат, що виражає деякі загальні особливості саморегулюючих систем. Такий і гегелівський апарат діалектики, "передбачив" сутнісні характеристики складних саморозвиваються, в тому числі і ідеї синергетики, не кажучи про квантовій механіці (доповнення, активність суб'єкта та ін.)
8) похідного критерію істини: філософські принципи не замінюють практику як вирішальний критерій, але доповнюють його - особливо коли звернення до неї, в силу цілого ряду обставин, неможливо. Так, наприклад, якщо помічені порушення з боку дослідника таких принципів діалектики, як об'єктивність, всебічність конкретність, історизм і інших, то ніякої практики не потрібно, щоб переконатися в тому, що висновки, зроблені на такий "основі", навряд чи будуть істинними.
9) Інтегративна (синтетична): - системне, цілісне узагальнення і синтез (об'єднання в новому образі) різноманітних форм пізнання, практики, культури - всього досвіду людства в цілому. Філософське узагальнення - це не просте механічне поєднання приватних проявів цього досвіду, а якісно нове, загальне і універсальне знання.
10) Критична: філософія в цій своїй функції націлена на всі сфери людської діяльності - не тільки на пізнання, але і на практику, на суспільство, на соціальні відносини людей. Критика - спосіб духовної діяльності, основне завдання якого полягає в тому, щоб дати цілісну оцінку явища, виявити його суперечності, сильні і слабкі сторони, позитивні і негативні моменти. Існують дві основні форми критики: а) негативна, руйнівна, "тотальне заперечення", відкидає все і вся, б) конструктивна, творча, не нищівна все "вщент", а зберігає позитивне (але перероблене) зміст старого у новому, що пропонує конкретні шляхи вирішення проблем, ефективні способи подолання помилок.
11) Методологічна: Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо і безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом - через методи, форми і концепції "нижележащих" методологічних рівнів. Філософський метод дає вченому лише саму загальну орієнтацію дослідження, допомагає обрати найкоротший шлях до істини, уникнути помилкових ходів думки. Філософські методи не завжди дають про себе знати в процесі дослідження в явному вигляді, вони можуть враховуватися і застосовуватися або стихійно, або свідомо. Реалізація філософських принципів у науковому пізнанні означає разом з тим їх переосмислення, поглиблення, розвиток. Так, наприклад, квантова механіка, за словами Н. Бора, надала нам "гносеологічний урок". Тим самим шлях реалізації методологічної функції філософії є ​​не тільки спосіб вирішення фундаментальних проблем розвитку науки, але і спосіб розвитку самої філософії, усіх її методологічних принципів.
37. Ідеали і норми дослідження та їх соціокультурна розмірність
Можна виділити щонайменше три головні компоненти основ наукової
діяльності:
- Ідеали і норми дослідження,
- Наукову картину світу
- Філософські підстави науки.
Як і будь-яка діяльність, наукове пізнання регулюється певними ідеалами і нормативами, в яких виражені уявлення про цілі наукової діяльності і способах їх досягнення.
Види ідеалів і норм науки:
1) пізнавальні установки, які регулюють процес відтворення об'єкта в різних формах наукового знання;
2) соціальні нормативи, які фіксують роль науки та її цінність для суспільного життя на певному етапі історичного розвитку, керують процесом комунікації дослідників, відносинами наукових співтовариств і установ один з одним і з суспільством у цілому тощо.
Ці два аспекти ідеалів і норм науки відповідають двом аспектам її функціонування: як пізнавальної діяльності і як соціального інституту.
Форми пізнавальних ідеалів:
1) ідеали і норми пояснення і опису,
2) доказовості і обгрунтованості знання,
3) побудови і організації знань.
У сукупності вони утворюють своєрідну схему методу дослідницької діяльності, що забезпечує освоєння об'єктів певного типу.
На різних етапах свого історичного розвитку наука створює різні типи таких схем методу, представлених системою ідеалів і норм дослідження. Порівнюючи їх, можна виділити як загальні, інваріантні, так і особливі риси у змісті пізнавальних ідеалів і норм. Якщо загальні риси характеризують специфіку наукової раціональності, то особливі риси виражають її історичні типи та його конкретні дисциплінарні різновиди.
У змісті будь-якого з виділених нами видів ідеалів і норм науки можна зафіксувати щонайменше три взаємозалежних рівні:
1) Перший рівень представлений ознаками, які відрізняють науку від інших форм пізнання (повсякденного, стихійно-емпіричного пізнання, мистецтва, релігійно-міфологічного освоєння світу і т.п.). Наприклад, в різні історичні епохи по-різному розумілися природа наукового знання, процедури його обгрунтування і стандарти доказовості.
2) Другий рівень вмісту ідеалів і норм дослідження представлений історично мінливими установками, які характеризують стиль мислення, який домінує в науці на певному історичному етапі її розвитку. Так, порівнюючи давньогрецьку математику з математикою Стародавнього Вавилона і Давнього Єгипту, можна виявити відмінності в ідеалах організації знання. Ідеал викладу знань як набору рецептів вирішення завдань, прийнятий у математиці Стародавнього Сходу, в грецькій математиці замінюється ідеалом організації знання як дедуктивно розгортання системи, в якій з вихідних посилок-аксіом виводяться слідства. Найбільш яскравою реалізацією цього ідеалу була перша теоретична система в історії науки - евклідова геометрія.
При зіставленні способів обгрунтування знання, що панували в середньовічній науці, з нормативами дослідження, прийнятими в науці Нового часу, виявляється зміна ідеалів і норм доказовості і обгрунтованості знання. При обгрунтуванні знання в середньовічній науці посилання на досвід як на доказ відповідності знання властивостям речей у кращому випадку означали виявлення тільки одного з багатьох смислів речі, причому далеко не головного сенсу.
Становлення природознавства в кінці XVI - початку XVII ст. затвердив нові ідеали і норми обгрунтованості знання. Відповідно до нових ціннісними орієнтаціями та світоглядними установками головна мета пізнання визначалася як вивчення і розкриття природних властивостей і зв'язків предметів, виявлення природних причин і законів природи. Звідси в якості головної вимоги обгрунтованості знання про природу було сформульовано вимогу його експериментальної перевірки. Експеримент став розглядатися як найважливіший критерій істинності знання.
3) Третій рівень, в якому установки другого рівня конкретизуються стосовно до специфіки предметної області кожної науки (математики, фізики, біології, соціальних наук тощо). Наприклад, у математиці відсутній ідеал експериментальної перевірки теорії, але для досвідчених наук він обов'язковий. У фізиці існують особливі нормативи обгрунтування її розвинених математизувати теорій. Вони виражаються в принципах спостережливості, відповідності, інваріантності. Ці принципи регулюють фізичне дослідження, але вони надлишкові для наук, хто тільки вступає у стадію теоретизації та математизації.
Специфіка досліджуваних об'єктів неодмінно позначається на характері ідеалів і норм наукового пізнання, і кожен новий тип системної організації об'єктів, що втягуються в орбіту дослідницької діяльності, як правило, потребує трансформації ідеалів і норм наукової дисципліни. Але не тільки специфікою об'єкта обумовлено їх функціонування і розвиток. У їхній системі виражений певний образ пізнавальної діяльності, який формується під впливом соціальних потреб, відчуваючи вплив світоглядних структур, що лежать у фундаменті культури тієї чи іншої історичної епохи. Саме на другому рівні найбільш ясно простежується залежність ідеалів і норм науки від культури епохи, від домінуючих у ній світоглядних установок і цінностей.
Ідеали і норми дослідження утворюють цілісну систему з досить складною організацією. Визначаючи загальну схему методу діяльності, ідеали і норми регулюють побудова різних типів теорій, здійснення спостережень і формування емпіричних фактів. Дослідник може не усвідомлювати всі застосовувані в пошуку нормативних структур, багато з яких йому видаються самі собою зрозумілими. Він частіше всього засвоює їх, орієнтуючись на зразки вже проведених досліджень і на їх результати. Так, наприклад, для Ньютона ідеали і норми організації теоретичного знання були виражені евклідової геометрією, і він створював свою механіку, орієнтуючись на цей зразок. У свою чергу, ньютонівська механіка була своєрідним еталоном для Ампера, коли він поставив завдання створити узагальнюючу теорію електрики та магнетизму.
Разом з тим історична мінливість ідеалів і норм, необхідність виробляти нові регулятиви дослідження породжує потребу в їх осмисленні і раціональної експлікації. Результатом такої рефлексії над нормативними структурами та ідеалами науки виступають методологічні принципи, в системі яких описуються ідеали і норми дослідження.
38. Наукова картина світу, її історичні форми і функції
Другий блок основ науки складає наукова картина світу (НКМ) - сукупність уявлень про дійсність, отримана в процесі емпіричного і теоретичного вивчення різних областей реальності. НКМ формується на основі створених наукових теорій і робить активний вплив на науковий пошук, структуру і зміст наукових теорій майбутнього.
Узагальнена характеристика предмета дослідження вводиться в КМ допомогою уявлень:
1) про фундаментальні об'єктах, з яких покладаються побудованими всі інші об'єкти, що вивчаються відповідної наукою;
2) про типологію досліджуваних об'єктів;
3) про загальні закономірності їх взаємодії;
4) про просторово-тимчасову структуру реальності.
Всі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних принципів, за допомогою яких експлікується картина досліджуваної реальності і які виступають як підстава наукових теорій відповідної дисципліни. Наприклад, принципи: світ складається з неподільних корпускул; їх взаємодія здійснюється як миттєва передача сил по прямій; корпускули і утворені з них тіла переміщуються в абсолютному просторі з плином абсолютного часу - описують картину фізичного світу, що склалася в другій половині XVII ст. і отримала згодом назву механічної картини світу.
Перехід від механічної до електродинамічної (остання чверть XIX ст.), А потім до квантово-релятивістської картині фізичної реальності (перша половина XX ст.) Супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. Особливо радикальним він був у період становлення квантово-релятивістської фізики (перегляд принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору - часу, лапласовскій детермінації фізичних процесів).
За аналогією з фізичної картиною світу можна виділити картини реальності в інших науках (хімії, біології, астрономії тощо). Серед них також існують історично змінюють один одного типи картин світу, що виявляється при аналізі історії науки.
Зв'язок картини світу з ситуаціями реального досвіду особливо чітко проявляється тоді, коли наука починає вивчати об'єкти, для яких ще не створено теорії і які досліджуються емпіричними методами. Крім безпосереднього зв'язку з досвідом картина світу має з ним опосередковані зв'язку через підстави теорій, які утворюють теоретичні схеми і сформульовані щодо них закони.
Картину світу можна розглядати як деякою теоретичної моделі досліджуваної реальності. Але це особлива модель, відмінна від моделей, що лежать в основі конкретних теорій. Вони відрізняються 1) за ступенем спільності: на одну й ту ж картину світу може спиратися безліч теорій, в тому числі і фундаментальних.
Наприклад, з механічною картиною світу були пов'язані механіка Ньютона - Ейлера, термодинаміка і електродинаміка Ампера - Вебера і 2) спеціальну картину світу можна відрізнити від теоретичних схем, аналізуючи утворюють їх абстракції (ідеальні об'єкти). Так, у механічній картині світу процеси природи характеризувалися допомогою таких абстракцій, як: "неподільна корпускула", "тіло", "взаємодія тіл, що передається миттєво по прямій і змінює стан руху тіл", "абсолютний простір" і "абсолютний час". Що ж стосується теоретичної схеми, що лежить в основі ньютонівської механіки (взятої у її ейлеровском викладі), то в ній сутність механічних процесів характеризується за допомогою інших абстракцій таких як, "матеріальна точка", "сила", "інерціальна просторово-часова система відліку".
Будучи відмінними від картини світу, теоретичні схеми завжди пов'язані з нею. Встановлення зв'язку з цим є одним з обов'язкових умов побудови теорії. Різні картини, що розвиваються в окремих наукових дисциплінах, не є ізольованими один від одного. Вони взаємодіють між собою. І якщо дисциплінарні онтології (спеціальні наукові картини світу) репрезентують предмети кожної окремої науки (фізики, біології, соціальних наук і т.д.), то в загальній науковій картині світу представлені найбільш важливі системно-структурні характеристики предметної області наукового пізнання як цілого, взятого на певній стадії його історичного розвитку.
Формування картин досліджуваної реальності в кожній галузі науки завжди протікає не тільки як процес внутрінаучних характеру, а й як взаємодія науки з іншими галузями культури. Разом з тим, оскільки картина реальності має висловити головні сутнісні характеристики досліджуваної предметної області, остільки вона складається і розвивається під безпосереднім впливом фактів і спеціальних теоретичних моделей науки, пояснюють факти.
Типи НКМ:
- Платонівська - світ розглядається як єдине ціле. У цьому світі універсальне є закон для всього одиничного;
- Аристотелівська - сукупність унікальних і самодостатніх сутностей, кожна з яких не визначена, а самовизначитися.
Функції НКМ:
1) Систематизирующая визначається в кінцевому рахунку синтетичним характером наукового знання. НКМ прагне так організувати та впорядкувати наукові теорії, поняття і принципи, складові її структуру, щоб більша частина теоретичних положень і висновків була отримана з невеликого числа фундаментальних законів і принципів.
2) Пояснювальна визначається тим, що пізнання спрямоване не тільки на опис явища чи процесу, а й на з'ясування його причин та умов існування. При цьому він повинен виходити на рівень практичної діяльності суб'єкта, що пізнає, сприяючи зміні світу. Цій функції картини світу не визнають позитивісти, переконані в тому, що наукове пізнання призначено тільки для передбачення і опису, систематизації, але з його допомогою можна розкрити причини явищ.
3) Інформативна зводиться до того, що остання описує передбачувану структуру матеріального світу, зв'язку між його елементами, що відбуваються в природі процеси та їх причини. Наукова картина світу пропонує цілісний погляд на нього.
4) Евристична визначається тим, що «знання об'єктивних законів природи, що міститься в ній, дає можливість передбачити існування ще не відкритих природознавством об'єктів, передбачати їх найбільш суттєві особливості. Більш того, масив знання, що становить наукову картину природи, дозволяє передбачати принципову можливість існування об'єктів, не синтезованих природою »
39. Розуміння і пояснення.
Проблема розуміння та його співвідношення з пізнанням (і поясненням) обговорюється давно і сьогодні є актуальною і багато в чому дискусійною. Так, якщо у Дільтея розуміння представлено як проникнення в духовний світ автора тексту, нерозривно пов'язане з реконструкцією культурного контексту його створення, то у Хайдеггера це специфічно людське ставлення до дійсності, спосіб буття людини у світі. Згідно Гадамеру, розуміння минулого культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому предметом розуміння є не зміст, вкладений автором в текст, а то предметне зміст («суть справи»), з осмисленням якого пов'язаний даний текст. Тим самим поняття «сенс» є ключовим у вирішенні проблеми розуміння. Сенс - це складне, багатогранне явище. Розуміння завжди пов'язано зі змістом людської діяльності, воно виступає формою взаємодії між предметної заданістю витлумаченого (тексту) та інтерпретатором.
Розуміння - це пошук сенсу: зрозуміти можна тільки те, що має сенс. Цей процес відбувається в умовах спілкування, комунікації і діалогу. Розуміння невіддільне від саморозуміння і відбувається в стихії мови. Сенсом можуть володіти не тільки слово, речення, текст і т.п., але і те, що відбувається навколо нас.
Важлива методологічна проблема соціально-гуманітарного пізнання полягає в тому, щоб, виходячи з розуміння тексту як «матеріалізованого вираження духовної культури», распредметить суб'єктивні смисли, об'єктивувати в текстах, «почути через них людські голоси» та з їх допомогою проникнути в «дух» минулих епох, чужих культур.
Таким чином, по-перше, будь-який текст - джерело безлічі його розумінь і тлумачень. І розуміння його автором - лише одне з них. Твір містить в собі одночасно кілька смислів. Тому розуміння тексту не може обмежитися лише тим змістом, який вклав у нього автор твору, але і його інтерпретатор. По-друге, ця множинність смислів розкривається не раптом і не відразу, бо смислові явища можуть існувати в прихованому вигляді і розкриватись тільки у сприятливих для цього розвитку смислових культурних контекстах наступних епох. По-третє, зміст тексту в процесі історичного розвитку змінюється. Кожна епоха відкриває - особливо у великих творах - щось нове, своє. По-четверте, розуміння тексту - це не готовий результат, а діалектичний процес, діалог різних культурних світів, результат зіткнення смислів «своє - чуже», діалог текстів, особистостей, культур. По-п'яте, зрозуміти текст чужої культури - означає вміти знаходити відповіді на питання, які виникають в нашій сучасній культурі.
Типи розуміння (Г. І. Рузавін):
а) Розуміння, що виникає в процесі мовної комунікації, яка відбувається у діалозі. б) Розуміння, пов'язане з перекладом з однієї мови на іншу. Тут мають справу з передачею та збереженням сенсу, вираженого чужою мовою, з допомогою слів і пропозицій рідної мови. В) Розуміння, що з інтерпретацією текстів, творів художньої літератури та мистецтва, а також вчинків і дій людей у різних ситуаціях.
Говорячи про розуміння, слід звернути увагу ще на два важливих моменти:
1. Його наріжним каменем є принцип герменевтичного кола, що виражає циклічний характер розуміння: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, а для розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про сенс цілого. Початком процесу розуміння є предпоніманіе, яке часто пов'язують з інтуїтивним розумінням цілого.
2. Чи потрібно співвідносити розуміння з сучасною епохою "? З цього питання існують дві основні позиції:
а) Не потрібно - адекватне розуміння тексту зводиться до розкриття того змісту, який вклав у нього автор. Тобто необхідно виявити авторський сенс у найбільш чистому вигляді, не допускаючи будь-яких спотворень, доповнень і змін.
б) Процес розуміння неминуче пов'язаний з наданням додаткового сенсу того, що намагаються зрозуміти. Отже, розуміти текст, як його розумів автор, недостатньо - розуміння не зводиться до простого відтворення авторського сенсу, а включає критичну його оцінку, зберігає позитивне, збагачує його змістом сучасних реалій і органічно пов'язано зі змістом авторської позиції.
Пояснення - виявлення сутності досліджуваного предмета, підведення його під закон з виявленням причин і умов, джерел його розвитку та механізмів їх дії. Пояснення зазвичай тісно пов'язане з описом і становить основу для наукового передбачення. Тому в найзагальнішому вигляді поясненням можна назвати підведення конкретного факту чи явища під деяке узагальнення (закон і причину насамперед). Розкриваючи сутність об'єкта, пояснення також сприяє уточненню й розвитку знань, які використовуються в якості підстави пояснення. Таким чином, рішення пояснювальних завдань - найважливіший стимул розвитку наукового знання та його концептуального апарату.
Дедуктивно-номологическое модель наукового пояснення підводить пояснюване явище під певний закон - в цьому полягає його особливість. У даній моделі пояснення зводиться до дедукції явищ із законів. В якості законів у цій моделі розглядаються не тільки причинні, а й функціональні, структурні та інші види регулярних і необхідних відносин. Дедуктивно-номологическое модель пояснення описує лише кінцевий результат, а не реальний процес пояснення в науці, який завжди пов'язаний з вельми трудомістким дослідженням і творчим пошуком.
У галузі гуманітарних, соціальних наук використовується так зване раціональне пояснення. Його суть полягає в тому, що при поясненні вчинку деякої історичної особистості дослідник намагається розкрити ті мотиви, якими керувався діючий суб'єкт, і показати, що в світлі цих мотивів вчинок був раціональним (розумним).
Набагато більшу сферу охоплює телеологічне пояснення. Воно вказує не на раціональність дії, а просто на його прагнення, на ціль, яку переслідує індивід, який здійснює дію, на наміри учасників історичних подій.
Висновок: розуміння і пояснення тісно пов'язані. Однак треба мати на увазі, що розуміння не зводиться до пояснення, тобто підведенню досліджуваного явища під закон і причину, тому що - Особливо в соціальному пізнанні - неможливо відволіктися від конкретних особистостей, їх діяльності, від їхніх думок і почуттів, цілей і бажань і т.п. Крім того, розуміння не можна протиставляти поясненню, а тим більше відривати один від одного ці дві дослідницькі процедури, які доповнюють один одного і діють в будь-якій галузі людського пізнання. Крім того, ці дві процедури, мабуть, взаємопов'язані і особливим чином спираються один на одного ... Пояснення на одному рівні часто готує грунт для інтерпретації фактів на більш високому рівні. Однак у соціальному пізнанні перевага віддається розуміючим методиками, обумовленим перш за все специфікою його предмета, в природознавстві - пояснює.
40. Теорія пізнання та соціологія знання
У зв'язку з кризою розвитку феноменології в пізній період творчості Гуссерль намічає проект соціології пізнання. Т.ч., досвід феноменологічної філософії свідчить про те, що реформування традиційної гносеології має в себе включати не тільки включення в арсенал раціональності нетрадиційних характеристик, а й об'єднання гносеологічних і соціологічних концептуальних схем.
Соціологія знання дозволяє не тільки включити еволюцію наукової раціональності в контекст розвитку суспільства, тобто вибудувати соціальну історію науки, вона значуща і для аналізу традиційних епістемологічних проблем. Зокрема застосування методологічного та категоріального апарату соціології знання дозволяє запропонувати позитивні шляхи вирішення дилеми між об'єктивізмом і релятивізмом у дослідженні наукової раціональності. Відкриття культурної та історичної обумовленості науки, що відбулася у середині ХХ століття поставило перед філософією складну задачу. Необхідно було знайти можливість суміщення соціокультурної релятивності наукового знання з ідеєю його об'єктивності. Позитивне рішення цього завдання вимагає переосмислення традиційної епістемологічної проблематики з урахуванням нових ідей, вироблених соціологією науки і філософську антропологію.
Соціологія знання включає пізнання в культурний контекст, що означає його розгляд в єдності з діяльністю. Колишня теорія пізнання була, перш за все, теорією наукового пізнання, тому область позанаукового випадала з її уваги. Сьогодні подолання подібної неповноти здійснюється в дослідженнях різних типів знання (магії, релігії і т.д.) і переосмисленні природи помилок, які розуміються не як відхилення, а як вираження суперечливості знання.
Стає зрозумілим і те, що ірраціональні елементи необхідні для самого процесу наукового пізнання. Ще Фейєрабенд зазначав, що нові ідеї в науці виживають тому, що забобон, пристрасть, гордість, помилки, просте тупоумство, коротше, всі елементи, що характеризують контекст відкриття, протистояли розуму, і тому, що всім цим ірраціональним елементам дозволено було йти своїм шляхом. У постнекласичній науці необхідність включення нераціональних моментів у наукове пізнання зростає.
41. Генезис і еволюція поняття реальності: формування картезіанської парадигми
Середньовічний спір про універсалії (що первинне: річ чи ідея, напрямки: номіналізм, реалізм і т.п. маячня) втратив свою актуальність. Це було пов'язано з тим, що поняття речі виявилося витісненим іншим поняттям - поняттям реальності. Перехід від "res" (речі) до "realitas" (реальність) найрадикальнішим чином вплинула на всі без винятку сторони філософії, ставши своєрідним вододілом між інтелектуальними епохами.
Головна відмінність світу, що складається з речей, від реальності в тому, що остання є щось цілісне, якийсь континуум, в якому речі є лише його фрагментами, поміщеними в геометризовані простір. Декарт, Галілей та ін розуміють фізичні явища в тій мірі, в якій вони не мають внутрішнього, вони як би вивернуті поза себе і повністю визначаються прилеглим до них простором інформації, що міститься в тому, що Ньютон так невдало назвав абсолютним простором і часом. Таке перетворення поняття речі знадобилося філософам для подолання спиралася на Арістотеля схоластичної метафізики з її прихованою якістю і сутностями. Декарт, Ньютон, Лейбніц та ін вважали, що в тілах немає нічого, окрім руху, числа і фігури і що простір задає образ і структуру реальності. Їм здавалося, що це рівнозначна (просто більш зручна) заміна понять.
Розплатою за цю підміну постало питання про джерело людських знань і уявлень про реальність - суперечка раціоналістів і сенсуалістов. Центр їхнього спору - вже не річ, а реальність. Тільки Кант полность не відмовляється від поняття речі і вводить для її відмінності термін «річ у собі» - феномен, а не фрагмент реальності. Позиція Канта - емпіричний реалізм - прагнення зберегти речі і не відторгнути поняття реальності. Кант робить очевидним справжній онтологічний статус реальності, підкреслюючи її рукотворний характер. Людський розум конструює реальність завдяки синтезирующем взаємодії розуму і відчуттів.
З'являється Новоєвропейський реалізм та ідеалізм, і поняття ідеї змінило середньовічне поняття імені, успадкувавши не тільки функцію останнього, але і значну частку його змісту.
До числа труднощів, що виникли завдяки введенню поняття «реальність», необхідно віднести і те, що реальність здатна подвоюватися (на феноменальну і ноуменальний).
Всі ці труднощі були обумовлені також відсутністю визначення реальності. Необхідність уточнення змісту поняття зрозумів Гегель і дав йому історико-генетичне визначення: філософське мислення, переходячи від розгляду речей до розгляду духу (тобто самого себе) спочатку приписує йому ті ж властивості, що й речі. Потім свідомість здійснює перехід до іншого розгляду реальності - розгляду через власну активність. Тобто реальність для Гегеля - феномен, породжений свідомістю. (Це визначення виявилося після неспроможним.)
Після багатьох невдач пізнання реальності поширюється формула: реальність належить останнім речей, які не потребують доведення. Тоді проблема реальності зміщується в область епістемології. Гегель, Шопенгауер, Конт відмовляються від проблеми реального і ідеального. Лише неокантініанство (Г. Коген) відроджують актуальність проблеми реальності. Для визначення залучається поняття нескінченно малої величини - нікого першоелемента, що не містить характерних особливостей реального та ідеального. Це спроба привести якісно різні феномени до одного знаменника. На поняття реальності замінюються поняття існування, буття і дійсності, як надлишково залежні від відчуттів і досвіду. Тепер реальність стала складатися з нескінченно малих величин, коли у Канта вона була безперервної (реальність «всередині відчуття»).
Т.ч. неокантіанців зробили прибрали емпіричну інтерпретацію реальності, що було важливим кроком на шляху чисто логічного обгрунтування науки. Раніше: реальність є, а наука - лише метод її дослідження. Тепер реалним став сам метод, а субстанція (реальність) - лише корисна метафора.
Таке розуміння реальності виявилося надзвичайно продуктивним у формуванні онтологічних схем як для природознавства, так і для соціально-гуманітарних наук. А філософія цілком трансформується в гносеологію і методолгію науки.
42. Відродження філософського реалізму та її значення для філософії науки
Майже одночасно з неокантианством з'явився неореалізм (Ф. Брентано) - теорія судження, яка грунтується на відмові від «радикального сумніву» і скепсису Декарта. Піддається критиці психологізм, а головним джерелом помилок проголошуються природні мови, як сучасні, так і стародавні через їх уявлень про судження. Брентано: присутність предмета в думці (судженні) може бути аргументом у суперечці про його реальність. Немає ніякого сенсу в картезіанському або кантіанської скепсисі (У Канта оману - при переході від сприйняття до суджень.). Тому лише самі речі, «напряму» дані нашій свідомості володіють справжньою реальністю.
Основоположник прагматизму і семіотики Ч. Пірс відроджує схоластичний номіналізм і реалізм і об'являетс себе реалістом. Він обгрунтовує реальність наукових законів: закон не може бути просто результатом узагальнення бо він ще і передбачає майбутнє. Це передбачення не міститься безпосередньо в досвіді. Тому необхідно прийняття онтологічних припущень, одним з яких і є середньовічний реалізм (щось існує «над поняттями», поняття - не просто слова). Реальність по Пірсу - макрооб'єкт, описуваний засобами його семіотики (знаками).
(Тут же можна згадати Когена з минулого питання - на любителя.)
У кінці XIX століття англієць Мур виступає з критикою суб'єктивного ідеалізму: якщо я щось відчуваю, то воно існує. Отже, існує весь світ.
У першій половині ХХ століття в Німеччині виникає 2 реалістичних вчення: критична онтологія Гартмана (реальність безсумнівно існує і з 4-х шарів: неорганічний, життєвий, душевний і духовний, але вона не пізнавана) і фундаментальна онтологія Гайдеггера (цей такого намутив, що в двох словах не скажеш).
Американці Х. Патнем і Дж. Барроу називають традиційний реалізм метафізичним: раціональність, незавісівость, можливість математичного опису, можливість тільки одного істинного опису і т.д. Їх альтернатива - лінгвістичний аналіз (див. слід. Питання), а старий реалізм - на звалище історії.
43. Лінгвістичний поворот і проблема реальності
Основоположники аналітичної філософії Рассел і Вітгенштейн зробили стрижнем нового погляду на світ «лінгвістичний поворот» - переклад філософських проблем у сферу мови та вирішення їх на основі аналізу мовних засобів і виразів. Аналізувати - означає переводити висловлювання в краще словесне вираження, значення якого виступає іменами чуттєвих даностей. Особливе значення надається нової логіці, здатної розглядати і вирішувати значно більше число проблем мислення і мови.
Рассел: світ складається з атомарних факторів, кожен з яких описується вичерпним чином за допомогою атомарного висказиваенія. Не існує молекулярних фактів, а молекулярні висловлювання виходять з атомарних за допомогою «і», «або», «не», ... А традиційні філософські проблеми не мають сенсу.
Вітгенштейн (а також Шлік і Карнап): філософія - не теорія світу чи людини, а особливий вид діяльності, спрямований на уточнення сенсу пропозицій у випадках, коли їх зміст недостатньо очевидний. Роль філософського аналізу - дослідження логіко-лінгвістичних і методологічних проблем науки.
(Ще багато схожих філософів, але все про одне і те ж. Найголовніше і нове - ці двоє).
44. Поняття реальності в приватнонауковому онтології
Проблема реалності розглядалася і самими вченими (не тільки філософами), особливо фізиками (тому що вони самі просунуті в плані математики).
Гранично гостро проблема реалності була поставлена ​​Ейнштейном у полеміці з копенганенской школою. Він виділяє еволюцію реальності: ньютонівська. Після створення теоретичної електродинаміки реальність - безперервні, що не піддаються механічному поясненню поля, описувані діфурамі в приватних похідних. Ейнштейн переконаний, що реальність носить модельний характер, тобто при описі фізичної реальності фізик моделює зовнішній світ з допомогою специфічних засобів математики. Ейнштейн проти наділення чого б то не було (наприклад, об'єктів з корпускулярними і хвильовими властивостями) онтологічним статусом. Багато вчених прийняли цю позицію - «реальність є математична модель».
Однак цей шлях виявився неспроможний. У засновника синергетики Пригожина (фізична хімія) виникло утруднення: хаотичний рух частинок призводить до утворення структур, що змусило його вдаватися в міркування філософського характеру (були й інші труднощі). Тут математика може лише показати «як», але не «чому» це відбувається. Вводяться поняття фізичної (нескінченний зовні і внутрішньо, в просторі і в часі природний світ, що описується на особливому мовою) і об'єктивної реальності.
В інших науках також розвиваються різні концепції. Наприклад, нефізичних форма простору і часу Вернадського - біосфера (і це вже все відомо).
Існують всякі біологічні, історичні реалності - для біологів та гуманітаріїв.
45. Теоретичне і повсякденне у підставах наукового знання
(Це маячня, але нічого кращого не знайшов, залишаємо ...)
Особливого розгляду заслуговує питання про структуру наукового знання. У ній необхідно виділити три рівні: емпіричний, теоретичний, філософських підстав.
На емпіричному рівні наукового знання в результаті безпосереднього контакту з реальністю вчені одержують знання про певні події, виявляють властивості цікавлячих їхніх об'єктів або процесів, фіксують відносини, встановлюють емпіричні закономірності.
Для з'ясування специфіки теоретичного пізнання важливо підкреслити, що теорія будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності, але описує безпосередньо вона не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти, які на відміну від реальних об'єктів характеризуються не нескінченним, а цілком визначеним числом властивостей. Наприклад, такі ідеальні об'єкти, як матеріальні точки, з якими має справу механіка, мають дуже велике число властивостей, а саме, масою і можливістю знаходитися в просторі і часі. Ідеальний об'єкт будується так, що він цілком інтелектуально контролюється.
Теоретичний рівень наукового знання розчленовується на дві частини: фундаментальні теорії, у яких учений має справу з найбільш абстрактними ідеальними об'єктами, і теорії, що описують конкретну область реальності на базі фундаментальних теорій.
Сила теорії полягає в тому, що вона може розвиватися ніби сама по собі, без прямого контакту з дійсністю. Оскільки в теорії ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, то теоретичний об'єкт можна, у принципі, описати як завгодно детально й одержати як завгодно далекі наслідки з вихідних представлень. Якщо вихідні абстракції вірні, то і наслідки з них будуть вірні.
Крім емпіричного і теоретичного в структурі наукового знання можна виділити ще один рівень, що містить загальні уявлення про дійсність і процес пізнання - рівень філософських передумов, філософських основ.
Наприклад, відома дискусія Бора і Ейнштейна з проблем квантової механіки по суті велася саме на рівні філософських основ науки, оскільки обговорювалося, як співвіднести апарат квантової механіки з навколишнім нас світом. Ейнштейн вважав, що імовірнісний характер пророкувань у квантовій механіці обумовлений тим, що квантова механіка неповна, оскільки дійсність повністю детерміністічна. А Бор вважав, що квантова механіка повна і відбиває принципово непереборну імовірність, характерну для мікросвіту.
Певні ідеї філософського характеру уплетені в тканину наукового знання, втілені в теоріях. Теорія з апарата опису і пророкування емпіричних даних перетворюється в знання тоді, коли всі її поняття одержують онтологічну і гносеологічну інтерпретацію. Іноді філософські підстави науки яскраво виявляються і стають предметом гострих дискусій (наприклад, у квантовій механіці, теорії відносності, теорії еволюції, генетиці і т.д.).
У той же час у науці існує багато теорій, які не викликають суперечок із приводу їхніх філософських основ, оскільки вони базуються на філософських представленнях, близьких до загальноприйнятих.
Необхідно відзначити, що не тільки теоретичне, але й емпіричне знання пов'язане з певними філософськими уявленнями.
На емпіричному рівні знання існує визначена сукупність загальних уявлень про світ (про причинність, стійкості подій і т.д.). Ці уявлення сприймаються як очевидні і не виступають предметом спеціальних досліджень. Тим не менш, вони існують, і рано чи пізно міняються і на емпіричному рівні.
Емпіричний і теоретичний рівні наукового знання органічно зв'язані між собою. Теоретичний рівень існує не сам по собі, а спирається на дані емпіричного рівня. Але істотно те, що й емпіричне знання невідривне від теоретичних представлень; воно обов'язково занурено у визначений теоретичний контекст.
Усвідомлення цього в методології науки загострило питання про те, як же емпіричне знання може бути критерієм істинності теорії? Справа в тому, що незважаючи на теоретичну навантаженість, емпіричний рівень є більш стійким, більш міцним, чим теоретичний. Це відбувається тому, що емпіричний рівень знання занурюється в такі теоретичні уявлення, які є непроблематізіруемимі. Емпірією перевіряється більш високий рівень теоретичних побудов, чим той, що міститься в ній самій. Якби було інакше, то виходив би логічне коло, і тоді емпірія нічого не перевіряла б у теорії. Оскільки емпірією перевіряються теорії іншого рівня, остільки експеримент виступає як критерій істинності теорії.
При аналізі структури наукового знання важливо з'ясувати, які теорії входять до складу сучасної науки. А саме, чи входять до складу, наприклад, сучасної фізики такі теорії, що генетично зв'язані із сучасними концепціями, але створені в минулому? Так, механічні явища зараз описуються на базі квантової механіки. Чи входить у структуру сучасного фізичного знання класична механіка? Такі питання дуже важливі при аналізі концепцій сучасного природознавства.
Відповісти на них можна виходячи з уявлень про те, що наукова теорія дає нам визначений зріз дійсності, але жодна система абстракції не може охопити всього багатства дійсності. Різні системи абстракції розсікають дійсність у різних площинах. Це відноситься і до теорій, що генетично зв'язані із сучасними концепціями, але створені в минулому. Їх системи абстракцій певним чином співвідносяться один з одним, але не перекривають один одного. Так, на думку В. Гейзенберга, у сучасній фізиці існує принаймні чотири фундаментальних замкнутих несуперечливих теорії: класична механіка, термодинаміка, електродинаміка, квантова механіка.
В історії науки спостерігається тенденція звести все природничо знання до єдиної теорії, редукувати до невеликого числа вихідних фундаментальних принципів. У сучасній методології науки усвідомлена принципова нездійсненність такого відомості. Вона пов'язана з тим, що будь-яка наукова теорія принципово обмежена у своєму інтенсивному і екстенсивному розвитку. Наукова теорія - це система певних абстракцій, за допомогою яких розкривається субординація істотних і несуттєвих у визначеному відношенні властивостей дійсності. У науці обов'язково повинні міститися різні системи абстракцій, які не тільки нередуціруеми один до одного, але розсікають дійсність у різних площинах. Це відноситься і до всього природознавства, і до окремих наук - фізиці, хімії, біології і т.д. - Які нередуціруеми до однієї теорії. Одна теорія не може охопити все різноманіття способів пізнання, стилів мислення, що існують у сучасній науці.
46. Об'єктивність, суб'єктивність і інтерсуб'єктивність
Класична теорія: світ має фундаментаьнимі властивостями і якостями, а дослідник, озброєний суворої наукової методології, відкриває й обгрунтовує всю цю фундаментальність.
Постпозітівістов і соціологи знання ставлять класику під сумнів: будь-яке емпіричне дослідження вже теоретично обуловлено, тобто заздалегідь приблизно відомий результат. Змінюється модель наукового пошуку: не пошук причин явищ, а ідентифікація значень феноменів пізнання.
Для соціальної теорії це означає новий тип зв'язку між об'єктами теоретичного розгляду. Це причинно-слідче співвіднесення мотиву і дії. Гасло: «Шукати мотиви вчинків». Для цього два шляхи: 1) повернення до проблеми сенсу; 2) порівняння мислення з мовою, а способи пояснення та передбачення соціальних феноменів повинні нагадувати прийоми оперування з мовними одиницями, тобто з текстами.
Орієнтацію на виявлення значення соціальної дії не можна ототожнювати з проголошенням ідеалів суб'єктивізму в соціальній теорії. Мова як і раніше йде не про довільних значеннях вчинків. Однак, феноменологи далекі від наївної віри в можливість об'єктивної теоретичної конструкції. Соціальні значення за своєю природою і не об'єктивні, і не суб'єктивні. Вони інтерсуб'єктивності, тобто однакові для всіх членів спільноти. Але це не означає їх якогось існування за межами людських свідомостей.
Скасовується дедуктивний алгоритм побудови теорій. Соціальні теорії повинні будуватися не «зверху», а «знизу», як перелік значень, які люди надають усім можливим ситуацій взаємодії зі структурою соціального світу.
47. Реальність як продукт соціокультурного освоєння світу
Неокантіанців і Дільтей, Шпенглер і Вебер розглядають культуру як певне ціле, що містить в собі методологічний ключ до розгадки таємниць всіх її частин, у тому числі і науки. Все це самим фатальним чином позначається на на класичному ідеалі науки - він руйнується.
Одна з характеристичний рис класичної науки - обов'язковість якихось підстав, які дозволяють легітимізувати знання, отримані в ході наукового дослідження. У другій половині ХХ століття на роль нового підстави науки починає все більш впевнено претендувати культурологія. Наступ культурологічного розуму ведеться за різними напрямками: фітлософскій ірраціоналізм, соціальна антропологія, методологічний анархізм і т.д. Замінюється раціональна реконструкція епістемології казуальної.
Наприклад, класична інтерпретація відкриття Ньютона: перелік проблем, вирішення яких повинна була сприяти розглянута теорія, її ефективність, роль у розвитку науки і т.д.
Казуалісти:
1) інтерналізм: усвідомлене чи неусвідомлене засвоєння Ньютоном філософських інтуїцій Платона радикально вплинуло на характеристичні риси ньютонівської механіки.
2) екстерналізм (багато всього): зв'язок з розвитком технології і промисловості в Англії; гомосексуальність Ньютона вплинула на характер механічної картини світу; відмінність теорії Ньютона від Гілілея і Декарта Ізз через те, що Англія - ​​острівна держава і т.д.
Наскільки вдалим виявиться проект культурологічного розуму - покаже час. Але вже зараз ясно, що його застосування відкриває абсолютно нові можливості в теоретичному описі соціальної реальності. Саме культура, як би вона не визначалася, виявляється унікальним пояснювальним механізмом людського вчинку. Особливі умови для цього створює веберовский принцип віднесення до цінності.
В сучасній соціальній теорії культура нерідко визначається як сукупність переконань, цінностей і засобів їх вираження, загальних для всіх членів даного суспільства. Вона необхідна для упорядочеванія людського досвіду і регулювання поведінки. По суті, вона і складає те, що ми звикли називати соціальною реальністю.
48. Філософські підстави наукового методу
В основі поняття методу лежить розрізнення форми і змісту мислення. Кожна річ може бути аналітично розділена на матерію і форму (глечик як форма і глина). Подумки поділяючи ці нероздільні речі людина може творити науку про властивості матерії - фізику і науку про просторові форми - геометрію.
При формуванні західної раціоналістичної філософії за аналогією з речами подібного поділу піддалися і нематеріальні предмети: думки, вчинки. Напрмер, мислення при всьому розмаїтті змісту завжди спирається на невелику кількість форм і законів, вивченням яких займається логіка. Логіка вивчає форми, закони та засоби правильного мислення, тобто ідеальну модель мислення, спрямованого на максимально адекватне відтворення дійсності - істину. Мислення призводить до істини при дотриманні двох умов: а) істинність думки за змістом; б) логічна правильність рассжденія. Саме друга умова є предметом вивчення логіки.
Науковий метод включає в себе процедури організації знання, процедури узгодження знання, процедури отримання знання і т.п. Однак будь-який метод - це перш за все формальна частина пізнання, що з'єднується з вмістом лише у реальному процесі пізнання. Сучасний науковий метод спирається на ряд прнципа:
1) теоретико-пізнавальний принцип істинності та об'єктивності;
2) формально-логічні принципи обгрунтованості, однозначності, непротеворечівості і повноти опису;
3) емпіричні принципи відповідності фактам, верифікованості та фальсифікації;
4) прагматичні принципи об'ясніттельной сили і технологічної ефективності.
Виконання даних принципів можливе лише пр дотриманні певної дисципліни мислення, забезпечити яку покликаний науковий метод або сукупність методів.
Дедуктовно-аксіоматичний метод дозволив вперше систематизувати знання. Його ідея полягає в тому, що з невеликого числа універсальних і очевидних істин (аксіом) за правилами дедуктивного висновку може бути виведено все інше знання (геометрія Евкліда).
Дослідно-експериментальний метод сформувався в Новий час зусиллями Бекона, Галілея, Ньютона та інших основоположників сучасного природознавства. У його основі лежить узгодження теоретичних побудов з емпіричними фактами допомогою спостереження і експерименту. Основа методу - індукція.
Зараз підставою науки намагається стати культурологія: на передній план виходять проблеми соціокультурної обумовленості наукового пізнання, аналіз взаємодії науки з іншими феноменами людської культури, дослідження пізнавальних процедур у зв'язку з історично мінливими цінностями та світоглядними орієнтаціями.
Тому потрібен новий механізм, який би на методологічному рівні забезпечив взаємодію філософії і науки.
49. Натуралістична і антінатуралістіческая дослідні програми
50. Методологічна схема і наукова дійсність
Сьогодні абсолютно очевидно, що мислення дослідника, вопреківсем сподіванням Декарта та його послідовників, так і не зрівняне механічному процесу. Не слід забувати про те, що вчений прагне не до методологічної стерильності, а кполученію нового результату. Науковий метод, яким би чудовим він не здавався, завжди є не мета, а лише засіб в науковому пошуку. Настільки ж утопічним виглядає прагнення знайти якісь методологічні універсалії на всі випадки життя.
Все це ще раз повертає нас до проблеми конституювання наукового методу як такого. Мало констатувати той факт, що метод постійно змінюється в процесі розвитку науки. Необхідно зрозуміти внутрішню логіку взаємозв'язку підстав методології з наукової динамікою.
Великий вплив неявних онтологічних припущень на характер і спрямованість наукового пошуку, які найчастіше призводять до некритичному прийняття якої-небудь однієї онтології. Для подолання цієї проблеми необхідно всі допущення робити прозорими, що дозволить вченим критикувати їх, вибирати між ними.
Наприклад, спір між Томом (теорія катастроф) і Пригожиним (теорія дисипативних структур) став суперечкою двох методологічних програм: Платона і Аристотеля. Предметом суперечки є питання про природу реальності. Том декларує свій платонізм, тобто переконання, що в основі реальності лежать прості математческіе сутності. І їх пізнання є пізнанням світу. Це сверхредукціонізм - рано чи пізно піде виинужденное різноманіття сучасної методології. Всі методи об'єднаються в один універсальний.
Пригожин висуває інші онтологічні аргументи: у навколишньому світі протікають незворотні процеси, специфіку яких здатні адекватно представляти лише статистичні опису.
Отже, генеральний значення для нас мають твердження щодо природи, образи і структури реальності. Існують дві методологічні програми, до яких в принципі можуть бути зведені всі інші теоретичні конструкції, що зв'язують онтологію та методологію. Ці програми концептуально розрізняються в питанні про вихідний образі світу: «Світ як єдине ціле» і «Світ як сукупність унікальних речей і подій».
Ж. Дельоз намагається помирити ці теорії за допомогою онтологічного генезису і приходить до висновку, що індивідуальне невіддільне від світу.
Модернізм: відокремлює природу та історія-культура-суспільство-людина. Друге - надбудова над першим, тобто природа - примітивний фундамент.
Постмодернізм: світ не такий як у модерністів, а людина так організував свої уявлення про світ з якихось внераціональний міркувань.
51. Знання та інтереси: емансипативної інтерес розуму
Одним з найбільш істотних досліджень, що сприяли становленню некласичної парадигми, є робота Ю. Габермаса «Знання та інтереси». Він свідомо акцентує свою увагу не на нових можливостях пізнання, що відкрилися завдяки лінгвістичному повороту або принципу додатковості описів. У центрі його уваги саме поняття теорії в контексті проблеми раціональності. Основа - деякі ідеї Гуссерля у критичній традиції Канта.
Ніяке знання не виникає просто так. У його основі завжди лежать інтереси, тісно переплітаються із знанням і в сукупності утворюють життєвий світ. Інтереси людського роду з самого початку пов'язані з певними засобами соціальної організації: працею, розумом і гоподством.
Наука - пошук знання, розширює технічний контроль над природою (як у Пірса). Другий тип знання - інтерпретації, які дають можливість орієнтувати дії в рамках загальних традицій (історична герменевтика Дільтея). Третій вид знання - аналізи, що звільняють свідомість від залежності гіпостазірованних їм сил. Інакше кажучи, окрім технічного інтересу в пануванні над навколишнім середовищем і практичного інтересу у взаєморозумінні між людьми існує третій інтерес, допомагає людині компенсувати неминучі витрати, які виникають при проведенні в життя перших двох. Це емансипативної інтерес. Сенс і специфіка цього інтересу Габермас розкриває через поняття «інтерес розуму» (німецька класична філософія) - знання як чисте знання, існуючі заради самого себе.
Т.ч. роль науки може виконувати тільки критична теорія. Її головна особливість - методична саморефлексія. Єдиний приклад такої науки - фрейдовский психоаналіз.
52. Взаємодія підстав науки і досвіду як початковий етап становлення нової дисципліни.
У процесі породження наукових знань можна виділити наступні проблемні ситуації:
- Інтерпретація первинних даних;
- Формування первинних теоретичних схем і законів;
- Становлення розвинутої теорії.
У перших 2-х випадках велику роль у динаміці знання має НКМ, при цьому вона по-різному взаємодіє з фактами на етапі становлення наукової дисципліни і в подальшому її розвитку.
У першому випадку будь-яка дисципліна починається з нагромадження фактів. У цих умовах НКМ задає напрям дослідження і забезпечує інтерпретацію досвідчених даних. При цьому НКМ сама зазнає впливу нових фактів. Якщо вони суперечать її фундаментальним принципам, то виникає необхідність її зміни. У другому випадку (розвиток теорії), нерідкі випадки появи аномалій, тобто фактів, пояснити з наукової точки зору всіх існуючих теорій. Саме КМ дозволяє інтерпретувати факти і вказує на шлях подальшого дослідження.
При побудові теоретичних законів грає важливу роль висунення гіпотези. З одного боку, висування гіпотез носить творчий характер і залежить від розумових здібностей вченого, а з іншого, існують загальні алгоритми їх висунення, визначаються стилем мислення, науковими традиціями. При створенні гіпотетичної моделі можна задіяти об'єкти з інших областей знання.

