Зміст договору як обопільного юридичного акту сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові в силу чинного законодавства. Іншими словами, зміст цивільно-правового договору - це ті умови, за якими укладено відповідну угоду сторін. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання (ст. 151 ЦК України), то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.
Згідно зі ст. 153 ЦК України, договір вважається укладеним, якщо між сторонами в необхідній певних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло цих умови можна визначити, проаналізувавши норму ЦК і спеціальних нормативних актів, які регулюють даний вид договірних відносин.
Істотними є також ті умови, які прямо не названі такими у нормативних актах, але вкрай необхідні для договору даного виду (наприклад, умови про ціну необхідно для будь-якого возмездного договору).
Від суттєвих або необхідних умов, за якими сторони обов'язково повинні домовитися, щоб договір вважався укладеним, необхідно відрізняти звичайні і випадкові умови. До звичайних належать ті умови, які самі по собі передбачаються і, як правило, у договір не включаються тому, що передбачені в диспозитивних нормах цивільного права. Невключення звичайних умов у договір не позначається на його силі. У цьому випадку приймаються правила відповідної правової норми. Наприклад, якщо в договорі не зазначено місце виконання договору, то сторони мовчазно погодилися виконати зобов'язання в місці, визначеному в самому законі (ст. 167 ЦК України). Але якби сторони побажали встановити нове місце виконання, тоді вони повинні передбачити це в договорі.
Випадковими називаються такі умови договору, які зазвичай не передбачаються в договорі такого типу, але можуть бути включені до його змісту за угодою сторін.
Проаналізувавши системи чинного ЦК України, можна зробити висновок, що розміщення договірних інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20 - 38), здійснено за ознаками, що характеризує юридичні наслідки укладення окремих договорів. На підставі цього виділено такі групи цивільно-правових договорів:
1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, поставка енергетичних ресурсів);
2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда);
3) договори на виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт);
4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори);
5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, кредитний договір, посередницькі послуги);
6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво).
Оскільки договір довічного утримання - це один з видів цивільно-правових договорів, то він повинен відповідати всім вимогам, що пред'являються до даного виду зобов'язань, а також виконувати всі притаманні цивільно-правовими договорами функції.
За договором довічного утримання одна сторона, яка є особою непрацездатним за віком або за станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частина, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (ст. 425 ЦК України).
Визначення як предмета договору, тільки будинків обумовлювалося, по-перше, тим, що на праві власності за часів Радянського Союзу могло бути лише тільки це майно, а по-друге, що таким чином дозволялася проблема забезпечення житлом, тобто це умова задовольняло інтереси сторін, а також інтереси держави.
За законодавством України об'єктом правового регулювання за договором довічного утримання визначається лише житловий будинок або його частину. Проте з реформуванням відносин власності і виникненням у громадян права на інше, крім житлового будинку, нерухоме майно, межі застосування ст. 425 ГК України, на практиці розширилися. Так, об'єктом договору довічного утримання стали також визнаватися та квартири (їх частини) 1, а проект ЦК передбачає досить широке коло об'єктів, які можуть бути предметом відчуження за договором довічного утримання. Згідно зі ст. 798 проекту ЦК України, таким майном може бути будинок або його частина, квартира, інше нерухоме майно, а також і рухоме майно, яке має значну вартість.
Згідно чинного ЦК України, договір довічного утримання належить до групи договорів про надання послуг. У проекті ЦК України цей вид договору віднесено до групи договорів, згідно з якими майно передається у власність і розглядається як різновид договору купівлі-продажу.
А.А. Підопригора, обгрунтовуючи таку позицію розробників проекту, пише, що раніше законодавець виходив з того, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок або його частина, має на меті в першу чергу отримати зміст, догляд та інші послуги, в яких воно потребує через непрацездатності, проте тепер розробники проекту визначили, що метою договору довічного утримання є саме відчуження права власності на певне майно, тому в проекті зазначений договір вважається різновидом договору купівлі-продажу і його віднесено до цієї групи договоров2.
А чи можна погодитися з тим, що тепер мета договору довічного утримання змінилася і непрацездатна особа має намір лише передати своє майно у власність іншій особі?
Все ж таки з цим погодитися не можна, оскільки метою цього договору є не тільки і не стільки передача майна у власність набувача. Головною метою було і залишається бажання відчужувача отримувати довічне повне матеріальне і нематеріальне особливо забезпечення від набувача майна. Договір довічного утримання крім надання відчужувачу чисто побутових послуг (придбання речей і продуктів, забезпечення потреб у житлі та ін) заснований також на довірчому характері відносин між його учасниками, на шанобливе ставлення їх один до одного, обліку психологічних особливостей одне одного. Якби відчужувач головною метою мав передачу майна у власність, тоді чому б йому це майно не передати за звичайним договором купівлі-продажу? І чому цей договір називається договором довічного утримання? Відомо, що суть будь-якого договору (юридична природа) визначається його основною метою, а не супутніми елементами. У договорі довічного утримання основним є довічне отримання відчужувачем певного змісту від набувача, а передача майна у власність є необхідною, але супутнім елементом цього договору.
Договір довічного утримання не можна розглядати як договір купівлі-продажу через властивих йому істотних ознак і відмінностей, хоча і має ряд схожих рис з договорами, спрямованими на відчуження майна.
Як і в результаті виконання договорів купівлі-продажу, міни, дарування і, за договором довічного утримання майно переходить у власність набувача майна, який одночасно несе ризик випадкової загибелі майна і тягар усіх лежать на власника обов'язків. Спільність договору довічного утримання та зазначених вище договорів дозволяє поширити на відносини сторін довічного утримання, пов'язані з передачею майна, його оплатою та державною реєстрацією в місцевих органах виконавчої влади (ст. 227 ЦК України) правила про купівлю-продаж (глава 20 ЦК України). Проте відповідні правила застосовуються до відносин довічного утримання лише в тій мірі, в якій вони не змінені приписами глави 37 ЦК і не суперечать суті договору довічного утримання.
Однак подібність довічного утримання з купівлею-продажем та іншими договорами про передачу майна у власність не перетворюють договір довічного утримання в їх різновид. Йому притаманні такі специфічні ознаки, які свідчать про його самостійності в ряду інших цивільно-правових договорів, спрямованих на відчуження майна. Договір довічного утримання призводить до встановлення між що беруть участь в ньому особами особливих правових відносин.
Договір довічного утримання - це відшкодувальний договір. Але на відміну від договору купівлі-продажу, відповідно до якого покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму, за договором довічного утримання набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Привертають увагу два моменти, які визначають специфіку цього договору.