53. Формування первинних теоретичних моделей і законів.
У філософській та методологічної літературі останніх десятиліть все частіше предметом дослідження стають фундаментальні ідеї, поняття і уявлення, що утворюють відносно стійкі підстави, на яких розвиваються конкретні емпіричні знання і пояснюють їх теорії.
Виявлення та аналіз цих підстав передбачає розгляд наукових знань як цілісної системи, що розвивається. У західній філософії таке бачення науки почало формуватися порівняно недавно, в основному в постпозитивістську період її історії. Що ж стосується етапу, на якому домінували уявлення про на-уке, розвинуті в рамках позитивістської філософії, то їх найбільш яскравим вираженням була так звана стандартна концепція структури і зростання знання ^1. У вей як одиниці аналізу виступала окремо взята теорія і її взаємовідношення з досвідом. Наукове знання поставало як набір теорій та емпіричних знань, що розглядаються в якості базису, на якому розвиваються теорії. Однак поступово з'ясовувалося, що емпіричний базис теорії не є чистою, теоретично нейтральній емпірією, що не дані спостереження, а Факти представляють собою той емпіричний базис, на який спираються теорії. А факти теоретично навантажені, оскільки в їх формуванні беруть участь інші теорії. І тоді проблема взаємодії окремої теорії з її емпіричним базисом постає і як проблема співвідношення цієї теорії з іншими, раніше склалися теоріями, які утворюють склад теоретичних знань певної наукової дисципліни.
Дещо з іншого боку ця проблема взаємозв'язку теорій виявилася при дослідженні їх динаміки. З'ясувалося, що зростання теоретичного знання здійснюється не просто як узагальнення досвідчених фактів, але як використання в цьому процесі теоретичних понять і структур, розвинених в попередніх теоріях і застосовуваних при узагальненні досвіду. Тим самим теорії відповідної науки поставали як деяка динамічна мережа, цілісна система, що взаємодіє з емпіричними фактами. Системне вплив знань наукової дисципліни ставило проблему системоутворюючих факторів, що визначають цілісність відповідної системи знань. Так стала вимальовуватися проблема підстав науки, завдяки яким організовуються в системну цілісність різноманітні знання наукової дисципліни на кожному етапі її історичного розвитку.
Нарешті, розгляд зростання знання в його історичній динаміці виявило особливі стани, пов'язані з переломними епохами розвитку науки, коли відбувається радикальна трансформація найбільш фундаментальних її понять і уявлень. Ці стани отримали назву наукових революцій, і їх можна розглядати як перебудову підстав науки.
Таким чином, розширення поля методологічної проблематики в постпозітівістской філософії науки висунуло в якості реальної методологічної проблеми аналіз підстав науки.
Ці підстави та їх окремі компоненти були зафіксовані та описані в термінах: "парадигма" (Т. Кун), "ядро дослідницької програми" (І. Лакатос), "ідеали природного порядку" (С. Тулмін), "основні темат науки" ( Дж.Холтон), "дослідницька традиція" (Л. Лаудан).
У процесі дискусій між прихильниками різних концепцій гостро постала проблема диференційованого аналізу підстав науки. Показовими в цьому відношенні можуть служити дискусії навколо ключового у концепції Куна поняття "парадигма". Його крайню багатозначність і розпливчастість відзначали численні опоненти Куна.
Під впливом критики Кун спробував проаналізувати структуру парадигми. Він виділив такі компоненти: "символічні узагальнення" (математичні формулювання законів), зразки вирішення конкретних завдань, "метафізичні частини парадигми" і цінності (ціннісні установки науки) ^2. Це був крок вперед у порівнянні з першим варіантом концепції, однак на цьому етапі структура підстав науки залишилася нез'ясованою. По-перше, не показано, в яких зв'язках знаходяться виділені компоненти парадигми, а значить, строго кажучи, не виявлено її структура. По-друге, в парадигму, згідно Куну, включені як компоненти, пов'язані з глибинним підставах наукового пошуку, так і форми знання, які виростають на цих підставах. Наприклад, до складу "символічних узагальнень" входять математичні формулювання окремих законів науки (типу формул, що виражають закон Джоуля-Ленца, закон механічного коливання і т.п.). Але тоді виходить, що відкриття будь-якого нового приватного закону має означати зміну парадигми, тобто наукову революцію. Тим самим стирається відмінність між "нормальною наукою" (еволюційним етапом зростання знань) і науковою революцією. По-третє, виділяючи такі компоненти науки, як "метафізичні частини парадигми" і цінності. Кун фіксує їх "остенсивно", через опис відповідних прикладів. З наведених Куном прикладів видно, що "метафізичні частини парадигми" розуміються їм то як філософські ідеї, то як принципи конкретно-наукового характеру (типу принципу блізкодействія у фізиці або принципу еволюції в біології). Що ж до цінностей, то їх характеристика Куном також виглядає лише першим і дуже приблизними начерком. По суті, тут маються на увазі ідеали науки, причому взяті в дуже обмеженому діапазоні - як ідеали пояснення, передбачення і застосування знань.
У принципі можна сказати, що навіть в самих просунутих дослідженнях підстав науки, до яких можна віднести роботи Т. Куна, західна філософія науки недостатньо аналітична. Вона поки не встановила які головні компоненти основ науки та їх зв'язки. Не прояснені в достатній мірі і зв'язку між основами науки і спираються на них теоріями та емпіричними знаннями. А це означає, що проблема структури підстав, їх місця в системі знання та їх функцій в його розвиток вимагає подальшого, більш глибокого обговорення.
У ситуації, і розвиненій системі дисциплінарного наукового знання підстави науки виявляються, по-перше, при аналізі системних зв'язків між теоріями різного ступеня спільності та їх ставлення до різних форм емпіричних знань в рамках деякої дисципліни (фізики, хімії, біології і т.д.), по-друге, при дослідженні міждисциплінарних відносин і взаємодій різних наук.
У якості найважливіших компонентів, що утворюють підстави науки, можна виділити: 1) наукову картину світу; 2) ідеали і норми наукового пізнання; 3) філософські підстави науки.
Перераховані компоненти виражають загальні уявлення про специфіку предмета наукового дослідження, про особливості пізнавальної діяльності, що освоює той чи інший тип об'єктів, і про характер зв'язків науки з культурою відповідної історичної епохи.
54. Класичний варіант формування розвинутої теорії.
У науці класичного періоду розвинені теорії створювалися шляхом послідовного узагальнення та синтезу приватних теоретичних схем і законів.
Таким шляхом були побудовані фундаментальні теорії класичної фізики - ньютонівська механіка, термодинаміка, електродинаміка. Основні особливості цього процесу можна прослідкувати на прикладі історії максвеллівською електродинаміки.
Створюючи теорію електромагнітного поля Максвелл спирався на попередні знання про електрику і магнетизм, які були представлені теоретичними моделями і законами, виражали суттєві характеристики окремих аспектів електромасштабних взаємодій (теоретичні моделі і закони Кулона, Ампера, Фарадея, Біо і Савара і т.д.).
По відношенню до підстав майбутньої теорії електромагнітного поля це були приватні теоретичні схеми і приватні теоретичні закони.
Вихідну програму теоретичного синтезу задавали прийняті дослідником ідеали пізнання і картина світу, яка визначала постановку задач і вибір засобів їх вирішення.
У процесі створення максвеллівською електродинаміки творчий пошук целенаправлялі, з одного боку, що склалися в науці ідеали і норми, яким повинна була задовольняти створювана теорія (ідеал пояснення різних явищ за допомогою невеликого числа фундаментальних законів, ідеал організації теорії як дедуктивної системи, в якій закони формулюються на мовою математики), а з іншого боку, прийнята Максвеллом фарадеевская картина фізичної реальності, яка задавала єдину точку зору на вельми різнорідний теоретичний матеріал, який підлягає синтезу та узагальнення. Ця картина ставила завдання - пояснити всі явища електрики і магнетизму як передачу електричних і магнітних сил від точки до точки відповідно до принципу блізкодействія.
Разом з постановкою основного завдання вона окреслювала коло теоретичних засобів, що забезпечують рішення задачі. Такими засобами послужили аналогові моделі і математичні структури механіки суцільних середовищ. Фарадеевская картина світу виявляла схожість між передачею сил у цих якісно різних типах фізичних процесів і тим самим створювала основу для перекидання відповідних математичних структур з механіки суцільних середовищ в електродинаміку. Показово, що альтернативне максвеллівською напрям досліджень, пов'язаний з іменами Ампера і Вебера, виходило з іншої картини світу при пошуку узагальнюючої теорії електромагнетизму. Відповідно до цієї картиною використовувалися інші засоби побудови теорії (аналогові моделі і математичні структури запозичувалися з ньютонівської механіки матеріальних точок).
Синтез, зроблений Максвеллом, був заснований на використанні вже відомої нам операції застосування аналогових моделей. Ці моделі запозичувалися з механіки суцільних середовищ і служили засобом для перенесення відповідних гідродинамічних рівнянь в створювану теорію електромагнітного поля. Застосування аналогій є універсальною операцією побудови нової теорії як при формуванні приватних теоретичних схем, так і при їх узагальнення у розвинену теорію. Наукові теорії не є ізольованими один від одного, вони розвиваються як система, де одні теорії постачають для інших будівельний матеріал.
Аналогові моделі, які використовував Максвелл - трубки струму нестисливої ​​рідини, вихори в пружному середовищі, - були теоретичними схемами механіки суцільних середовищ.
Коли пов'язані з ними рівняння транслювалися в електродинаміку, механічні величини заміщалися в рівняннях новими величинами. Таке заміщення було можливим завдяки підстановці в аналогову модель замість абстрактних об'єктів механіки нових об'єктів - силових ліній, набоїв, диференційно малих елементів струму і т.д. Ці об'єкти Максвелл запозичив з теоретичних схем Кулона, Фарадея, Ампера, схем, які він узагальнював у створюваній ним нової теорії. Підстановка в аналогову модель нових об'єктів не завжди усвідомлюється дослідником, але вона здійснюється обов'язково. Без цього рівняння не будуть мати нового фізичного сенсу і їх не можна застосовувати в новій галузі.
Ще раз підкреслимо, що ця підстановка означає, що абстрактні об'єкти, трансльовані з однієї системи знань (у нашому прикладі з системи знань про електрику і магнетизм) з'єднуються з новою структурою ("сіткою відносин"), запозиченої з іншої системи знань (у даному випадку з механіки суцільних середовищ). У результаті такого з'єднання відбувається трансформація аналогової моделі. Вона перетворюється у теоретичну схему нової області явищ, схему на перших порах гіпотетичну, що вимагає свого конструктивного обгрунтування.
55. Некласичний варіант формування розвинутої теорії.
Стратегії теоретичного дослідження не є назавжди змінити не вільний. Вони історично змінюються в міру еволюції науки.
Починаючи з часів Бекона і Декарта у філософії і природознавстві побутувало уявлення про можливості знайти строгий, єдино істинний шлях пізнання, який би в будь-яких ситуаціях і по відношенню до будь-яких об'єктів гарантував формування істинних теорій. Цей ідеал включався в підстави класичної науки. Він не заперечував мінливості й багатоманітності її конкретних методів, але в якості мети, якою має керуватися дослідник, проголошував єдину стратегію побудови теорії. Передбачалося, що спочатку необхідно знайти очевидні і наочні принципи, отримані як узагальнення досвіду, а потім, спираючись на них, знаходити конкретні теоретичні закони.
Ця стратегія покладалася єдино вірним шляхом, методом, який тільки й призводить до істинної теорії .. Стосовно до досліджень фізики вона вимагала створення цілісної картини досліджуваної реальності як попередньої умови подальшого застосування математичних засобів її опису.
Розвиток природознавства XX століття змусило переглянути ці методологічні установки. Критичні зауваження на адресу класичної стратегії досліджень почали висловлюватися вже наприкінці XIX століття у зв'язку з виявленням історичної мінливості фундаментальних принципів науки, відносності їх емпіричного обгрунтування і наявність конвенціональних елементів при їх прийнятті науковим співтовариством (емпіріокритицизм, конвенціалізм та ін.) Висловлені у філософії цього історичного періоду певні сумніви в абсолютності класичної методології досліджень можна розцінити як попередній етап формування нової парадигми теоретичного пізнання. Але сама ця парадигма утвердилася в науці багато в чому завдяки становленню сучасної, квантово-релятивістської фізики, першої з природничих наук, що продемонструвала некласичні стратегії побудови теорії.
Характеризуючи їх, відомий радянський фізик академік Л. І. Мандельштам писав: "Класична фізика здебільшого йшла так, що встановлення зв'язку математичних величин з реальними речами передувало рівнянь, тобто створенню законів, причому знаходження рівнянь становило головну задачу, бо зміст величин заздалегідь передбачалося ясним і для них шукали рівняння. ... Сучасна теоретична фізика, не скажу - свідомо, але історично так воно і було, пішла по іншому шляху. Це сталося само собою. Тепер насамперед намагаються вгадати математичний апарат, який оперує величинами, про які або про частину яких заздалегідь взагалі не ясно, що вони позначають ".
Цей спосіб досліджень, який став домінуючим у фізиці XX століття, був пов'язаний з широким застосуванням особливого методу, що отримав назву математичної гіпотези або математичної екстраполяції.
Загальна характеристика цього методу полягає в наступному. Для відшукання законів нової області явищ беруть математичні вирази для законів прилеглої області, які потім трансформують та узагальнюють так, щоб отримати нові співвідношення між фізичними величинами. Отримані співвідношення розглядають як гіпотетичних рівнянь, що описують нові фізичні процеси. Зазначені рівняння після відповідної дослідної перевірки або набувають статус теоретичних законів, або відкидаються як невідповідні досвіду.
У наведеній характеристиці відзначена головна особливість розвитку сучасної фізики: на відміну від класичних зразків вони починають створюватися як би з верхніх поверхів - з пошуків математичного апарату - і лише після того, як знайдені рівняння теорії, починається етап їх інтерпретації та емпіричного обгрунтування. Правда, більшого з відтвореною характеристики математичної гіпотези витягти, мабуть, не можна. Подальша конкретизація цієї характеристики вимагає встановити, яким чином формується в науці математична гіпотеза і в чому полягає процедура її обгрунтування.
У цьому напрямку зроблено поки лише перші кроки. Перш за все слід відзначити цікаві зауваження С. І. Вавілова з приводу існування регулятивних принципів (відповідності, простоти і т. д.), які целенаправляют пошук адекватних математичних засобів. Особливий коло проблем був поставлений автором терміну "математична екстраполяція" С. І. Вавіловим в зв'язку з обговоренням природи корпускулярно-хвильового дуалізму. Було відзначено, що специфіка математичної гіпотези як методу сучасного фізичного дослідження полягає не стільки в тому, що при створенні теорії перекидаються математичні кошти з однієї області в іншу (цей метод завжди використовувався у фізиці), скільки в особливостях самої такої перекидання на сучасному етапі.
С. І. Вавилов наголошував, що математична екстраполяція в її сучасному варіанті виникла тому, що наочні образи, які зазвичай служили опорою для створення математичного формалізму в класичній фізиці, в даний час в квантово-релятивістської фізики втратили цілісний і наочний характер. Картина світу, прийнята в сучасній фізиці, зображує специфічні риси мікрооб'єктів за допомогою двох додаткових уявлень - корпускулярного і хвильового. У зв'язку з цим виявляється неможливим виробити єдину наочну модель фізичної реальності як попередню основу для розвитку теорії. Доводиться створювати теорію, переносячи центр ваги на чисто математичну роботу, пов'язану з реконструкцією рівнянь, "навіяних" тими чи іншими аналоговими образами. Саме тут і криється незвичайність математичної екстраполяції на сучасному етапі. "Досвід доводить до свідомості відображення областей світу, незвичних і чужих нормальній людині. Для наочної та модельної інтерпретації картини не вистачає звичних образів, але логіка ... зодягнена в математичні форми, залишається в силі, встановлюючи порядок і зв'язку в новому, незвичайному світі ".
При такому розумінні математичної гіпотези відразу ж виникає питання про її ставлення до картини світу, яка враховує специфіку нових об'єктів. Очевидно, що тут у неявній формі вже поставлена ​​і проблема евристичної ролі картини світу як попереднього підстави для пошуку адекватних математичних засобів, що застосовуються при формулюванні фізичних законів. Все коло цих проблем потребує спеціального обговоренні.
56. Проблема включення нових теоретичних уявлень в культуру
Проблема включення нових теоретичних уявлень в культуру пов'язана із забезпеченням наступності у розвитку інтелектуального потенціалу людини. Вона зачіпає два аспекти:
- Матеріальне втілення і впровадження наукових відкриттів у сферу виробничого процесу;
- Включення в сучасні технології, практику виховання та навчання.
Нові теоретичні уявлення здатні трансформувати культурні стереотипи, внести в культуру системні зміни.
На процес включення НТП в культуру впливають:
- Мікроконтекстом науки - залежність науки від характеристик наукового співтовариства, що працює в умови певної епохи;
- Макроконтекст науки - залежність від соціокультурного середовища, в якій розвивається наука (ширше, ніж мікро-).
Соціальність науки може бути зовнішньої (залежність від соціально-економічних, ідеологічних та духовних умов) або внутрішньому (ментальні установки, норми і цінності суспільства).
Включення НТП пов'язане з:
1) забороною на розголошення найбільш секретних розробок;
2) заборони соціально-складних в етичному плані досліджень;
3) механізмом гальмування, що перешкоджає безпосередньому проникненню нових наукових даних в культуру.
57. Моделі динаміки наукового знання в сучасній філософії науки
Найважливішою характеристикою знання є його динаміка, тобто його зростання, зміна, розвиток і т.п. Ця ідея, не така вже нова, була висловлена ​​вже в античній філософії, а Гегель сформулював її в положенні про те, що "істина є процес", а не "готовий результат". Однак у західній філософії та методології науки XX ст. фактично - особливо в роки "тріумфальної ходи" логічного позитивізму - наукове знання досліджувався без урахування його зростання, зміни.
Розвиток знання - складний діалектичний процес, що має певні якісно різні етапи. Так, цей процес можна розглядати як рух від міфу до логосу, від логосу до "преднаукі", від "преднаукі" до науки, від класичної науки до некласичної і далі до постнекласичної і т.п., від незнання до знання, від неглибокого, неповного до більш глибокого і досконалого знання і т.д.
У сучасній західній філософії проблема зростання, розвитку знання є центральною у філософії науки, представленої особливо яскраво в таких течіях, як еволюційна (генетична) епістемологія і постпозитивізм. Еволюційна епістемологія - напрям у західній філософсько-гносеологічної думки, основне завдання якого - виявлення генези та етапів розвитку пізнання, його форм і механізмів в еволюційному ключі і, зокрема, побудова на цій основі теорії еволюції науки. Еволюційна епістемологія прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, поклавши в основу принцип історизму і намагаючись опосередковувати крайності раціоналізму і ірраціоналізму, емпіризму і раціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук і т.д.
Моделі:
1) генетична епістемологія (Ж. Піаже). В її основі - принцип зростання та інваріантності знання під впливом змін умов досвіду. Генетична епістемологія Ж. Піаже намагається пояснити генезис знання взагалі, і наукового зокрема, на основі впливу зовнішніх чинників розвитку суспільства, тобто социогенеза, а також історії самого знання і особливо психологічних механізмів його виникнення. Фундаментальна гіпотеза генетичної епістемології, вказує Піаже, полягає в тому, що існує паралелізм між логічною і раціональною організацією знання і відповідним формує психологічним процесом. Відповідно до цього він прагне пояснити виникнення знання на основі походження уявлень і операцій, які в значній мірі, якщо не цілком, спираються на здоровий глузд.
2) Особливо активно проблему зростання (розвитку, зміни) знання розробляли, починаючи з 60-х рр.. XX століття прихильники постпозитивізму - К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, Ст. Тулмін та ін У постпозитивізм відбувається суттєва зміна проблематики філософських досліджень: якщо логічний позитивізм основну увагу звертав на аналіз структури наукового пізнання, то постпозитивізм головною своєю проблемою робить розуміння зростання, розвитку знання. У зв'язку з цим представники поспозітівізма змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку та зміни наукових ідей і теорій.
2.1) Першою такою концепцією стала концепція зростання знання К. Поппера.
Поппер розглядає знання не тільки як готову, що стала систему, але також і як систему змінюється, розвивається. Зростання знання не є повторюваним або кумулятивним процесом, він є процес усунення помилок, "дарвінівський відбір". Таким чином, зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і найкращих (з можливих) теорій і здійсненні їх спростувань, в результаті чого і вирішуються наукові проблеми. Зростання наукового знання здійснюється, на його думку, методом проб і помилок і є не що інше, як спосіб вибору теорії в певної проблемної ситуації - ось що робить науку раціональної і забезпечує її прогрес. Поппер вказує на деякі складності, труднощі і навіть реальні небезпеки для цього процесу. Серед них такі чинники, як, наприклад, відсутність уяви, невиправдана віра в формалізацію і точність, авторитаризм. До необхідних засобів зростання науки філософ відносить такі моменти, як мова, формулювання проблем, поява нових проблемних ситуацій, конкуруючі теорії, взаємна критика в процесі дискусії.
2.2) Загальна схема (модель) історико-наукового процесу, запропонована Куном, включає в себе два основних етапи:
- "Нормальна наука", де безроздільно панує парадигма,
- "Наукова революція" - розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду "нормальної науки".
Науковий розвиток, на його думку, подібно розвитку біологічного світу, являє собою односпрямований і незворотний процес.
2.3) Ст. Тулмін у своїй еволюційної епістемології розглядав зміст теорій як своєрідну "популяцію понять", а загальний механізм їх розвитку представив як взаємодія внутрінаучних і позанаукових (соціальних) факторів, підкреслюючи, проте, вирішальне значення раціональних компонентів. При цьому він пропонував розглядати не тільки еволюцію наукових теорій, але й проблем, цілей, понять, процедур, методів, наукових дисциплін та інших концептуальних структур.
Раціональність наукового знання визначається його відповідністю стандартам розуміння.
2.4) Лакатоса розглядає зростання зрілою (розвиненою) науки як зміну ряду безперервно пов'язаних теорій - притому не окремих, а серії (сукупності) теорій, за якими стоїть дослідницька програма. Інакше кажучи, порівнюються й оцінюються не просто дві теорії, а теорії і їх серії, в послідовності, обумовленою реалізацією дослідницької програми. Фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а "дослідницька програма". Основними етапами у розвитку останньої, згідно Лакатоса, є прогрес і регрес, межа цих стадій - "пункт насичення". Нова програма повинна пояснити те, що не могла стара. Зміна основних науково-дослідних програм і є наукова революція.
3) Після постпозитивізму розвиток еволюційної епістемології пішло за двома основними напрямками. По-перше, по лінії так званої альтернативної моделі еволюції (К. Уоддінгтон, К. Халквег, К. Хугер тощо) і, по-друге, по лінії синергетичного підходу. К. Уоддінгтон і його прихильники вважали, що їхній погляд на еволюцію дає можливість зрозуміти, як такі високо структуровані системи, як живі організми, або концептуальні системи, можуть за допомогою керуючих впливів самоорганізовуватися і створювати стійкий динамічний порядок. У світлі цього стає більш переконливою аналогія між біологічної та епістемологічної еволюцією, ніж моделі розвитку наукового знання, що спираються на традиційну теорію еволюції.
Синергетичний підхід сьогодні стає все більш перспективним і поширеним, по-перше, тому, що ідея самоорганізації лежить в основі прогресивної еволюції, яка характеризується виникненням все більш складних і ієрархічно організованих систем, по-друге, вона дозволяє краще враховувати вплив соціального середовища на розвиток наукового пізнання, по-третє, такий підхід вільний від малообгрунтовані методу "проб і помилок" як засіб вирішення наукових проблем.
В історії науки існує два крайніх підходи до аналізу динаміки, розвитку наукового знання і механізмів цього розвитку:
- Кумулятівізм вважає, що розвиток знання відбувається шляхом поступового додавання нових положень до накопиченої сумі знань. Абсолютизується кількісний момент зростання, зміни знання, безперервність цього процесу і виключає можливість якісних змін, момент переривчастості у розвитку науки, наукові революції. Розвиток наукового знання - просте поступове множення числа накопичених фактів і збільшення ступеня спільності встановлюються на цій основі законів.
- Антікумулятівізм вважає, що в ході розвитку пізнання не існує будь-яких стійких (безперервних) і зберігаються компонентів. Перехід від одного етапу еволюції науки до іншого пов'язаний лише з переглядом фундаментальних ідей і методів. Історія науки зображується представниками антікумулятівізма у вигляді безперервної боротьби і зміни теорій і методів, між якими немає ні логічного, ні навіть змістовної наступності.
Об'єктивно процес розвитку науки далекий від цих крайнощів і являє собою діалектичну взаємодію кількісних і якісних (перегони) змін наукового знання, єдність перервності і безперервності в його розвитку.
58. Традиції в науці, їх види і функції
Вперше питання про традиції був поставлений Т. Куном. Дія традиції виявляється в таких ситуаціях:
1) вибір наукової мови: поняття - основний інструментарій наукового пізнання, запозичений з повсякденного життя або попередньої традиції і неявно задають певне бачення світу. Коли поняття неадекватні, застосування понять гальмує розвиток наукового знання.
2) Вибір проблеми: незважаючи на те, що у виборі проблеми відіграють роль різні мотиви, тут дії і роль традицій особливо виявляються в існуванні наукових шкіл та напрямів.
3) Використання методів: традиції організовують наукове співтовариство, створюючи умови для порівнянності результатів і подальшого навчання.
Класифікувати наукові традиції можна за наступними критеріями:
1. за способом існування:
- Явні;
- Неявні - передаються при особистих контактах і є невербальними.
2. за роллю в системі науки:
- Традиції, що задають способи отримання знань - історичні програми (методики дослідження, прилади, зразки розв'язання задач);
- Традиції, що задають способи організації знань - колекторські програми (вказівка ​​на об'єкт вивчення, принципи класифікації, рубрикація дисциплін).
3. по сфері розповсюдження:
- Загальнонаукові;
- Спеціальнонаучние.
Життєздатність наукових традицій корениться у їх подальшому розвитку наступними поколіннями вчених в нових умовах. Роль традицій у розвитку науки незаперечна, проте, в деяких випадках вони можуть служити її перешкодою, тому традиції і новації, взаємодіючи, виключають одне одного.


59. Проблема наукових новацій
Новації в науці мають різний об'єкт дослідження:
- Створення нових теорій, і виникнення нових наукових дисциплін;
- Побудова нової класифікації чи періодизації, постановка нових проблем, розробка нових експериментальних методів дослідження або нових способів зображення;
- Виявлення нових явищ;
- Введення нових понять і нових термінів.
Всі новації можна розбити на кілька груп залежно від того, зі зміною яких наукоподібності програм вони пов'язані:
- Зміна дослідницьких програм, включаючи сюди створення нових методів і засобів дослідження;
- Зміна програм колекторських, тобто про постановку нових питань, про відкриття або виділення нових явищ (нових об'єктів референції), про появу нових способів систематизації знання;
- «Повсякденно наукові», які здійснюються в рамках існуючих програм, нічого в них не змінюючи по суті, це, зокрема, повсякденне накопичення знань.
Дослідницькі новації - це поява нових методів, колекторські - відкриття нових світів, нових об'єктів дослідження. Обидва типи новацій можуть призводити до суттєвих зрушень у розвитку науки і сприймаються в цьому випадку як революції. Факти свідчать, що ці новації тісно пов'язані один з одним, що ілюструє і зв'язок дослідних і колекторських програм.
Нові методи, як відзначають самі вчені, часто призводять до далекосяжних
наслідків - і до зміни проблем, і до зміни стандартів наукової роботи, і до
появи нових областей знання. Зазначимо хоча б очевидні приклади:
поява мікроскопа в біології, оптичного телескопа і радіотелескопу в астрономії.
Класи новацій:
- Умисні - результат цілеспрямованих акцій;
- Ненавмисні - побічним образ цих акцій.
Перші, згідно Куну, відбуваються в рамках парадигми, другі - ведуть до її зміни.
Навмисні пов'язані з подоланням незнання. Незнання - це область нашого цілепокладання, область планування нашої пізнавальної діяльності. Строго кажучи, - це явна або неявна традиція, що використовує вже накопичені знання у функції зразків. На цьому рівні вчений здатний сформулювати питання і спробувати знайти шляхи його вирішення.
Ненавмисні ж новації пов'язані з подоланням невідання. У цьому випадку нові результати з'являються в руслі 2-х концепцій - концепції «прибульців» і концепції побічних результатів дослідження.
Концепція "прибульців" має 2 варіанти:
- У цю науку приходить людина з іншої області, людина, не пов'язаний традиціями цієї науки, і робить те, що ніяк не могли зробити інші.
- "Прибулець" приніс із собою в нову область досліджень якісь методи або підходи, які в ній були відсутні, але допомагають по-новому поставити чи розв'язати проблеми.
Але якщо в першому випадку для нас важлива особистість вченого, звільнився від догм і здатного до творчості, то в другому - вирішальне значення набувають ті методи, якими він володіє, ті традиції роботи, які він з собою приніс, сполучуваність, сумісність цих методів і традицій з атмосферою тієї галузі знання, куди вони перенесені.
Концепція побічних результатів.
Виділення та усвідомлення випадкових побічних результатів відбувається за 2-ма шляхами:
- Істотно пов'язане з наявністю традицій, яким ці результати суперечать. Традиції як би відкидають ці результати, вони не здатні їх асимілювати, і саме тому випадкові феномени виявляються раптом в центрі уваги.
- Результат, ненавмисно отриманий у рамках однієї з традицій, виявляється істотним для іншої.
Таким чином, будь-які новації можливі завдяки взаємодії традицій. Саме плюралізм традицій сприяє підвищенню імовірності нових відкриттів.

60. Наукові революції, їх сутність і типологія
В міру свого розвитку наука може зіткнутися з принципово новими типами об'єктів, які можуть зажадати і зміни схеми методу пізнавальної діяльності, представленої системою ідеалів і норм дослідження. У цій ситуації зростання наукового знання передбачає перебудову підстав науки. Остання може здійснюватися в двох різновидах:
а) як революція, пов'язана з трансформацією спеціальної картини світу без істотних змін ідеалів і норм дослідження;
б) як революція, в період якої разом з картиною світу радикально змінюються ідеали і норми науки та її філософські підстави.
Т.ч. наукова революція - новації, що відрізняються наступними ознаками:
1) пов'язані не зі зміною окремих теорій, а з перестроюванням підстав науки;
2) мають світоглядне значення і призводять до зміни стилю мислення;
3) під час революції відбувається взаємодія традицій і новацій внутрішніх і зовнішніх факторів.
Парадигма - це система норм, теорії, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються всіма членами даного наукового співтовариства як логічного суб'єкта наукової діяльності. Вона виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не відноситься до даної парадигмі і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному напрямку.
Наукова революція наступає, коли створюються нові парадигми, що оскаржують першість один у одного. Вони створюються, як правило, вченими-аутсайдерами, що стоять поза "школи", і їх активною діяльністю з пропаганди своїх ідей. Процес наукової революції виявляється у Куна процесом стрибкоподібного відбору за допомогою конфлікту наукових спільнот, згуртованих єдиним "поглядом на світ". Чистим результатом такого відбору є, за словами Куна, дивно пристосований набір інструментів, який ми називаємо сучасним науковим знанням. Криза дозволяється перемогою однієї з парадигм, що знаменує початок нового "нормального" періоду, створюється нове наукове співтовариство вчених з новим баченням світу, новою парадигмою.
Сутність наукових революцій, по Куну, полягає у виникненні нових парадигм, повністю несумісних і несумірних з колишніми. Він прагне підтвердити це посиланням на нібито несумірність квантової і класичної механіки. При переході до нової парадигми, на думку Куна, вчений як би переселяється в інший світ, в якому діє і нова система чуттєвого сприйняття (наприклад, там де схоласти бачили вантаж, що розгойдується на ланцюжку, Галілей побачив маятник). Одночасно з цим виникає нова мова, несумірний з колишнім (наприклад, поняття маси та довжини в класичній механіці і СТО Ейнштейна).
Класифікація наукових революцій:
1) за змістом новацій:
  1.1) впровадження нових методів - поява нових фундаментальних теорій є найбільш очевидною причиною наукових революцій. Фундаментальні теорії націлені на розробку основоположні наукових принципів і пов'язані з рішенням світоглядних проблем;
1.2) побудова нових теорій - стимулюють появу нових проблем, стандартів дослідження або нових сфер застосування;
1.3) відкриття нових світів - застосовується весь арсенал накопичених коштів, які адаптуються до реальності і призводять до появи нових дисциплін.
2) за сферою виникнення новизни:
2.1) внутріпарадігмальние - нові методи, ідеї та філософські передумови зміни підстави науки. Парадокси вирішуються шляхом побудови принципово нових теорій. Вироблення методів та ідеї - тривалий процес, у початковій стадії не вступає в опозицію до колишнього стилю мислення, а створюючи грунт для ідеї, які поступово укорінюються у світогляді для прийняття нової наукової парадигми;
2.2) межпарадігмальние - представлення однієї парадигми переносяться в іншу. При такому перенесенні стає очевидним протиріччя між картиною світу (КМ) та специфікою новацій (формується загальна КМ).
3) по відношенню до науки:
  3.1) внутрішні - пов'язані з розвитком самої науки (1.1-1.3 і 2.1-2.2);
3.2) зовнішні.

61. Механізми революційних змін у науці
У динаміці наукового знання особливе значення мають етапи розвитку, пов'язані з перебудовою дослідницьких стратегій, що задаються підставами науки.
В міру свого розвитку наука може зіткнутися з принципово новими типами об'єктів. Їх дослідження вимагає іншого бачення реальності в порівнянні з тим, яке передбачає склалася картина світу. «Нові об'єкти можуть зажадати і зміни схеми методу пізнавальної діяльності, представленої системою ідеалів і норм дослідження. У цій ситуації зростання наукового знання передбачає перебудову підстав науки. Остання може здійснюватися в двох різновидах: а) як революція, пов'язана з трансформацією спеціальної картини світу без істотних змін ідеалів і норм дослідження; б) як революція, в період якої разом з картиною світу радикально змінюються ідеали і норми науки та її філософські підстави ». Парадокси та проблемні ситуації є передумовами наукової революції і сигналом того, що наука втягнула в сферу свого дослідження новий тип процесів, істотні характеристики яких не були відображені в картині світу.
На думку В.С. Стьопіна «нова картина світу не може бути отримана з нового емпіричного матеріалу чисто індуктивним шляхом. Сам цей матеріал організується і пояснюється у відповідності з деякими способами його бачення, а цей спосіб задає картина світу. Тому емпіричний матеріал може лише виявити невідповідність старого бачення нової реальності, але сам по собі він ще не вказує, як потрібно змінити це бачення. Формування нової картини світу вимагає особливих ідей, які дозволяють перегрупувати елементи старих уявлень про реальність, відсіяти частина з них, включити нові елементи з тим, щоб дозволити наявні парадокси, узагальнити і пояснити накопичені факти. Такі ідеї формуються у сфері філософсько-методологічного аналізу пізнавальних ситуацій науки і грають роль досить загальної евристики, що забезпечує інтенсивний розвиток досліджень ».
Вироблення методологічних принципів, що виражають нові норми наукового пізнання, являє собою не одноразовий акт, а досить складний процес, в ході якого розвивається і конкретизується початковий зміст методологічних принципів. Спочатку вони можуть не виступати в якості альтернативи традиційному способу дослідження. Тільки в міру розвитку система цих принципів все виразніше постає як опозиція старим стилем мислення.
В.С. Стьопін вважає, що «необхідність критичного ставлення до прийнятих в класичному природознавстві (XVII-XIX століття - А.В.) ідеалам і нормам раніше всього була уловлена ​​і почала осмислюватися у філософії». Вихід у сферу філософських засобів і застосування їх у проблемних ситуаціях природознавства дозволили видозмінити ідеали пояснення та обгрунтування знань, затвердити новий метод побудови картини світу і пов'язаних з нею фундаментальних наукових теорій.
Затвердження у фізиці нової картини досліджуваної реальності (кінець XIX-початок XX століття) супроводжувалося дискусіями філософсько-методологічного характеру. У ході їх осмислювалися і обгрунтовувалися нові уявлення про простір і час, нові методи формування теорії. У процесі цього аналізу уточнювалися і розвивалися філософські передумови, які забезпечували перебудову класичних ідеалів і норм дослідження існуючої тоді електродинамічної картини світу. У ході цього вони (філософські передумови) перетворювалися у філософські підстави релятивістської фізики і багато в чому сприяли її інтеграції в тканину сучасної культури.
Таким чином, перебудова основ науки являє собою процес, який починається задовго до безпосереднього перетворення норм дослідження та наукової картини світу. Це положення В.С. Стьопін формулює на підставі грунтовного аналізу появи теорії відносності. Будь-наукової революції передує інтелектуальна анархія, суперництво різних теорій. Наукові революції припускають реформування самого способу мислення.
В.С. Стьопін вказує також на дещо інший варіант виникнення наукових революцій. На його думку, «наукові революції можливі не тільки як результат внутрідісціплінарного розвитку, коли в сферу дослідження включаються нові типи об'єктів, освоєння яких вимагає зміни основ наукової дисципліни. Вони можливі також завдяки міждисциплінарним взаємодіям, заснованим на "парадигмальних щеплення", тобто на перенесення уявлень спеціальної наукової картини світу, ідеалів і норм дослідження з однієї наукової дисципліни в іншу ». Нова картина досліджуваної реальності і нові норми пізнавальної діяльності, утверджуючись в конкретній науці, можуть надати революціонізуюче вплив на інші науки.
Такий шлях наукових революцій, як зазначає В.С. Стьопін, не описаний з достатньою глибиною ні Т. Куном, ні іншими західними дослідниками філософії науки. Тим часом він є ключовим для розуміння процесів виникнення і розвитку багатьох наукових дисциплін.
У цьому відношенні характерним прикладом є перенесення з фізики в хімію фундаментального принципу, згідно з яким процеси перетворення молекул, що вивчаються в хімії, можуть бути представлені як взаємодії ядер і електронів, у результаті чого хімічні системи можна описати як квантові системи, що характеризуються певною ψ-функцією. Ця ідея лягла в основу нового напряму - квантової хімії. Виникнення її знаменувало революцію в сучасній хімічній науці і поява в ній принципово нових стратегій дослідження.
Отже, «загальна наукова картина світу може бути розглянута як така форма знання, яка регулює постановку фундаментальних наукових проблем і целенаправляет трансляцію уявлень і принципів з однієї науки в іншу. Інакше кажучи, вона функціонує як глобальна дослідницька програма науки, на основі якої формуються її більш конкретні, дисциплінарні дослідні програми ».
В.С. Стьопін справедливо зазначає, що «процес утвердження в науці її нових підстав визначено не лише передбаченням нових фактів і генерацією конкретних теоретичних моделей, але і причинами соціокультурного характеру. Нові пізнавальні установки і генеровані ними знання повинні бути вписані в культуру відповідної історичної епохи та узгоджені з лежачими в її фундаменті цінностями та світоглядними структурами ».
Прискорення загального ходу науково-технічного розвитку в цілому і динаміка досліджень з яких-небудь конкретних проблем залежать в основному від породжених епохою і наукою в цілому проблем, потреб і нових можливостей. А можливості, напрям і інтенсивність проривів в деяких наукових напрямах багато в чому залежать від кількісного співвідношення творчих особистостей, від їх психологічної індивідуальності, від сформованих їх генами, вихованням і соціальними умовами якостей, таких як, наприклад, самостійність мислення, готовність до сприйняття нових поглядів і категорій і до сумніву в колишніх, навіть у своїх власних.

62. СПАДКОЄМНІСТЬ У РОЗВИТКУ НАУКОВИХ ЗНАНЬ

Ця закономірність висловлює нерозривність усього пізнання дійсності як внутрішньо єдиного процесу зміни ідей, принципів, теорій, понять, методів наукового дослідження. При цьому кожна більш висока ступінь у розвитку науки виникає на основі попередньої ступені з утриманням усього цінного, що було накопичено раніше, на попередніх щаблях.
Об'єктивною основою наступності в науці є те реальне обставина, що в самій дійсності має місце поступальний розвиток предметів і явищ, що викликається внутрішньо притаманними їм суперечностями. Відтворення реально розвиваються об'єктів, здійснюване в процесі пізнання, також відбувається через діалектично заперечують одне одного теорії, концепції та інші форми знання. У цьому процесі зміст заперечуваних знань не відкидається повністю, а зберігається в нових концепціях у "знятому" вигляді, з утриманням позитивного. Нові теорії не заперечують повністю старі, тому що останні з певним ступенем наближення відображають об'єктивні закономірності дійсності у своїй предметній області. Історія науки показала, що, наприклад, "... у фізиці більш пізні етапи її розвитку зовсім не зводять до нуля значення більш ранніх стадій, а лише вказують межі застосування цих більш ранніх стадій, включаючи їх як граничні випадки в більш широку систему нової фізики ".
Діалектичне ставлення нової і старої теорії в науці знайшло своє узагальнене відображення в принципі відповідності, вперше сформульований Нільсом Бором. Згідно з цим принципом, зміна однієї приватнонауковому теорії інший виявляє не лише відмінності, але і зв'язок, спадкоємність між ними. Нова теорія, що приходить на зміну старій, в певній формі - а саме в якості граничного випадку - утримує її. Так, наприклад, була справа в співвідношенні "класична механіка - квантова механіка". При цьому нова теорія виявляє як переваги, так і обмеженість старої теорії і дозволяє оцінити старі поняття з більш глибокої точки зору.
Філософсько-методологічне значення принципу відповідності полягає в тому, що він висловлює діалектику процесу пізнання, переходу від відносних істин до абсолютної, наступність у розвитку знання, діалектичне заперечення старих істин, теорій, методів новими. Причому теорії, істинність яких встановлена ​​для певної групи явищ, з побудовою нової теорії не відкидаються, не втрачають свою цінність, але зберігають своє значення для колишньої області знань як граничне вираження законів нових теорій. Ось чому успішно будувати новий світ ідей і знань можна, лише дбайливо зберігаючи усе істинне, цінне, виправдало себе в старих теоретичних концепціях.
У процесі розвитку наукового пізнання можливий зворотний перехід від подальшої теорії до попередньої, їх збіг в деякій граничної області, де відмінності між ними виявляються несуттєвими. Наприклад, закони квантової механіки переходять до законів класичної за умови, коли можна знехтувати величиною кванта дії, а закони теорії відносності переходять до законів класичної механіки за умови, якщо швидкість світла вважати нескінченною.
Таким чином, будь-яка теорія повинна переходити в попередню менш загальну теорію в тих умовах, в яких ця попередня була встановлена. Тому-то "приголомшливі ідеї" теорії відносності, які вчинили переворот в методах фізичного пізнання, не відмінили механіки Ньютона, а лише вказали межі її застосовності.
На кожному етапі свого розвитку наука використовує фактичний матеріал, методи дослідження, теорії, гіпотези, закони, наукові поняття попередніх епох і за своїм змістом є їх продовженням. Тому в кожний певний історичний період розвиток науки залежить не тільки від досягнутого рівня розвитку виробництва та соціальних умов, але і від накопиченого раніше запасу наукових істин, виробленої системи понять і уявлень, узагальнив попередній досвід і знання.
Важливий аспект спадкоємного розвитку науки полягає в тому, що завжди необхідно поширювати справжні ідеї за рамки того, на чому вони випробувані. Підкреслюючи цю обставину, великий американський фізик-теоретик Р. Фейнман писав: "Ми просто зобов'язані, ми змушені поширювати все те, що ми вже знаємо, на як можна більш широкі області, за межі вже осягнутого ... Це єдиний шлях прогресу. Хоча цей шлях неясний, тільки на ньому наука виявляється плідною ".
Таким чином, кожен крок науки готується попереднім етапом і кожен її наступний етап закономірно пов'язаний з попереднім. Запозичуючи досягнення попередньої епохи, наука невпинно рухається далі. Однак це не є механічне, некритичне запозичення; спадкоємність не є просте перенесення старих ідей в нову епоху, пасивне запозичення повністю всього змісту використовуваних теорій, гіпотез, методів дослідження. Вона обов'язково включає в себе момент критичного аналізу і творчого перетворення. Наступність представляє собою органічну єдність дух моментів: наслідування і критичної переробки. Тільки осмислюючи і критично переробляючи знання попередників, вчений може розвивати науку, зберігаючи і примножуючи істинні знання і долаючи помилки.
Процес наступності в науці (але не тільки в ній) може бути виражений в термінах "традиція" (стара) і "новація" (нове). Це дві протилежних діалектично пов'язані сторони єдиного процесу розвитку науки: новації виростають з традицій, перебувають у них у зародку; все позитивне і цінне, що було в традиціях, в "знятому вигляді" залишається в новаціях.
Новація (в самому широкому сенсі) - це все те, що виникло вперше, чого не було раніше. Характерний приклад новацій - наукові відкриття, фундаментальні, "божевільні" ідеї та концепції - квантова механіка, теорія відносності, синергетика і т.п. Формулюючи нові наукові ідеї, "ми повинні перевіряти старі ідеї, старі теорії, хоча вони і належать минулому, бо це - єдиний засіб зрозуміти значущість нових ідей і межі їх справедливості".
Традиції в науці - знання, накопичені попередніми поколіннями вчених, що передаються наступним поколінням і зберігаються в конкретних наукових співтовариствах, наукових школах, напрямках, окремих науках і наукових дисциплінах. Множинність традицій дає можливість вибору новим поколінням дослідників тих чи інших з них. А вони можуть бути як позитивними (що і як сприймається), так і негативними (що і як відкидається). Життєздатність наукових традицій корениться у їх подальшому розвитку наступними поколіннями вчених в нових умовах.
63. Єдністю кількісного та якісного ЗМІН У РОЗВИТКУ НАУКИ
Наступність наукового пізнання не є одноманітний, монотонний процес. Зазвичай вона виступає як єдність поступових, спокійних кількісних і корінних, якісних (скачки, наукові революції) змін. Ці дві сторони науки тісно пов'язані і в ході її розвитку змінюють один одного як своєрідні етапи даного процесу.
У розвитку науки "епохи відносної стабільності відокремлені один від одного короткими періодами криз, під час яких під тиском фактів, раніше маловідомих або зовсім невідомих, вчені раптом ставлять під сумнів всі принципи, що здавалися до цього цілком непорушними, і через кілька років знаходять абсолютно нові шляхи . Такі несподівані повороти завжди характеризують вирішальні етапи в прогресивному розвитку наших знань ". Етап кількісних змін науки - це поступове накопичення нових фактів, спостережень, експериментальних даних у рамках існуючих наукових концепцій. У зв'язку з цим йде процес розширення, уточнення вже сформульованих теорій, понять та принципів.
На певному етапі цього процесу і в конкретній його "точці" відбувається перерву безперервності, стрибок, корінна ломка фундаментальних законів і принципів внаслідок того, що вони не пояснюють нових фактів і нових відкриттів. Це і є докорінні якісні зміни в розвитку науки, тобто наукові революції.
Під час щодо сталого розвитку науки відбувається поступове зростання знання, але основні теоретичні уявлення залишаються майже без змін. У період наукової революції піддаються ломці саме ці уявлення. Революція в тій чи іншій науці представляє собою період корінної ломки основних, фундаментальних концепцій, які раніше вважалися непорушними, період найбільш інтенсивного розвитку, проникнення в область невідомого, стрибкоподібного поглиблення і розширення сфери пізнаного.
Прикладами таких революцій є створення геліоцентричної системи світу (Коперник), формування класичної механіки та експериментального природознавства (Галілей, Кеплер і особливо Ньютон), революція в природознавстві кінця XIX - початку XX ст. - Виникнення теорії відносності та квантової механіки (А. Ейнштейн, М. Планк, Нільс Бор, В. Гейзенберг та ін.) Великі зміни відбуваються в сучасній науці, особливо пов'язані з формуванням і бурхливим розвитком синергетики (теорії самоорганізації цілісних систем, що розвиваються), електроніки, генної інженерії тощо Наукова революція підводить підсумок попереднього періоду пізнання, піднімає його на новий, вищий щабель. Очищаючи науку від помилок, вона відкриває нові об'єкти і методи дослідження, прискорюючи тим самим темпи розвитку науки.
У дискусіях з проблем наукових революцій початку XXI ст. визначається стійка тенденція міждисциплінарного, комплексного дослідження наукових революцій як об'єкта не тільки філософсько-методологічного, але й історико-наукового, науковедческой і культурологічного аналізу.
64. Наукові революції як точки біфуркації в розвитку знання
У кризовому стані колишній закономірний еволюційний шлях розвитку системи розгалужується на кілька дискретних переходів у якісно нові стани. Таке розгалуження отримало назву точки біфуркації. У цій точці виникають численні флуктуації, і одна з них випадковим чином штовхає систему до «вибору» одного з можливих продовжень шляху. Але повернення назад не існує, і після переходу стартує новий еволюційний етап розвитку аж до наступної точки біфуркації.
Існування точок біфуркації має слідства, важливі для розуміння особливостей розвитку в нашому Світі. Перш за все, виникає нове розуміння співвідношення випадкового і закономірного в розвитку. Випадковим виявляється тільки те, що відбувається в критичній ситуації, супроводжуваної переходом системи в якісно новий стан. Далі, розгалуження шляхів розвитку і випадковість «вибору» продовження робить неможливим точне передбачення майбутнього системи на підставі існуючих до переходу тенденцій розвитку. Нарешті, весь процес розвитку є рух системи від однієї точки біфуркації до наступної, процес, у якому тільки між точками біфуркації існують відносно стабільні умови її існування.
З позиції синергетики наукові революції можна тлумачити як "точки біфуркації" розвитку науки і культури. Наукові революції пов'язані з вибором між альтернативами і з поворотом, докорінною зміною в науковій картині світу. У передреволюційний, критичний період, як правило, відбувається "розмноження" науковий напрямків і шкіл, тобто переважають дивергентні тенденції. І саме ця різноманітність підходів, концепцій та інтерпретацій конструктивно для вибору в "точках біфуркації" власних стійких тенденцій розвитку систем наукового знання. Зростання альтернативних наукових шкіл перед науковою революцією як би заздалегідь готує системи знання до багатоваріантності майбутнього.
Після наукової революції, в період "нормальної науки", навпаки, йде формування потужного парадигмального течії, тобто починають виявлятися тенденції конвергенції.
65. Глобальні революції в науці і типи наукової раціональності
У розвитку науки можна виділити такі періоди, коли перетворювалися всі компоненти її підстав. Зміна наукових картин світу супроводжувалася докорінною зміною нормативних структур дослідження, а також філософських підстав науки. Ці періоди правомірно розглядати як глобальні революції, які можуть приводити до зміни типу наукової раціональності.
Першою з них була революція XVII ст., Що ознаменувала собою становлення класичного природознавства. Його виникнення було нерозривно пов'язане з формуванням особливої ​​системи ідеалів і норм дослідження, в яких виражалися установки класичної науки і здійснювалася їх конкретизація з урахуванням домінанти механіки в системі наукового знання даної епохи. Об'єктивність і предметність наукового знання досягається лише тоді, коли з опису і пояснення виключається все, що відноситься до суб'єкта і процедурам його пізнавальної діяльності. Ідеалом була побудова абсолютно істинної картини природи. У XVII-XVIII століттях будувалася і розвивалася механічна картина природи, яка виступала одночасно і як картина реальності, стосовно до сфери фізичного знання, і як загальнонаукова картина світу.
Радикальні зміни в цій цілісною і відносно стійкою системі підстав природознавства сталися наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. Їх можна розцінити як другу глобальну наукову революцію, що визначила перехід до нового стану природознавства - дисциплінарно організованої науці.
У цей час механічна картина світу втрачає статус загальнонаукової. У біології, хімії та інших галузях знання формуються специфічні картини реальності, нередукованих до механічної. Відбувається диференціація дисциплінарних ідеалів і норм дослідження. Наприклад, в біології і геології виникають ідеали еволюційного пояснення, в той час як фізика продовжує будувати свої знання, абстрагуючись від ідеї розвитку.
Відповідно до особливостей дисциплінарної організації науки видозмінюються її філософські підстави. Вони стають гетерогенними, включають досить широкий спектр смислів тих основних категоріальних схем, відповідно до яких освоюються об'єкти (від збереження в певних межах механіцістской традиції до включення до розуміння "речі", "стану", "процесу" та інші ідеї розвитку). У епістемології центральної стає проблема співвідношення різноманітних методів науки, синтезу знань та класифікації наук. Висування її на передній план пов'язане з втратою колишньої цілісності наукової картини світу, а також з появою специфіки нормативних структур у різних областях наукового дослідження. Пошук шляхів єдності науки, проблема диференціації та інтеграції знання перетворюються в одну з фундаментальних філософських проблем, зберігаючи свою гостроту впродовж всього подальшого розвитку науки.
Перша і друга глобальні революції в природознавстві протікали як формування та розвиток класичної науки та її стилю мислення.
Третя глобальна наукова революція (кінець XIX-XX століття) була пов'язана з перетворенням цього стилю і становленням нового, некласичного природознавства. Відбувається своєрідна ланцюгова реакція революційних змін в різних галузях знання: у фізиці (відкриття подільності атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), в хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Виникає кібернетика і теорія систем, що зіграли найважливішу роль у розвитку сучасної наукової картини світу.
У процесі всіх цих революційних перетворень формувалися ідеали і норми нової, некласичної науки - відмова від прямолінійного онтологізма і розуміння відносної істинності теорій і картини природи, виробленої на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. Змінюються ідеали і норми доказовості і обгрунтування знання. На відміну від класичних зразків, обгрунтування теорій в квантово-релятивістської фізики передбачало експлікацію при викладі теорії операциональной основи вводиться системи понять (принцип спостережуваності) і з'ясування зв'язків між новою і попередніми їй теоріями (принцип відповідності).
Нова система пізнавальних ідеалів і норм забезпечувала значне розширення поля досліджуваних об'єктів, відкриваючи шляхи до освоєння складних саморегульованих систем. Саме включення таких об'єктів у процес наукового дослідження викликало різкі перебудови в картинах реальності провідних галузей природознавства. Процеси інтеграції цих картин і розвиток загальнонаукової картини світу стали здійснюватися на базі уявлень про природу як складній динамічній системі.
Формування нових філософських підстав науки: суб'єкт пізнання розглядався вже не як дистанційований від досліджуваного світу, а як що знаходиться всередині нього, детермінований ім. Об'єкт розглядається вже не як себетождественная річ (тіло), а як процес, що відтворює деякі стійкі стани і мінливий у ряді інших характеристик.
У сучасну епоху, в останню третину нашого століття ми є свідками нових радикальних змін в основах науки. Ці зміни можна охарактеризувати як четверту глобальну наукову революцію, в ході якої народжується нова постнекласична наука.
Революція в засобах зберігання та отримання знань (інформатизація) змінює характер наукової діяльності. На передній план все більше висуваються міждисциплінарні та проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності. Специфіку сучасної науки кінця XX століття визначають комплексні дослідницькі програми, в яких беруть участь фахівці різних галузей знань. У самому ж процесі визначення науково-дослідницьких пріоритетів поряд із власне пізнавальними цілями все більшу роль починають грати цілі економічного і соціально-політичного характеру. Зрощування в єдиній системі діяльності теоретичних і експериментальних досліджень, прикладних і фундаментальних знань, інтенсифікації прямих і зворотних зв'язків між ними. Науки стають взаємозалежними і постають в якості фрагментів цілісної загальнонаукової картини світу.
«Відповідно до моєї концепції, фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а« дослідницька програма ». («Історія науки і її раціональні реконструкції»).
Крім науково-дослідних програм. Поняття «метод» і «методологія» - один з ключових в концепції Лакатоса. Він відзначає тісний аналогію між науковими та методологічними дослідними програмами. Слід мати на увазі наступні обставини:
а) сучасна методологічна концепція являє собою ряд правил для оцінки Котових теорій;
б) методологія зазвичай прихована і не завжди чітко її можна виявити;
в) методологія не є суто суб'єктивний, випадковий і довільний феномен;
г) правила і приписи методології не слід абсолютизувати;
д) будь-яка раціональна методологія неминуче обмежена.
6. Концепція наукових парадигм Т. Куна.
Інтерес К. Поппера до проблем розвитку знання підготував грунт для звернення аналітичної філософії науки до історії наукових ідей і концепцій. Однак, побудови самого Поппера носили все ще умоглядний характер, і їх джерелом залишалася логіка і деякі теорії математичного природознавства. Т. Кун готував себе для роботи з області аспірантури, але раптом з подивом виявив, що уявлення про науку та її розвиток у 40-х роках в Європі і США розходяться з реальним історичним матеріалом.
Кун Томас Семюел (1922-1996) - амер. історик і філософ, один з лідерів історико-еволюціонністского напряму в філософії науки. Він розробив концепцію історичної динаміки наукового знання, стрижнем якої став образ науки, як специфічної діяльності наукових співтовариств. Томас Кун заперечував накопичувальну (куммулятівістскую) теорію розвитку науки. Так само він висунув тезу про несумірності наукових традицій. Кун ввів поняття парадигми (давньогрецький - зразок), як стандарту поведінки. Парадигма - це зразок інтелектуального поведінки, прийнятий у даному науковому співтоваристві. Або парадигма (за Куну) - це певний зразок, що задає стиль мислення і дослідження вченого. Вона сприймається в процесі навчання і виконує дві функції:
а) заборонна (все, що не узгоджується з даною теорією - залишається);
б) направляє або проективна - стимулює дослідження в певному напрямку.
До складу парадигми він включає чотири елементи: 1) основні закони; 2) концептуальні моделі або загальні уявлення про те, що досліджує наука; 3) ціннісні установки; 4) зразки вирішення стандартних проблем.
Кун малює схему розвитку науки:
а) нормальна наука - у цей період вчені працюють стандартними методами і йде накопичення знань в рамках парадигми;
б) криза - пов'язаний з накопиченням аномалій;
в) наукова революція - відбувається злам старої парадигми, висунення нової і її привітання науковим співтовариством.
Розрізняють: дисциплінарні, комплексні, глобальні - наукові революції.
Таким чином, новий термін і наукова революція - це зміни парадигм, що змінюють спосіб порівняння і порівняння наукових теорій. Нова парадигма вибирається не на раціональній основі. Її перемога залежить від випадковостей і особливостей культурних і соціально-психологічних обставин. Крім того, він висуває тезу про неспівмірності парадигм, тобто кожна парадигма має свою мову, свої уявлення про реальність, тому непорівнянна з іншими. При висуванні нової парадигми всі старі знання відкидаються і розвиток науки починається ніби з порожнього місця.
Ці уявлення Томас Кун висловив в знаменитій книзі «Структура наукових революцій», що побачила світ у 1962 році. Одна цитата з цієї книги. «Навряд чи будь-яке ефективне дослідження може бути розпочато раніше, ніж наукове співтовариство вирішить, що має в своєму розпорядженні обгрунтованими відповідями на питання, подібні наступним: які фундаментальні одиниці, з яких складається всесвіт? Як вони взаємодіють один з одним і з органами почуттів? Які питання вчений має право ставити у відношенні таких сутностей, і які методи можуть бути використані для їх вирішення? »Очевидно, що відповіді на подібні питання дає метафізика, яка за Куну передує наукової роботи.
7. Методологічний анархізм П. Фейрабенда.
Пол Фейрабенд (нар. 1924) - представник постпозітівістской філософії науки. У 50-60 роках примикав до критичного раціоналізму. У 70-80 роках Фейрабенд сформулював концепцію, названу ним епістемологічних, або методологічним анархізмом. Згідно з якою в науковому пізнанні необхідний плюралізм теорій, гіпотез та ін форм знань, для чого слід висувати альтернативні, у тому числі непідтверджені та неперевірені, закони і гіпотези. Він вважає, що наукова раціональність не є кращою, а тим більше єдиною формою раціональності. Тому джерелом альтернативних ідей можуть бути знахарство, шаманство, містика, сх. культури, здоровий глузд і т.д. На думку Фейрабенда, мова спостережень теоретично навантажений, пропозиції спостережень залежать від ситуації і не можуть бути істинними, а отже, неможливо повне емпіричне підтвердження або спростування теорії. Його методологічний анархізм, сформульований у вигляді гасла «все зійде», включає в себе визнання того, що не існує привілейованих норм і завжди знайдуться факти і обставини, в яких можуть «зійти», стати в нагоді норми, стандарти та концепції, відкидаємо в ін умовах .
Таким чином, наука не має особливого епістемологічного статусу і знання розвиваються за принципом резом (розмноження).
Цитата з однієї з книг Фейрабенда («Проти методологічного примусу», 1975): «... спроба збільшити свободу, жити повним і справжнім життям і відповідна спроба розкрити секрети природи і людського існування призводить до заперечення будь-яких універсальних стандартів і всяких відсталих традицій (поняття традиції введено Куном) (Природно, це приводить також до заперечення значної частини сучасної науки) ».
Відзначимо, що з точки зору методології анархізм є наслідком двох принципів: принципу проліферації та принципу несумірності. Згідно з принципом проліферації потрібно винаходити і розробляти теорії та концепції, несумісні в існуючими і визнаними теоріями, тобто кожен вчений - людина і може винаходити власну концепцію, навіть якщо вона здається дикою. Принцип несумірності захищає будь-яку концепцію від зовнішньої критики з боку ін концепцій, так як немає фактів, які можна було б протиставити даної концепції, вона формує свої власні факти.
Історія науки підказала Фейрабенду ще один аргумент на користь анархізму: немає жодного методологічного правила, жодної методологічної норми, які не порушувалися б в той чи інший час тим або іншим вченим.
У цілому, філософські погляди Фейрабенда є еклектичними, внутрішньо суперечливими і страждають елементами суб'єктивізму.
8. Поняття особистісного знання у філософії М. Полані.
Полані Майкл (1891 - 1976) - англ. вчений, відомий своїми роботами в галузі філософії науки. Виходець з Угорщини. З 1933 р жив у Великобританії, де обіймав посаду професора фізичної хімії і соціальних наук у Манчестерському університеті.
Полані належить ряд оригінальних робіт з філософії та соціології науки, з яких найбільш відома книга «Особистісний знання» (1958). Її центральна ідея полягає в наступному. Наука робиться людьми, котрі оволоділи відповідними навичками і вміннями пізнавальної діяльності, майстерністю пізнання, які не піддаються вичерпному опису і вираженню засобами мови. Тому артикульоване наукове знання, зокрема те, яке представлене в текстах наукових статей і підручниках, - це що знаходиться у фокусі свідомості частина знання. Сприйняття сенсу всього цього неможливо поза контекстом периферичного, неявного знання.
Подібним чином справа йде і в актах особистісного пізнання. Сенс наукових тверджень визначається неявним контекстом прихованого знання, яке має інструментальний характер, «знання як це робиться», знання-уміння в своїх глибинних основах задається всій тілесною організацією людини як живої істоти. Таким чином, сенс наукового висловлювання невіддільний від інструментального знання. А також невіддільний від особистісної впевненості в істинності, яка вкладається у наукове судження. Мова йде про те, що процес «зчитування» та артикуляції сенсу, що знаходиться у фокусі свідомості, неможливий без цілісного, недеталізіруемого в даний момент, а тому й неартікуліруемого контексту. Прихильники Полані називали його позицію «посткрітіческім раціоналізмом»: а) науку роблять люди, б) люди, що роблять науку, не можуть бути відокремлені від виробленого ними знання; в) епістемологія «особистісного знання» несе мотив наукового досвіду, як внутрішнього переживання.
9. Інтерналізм і екстерналізм в історико-науковому поясненні.
Існує безліч різних течій у філософії науки і різних підходів. Соціологічний підхід ділиться на два види:
а) соціологія науки - це вивчення науки, як соціального феномена методами соціологічної науки (Малкей, Бурдьє). Соціологія науки змикається з наукознавство і з соціальної соціологією;
б) соціологія знання - це філософське вчення яке стверджує, що структура і зміст наукових теорій соціально детерміновані.
Культурологічний підхід - це Шпленгер, книга «Занепад Європи»; Кун, Фейрабенд, Косарєв.
Аналізуючи різноманіття течій філософії науки можна виділити дві різні стратегії: 1) інтерналізм; 2) екстерналізм.
Екстерналізм - напрям у філософії та історіографії науки, представники якого виходять з переконання, що основним джерелом інновацій у науці, що визначає не тільки напрямок, темпи її розвитку, а й зміст наукового знання, є соціальні потреби і культурні ресурси суспільства, його матеріальний і духовний потенціал , а не самі по собі нові емпіричні дані або іманентна логіка розвитку наукового знання. З точки зору екстерналістов, в науковому пізнанні пізнавальний інтерес не має самодостатнього значення (пізнання заради множення і вдосконалення знання відповідно до якогось універсальним істинним методом). Він, у кінцевому рахунку, завжди «замкнутий» на певний практичний інтерес, на необхідність вирішення, у формах готівкової соціальності, безлічі постійно виникають у ході практичної діяльності інженерних, технічних, технологічних, економічних і соціально-гуманітарних проблем.
Екстерналісти (соціологічні та культурологічні підходи) - стверджують, що розвиток науки детерміновано зовнішніми чинниками - суспільством, культурою, мовою, внутрішньої психічної активністю.
Найбільш потужна спроба реалізації екстерналістской програми в історіографії науки була зроблена в 30-і роки 20 ст. (Гессен, Бертола), в у 70-ті роки в рамках філософії і соціології науки (Кун, Фейрабенд, Полані, Косарєва, Гачев).
Витоки екстерналізм йдуть у новий час, коли відбулося зближення теоретизування з експериментом (Галілей, Гілберт), коли наукове пізнання стало ставитися у безпосередній зв'язок із зростанням матеріального могутності. Знання сила - (Ф. Бекон).
Розвиток методології, соціології та історії науки в 2-ій половині 20 ст. призвело до краху уявлення про загальності та об'єктивності наукового методу (Фейрабенд, Кун, Стьопін). У роботах вчених показано парадигмальної, історичність, соціологічність, конструктивність, як самого процесу наукового пізнання, так і всіх його результатів. До слабких сторін екстерналізм можна віднести небезпеку недооцінки його представниками відносної самостійності і незалежності науки по відношенню до соціальної інфраструктури, скочування на позиції абсолютного релятивізму та суб'єктивізму (Фейрабенд).
Інтерналізм (від лат. Внутрішній) - напрям у філософії та історіографії науки, представники якого вважають, що головну рушійну силу розвитку науки складають іманентно властиві їй внутрішні цілі, засоби і закономірності, що наукове знання може і повинно бути розглянуто як котра саморозвивається, зміст якої не залежить від соціокультурних умов її буття, від ступеня розвиненості соціуму і характеру різних його підсистем (економіки, техніки, політики, філософії, релігії, мистецтва тощо) і тільки від попереднього стану наукового знання і його інтенції до саморозвитку. Інтерналізм сформувався в 30-і роки 20 ст. в якості опозиції екстерналізм. Видні інтерналісти - це Кейре, Хол, Рассел, а також позитивісти - Лакатос, Поппер. Згідно онтологічної доктрині Поппера існують три не пов'язаних один з одним типу реальності: фізичний світ, психічний світ і світ знання, який створений людиною, але став незалежною реальністю.
Існують дві версії інтерналізм:
а) емпірична - джерелом зростання змісту наукового знання є знаходження (відкриття) нових фактів, теорія - це вторинне освіта, узагальнення та систематизація фактів;
б) раціоналістична (Декарт, Гегель, Поппер) - вважає, що основу динаміки наукового знання становлять теоретичні зміни, які за своєю суттю завжди є або результат когнітивного творчого процесу, або перекомбінації вже існуючих ідей.
До негативних рис інтерналізм відносяться: імманентізм, явна недооцінка його представниками соціальної, історичної та реально-суб'єктивної природи наукового пізнання, ігнорування соціальної і екзистенціальної мотивації наукового пізнання, нерозуміння його представниками идеализирующего та ідеологічного характеру власних побудов.
Інтерналізм (Кайрі, П'єр Гюем) стверджує, що розвиток науки зумовлено, перш за все, логікою внутрішнього цілепокладання, прагматикою інтелектуального життя.