По-перше, набувач винагороджує відчужувача не грошима (хоча як вид матеріального забезпечення аліментірованіе відчужувача у вигляді певних грошових сум, безумовно, не виключається), як у договорі купівлі-продажу, а шляхом надання певних обумовлених благ (приміщення для проживання, своєчасного і калорійного харчування, наприклад, сніданку, обіду і вечері), зобов'язується організовувати побутове та медичне обслуговування відчужувача, забезпечувати його одягом, взуттям, лікарськими препаратами, газетами, журналами, художньої та іншою літературою, засобами зв'язку (радіо, телебачення, телефон), надавати можливість відвідування культурно-масових закладів (театрів, кінотеатрів). Сторони можуть домовитися і про інших додаткових умовах і формах надання послуг. У той же час, зменшує зобов'язання набувача майна в порівнянні з тими, які передбачені законодавством, не допускається.
По-друге, істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна. Якщо такий договір допускає строгу визначеність ціни вже в момент його укладення, то договір довічного утримання є договором з певним елементом невизначеності, тобто на час його ув'язнення ще не відомі дійсний розмір витрат, які понесе набувач, а тому й їх співвідношення до вартості придбаного житлового будинку (квартири) не може бути визначено. Вищесказане підтверджує, що договір довічного утримання має характерний ознака - надання послуг з догляду або змісту особи. Тому за чинним законодавством цей договір віднесений не до договорів відчуження прав власності, а до договорів про надання послуг.
Якщо за договором купівлі-продажу у набувача може виникнути як право власності, так і оперативного управління, то за договором довічного утримання - тільки право власності. У той же час договір довічного утримання (на відміну від договору купівлі-продажу) створює певне обмеження у здійсненні набувачем права власності: відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається (ч. 1 с. 427 ЦК України).
Виникаючі з договору довічного утримання відносини носять тривалий, стабільний довірчий характер і можуть тривати довгі роки. Механізм правового регулювання відносин довічного утримання побудований з таким розрахунком, щоб підтримувати ці їхні якості. Одночасно з цим для довічного утримання, як ніякого іншого договору, характерний ознака алеаторної (ризикованості, від лат. Alea - гральна кістка, випадковість). На відміну від купівлі-продажу або міни, які за загальним правилом опосередковує акти еквівалентного товарообміну, договір довічного утримання пов'язаний з ризиком того, що розмір наданих послуг виявиться більше або, навпаки, менше вартості відчуженого у довічне утримання майна. Вважається, що укладаючи договір довічного утримання, сторони усвідомлюють дану обставину і з ним погоджуються. Тому суперечило б самій суті аналізованого договору введення в нього умови про те, що загальний розмір надання послуг, які можуть бути надані, або виплачені, обмежуються вартістю переданого майна (в даному випадку, вважаю, буде не зайвим вказати, що сам процес укладання договору довічного змісту вимагає обов'язкового узгодження умов даної угоди між сторонами особисто).
1.2. Суб'єкт і об'єкт договору довічного утримання
Правове регулювання відносин довічного утримання в ЦК здійснюється в основному на засадах диспозитивності. Більшість норм глави 37 ЦК України сформульовано таким чином, щоб забезпечити необхідну врегульованість відносин сторін навіть у тих випадках, коли ті чи інші питання в самому договорі сторонами не враховано. Однак, слід зазначити, що кількість питань, які повинні бути прямо обумовлено в договорі досить невелика. До них, зокрема, належать питання про розмір, що надаються.
У той же час, ряд конкретних відносин довічного утримання врегульовано імперативним чином. В основному це стосується питань, пов'язаних з гарантіями їх законності та стабільності, а також забезпеченістю прав відчужувачів майна. Як вже зазначалося, надання відносинам довічного утримання зазначених властивостей є однією з головних цілей правового регулювання.
Спірним є питання: з якого моменту договір довічного утримання вступає в законну (юридичну) силу? Так, А.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, А.А. Підопригора вважають, що зазначений договір вступає в законну силу з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок (інше майно). Тому вони вважають договір довічного утримання реальним1. С.Я. Фурса, Є.І. Фурса висловлюють думку, що законом не передбачено, з якого моменту договір довічного утримання набуває законної сили, а з точки зору права договір вступає в законну силу з моменту вчинення дій громадян, організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов'язки (ст. 4 ЦК України). У даному випадку, вважають вони, що одна сторона (яка потребує догляду або змісті) з укладенням договору довічного утримання здійснила передбачені дії, а інша сторона договору у даному випадку отримує майно за умови надання допомоги за змістом.
Таким чином, договір може набувати юридичну силу з того моменту, коли почалося надання послуг з утримання і це положення має випливати з самого змісту договору. Так, якщо вміст передбачалося в щоденному догляді, то в такому випадку, надання змісту хоча б один день. Якщо ж зміст пов'язувалося з передачею грошей один раз на місяць (тиждень, день), то з моменту передачі грошей хоча б один раз. Однак необхідно пов'язати виконання умов договору з фактичним їх здійсненням, яке викликає необхідність точного їх визначення.
У радянській юридичній літературі О.А. Красавчиков пов'язував закінчення даного договору не з моментом досягнення угоди про передачу будинку з умовою довічного утримання, а з самою передачею. На його думку, обов'язки з передачі будинку, яка передувала б самій передачі, в даному випадку не існує, і набувач не має права вимагати йому примусової передачі будинку на тій підставі, що угода про відчуження будинку вже досягнуто і навіть прибраний в необхідну законом форму. Виходячи з цього автор зробив висновок, що даний договір є реальним, вважається укладеним з моменту належно оформленої передачі дома1.
Однак, в радянській літературі висловлено й інша думка. Вважаємо, що оскільки відчуження будинку має бути нотаріально посвідчений з подальшою реєстрацією договору у виконкомі місцевих рад, то договір повинен вважатися укладеним з моменту убирання угоди у відповідну форму, що має конструктивне значення. Таким чином, він є консесуальний, а з цієї причини може бути і взаємним (двостороннім) 2.
З точки зору практика, саме з цим твердженням можна погодитися з наступних підстав.
Так, закон вельми суворо підходить до форми договору довічного утримання. Даний договір належить до числа небагатьох цивільно-правових договорів, які підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, а Законом України
"Про нотаріат" (ст. 1) саме на нотаріат покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення. Раз нотаріальна діяльність спрямована на надання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам, то і договір довічного утримання набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення зі всіма наслідками, що випливають з нього наслідками, тобто нотаріально посвідчений договір довічного утримання свідчить не тільки про перехід права власності, але і про обов'язок особи надавати утримання до смерті іншої особи.
Таким чином, сам закон вказує на те, що в угоді зацікавлені обидві сторони і у правовідносинах, що виникають внаслідок укладення договору довічного утримання. Обидві сторони можуть наполягати на розірванні договору, якщо їх права будуть порушуватися. Тому неможливо одночасно говорити про те, що договір довічного утримання є одностороннім і може регулюватися за правилами купівлі-продажу. Правовідносини, що виникають на підставі укладеного договору довічного утримання, більш складні. Тут зв'язуються гуманістичні принципи та інтереси як обох сторін, так і державні. Підтвердженням цього є вимога чинного законодавства з приводу того, що у разі загибелі майна набувач не звільняється від виконання обов'язків, узятих на себе за договором (ч. 2 ст. 427 ЦК України).