          
10. Виникнення науки.
а) Наука в доісторичному суспільстві і стародавньому світі.
У доісторичному суспільстві і древньої цивілізації знання існувало у рецептурному вигляді, тобто знання були невіддільні від уміння і неструктурованість. Ці знання були дотеоретіческімі, несистематично, відсутні абстракції. До допоміжним засобом дотеоретіческого знання ми відносимо: міф, магію, ранні форми релігії. Міф (розповідь) - раціональне ставлення людини до світу. Магія - самі дії. Магія мислить взаємопов'язаними процесами фізичної, ментальної, символічною і іншої природи.
б) Основні ідеї абстрактно-теоретичного мислення у давньогрецькій філософії. В античній культурі стародавньої Греції з'являється теоретичне, систематичне і абстрактне мислення. В основі лежить ідея особливого знання (загальне знання, перше знання). У стародавніх греків з'являється архе-перший (початок); фізис-природа (то з чого відбувається річ). Початок у речей одне, а природа різна. Це були два концентрату теоретичного мислення. Там же виникли: закон ідентичності, закон виключення третього, закон непротиріччя, закон достатньої підстави. Це систематичний підхід. Перші теорії створювалися у філософії для потреб філософії. Теорія починає з'єднуватися з науковими знаннями в 2-му столітті до н.е. Версії виникнення теорії: унікальна економіка, грецька релігія.
в) Еволюція наукової думки в середні віки та новий час. Реконструюється весь корпус знань. Замість метафізики виступає теологія. Теологія - вчення і захист вчення про Бога. Апологети (захисники віри) намагаються подолати протиріччя чотирма аксіомами логіки. Схоластика - шкільна філософія, прагне раціонально обгрунтувати і систематизувати християнське вчення. Патристика - сукупність философо-теологічних навчань християнських мислителів 2-8 ст, мета - захист і обгрунтування християнської релігії. Теологія в середні століття продовжила формувати принципи теоретичного мислення, змінивши механізм отримання та формування подібних принципів, але залишивши без зміни схеми виводу і критерії систематизації.
Епоха ренесансу. В епоху Відродження думка про нескінченність світу в просторі і в часі виводиться з тези про безмежну всемогутності і нескінченності Творця.
Новий час. Яскравий представник науки і основоположник моделювання - Галілей. У природі є числа. Земне і небесне не розрізняються принципово. Галілей вперше здійснив синтез математики, фізики і теоретичного знання. Можливо рух без дії сили. (За Аристотелем: природа боїться порожнечі). Аристотель відділив міфи від науки. Галілей виділив природний напрям. Галілей - основоположник експериментального підходу. У процесі народження нової фізики змінюються поняття математичної величини, трансформуються: філософський концепт суті, розрізнення сутності та явища. Народжуються перші теорії простору і часу. Відбувається об'єднання фізики, механіки, математики. Поняття реальності ввели в 17 ст - властивість всіх речей. У Новий час світ розглядається як єдина реальність, де універсальне - закон для всього одиничного. Реальність підпорядкована законам, які мають математичну природу. Річ у природознавстві позбавляється онтологічного статусу (тобто річ не існує, як така) і інтерпретується, як один із проявів реальності. Відбувається створення єдиної теорії природи - єдиної теорії механіки. Природознавство надовго стає ідеалом і еталоном науковості, як такої.
Об'єктами сучасних міждисциплінарних досліджень все частіше стають унікальні системи, що характеризуються відкритістю і саморозвитком. У природознавство починає все ширше впроваджуватися ідеал історичної реконструкції, яка виступає особливим типом теоретичного знання, які раніше застосовувалися переважно в гуманітарних науках (історії, археології, історичному мовознавстві і т.д.).
Серед історично розвиваються систем сучасної науки особливе місце займають природні комплекси, в які включено в якості компонента сама людина. Прикладами таких "человекоразмерних" комплексів можуть служити медико-біологічні об'єкти, об'єкти екології, включаючи біосферу в цілому (глобальна екологія), об'єкти біотехнології (в першу чергу генетичної інженерії), системи "людина - машина" (включаючи складні інформаційні комплекси і системи штучного інтелекту ) і т.д.
Наукове пізнання починає розглядатися в контексті соціальних умов його буття і його соціальних наслідків, як особлива частина життя суспільства, детермініруемая на кожному етапі свого розвитку загальним станом культури даної історичної епохи, її ціннісними орієнтаціями та світоглядними настановами.
У онтологічної складової філософських підстав науки починає домінувати "категоріальна матриця", що забезпечує розуміння і пізнання розвиваються об'єктів. Виникають нові розуміння категорій простору і часу (облік історичного часу системи, ієрархії просторово-часових форм), категорій можливості і дійсності (ідея безлічі потенційно можливих ліній розвитку в точках біфуркації), категорії детермінації (попередня історія визначає виборче реагування системи на зовнішні впливи) і ін
Історичні типи наукової раціональності
Три великих стадії історичного розвитку науки, кожну з яких відкриває глобальна наукова революція, можна охарактеризувати як три історичні типи наукової раціональності.
1) Класичний тип наукової раціональності, центруючи увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні та описі елімінувати все, що відноситься до суб'єкта, засобів та операцій його діяльності. Цілі та цінності науки, визначають стратегії дослідження і способи фрагментації світу, на цьому етапі, як і на всіх інших, детерміновані домінуючими в культурі світоглядними установками і ціннісними орієнтаціями.
2) Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язку між знаннями про об'єкт і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Але зв'язки між внутрінаучнимі і соціальними цінностями та цілями, як і раніше не є предметом наукової рефлексії, хоча імпліцитно вони визначають характер знань (визначають, що саме і яким способом ми виділяємо і осмислюємо у світі).
3) постнекласичний тип раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності, але й з ціннісно-цільовими структурами. Причому експлікується зв'язок внутрінаучних цілей з позанауковими, соціальними цінностями та цілями.
Кожен новий тип наукової раціональності характеризується особливими, властивими йому підставами науки, які дозволяють виділити в світі і дослідити відповідні типи системних об'єктів (прості, складні, саморазвивающиеся системи). При цьому виникнення нового типу раціональності і нового образу науки не слід розуміти спрощено у тому сенсі, що кожен новий етап призводить до повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує спадкоємність. Некласична наука зовсім не знищила класичну раціональність, а тільки обмежила сферу її дії. При вирішенні ряду задач некласичні уявлення про світ і пізнанні виявлялися надлишковими, і дослідник міг орієнтуватися на традиційно класичні зразки (наприклад, при вирішенні ряду задач небесної механіки не було потрібно залучати норми квантово-релятивістського опису, а достатньо було обмежитися класичними нормативами дослідження).

66. Наукова раціональність як філософська проблема

Проблема раціональності в філософії науки стала однією з найактуальніших. Питання про природу раціональності - не чисто теоретичний, але передусім життєво-практичне питання. Індустріальна цивілізація - це цивілізація раціональна, ключову роль у ній відіграє наука, яка стимулює розвиток нових технологій. І актуальність проблеми раціональності викликана зростаючим занепокоєнням про долю сучасної цивілізації в цілому, не кажучи вже про подальші перспективи розвитку науки і техніки. Кризи, породжені технотронної цивілізацією, і насамперед екологічний - ось що в кінцевому рахунку стоїть за сьогоднішнім таким широким інтересом до проблеми раціональності.
Не тільки сьогодні, але і в першій половині століття проблема раціональності була предметом розгляду багатьох філософів: А. Бергсона, Е. Гуссерля, М. Вебера, І. Хайдеггера, К. Ясперса та ін
Проте сьогоднішнє обговорення питання про раціональність має свою специфіку, воно перемістилося у сферу власне філософії науки, що не могло не внести нових важливих акцентів у характер і способи обговорення цієї проблеми. Ні на початку століття, ні в 30-ті - 40-ті роки критика наукової раціональності не знаходила своїх прихильників серед тих, хто вивчав методологію і логіку наукового дослідження, шукав підстави достовірності наукового знання і намагався запропонувати теоретичні реконструкції розвитку науки. Наука виступала як зразок раціональності. Згідно Ленка, європейська наука не є прототип раціональності як такої, раціональність і науковість - не одне і те ж.
Найбільш непримиренним критиком науки і взагалі раціонального підходу до світу виявився філософ і історик науки П. Фейєрабенд, який оголосив сцієнтизм «раціоналізмом», а «нездоровий альянс науки і раціоналізму» - джерелом «імперіалістичного шовінізму науки».
Перегляд поняття раціональності в філософії науки почався приблизно з 60-х років нашого століття, коли складався так званий постпозитивізм, представлений добре відомими іменами Т. Куна, І. Лакатоша, С. Тулміна, Дж. Агассі, М. Вартофского, вже згаданого П. Фейєрабенда та ін На відміну від неопозитивізму, цей напрямок прагнуло створити нсторіко-методологічеекую модель науки і запропонувало ряд варіантів такої моделі. Ось тут філософії науки і довелося зіткнутися з проблемою історичного характеру раціональності, що виявила ряд труднощів, впоратися з якими виявилося непросто.
Тип раціональності, що склався в XVII ст., Неможливо реконструювати, не беручи до уваги як природознавство, так і метафізику цього періоду, бо, лише разом узяті, вони дають смисловий горизонт формувався способу мислення. З природи було повністю усунуто і віднесено до сфери духу те, що кладе для механічного руху, що не знає межі, кінця, мети », - це, власне, і знайшло своє вираження у законі інерції - фундаментальному принципі механіки.
У кінці XVIII століття ми бачимо і реакцію на таке розуміння раціональності: Кант побачив у механістичному підході до людини загрозу моральності і свободі і спробував врятувати останню, поділивши сфери теоретичного і практичного застосування розуму, тобто науку і моральність. У науці поняття мети, за Кантом, немає місця, тоді як у світі свободи вона є найперша з категорій: людина як моральне істота, яка вважає початок нових причинних рядів, - це, за Кантом, є мета сама по собі.
З кінця XVIII століття, як бачимо, на місце дуалізму фізики й метафізики постає дуалізм науки та етики, світу природи і світу свободи, що переростає в XIX столітті у вже добре нам відомий дуалізм наук про природу і наук про культуру. У неокантіанство були протиставлені один одному світ сущого і світ належного - у першому панують закони необхідності, вивчаються наукою, другий конституюється за допомогою цінностей, що виступають як цілі людської діяльності. У історизмі і виростала з нього філософській герменевтиці, розвиток якої пов'язаний з роботами В. Дільтея, а пізніше - з феноменологічної школою, цей же дуалізм виявляється у протиставленні методу пояснення в природознавстві з методом розуміння в гуманітарних науках. Пояснення no і раніше виключає поняття мети, принцип доцільності, тоді як розуміння базується саме на цьому принципі.

Цікавий і перспективний шлях до подолання дуалізму природи і культури запропонував академік В.С. Стьопін. Уважно досліджуючи нові тенденції у розвитку як науки, так і новітньої технології, В.С. Стьопін виділяє три типи наукової раціональності: класичний, некласичним, постнекласичний.

«Класичний тип наукової раціональності, центруючи увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні та описі елімінувати все, що відноситься до суб'єкта, засобів та операцій його діяльності ... Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язку між знаннями про об'єкт і характером засобів і операції діяльності. Постнекласичний тип наукової раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів до операцій діяльності, але й з ціннісно-цільовими структурами. ».

Однією з характерних особливостей робіт, присвячених сьогодні проблеми раціональності, є тенденція до перерахування основних значень цього поняття. К. Хюбнер розрізняє чотири види раціональності: логічну, емпіричну, оперативну і нормативну. За Хюбнер, «раціональність виступає завжди в однаковій формі, а саме семантично тотожне фіксування правил певного смислового змісту, емпірично як застосування завжди однакових правил пояснення, логічно-оперативно як застосування розрахунку (як би його не тлумачити), нормативно як зведення цілей і норм до інших цілям і нормам (яке б вміст у них ні вкладалося). Раціональність, отже, є щось формальне. »
Філософське розгляд проблеми раціональності все ж не може зупинятися на морфологічному рівні; опис випадків необхідно в якості першого етапу дослідження, його відправної точки, але воно швидше ставить проблему, ніж вирішує її. Потрібна принаймні ієрархічна теорія типів раціональності, яка в певній формі все ж таки вносила б початок єдності в різноманіття одиничних значень, тобто вносила б момент систематизації.
Від наукової раціональності, зрозумілої як техніка оволодіння природою, необхідно знову звернутися до розуму - як тієї вищої людської здатності, яка дозволяє розуміти - розуміти смислову зв'язок не тільки людських дій і душевних рухів, але і явищ природи, взятих в їх цілісності, в їх єдності : в їх живого зв'язку. Протягом двох століть людство прагнуло головним чином змінювати природу; щоб не знищити її остаточно і не покінчити таким чином і з самим собою, людству сьогодні необхідно повернути собі здатність розуміти природу. А це і означає - від занадто вузько зрозумілої наукової раціональності перейти на точку зору філософського розуму.
67. Класичний тип наукової раціональності
В епоху Нового часу з'являється технологічна цивілізація з властивим їй раціональним типом свідомості.
Наука стає одним з факторів розвитку культури. Становлення класичної науки зумовлено 2 чинниками:
- Накопиченням знань і розвитком методів навчання;
- Соціальним запитом: звільняється свідомість людини від традицій і формується активний суб'єкт.
До становлення класичної науки доклали руку Коперник, Галілей, Ньютон.
Важливою характеристикою є поєднання експерименту з математичним описом природи.
Домінуючою дисципліною цього періоду є класична механіка, яка розглядалася як і еталон науки і як універсальний метод пізнання.
Механістичний характер класичної науки привів до того, що вся природа пояснювалася в точки зору законів механіки (редуціонізм) і характеризувалася зведенням складного до простого, цілого до суми частин.
З цим пов'язаний метафізичний спосіб мислення, націлений на розгляд явищ, виокремлюючи з загальних взаємозв'язків без урахування загального взаємодії та розвитку.
Розуміння причинності класичної науки також тісно пов'язане з механицизмом, а саме, з переважанням лапласовскій детермінізму, який припускав, що всі явища жорстко причинно обумовлені і абсолютно передбачувані.
Механістичності і метафізичність класичної науки проявляється в наступних пізнавальних установках:
1) Науковість отожествляется з об'єктивністю, а об'єктивність з об'єктним. Це пов'язано з тим, що суб'єкт має статус абсолютної суверенності. Розум вченого при певній підготовці (оволодінні методом) стає абсолютно вільним і не визначається особистісними і соціальними чинниками.
2) общезначімость (інтерсуб'єктивність) - захисна функція в період формування науки, тому що колишні традиції руйнувалися, то наука і наукове осмислення ставали єдиними регуляторами людської поведінки.
3) Однозначність - виключення випадковостей, як свідоцтва неповноцінності знань.
4) Істинність наявних знань, причому абсолютна.
Картина світу в класичній науці представляє Всесвіт як самостійний механізм, підпорядкований суворим фізичним законам. Прояви життя позбавлялися властивої специфікації, а людина виносився за рамки природи і він повинен був перетворювати її у своїх цілях.
Певні зміни відбулися у природознавстві у 18-19 ст.ст. Тут поряд з механікою, з'являються нові дисципліни - географія, біологія і т.д. Завдяки їм у науку проникають ідеї загального зв'язку і розвитку, формуються дисциплінарні пізнавальні установки, але все це відбувається в руслі абсолютно класичного стилю мислення.
68. Некласичний тип наукової раціональності
Формування некласичної науки проходило під впливом двох причин:
- Зміна місця та функції науки в суспільстві - в кінці 19 століття спостерігається криза настанов класичної науки. Буржуазні революції і подальші події призвели до поширення ідей ірраціональності історії. З'являється вислів про те, що свідомість людини занурене у світ і залежить від нього, а значить світ абсолютно об'єктивний.
- Вивчення нових предметних областей і нових об'єктів мікро-і мегасвіту, стимулюючих поява нових фундаментальних теорій.
У науковій революції, що привела до становлення некласичної науки можна виділити наступні етапи:
1) кінець 19 століття: ряд фізичних відкриттів, що поставив під сумнів основні положення класичної фізики;
2) 10-20-і роки 20 століття: теорія відносності і квантова механіка, що змінили уявлення про простір, час і причинності, привели до появи нових пізнавальних установок;
3) середина 20 століття: поява кібернетики і ЕОМ породило НТР.
Пізнавальні установки некласичної науки:
- Зміна стилю мислення від метафізичного до діалектичного, тобто відмова від механістізма, природа розглядається як складна багаторівнева система;
- Зміна уявлення про реальність - її об'єктами є складні явища, що володіють системними властивостями, що постійно змінюються і переходять у процесі таких змін у нову якість;
- Зміна уявлень про причинність: детермінізм ймовірностей, а в науці переважають статистичні закони;
- Формування уявлень про відносність істини - вона може бути доповнена. Будь-яка істина вимагає посилання на методи і засоби свого знаходження.
- Приймаються різні описи однієї і тієї ж реальності.
Змінюється і картина світу некласичної науки, природа являє складну систему взаємодії явищ, доступних лише щодо пізнання. Розвиток науки в цей період йде на тлі формування прикладних та інженерних дисциплін і все більш активно втручається в природні процеси.
69. Постнекласичний тип наукової раціональності
Поняття постнекласичної науки було введено в кінці 80-х років 20 століття академіком В. С. Стьопіним. Зроблено це було для того, щоб позначити новий етап у розвитку науки, пов'язаний зі становленням нелінійного природознавства в процесі наукової революції, яка розгорталася протягом трьох останніх десятиліть і до цих пір не завершилася. Цей процес характеризується наступними відкриттями:
- Програма унітарних калібрувальних теорій (С. Вайнберг, А. Салам і ін)
- Загальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г. Хакен, І. Пригожин)
Виділяють такі ознаки постнекласичної науки:
1) зміна характеру наукової дійсності, пов'язане з комп'ютеризацією;
2) поширення міждисциплінарних досліджень;
3) підвищення значення політичних і соціально-економічних чинників розвитку науки;
4) об'єкт науки - складна котра саморозвивається, здатна до самоорганізації;
5) включення ціннісних факторів у науку;
6) використання методик гуманітарних досліджень у природничій науці.
Постнекласіческая наукова раціональність характеризується 5-у тенденціями:
1) Найбільш важлива тенденція - співвідношення диференціації та інтеграції наук. Довгий час розвиток науки характеризувалося переважанням процесу диференціювання, що призвело до утворення багатьох наук зі своїми методами та нормами, але також перешкоджала появі цілісного погляду на світ. Сучасна наука характеризується процесами інтеграції з наступними передумовами:
- Появою суміжних дисциплін;
- Появою міждисциплінарних досліджень;
- Появою проблем-орієнтирів дослідження;
- Поява об'єктів, що носять міждисциплінарний характер.
Ці об'єкти введені в оборот завдяки синергетики - теорії самоорганізації, яка вивчає поведінку складних відкритих систем, ситуацій нерівноваги і має світоглядне значення.
Будь-який процес має кілька альтернативний варіантів розвитку, тому можливий вибір оптимального з них. Хаос на певних етапах грає конструктивну роль і сприяє еволюції.
Складно організованим системам, у тому числі природним, не можна нав'язувати власні сценарії, а можна лише сприяти їх внутрішнім тенденціям. У моменти нестійкості посилюється роль фрустрацій (невеликих змін), а значить, посилюється роль дій кожної окремої людини.
2) поява теорії глобального еволюціонізму: до кінця 20 століття сформувалися передумови створення моделі універсальної еволюції, що включає космогенез (розвиток всесвіту), геогенез (розвиток плані), біогенез (життя) і антропосоціогенезу (розвиток людини і суспільства), явлюящіеся ступенями одного процесу і підкоряються загальним законам. У всіх цих процесах спостерігається спрямованість, пов'язана з підвищенням рівня розвитку.
3) орієнтація науки на вивчення складних систем: що сприяє стиранню грані між природними і гуманітарними науками. У сучасному природознавстві застосовуються гуманітарні методики (побудова сценаріїв, облік об'єктів). У природних науках об'єктом все більше стає человекоразмерних об'єкт, тобто об'єкт, в який людина включена як істотне складові.
4) сучасна наука включає в знання ціннісні параметри. Це пов'язано з наступними обставинами: олюднення об'єктної боку науки і широке застосування останньої.
5) кардинальна зміна відмінностей між людиною і природою. Розвивається погляд про кореляцію людини і природи - формування екологічної етики та екологічної свідомості.
Нова картина світу виявляється загальнонаукової, що й відбулося з нелінійної (або синергетичної) картиною світу, що сформувалася в ході нинішньої глобальної наукової революції, з'являється надія зрозуміти все наявне наукове знання з єдиних позицій. Складність, темпоральність і цілісність - так визначив риси цього бачення світу Ілля Пригожин.
70. Диференціація та інтеграція наук
Розвиток науки характеризується діалектичним взаємодією двох протилежних процесів - диференціацією (виділенням нових наукових дисциплін) і інтеграцією (синтезом знання, об'єднанням ряду наук - найчастіше в дисципліни, що знаходяться на їх «стику»). На одних етапах розвитку науки переважає диференціація (особливо в період виникнення науки в цілому та окремих наук), на інших - їх інтеграція, це характерно для сучасної науки.
Процес диференціації, відбруньковування наук, перетворення окремих «зачатків» наукових знань в самостійні (приватні) науки і внутрінаучние «розгалуження» останніх до наукові дисципліни почався вже на межі XVI і XVII ст. У цей період єдине раніше знання (філософія) роздвоюється на два головних «стволи» - власне філософію і науку як цілісну систему знання, духовну освіту та соціальний інститут. У свою чергу філософія починає расчленяться на ряд філософських наук (онтологію, гносеологію, етику, діалектику і т. п.), наука як ціле розділяється на окремі приватні науки (а всередині них - на наукові дисципліни), серед яких лідером стає класична (ньютонівська ) механіка, тісно пов'язана з математики з моменту свого виникнення.
У наступний період процес диференціації наук продовжував посилюватися. Він викликався як потребами суспільного виробництва, так і внутрішніми потребами розвитку наукового знання. Наслідком цього процесу стало виникнення і бурхливий розвиток прикордонних, «стикових» наук.
Як тільки біологи заглибилися у вивчення живого настільки, що зрозуміли величезне значення хімічних процесів та перетворень в клітинах, тканинах, організмах, почалося посилене вивчення цих процесів, накопичення результатів, що призвело до виникнення нової науки - біохімії. Точно так само необхідність вивчення фізичних процесів в живому організмі призвела до взаємодії біології і фізики та виникнення прикордонної науки - біофізики. Аналогічним шляхом виникли фізична хімія, хімічна фізика, геохімія і т. д. Виникають і такі наукові дисципліни, які знаходяться на стику трьох наук, як, наприклад, біогеохімія. Основоположник біогеохімії В. І. Вернадський вважав її складною науковою дисципліною, оскільки вона тісно і цілком пов'язана з однією певною земною оболонкою - біосферою і з її біологічними процесами в їх хімічному (атомному) виявленні. «Область ведення» біогеохімії визначається як геологічними проявами життя, так і біохімічними процесами всередині організмів, живого населення планети.
  Диференціація наук є закономірним наслідком швидкого збільшення і ускладнення знань. Вона неминуче веде до спеціалізації і поділу наукової праці. Останні мають як позитивні сторони (можливість поглибленого вивчення явищ, підвищення продуктивності праці вчених), так і негативні (особливо «втрата зв'язку цілого», звуження кругозору - іноді до «професійного кретинізму»). Торкаючись цієї сторони проблеми, А. Ейнштейн відзначав, що в ході розвитку науки «діяльність окремих дослідників неминуче стягується до все більш обмеженому ділянці загального знання. Ця спеціалізація, що ще гірше, призводить до того, що єдине загальне розуміння всієї науки, без чого справжня глибина дослідного духу обов'язково зменшується, все з великими труднощами встигає за розвитком науки ...; вона загрожує відняти у дослідника широку перспективу, принижуючи його до рівня ремісника ".
Одночасно з процесом диференціації відбувається і процес інтеграції - об'єднання, взаємопроникнення, синтезу наук і наукових дисциплін, об'єднання їх (і їх методів) в єдине ціле, стирання кордонів між ними. Це особливо характерно для сучасної науки, де сьогодні бурхливо розвиваються такі синтетичні, загальнонаукові області наукового знання як кібернетика, синергетика та ін, будуються такі інтегративні картини світу як природничо-наукова, загальнонаукова, філософська (бо філософія також виконує інтегративну функцію в науковому пізнанні).
Тенденцію «змикання наук», що стала закономірністю сучасного етапу їх розвитку і проявом парадигми цілісності, чітко вловив В. І. Вернадський. Великим новим явищем наукової думки XX ст. він вважав, що «вперше зливаються в єдине ціле всі до цих пір йшли в малій залежності один від одного, а іноді цілком незалежно, течії духовної творчості людини. Перелом наукового розуміння космосу збігається, таким чином, з одночасно йде найглибшою зміною наук про людину. З одного боку, ці науки змикаються з науками про природу, з іншого - їх об'єкт зовсім змінюється ». Інтеграція наук переконливо і все з більшою силою доводить єдність природи. Вона тому й можлива, що об'єктивно існує така єдність.
Таким чином, розвиток науки являє собою діалектичний процес, в якому диференціація супроводжується інтеграцією, відбувається взаємопроникнення та об'єднання в єдине ціле самих різних напрямків наукового пізнання світу, взаємодія різноманітних методів та ідей.
У сучасній науці набуває дедалі більшого поширення об'єднання наук для вирішення великих завдань і глобальних проблем, висунутих практичними потребами. Так, наприклад, складна проблема дослідження космосу зажадала об'єднання зусиль вчених різних спеціальностей. Рішення дуже актуальною сьогодні екологічної проблеми неможливо без тісної взаємодії природних і гуманітарних наук, без синтезу вироблюваних ними ідей і методів.
71. Роль синергетики в розвитку сучасних уявлень про історично розвиваються системах
Пряма участь у розгляді проблем нового наукового напряму приймають представники філософських наук. Як пише В.І. Аршинов, ставиться питання про філософсько-методологічному, світоглядному осмисленні синергетики, особливостей новітніх тенденцій постнекласичної науки. Для процесу філософського самовизначення синергетики, на думку В.І. Аршинова, не може бути її ізоляції від розробки загальних питань філософії науки і техніки, а також від розробки теоретико-пізнавальних проблем.
Становлення нового міждисциплінарного наукового напрямку вiдбулося не на порожньому місці, воно стало природним наслідком нової ситуації, що виникла під впливом найбільших наукових відкриттів ХХ століття. До другої половини століття ці відкриття змусили переглянути ряд, здавалося б, основоположних світоглядних уявлень, успадкованих від XIX століття і займали відносно стабільне становище в науці протягом значної частини першої половини наступного століття. Представник природничих наук М.В. Волькенштейн коротко сформулював: «Синергетика - це новий світогляд, відмінне від ньютонівського світогляду». У чому полягає ця відмінність?
У біологічних науках в світлі нових відкриттів модифікувалася вихідна теорія Дарвіна, яку замінила так звана синтетична теорія біологічної еволюції. У ній враховані нові уявлення про мінливість і спадковість, але збережено уявлення про плавний характер розвитку, здатному створювати якісно нові стану біологічних систем шляхом накопичення послідовних дрібних змін. Збережено також подання про природний добір, як головної рушійної сили біологічної еволюції. Всупереч наведеним твердженням висловлюється думка, що сучасні наукові відкриття змінюють подібні уявлення. Вважають, що природний відбір забезпечує популяції адаптацію до середовища проживання, проте він не займає провідного положення в процесах, що супроводжуються якісними змінами біологічних об'єктів. Це руйнує усталені в біології представлення про принципові відмінності загальних законів розвитку біологічних систем від законів розвитку, які спостерігаються в неорганічний мир.
Вирішальну роль у наступили зміни грає відкриття в 70-х роках явища, яке отримало назву самоорганізації матерії. Це поняття означає експериментально відкриту здатність матерії в певних умовах здійснювати творчі процеси, підвищують впорядкованість системи, що розвивається. Твердження про існування в природі творчих процесів висловлювалося задовго до зазначеного відкриття, але тепер вдалося зрозуміти механізм, дія якого реалізує здатність матерії здійснювати творчі процеси. Звідси більш вузьке розуміння терміну самоорганізація, що припускає опис самого процесу переходу системи з менш в більш організоване стан. Нові світоглядні уявлення в науці дозволяють вирішити стару суперечку про становлення нового в Світі на користь існування процесів, в яких виникають якісно нові об'єкти і стану.
У своїй сукупності перераховані вище зміни у світоглядних уявленнях створили нову ситуацію. Об'єктами активних досліджень стали розвиваються відкриті системи, що знаходяться в нерівноважному стані щодо навколишнього середовища. У розвитку таких систем особливий інтерес викликають ситуації, в яких протікають їх переходи в якісно нові стани. Механізми таких переходів носять універсальний характер, незалежно від того, в якій наукової дисципліни вивчається система. Незворотність протікають процесів розвитку і неравновесность складних систем в певних умовах породжують самоорганізацію матерії, що забезпечує творчі переходи в якісно нові стани, що призводить до народження нового у Світі. З'явилася нагальна необхідність вивчення процесів переходу в якісно нові стани, саме це призвело до виникнення нового наукового напрямку, що носить міждисциплінарний характер. Батьками-засновниками такого напряму стали І. Пригожин і Г. Хакен.
У досліджуваних синергетикою проблеми нам належить обговорити визначальну роль процесів розвитку складних систем. У їхньому розвитку розрізняють два етапи. Перший етап характеризується стаціонарністю, на всьому його протязі не відбуваються принципові якісні зміни в стані системи. Еволюційні процеси жорстко детерміновані, майбутні стани передбачувані, якщо виявлена ​​загальна тенденція розвитку. Однак перебування системи в стаціонарному стані вимагає протікання певних внутрішніх і зовнішніх взаємодій, що дозволяють системі стійко зберігати внутрішню рівновагу при її нерівноважності з навколишнім середовищем. Для біологічних систем такі взаємодії називають гомеостазом. У разі розвиваються неорганічних систем внутрішню рівновагу підтримується або постійної виробленням енергії всередині системи, або постійним припливом необхідної енергії ззовні. Але під впливом зовнішніх впливів, або в результаті розвитку внутрішніх протиріч стаціонарний стан рано чи пізно закінчується, у розвитку системи настає новий етап, що характеризується порушенням внутрішньої рівноваги і втратою стійкості. З такого кризового стану необхідний вихід в одне з можливих якісно нових стійких станів. Параметри системи, при яких виникає криза, називають критичною точкою розвитку. Наступний кризовий етап розвитку завершується переходом системи в якісно новий стан одним із двох способів: або деструктивним шляхом, руйнують впорядковану систему, або конструктивним шляхом переходу в стійкий стан з вищим рівнем організації, ніж у попередньому стаціонарному стані.
Мова йде про те, що на кризовому етапі розвитку системи закінчується однозначний еволюційний шлях, характерний для її попереднього стаціонарного етапу. Виникає кілька гілок потенційно можливих продовжень розвитку після виходу з кризи. Кількість таких переходів визначається особливостями системи, що розвивається і умовами її взаємодії з зовнішнім середовищем. «Вибір» однієї з таких гілок визначається впливом на систему однієї з виникаючих у цей період часу флуктуацій.
Необхідність пояснити існування спрямованого розвитку складних систем створює певні труднощі. Сама по собі самоорганізація при відповідних умовах випадковим чином здійснює одиничний акт переходу системи в стан з більш високим рівнем організованості, ніж у вихідному положенні. Але спрямований процес розвитку складається з послідовності взаємопов'язаних одиночних актів ускладнення. Сумнівна можливість пояснити узгоджене існування таких одиночних актів випадковістю. Тут можна згадати слова Пригожина про те, що поза рівноваги матерія прозріває, надавши прозріння сенс наявності необхідної інформації у поєднанні з самоорганізацією.

72. Глобальний еволюціонізм в сучасній науковій картині світу

Ідея глобального еволюціонізму стала зараз однією з конкретизацій (або, як іноді кажуть, форм реалізації) принципу розвитку. Вона звернена водночас і до філософського, і до природничо знання, не зводячись ані до того, ні до іншого. Специфічний для неї образ еволюції ця ідея виражає мовою конкретних наук, але за ступенем узагальнення еволюційних уявлень виходить за рамки будь-якої з них. На нашу думку, це означає, що ідея глобального еволюціонізму повинна бути віднесена до рівня знання, часто званого науковою картиною світу.
"Ключем" до його вирішення є, на наш погляд, філософський аналіз вже згаданого вище антропного принципу. Цей принцип часто розцінюється як "єдина систематична спроба науково пояснити уявну таємничої структуру фізичного світу ...". Антропний принцип фіксує наявність зв'язку між великомасштабними властивостями Всесвіту, що розширюється і виникненням у ній життя, розуму, космічних цивілізацій. Наприклад, А. Л. Зельманов в 1955 р. відзначив, що "може існувати зв'язок між такою особливістю навколишнього нас області, як наявність у ній умов, що допускають розвиток життя, з одного боку, і іншими особливостями цієї області, з іншого". До аналогічних висновків одночасно прийшов і Г. М. Ідліс: "Всі відповідні властивості безпосередньо спостерігається нами Метагалактики є, взагалі кажучи, якраз необхідними і достатніми умовами для природного виникнення і розвитку життя, аж до подібних людині вищих розумних форм матерії, які усвідомлюють, нарешті , саме себе ". Подальшим етапом розробки антропного принципу стало виявлення того факту, що властивості нашого Всесвіту тісно обумовлені значеннями ряду фундаментальних фізичних параметрів. Навіть при невеликих змінах деяких з них структура нашого Всесвіту була б якісно інший. Найбільш істотні три групи параметрів: константи фізичних взаємодій, маси елементарних частинок (протона, нейтрона, електрона), розмірність простору. Структура нашої Всесвіту "вельми нестійка" до чисельним значенням цих постійних. Можна сказати, що вона визначається цими числами в тому числі, що навіть порівняно невелика зміна їх привело б до зникнення у Всесвіті одного або декількох основних елементів її структури: ядер, атомів, зірок, галактик і зробила б неможливою прогресивну еволюцію, яка і привела в кінцевому рахунку до появи нашого людства.
Дж.Уілер при обговоренні сенсу антропного принципу в нарочито парадоксальній формі ставить проблему: "Ось людина, якою має бути Всесвіт?", - Цілком розумну, якщо мова йде, наприклад, про виявлення далекосяжних зв'язків між глобальними характеристиками Всесвіту та умовами, в яких стала можливою поява нашої і, можливо, інших космічних цивілізацій. Але коли він продовжує: "Чому ж з цієї точки зору Всесвіт така велика? Тому, що тільки в такому Всесвіті можливе існування людини", - то його відповідь звучить, у всякому разі, двозначно. Сучасні розміри нашого Всесвіту визначаються цілком об'єктивними параметрами: швидкістю розширення і віком, причому як раз саме досить значний вік нашого Всесвіту і обумовлює можливість появи в ній спостерігачів. І. Л. Розенталем було відзначено, що даний принцип, якщо розглядати тільки його природничонауковий аспект, може бути сформульований взагалі без усякого посилання на спостерігача; відповідно, слід визнати невдалим навіть сама його назва. Звертаючи увагу на те, що діючі в Метагалактиці фізичні закони необхідні для виникнення складних форм речовини і життя, він кваліфікує цю обставину як "глибоку доцільність і гармонію фізичних законів", що "стосується і значень фундаментальних постійних". На думку І. Л. Розенталя, змісту принципу в найбільшою мірою відповідає термін "принцип доцільності" (при обговоренні цього питання було підкреслено, що доцільність у даному контексті слід розуміти як "концептуальну" доцільність, відповідає сучасному рівню наших знань, а не як опис поведінки самої природи).
Можливі два підходи. Відповідно до одного з них, найбільш поширеному, нам "просто пощастило". У матеріальному світі існує безліч всесвітів, як схожих, так і не схожих за своїми властивостями на наш Всесвіт, тобто Метагалактика. У більшості з них немає життя, оскільки глобальні властивості цих об'єктів суперечать такої можливості. Але в нашому Всесвіті поєднання констант випадково виявилося сприятливим для процесу прогресивної еволюції, у тому числі і тих, які привели до появи людини.
Але можливе й інше пояснення. А саме, здається цілком розумним припустити, що існують деякі загальносистемні закони, закономірності еволюційного процесу, які охоплюють всі основні його етапи, від космологічного до біологічного, і можуть розглядатися як певна передумова реалізації соціальних процесів. Через специфічні закони та закономірності еволюції, характерні для різних структурних рівнів матерії, забезпечується спадкоємність процесів глобального еволюціонізму в цілому.
Саме таке уявлення - зрозуміло, якщо воно отримає обгрунтування, - і буде служити, з нашої точки зору, основою еволюційного пояснення існування людства, якого не дає антропний принцип, але до якого він впритул підводить.
Подальше обгрунтування концепції "випадкового" виникнення Всесвіту або відкриття загальносистемних законів самоорганізації та еволюції матеріальних систем має, очевидно, принципове значення і для розвитку концепцій глобального еволюціонізму.
По-друге, відбувається за останні роки інтенсивна розробка концепції самоорганізації також дозволяє припускати, що деякі із сформульованих в її рамках еволюційних законів і закономірностей (крім отримав глобальні застосування принципу зростання ентропії) можуть виявитися мають найширшу сферу застосування, зокрема, охоплювати певні риси еволюції всієї досліджуваної природної дійсності.
Нарешті, по-третє, можливо припустити, що існують такі типи досить загальних еволюційних законів і закономірностей, які буде сформульовано на основі комплексного аналізу процесів розвитку в межах всієї системи наук про природу. Поки, звичайно, передчасно обговорювати питання, чи будуть ці закони та закономірності, сформульовані спочатку в рамках наукової картини світу, включатися далі в такій формі теоретичного знання, якою є теорія (система теорій), або в іншу, мало досліджену поки форму міждисциплінарного знання, - вчення (прикладом може служити вчення В. І. Вернадського про біосферу), або ж, нарешті, виявиться можливим сформулювати закони, які будуть входити до складу систем теорій і до складу навчань і концепцій різного ступеня спільності.
73. Зближення ідеалів природничо-наукового і соціально-гуманітарного пізнання в сучасній науці
Орієнтація науки на дослідження складних систем та міждисциплінарні дослідження стирають відмінності між гуманітарними і природничими науками. У сучасному природознавстві активно застосовуються гуманітарні методики (побудова сценаріїв), особливим предметом стають человекоразмерние об'єкти - об'єкт, фізичний або природний, в який людина включена як суттєва складова, наприклад, людина-машина.
На сьогоднішній день в задачах, орієнтованих на якийсь синтез природничонаукового і гуманітарного підходів, перший повинен користуватися безумовним і абсолютним пріоритетом. Презумпція пріоритету природничо-наукового знання у міждисциплінарних дослідженнях випливає з кращої розробленості природничих наук як у фактологічному, так і в методологічному плані:
- Гуманітарне знання носить переважно описовий характер і використовує, швидше, індуктивний, ніж дедуктивний підхід;
- Структурний відставанні гуманітарних наук від природних на термін близько 100 - 150 років. Позитивна сторона - значний масив накопичених природничо-наукових знань може бути без особливих зусиль використаний в гуманітарних дослідженнях.
Вимальовується наступна група "міждисциплінарних завдань":
- Створення юридичної та економічної бази гуманітарного знання;
- Чіткий опис гуманітарних систем і їх специфіки;
- Визначення умов застосовності природничо моделей до гуманітарних систем;
- Конвертація накопиченого природничо-наукового знання в гуманітарне.
Першим важливим кроком на шляху досягнення справжньої міждисциплінарності може стати опис природничо кордонів гуманітарних досліджень. Мова йде про перевірку відповідності отриманих гуманітаріями результатів і надійно встановлених природничників законів природи
Наступним кроком має стати знайомство гуманітаріїв з природничо методологіями. Нерідко нарікання гуманітаріїв на "складність" предмета дослідження їх науки пов'язані з невмінням або небажанням побудувати адекватну робочу модель і розробити методи теорії збурень (винятком є ​​теорія З. Фрейда).