Враховуючи вищесказане, ще слід додати, що фактичне дію договору довічного утримання має бути з умовою неспричинення утримувачем шкоди здоров'ю утриманця. Це положення має бути аналогічним ч. 1 ст. 528 ДК, яка передбачає неможливість стати спадкоємцем особи, яка позбавила життя спадкодавця чи здійснила замах не його життя. Тому такі договори повинні супроводжуватися періодичним контролем з боку органів опіки та піклування за умов утримання або надання іншої допомоги. Виходячи з гуманістичних і правоохоронних позицій держава не може залишити особа, яка перебуває у важкому фізичному стані без державної правового захисту. Тому пропонується про випадки посвідчення договорів довічного утримання повідомляти органи опіки та піклування для здійснення контролю за виконанням умов договору. У такому випадку ці органи зможуть ставити питання про розірвання таких договорів або визнання їх недійсними. Якщо умови будуть порушуватися утримувачем. А може такий контроль, навпаки, стане підтвердженням виконання умов договору. У зв'язку з цим необхідно розглядати ці правовідносини в контексті з іншими галузями права, які можуть вплинути на ці правовідносини.
Так, звертає увагу питання про можливий зв'язок між розглянутими правовідносинами і аліментні обов'язки батьків і дітей, а саме можливості укладати такі угоди, коли обидві сторони мають родинні відносини і з КпШС України зобов'язані надавати утримання. Ці питання, хоча і тісно пов'язані між собою, але лежать в різних площинах. На першому плані є право особи на вибір конкретної особи власника, якщо у нього є майно, яке дає можливість ставити питання про укладення відповідної угоди. І в тому випадку, якщо такого майна немає, то особа може звертатися до осіб, які зобов'язані надавати такий зміст.
Говорячи про договір довічного утримання, слід зупинитися на питанні його державної реєстрації. Так, чинний ЦК України не містить такої норми. Передбачуваний проект ЦК України, як більш прогресивний, включає норму про обов'язкову державну реєстрацію такого договору, якщо він передбачає відчуження нерухомого майна. Але й нове, пропоноване цивільне законодавство не ставить питання про терміни такої реєстрації, що, однак, є не менш Сажнев питанням. Розглянемо приклад. 13.03.93 р. Я.В. був укладений договір довічного утримання з Ж.В. і засвідчений в I миколаївської держнотконтори. Згідно з цією угодою Я.В. була передана у власність квартира, що належить Ж.В. на праві власності. Виконуючи умови договору довічного утримання, Я.В. проживала з Ж.В. в його квартирі і прописалася в установленому порядку, але договір довічного утримання зареєструвала в БТІ 6.06.94 р. У листопаді 93г. Ж.В. помер, і його спадкоємець Ж.А. 16.04.94 р. оформив свідоцтво про право на спадщину в I миколаївської держнотконтори. Це стало можливим завдяки тому, що Я.В. до цього часу не зареєструвала договір в БТІ (законом терміни реєстрації не передбачені). 19.12.94 р. Я.В. звертається з позовом до Центрального районного суду м. Миколаєва про скасування свідоцтва про право на спадщину, виданого I миколаївської держнотконтори. Ж.А. подає зустрічний позов до суду про визнання договору довічного утримання недійсним. Судовий розгляд тривав не один рік. 2.10.96 р. Я.В. померла. Судом правонаступником був визнаний її спадкоємець Я.Л. Крім того, в листопаді 1996 р. Ж.А. уклав договір купівлі-продажу з К.Є. Лише в червні 2000 р. судом було прийнято рішення про скасування свідоцтва про право на спадщину, та визнання права власності за Я.Л., мотивуючи тим, що 13.03.93 р. був укладений належним чином договір довічного утримання між Я.В. і Ж.К. і з моменту його нотаріального посвідчення Я.В. стала власницею належала Ж.К. квартири, а отримання свідоцтва про право на спадщину Ж.А. стало можливим лише завдяки тому, що договір довічного утримання не був зареєстрований в БТІ.
Таким чином, цих багатьох судових розглядів можна було б уникнути, якби законом був визначений термін, протягом якого необхідно здійснити реєстрацію в БТІ, як у випадках з договорами про відчуження автомототранспорту, які в десятиденний термін підлягають обов'язковій реєстрації в органах державної автоінспекції.
1.3. Учасники договору довічного утримання
Стороною даного договору може бути лише особа, яка відповідає загальним вимогам до контрагентів у договорах. Однак, чинний ЦК України передбачає спеціальні вимоги, яким повинна відповідати сторона в договорі довічного утримання. Такими вимогами є: відчужувачем може бути лише фізична особа, яка має певне майно на праві власності (будинок, квартиру), ця особа повинна бути непрацездатним за віком або за станом здоров'я. Непрацездатним за віком, як це передбачено пенсійним законодавством, визнаються: чоловіки, які досягли 60 років і жінки - 55 років, тобто при укладанні договору довічного утримання вирішальне значення має досягнення громадянином загального пенсійного віку, причому він не обов'язково повинен отримувати пенсію. При цьому не має значення фактичний стан здоров'я за віком, якщо відчужувач досяг пенсійного віку. У випадку, якщо мова йде про непрацездатному за станом здоров'я, тобто інваліди I, II та III групи, то вік відчужувача не має значення. Головне, щоб відчужувач був непрацездатним, а внаслідок чого настала непрацездатність, то ця обставина правового значення не має.
Факт непрацездатності відчужувача за станом здоров'я має бути підтверджений відповідними медичними висновками чи документами.
Безумовно, відчужувачем жилого будинку (квартири) не може бути неповнолітня особа. Укладення такого договору неповнолітнім суперечило б її природі, оскільки в законі він визначений як договір довічного утримання, в той час, як неповнолітній міг би укласти його лише на певний термін, а точніше, до досягнення повноліття.
Проект ЦК України не містить такої вимоги до відчужувача, як непрацездатність. Згідно зі ст. 798 проекту ЦК за договором довічного утримання одна сторона (фізична особа) передає у власність іншої сторони (фізичній або юридичній особі) будинок або його частина, квартиру, інше нерухоме або має значну вартість, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві або зазначеній їм третій особі довічне грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.
Отже, згідно проекту ЦК України, відчужувачем може бути будь-яка фізична особа, яка має майно на праві власності, яким воно може розпоряджатися на свій розсуд, а з цього автоматично випливає, що будинок (його частина), квартира (її частина) та інше нерухоме майно , яке має перейти у власність набувача за договором, не може бути обтяжене заставою або іншими зобов'язаннями.