Природничі науки методологічно атеїстичної, гуманітарні ж більш-менш наполегливо постулюють існування Бога. Але згідно з принципом відносності, результат досліджень не повинен залежати від філософської калібрування. Це означає не тільки необхідність для гуманітарія вміти формулювати і обгрунтовувати свої моделі в рамках атеїстичної картини світу, але й обов'язок для природничників погоджувати свої наукові уявлення з існуванням Бога, етичної анізотропією Всесвіту і існуванням універсальної етики.
У рамках природничо-наукової методології людина безумовно смертний. У рамках гуманітарного підходу він так само безумовно безсмертний. Гуманітарні науки дозволяють це протиріччя через дуалізм фізичного тіла і безсмертної сутності - душі. Природники ігнорують "парадокс безсмертя", хоча регулярно зустрічаються з ним в дуже різноманітних вигляду.
Природна наука з характерним для неї прагненням до точних "абсолютним" формулювань перетворила деяку частину сукупного історичного знання до законів природи. При всій фундаментальності цих законів слід мати на увазі, що в них "міститься тільки те, що в них міститься".
Важливим досягненням гуманітарного пізнання є принцип антіпрічінності, додатковий до природнонаукового постулату причинності. Якщо останній стверджує, що лише минуле здатне впливати на майбутнє, то перший вказує, що існує і зворотний вплив, більш того, в якихось випадках воно може бути визначальним (історичне і психологічний час нелінійно і може набувати циклічну форму).
Гуманітарне пізнання, на відміну від природничонаукового, не виробило скільки-небудь цілісної методології наукового дослідження. Тим більш цінними представляються ті розрізнені гуманітарні "техніки", які вдається виділити і відрефлексувати. Найважливішим методологічним досягненням гуманітарного пізнання є виявлення незворотного протиріччя між текстом і думкою.
Однією з найважливіших міждисциплінарних завдань є, на сьогоднішній день, створення системи Протоколів спілкування, оптимізують процеси розпакування, трансляції і приєднання смислів.
Сучасна методологія проектування виділяє три основних комунікативних рівня, кожен з яких породжує свій клас Протоколів. "Внизу" знаходиться рівень окремих наукових дисциплін (теоретичних і прикладних), вище лежить міждисциплінарний концептуальний рівень, ще вище - рівень міждисциплінарного (целеполагающего) синтезу.
У рамках "протокольної технології" першого рівня відповідають конфліктологічні і подібні до них Протоколи спілкування. На другому рівні повинні застосовуватися трансляційні та системні Протоколи, нарешті, семантика рівня целеполагающего синтезу визначається метафоричними Протоколами.
74. Етичні принципи сучасної науки
  Дж. Е. Муром виділяв два основні принципи етичної системи. Перший можна назвати натуралістичним, другий - метафізичним. У всіх натуралістичних етичних навчаннях добро розглядається як щось, що може співвідноситися з природними речами. Метафізичні моральні системи відрізняються від натуралістичних тим, що добро розуміється в них як внепріродним феномен, що існує поза простором і часом. У термінах кантівської філософії ця думка може бути виражена таким чином: етичні сутності трансцендентні світові речей.
Але дихотомія натуралістичного і метафізичного способів розуміння сутності людського вчинку зберігається і після відкриття діяльнісного підходу. Виникає питання про те, чи є етичні норми формальними, або вони повинні бути змістовними. На перший погляд питання здається абсурдним: адже норма повинна мислитися як формальна за визначенням. Однак в XIX столітті відразу кілька філософських течій здійснили своєрідну атаку на ідею і статус формального як такого. Формальної логіки була протиставлена ​​діалектична, формального праву - фактичне. Як відзначав Вебер, "... з пробудженням інтересу до історії в нашій науці утвердилося поєднання етичного еволюціонізму з історичним релятивізмом, яке поставило перед собою мету позбавити етичні норми їх формального характеру».
У результаті соціологічний спосіб розгляду надає зовсім інший зміст понять етики і моралі. Вони як і раніше містять щось піднесене людини, стверджуючи його в якості морального істоти. Але тепер вже чільне значення набуває не благо як таке, а людська здатність діяти у відповідності зі своїм уявленням про благо. Бо ця здатність дозволяє йому не тільки діяти, але й взаємодіяти.
Веберовское поділ людських дій на целераці-ональних і ценностнорациональное стратегічно орієнтоване на збереження елементів етики. Досоціологіческій дискурс Канта про телеологічною здатності судження і внесоціологі-чеський вчення неокантіанців про цінності створили основу для цього поділу.
В останні десятиліття усе більш активними стають спроби відродження етичного дискурсу в тому ж вигляді, в якому він існував до визнання суспільства реальністю. Французький філософ П. Рікер задається питанням про можливість ідентифікації суб'єкта дії саме як здатного (sujet capable). Процедура ідентифіковані останнього ускладнюється тим обставиною, що суб'єкт оцінюється за допомогою вищих еталонів, що дозволяють оцінювати ступінь успішності індивідуальної діяльності.
Рікер слідом за Ж. М. Феррі вводить поняття «порядок визнання», позначаючи їм важливу складову механізму взаємодії особистості і соціальної структури. Він проводить аналогію між листом і порядком визнання, вважаючи що «також, як лист встановлює розрив між« ти »дружнього ставлення і« третім »необмеженої комунікації, соціальні системи різного порядку вклинюються між окремими діями тих чи інших агентів» ^1.
Застосовуваний тут герменевтичний підхід до ідентифікації суб'єкта покликаний, на думку автора, подолати наслідки одностороннього соціологічного теоретизування. Адже вивернутий назовні актор ніяк не може мислитися Воля або що можуть, а значить, і входити в етичне розгляд. Навіть вивчає людини «зсередини» психологічна наука не виявляється ні на крок ближче до такого суб'єкта.
Питання про етичну чи моральної ідентичності перетворюється в герменевтичної перспективі в питання про ідентичність оповідної. Не «Що?», Не «Чому?», А «Хто?» Є питання, спрямований на ідентифікацію. В іншому випадку ми б вели мову про опис або про пояснення. Таким чином, етичний людина повертається через мову, мова і текст. Його здатність говорити і розповідати перетворюють його з актора в автора, у власника власної біографії.
Отже, ідея етики здатна співіснувати з поняттям сопи альної реальності. Але от наскільки при цьому дане поняття зберігає своє колишнє зміст - питання, що потребує окремого розгляду. Адже при поверненні до класичних етичним сенсів і образів відбувається певна трансформація всіх об'єктів, хоча б мінімальну ступінь співвіднесеності (тобто сумірності) з якими покликана гарантувати нова теоретична конструкція. Поняття соціальних інститутів і організацій, спочатку вводяться для опису дій акторів, тепер повинні пояснювати вчинки волящего і що може суб'єкта. Іншими словами, цим об'єктам необхідно дати нове аналітичне визначення з тим, щоб надати їм нові операціональні можливості. Без такої ревізії сама можливість їх «зустрічі» з знову вводиться об'єктом у просторі соціального теоретизування виявиться малоймовірною.
Морально-етичний вимір соціальної реальності в сучасній теорії суспільства розроблялося різними шляхами. Необхідність його пошуку усвідомили багато дослідників другої половини XX століття. У концентрованому вигляді його ідею висловив американський філософ Дж. Роулз: «Справедливість - це перша чеснота суспільних інститутів, точно так само, як істина - перша чеснота систем думки» ^1. Це надзвичайно глибоке порівняння дійсно створює певні умови для зустрічі етичного дискурсу і суспільства, понятого як реальності.
75. Співвідношення істини та цінностей у науковому пізнанні
Розведення істини та цінностей, як і проблема їх взаємини, виникає в силу конкретних причин. Вона породжена феноменом класичної науки, коли цінність ставилася до суб'єкта, а знання - до його заперечення. Це передбачало, що для функціонування і розвитку суспільства наукове знання необхідно. Тому воно стає цінністю, а будь-які ціннісні відносини розглядаються як деформація істини.
Сучасна наука вимагає включення до знання ціннісних параметрів, оскільки її об'єктами є человекоразмерние системи. Тому цінність представляють не стільки «об'єктні» істини, скільки ті, які можна порівняти з безпосереднім буттям людей. Істина і цінність тут не протистоять один одному. Перша акцентує спрямованість раціональної активності зовні, а друга - її співвіднесеність з людиною.
Можна виділити три основних філософських теорії істини. По-перше, теорії, які обгрунтовують абсолютну достовірність знань, апелюючи до Бога (Декарт). По-друге, теорії, що зводять обгрунтування об'єктивності і абсолютності істини до світу об'єктивної реальності - матеріальної або ідеальної (як, наприклад у Платона або в матеріалізмі). По-третє, трансцедентально-суб'єктивістські теорії істини, згідно з якими об'єктивність істини обгрунтовуються структурами трансцендентального суб'єкта, який сам може тлумачитися по-різному (Кант). Усі три види обгрунтувань істинності знання мають сенс, тому що схоплюють деякі цілком реально присутні в знанні і в його динаміці моменти. У силу цього Л. А. Микешина говорить про необхідність розробки антропологічної трактування істини, яка дозволить подолати вузькість колишніх рамок раціональності.
Нове розуміння пізнання повинно, на її думку, ставитися до всієї області знання (наукового і ненаукового) і здійснювати цілісний підхід до проблеми його результату, тобто виявляти сенс як істини, так і помилки. При ведучій ролі суб'єктивного начала отримання істини в якості необхідної передумови містить особиста творчість, ризик, відповідальність. Людина виступає, таким чином, в якості необхідного підстави істини. Л. А. Микешина вказує на важливість обгрунтування принципу довіри суб'єкту, оскільки особистість несе відповідальність не тільки за практичні дії, але і за отримані знання. Цей підхід надає проблемі відповідності істини і суб'єкта не гносеологічний, а метафізичний і світоглядний характер.
Подібні трактування істини вже були розроблені в історії філософської думки, тому має сенс розглянути їх більш детально. М. Фуко вважав, що ще в античності відбулася диференціація двох підходів до пізнання. З метою ілюстрації цього він аналізує переважає в античній ментальності філософський принцип epimeleia (піклування, піклування). Це, з одного боку, загальне ставлення до себе, світу, інших людей, що припускає зміну і перетворення себе, а з іншого, звід законів, що визначають спосіб існування суб'єкта. Ця концепція, що визначила історію людської суб'єктивності, була сформульована Платоном, як умова політичного і морального дії. Він підкреслює, що необхідною умовою пізнання є прагнення вгору, тобто робота над собою, зміна, в іншому випадку людина стає підданий думок і втрачає розум. Фуко підкреслює: «З точки зору духовного досвіду, ніколи акт пізнання сам по собі і як такий не міг би забезпечити осягнення істини, якби він не був підготовлений, супроводжений, дублюємо, завершуємо певним перетворенням суб'єкта - не індивідуума, а самого суб'єкта в його бутті як суб'єкта. Гнозис - це, в кінцевому рахунку, те, що завжди прагне перемістити, перенести в сам пізнавальний акт умови, форми і наслідки духовного досвіду ».
Аристотель же звів духовну роботу суб'єкта до пізнання. Однак він також вважав, що тільки розум і Бог є останніми підставами філософської думки. Тим не менше, і до душі він підходить як учений, вважаючи, що її пізнання прояснює сутність пізнання істини. Фуко вважає, що арістотелівський підхід отримує своє остаточне розвиток лише в Новий час «... Сучасна теорія істини веде свій звіт з того моменту, коли пізнання, і лише воно одне, стає єдиним способом осягнення істини, тобто цей відлік починається з того моменту , коли філософ, чи вчений, або просто людина, що намагається знайти істину, стає здатним розбиратися в
самому собі за допомогою лише одних актів пізнання, коли більше від нього нічого не потрібно - ні модифікації, ні зміни його буття ». Тим не менш, платонівський підхід все-таки зберігається у філософії, коли вказується на те, що пізнання і прагнення до істини тільки один із планів життя, що здатність новоєвропейського людини до науки сама залежить від якихось інших почав.
Антропологічна вихідна позиція чітко простежується в різних напрямках сучасної філософії. Тут, на відміну від класичної філософської традиції, затверджується інша система відносин між світом і людиною, покликана подолати обмеженість суб'єкт-об'єктного протиставлення. Суть цього нового підходу полягає в обгрунтуванні екзистенційно або трансцендентально антропологічної вихідної основоположною інстанції, в підкресленні обумовленості світу речей і наших уявлень про нього різними формами людської діяльності. На цій основі не тільки переглядаються традиційні уявлення про істину, а й створюється нова концепція соціальної діяльності.
76. Соціокультурні та екзистенційні передумови кризи наукової раціональності.
В рамках сучасної техногенної цивілізації наука набуває особливої ​​значущості. Тому аж до XX століття різні філософські системи, незважаючи на полярність світоглядних установок, зберігають у шкалі фундаментальних орієнтації цінність наукового знання і заснованого на ньому суспільного прогресу. Однак у XX столітті ці цінності беруться під сумнів завдяки виникли внаслідок науково-технічного розвитку проблем. Кінець 60-х - початок 70-х років відзначені розгортанням гострої критики науки. Виникають контрнаучние руху, які прагнуть відродити інші - традиційні форми культури. З'являються антісціентіческіе концепції, що піддають критиці науку і песимістично налаштовані до її здібностям забезпечити прогресивний розвиток. Одночасно з цим піддаються заперечення ідеї істини, раціональності і т. д. Поява контранаучних рухів - серйозний симптом кризи науки, який стосується не стільки її інтелектуальних можливостей, скільки взаємовідносин із суспільством.
С. Тулмін пов'язує контрнаучное рух з контркультури, причому для нього критика науки становить одну з важливих тенденцій історії культури. Він виділив ряд найбільш значущих принципів, характерних для всіх варіантів критики науки:
1) вимога гуманізації знання;
2) протиставлення наукової і художньої діяльності, оскільки наукова діяльність не дозволяє висловити
індивідуальність вченого, підпорядковуючи його інтелект думку
професійної групи;
3) придушення в науці уяви;
4) нехтування якісною стороною явищ заради їх
кількісної сумірності;
5) абстрактний характер наукових ідей, що позбавляє науку гуманістичного змісту.
Відомий фізик Е. Вайнберг виділив такі групи критиків науки:
1) викривачі, що піддають критиці сучасні фор
ми інституціалізації науки, її зв'язок з істеблішментом;
2) вдумливі законодавці й адміністратори, які критикують
природничників за відсутність у них почуття відповідальності, політичних установок і інтересів;
3) технологічні критики, що піддають критиці науку за
негативні наслідки її технічного застосування;
4) нігілісти і аболіціоністи, які вбачають у науково-
технічному прогресі взагалі загрозу існування людства.
Велике місце в контранаучном русі займає критика сцієнтизму, який розглядається як певна ідеологія. У збірнику документів і статей «Само-Критика науки», що вийшов у Парижі в 1973 році, виділені основні міфи сцієнтистської ідеології, сукупність яких і складає її кредо. Міф 1: тільки наукове знання є істинним та об'єктивним, лише воно, будучи квантитативним і формалізованим , виявляється універсальним і інваріантним у всі часи і у всіх культурах. Міф 2: об'єкт наукового пізнання може бути виражений у кількісних параметрах і лабораторному експерименті. Міф 3: мрія науки - побудова «механічного», «формализуемой» природи, редукція складних процесів до фізико-хімічних процесів. Міф 4: тільки думку експертів суттєво, самі вони належать до технократії, тому абсолютизація ролі експертів - абсолютизація ролі технократії. Міф 5: наука і технологія, заснована на наукових дослідженнях, здатні вирішити всі проблеми людства. Міф 6: тільки експерти володіють знанням, необхідним для прийняття рішень. Важливо те, що ідеологія сцієнтизму панує не лише серед науковців, а нав'язується всьому суспільству, що в значній мірі актуалізує необхідність боротьби із засиллям сциентиських поглядів.
Одним з радикальних підходів наукової критики є критика світоглядних наслідків її розвитку. Вона виходить з того, що світогляд техногенної цивілізації, закладене в науковій раціональності Нового часу, породило кризу самої цієї раціональності і виділяється нею світовідношення. В основі такого питання лежить сумнів у можливості об'єктивного наукового знання бути джерелом людських суджень про світ, оскільки у свідомості сучасної людини гуманізм і науковість перестали збігатися.
Гайдеггером було встановлено зв'язок розвитку технічної цивілізації та картини світу Нового часу. Він відзначає, що наукова картина світу зовсім не тотожна поданням про цей світ.
Хайдеггер відносить, проблему істини до числа основоположних філософських, а не наукових питань. Наука, з його точки зору, не являє нам істину буття, оскільки сама певним чином вже «розташована» до неї. Наукове ставлення, на відміну від донаукових, спочатку конституюється актом опредметнення. Таким чином, основна помилка науки і метафізики полягає в підстановці замість істинного буття того чи іншого сущого, тобто речовій або ідеальної конкретності.
Хайдеггер відзначає, що для отримання істини людина повинна бути спеціально підготовлений, повинен отримати доступ до непотаенному, алетейї. Істина, отже, залежить від волі і місцеперебування, хто пізнає.
Хайдеггер вважає, що відділення ідеального сущого від буття породило неявне припущення науки про ідеальний дослідника. На цьому заснована трактування істини як відповідності стану справ, яка створює можливість відволікання від суб'єкта, що вважається умовою отримання об'єктивної істини.
Гуссерль вважає, що причина європейської кризи полягає в його відчуженні від раціонального життєвого сенсу. Гуссерль представляє рух європейській історії як розкриття укладеної в ній іманентної розумної мети, телоса. За усіма історичними подіями він вбачає телеологічний розум, що надає єдність історичного процесу.
М. М. Бахтін, підкреслюючи діалогічний характер мислення і залежність суб'єкта від пізнаваного духовного явища, проголошує принцип відповідальності вченого перед життям, пов'язуючи гуманітарне пізнання з духовною роботою. Сучасна людина відчуває себе більш впевнено в цьому світі, де він поступає не від себе, а слідуючи загальному закону. Принципу переходу від нього до реального світу не існує. Щоб подолати дуалізм пізнання й життя Бахтін вводить поняття вчинку. Тільки з нього і його відповідальності є вихід до буття.
Вчинок означає прагнення до істини. Істина і правда - це два взаємодоповнюючі поняття. Правда - це не тотожно собі рівна змістовна істина, а єдина позиція кожної людини, правда його конкретного існування. Вона доступна лише участн свідомості, тобто відповідального, причетному буття.
77. Наукова раціональність і техніка
Однією з найбільш загальноприйнятих характеристик модернового суспільства є його позначення в якості раціонального. При цьому виявлення його особливостей будується на основі послідовного ряду історичних зіставлень з минулим станом соціуму. Е. Гідденс, наприклад, виділяє наступні інститути модерну як історичного періоду: капіталізм, індустріалізм, всеподнадзорность, нація-держава і військова сила. При такому підході модерн постає як «посттрадіціонного» соціального порядку, відмітними особливостями якого стають раціональність, інновації та динамізм.
Процес раціоналізації, що супроводжує становлення індустріального західноєвропейського суспільства описаний в класичній соціальної теорії ще Вебером. Панування формально-раціонального початку, що відрізняє індустріальне суспільство від традиційних, виникло, на його думку, завдяки взаємодії відразу кількох соціальних феноменів, кожен з яких ніс у собі власне раціональне начало: галілеївські наука, раціональне римське право, раціональний спосіб ведення господарства і раціональна етика протестантської релігії. Цей процес не завжди позитивний, так як веде до обмеження свободи і появі жорстких форм панування і відчуження, позбавляючи людину, в кінцевому рахунку, індивідуальної свободи. У даній парадигмі ра-ціоналізація розглядається як витіснення целерациональной дією всіх інших видів раціональної дії.
Подібна точка зору, характерна для багатьох дослідників, виходить з ототожнення соціальної раціональності індустріального суспільства з раціональністю класичної науки.
Ідея свободи передбачає також можливість безперервної експансії і прогресу. Причому для виникнення категорії прогресу також необхідна науково-теоретична основа, що виражається насамперед у зміні поняття часу, в переході від циклічності аграрного суспільства до стріли часу індустріальної цивілізації. Поняття свободи і прогресу та ідеологія, заснована на природничо світогляді, обіцяють жорсткий контроль над усіма аномаліями і обгрунтовують необхідність деміургічною діяльності людини. Тут вже свобода виступає як засіб, що дозволяє ігнорувати будь-які межі. Для відчуття свободи і нескінченності прогресу було істотно і те, що в картині світу людина був виведений за межі природи, протистояв їй, пізнавав і перемагав її.
Необхідно відзначити, що до багатьох проявів кризи сучасної цивілізації, в тому числі до екологічної катастрофи, веде саме діяльність практичного розуму, найважливішим компонентом якого є технологічне застосування науки.
Сьогодні осмислення техніки, її зв'язків з наукою і культурою, взаємовідносин з людиною становлять важливий вузол сучасної філософської проблематики. Техніка являє собою один з факторів глобальної кризи, але в той же час вона є невід'ємною стороною сучасної культури і цивілізації, органічно пов'язаної з їхніми цінностями та ідеалами.
Саме в такому ракурсі феномен техніки аналізується в сучасній філософії. Відмінними рисами цього аналізу є гуманітарне і аксіологічну ставлення до техніки, постановка на чільне місце питань про її сутність та значення для доль сучасної культури. Як правило з технікою зв'язується криза нашої культури і цивілізації.
Хайдеггер акцентує увагу на тому, що філософія повинна розглядати не саму техніку, а її приховану від нас сутність, яка полягає в примушення природи. Ця установка відрізняється від охоронного сприйняття природи більш ранніх епох. Сутність техніки, таким чином, пов'язана з особливим ціннісним ставленням людини до природи, тому вирішити проблеми технічного розвитку за допомогою самої ж техніки неможливо, необхідно змінити світогляд людини.
X. Сколімовський також бачить у техніці джерело складних суспільних проблем. Техніка перетворилася для нас у фізичну та ментальну опору в настільки збоченій і всеосяжної ступеня, що якщо ми навіть усвідомлюємо, як спустошує вона наше середовище, природне і людське, то першою нашою реакцією є думка про якийсь інший техніці, яка може виправити все це ».
Ф. Рапп відзначає, що техніка фундована механізмами культури та цінностями. В основі її виникнення лежить не ідея практичної користі, а прагнення до влади і панування над природою. За технікою стоїть інженерне творчість, яка в свою чергу грунтується на природничонаукової раціональності.
Сучасні дослідження виявили, що між певним станом науки і техніки, з одного боку, і різними соціальними і культурними процесами, з іншого, існує тісний взаємозв'язок. Тому осмислення техніки як феномена сучасного мислення та культури є однією з актуальних і нагальних завдань.
Гуссерль вперше використовував трансцендентальний метод феноменології для осягнення історичного генезису духовного світу Європи. Аналізуючи технізацію, Гуссерль підкреслює, що це найважливіша характеристика європейської культури, спосіб реалізації відносини людини до дійсності, що виник в Новий час. Його ідея полягає в тому, що первісна технізація є іманентний теоретичний процес, що представляє собою один з наслідків руйнування життєвого світу людини.
При трансформації теорії в метод передумови для досягнення знання постають як готовий інструментарій. Тому технізація виявляється процесом, що відбивається і в теоретичному змісті. Спільним для світу природи природознавства і світу техніки виявляється втрата сенсу, відділення їх конструктивних процедур від актів споглядання, які роблять їх можливими. Технізація являє собою перетворення смислообразованія в метод, який можна передавати не зачіпаючи його первісного змісту. Техніка, таким чином, не царство об'єктів, а якесь ставлення людини до світу. Панування методу призводить до зміни функції теорії, тепер вона застосовується як абстрактній схеми до будь-якого змісту.
Щоб зрозуміти феномен техніки недостатньо розглянути її прямі та побічні дії. У кінцевому рахунку, всі механізми розраховані на приріст здатності людини до буття. Людина як істота з біологічної точки зору «недостатнє», потребує виробництві штучного світу. Завдяки створенню цього світу ставлення людини до дійсності завжди опосередковано, засноване на його метафоризації.

78. Наукова раціональність як модель соціальної діяльності.
  Проведений аналіз техніки і соціальної реальності дозволяє прояснити складні взаємини наукової раціональності і людської діяльності з проблемами сучасного суспільного розвитку. Культурні підстави індустріального суспільства створила для сучасної людини наука Нового часу. Щоб виконати цю функцію вона повинна була виникнути в умовах емансипації від моральних обмежень. Теза про свободу науки від них у XX столітті був замінений тезою про обмеженість науки, її нездатності задавати орієнтири та ідеали, а потім і тезою про безвідповідальність науки. Твердження, що на життя людей впливає не саме знання, а його застосування, перетворення в технологію, тобто процес, що лежить уже не в сфері науки й визначається соціальною системою, занадто спрощують ситуацію. Інформація завжди була важливим фактором розвитку человекоразмерних систем. Очевидно, що процес пізнання нерозривно пов'язаний зі створенням методу, технології. Знання в цьому випадку є дійсною силою, що впливає на життя самої людини.
У зв'язку з усвідомленням важливості цієї проблематики в науковому співтоваристві почали активно обговорюватися питання відповідальності вченого за можливі результати своїх досліджень, механізми демократичного контролю за науковою діяльністю, її результатами та можливими сферами прикладання. Виникають різні форми самоорганізації наукової громадськості, основною метою роботи яких є регулювання діяльності вчених з точки зору норм етичної та соціальної відповідальності.
До вчених приходить усвідомлення того, що дослідження таємниць природи, особливо людської природи, має свої межі, неминуче пов'язане з великим ризиком і це відноситься до наукових розробок як в області ядерної зброї, так і в генній інженерії. Наукові дослідження, навіть незалежно від того, чи знайдуть вони своє застосування в технічних або військово-промислових нововведення, можуть представляти загрозу не тільки для людини, але й взагалі для життя на Землі. Якщо раніше вважалося, що небезпека представляє сцієнтизм і властива йому абсолютизація значущості технічних програм наукового знання, то тепер проблема впливу науки на соціальну реальність поглиблюється. Стає зрозумілим, що вузол проблем сучасної цивілізації корениться в новоєвропейської наукової раціональності, яка орієнтує вчених лише на здійснення суто науково-дослідних цілей і елімінує ціннісні і етичні аспекти такої діяльності.
У сфері соціального пізнання також відбувається методологічна революція, орієнтована на формування нової парадигми. Процес трансформації індустріального суспільства в постіндустріальне пов'язаний з переходом від класичного (Просвітництво і модернізм XX століття) до некласичного (постмодернізм) типу раціональності в соціальному пізнанні. Модернізм виходить з можливості розумного осягнення вічних і незмінних істин.
Акцент в оцінці пріоритетності ресурсів суспільного розвитку повинен робитися не на зовнішні механізми (НТП, ринок), а на внутрішні духовно-етичні фактори. Зараз необхідно осмислення не тільки промислових, а й колишніх соціальних технологій, що ведуть до тотального соціокультурного кризі. Кінець модерну означає вичерпаність механізмів самовідновлення в природі та культурі. Тому необхідна рефлексія з приводу альтернативних форм виробничої та історичної практики.
П. Бергер виділяє чотири основні події, які зламали парадигму соціології після другої світової війни. Це: маргінальні устремління верхнього середнього класу західних країн (фемінізм, етноцентризм тощо); досвід створення незахідного центру капіталізму в Японії та інших країнах Південно-Східної Азії; пожвавлення релігії в західних країнах; розпад СРСР і колапс комунізму. На цьому фоні відбувається трансф, мація основних соціальних інститутів, спостерігається декомпозиція культури, змінюються межі людської активності. Ці події, що відобразили кардинальні зміни суспільного життя, поставили під сумнів і конструкти класичної соціології.
Наприкінці XX - початку XXI ст. перед соціальною теорією постало завдання теоретичної репрезентації якісно нового стану західного суспільства. Це методологічне вимога отримало певне вирішення в постнекласичній парадигмі соціального пізнання. У неї суспільство стало неможливо розглядати як сукупність взаємно організованих інститутів. Піддалося сумніву і деклароване відповідність між акторами і системою, що лежало в основі класичної соціологічної теорії суспільства.
Переосмислення соціальної раціональності призвело до методологічного зрушення в баченні соціальної реальності, який проявляється не тільки у формуванні нових наукових конструктів, а й у появі нової мови соціальної теорії, у перетворенні статичних понять у динамічні.
Становлення нового типу науковості в соціальному пізнанні пов'язане не тільки з трансформацією наукової раціональності взагалі, але і з реальними змінами сучасного суспільства. Соціальна дійсність стає більш складною і динамічною, зростає потреба в науково обгрунтованих рекомендаціях щодо її управління. Криза індустріальної цивілізації передбачає формулювання нового постмодерністського проекту соціальної організації, в основі якого лежить не задоволення постійно зростаючих потреб, а безпечний розвиток людства і реалізація його фундаментальних цінностей.