Однак, існує протилежний, досить-таки своєрідний погляд з даного питання. Так, кандидат юридичних наук, доцент Міжнародного Соломонового Університету Ю. Космін вважає, що з таким нововведенням проекту ЦК України навряд чи можна погодитися. Обгрунтовуючи тим, що працездатну особу, передавши своє майно з метою довічного утримання його набувачем, стає по суті утриманцем. Таким чином, працездатну особу законодавцем об'єктивно заохочується до дармоїдства, законодавець як ніби підтримує саму ідею такого існування, однак це не відповідає змісту і спрямованості діяльності держави. Кожна людина в суспільстві повинен і зобов'язаний примножувати суспільне багатство, оскільки він користується тими благами, які фактично створені попередніми поколіннями. Власність - це не тільки право, але і обов'язок зберігати і примножувати її. Непродуктивне існування працездатної особи за рахунок свого майна - це не тільки аморально, а також шкідливо як для цієї особи особисто (воно деградує), так і для співгромадян. Зміст працездатної людини суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розважливості. Звичайно, власник має право розпоряджатися майном на свій розсуд, однак, Конституція України застерігає, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (ст. 41 Конституції України) 1.
З такою позицією можна було б погодитися, але необхідно врахувати всю складність економічної ситуації на Україні, в тому числі і факт зростаючого рівня безробіття. Можливо, для багатьох громадян вирішення проблем матеріального характеру станеться з допомогою укладання договору довічного утримання.
Тут добре б звернути увагу на те, як російські законодавці підійшли до вирішення даного питання. У цивільному праві Російської Федерації з'явився новий правовий інститут - ренти. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на отримане майно періодично виплачувати одержувачу ренту у вигляді певної грошової суми або наданням коштів на його утримання в іншій формі (ч. 1 ст. 583 ГК РФ).
ГК РФ виділяє три різновиди єдиного за своєю суттю рентного договору - постійну ренту, довічну ренту і довічне утримання з утриманням, присвячуючи кожної з них окремий параграф (глава 33). Зазначені види ренти, співпадаючи в своїх істотних ознаках, різняться між собою рядом більш приватних моментів. Так, є відносини у формі надання утримання, його мінімальному розмірі, терміни подання, суб'єктному складі зобов'язання, можливість правонаступництва і викупу ренти і т.д. При цьому відмінності існують як між постійною і довічної рентою, з одного боку, і довічним утриманням з утриманням, з іншого, так і між довічної рентою і довічним утриманням з утриманням, з одного боку, і постійної рентою, з іншого. Особливості, властиві лише даному конкретному виду ренти, характерні в найбільшою мірою для довічного змісту з утриманням, що пов'язано з довірчим (фідуціарних) характером виникає при цьому зобов'язання.
Такий поділ вважається цілком виправданим, тому що це дозволяє уникнути багатьох розбіжностей як теоретичного, так і практичного характеру, зокрема, суб'єктного складу даного виду договору.
Ще однією особливістю договору довічного утримання є те, що набувачем майна може бути лише дієздатна особа. Умова це випливає з тих зобов'язань, які набувач майна покладає на себе по відношенню до відчужувачу, і які він повинен здійснювати особисто. Обов'язковість особистої турботи про відчужувача грає чималу роль у договорі довічного утримання. Як було вже зазначено, укладаючи такий договір, старий безпорадна людина або інвалід розраховує іноді не стільки на одержання матеріального забезпечення, скільки на особисту турботу, яку може надати тільки особа, в змозі це здійснити.
Згідно з чинним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки фізична особа, хоча у чинному ЦК України сказано, що відчужувач передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частина, тобто не підкреслюється, що ця особа повинна бути обов'язково фізичним. Однак судова практика визнає набувачем за договором довічного утримання лише фізична особа, обгрунтовуючи це тим, що юридична особа не може бути набувачем за цим договором, оскільки укладення договору довічного утримання виходить за рамки.
Ю. Космін також не поділяє позицію розробників проекту ЦК України з приводу того, що набувачем майна може бути юридична особа. Обгрунтовує він це тим, що відносини за договором довічного утримання у своїй підставі мають, перш за все, довірчий характер. Відчужувач знає набувача, довіряє йому і вступає з ним у визначений психологічний контакт. Останнє зовсім неможливо, коли набувачем є юридична особа.
Проте ряд авторов1 висловлює думку про недоцільність такого обмеження, обгрунтовуючи це тим, що юридична особа може мати більші можливості для матеріального забезпечення відчужувача. Дійсно, проект ЦК України визнав можливим придбання права власності на майно за договором довічного утримання також і юридичною особою. Згідно з ч. 1 ст. 798 проекту ЦК України набувачем майна за договором довічного утримання може бути будь-як фізична, так і юридична особа. Такої ж думки дотримуються і російські законодавці (ч. 1 ст. 601 ЦК РФ). Розглянемо приклад. Працездатне особа укладає договір довічного утримання з юридичною особою, за якою відчужувач (фізична особа) передає у власність набувачеві майна (юридичній особі) квартиру, взамін чого набувач майна зобов'язується виплачувати відчужувачеві певну грошову суму. Чи схожі дані відносини на договір довічного утримання у звичному для нас розумінні? Ні. Тоді представляється можливим такі правовідносини виділити в окремий правовий інститут, як, наприклад, це зробили російські законодавці, ввівши інститут ренти. Більше того (це вже зазначалося раніше), розділивши інститут ренти на три підвиди, вони дозволили цілий ряд суперечностей, пов'язаних з суб'єктним складом, право викупу ренти, предметом договору ренти. Так, наприклад, згідно з ч. 1 ст. 601 ЦК РФ за договором довічного змісту з утриманням у власність передається тільки нерухоме майно (житловий будинок, квартира, земельна ділянка), але це питання буде розглянуто далі.
Важливим з правової точки зору є питання про можливість непрацездатним подружжю укладати договір довічного утримання з однією особою. Об'єднання в одному договорі двох договорів про зміст двох осіб процесуально складне, оскільки термін їх дії буде в більшості випадків різним і може ускладнюватися згодою кожної особи на продовження або розірвання договору. З процесуальної точки зору немає ускладнень для посвідчення договору з кожним з подружжя або лише тільки з одним з них, тому що в даному випадку немає навіть необхідності розділяти майно в натурі, а необхідно лише вказати його частку.
Спірним було питання, чи може довічне утримання за договором надаватися тільки відчужувачеві будинку (квартири) або воно може надаватися і третім особам за вказівкою відчужувача. Зі змісту ст. 425 ГК України випливає, що матеріальне забезпечення за даним договором може надаватися тільки відчужувачу - непрацездатному особі, на відміну від російського законодавства (ч. 1 ст. 601 ЦК РФ), яке передбачає довічне утримання з утриманням на користь третьої особи, зазначеної власником майна. Однак необхідно відзначити, що і в даному випадку проект ЦК України пішов далі, в п. 2 ст. 798 якого зазначається: «Допускається встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними, якщо інше не передбачено договором». Отже, договором може бути обумовлено право на одержання утримання і на користь третіх осіб, яких, безумовно, вказує відчужувач майна.