79. Картина світу сучасної науки й нові світоглядні орієнтири цивілізаційного розвитку
З науковою картиною світу пов'язують широку панораму знань про природу, що включає в себе найбільш важливі теорії, гіпотези і факти. Структура наукової картини світу пропонує центральне теоретичне ядро, фундаментальні припущення та приватні теоретичні моделі, які постійно добудовуються. Центральне теоретичне ядро ​​володіє відносною стійкістю і зберігає своє існування досить тривалий термін. Воно являє собою сукупність конкретно-наукових і онтологічних констант, що зберігаються без зміни в усіх наукових теоріях
Наукова картина світу являє собою не просто суму або набір окремих знань, а результат їх взаємоузгодження та організації в нову цілісність, тобто в систему. З цим пов'язана така характеристика наукової картини світу, як її системність. Призначення наукової картини світу як зводу відомостей полягає в забезпеченні синтезу знань. Звідси випливає її інтегративна функція.
Наукова картина світу носить парадигмальний характер, так як вона задає систему установок і принципів освоєння універсуму. Накладаючи певні обмеження на характер припущень "розумних" нових гіпотез наукова картина світу, тим самим направляє рух думки. Її зміст обумовлює спосіб бачення світу, оскільки впливає на формування соціокультурних, етичних, методологічних і логічних норм наукового дослідження. Тому можна говорити про нормативну, а також про психологічну функціях наукової картини світу, що створює загальнотеоретичний фон дослідження та координуючою орієнтири наукового пошуку.
Еволюція сучасної наукової картини світу передбачає рух від класичної до некласичної і постнекласичної картині світу (про що йшла вже мова). Європейська наука стартувала з прийняття класичної наукової картини світу, яка була заснована на досягненнях Галілея і Ньютона, панувала протягом досить тривалого періоду - до кінця минулого століття. Вона претендувала на привілей володіння істинним знанням. Їй відповідає графічний образ прогресивно спрямованого лінійного розвитку з жорстко однозначної детермінацій. Минуле визначає даний так само спочатку, як і сьогодення визначає майбутнє. Всі стану світу, від нескінченно віддаленого минулого до дуже далекого майбутнього, можуть бути прораховані і передбачені. Класична картина світу здійснювала опис об'єктів, як якщо б вони існували самі по собі в строго заданій системі координат. У ній чітко дотримувалася орієнтація на "онтос", тобто те, що є в його фрагментарності та ізольованості. Основною умовою ставало вимога елімінації всього того, що відносилося або до суб'єкта пізнання, або до возмущающим чинникам і перешкод.
Строго однозначна причинно-наслідковий залежність зводилася в ранг пояснювального еталона. Вона зміцнювала претензії наукової раціональності на виявлення якогось загального правила або єдино вірного методу, що гарантує побудову істинної теорії. Природничо базою даної моделі була Ньютонова Всесвіт з її постійними мешканцями: всюдисущим суб'єктом і всезнаючим Демоном Лапласа, нібито знають стан справ у Всесвіті на всіх її рівнях, від найдрібніших частинок до загального цілого. Позбавлені значущості атомарні події не надавали ніякого впливу на субстанционально непорушний просторово-часовий континуум.
Некласична картина світу, яка прийшла на зміну класичній, народилася під впливом перших теорій термодинаміки, що оспорюють універсальність законів класичної механіки. Перехід до некласичного мислення був здійснений у період революції в природознавстві на рубежі XIX-XX ст., В тому числі і під впливом теорії відносності. Графічна модель некласичної картини світу спирається на образ синусоїди, що омиває магістральну напрямну розвитку. У ній виникає більш гнучка схема детермінації, ніж в лінійному процесі, і враховується новий чинник - роль випадку. Розвиток системи мислиться направлено, але її стан у кожний момент часу не детерміноване. Некласична свідомість постійно наражалося на ситуації заглибленості в дійсність. Воно відчувало свою граничну залежність від соціальних обставин і одночасно лестило себе надіями на участь у формуванні "сузір'я" можливостей.
У постнекласичної методології дуже популярні такі поняття, як біфуркація, флуктуація, хаосомность, дисипація, дивні атрактори, нелінійність. Вони наділяються категоріальним статусом і використовуються для пояснення поведінки всіх типів систем: доорганізміческіх, организмических, соціальних, діяльнісних, етнічних, духовних та ін
В умовах, далеких від рівноваги, діють біфуркаційні механізми. Вони припускають наявність точок роздвоєння та неєдиний продовження розвитку. Результати їх дії труднопредськазуємих. На думку І. Пригожина, біфуркаційні процеси свідчать про ускладнення системи; М. Моісеєв стверджує, що "кожне стан соціальної системи є біфуркаційних".
Виправдана в человекоразмерним бутті соціологізація категорій порядку і хаосу має своїм наслідком негативне ставлення до хаотичних структурам і повне прийняття впорядкованих. Тим самим найбільш наочно демонструється двоїста (антропологічно-дезантропологічная) орієнтація сучасної філософії. Науково-теоретичне свідомість робить крок до конструктивного розуміння ролі та значущості процесів хаотизації в сучасній синергетичній парадигмі. Соціальна практика здійснює експансію проти хаосомності, невизначеності, супроводжуючи їх суто негативними оцінними формулами, прагнучи виштовхнути за межі методологічного аналізу. Останнє виражається в торжестві раціоналістичних утопій і тоталітарних режимів, які бажають встановити "повний порядок" і підтримувати його за "залізною необхідністю".
80. Наукова раціональність і проблема діалогу культур.
Виявлення меж у розвитку сучасної цивілізації спонукає переглянути цінність раціоналізму. Поступово стає зрозумілим, що кризи нашої цивілізації - екологічний, есхатологічний, антропологічний, культурний - взаємопов'язані, причому техніка є одним з факторів цього глобального неблагополуччя. Зростання негативізму по відношенню до науки і розуму в сучасному суспільстві та пропозиції не пов'язувати долі людської волі з культивуванням раціонального початку пов'язані насамперед з негативними наслідками технічного розвитку. Товариство тому потребує зміни пріоритетів своєї соціальної та технологічної діяльності, і величезну роль у вирішенні цих проблем повинна відігравати наука.
Потрібно відзначити, що у традиційну наукову картину світу входить уявлення про те, що всі проблеми, що виникають у результаті науково-технічного прогресу, можна вирішити раціональним способом. При цьому вважається, що не лише екологічна проблема розв'язана на шляхах розвитку науки за допомогою створення маловідходних виробництв, технологій із замкнутими циклами і т. д., а й друга глобальна проблема (духовна криза) переборна за допомогою НТП.
Але соціальна діяльність належить різним культурним підсистемам і підпорядковується їхньою логікою, зокрема, ціннісним відносинам. Особливістю культурних систем, на відміну від раціонально організованої діяльності, є боротьба разнооріентірованних, іноді протилежних, сил і цінностей. Внаслідок цього реалізація одних видів діяльності, не враховує буття інших діяльностей, може давати результати, протилежні очікуваним. Природа людської діяльності містить два шари - акти діяльності, організовані на раціональній основі і культурні підсистеми, що підкоряються іншою логікою. Тому більшість сучасних суспільних проблем неможливо вирішити виключно науково-раціональним, технічним шляхом.
Найбільш радикальним засобом розв'язання кризи представляється критичне переосмислення ідей, що лежать в основі техногенної цивілізації. Західноєвропейська культура породила суб'єкт-об'єктний принцип, згідно з яким навколишнього світу приписувався лише статус кошти. Тому необхідно змінити лежить в основі технічного прогресу духовно-ціннісну мотивацію. При цьому поряд з іншими зусиллями необхідно переглянути і ту картину світу, в якій природа розуміється як умова нашої технократичної діяльності.
Ми вже відзначали відбуваються зміни в типі наукової раціональності. Риси постнекласичної раціональності виявляються при переході до дослідження складних історично розвиваються. Постнекласична раціональність хоча і звужує поле дії попередніх їй дослідницьких стратегій, але не скасовує їх, сама стаючи гетерогенної сложноорганізованной системою. Збільшення різноманітності наукових стратегій розширює і поле світоглядних підстав сучасної науки. Тепер і перетворюючу діяльність людини і саму природу починають розуміти інакше. Виявилося, що техніка і наукове знання істотно впливають на природу і людину. Закони природи не вічні, а зумовлені історично і культурно, а людська дія є орган еволюції природи. Природа є не тільки умовою людської діяльності і прогресу, але і їх метою. Вона відповідає людині, асимілює його зусилля та активність. Ідеал природознавства зараз переглядається з урахуванням розрізнення природи, написаної мовою математики, природи як планетарного екологічного організму і соціальної природи.
Важливо при цьому, що відмова від європейського проекту модерну зовсім не означає «варваризації» культури. Ця ідея явно простежується у роботі Хюбнера «Критика наукового розуму». Більш того, «пароксизми науково-технічної діяльності, - пише німецький філософ, - і пов'язаної з нею ідеєю прогресу цілком можуть свідчити про свого роду варварстві» '. Для подолання криз сучасної цивілізації необхідний радикальний поворот у світогляді, в самому духовному ядрі сучасної людини.
Сформована в рамках постнекласичної науки стратегія діяльності з саморозвиваються системами породжує перекличку між західною і східними культурами. З'ясовується, що сучасний тип науково-технічного розвитку можна узгодити з світоглядними ідеями східних культур. Человекоразмерние системи вимагають особливих стратегій діяльності, в яких істотну роль відіграють несилові взаємодії, що грунтуються на синергетичних ефектів. У рамках такої діяльності виникає новий тип інтеграції істини і моральності, целерационального і ценностнорациональное дій. Технологічна діяльність з такими системами передбачає врахування спектру можливих траєкторій системи і стикається з проблемою вибору певного сценарію розвитку з безлічі можливих. Орієнтирами цього вибору служать не тільки знання, але й моральні принципи.
Говорячи про необхідність зміни ідеалів раціональності, мова потрібно вести не тільки про науку та наукової діяльності, скільки про людської діяльності взагалі.
80.Научная раціональність і проблема діалогу культур.
Науково раціональної є та діяльність, яка спрямована на отримання, розробку, вдосконалення і уточнення теорій, визнаних дійсними в даний час. Відповідно, нераціональною з точки зору буде та діяльність, яка не пов'язана з розробкою теорій, що отримали визнання у суспільстві. Коли ми прямо вказуємо на сучасне знання як основу наших оцінок і стандартів, то ілюзії їх вічності і універсальності не виникає. Відносність усіх норм, правил, оцінок наукової раціональності виступає з повною очевидністю. Вчений будь-якої епохи, отримуючи результат, в істинності якого він переконаний, діє з точки зору науки раціонально. Проблема полягає в тому, що на дослідника впливає тип того суспільства, в якому він проживає. Філософсько-історичні наукові дослідження завжди мають певну практичну орієнтацію. Осягаючи минуле, ми прагнемо розібратися в цьому, визначити тенденції розвитку сучасного суспільства. У цьому сенсі особливо важливе значення для науки набуває вирішення питання про співвідношення Західної та Східної культур і цивілізацій і діалозі цих культур. Виділяють два типи основних типи культури - західна і східна.
Типи культур. Захід і Схід розглядаються як геосоціокультурна поняття. Захід - особливий тип цивілізаційного і культурного розвитку, який сформувався в Європі в XV-XVII ст. Цивілізацію цього типу можна назвати техногенне. Її характерні риси - це швидка зміна техніки і технологій, завдяки застосуванню науки. Передумови західної культури закладалися ще в античності та середньовіччя. В епоху Просвітництва завершилося формування світоглядних установок, що визначили подальший розвиток техногенної цивілізації. У соціальному плані західна цивілізація ототожнюється з епохою становлення капіталістичних виробничих відносин, буржуазно демократичних форм правління, становлення громадянського суспільства і правової держави. У технологічному плані - з індустріальним і постіндустріальним суспільством. Філософи і соціологи розглядають світоглядний, соціальний і технологічний аспекти культури як єдине ціле. Цінності західної культури: 1) динамізм, орієнтація на новизну, 2) утвердження гідності та поваги до людської особистості, 3) індивідуалізм, установка на автономність особистості, 4) раціональність, 5) ідеали свободи, рівності і терпимості, 6) поваги до приватної власності .
Західному типові культури у філософії протистоїть східний тип, що отримав назву «традиційного суспільства». Геополітично Схід зв'язується з культурами Стародавньої Індії, Вавилона, Стародавнього Єгипту, національно-державними утвореннями мусульманського світу. Ці культури були самобутніми, але мали й спільні риси: орієнтація на відтворення сформованих соціальних структур, стабілізацію усталеного способу життя. Традиційну поведінку, що акумулює досвід предків - найвища цінність. У духовній сфері панували релігійно-міфологічні уявлення, наукової раціональності протиставлялася морально-вольова установка на споглядальність, безтурботність, інтуїтивно-містичне злиття з буттям. Автономія, свобода і гідність людської особистості чужі духу східної культури. Життя людини визначена. Звідси виникають політичні та економічні моделі устрою життя східного людини. Східним людям чужий дух демократії, громадянського суспільства.
Особливого роду стоїть питання щодо Росії, виникали питання як співвідносяться в культурі Росії західне і східне? Чи можливий, і чи необхідний самобутній шлях розвитку Росії? У зв'язку з цим у Росії в 19 ст. сформувалися ідеології западничества (Чаадаєв, Станкевич, Бєлінський, Герцен) і слов'янофільства (Киреевский, Хомяков, Самарін). Це питання про самобутність Росії велике значення придбав для філософів емігрантів після революції (Бердяєв та ін). Бердяєв вважає, що російська народна індивідуальність поляризована і суперечлива, Росія поєднує в собі і Захід і Схід. Два протилежні начала лягли в основу російської душі: поганська діоністіческая стихія і аскетично-чернече православ'я. Євразійський рух (П. А. Карсавін, М. С. Трубецькой) 20-30 г.ХХ ст. емігрантський протягом, розглядали Росію як Євразію - особливий етнографічний світ, що займає серединне простір Азії і Європи, зі своєю самобутньою культурою.
Таким чином, в сучасних умовах однією з основних проблем наукової діяльності є розробка проблеми діалогу межу різними культурами. Спочатку різні умови відносність всіх норм, правил, оцінок раціональності прийнятих в даному соціумі, часто призводять до неможливості діалогу між різними типами культур, що є неприйнятним в умовах глобалізації і наростання політики сили, що проводиться західним суспільством щодо мусульманських країн. В даний час стає очевидна реальна загроза об'єднання східних культур перед обличчям західної експансії з метою збереження своєї самобутності. Це тільки погіршить геополітичну ситуацію у світі. Тому так важливо шукати шляхи діалогу між різними типами культур. Науці необхідно вирішувати цю проблему.
81. Роль науки в подоланні глобальних криз сучасності.
Престижний статус науки стимулює розгортання великого різноманіття її розвинених форм. Досліджуючи їх і аналізуючи, можна виявити основні особливості наукового пізнання, його можливості і межі. Проблема цих можливостей в даний час стоїть особливо гостро. Вся справа в тому, що сам розвиток техногенної цивілізації підійшло до критичних рубежів, які позначили межі цього типу цивілізаційного зростання. Це виявилося в другій половині ХХ ст. у зв'язку з виникненням глобальних криз і глобальних проблем. Глобальні кризи - результат глобальних проблем, які є результатом нерівномірності науково-технічного, демографічного, екологічного і культурного розвитку. Духовно-моральною основою появи глобальних проблем є ідеологія споживання.
Серед численних глобальних проблем, породжених техногенною цивілізацією і поставили під загрозу існування людства, можна виділити три головних. Перша з них - проблема виживання в умовах безперервного вдосконалення зброї масового знищення. У ядерне століття людство вперше за всю свою історію стало смертним, і цей результат був побічним ефектом науково - технічного прогресу, який відкриває все нові можливості розвитку військової техніки.
Другий, мабуть, найгострішою проблемою сучасності стає наростання екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування як частини природи і як діяльного істоти, що перетворює природу, приходять в конфліктне зіткнення. Людина сформувався в рамках біосфери - особливої ​​системи, що виникла в ході космічної еволюції. Діяльність людини вносить постійні зміни в динаміку біосфери і на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації масштаби людської експансії в природу такі, що вони починають руйнувати біосферу як цілісну екосистему. Загрозлива екологічна катастрофа вимагає від науки вироблення принципово нових стратегій науково - технічного і соціального розвитку людства, стратегій діяльності, що забезпечує коеволюцію людини і природи.
Третя проблема - проблема збереження людської особистості людини як біосоціальної структури в умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді позначають як сучасний антропологічний криза. Людина, ускладнюючи свій світ, все частіше викликає до життя сили, які він вже не контролює і які стають чужими його природі. Чим більше він перетворює світ, тим більшою мірою він породжує непередбачені соціальні чинники, які починають формувати структури, радикально змінюють життя і погіршують її. Сучасна індустріальна культура дійсно створює широкі можливості для маніпуляції свідомістю, при яких людина втрачає здатність раціонально осмислювати буття. Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить вельми складним проблему соціалізації та формування особистості. Мова йде про загрозу існування людської тілесності, яка є результатом мільйонів років еволюції і яку починає активно деформувати сучасний техногенний світ. Цивілізація значно продовжила термін людського життя, розвинула медицину, дозволила лікувати багато хвороб, але разом з тим усунула дію природного відбору, який викреслював носіїв генетичних помилок з ланцюга змінюваних поколінь. Зі зростанням мутагенних факторів у сучасних умовах біологічного виробництва людини виникає небезпека різкого погіршення генофонду людства. Вихід іноді бачать у перспективах генної інженерії. Але тут людину підстерігає нова небезпека.
Все це - проблеми виживання людства, які породила техногенна цивілізація. Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у попередньому техногенному розвитку. Вирішення цих глобальних криз передбачає корінну трансформацію стратегій людської життєдіяльності. У цьому контексті виникає питання і ролі науки в подоланні глобальних криз сучасності. Існують численні антісцентіческіе концепції, що покладають на науку відповідальність за наростаючі глобальні проблеми. Вихід полягає не у відмові від науково - технічного розвитку, а в доданні йому гуманістичного виміру, що в свою чергу ставить проблему нового типу наукової раціональності, що включає в себе в явному вигляді гуманістичні орієнтири і цінності. У зв'язку з цим виникає серія питань. Як можна включити в наукове пізнання зовнішніх для нього орієнтацій? Які механізми цього включення? Чи є внутрішні, в самій науці визріваючі передумови для її переходу в новий стан. Вирішення цих кардинальних питань передбачає дослідження наукового пізнання, його генезису, механізмів його розвитку, з'ясування того, як можуть історично зміняться типи наукової раціональності і які сучасні тенденції такого виміру. Першим кроком на шляху подолання глобальних криз має стати аналіз специфіки науки, виявлення тих інваріантних ознак, які стійко зберігаються при історичної зміні типів наукової раціональності. Так само науці необхідно: 1. розробити єдиний науково обгрунтований підхід до організації всього світового госп-ва. 2. переорієнтувати людей з мирських цінностей на цінності духовні. 3. науці також необхідно так само відкриття нових джерел енергії, які б дозволили вирішити проблему раціонального використання природних ресурсів і відповідно екологічну проблему.
82. Сцієнтизм і антисциентизм в сучасній науковій рефлексії.
Для науки характерна постійна методологічна рефлексія - вивчення в науці об'єктів, виявлення в ній специфіки, властивостей і зв'язків у тій чи іншій мірі супроводжується усвідомленням самих дослідницьких процедур, тобто вивчення використовуваних при цьому методів, засобів і прийомів, за допомогою яких пізнаються дані об'єкти. Будучи детермінованою, в кінцевому рахунку, суспільною практикою і її потребами, наука разом з тим розвивається за своїми власними закономірностям. Серед них - спадкоємність (збереження позитивного змісту старих знань у нових), чергування відносно спокійних періодів розвитку і періодів кардинальної ломки фундаментальних законів і принципів (наукові революції), поєднання процесів диференціації (виділення все нових наукових дисциплін) та інтеграції (синтез знання, об'єднання ряду «зусиль» наук та їх методів), поглиблення і розширення процесів комп'ютеризації та математизації.
Таким чином, для сучасних наук, особливо для гуманітарних характерне різке розширення внутрінаучних рефлексії тобто посилення уваги до власних гносеологічним і методологічним проблемам, прагнення органічно пов'язати вирішення останніх з рішенням специфічно - змістовних питань науки. У результаті в центрі уваги науки виявляються методологія досліджуваного явища. Сучасну науку характеризує поглиблена розробка та вдосконалення методів і прийомів власне соціального пізнання (безпосередньо відповідних своєму предмету) і формування нових.
г) Формування технічних наук на основі синтезу природознавства, математики і техніки. Френсіс Бекон (англ. філософ, засновник матеріалізму і експериментує науки нового часу) формулює головний фактор розвитку європейської науки і європейського суспільства - знання сила. З синтезу математики, фізики та техніки народжується не тільки нова наука, але й нова техніка, що має власну теорію. Телеологія (від грец. Кінець, мета, завершення і логос - слово, вчення) - у загальному випадку такий спосіб розуміння і пояснення явищ реального світу, при якому важливе місце відводиться поняттям мети, функція. ролі, змісту і пр. Телеологія знання вибудовується під мету і починає впливати на розвиток фундаментальних наук.
д) Становлення соціальних і гуманітарних наук. Формування гуманітарних наук відбувається в епоху Відродження. Гуманістами називали в середні віки людей з незакінченою вищою освітою. Вони закінчили філософський факультет. Гуманіст - це викладач давньогрецької, класичної латини, моральної філософії (моральна філософія йде від етики стоїків).
11. Культура античного полісу та становлення перших форм теоретич. науки.
До VII століття до н. е.. Греція була периферією близькосхідної цивілізації. Греки навчалися у Сходу: вони запозичили у фінікійців алфавіт і конструкцію кораблів, у єгиптян - мистецтво скульптури і початку математичних знань. Знаменитий філософ Піфагор довго жив у Єгипті, намагаючись познайомитися з жерцями і проникнути в їх таємниці; він привіз з Єгипту теорему Піфагора і магію чисел. Наслідуючи жерцям, Піфагор заснував таємне товариство філософів; його послідовники вірили в переселення душ і стверджували, що Земля - ​​це куля.
Від софістів і Протагора пішла вся грецька філософія; в значній мірі вона зводилася до умоглядних міркувань, які сьогодні назвали б ненауковими. Тим не менш, у міркуваннях філософів зустрічалися і раціональні думки. Сократ першим поставив питання про об'єктивність знання; він піддавав сумніву звичні істини і вірування і стверджував, що «я знаю тільки те, що нічого не знаю». Анаксагор пішов ще далі - він заперечував існування богів і намагався створити свою картину світу, він стверджував, що тіла складаються з найдрібніших частинок. Послідовник Анаксагора Демокріт назвав ці частинки атомами і спробував застосувати нескінченно малі величини в математичних обчисленнях; він отримав формулу для об'єму конуса. Однак афіняни були обурені спробами заперечувати існування богів, Протагор і Анаксагор були вигнані з Афін, а Сократ за вироком суду був змушений випити чашу з отрутою.
Платон запропонував проект ідеальної держави, яким управляє каста філософів на кшталт єгипетських жерців (треба сказати, що Платон бував у Єгипті). Опорою філософів є воїни, «правоохоронці», схожі на спартанців, вони живуть однією громадою і мають все спільне - у тому числі спільних дружин. Платон і його учень Діон намагалися створити ідеальне держави в Сіракузах, на Сицилії; цей політичний експеримент привів до громадянської війни і руйнування Сіракуз.
Соціологічні дослідження Платона продовжував Аристотель; він написав знаменитий трактат «Політика», цей трактат містив порівняльний аналіз суспільного ладу більшості відомих тогочасних держав.
Аристотель висунув ряд положень, прийнятих сучасної соціологією; він стверджував, зокрема, що провідним фактором суспільного розвитку є зростання населення; що перенаселення породжує голод, повстання, громадянські війни і встановлення «тиранії». Мета «тиранів» - встановлення «справедливості» і рівномірний переділ землі. Аристотель відомий як засновник біології; він описував і систематизував різні види тварин - так само як він описував і систематизував держави; таких дослідників пізніше стали називати «систематиками».
Аристотель був учителем Олександра Македонського, знаменитого завойовника напівмиру. Олександр виявляв інтерес до наук і допоміг Арістотелем створити перший вищий навчальний заклад, «Лікей»; він узяв із собою в похід племінника Арістотеля Каллісфена. Каллісфен і його помічники описували природу завойованих країн, вимірювали широту місцевості, посилали Арістотелем опудала дивовижних тварин і зібрані ними гербарії. Після смерті Олександра роль покровителя наук взяв на себе його друг і полководець Птолемей. При розділі імперії Олександра Птолемею дістався Єгипет, і він заснував в Олександрії за зразком лікея новий науковий центр, Мусею. Мусею був першим науковим центром, щедро фінансованим державою та її діяльність показала, що якщо є гроші - то буде і наука. По суті, день народження Мусі і був днем ​​народження античної науки. Главою Мусі, «бібліотекарем», був географ Ератосфен, що зумів, вимірюючи широту в різних пунктах, обчислити довжину меридіана; таким чином, було остаточно доведено, що Земля - ​​це куля. Евклід створив геометрію - ту, яку зараз проходять у школах. Він поклав в основу науки суворі докази; коли Птолемей попросив у нього обійтися без доказів, Евклід відповів: «Для царів немає особливих шляхів в математиці». Учень Евкліда Аполлоній Пергський продовжив праці свого вчителя й описав властивості еліпса, параболи і гіперболи. У Мусейоні активно обговорювалася гіпотеза Аристарха Самоського про те, що Земля обертається по колу навколо Сонця - проте виявилося, що вона суперечить спостереженням (справа в тому, що Земля рухається не по колу, а по еліпсу). У результаті вчені Мусейона на чолі з Клавдієм Птолемеєм (II ст. Н.е.) створили теорію епіциклів. Відповідно до цієї теорії Земля знаходиться в центрі Всесвіту, навколо розташовуються прозорі сфери, що охоплює одна одну; разом з цими сферами по складних епіциклам рухаються Сонце і планети. За останньою сферою нерухомих зірок Птолемей помістив «житло блаженних». Праця Птолемея «Велике математична побудова астрономії в 13 книгах» («Magiste syntaxis») був головним керівництвом з астрономії аж до Нового часу. Птолемей створив наукову географію і дав координати 8 тисяч різних географічних пунктів - це «Посібник з географії» використовувалося європейцями до часів Колумба.
Першим великим механіком був знаменитий будівельник військових машин Архімед, яка прожила більшу частину життя в Олександрії. Архімед мовою математики описав використання клина, блоку, лебідки, гвинта і важеля. Архімеду приписується відкриття законів гідростатики і винахід «архимедова гвинта» - водопідйомного пристрою, яке використовувалося для зрошення полів. З інших олександрійських інженерів отримали популярність Ктесібій, винахідник водяних годин і пожежного насоса, і Герон, який створив аеропорти - прообраз парової турбіни. В Олександрії був винайдений так само перегінний куб, який пізніше стали використовувати для отримання спирту.
У III столітті до н. е.. починається епоха римських завоювань. Піднесення Риму було пов'язано з новим військовим винаходом, створенням легіону. Нова зброя римлян породило нову хвилю завоювань і поява нового культурного кола, який історики називають pax Romana, «Римський світ». Завоювавши Грецію і Єгипет, римляни перейняли як грецьку культуру, так наукові досягнення Мусі.
Самим знаменитим ученим і інженером римського часу був Марк Вітрувій, що жив I столітті до н.е. На прохання імператора Августа Вітрувій написав «Десять книг про архітектуру» - грунтовну працю, що розповідав про будівельний ремеслі і про різних машинах; в цій праці міститься перший опис водяного млина. У XV столітті працю Вітрувія став посібником для архітекторів Нового часу. Вітрувій в своїй роботі використовував праці вчених з Олександрійського Мусі, який функціонував до кінця IV століття. В останні століття існування Мусі в ньому працювали такі знамениті вчені як Папп і Діофант. У 391 році Мусею був зруйнований під час релігійного погрому - християни звинувачували вчених у поклонінні язичницьким богам.
12. Західна та східна середньовічна наука.
Варварські навали охопили всю Євразію, і був лише одне місто, яке зуміло вистояти у цій бурі, це була остання фортеця цивілізації - Константинополь. У середині IX століття під керівництвом єпископа Льва Математика в Магнавском палаці була знов відкрита вища школа - почалося відродження древніх наук і мистецтв. Викладачі Магнавской школи стали збирати зберігалися в монастирях стародавні книги; знаменитий граматик Фотій склав збірник з короткими переказами 280 античних рукописів. Придворні граматики зібрали величезну бібліотеку і брали участь у створенні великих компіляцій по законознавство, історії та агрономії. Греки знову познайомилися з Платоном, Аристотелем, Евклідом і знову дізналися про кулястість Землі. У Греції зберігалися і створені римлянами принципи будівельного мистецтва.
На початку VIII століття запрошені халіфом грецькі майстри звели в Єрусалимі головну мечеть арабів - «Купол Скелі», Куббат ас-Сахра; ця мечеть і до цього дня залишається шедевром архітектури. Правив в IX столітті халіф Мамун був великим шанувальником грецької вченості; під враженням легенд про олександрійському Мусее він створив у Багдаді "Будинок науки" з обсерваторією і великою бібліотекою; тут були зібрані поети, науковці та товмачі, які переводили грецькі книги. Розповідають, що халіф платив за переклади стільки золота, скільки важила книга; були переведені сотні рукописів, надісланих з Константинополя або знайдених в сирійських монастирях; мусульманський світ познайомився з працями Платона, Аристотеля, Евкліда. З книги Клавдія Птолемея (яку араби називали «Аль-Магест») мусульмани дізналися про кулястість землі, навчилися визначати широту і малювати карти. Твори Гіппократа стали основою для "Канону лікарської науки" знаменитого лікаря і філософа Ібн Сіни; Ібн Хайа поклав початок арабської алхімії і астрології. Найзнаменитішим арабським астрономом був ал-Хорезмі, відомий європейським перекладачам як Алгорісмус - від його імені походить слово "алгоритм". Ал-Хорезмі запозичив у індійців десяткові цифри, які потім потрапили від арабів до Європи і які європейці називають арабськими.
Поступово науки поверталися і до Європи. Іскорки стародавніх знань здавна зберігалися в монастирях, де ченці переписували старі книги і вчили молодих послушників латинської грамоті, щоб вони могли читати святу Біблію. У ті часи латина була єдиним письмовою мовою і, щоб навчитися грамоти, потрібно було навчитися латині: спочатку вивчити напам'ять півсотні псалмів, а потім освоїти абетку. Крім того, в монастирській школі вчили церковного співу і небагато - рахунком, у цьому і полягало тодішнє освіту. З давніх часів вчені ченці намагалися зібрати в одну книгу все, що залишилося від прадавніх знань і становили великі манускрипти, розповідають про житіях святих, магічних властивості чисел і трохи - про медицину чи географії. У VII столітті Ісидор Севільський написав двадцять томів "Етимології", а століттям пізніше Біда Високоповажний склав велику "Церковну історію Англії".
Мусульманська Іспанія була європейців ближче, ніж Константинополь, тому вони їздили до Іспанії, де вчилися в арабів того, що ті запозичили у греків. Після того, як християни відвоювали у мусульман столицю Іспанії Толедо, їм дісталися багаті бібліотеки з сотнями написаних арабською в'яззю книг. Єпископ Раймунд закликав учених ченців зі всієї Європи, і вони разом з арабськими та єврейськими мудрецями перевели ці книги - серед них був медичний трактат Ібн Сіни (Авіценни), філософські манускрипти Ібн Рушда (Авероесса), алхімічні штудії Ібн Хайа (Гебер), а також арабські переклади Платона, Аристотеля, Евкліда, Птолемея. В Іспанії європейці познайомилися з папером, магнітної голкою, механічними годинниками, перегінним кубом для отримання алкоголю.
В кінці XI століття болонський ритор Ірнерій відновив римський кодекс законів і заснував першу юридичну школу. Згодом ця школа розрослася, в Болонью стали приїжджати тисячі учнів зі всієї Європи, і в кінці XII століття школа Ірнерій перетворилася на "університет" - вчений "корпорацію", цех з майстрами-магістрами, підмайстрами-бакалаврами та учнями-студентами. В університеті було чотири факультети, один з них, "артистичний", вважався підготовчим: це була колишня "загальна школа", де вивчали "сім вільних мистецтв". Лише деякі студенти витримували всі випробування і продовжували навчання на старших факультетах - юридичному, медичному і богословському. Юристи і медики вчилися п'ять років, а богослови - п'ятнадцять; їх було зовсім мало, і здебільшого це були ченці, які присвятили своє життя Богу. Поява університету принесло Болоньї шану і чималі вигоди, тому незабаром і інші міста почали заводити вищі школи з болонського зразком. У середині XIII століття в Італії було 8 університетів. Найзнаменитішим університетом Англії був університет в Оксфорді, де в XIII столітті викладав знаменитий астролог і алхімік Роджер Бекон.
13. Становлення експериментального методу і його з'єднання з математичним описом природи: Г. Галілей, Ф. Бекон, Р. Декарт.
Відродження торкнулося і астрономії, в 1543 році навчався в Італії польський священик Микола Коперник видав книгу, в якій він воскресив ідею Аристарха Самоського про те, що Земля обертається навколо Сонця. Однак, як і в давні часи, ця теорія не узгоджувалася зі спостереженнями астрономів, зокрема зі спостереженнями датського астронома Тихо Браге, який створив великі і точні астрономічні таблиці. У 1609 році Іоганн Кеплер, астроном і астролог при дворі німецького імператора, проаналізував таблиці Тихо Браге і шляхом копітких обчислень показав, що Земля обертається навколо Сонця - але не по колу, а по еліпсу. Таким чином, вчені Нового часу вперше перевершили вчених Стародавнього світу.
Експериментальне підтвердження теорії Кеплера було дано великим італійським вченим Галілео Галілеєм. З давніх часів основним запереченням проти геліоцентричної теорії було те, що Місяць обертається навколо Землі - за аналогією вважали, що й інші небесні тіла повинні обертатися навколо Землі. У 1609 році Галілей одним з перших створив підзорну трубу і з її допомогу зробив багато сенсаційних для того часу відкриттів. Він виявив багато нових зірок і відкрив чотири супутники, що обертаються навколо Юпітера, - тепер стало ясно, що Місяць - це не планета, а супутник, подібний супутників Юпітера, а планети, на відміну від супутників, обертаються навколо Сонця. Він встановив, що Аристотель був неправий, стверджуючи, що важкі тіла падають швидше легенів, що гарматне ядро ​​летить по параболі і що час коливання маятника не залежить від амплітуди. Галілей відкрив закон інерції, закон рівноприскореного руху і встановив принцип складання (суперпозиції) рухів. Ці відкриття стали початком сучасної механіки.
Досліди Галілея продовжував його учень Торрічеллі (1608-1647), який відкрив вакуум, атмосферний тиск і створив перший барометр. Дослідження вакууму зацікавило вчених багатьох країн. Француз Блез Паскаль зробив з цим барометром сходження на одну з гір і виявив, що в міру підйому атмосферний тиск падає. Німець Отто Гернике і англієць Роберт Бойль майже одночасно винайшли повітряний насос. Бойль також встановив, що обсяг, займаний газом, обернено пропорційний тиску (відомий закон Бойля-Маріотта). Розпочату Галілеєм дослідження маятника було продовжено голландцем Християном Гюйгенсом (1629-95), який в 1657 році створив перший маятниковий годинник.
У міру розвитку науки вирішувалася проблема правильного обгрунтування наукових істин і теорем. Англійський філософ Френсіс Бекон у творі «Новий Органон» (1620) дав визначення індуктивного і дедуктивного методів доказу. Французький філософ Рене Декарт (1596-1650) ввів у нову науку правила математичного докази; він наполягав на необхідності докази будь-якого затвердження. Коли у Декарта попросили довести, що він існує, він відповів: «Я мислю - отже, я існую». Декарт перший став зображати криві у вигляді графіків функцій і створив аналітичну геометрію, він ввів поняття «кількість руху» (це добуток маси на швидкість - mv) і встановив закон збереження кількості руху за відсутності зовнішніх сил.
Ідеї ​​Декарта були сприйняті Ісааком Ньютоном (1643-1727). Найбільшим відкриттям Ньютона був його «другий закон механіки», який стверджував, що «зміна кількості руху пропорційно прикладеній силі». «Зміна кількості руху» - це маса, помножена на похідну швидкості, таким чином, другий закон давав початок диференціального числення. Іншим великим відкриттям Ньютона був закон всесвітнього тяжіння, при доведеності цього Ньютон використовував формулу відцентрової сили, отриману раніше Гюйгенсом.
Честь створення диференціального обчислення оскаржував у Ньютона знаменитий німецький учений Готфрід Лейбніц (1646-1716). Лейбніц, зокрема, встановив закон збереження кінетичної енергії. Роботи Лейбніца і Ньютона в галузі механіки та диференційного обчислення продовжував швейцарський вчений Йоганн Бернуллі (1667-1748).
У 1666 році знаменитий міністр Людовіка XIV Жан-Батист Кольбер умовив короля відпустити кошти на створення Французької Академії наук. Це було відновлення традицій Олександрійського Мусі, в Академії були створені обсерваторія, бібліотека та дослідницькі лабораторії, випускався науковий журнал. Академікам платили велику платню; в числі академіків були такі знаменитості як Гюйгенс і Лейбніц. Кольбер ставив перед Академією практичні завдання, під керівництвом Пікара був точно виміряний градус меридіана і складена точна карта Франції - причому виявилося, що розміри країни менше, ніж вважали раніше. Учень Гюйгенса Дені Папен був творцем парового циліндра і працював над створенням парової машини.
За прикладом Людовика XIV своїми Академіями поспішили обзавестися багато європейські королі. У 1710 році за ініціативою Лейбніца була створена Берлінська академія. У 1724 році, незадовго до смерті, Петро I підписав указ про створення Російської академії наук. Головною знаменитістю Російської академії був учень Бернуллі знаменитий математик швейцарець Леонард Ейлер. Ейлер продовжував розробку теорії диференціальних рівнянь, розпочату в роботах Лейбніца і Бернуллі. Теорія диференціальних рівнянь була найбільшим відкриттям XVIII століття; виявилося що всі процеси пов'язані з рухом тіл, описуються диференціальними рівняннями, і вирішивши їх, можна знайти траєкторію руху. У 1758 році французький математик і астроном Клеро розрахував траєкторію комети Галлея з урахуванням впливу тяжіння Юпітера і Сатурну - це була блискуча демонстрація можливостей нової теорії. Ця теорія знайшла своє завершення в знаменитій книзі Жозефа Лагранжа «Аналітична механіка», що побачила світ у Парижі в 1788 році.
14. Виникнення дисциплінарно організованої науки та її технологічне застосування. Формування технічних наук.
Винахідники машин, які провели промислову революцію (XVIII століття), не були вченими, це були майстри-самоучки. У період промислового перевороту наука і техніка розвивалися незалежно один від одного. Особливо це стосувалося математики, в цей час з'явився векторний аналіз, французький математик О. Коші створив теорію функцій комплексного змінного, а англієць У. Гамільтон і німець Г. Грасмана створили векторну алгебру. У роботах Лапласа, Лежандра і Пуассона була розроблена теорія ймовірностей. Основні досягнення фізики були пов'язані з дослідженням електрики і магнетизму. На межі XVIII-XIX століть італійський фізик Вольта створив гальванічну батарею; такого роду батареї довгий час були єдиним джерелом електричного струму і необхідним елементом всіх дослідів. У 1820 році датський фізик Г. Ерстед виявив, що електричний струм впливає на магнітну стрілку, потім француз А. Ампер встановив, що навколо провідника з'являється магнітне поле і між двома провідниками виникають сили тяжіння або відштовхування. У 1831 році Майкл Фарадей відкрив явище електромагнітної індукції. Це явище полягає в тому, що якщо замкнутий провідник при своєму переміщенні перетинає магнітні силові лінії, то в ньому порушується електричний струм. У 1833 році працював у Росії німецький вчений Емілій Ленц створив загальну теорію електромагнітної індукції. У 1841 році Джоуль досліджував ефект виділення теплоти при проходженні електричного струму. У 1865 році видатний англійський учений Джеймс Максвелл створив теорію електромагнітного поля.
Теорія електромагнетизму стала першою областю, де наукові розробки стали безпосередньо впроваджуватися в техніку. У 1832 році російський підданий барон П. В. Шиллінг продемонстрував перший зразок електричного телеграфу. У приладі Шіллінга імпульси електричного струму викликали відхилення стрілки, відповідне певній букві. У 1837 році американець Морзе створив вдосконалений телеграф, в якому передані повідомлення відзначалися на паперовій стрічці за допомогою спеціальної абетки.
У 1753 р. К. Ліннеєм розроблено принципи систематики і бінарна номенклатура. На початку XIX століття в біології були зроблені революційні відкриття: сформульована перша теорія еволюції органічної природи Ж.-Б. Ламарка (1809 р.), сформульована клітинна теорія Т. Шванном і М. Шлейденом (1839 р.). У 1859 р. опублікована книга Ч. Дарвіна "Походження видів шляхом природного відбору», створена еволюційна теорія. У 1865 р. Опубліковані закони спадковості Г. Менделя.
У кінці XVIII століття народилася нова наука, хімія. Перш алхіміки вважали що всі речовини складаються з чотирьох елементів вогню, повітря, води і землі. У 1789 році Антуан Лавуазьє експериментально довів закон збереження речовини. Потім Джон Дальтон запропонував атомістичну теорію будови речовини; він стверджував, що атоми різних речовин володіють різною вагою і що хімічні сполуки утворюються поєднанням атомів в певних чисельних співвідношеннях. У 1809 році був відкритий закон кратних обсягів при хімічній взаємодії газів. Це явище було пояснено Дальтоном і Люссаком як свідчення того, що в рівних обсягах газу міститься однакова кількість молекул. Пізніше Авогадро висунув гіпотезу, що в певному обсязі (скажімо, кубометрі) будь-якого газу міститься однакова кількість молекул; ця гіпотеза була експериментально підтверджена в 40-х роках французьким хіміком Ш. Жераром. У 1852 році англійський хімік Е. Френкленд ввів поняття валентності, тобто числового вираження властивостей атомів різних елементів вступати в хімічні з'єднання один з одним. У 1869 році Д. І. Менделєєв створив періодичну систему елементів.
У кінці XIX століття настала «Епоха електрики». Якщо перші машини створювалися майстрами-самоучками, то тепер наука владно втрутилася в життя людей - впровадження електродвигунів було наслідком досягнень науки. «Епоха електрики» почалася з винаходу динамомашини; генератора постійного струму, його створив бельгійський інженер Зіновій Грам в 1870 році. Внаслідок принципу оборотності машина Г. могла працювати як в якості генератора, так і в якості двигуна, вона могла бути легко перероблена в генератор змінного струму. У 1880-х роках працював в Америці на фірмі «Вестінгауз електрик» югослав Нікола Тесла створив двофазний електродвигун змінного струму.