У літературі існує думка, що договір довічного утримання може укладатися за участю представників як відчужувача, так і пріобретателя1. Вказується також, що необхідно враховувати специфічність даної угоди і в довіреності на право її висновки повинні бути вказані не тільки всі види матеріального забезпечення, які будуть надаватися набувачем майна відчужувачеві, а й інші умови, наприклад, грошова оцінка, яка, як відомо, визначається за згодою сторін, кімната, якою буде користуватися відчужувач. Відсутність у довіреності даних, наявність яких вимагається законодавством, унеможливлює укладання договору.
Дійсно, законодавством України не встановлено заборону для оформлення договору довічного утримання через представників. Разом з тим, укладання подібних договорів за дорученням, як з боку відчужувача, так і з боку набувача майна, на мій погляд, навряд чи допустимо.
Нотаріальна, а головним чином, судова практика показує, що найбільш поширеним підставою для розірвання договорів довічного утримання є виникли між сторонами в процесі виконання договору конфлікти з приводу не стільки кількості, скільки якості наданих послуг з утримання відчужувача. Договір довічного утримання, крім надання одержувачу змісту чисто побутових послуг (придбання речей і продуктів, забезпечення потреб в житло і т.д.) заснований, також, на довірчому характері відносин між його учасниками, на шанобливе ставлення їх один до одного, обліку психологічних особливостей один одного. При укладанні договору довічного утримання за дорученням, коли набувач елементарно може бути не знайомий з відчужувачем майна, забезпечення безспірності угоди майбутньому представляється малоймовірним. У такому випадку важко говорити і про максимальної конкретизації умов договору, навіть якщо доручення досить докладно визначає зміст майбутнього договору.
Керуватися ж при нотаріальному посвідченні договору тільки твердженнями представника, який діє за дорученням, про те, що всі умови договору між відчужувачем та набувачем майна узгоджені особисто, а також, що представникові добре відомі індивідуальні вимоги до майбутнього договору, щонайменше, необачно.
Можливо, що подібного роду сумніви характерні тільки для нотаріуса, що посвідчує договір і несе відповідальність за виниклі на підставі нього правові наслідки, однак розібратися глибше над поставленим питанням, очевидно, буде.

Розділ 2. Юридичний зміст договору довічного утримання
2.1. Форма договору довічного утримання
Як вже зазначалося, договір довічного утримання підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Дана вимога є цілком виправданим, оскільки договори довічного утримання найчастіше укладаються особами, які потребують особливої ​​правової захищеності, тут нерідкі спроби зловживань і обходу закону, що укладають його особи часто мають слабке уявлення про свої права та наслідки укладання договору тощо У цих умовах допомога нотаріуса, зокрема, встановлення їм справжньої волі сторін, що укладають договір, і перевірка законності його змісту, здатна виявитися неоціненною послугою для обох сторін і запобігти подальшим судові суперечки.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат», вчинення нотаріальних дій покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю. Покладаючи на нотаріальні органи функцію вчинення нотаріальних дій, держава наділяє їх владними повноваженнями (компетенцією).
Законодавство про нотаріат, на відміну від ЦПК України не містить норми, яка закріплює загальні правила підвідомчості справ нотаріальним органом. У Законі прямо перераховуються нотаріальні дії, що складають у сукупності компетенцію нотаріальних органів.
Повноваження нотаріальних органів на вчинення нотаріальних дій регламентуються в залежності від суб'єкту, уповноваженому здійснювати нотаріальні функції.
Згідно Закону України «Про нотаріат», найбільш широке коло нотаріальних дій здійснюється в державних нотаріальних конторах, які перераховані в ст. 34 Закону. Компетенція приватного нотаріуса кілька вже компетенції державного нотаріуса. Так, у відповідність до ст. 3 Закону, приватний нотаріус не має права вчиняти ряд нотаріальних дій, в тому числі і засвідчувати договору довічного утримання.
Проте, Указом Президента України від 23 серпня 1998 року «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні», компетенція приватних нотаріусів розширена. Відповідно до п. 2 зазначеного Указу Президента України, приватні нотаріуси мають право посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти всі нотаріальні дії, підвідомчі державним нотаріусам, за винятком видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна. Таким чином, із серпня 1998 р. договір довічного утримання засвідчується як державним, так і приватним нотаріусом.
Недотримання форми договору довічного утримання тягне за собою його недійсність (ст. 47 ЦК України). Визнання договору недійсним через недотримання нотаріальної форми приводить до двосторонньої реституції.
Правова консультація - роз'яснення прав і обов'язків сторін угоди при посвідченні договору довічного утримання повинна стосуватися змісту ст. 427 - 428 ЦК України.
При правової консультації нотаріус може запропонувати сторонам угоди для обговорення і подальшого внесення до умов договору наступні питання:
1. Оцінка відчужуваного майна, яка визначається за згодою сторін (ч. 2 ст. 426 ЦК).
2. Види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві, їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін (ч. 2 ст. 426 ЦК).
3. Випадки погіршення стану здоров'я відчужувача.
4. Умови утримання опікуваного.
5. Умови наданого утримання повинні бути чітко обумовлені в часі: один (два або три) рази на день, кожен день, один раз на наділю, місяць, залежно від характеру необхідних дій власника за договором довічного утримання.
6. Можливість (чи ні) заміни надання утримання в натурі виплатою періодичних платежів у грошовому вираженні.
7. Умови з поховання особи, наприклад, оплати ритуальних послуг.
8. Умови правонаступництва прав та інтересів власника за договором довічного утримання.
Говорячи про посвідчення договору довічного утримання, слід окремо зупинитися на процесуальному порядку посвідчення його нотаріусом.
Договір довічного утримання посвідчується державним і приватним нотаріусом з дотриманням правил посвідчення договорів купівлі-продажу житлових будинків. Процесуальний порядок посвідчення договорів довічного утримання має також спеціальну регламентацію пп. 55 - 58 інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» 1.
Для посвідчення даного договору необхідні такі документи:
- Правовстановлюючий документ (документ про право власності на будинок або квартиру);
- Довідка-характеристика БТІ;
- Довідка з Єдиного реєстру для реєстрації заборон відчуження об'єктів нерухомого майна про те, що будинок (квартира) під забороною або арештом не перебувають.