Електростанції вимагали двигунів дуже великої потужності; ця проблема була вирішена створенням парових турбін. З'явилися також гідроелектростанції, на яких використовувалися гідротурбіни, створені в 30-х роках французьким інженером Бенуа Фурнероном. Гідротурбіни мали дуже високий ККД, порядку 80%, і отримується на гідростанціях енергія була дуже дешевою.
У кінці XIX століття тривала робота над створенням нових засобів зв'язку, на зміну телеграфу прийшли телефон та радіозв'язок. У 70-х роках Олександр Белл, шотландець скопіював барабанну перетинку, і, помістивши металеву мембрану поруч з електромагнітом, домігся задовільною передачі мови на невеликі відстані. У наступному році Дейвіз Юз винайшов мікрофон, а Едісон застосував трансформатор для передачі звуку на великі відстані. У 1877 році була побудована перша телефонна станція.
Новий крок у розвитку зв'язку був зроблений з винаходом радіотелеграфу. Науковою основою радіозв'язку була створена Максвеллом теорія електоромагнітних хвиль. У 1886 році Генріх Герц експериментально підтвердив існування цих хвиль за допомогою приладу, званого вібратором. У 1891 році французький фізик Бранлі виявив, що металеві тирса, поміщені в скляну трубку, змінюють опір під дією електромагнітних хвиль. Цей прилад отримав назву когерера. У 1894 році англійський фізик Лодж використовував когерер, щоб реєструвати проходження хвиль, а в наступному році російський інженер Олександр Попов прилаштував до когереру антену і пристосував його для прийняття сигналів, що випускаються вібратором Герца. У березні 1896 року Попов продемонстрував свій апарат і зробив передачу сигналів на відстань 250 метрів.
В кінці XIX ст. вперше створюються речовини, які називаються тепер пластмасами. У 1873 р. Дж. Хайеттом був запатентований целулоїд - перше з таких речовин, яке увійшло в широкий ужиток. Перед Першою світовою війною були винайдені бакеліт та інші пластмаси, що носять загальну назву фенопластов. Виробництво штучного волокна почалося після того, як в 1884 р. французький інженер Г. Шардоне розробив метод отримання нітрошелка; згодом навчилися виробляти штучний шовк з віскози. У 1899 р. російський вчений І. Л. Кондаков поклав початок отримання синтетичного каучуку.
15. Становлення соціальних і гуманітарних наук.
Соціально-гуманітарні науки починають розвиватися на початку XIX ст. Так, К. Марксом (1818-1883) створюється економічна теорія, на основі якої пізніше Г. Зіммель (1858-1918) формулює філософію грошей, викладену в однойменній роботі. "Виникнення соціально-гуманітарних наук завершило формування науки як системи дисциплін, що охоплюють всі основні сфери світобудови: природу, суспільство і людський дух." Конт ввів у свою ієрархію наук соціологію і став основоположником цієї науки, яка бурхливо розвивається в наші дні. Він був переконаний, що соціологія повинна мати свої власні методи, несвідомих ні до яких іншим як "недостатнім" для неї.
Характерне для класичного етапу прагнення до абсолютизації методів природознавства, що виразилося в спробах застосування їх у соціально-гуманітарному пізнанні, все більше і більше виявляло свою обмеженість і однобічність. Намітилася тенденція формування нової дослідницької парадигми, в основі якої лежить уявлення про особливий статус соціально-гуманітарних наук.
Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін, - "філософія життя". Тут життя розуміється як первинна реальність, цілісний органічний процес, для пізнання якої неприйнятні методи наукового пізнання, а можливі лише внераціональний способи - інтуїція, розуміння, вживання, вчувствованіе та ін
Представники баденською школи неокантіанства В. Віндельбанд (1848-1915) і Г. Ріккерт (1863-1936) вважали, що "науки про дух" і природні науки передусім розрізняються за методом. Перші (ідіографіческіх науки) описують неповторні, індивідуальні події, процеси, ситуації, другі (номотетический), абстрагуючись від несуттєвого, індивідуального, виявляють спільне, регулярне, закономірне в досліджуваних явищах.
Зазнавши на собі сильний вплив В. Віндельбанда і Г. Ріккерта німецький соціолог, історик, економіст Макс Вебер (1864-1920) не розділяє різко природні та соціальні науки, а підкреслює їх єдність і деякі загальні риси. Істотна серед них та, що вони вимагають "ясних понять", знання законів і принципів мислення, вкрай необхідних в будь-яких науках. Соціологія взагалі для нього наука "номотетический", яка будує свою систему понять на тих же підставах, що й природничі науки - для встановлення загальних законів соціального життя, але з урахуванням її своєрідності.
Предметом соціального пізнання для Вебера є "культурно-значуща індивідуальна дійсність". Соціальні науки прагнуть зрозуміти її генетично, конкретно-історично, не тільки яка вона сьогодні, а й чому вона склалася такий, а не інший. У цих науках виявляються закономірно повторювані причинні зв'язки, але з акцентом на індивідуальне, одиничне, культурно-значуще. У них переважає якісний аспект дослідження над кількісним, встановлюються імовірнісні закони, виходячи з яких пояснюються індивідуальні події. Мета соціальних наук - пізнання життєвих явищ у їх культурному значенні. Система цінностей вченого має регулятивний характер, визначаючи вибір ним предмета дослідження, застосовуваних методів, способів утворення понять.
Вебер віддає перевагу причинному поясненню порівняно із законом. Для нього знання законів не мета, а засіб дослідження, яке полегшує зведення культурних явищ до їх конкретних причин, тому закони застосовні настільки, наскільки вони сприяють пізнанню індивідуальних зв'язків. Особливе значення для нього має розуміння як своєрідний спосіб осягнення соціальних явищ і процесів. Розуміння відрізняється від пояснення в природничих науках, основним змістом якого є підведення одиничного під загальне. Але результат розуміння не є остаточний результат дослідження, це лише високого ступеня ймовірності гіпотеза, яка для того, щоб стати науковим положенням, повинна бути верифікована об'єктивними науковими методами.
Як своєрідний інструмент пізнання і як критерій зрілості науки Вебер розглядає оволодіння ідеальним типом. Ідеальний тип - це раціональна теоретична схема, яка не виводиться з емпіричної реальності безпосередньо, а подумки конструюється, щоб полегшити пояснення "неозорого різноманіття" соціальних явищ. Мислитель розмежовує соціологічний та історичний ідеальні типи. За допомогою перших науковець "шукає загальні правила подій", за допомогою других - прагне до каузального аналізу індивідуальних, важливих в культурному відношенні дій, намагається знайти генетичні зв'язки. Вебер виступає за сувору об'єктивність в соціальному пізнанні, так як вносити особисті мотиви в проведене дослідження суперечить сутності науки. У цьому зв'язку можна розкрити протиріччя: з одного боку, за Вебером, вчений, політик не може не враховувати свої суб'єктивні інтереси і пристрасті, з іншого боку, їх треба повністю відкидати для чистоти дослідження.
Починаючи з Вебера намічається тенденція на зближення природничих і гуманітарних наук, що є характерною рисою постнекласичного розвитку науки.
16. Наука і практика.
Як своєрідна форма пізнання - специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут - наука виникла в Європі, в Новий час, у XVI-XVII ст., В епоху становлення капіталістичного способу виробництва та диференціації єдиного раніше знання на філософію і науку. Вона (спочатку у формі природознавства) починає розвиватися відносно самостійно. Однак наука постійно пов'язана з практикою, отримує від неї імпульси для свого розвитку і в свою чергу впливає на хід практичної діяльності, опредмечивается, матеріалізується в ній.
Обумовленість процесів виникнення і розвитку науки потребами суспільно-історичної практики - головне джерело, основна сила цих процесів. Не тільки розвиток науки відповідає рівню розвитку практкі, а й поділ наукового знання, диференціація наук також відображають певні етапи розвитку практики, поділу праці, внутрішньої розчленованості людської діяльності в цілому.
Практика і пізнання - дві взаємопов'язані сторони єдиного історичного процесу, але вирішальну роль тут відіграє практична діяльність. Це цілісна система сукупної матеріальної діяльності людства у всій його історичному розвитку. Її законами є закони самого реального світу, який перетворюється в цьому процесі.
Найважливіші форми практики: 1) матеріальне виробництво (праця), перетворення природи, природного буття людей; 2) соціальне дія - перетворення суспільного буття, зміна існуючих соціальних відносин певними «масовими силами» (революції, реформи війни, перетворення тих мул інших соціальних структур і тощо), 3) науковий експеримент - активна (на відміну від спостереження) діяльність, у процесі якої дослідник штучно створює умови, що дозволяють йому досліджувати цікавлять його властивості об'єктивного світу.
Основні функції практики:
1) практика є джерелом пізнання тому, що всі знання викликані до життя головним чином її потребами. Зокрема, математичні знання виникли з необхідності вимірювати земельні ділянки, обчислювати площі, об'єми, обчислювати час і т.д. Астрономія була викликана до жізі потребами торгівлі і мореплавання і т.п. Однак не завжди відкриття в науці (наприклад, періодичний закон Менделєєва) даються безпосередньо «на замовлення» практики;
2) практика виступає як основа наукового пізнання, його рушійна сила. Вона пронизує всі його сторони, моменти, форми, ступені від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і закінчуючи найбільш абстрактними теоріями, обумовлюється, в кінцевому рахунку завданнями і потребами практики. Вона ставить перед пізнанням певні проблеми і вимагає їх вирішення. У процесі перетворення світу людина виявляє і досліджує все нові й нові його властивості і сторони і все глибше проникає в сутність явищ. Практика є основою наукового пізнання також і в тому сенсі, що забезпечує його технічними засобами, інструментами, прборамі, науковим обладнанням тощо, без яких - особливо в сучасній науці - воно не зможе бути успішним;
3) практика є опосередковано метою наукового пізнання, бо воно здійснюється не заради простої цікавості, а для того, щоб щоб направляти і відповідним чином, в тій чи іншій мірі, регулювати діяльність людей. Наукові знання (як і ве інші його форми) повертаються в кінцевому підсумку назад у практику і чинять активний вплив на її розвиток. Завдання людини полягає не тільки в тому, щоб пізнавати і пояснювати світ, а в тому, щоб використовувати отримані знання в якості «керівництва до дії» щодо його перетворення, для задоволення матеріальних і духовних потреб людей, для поліпшення та вдосконалення їх життя;
4) практика являє собою вирішальний критерій істини наукового знання. Перевірка знання «на істину» практикою (в тій чи іншій її формі) не є якийсь одноразовий акт, або «дзеркальне звірення», вона є процес, тобто носить історичний, діалектичний характер. А це значить, що критерій практики одночасно визначений і не визначено, абсолютний і відносний. Абсолютний в тому сенсі, що тільки розвивається практика у всій повноті її змісту може остаточно довести будь-які теоретичні чи інші положення. У теж час цей критерій відносний, тому що сама практика розвивається, совершеніствуется, наповнюється новим змістом, і тому вона не може в кожен даний момент, негайно і повністю довести ті чи інші висновки, отримані в процесі пізнання.
Диалектичность практики як критерію істини є об'єктивною основою виникнення та існування інших критеріїв для перевірки істинності знання в різних його формах. Серед таких виступають так звані внеемпіріческіе, внутрінаучние критерії обгрунтування знання (простота, краса, внутрішньо досконалість і т.п.). Важливе значення серед них мають теоретичні форми докази, логічний критерій істини, опосередковано виведеної з практики, похідний від неї і тому що може бути допоміжним критерієм істини. Він доповнює критерій практики як вирішальний, а не скасовує або замінює його повністю. У кінцевому підсумку практика і тільки вона може остаточно довести істинність тих чи інших знань.
17. Наукове знання як система.
Наука - це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і про самому пізнанні, що має безпосередній метою осягнення істини і відкриття об'єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв'язку, для того щоб передбачити тенденції розвитку дійсності і сприяти її зміни .
Наука - товорческая діяльність по одержанню нового знання і результат цієї діяльності; сукупність знань (переважно в понятійній формі), наведених у цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх їх відтворення. Збори, сума розрізнених, хаотичних відомостей не є наукове знання. Як і інші форми пізнання, наука є соцокультурная діяльність, а не тільки «чисте знання».
Таким чином, основні сторони буття науки - це, по-перше, складний, протиріч процес отримання нового знання, по-друге, результат цього процесу, тобто об'єднання отриманих знань у цілісну, розвивається органічну систему (а не просто їх підсумовування); по-третє, - соціальний інститут з усією своєю інфраструктурою: організація науки, наукові установи і т.п.; етос (моральність) науки, професійні об'єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове обладнання, система наукової інформації, різного роду комунікації науковців тощо; по-четверте, особлива галузь людської діяльності і важнейій елемент (сторона) культури.
Основні особливості наукового пізнання або критерії науковості.
1. Його основне завдання - виявлення об'єктивних закогнов дійсності - природних, соціальних (громадських), законів самого пізнання, мислення та ін Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, істотні властивості предмета, його необхідні характеристики та їх вираження в системі абстракції, у формі ідеалізованих об'єктів . Якщо цього немає, то немає і науки, бо саме поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення в сущшность досліджуваних явищ. Це основна ознака науки, основна її особливість.
2. На основі знання законів функціонування і розвитку досліджуваних об'єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об'єктів, перетворюються у сьогоднішній практиці, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння в майбутньому, є важливою відмінною рисою наукового пізнання.
3. Суттєвою ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, наведених в порядок на підставі певних теоретичних принципів, які і об'єднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань (а тим більше їх механічний агрегат, «сумативне ціле»), не об'єднаних у систему, ще не утворює науки. Знання перетворюються на наукові, коли целенапрвленное збирання фактів, їх опис та узагальнення дводітся до рівня їх включення в систему понять, до складу теорії.
4. Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що в ній вивчення об'єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв'язків завжди супроводжується - в тій чи іншій мірі-усвідомленням методів і прийомів, за допомогою яких досліджуються дані об'єкти. При цьому слід мати на увазі, що хоча наука по суті своїй раціональна, але в ній завжди присутній ірраціональна компонента, в тому числі і в її методології (що особливо характерно для гуманітарних наук). Це й зрозуміло: адже вчений - це людина зі всіма своїми достоїнствами і недоліками, пристрастями та інтересами і т.п. Тому-то й неможливо його діяльність висловити тільки за допомогою суто раціональних принципів і прийомів, він, як і будь-яка людина, не вміщається повністю в їх рамки.
5. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання - об'єктивна істина, осягається переважно раціональними засобами і методами, але, зрозуміло, не без участі живого споглядання і внераціональних коштів. Звідси характерна риса наукового пізнання - об'єктивність, усунення не властивих предмету дослідження суб'ектівісткіх моментів для реалізації «чистоти» його розгляду. Разом з тим треба мати на увазі, що активність суб'єкта - найважливіша умова і передумова наукового пізнання. Остання нездійсненно без конструктивно-кртіческого і самокритичного відношення суб'єкта до дійсності і самому собі, що виключає відсталість, догматизм, апологетику, суб'єктивізм. Постійна орієнтація на істину, визнання її самоцінності, безперервні її пошуки у важких і складних умовах - істотна характеристика наукового пізнання, що відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності. Наукова істина, за словами В.І. Вернадського, більш важлива частина науки, ніж гіпотези і теорії (які скороминучі), оскільки наукова істина «переживає століття і тисячоліття».
6. Наукове позания є складний, протеворечівий процес виробництва, відтворення нових знань, що утворюють цілісну розвивається систему понять, теорій, гепотез, законів та інших ідеальних форм, закріплених у мові - природній або (що більш характерно) штучному: математична символіка, хімічні формули і т. п. Наукове знання не просто фіксує свої елементи в мові, але безупинно відтворює їх на своїй власній основі, формує їх у відповідності зі своїми нормами і принципами. Процес безперервного самооновлення наукою свого концептуального арсеналу - важливий показник (критерій) науковості.
7. У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби, як прилади, інструменти, інше так зване «наукове обладнання», найчастіше дуже складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка тощо). Крім того, для науки в більшій мірі, ніж для інших форм пізнання, характерне використання для ііследованій своїх об'єктів і самої себе таких ідеальних (духовних) засобів і методів, як сучасна логіка, математичні методи, діалектика, системний, кібернетичний, синергетичний та інші прийоми і методи.
8. Науковому пізнанню притаманні сувора доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, достовірність висновків. Разом з тим тут чимало гіпотез, здогадок, припущень, імовірнісних суджень і т.п. Ось чому тут найважливіше значення мають логіко-методологічна подгготовка дослідників, їх філософська культура, постійне вдосконалення свого мислення, вміння правильно застосовувати його защкони і принципи.
У сучасній методології виділяють різні рівні критеріїв науковості, відносячи до них - крім названих - такі, як формальна непротеворічівость знання, його досвідчена перевірюваність, відтворюваність, відкритість для критики, свобода від упередженості, строгість і т.д. В інших формах пізнати розглянуті критерії можуть мати місце (у різній мірі), але там вони не є визначальними.
18. Структура наукового знання.
Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається, яка має досить складну структуру. Остання виражає собою єдність стійких взаємозв'язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена ​​в різних її зрізах і відповідно - у сукупності специфічних своїх елементів.
Попередньо зазначимо, що в структурі будь-якого наукового знання існують елементи, що не укладаються в традиційне поняття науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення; інтелектуальні та сенсорні навички, що не піддаються вербалізації та рефлексії; соціально-психологічні стереотипи, інтереси та потреби; певні конвенції, метафори , протиріччя і парадокси; сліди особистих пристрастей і антипатій, звичок, помилок і т.д. Маючи на увазі подібні елементи, В. І. Вернадський вказував, що "є одна корінна явище, яке визначає наукову думку і відрізняє наукові результати і наукові висновки ясно і просто від тверджень філософії і релігії, - це загальобов'язковість і безспірність правильно зроблених наукових висновків, наукових тверджень, понять, висновків ". Цим наука відрізняється і від усякого іншого знання і духовного прояву людства.
Розглядаючи основну структуру наукового знання, В. І. Вернадський вважав, що "основний незаперечний вічний остов науки" (тобто її тверде ядро) включає в себе такі головні елементи (сторони): "1) Математичні науки у всьому їх обсязі.
2) Логічні науки майже цілком.
3) Наукові факти в їх системі, класифікації і зроблені з них емпіричні узагальнення - науковий апарат, взятий в цілому.
Всі ці сторони наукового знання - єдиної науки - знаходяться в бурхливому розвитку, і область, ними охоплювана, все збільшується ". При цьому, відповідно до Вернадського, по-перше, нові науки цілком пройняті цими елементами і створюються" в їх всеозброєнні ". По- друге, науковий апарат фактів і узагальнень зростає безупинно в результаті наукової роботи в геометричній прогресії. По-третє, живий, динамічний процес такого буття науки, що зв'язує минуле з сьогоденням, стихійно відображається в середовищі життя людства, є все більш зростаючої геологічною силою, що перетворює біосферу в ноосферу - сферу розуму.
З точки зору взаємодії об'єкта і суб'єкта наукового пізнання, останнє включає в себе чотири необхідних компоненти в їх єдності:
а) Суб'єкт науки - ключовий її елемент: окремий дослідник, наукове співтовариство, науковий колектив і т.п.. в кінцевому рахунку - суспільство в цілому. Вони-то, тобто суб'єкти науки, і досліджують властивості, сторони і відношення об'єктів та їх класів (матеріальних або духовних) в даних умовах і в певний час. Наукова діяльність вимагає специфічної підготовки пізнає суб'єкта, в ході якої він освоює попередній і сучасний йому концептуальний матеріал, що склалися засоби і методи його осягнення, робить їх своїм надбанням, навчається грамотно ним оперувати, засвоює певну систему ціннісних, світоглядних і моральних орієнтацій і цільових установок, специфічних саме для наукового пізнання.
б) Об'єкт (предмет, предметна область), тобто те, що саме вивчає дана наука чи наукова дисципліна.
Інакше кажучи, це все те, на що спрямована думка дослідника, все, що може бути описано, сприйнято, названо, виражено в мисленні і т.п. У широкому розумінні поняття "предмет", по-перше, позначає деяку обмежену цілісність, виділену із світу об'єктів у процесі людської діяльності і пізнання, по-друге, об'єкт (річ) в сукупності своїх сторін, властивостей і відносин, що протистоїть суб'єкту пізнання.
Поняття "предмет" може бути використано для вираження системи законів, властивих даному об'єкту (наприклад, предмет діалектики - загальні закони розвитку). У міру розвитку знань про об'єкт відкриваються нові його сторони і зв'язку, які стають предметом пізнання. Різні науки про одне й те ж об'єкті мають різні предмети пізнання (наприклад, анатомія вивчає будову організму, фізіологія - функції її органів, медицина - хвороби тощо). Предмет пізнання може бути матеріальним (атом, живі організми, електромагнітне поле, галактика та ін) або ідеальним (сам пізнавальний процес, концепції, теорії, поняття тощо). Тим самим у гносеологічному плані відмінність предмета і об'єкта щодо і полягає в тому, що в предмет входять лише головні, найбільш суттєві (з точки зору даного дослідження) властивості і ознаки об'єкта.
в) Система методів і прийомів, характерних для даної науки чи наукової дисципліни та обумовлених своєрідністю їх предметів.
г) Свій специфічний, саме для них мову - як природний, так і штучний (знаки, символи, математичні рівняння, хімічні формули і т.п.).
При іншому "зрізі" наукового пізнання в ньому слід розрізняти такі елементи його структури: а) фактичний матеріал, почерпнутий з емпіричного досвіду; б) результати первинного концептуального його узагальнення в поняттях і інших абстракціях, в) засновані на фактах проблеми та наукові припущення (гіпотези ); г) "виростають" з них закони, принципи і теорії, картини світу; д) філософські установки (підстави), е) соціокультурні, ціннісні та світоглядні основи; ж) методи, ідеали і норми наукового пізнання, його еталони, регулятиви і імперативи; ж) стиль мислення і деякі інші елементи (наприклад, внераціональний).
Наукова картина світу - цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Залежно від підстав розподілу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсності (тобто про природу, суспільство і самому пізнанні) і природничо-наукову картину світу. Остання - в залежності від предмета пізнання - може бути фізичної, астрономічної, хімічної, біологічної тощо У загальнонаукової картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче положення на конкретному етапі розвитку науки.
Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій, і в міру розвитку практики та пізнання одні наукові картини світу змінюються іншими. Так, природничо (і перш за все фізична) картина будувалася спочатку (з XVII ст.) На базі класичної механіки, потім електродинаміки, потім - квантової механіки і теорії відносності (з початку XX ст.), А сьогодні - на основі синергетики.
Наукові картини світу виконують евристичну роль у процесі побудови фундаментальних наукових теорій. Вони тісно пов'язані зі світоглядом, будучи одним з важливих поживних джерел його формування.
Наука в єдності всіх своїх аспектів вивчається цілим рядом особливих дисциплін: історією науки, логікою науки, когнітології, соціологією науки, психологією наукової творчості, наукознавство. З середини XX ст. активно почала формуватися особлива область (сфера) філософських пошуків, яка прагне об'єднати всі ці дисципліни в комплексне, системне, всебічне дослідження - філософію науки.
19. Класифікація наук.
Наука як така, як цілісне розвивається формоутворення, включає в себе ряд окремих наук, які поділяються в свою чергу на безліч наукових дисциплін. Виявлення структури науки в цьому її аспекті ставить проблему класифікації наук - розкриття їх взаємозв'язку на підставі певних принципів та критеріїв і їх виявлення зв'язку у вигляді логічно обгрунтованого розташування у визначений ряд ("структурний зріз"). Оскільки наука не є щось незмінне, а являє собою розвивається цілісність, історичний феномен, то виникає проблеми періодизації історії науки, тобто виділення якісно своєрідних етапів її розвитку ("еволюційний зріз").
Одна з перших спроб систематизації та класифікації накопиченого знання належить Арістотелеві. Всі знання він розділив на три групи: теоретичне, де пізнання ведеться заради нього самого; практичне, яке дає керівні ідеї для поведінки людини; творче, де пізнання здійснюється для досягнення чого-небудь прекрасного. Теоретичне знання в свою чергу (з його предмета): а) "перша філософія" (згодом "метафізика" - наука про вищі засадах і перших причини всього існуючого, недоступних для органів почуттів і осягаються умоглядно, б) математика; в) фізика, яка вивчає різні стани тіл у природі.
У період виникнення науки як цілісного соціокультурного феномену (XVI-XVII ст.) "Велике Відновлення Наук" зробив Ф. Бекон. У залежності від пізнавальних здібностей людини (таких, як пам'ять, розум і уява) він розділив науки на три великі групи: а) історія як опис фактів, в тому числі природна і громадянська; б) теоретичні науки, або "філософія" в широкому сенсі слова, в) поезія, література, мистецтво взагалі. При цьому Бекон вважав, що науки, які вивчають мислення (логіка, діалектика, теорія пізнання і риторика), є ключем до всіх інших наук, бо вони містять у собі "розумові знаряддя", які дають розуму вказівки і застерігають його від помилок ("ідолів ").
Класифікацію наук на діалектико-ідеалістичної основі дав Гегель. Поклавши в основу принцип розвитку, субординації (ієрархії) форм знання, він свою філософську систему розділив на три великих розділи, що відповідають основним етапам розвитку Абсолютної ідеї ("світового духу"): а) Логіка, яка збігається у Гегеля з діалектикою і теорією пізнання і включає три вчення: про буття, про сутність, про поняття, б) Філософія природи; в) Філософія духу. Філософія природи поділялась далі на механіку, фізику (що включає і вивчення хімічних процесів) і органічну фізику, яка послідовно розглядає геологічну природу, рослинну природу і тваринний організм. Переваги: ​​спрямованість проти механіцизму; підкреслення ієрархічності - розташування областей (сфер) природи по висхідним сходами від нижчого до вищого.
Свою класифікацію наук запропонував основоположник позитивізму О. Конт. Відкидаючи беконовской принцип поділу наук за різними здібностями людського розуму, він вважав, що цей принцип повинен випливати з вивчення самих класифікуються предметів і визначатися дійсними, природними зв'язками, які між ними існують. Класифікація:
а) науки, пов'язані з зовнішнього світу, з одного боку, і до людини - з іншого;
б) філософія природи (тобто сукупність наук про природу) слід розділити на дві галузі: неорганічну і органічну (відповідно до їх предметами вивчення);
в) природна філософія послідовно охоплює "три великі галузі знання" - астрономію, хімію і біологію.
На матеріалістичної і разом з тим на діалектичної основі проблему класифікації наук вирішив Ф. Енгельс. В якості головного критерію поділу наук він взяв форми руху матерії в природі. Загальним і єдиним для всіх областей природи поняттям "форма руху матерії" Енгельс охопив: по-перше, різні процеси в неживій природі, по-друге, життя (біологічну форму руху). Звідси випливало, що науки розташовуються природним чином в єдиний ряд - механіка, фізика, хімія, біологія, - подібно до того, як йдуть один за одним, переходять одна в одну і розвиваються одна з іншої самі форми руху матерії, - вищі з нижчих, складні з простих.
Оригінальну класифікацію наук запропонував В. І. Вернадський. Залежно від характеру досліджуваних об'єктів він виділяв два типи наук: 1) науки та закони які охоплюють всю реальність - як нашу планету і її біосферу, так і космічні простори, 2) науки і закони, які властиві і характерні тільки для нашої Землі. Логіка займає особливе положення, оскільки, будучи нерозривно пов'язаної з людською думкою, вона однаково охоплює всі науки - і гуманітарні, і природно-математичні.
Класифікація сучасних наук:
1) за предметом і методом пізнання:
- Природознавство - науки про природу;
- Суспільствознавство (гуманітарні, соціальні науки) - про суспільство;
- Про самому пізнанні, мисленні (логіка, гносеологія, діалектика, епістемологія та ін.)
- Технічні науки;
- Сучасна математика - вона не відноситься до природничих наук, але є найважливішим елементом їх мислення.
2) за своєю "віддаленості" від практики:
- Фундаментальні, які з'ясовують основні закони і принципи реального світу і де немає прямої орієнтації на практику;
- Прикладні - безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для вирішення конкретних виробничих і соціально-практичних проблем, спираючись на закономірності, встановлені фундаментальними науками.
3) по головних сфер природних наук (матерія, життя, людина, Земля, Всесвіт):
- Фізика -> хімічна фізика -> хімія;
- Біологія -> ботаніка -> зоологія;
- Анатомія -> фізіологія -> еволюційне вчення -> вчення про спадковість;
- Геологія -> мінералогія -> петрографія -> палеонтологія -> фізична географія та інші науки про Землю;
- Астрономія -> астрофізика -> астрохімія та інші науки про Всесвіт.
4) Гуманітарні науки також поділяються всередині себе: історія, археологія, економічна теорія, політологія, культурологія, економічна географія, соціологія, мистецтвознавство і т.п.
20. Проблема періодизації історії науки.
Якщо класифікація наук - їх розчленування "по вертикалі", то періодизація - їх розгортання "по горизонталі", тобто по осі часу у формі певних, наступних один за одним, історичних періодів (ступенів, фаз, етапів).
Види періодизації:
1) формальний, коли в основу поділу історії предмета на відповідні ступені кладеться той чи інший окремий "ознака" (або їх група);
2) діалектичний, коли основою поділу стає основне протиріччя досліджуваного предмета, яке необхідно виділити з усіх інших суперечностей останнього.
Формальна періодизація широко застосовується особливо на початкових етапах дослідження історії предмета, тобто на емпіричному рівні, на рівні "явища", і тому її не можна, зрозуміло, недооцінювати або тим більше повністю відкидати. Разом з тим значення цього виду періодизації не можна перебільшувати, абсолютизувати її можливості. Перехід в науковому дослідженні на теоретичний рівень, на рівень пізнання "сутності" предмета, розкриття його суперечностей і їх розвитку означає, що періодизація історії предмета повинна вже здійснюватися з більш високою - діалектичної точки зору. На цьому рівні предмет необхідно зобразити як "вчиняє процес протиріччя". Головні форми, ступені розгортання цієї суперечності і будуть головними етапами розвитку предмета, необхідними фазами його історії.
Застосовуючи сказане про періодизації до історії науки, слід насамперед підкреслити наступне. Наука - явище конкретно-історичне, що проходить у своєму розвитку ряд качественносвоеобразних етапів. Питання про періодизації історії науки та її критерії до цього дня є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній і зарубіжній літературі. Один із підходів, який отримує у нас все більше визнання, розроблений на матеріалі історії природознавства, насамперед фізики (В. С. Стьопін, В. В. Ільїн та ін) і полягає в наступному.
Науці як такій передує преднаука (доклассический етап), де зароджуються елементи (передумови) науки. Тут маються на увазі зачатки знань на Стародавньому Сході, в Греції і Римі, а також в середні століття, аж до XVI-XVII століть. Саме цей період найчастіше вважають початком, вихідним пунктом природознавства (і науки в цілому) як систематичного дослідження реальної дійсності.
Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відокремлення від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формулюється певний стиль мислення, своєрідний понятійний апарат і т.п. Критерієм даної періодизації є співвідношення об'єкта і суб'єкта пізнання:
1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом.
2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта.
3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - Постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами.
Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних і інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєї парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласовского) детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму. З некласичної наукою пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування, ймовірно, додатковості.
Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки виражаються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, що протікають в системах самої різної природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.) Орієнтація на "синергетичне рух" - це орієнтація на історичний час, системність (цілісність) і розвиток як найважливіші характеристики буття.
При цьому зміну класичного образу науки некласичним, а останнього - постнекласичні не можна розуміти спрощено у тому сенсі, що кожен новий етап призводить до повного зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує спадкоємність. У наявності "закон субординації": кожна з попередніх стадій входить в перетвореному, модернізованому вигляді в наступну. Некласична наука зовсім не знищила класичну, а тільки обмежила сферу її дії. Наприклад, при вирішенні ряду задач небесної механіки не було потрібно залучати принципи квантової механіки, а достатньо було обмежитися класичними нормативами дослідження.
Слід мати на увазі, що історію науки можна періодізіровать і з інших підстав. Так, з точки зору співвідношення таких прийомів пізнання, як аналіз і синтез (знову ж таки на матеріалі природничих наук), можна виділити дві великі стадії:
I. Аналітична, куди входить класичне і некласична природознавство. Причому в останньому йде постійне і неухильне наростання "синтетичної тенденції". Особливості цієї стадії: безперервна диференціація наук; явна перевага емпіричних знань над теоретичними; акцентування уваги перш за все на самих досліджуваних предметах, а не на їх зміни, перетвореннях, перетвореннях; розгляд природи, переважно незмінною, поза розвитку, поза взаємозв'язку її явищ.
II. Синтетична, інтегративна стадія, яка практично збігається з постнекласичною природознавством. Ясно, що суворих меж між названими стадіями провести неможливо: по-перше, глобальною тенденцією є посилення синтетичної парадигми, по-друге, завжди має місце взаємодія обох тенденцій при перевазі одного з них. Характерною особливістю інтегративної стадії є виникнення міждисциплінарних проблем і відповідних "стикових" наукових дисциплін, таких як фізхімії, біофізика, біохімія, психофізики, геохімія і ін
21. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ НАУК
Розвиток науки характеризується діалектичним взаємодією двох протилежних процесів - диференціацією (виділенням нових наукових дисциплін) і інтеграцією (синтезом знання, об'єднанням ряду наук - найчастіше в дисципліни, що знаходяться на їх "стику"). На одних етапах розвитку науки переважає диференціація (особливо в період виникнення науки в цілому та окремих наук), на інших - їх інтеграція, це характерно для сучасної науки.
Процес диференціації, відбруньковування наук, перетворення окремих "зачатків" наукових знань в самостійні (приватні) науки і внутрінаучние "розгалуження" останніх в наукові дисципліни почався вже на межі XVI і XVII ст. У цей період єдине раніше знання (філософія) роздвоюється на два головних "стволи" - власне філософію і науку як цілісну систему знання, духовну освіту та соціальний інститут. У свою чергу філософія починає расчленяться на ряд філософських наук (онтологію, гносеологію, етику, діалектику і т.п.), наука як ціле розділяється на окремі приватні науки (а всередині них - на наукові дисципліни), серед яких лідером стає класична (ньютонівська ) механіка, тісно пов'язана з математикою з моменту свого виникнення.
У наступний період процес диференціації наук продовжував посилюватися. Він викликався як потребами суспільного виробництва, так і внутрішніми потребами розвитку наукового знання. Наслідком цього процесу стало виникнення і бурхливий розвиток прикордонних, "стикових" наук.
Як тільки біологи заглибилися у вивчення живого настільки, що зрозуміли величезне значення хімічних процесів та перетворень в клітинах, тканинах, організмах, почалося посилене вивчення цих процесів, накопичення результатів, що призвело до виникнення нової науки - біохімії. Точно так само необхідність вивчення фізичних процесів в живому організмі призвела до взаємодії біології і фізики та виникнення прикордонної науки - біофізики. Аналогічним шляхом виникли фізична хімія, хімічна фізика, геохімія і т.д. Виникають і такі наукові дисципліни, які знаходяться на стику трьох наук, як, наприклад, біогеохімія. Основоположник біогеохімії В. І. Вернадський вважав її складною науковою дисципліною, оскільки вона тісно і цілком пов'язана з однією певною земною оболонкою - біосферою і з її біологічними процесами в їх хімічному (атомному) виявленні. "Область ведення" біогеохімії визначається як геологічними проявами життя, так і біохімічними процесами всередині організмів, живого населення планети.
Диференціація наук є закономірним наслідком швидкого збільшення і ускладнення знань. Вона неминуче веде до спеціалізації і поділу наукової праці. Останні мають як позитивні сторони (можливість поглибленого вивчення явищ, підвищення продуктивності праці вчених), так і негативні (особливо "втрата зв'язку цілого", звуження кругозору - іноді до "професійного кретинізму"). Торкаючись цієї сторони проблеми, А. Ейнштейн відзначав, що в ході розвитку науки "діяльність окремих дослідників неминуче стягується до все більш обмеженому ділянці загального знання. Ця спеціалізація, що ще гірше, призводить до того, що єдине загальне розуміння всієї науки, без чого істинна глибина дослідного духу обов'язково зменшується, все з великими труднощами встигає за розвитком науки ...; вона загрожує відняти у дослідника широку перспективу, принижуючи його до рівня ремісника ".
Одночасно з процесом диференціації відбувається і процес інтеграції - об'єднання, взаємопроникнення, синтезу наук і наукових дисциплін, об'єднання їх (і їх методів) в єдине ціле, стирання кордонів між ними. Це особливо характерно для сучасної науки, де сьогодні бурхливо розвиваються такі синтетичні, загальнонаукові області наукового знання як кібернетика, синергетика та ін, будуються такі інтегративні картини світу, як природничо-наукова, загальнонаукова, філософська (бо філософія також виконує інтегративну функцію в науковому пізнанні).
Тенденцію "змикання наук", що стала закономірністю сучасного етапу їх розвитку і проявом парадигми цілісності, чітко вловив В. І. Вернадський. Великим новим явищем наукової думки XX ст. він вважав, що "вперше зливаються в єдине ціле всі до цих пір йшли в малій залежності один від одного, а іноді цілком незалежно, течії духовної творчості людини. Перелом наукового розуміння Космосу збігається, таким чином, з одночасно йде найглибшою зміною наук про людину. З одного боку, ці науки змикаються з науками про природу, з іншого - їх об'єкт зовсім міняється ". Інтеграція наук переконливо і все з більшою силою доводить єдність природи. Вона тому й можлива, що об'єктивно існує така єдність.
Таким чином, розвиток науки являє собою діалектичний процес, в якому диференціація супроводжується інтеграцією, відбувається взаємопроникнення та об'єднання в єдине ціле самих різних напрямків наукового пізнання світу, взаємодія різноманітних методів та ідей.
У сучасній науці набуває дедалі більшого поширення об'єднання наук для вирішення великих завдань і глобальних проблем, висунутих практичними потребами. Так, наприклад, складна проблема дослідження Космосу зажадала об'єднання зусиль вчених різних спеціальностей. Рішення дуже актуальною сьогодні екологічної проблеми неможливо без тісної взаємодії природних і гуманітарних наук, без синтезу вироблюваних ними ідей і методів.
22. ВЗАЄМОДІЯ НАУК ТА ЇХ МЕТОДІВ
У процесі розвитку науки відбувається все більш тісну взаємодію природних, соціальних і технічних наук, посилюється "обнаучуванням" практики, зростання активної ролі науки у всіх сферах життєдіяльності людей, підвищення її соціального значення, зближення наукових і позанаукових форм знання, зміцнення аксіологічної (ціннісної) суверенності науки.
Поділ науки на окремі області обумовлене розходженням природи речей, закономірностей, яким останні підкоряються. Різні науки та наукові дисципліни розвиваються не незалежно, а у зв'язку один з одним, взаємодіючи з різних напрямів. Одне з них - використання даної наукою знань, отриманих іншими науками. "Хід думок, розвинутий у однієї гілки науки, часто може бути застосований до опису явищ, на вигляд цілком відмінних. У цьому процесі первісні поняття часто видозмінюються, щоб просунути розуміння як явищ, з яких вони сталися, так і тих, до яких вони знову застосовані ".
Вже на "зорі" науки механіка була тісно пов'язана з математикою, яка згодом стала активно втручатися і в інші - в тому числі і гуманітарні - науки. Успішний розвиток геології і біології неможливо без опори на знання, отримані у фізиці, хімії і т.п. Однак закономірності, властиві вищим формам руху матерії, не можуть бути повністю зведені до нижчих. Розглянуту закономірність розвитку науки дуже образно висловив нобелівський лауреат, один з творців синергетики І. Пригожий: "Зростання науки не має нічого спільного з рівномірним розгортанням наукових дисциплін, кожна з яких у свою чергу підрозділяється на все більше число водонепроникних відсіків. Навпаки, конвергенція різних проблем і точок зору сприяє розгерметизації утворилися відсіків і закутків і ефективному "перемішуванню" наукової культури ".
Один з важливих шляхів взаємодії наук - взаємообмін методами і прийомами дослідження, тобто застосування методів одних наук в інших. Особливо плідним виявилося застосування методів фізики і хімії до вивчення в біології живої речовини, суть і специфіка якого одними тільки цими методами, проте, не була "уловлена". Для цього потрібні були свої власні - біологічні методи і прийоми їх дослідження.
Слід мати на увазі, що взаємодія наук та їх методів ускладнюється нерівномірністю розвитку різних наукових областей і дисциплін. Методологічний плюралізм - характерна особливість сучасної науки, завдяки якій створюються необхідні умови для більш повного і глибокого розкриття сутності, законів якісно різних явищ реальної дійсності.
У самому широкому плані взаємодія наук відбувається за допомогою вивчення загальних властивостей різних видів і форм руху матерії. Взаємодія наук має важливе значення для виробництва, техніки і технології, які сьогодні все частіше стають об'єктами застосування комплексу багатьох (а не окремих) наук.
Найбільш швидкого росту і важливих відкриттів зараз слід очікувати саме на дільницях "стику", взаємопроникнення наук і взаємного збагачення їх методами і прийомами дослідження. Цей процес об'єднання зусиль різних наук для вирішення важливих практичних завдань отримує все більший розвиток. Це магістральний шлях формування "єдиної науки майбутнього".