2.2. Предмет договору довічного утримання
Згідно чинного ЦК України майном, яке може бути предметом відчуження за договором довічного утримання є лише будинок або його частину. Практика застосування цієї статті показала недоцільність такого обмеження і межі застосування ст. 425 ГК України розширилися. Об'єктом договору довічного утримання стали також визнаватися та квартири (їх частини). Однак з появою більш прогресивного законодавства, реформуванням відносин власності у громадян виникли права на інше майно (крім будинків). Виходячи з цього, проект ЦК України передбачає досить широке коло об'єктів, які можуть бути предметом відчуження за договором довічного утримання. Так, згідно зі ст. 798 проекту ЦК України, таким майном може бути будинок або його частина, квартира, інше нерухоме майно, а також і рухоме майно, яке має значну цінність. Безумовно, зазначене майно має бути власністю відчужувача. Коли мова йде про нерухоме майно (зокрема, квартирі), то воно має бути приватизоване або належати відчужувачеві на інших правових підставах - саме на праві власності. Що стосується рухомого майна істотної цінності, то до нього необхідно віднести в першу чергу транспортні засоби та інші рухомі речі дійсно значною власності, такі, як твори мистецтва (картини, скульптури, колекції). Однак і з цього приводу існують розбіжності. С.Я. Фурса і Є.Г. Фурса не підтримують цю ідею, обгрунтовуючи це тим, що умови, які повинні супроводжувати даний договір, можна характеризувати з іншого боку як умови договору застави, що позбавляє сторони можливості відчужувати майно. Ця умова визначає стабільність договору і вимагає виключити з предмета договору речі, які можуть бути відчужені неконтрольовано або передбачити спеціальний порядок їх зберігання. Приклад: прийняття їх на зберігання нотаріусом без права відчуження. Якщо ж з цієї точки зору, вважають вони, розглянути транспортні засоби, це також вимагає спеціальної реєстрації, що має позбавити їх можливості отчужденія1.
Представляється можливим підтримати дану ідею авторів і звернути увагу на такий момент. Згідно Наказу Міністерства юстиції України № 31 / 5 від 9.06.99 р. «Про затвердження положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна», підставами для внесення до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна є:
- Накладення державними чи приватними нотаріусами заборони відчуження на об'єкт нерухомого майна, які є реєстраторами Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (далі Єдиний реєстр);
- Повідомлення про накладення заборони відчуження на об'єкт нерухомого майна державною нотаріальною конторою або приватним нотаріусом, які не є реєстраторами Єдиного реєстру;
- Повідомлення посадової особи виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради про накладення заборони відчуження на об'єкт нерухомого майна;
- Повідомлення судових, слідчих органів, державної виконавчої служби.
Всі перераховані вище органи та особи зобов'язані повідомити письмово, за встановленим зразком, Реєстратору Єдиного реєстру про накладення заборони відчуження або арешту об'єкта нерухомого майна в день його накладення.
Що ж стосується реєстрації заборон відчуження об'єктів рухомого майна, то тут справа виглядає гірше - відсутність необхідних нормативних актів, що регулюють даний процес. Виняток становить реєстрація застави рухомого майна, передбачена Постановою Кабінету Міністрів України № 1185 від 30.07.1998 р. «Про порядок введення державного реєстру застав рухомого майна». Згідно з п. 3 зазначеного Порядку, підставою внесення запису до Державного реєстру застав рухомого майна є заява заставодержателя або заставодавця, а не письмове повідомлення органів і посадових осіб, передбачених у «Положенні про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна». Оскільки відсутні необхідні нормативні акти. регулюють процес реєстрації заборон відчуження об'єктів рухомого майна, то відповідно є побоювання неконтрольованого відчуження даного виду майна. По-моєму, даний момент все ж таки потребує уточнення або виключення з предмета договору майна, яке може бути відчужено неконтрольовано або ухвалення необхідного нормативного акту, який врегулює процес державної реєстрації заборон відчуження об'єктів рухомого майна даним чином.
Оскільки договір довічного утримання є різновидом цивільно-правового договору, то можна говорити про ціну цього договору, але ціною своєрідною, яка може виражатися не тільки в грошовій сумі, але і в матеріальному забезпеченні в натурі. У договорі має бути чітко визначена оцінка відчужуваного майна за погодженням сторін, яка певним чином має бути адекватною обумовленому договором матеріальному забезпеченню. Зрозуміло, що точно визначити обсяг і розмір витрат на матеріальне забезпечення в натурі або в грошовому вираженні просто неможливо. Це можна зробити лише приблизно. До того ж невідповідність відчужуваного майна передбаченим витрат на матеріальне забезпечення в натурі чи в грошовій сумі може стати перешкодою до укладення договору довічного утримання. Необхідно відзначити, що це справа сторін - вони можуть прийти до угоди навіть при наявності вказаного невідповідності.
У договорі повинні бути чітко вказані види, обсяг, якість та інші характеристики матеріального забезпечення в натурі, перш за все визначені види матеріального забезпечення у натурі. У тому випадку, коли мова йде про житло, то воно повинно бути конкретно вказано - яка саме кімната, якого розміру, її місцезнаходження, опалення, освітлення. У договорі також повинно бути зазначено вид і якість харчування - скільки разів на добу, його калорійність та окремі елементи, з чого воно складається. Слід зазначити, що відчужувача у більшій мірі є непрацездатні за віком та станом здоров'я люди. Вони можуть мати потребу в спеціальному раціоні харчування, тому все це повинно бути відображено в договорі.
Складовою частиною матеріального забезпечення у натурі відчужувача майна може бути догляд за ним. У договорі також повинно бути чітко вказано, з чого складається цей догляд (своєчасна заміна натільної і постільної білизни, прибирання кімнати, прогулянки у супроводі іншої особи, придбання одягу, взуття). Щоб уникнути суперечок по даному випадку, необхідно в договорі зазначити види, способи і форми такого догляду, їх періодичність, якість і зміст. Такий догляд може включати і медичне обслуговування. У договорі також повинно бути зазначено, в якому саме медичному обслуговуванні потребує відчужувач - у медобслуговуванні взагалі або в спеціальному, придбанні медикаментів. Необхідно врахувати, що медикаменти в сучасних умовах - мова далеко не проста. Відчужувач може вимагати досить рідкісні і дорогі лікарські препарати, придбання яких не під силу набувачеві. Тому і ця умова необхідно конкретно обумовити в договорі - які саме ліки, їх кількість і приблизну вартість.
Відповідно до чинного законодавства, відчужувач має право також на іншу необхідну допомогу з боку набувача за договором довічного утримання. У договорі необхідно вказати, в чому полягає ця допомога, її види, форми, розмір.
Відповідно до проекту ЦК, довічне утримання може надаватися не тільки у вигляді матеріального забезпечення у натурі, а й у грошовій сумі. У такому разі в договорі повинні бути визначені розміри періодичних виплат, їх черговість. Проект ЦК допускає можливість заміни надання довічного утримання у натурі у період дії договору виплатою періодичних платежів у грошовій формі. При цьому розмір грошової суми, яка вказується в договорі з розрахунку на місяць повинен бути не менше розміру грошової оцінки прожиткового мінімуму.
Відчужувач майна може звернутися з позовом до набувача не тільки про розірвання договору, а й про те, щоб змусити набувача виконати взяті ним на себе зобов'язання або стягнення з нього у грошовому виразі всіх цих видів матеріального забезпечення в натурі. У тому випадку, якщо договір передбачає обов'язок періодичної виплати грошової суми на особисті витрати відчужувача, то у випадку її несвоєчасної виплати настають наслідки, обумовлені простроченням виконання зобов'язання. Так, згідно зі ст. 214 ЦК України, набувач зобов'язаний заплатити ще й три відсотки річних від невиплаченої суми. Сторони в договорі можуть передбачити й інший розмір штрафу.