23. Математизації наукового знання

Одна з важливих закономірностей розвитку науки - посилення і наростання складності та абстрактності наукового знання, поглиблення і розширення процесів математизації науки як бази нових технологій, що забезпечують удосконалення форм взаємодії в науковому співтоваристві.
Роль математики в розвитку пізнання була усвідомлена досить давно. Вже в античності була створена геометрія Евкліда, сформульована теорема Піфагора і т.п. А Платон біля входу в свою знамениту Академію накреслив девіз: "Негеометр - ніколи не їв". У Новий час один із засновників експериментального природознавства Г. Галілей говорив про те, що той, хто хоче вирішувати питання природничих наук без допомоги математики, ставить нездійсненне завдання. Оскільки, відповідно до Галілею, "книга Всесвіту написана мовою математики", то ця книга доступна розумінню для того, хто знає мову математики І. Кант вважав, що в будь-якому приватному вченні про природу можна знайти науки у власному сенсі лише стільки, скільки в ній є математики. Інакше кажучи, вчення про природу буде містити науку у власному розумінні лише в тій мірі, в якій може бути застосована в ньому математика.
Історія пізнання і його сучасний рівень служать переконливим підтвердженням "незбагненною ефективності" математики, яка стала дієвим інструментом пізнання світу. Вона була і залишається чудовим методом дослідження різноманітних явищ, аж до самих складних - соціальних, духовних. Сьогодні стає все більш очевидним, що математика - не "вільний екскурс в пустоту", що вона працює не в "чистому ефірі людського розуму", а керується в кінцевому рахунку даними чуттєвого досвіду й експерименту, служить для того, щоб багато чого повідомляти про об'єкти навколишнього світу. "Математику можна уявити як свого роду сховище математичних структур. Деякі аспекти фізичної або емпіричної реальності дивно точно відповідають цим структурам, немов останні" підігнані "під них". Як це не парадоксально, але саме такі далекі від реальності математичні абстракції дозволили людині проникнути в самі глибокі горизонти матерії, вивідати найпотаємніші її таємниці, розібратися в складних і різноманітних процесах об'єктивної дійсності.
Сутність процесу математизації, власне, і полягає в застосуванні кількісних понять і формальних методів математики до якісно різноманітному змісту приватних наук. Останні повинні бути достатньо розвиненими, зрілими в теоретичному відношенні, усвідомити в достатній мірі єдність якісного різноманіття досліджуваних ними явищ. Саме цією обставиною перш за все визначаються можливості математизації даної науки.
Чим складніше дане явище, ніж більш високій формі руху матерії воно належить, тим важче воно піддається вивченню кількісними методами, точної математичної обробці законів свого руху. Так, у сучасній аналітичної хімії існує більше 400 методів (варіантів, модифікацій) кількісного аналізу. Однак неможливо математично точно висловити зростання свідомості людини, ступінь розвитку його розумових здібностей, естетичні достоїнства художніх творів і т.п.
Застосування математичних методів у науці і техніці за останній час значно розширилося, поглибилося, проникло в вважалися раніше недоступними сфери. Ефективність застосування цих методів залежить як від специфіки предмета даної науки, ступеня її теоретичної зрілості, так і від вдосконалення самого математичного апарату, що дозволяє відобразити все більш складні властивості і закономірності якісно різноманітних явищ. Можна без перебільшення сказати, що нація, яка прагне бути на рівні вищих досягнень цивілізації, з необхідністю повинна оволодіти кількісними математичними методами і не тільки з метою підвищення ефективності наукових досліджень, але й для поліпшення та вдосконалення всієї повсякденному житті людей.
Разом з тим не можна не помітити, що успіхи математизації вселяють часом бажання "поцяткована" свій твір цифрами і формулами (нерідко без потреби), щоб надати йому "солідність і науковість". На неприпустимість цієї псевдонаукової затії звертав увагу ще Гегель. Вважаючи кількість лише одним щаблем розвитку ідеї, він справедливо попереджав про неприпустимість абсолютизації цієї однієї (хоча і дуже важливою) ступені, про надмірне і необгрунтоване перебільшенні ролі і значення формально-математичних методів пізнання, фетишизації мовно-символічної форми вираження думки.
Історія пізнання показує, що практично в кожній приватній науці на певному етапі її розвитку починається (іноді досить бурхливий) процес математизації. Особливо яскраво це проявилося у розвитку природничих і технічних наук (характерний приклад - створення нових "математизувати" розділів теоретичної фізики). Але цей процес захоплює і науки соціально-гуманітарні - економічну теорію, історію, соціологію, соціальну психологію та ін, і чим далі, тим більше. Наприклад, в даний час психологія стоїть на порозі нового етапу розвитку - створення спеціалізованого математичного апарату для опису психічних явищ і пов'язаного з ними поведінки людини. У психології все частіше формулюються завдання, що вимагають не простого застосування існуючого математичного апарату, а й створення нового. У сучасній психології сформувалася і розвивається особлива наукова дисципліна - математична психологія.
Застосування кількісних методів стає все більш широким в історичній науці, де завдяки цьому досягнуті помітні успіхи. Виникла навіть особлива наукова дисципліна - кліометрії (буквально - вимір історії), в якій математичні методи виступають головним засобом вивчення історії. Разом з тим треба мати на увазі, що як би широко математичні методи не використовувалися в історії, вони для неї залишаються тільки допоміжними методами, але не головними, визначальними.
В даний час одним з основних інструментів математизації науково-технічного прогресу стає математичне моделювання. Його сутність і головна перевага полягає в заміні вихідного об'єкта відповідної математичної моделлю і надалі її вивченні (експериментування з нею) на ЕОМ за допомогою обчислювально-логічних алгоритмів.
Творці науки переконані, що роль математики в приватних науках буде зростати в міру їх розвитку. "Крім того, - зазначає академік А. Б. Мігдал, - в майбутньому в математиці виникнуть нові структури, які відкриють нові можливості формалізувати не тільки природні науки, але в якійсь мірі і мистецтво". Найважливіше, на його думку, тут у тому, що математика дозволяє сформулювати інтуїтивні ідеї і гіпотези у формі, що допускає кількісну перевірку.

24. Суперечка про природу ПІЗНАННЯ: емпіризм і раціоналізм

В історії пізнання склалися дві крайні позиції з питання про співвідношення емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання: емпіризм і раціоналізм. Прихильники емпіризму зводять наукове знання як ціле до емпіричного його рівню, принижуючи або зовсім відкидаючи теоретичне пізнання. Емпіризм абсолютизує роль фактів і недооцінює роль мислення, абстракцій, принципів у їх узагальненні, що робить неможливим виявлення об'єктивних законів. До того ж результату приходять і тоді, коли визнають недостатність "голих фактів" і необхідність їх теоретичного осмислення, але не вміють "оперувати поняттями" та принципами або роблять це некритично і несвідомо.
Емпіризм (від грец. Empeiria - досвід) заперечує активну роль і відносну самостійність мислення. Єдиним джерелом пізнання вважається досвід, чуттєве пізнання (живе споглядання), внаслідок чого емпіризм завжди був пов'язаний з сенсуалізму (від лат. Sensus - почуття), але це не тотожні поняття. При цьому зміст знання зводиться до опису цього досвіду, а раціональна, розумове - зводиться до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді і тлумачиться як нічого не що додає до змісту знання.
Однак для пояснення реального процесу пізнання емпіризм змушений виходити за межі чуттєвого досвіду і опису "чистих фактів" і звернутися до апарату логіки і математики (перш за все до індуктивному узагальненню) для опису досвідчених даних як засобів побудови теоретичного знання. Обмеженість емпіризму полягає в перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, досвіду і в недооцінці ролі наукових абстракцій і теорій у пізнанні, у запереченні активної ролі і відносній самостійності мислення.
Говорячи про схоластичного теоретизування (раціоналізмі), необхідно відзначити, що поняття "схоластика" найчастіше вживається у двох значеннях: прямому - як певний тип (форма) релігійної філософії, особливо характерний для середніх століть, і в переносному - як безплідне розумування, формальне знання, відірване від реального життя, практики (про що далі і йде мова).
Свого часу Гегель справедливо називав схоластику "варварської філософією розуму", позбавленою будь-якого об'єктивного змісту, яка "крутиться лише в нескінченних поєднаннях категорій" (а точніше - слів, термінів). При цьому "зневажена дійсність" залишається поруч і нею зовсім не цікавляться, що не дозволяє зрозуміти її суттєві характеристики і формоутворення. Однак, як вірно помітив великий математик Г. Вейль, вчений зобов'язаний пробиватися крізь туман абстрактних слів і "досягати непорушного скельного підстави реальності".
Схоластика - абстрактно-догматичний спосіб мислення, що спирається не на реалії життя, а на авторитет канонізованих текстів і на формально-логічну правильність односторонніх, чисто словесних міркувань. Вона несумісна з творчістю, з критичним духом справді наукового дослідження, оскільки нав'язує мислення вже готовий результат, підганяючи доводи під бажані висновки.
Таким чином, схоластика представляє собою такий спосіб мислення, для якого характерні несвобода і авторитарність думки, її відрив від реальної дійсності, обгрунтування офіційної ортодоксальної доктрини і підпорядкування їй, абсолютизація формально-логічних способів аргументації, суб'єктивізм і довільність в оперуванні поняттями і термінами (найчастіше переходили в "словесну еквілібристику"), робота в рамках компілятивний, коментаторського дослідження текстів, многосложность і полісемантичності дефініцій і разом з тим - прагнення до чіткої раціоналізації знання, формально-логічної стрункості понять.
Відрив від досвіду, від експериментально встановлених фактів, замкнутість мислення тільки на самого себе - неприпустиме явище для наукового пізнання. Як підкреслював А. Ейнштейн, "чисто логічне мислення саме по собі не може дати ніяких знань про світ фактів; все пізнання реального світу виходить з досвіду і завершується ім. Отримані чисто логічним шляхом стану нічого не говорять про дійсність". Великий фізик вважав, що навіть сама блискуча логічна математична теорія не дає сама по собі ніякої гарантії істини і може не мати ніякого сенсу, якщо вона не перевірена найбільш точними спостереженнями, можливими в науках про природу.
Прояви схоластичного мислення найчастіше зустрічаються в соціально-гуманітарному пізнанні, ніж в природничо, особливо в умовах тоталітарних політичних режимів - це цітатнічество, начотництво і компілятивний, які стають основними "методами" дослідження; несвобода і авторитарність думки, її підпорядкування офіційної ідеологічної доктрини, суб'єктивізм і довільність в оперуванні поняттями і термінами ("словесна еквілібристика"), коментаторство і екзегетічность (довільне тлумачення текстів). Це горезвісна "гра в дефініції", маніпулювання "голими" (найчастіше "незрозумілими") термінами, тяга до классіфікаторству і сістемосозіданію, доведення давно доведеного, псевдоноваторство із забуттям азбучних істин, рух думки від умоглядно сконструйованих схем і формул до реальних процесів (але не навпаки), безплідні перетасовки понять і нескінченне "плетіння словес" і т.д.

25. Загальна характеристика емпіричного рівня наукового пізнання.

Наукове пізнання є процес, тобто розвивається система знання, яка включає в себе два основні рівні - емпіричний і теоретичний. Вони хоч і пов'язані, але відрізняються один від одного, кожен з них має свою специфіку. У чому вона полягає?
На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття та ін) тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджуваний об'єкт відбивається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню і виражають внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних і експериментальних даних, їх систематизація, класифікація та інша фактофіксірующая діяльність - характерні ознаки емпіричного пізнання.
Іноді стверджують, що емпіричне пізнання відображає лише зовнішні властивості і відносини предметів і процесів. Але це невірно, бо тоді ми ніколи не виявимо їх внутрішні зв'язки, суттєві, закономірні стосунки.
Емпіричне, дослідне дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об'єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів, як опис, порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція, а його найважливішим елементом є факт (від лат. Factum - зроблене, звершилося).
Будь-яке наукове дослідження починається зі збору, систематизації і узагальнення фактів. Поняття "факт" має такі основні значення:
1) Деякий фрагмент дійсності, об'єктивні події, результати, пов'язані або до об'єктивної реальності ("факти дійсності"), або до сфери свідомості і пізнання ("факти свідомості").
2) Знання про будь-яку подію, явище, достовірність якого доведена, тобто синонім істини.
3) Пропозиція, що фіксує емпіричне знання, тобто отримане в ході спостережень і експериментів.
Друге і третє з названих значень резюмуються у понятті "науковий факт". Останній стає таким тоді, коли він є елементом логічної структури конкретної системи наукового знання, включений в цю систему. Дана обставина завжди підкреслювали видатні вчені. "Ми повинні визнати - зазначав Н. Бор, - що жоден досвідчений факт не може бути сформульований крім деякої системи понять". Луї де Бройль писав про те, що "результат експерименту ніколи не має характеру простого факту, який потрібно тільки констатувати. У описі цього результату завжди міститься деяка частка тлумачення, отже, до факту завжди домішані теоретичні уявлення.
... Експериментальні спостереження отримують наукове значення тільки після певної роботи нашого розуму, який, яким би він не був швидким і гнучким, завжди накладає на сирій факт відбиток наших прагнень і наших уявлень ".
А. Ейнштейн вважав забобоном переконання в тому, ніби факти самі по собі, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання. Збори емпіричних фактів, як би широко воно не було, без "діяльності розуму" не може призвести до встановлення будь-яких законів і рівнянь.
У розумінні природи факту в сучасній методології науки виділяються дві крайні тенденції: фактуалізм і теоретізм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів по відношенню до різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки. Вірне рішення проблеми полягає в тому, що науковий факт, володіючи теоретичної навантаженням, відносно не залежимо від теорії, оскільки в своїй основі він детермінований матеріальної дійсністю.
Парадокс теоретичної навантаженості фактів дозволяється наступним чином. У формуванні факту беруть участь знання, які перевірені незалежно від теорії, а факти дають стимул для утворення нових теоретичних знань. Останні в свою чергу - якщо вони достовірні - можуть знову брати участь у формуванні новітніх фактів, і т.д.
У науковому пізнанні факти грають двояку роль: по-перше, сукупність фактів утворює емпіричну основу для висунення гіпотез і побудови теорій, по-друге, факти мають вирішальне значення у підтвердженні теорій (якщо вони відповідають сукупності фактів) або їх спростуванні (якщо тут немає відповідності ). Розбіжність одного або декількох окремих фактів з теорією не означає, що останню треба відразу відкинути. Тільки в тому випадку, коли всі спроби усунути протиріччя між теорією і фактами виявляються безуспішними, приходять до висновку про хибність теорії і відмовляються від неї. У будь-якій науці слід виходити з даних нам фактів, які необхідно визнавати, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні.
Таким чином, емпіричний досвід ніколи - тим більше в сучасній науці - не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, а факти завжди так чи інакше теоретично навантажені. Тому вихідний пункт, початок науки - це, строго кажучи, не самі по собі предмети, не голі факти (навіть в їх сукупності), а теоретичні схеми, "концептуальні каркаси дійсності". Вони складаються з абстрактних об'єктів ("ідеальних конструктів") різного роду - постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі і т.п.
Згідно з К. Поппера, абсурдом є віра в те, що ми можемо почати наукове дослідження з "чистих спостережень", не маючи "чогось схожого на теорію". Тому деяка концептуальна точка зору абсолютно необхідна. Наївні ж спроби обійтися без неї можуть, на його думку, тільки привести до самообману і до некритичного використання якої-то неусвідомленої точки зору. Навіть ретельна перевірка наших ідей досвідом сама в свою чергу, вважає Поппер, надихається ідеями: експеримент являє собою плановане дію, кожен крок якого спрямовується теорією.
Таким чином, ми "робимо" наш досвід. Саме теоретик вказує шлях експериментатору, причому теорія панує над експериментальною роботою від її початкового плану і до її останніх штрихів у лабораторії. Відповідно не може бути і "чистої мови спостережень", так як всі мови "пронизані теоріями", а голі факти, взяті поза і крім "концептуальних очок", не є основою теорії.

26. Загальна характеристика теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується домінуванням раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм мислення і "розумових операцій". Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій "вищого порядку" - таких як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи та ін
На основі емпіричних даних тут відбувається уявне об'єднання досліджуваних об'єктів, осягнення їх сутності, "внутрішнього руху", законів їх існування, що становлять основний зміст теорій - "квінтесенції" знання на даному рівні. Найважливіше завдання теоретичного знання - досягнення об'єктивної істини у всій її конкретності і повноті змісту. При цьому особливо широко використовуються такі пізнавальні прийоми і засоби, як абстрагування - відволікання від ряду властивостей і відносин предметів, ідеалізація - процес створення суто уявних предметів ("точка", "ідеальний газ" і т.п.), синтез - об'єднання отриманих в результаті аналізу елементів в систему, дедукція - рух пізнання від загального до приватного, сходження від абстрактного до конкретного та ін Присутність у пізнанні ідеалізацій служить показником розвиненості теоретичного знання як набору певних ідеальних моделей.
Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе, внутрішньонаукова рефлексія, тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарату і т.д. На основі теоретичного пояснення і пізнаних законів здійснюється передбачення, наукове передбачення майбутнього.
Розглядаючи теоретичне пізнання як вищу і найбільш розвинену його форму, слід насамперед визначити його структурні компоненти. До числа основних з них відносяться проблема, гіпотеза, теорія і закон, що виступають разом з тим як форми, "вузлові моменти" побудови і розвитку знання на теоретичному його рівні.
Проблема - форма теоретичного знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, яке виникло в ході пізнання і вимагає відповіді. Проблема не є застигла форма знання, а процес, що включає два основних моменти (етапу руху пізнання) - її постановку і рішення. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, уміння вірно поставити проблему - необхідна передумова її успішного вирішення.
"Формулювання проблеми часто більш істотна, ніж її дозвіл, який може бути справою лише математичного або експериментального мистецтва. Постановка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відображають дійсний успіх в науці".
Гіпотеза - форма теоретичного знання, що містить припущення, сформульоване на основі ряду фактів, справжнє значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання носить ймовірний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обгрунтування. У ході докази висунутих гіпотез: а) одні з них стають справжньою теорією, б) інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються, в) треті відкидаються, перетворюються в оману, якщо перевірка дає негативний результат. Висування нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними.
Згідно Менделєєву, гіпотеза є необхідним елементом природничо-наукового пізнання, яке обов'язково включає в себе: а) збирання, опис, систематизацію та вивчення фактів, б) складання гіпотези або припущення про причинного зв'язку явищ, в) дослідну перевірку логічних наслідків з гіпотез; г) перетворення гіпотез у достовірні теорії або відкидання раніше прийнятої гіпотези і висунення нової. Д. І. Менделєєв ясно розумів, що без гіпотези не може бути достовірною теорії: "Спостерігаючи, зображуючи і описуючи видиме і підлягає прямому спостереженню - за допомогою органів почуттів, ми можемо при вивченні сподіватися, що спершу з'являться гіпотези, а потім і теорії того , що нині припадає покласти в основу досліджуваного ".
Говорячи про ставлення гіпотез до досвіду, можна виділити три їх типи: а) гіпотези, що виникають безпосередньо для пояснення досвіду, б) гіпотези, в формуванні яких досвід відіграє певну, але не виняткову роль, в) гіпотези, які виникають на основі узагальнення лише попередніх концептуальних побудов.
У сучасній методології термін "гіпотеза" вживається у двох основних значеннях: а) форма теоретичного знання, що характеризується проблематичністю і недостовірністю, б) метод розвитку наукового знання. Як форма теоретичного знання гіпотеза повинна відповідати деяким загальним умовам, які необхідні для її виникнення та обгрунтування і які потрібно дотримувати при побудові будь-якої наукової гіпотези незалежно від галузі наукового знання. Такими неодмінними умовами є такі, гіпотеза повинна: ​​а) відповідати встановленим в науці законам, б) бути узгоджена з фактичним матеріалом, на базі якого і для пояснення якого вона висунута, в) не містити в собі протиріч, які забороняються законами формальної логіки, м ) бути простою, не містити нічого зайвого, чисто суб'єктивістського, д) бути застосовні до більш широкого класу досліджуваних споріднених об'єктів, а не тільки до тих, для пояснення яких вона спеціально була висунута, е) допускати можливість її підтвердження або спростування: або прямо - безпосереднє спостереження тих явищ, існування яких передбачається даною гіпотезою (наприклад, припущення Левер'є про існування планети Нептун); або побічно - шляхом виведення наслідків з гіпотези і їх подальшої дослідної перевірки (тобто зіставлення наслідків з фактами).
Розвиток наукової гіпотези може відбуватись у трьох основних напрямках. По-перше, уточнення, конкретизація гіпотези в її власних рамках. По-друге, самозаперечення гіпотези, висунення та обгрунтування нової гіпотези. У цьому випадку відбувається не удосконалення старої системи знань, а її якісна зміна. По-третє, перетворення гіпотези як системи ймовірного знання - підтвердженої досвідом - в достовірну систему знання, тобто в наукову теорію.
Гіпотеза як метод розвитку науково-теоретичного знання в своєму застосуванні проходить наступні основні етапи:
1. Спроба пояснити досліджуване явище на основі відомих фактів і вже наявних у науці законів та теорій. Якщо така спроба не вдається, то робиться подальший крок.
2. Висувається гіпотеза, припущення про причини і закономірності даного явища, його властивостей, зв'язків і відносин, про його виникнення та розвитку і т.п. На цьому етапі пізнання висунуте положення являє собою ймовірне знання, ще не доведене логічно і не настільки підтверджене досвідом, щоб вважатися достовірним. Найчастіше висувається кілька припущень для пояснення одного і того ж явища.
3. Оцінка обгрунтованості, ефективності висунутих припущень і відбір і їх множини найбільш ймовірного на основі зазначених вище умов обгрунтованості гіпотези.
4. Розгортання висунутого припущення в цілісну систему знання і дедуктивне виведення з нього наслідків з метою їх подальшої емпіричної перевірки.
5. Дослідна, експериментальна перевірка висунутих з гіпотези наслідків. В результаті цієї перевірки гіпотеза або "переходить у ранг" наукової теорії, або спростовується, "сходить в науковій сцени". Проте слід мати на увазі, що емпіричне підтвердження наслідків з гіпотези не гарантує повною мірою її істинності, а спростування одного з наслідків не свідчить однозначно про її хибності в цілому. Ця ситуація особливо характерна для наукових революцій, коли відбувається корінна ломка фундаментальних концепцій і методів і виникають принципово нові (і часто "божевільні", за словами Н. Бора) ідеї.
Таким чином, вирішальною перевіркою істинності гіпотези є в кінцевому рахунку практика у всіх своїх формах, але певну (допоміжну) роль у доказі або спростування гіпотетичного знання відіграє і логічний (теоретичний) критерій істини. Перевірена і доведена гіпотеза переходить в розряд достовірних істин, стає науковою теорією.
Завдяки висуненню гіпотези намічаються тільки загальні контури концептуальної структури теорії, обгрунтування ж гіпотези в основних рисах завершує формування цієї структури.
Говорячи про гіпотези, потрібно мати на увазі, що існують різні їх види. Характер гіпотез визначається багато в чому тим, по відношенню до якого об'єкту вони висуваються. Так, виділяють гіпотези загальні, приватні і робочі. Перші - це обгрунтовані припущення про закономірності різного роду зв'язків між явищами. Загальні гіпотези - фундамент побудови основ наукового знання. Другі - це теж обгрунтовані припущення про походження та властивості одиничних фактів, конкретних подій та окремих явищ. Треті - це припущення, що висувається, як правило, на перших етапах дослідження і служить його направляють орієнтиром, відправним пунктом подальшого руху дослідницької думки.
Теорія - найбільш розвинена форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних та суттєвих зв'язків певної області дійсності. Прикладами цієї форми знання є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія самоорганізованих цілісних систем (синергетика) і ін

27. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ НАУКОВОЇ ТЕОРІЇ

Будь-яка теорія - це цілісна система, що розвивається істинного знання (що включає і елементи помилки), яка має складну структуру і виконує ряд функцій. У сучасній методології науки виділяють такі основні елементи структури теорії: 1) Вихідні підстави - ​​фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми і т.п. 2) Ідеалізований об'єкт - абстрактна модель істотних властивостей і зв'язків предметів, що вивчаються (наприклад, "абсолютно чорне тіло", "ідеальний газ" і т.п.). 3) Логіка теорії - сукупність певних правил і способів докази, націлених на прояснення структури і зміни знання. 4) Філософські установки, соціокультурні та ціннісні чинники. 5) Сукупність законів і тверджень, виведених в якості наслідків з основоположень даної теорії у відповідності з конкретними принципами.
Наприклад, у фізичних теоріях можна виділити дві основні частини: формальні обчислення (математичні рівняння, логічні символи, правила тощо) і змістовну інтерпретацію (категорії, закони, принципи). Єдність змістовного і формального аспектів теорії - одне з джерел її вдосконалення і розвитку.
Методологічно важливу роль у формуванні теорії відіграє ідеалізований об'єкт ("ідеальний тип"), побудова якого - необхідний етап створення будь-якої теорії, що здійснюється у специфічних для різних областей знання формах. Цей об'єкт виступає не тільки як уявна модель певного фрагмента реальності, але й містить у собі конкретну програму дослідження, яка реалізується в побудові теорії.
Говорячи про цілі і шляхи теоретичного дослідження взагалі, А. Ейнштейн відзначав, що "теорія переслідує дві мети: 1. Охопити по можливості всі явища в їх взаємозв'язку (повнота). 2. Домагатися цього, взявши за основу як можна менше логічно взаємно пов'язаних логічних понять і довільно встановлених співвідношень між ними (основних законів і аксіом). Цю мету я буду називати "логічної одиничністю".
Різноманіттю форм ідеалізації і відповідно типів ідеалізованих об'єктів відповідає і різноманіття видів (типів) теорій, які можуть бути класифіковані за різними підставами (критеріями). У залежності від цього можуть бути виділені теорії: описові, математичні, дедуктивні та індуктивні, фундаментальні і прикладні, формальні і змістовні, "відкриті" і "закриті", пояснюють і описують (феноменологічні), фізичні, хімічні, соціологічні, психологічні і т. д.
Для сучасної (постнекласичної) науки характерні посилюється математизація її теорій (особливо природничо) і зростаючий рівень їх абстрактності і складності. У сучасній науці різко зросло значення обчислювальної математики (яка стала самостійною гілкою математики), так як відповідь на поставлене завдання часто потрібно дати в числовій формі. В даний час найважливішим інструментом науково-технічного прогресу стає математичне моделювання. Його сутність - заміна вихідного об'єкта відповідної математичної моделлю і надалі її вивчення, експериментування з нею на ЕОМ та з допомогою обчислювальних алгоритмів.
Таким чином, теорія (незалежно від свого типу) має такі основні особливості:
1. Теорія - це не окремі взяті достовірні наукові положення, а їх сукупність, цілісна органічна система, що розвивається. Об'єднання знання в теорію проводиться перш за все самим предметом дослідження, його закономірностями.
2. Не всяка сукупність положень про вивчається предмет є теорією. Щоб перетворитися в теорію, знання повинно досягти в своєму розвитку певного ступеня зрілості. А саме - коли воно не просто описує певну сукупність фактів, а й пояснює їх, тобто коли знання розкриває причини та закономірності явищ.
3. Для теорії обов'язковим є обгрунтування, доказ що входять до неї положень: якщо немає обгрунтувань, немає і теорії.
4. Теоретичне знання має прагнути до пояснення як можна більш широкого кола явищ, до безперервного поглиблення знань про них.
5. Характер теорії визначає ступінь обгрунтованості її визначального початку, що відображає фундаментальну закономірність даного предмета.
6. Структура наукових теорій змістовно "визначена системною організацією ідеалізованих (абстрактних) об'єктів (теоретичних конструктів). Висловлювання теоретичного мови безпосередньо формулюються щодо теоретичних конструктів і лише опосередковано, завдяки їхнім стосункам до позамовної реальності, описують цю реальність".
7. Теорія - це не тільки готове, що стало знання, але й процес його отримання, тому вона не є "голим результатом", а повинна розглядатися разом зі своїм виникненням і розвитком.
До числа основних функцій теорії можна віднести наступні:
1. Синтетична функція - об'єднання окремих достовірних знань в єдину, цілісну систему.
2. Пояснювальна функція - виявлення причинних та інших залежностей, різноманіття зв'язків даного явища, його істотних характеристик, законів його походження і розвитку, і т.п.
3. Методологічна функція - на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи і прийоми дослідницької діяльності.
4. Передбачувальна - функція передбачення. На підставі теоретичних уявлень про "готівковому" стані відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, об'єктів або їх властивостей, зв'язків між явищами і т.д. Передбачення про майбутній стан явищ (на відміну від тих, які існують, але поки не виявлені) називають науковим передбаченням.
5. Практична функція. Кінцеве призначення будь-якої теорії - бути втіленою в практику, бути "керівництвом до дії" щодо зміни реальної дійсності. Тому цілком справедливим є твердження про те, що немає нічого практичніше, ніж хороша теорія. Але як з безлічі конкуруючих теорій вибрати гарну?

28. ЗАКОН як ключовий елемент ТЕОРІЇ

Характеризуючи науку, наукове пізнання в цілому, необхідно виділити її головне завдання, основну функцію - відкриття законів досліджуваної області дійсності. Без встановлення законів дійсності, без вираження їх у системі понять немає науки, не може бути наукової теорії.
Вивчення законів дійсності знаходить своє вираження у створенні наукової теорії, адекватно відображає досліджувану предметну область у цілісності її законів і закономірностей. Тому закон - ключовий елемент теорії, яка є не що інше, як система законів, що виражають суть, глибинні зв'язки досліджуваного об'єкта (а не тільки емпіричні залежності) у всій його цілісності і конкретності, як єдність багатоманітного.
У самому загальному вигляді закон можна визначити як зв'язок (відношення) між явищами, процесами, що є:
а) об'єктивною, тому що притаманна насамперед реального світу, чуттєво-предметної діяльності людей, висловлює реальні відносини речей;
б) істотною, конкретно-загальним. Будучи відображенням істотного в русі універсуму, будь-який закон притаманний усім без винятку процесів даного класу, певного типу (виду) і діє завжди і скрізь, де розгортаються відповідні процеси і умови;
в) необхідної, тому що, будучи тісно пов'язаний із сутністю, закон діє і здійснюється з "залізною необхідністю" у відповідних умовах;
г) внутрішньої, так як відображає самі глибинні зв'язки і залежності даної предметної області в єдності всіх її моментів і відносин в рамках деякої цілісної системи;
д) повторюваної, стійкою, тому що "закон є міцне (залишається) в доказі", "ідентичне в доказі", їх "спокійне відображення" (Гегель). Він є вираз деякого сталості певного процесу, регулярності його протікання, однаковості його дії в умовах.
Стабільність, інваріантність законів завжди співвідноситься з конкретними умовами їх дії, зміна яких знімає дану інваріантність і породжує нову, що і означає зміну законів, їх поглиблення, розширення чи звуження сфери їх дії, їх модифікації і т.п. Будь-який закон не є щось незмінне, а являє собою конкретно-історичний феномен. Зі зміною відповідних умов, з розвитком практики та пізнання одні закони сходять зі сцени, інші знову з'являються, змінюються форми дії законів, способи їх використання і т.д.
Найважливіша, ключове завдання наукового дослідження - "підняти досвід до загального", знайти закони даної предметної області, певної сфери (фрагмента) реальної дійсності, висловити їх у відповідних поняттях, абстракціях, теоріях, ідеях, принципах і т.п.
В. Гейзенберг, вважаючи, що відкриття законів - найважливіше завдання науки, зазначав, що, по-перше, коли формулюються великі всеосяжні закони природи - а це стало вперше можливим у ньютонівської механіки - "мова йде про ідеалізацію дійсності, а не про неї самої ". Ідеалізація виникає тому, що ми досліджуємо дійсність за допомогою понять. По-друге, кожен закон має обмеженою областю застосування, поза якою він нездатний відображати явища, тому що його понятійний апарат не охоплює нові явища (наприклад, в поняттях ньютонівської механіки не можуть бути описані всі явища природи). По-третє, теорія відносності і квантова механіка є "дуже загальні ідеалізації вельми широкої сфери досвіду та їх закони будуть справедливі в будь-якому місці і в будь-який час - але тільки щодо тієї сфери досвіду, в якій застосовні поняття цих теорій".
Закони відкриваються спочатку у формі припущень, гіпотез. Подальший досвідчений матеріал, нові факти наводять до "очищення цих гіпотез", усувають одні з них, виправляють інші, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Одне з найважливіших вимог, яким повинна задовольняти наукова гіпотеза, полягає в її принциповій можливості перевірки на практиці (у досвіді, експерименті тощо), що відрізняє гіпотезу від всякого роду умоглядних побудов, безпідставних вигадок, необгрунтованих фантазій і т.д.
Оскільки закони відносяться до сфери сутності, то найглибші знання про них досягаються не на рівні безпосереднього сприйняття, а на етапі теоретичного дослідження. Саме тут і відбувається в кінцевому рахунку зведення випадкового, видимого лише в явищах, до дійсного внутрішньому руху. Результатом цього процесу є відкриття закону, точніше сукупності законів, властивих цій сфері, які у своїй взаємозв'язку утворюють "ядро" певної наукової теорії.
Розкриваючи механізм відкриття нових законів, Р. Фейнман зазначав, що "... пошук нового закону ведеться наступним чином. Перш за все про нього здогадуються. Потім обчислюють наслідки цієї здогадки і з'ясовують, що спричинить за собою цей закон, якщо виявиться, що він справедливий . Потім результати розрахунків порівнюють з тим, що спостерігається в природі, з результатами спеціальних експериментів або з нашим досвідом, і за результатами таких спостережень з'ясовують, так це чи не так. Якщо розрахунки розходяться з експериментальними даними, то закон неправильний ". При цьому Фейнман звертає увагу на те, що на всіх етапах руху пізнання важливу роль відіграють філософські установки, якими керується дослідник. Вже на початку шляху до закону саме філософія допомагає будувати здогади, тут важко зробити остаточний вибір.
Відкриття та формулювання закону - найважливіша, але не остання завдання науки, яка ще повинна показати, як відкритий нею закон прокладає собі шлях. Для цього треба за допомогою закону, спираючись на нього, пояснити всі явища даної предметної області (навіть ті, які здаються йому суперечать), вивести їх все з відповідного закону через цілий ряд посередніх ланок.
Різноманіття видів відносин і взаємодій в реальній дійсності служить об'єктивною основою існування багатьох форм (видів) законів, які класифікуються за того чи іншого критерію (підставі). За формами руху матерії можна виділити закони: механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні (суспільні); за основними сферами дійсності - закони природи, закони суспільства, закони мислення; за ступенем їхньої спільності, точніше - по широті сфери і дії - загальні ( діалектичні, загальні (особливі), приватні (специфічні); за механізмом детермінації - динамічні і статистичні, причинні і непрічінние; за їх значимістю і ролі - основні і неосновні; по глибині фундаментальності - емпіричні і теоретичні і т.д.

29. ЄДНІСТЬ Емпіричне і теоретичне

При всьому своєму відмінності емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємопов'язані, межа між ними умовна й рухлива. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх узагальнює і пояснює), ставить перед ним нові, більш складні завдання. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії нове власне утримання, відкриває нові, більш широкі горизонти для емпіричного пізнання, орієнтує і направляє його у пошуках нових фактів, сприяє вдосконаленню його методів і засобів і т.п.
Наука як цілісна динамічна система знання не може успішно розвиватися, не збагачуючись новими емпіричними даними, не узагальнюючи їх у системі теоретичних засобів, форм і методів пізнання. У певних точках розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки. Проте неприпустимо абсолютизувати один з цих рівнів на шкоду іншому.
Торкаючись цієї проблеми стосовно до природознавства, Гейзенберг зазначав, що протиріччя між емпірикою і теоретиком виявилося вже в античній філософії і пройшло через всю історію природознавства. Як показала ця історія, "правильне опис явищ природи склалося в напруженій протилежності обох підходів. Чистий математична спекуляція безплідна, якщо у своїй грі зі всілякими формами вона не знаходить шляхи назад, до тих досить деяким формам, з яких реально побудована природа. Але і чиста емпірія безплідна, оскільки нескінченні, позбавлені внутрішнього зв'язку таблиці в кінцевому рахунку душать її. Вирішальне просування вперед може бути результатом лише напруженого взаємодії між великою кількістю фактичних даних і математичними формами, потенційно їм відповідними ".