Проект ЦК України передбачає також можливість включення в умови договору довічного утримання обов'язок набувача майна оплатити ритуальні послуги.
Сторони можуть передбачити й інші види, способи і форми матеріального забезпечення у натурі. Вони повинні бути лише точно конкретізовани. У практиці укладання договорів довічного утримання часто передбачається обов'язок набувача майна виплачувати відчужувачеві щомісячні невеликі грошові суми на дрібні витрати.
Бажано, щоб в договорі всі види матеріального забезпечення в натурі також оцінювалися в грошовому вираженні.
Як зазначалося вище, за договором довічного утримання право власності на відчужуване майно переходить до набувача з усіма наслідками, які з цього випливають.
Необхідно зазначити, що чинне законодавство встановлює певні обмеження щодо цього майна. Перш за все, відчужувач майна має бути його власником. Це майно не повинно бути обтяжене заставою або іншими зобов'язаннями. Як чинний ЦК України, так і проект ЦК містять норму, згідно з якою набувач хоча і стає власником придбаного за договором довічного утримання майна, але він не має права під час дії договору обтяжувати одержане майно боргами та відчужувати його. Разом з тим, відчужувач майна відповідно до ч. 1 ст. 800 проекту ЦК України набуває статусу заставоутримувача.
Режим майна, придбаного за договором довічного утримання, визначається статусом власника цього майна. Так, наприклад, ризик випадкової загибелі або пошкодження зазначеного майна за загальним правилом несе набувач - власник. У даному випадку набувач майна не звільняється від зобов'язань, покладених на нього договором.
Одним з важливих умов договору є строк його дії. Оскільки набувач зобов'язаний утримувати відчужувача довічно, то термін дії договору неможливо чітко визначити. Термін дії договору може бути досить тривалим, однак практиці відомі не поодинокі випадки припинення договору раніше настання смерті відчужувача. Це характеризує договір довічного утримання як договір з невизначеним терміном дії, тобто зобов'язання, які випливають з цього договору є такими, які тривають невизначений термін.
Настання смерті відчужувача майна є умовою припинення договору довічного утримання. Однак цей договір не можна визнати умовним правовідносинами, оскільки в умовних правовідносинах умова може настати, а може і ні. Смерть - об'єктивна категорія, вона обов'язково настане незалежно від волі сторін. Тому договір довічного утримання скоріше варто визначити триваючим, а не умовною правовідносинами.
2.3. Права та обов'язки сторін за договором довічного утримання
Оскільки договір довічного утримання є різновидом цивільно-правового договору, то слід зупинитися на правах і обов'язках сторін. Як вже зазначалося, за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок (квартиру) або його частина, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі. Тоді зі змісту договору випливає, що відчужувач зобов'язаний передати майно у власність набувача, а останній зобов'язаний надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Власне у відчужувача з'являється право вимоги від набувача надання зазначеного в договорі матеріального забезпечення, а у набувача виникає право власності на житлове приміщення (будинок, квартиру), його частину за винятком відчуження даного майна за життя відчужувача.
Виконання умов договору полягає у наданні всіх видів матеріального забезпечення в натурі у відповідності до змісту договору. Тому й потрібно, щоб у договорі були досить чітко визначені види, обсяг, способи і форми довічного утримання. Якщо ж, наприклад, у договорі визначена конкретна кімната для надання житла відчужувачу, то замінити цю кімнату на іншу (інше житло) можна лише за згодою останнього. Це правило стосується всіх інших видів матеріального забезпечення в натурі. Проте деякі види утримання чи матеріального забезпечення можна чітко конкретизувати в договорі. Так, навряд чи можна наперед визначити зміст догляду чи необхідної допомоги, які будуть необхідні відчужувачу в майбутньому під час терміну дії договору. І все-таки їх загальний зміст і обсяг визначити в договорі необхідно.
За невиконання або неналежне виконання умов договору набувач несе відповідальність. Вона полягає в тому, що відчужувач має право відповідно до ст. 428 ЦК України вимагати розірвання договору, якщо набувач майна не виконує взятих на себе обов'язків. Відповідно до проекту ЦК України право вимагати розірвання договору із зазначеної причини має не тільки відчужувач майна, а й особи, на користь яких укладено договір. У такому випадку придбане набувачем майно підлягає поверненню відчужувачеві. Витрати набувача майна на утримання відчужувача до розірвання договору за цією підставою відшкодуванню не підлягають (ч. 2 ст. 428 ЦК України).
Договір довічного утримання може бути розірваний і на вимогу набувача майна (фізичної особи), якщо з незалежних від неї обставин його майновий стан змінилася настільки, що він не в змозі надавати відчужувачеві (або зазначеній ним третій особі) зазначене забезпечення.

Розділ 3. Правовий порядок реалізації договору
3.1. Розірвання договору довічного утримання
При розірванні договору довічного утримання як з ініціативи відчужувача, так і набувача майна наступають наслідки, передбачені ч. 2 ст. 428 ЦК України. Майно повертається відчужувачеві, а витрати набувача на забезпечення відчужувача не відшкодовуються.
На прикладі розглянемо розірвання договору в судовому порядку.
К.К.Г. 10.09.1993 р. уклала договір довічного утримання з С.В.П. За даним договором К.К.Г. передала у власність С.В.П. квартиру, остання зобов'язалася довічно утримувати К.К.Г., забезпечуючи харчуванням, необхідною допомогою, зі збереженням безкоштовного довічного користування квартирою.
К.К.Г. звернулася до суду з позовом до С.В.П. про розірвання договору довічного утримання з приведенням сторін у початковий стан.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що С.В.П. свої обов'язки щодо забезпечення продуктами харчування, одягом не виконує, не здійснює догляд за нею, квартирою, чим ставить у скрутне становище.
У судовому засіданні позивачка підтримала свої позовні вимоги в повному обсязі. Відповідачка заперечень проти позову не представила.
Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, суд прийшов до наступного:
Згідно зі ст. 425 ГК України за договором довічного утримання одна сторона, яка є особою непрацездатним за віком чи станом здоров'я (відчужувач) передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частина взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
У силу договору довічного утримання від 10.09.1993 р. К.К.Т. передала у власність С.В.П. приналежну їй на праві приватної власності квартиру, що складається з однієї жилої кімнати, кухні, коридору, а С.В.П. зобов'язалася довічно повністю утримувати К.К.Г., забезпечувати харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, зберігаючи в її користуванні безкоштовно довічно квартиру.
Згідно наданих документів, квартира, яка стала предметом договору належить К.К.Г. на підставі свідоцтва про право власності, виданого Миколаївської службою приватизації державного житлового фонду, зареєстрованого Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації 11.05.93 р.
У силу посвідчення, виданого Миколаївським Центральним відділом соцзабезпечення від 13.12.77 р. К.К.Г., 1925 р.н., є інвалідом II групи довічно.
Таким чином, договір відповідає вимогам ст. 425 ГК України, нотаріально посвідчений, умови відповідають вимогам ст. 426 ЦК України.
Згідно зі ст. 428 ЦК України, договір довічного утримання може бути розірваний на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язки, прийняті ним на себе за договором.
При розірванні договору, будинок повинен бути повернутий відчужувачеві, витрати на утримання відчужувача, зроблені набувачем майна до розірвання договору, не відшкодовуються.
З пояснень позивачки суд угледів, що С.В.П. взяті на себе за договором зобов'язання не виконувала, не забезпечувала продуктами харчування, одягом, не здійснювала за нею догляду, не відвідувала її, не надавала жодної підтримки, не виробляла поточний ремонт у квартирі, не прибирала.
Зазначені факти відповідачка не оскаржувала - не надавши цьому спростувань.
Свідок Ж.Л.С. підтвердила суду, що квартира К.К.Г. не доглянуті, не забиралася, С.В.П. не здійснювала догляд за К.К.Г. і не приносила їжу.
Таким чином, судом було встановлено, що С.В.П. порушила п. 4 умов договору довічного утримання, укладеного 10.09.93 р., тому є підстави для його розірвання в силу умов договору та ст. 428 ЦК України.
За зазначених обставин суд прийшов до висновку, що позов обгрунтований і підлягає задоволенню, а договір довічного утримання - розірвання з поверненням К.К.Г. спірної квартири.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 29.12.94 р. позов К.К.Г. був задоволений. Договір довічного утримання, укладений 10.09.93 р. між К.К.Г. і С.В.П. і засвідчений I Миколаївської державної нотаріальної контори був розірваний. Спірна квартира повернута К.К.Г.
Договір може бути розірваний за взаємною згодою сторін.
Договір довічного утримання припиняється також внаслідок смерті осіб, які отримували зміст. У тому випадку, якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то у разі смерті одного з них договір припиняється щодо особи, яка померла.
Смерть набувача майна за договором довічного утримання не припиняє дію договору. У відповідності до ст. 429 ЦК України, у разі смерті набувача майна обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить відчужене майно за договором довічного утримання. При відсутності у набувача майна спадкоємців або у разі відмови їх від договору довічного утримання майно, яке було відчужене з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві. Проект ЦК України конкретизував дане правоотношение і зазначену статтю доповнив нормою про те, що якщо в даному разі відчужувач заявить вимогу про повернення майна, договір довічного утримання припиняється. Іншими словами, у разі смерті набувача майна за договором довічного утримання відчужувач цього майна має право вимагати припинення дії договору, зокрема, якщо спадкоємці набувача з тих чи інших причин не влаштовують відчужувача.
Необхідно відзначити, що в проекті ЦК мова йде не тільки про будинок або його частини, а й про інше майно, яке може бути предметом договору довічного утримання.
Тут необхідно зазначити наступний момент. На практиці в справах про розірвання договору довічного утримання, порушеними у суді відчужувача житлового будинку (квартири), у разі їх смерті допускається надалі заміна останніх у судовому процесі їх спадкоємцями, оскільки у спірних правовідносинах до них в порядку спадкування може перейти право власності на предмет вимог сторони у даних справах про судовий захист - житловий будинок (квартира).
Таким прикладом може служити цивільну справу за позовом Ф., що звернулася в червні 1995 р. до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання.
У червні 1995 р. Ф., звернулася до суду з позовом проти Р. про розірвання договору довічного утримання. Позивачка зазначала, що 24 березня 1995 р. вона уклала з відповідачем договір довічного утримання, згідно з яким передала їй у власність свій будинок у м. Мукачево, а остання зобов'язалася забезпечити їй повне утримання і можливість користування однією з кімнат будинку. Тим не менш відповідачка в перші ж дні дії зазначеного договору використовувала всі запаси продуктів, які у неї були, і вже в квітні того ж року залишила її без допомоги і створила їй неможливі умови для проживання, у зв'язку з чим вона, Ф., змушена була залишити будинок і переселитися до своїх знайомих. Посилаючись на наведені обставини, Ф. просила задовольнити її вимоги.
Постановою Мукачівського міського суду від 30 вересня 1997 р. у зв'язку зі смертю Ф. у порядку, передбаченому ст. 106 ЦПК, була проведена заміна позивача і притягнутий до участі у справі правонаступник Г.Ю.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Закарпатського обласного суду від 3 квітня 2000 р. позов було задоволено.
У касаційній скарзі Р. просила рішення суду скасувати, мотивуючи це тим, що воно не відповідає вимогам закону. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 428 ЦК договір довічного утримання може бути розірваний на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язків, взятих на себе за договором.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 24 березня 1995 Ф. уклала з відповідачем договір довічного утримання, який був посвідчений Мукачівської державною нотаріальною конторою, згідно з яким передала у власність Р. належить їй будинок, а остання зобов'язалася забезпечити Ф. повне довічне утримання і можливість користування однією з кімнат. Тим не менш, вже в травні того ж року відповідачка припинила виконання взятих на себе за договором обов'язків, що підтверджується показаннями свідків М.К., К. і Н., позовною заявою Ф. та її поясненнями в судовому засіданні 30 червня 1995 , поясненнями позивача Г.Ю., а також іншими матеріалами справи.
Зазначених обставин фактично не спростовувала в судовому засіданні і сама відповідачка, посилаючись на те, що з кінця травня 1995 р. не мала можливості виконувати свої обов'язки через неправомірні дії Г.Ю. і Г.О., які вселилася в придбаний нею відповідно до договору будинок.
Однак пояснення Р. щодо неможливості виконання своїх обов'язків у зв'язку з неправомірними діями Г.Ю. суд обгрунтовано не прийняв до уваги, оскільки вони спростовуються показаннями свідка М.К., позовною заявою Ф., представленим до суду 6 червня 1995 р., з тексту якого вбачається, що на час пред'явлення позову позивачка проживала за іншою адресою, а також поясненнями самої відповідачки про те, що в зазначений час Ф. у відчуженому дому не проживала.
Показанням допитаних у судовому засіданні свідків Б.Ю., Б.М., М.Ю. і Ш. про те, що відповідачці здійснювали перешкоди у виконанні її обов'язків, суд дав належну оцінку з урахуванням того, що Б.Ю. і Б.М. є близькими родичами відповідачки, а Ш. безпосереднім очевидцем подій не була. Що ж стосується показань М.Ю., то вони не конкретизовані і спростовуються зазначеними вище доказами.
За таких обставин судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що висновок суду про невиконання відповідачем взятих на себе за договором обов'язків є досить обгрунтованим. Доводи Р. у касаційній скарзі про те, що відповідно до ст. 428 ЦК спадкоємці не мають права на звернення до суду з вимогами про розрив договору довічного утримання, не заслуговують на увагу, оскільки з позовом до суду звернулася Ф., предметом вимог якої було повернення житлового будинку у зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору, а в таких правовідносинах правонаступництво може застосовуватися.