Поняття злочину та його види

ЗМІСТ
Введення
1. Поняття злочину
1.1 Злочин - акт поведінки людини
1.2 Суспільна небезпека діяння
1.3 Малозначність діяння
2. Класифікація злочинів
Висновок
Література

ВСТУП
Тема даної курсової роботи «Поняття злочину та його види».
Актуальність даної теми полягає в тому, що злочин - це соціальне і правове явище, яке завжди цікавило і зачіпало інтереси суспільства. Злочинність з'явилася з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали виражати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.
КК РРФСР і РФ поступово вдосконалювали загальне визначення злочину відповідно кримінальній політиці того чи іншого періоду. Перші КК 20-х рр.. робили акцент на соціально-класовому змісті злочину.
Основи кримінального законодавства 1958 виключили класову характеристику злочину, включили юридичний ознака - кримінальну протиправність.
Кримінальне право, визначаючи поведінку особистості, використовує дані психології та соціології, вносячи в це визначення свою специфіку. Об'єктом дослідження кримінального права є поведінка людини, під яким розуміється зовнішній прояв людської волі. Кримінальне право не вивчає внутрішній світ людини, його думки, настрій, спонукання у відриві від його дій або утримання від виконання будь-яких обов'язків. Тільки активне (дія) або пасивне (бездіяльність) як прояв поведінки людини може бути віднесено до злочину.
Вже в Дигестах Юстиніана існувало положення римського права - ніхто не несе покарання за думки.
Цей принцип лежить і в основі сучасного російського права, що підставою кримінальної відповідальності може бути тільки злочинну поведінку, що виразилося в конкретному діянні особи, а не в антигромадських властивості особистості, в її думках, переконаннях.
Значним кроком вперед на шляху демократизації кримінального законодавства Росії з'явився КК. Він грунтується на Конституції Російської Федерації та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Формулюючи завдання кримінального законодавства, Кодекс на перше місце ставить охорону прав і свобод людини і громадянина, а вже потім - захист всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу РФ від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Сукупність перерахованих цінностей, що розглядається в даному контексті як об'єкт злочинних посягань, дозволяє розкрити соціальну спрямованість злочину як кримінально-правового поняття. Отже, соціальна природа злочину полягає в його спрямованості на особистість, права і свободи людини, конституційний лад Російської Федерації, громадський порядок і громадську безпеку, на мир і безпека людства.
Цілі даної роботи:
- Розкрити сутність поняття злочину, як кримінально-правової категорії;
- Визначити значимість категоризації злочинів.
Завдання:
- Дати визначення поняття злочину;
- Охарактеризувати ознаки злочину;
- Показати сучасну класифікацію (категоризацію) злочинів за чинним КК РФ.
При написанні даної роботи були застосовані наступні наукові методи: метод емпіричного дослідження, метод синтезу та аналізу, метод теоретичного дослідження, порівняльно-правовий, історичний та ін
При написанні даної курсової роботи були використані роботи Іванова Н.Г., Здравомислова Б.В., Панченко П.М., Ігнатова О.М., Жалінскій А.Е., Красикова Ю.А., Кудрявцева В.М., Вєтрова Н.І., Ляпунова Ю.І., Рарога А.І., Галіакбарова Р.Р., Наумова А.В., та багатьох інших.
Структура роботи. Робота складається з: вступу, двох розділів, висновків, та списку використовуваної нормативної та науково-навчальної літератури.

1. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ
1.1 Злочин - акт поведінки людини
Злочин, як різновид правопорушення, являє собою вихід за межі дозволеного, про що згадувалося ще в стародавніх пам'ятках російського законодавства. Так, в Статуті Володимира Святославовича сказано: «хто переступить ці правила». Це висловлювання ставилося, правда, не тільки до злочину, але і до всіх правопорушень, оскільки в ті часи не було чіткого відмежування між правовими галузями. Разом з тим висловлювання носить вельми симптоматичний характер. Є правила, вони встановлені на благо людей і, отже, повинні дотримуватися. За їх недотримання неслуха чекає кара. Не можна переступати дозволену межу.
Злочин - перш за все результат людського вчинку. Це точно така ж поведінкова реакція, що здійснюється з дотриманням непорушних законів психофізіології, як і будь-яке інше дія людини. Як акт поведінки злочин має всі особливостями, притаманними поведінкової реакції, за тим лише винятком, що злочинна поведінка суворо засуджується не тільки мораллю, а й писаними законами, об'єднаними в збірці під назвою Кримінальний кодекс.
Як різновиди людської поведінки злочину властиві всі поведінкові характеристики: свідомість і волеопределяемость, вмотивованість, цілеспрямованість.
Психологи стверджують, що поведінка тільки тоді перетворюється в вчинок, діяльність, коли воно усвідомлено і воленаправленно. Тільки в цьому випадку поведінка може претендувати на правову оцінку як злочинну. Інші ситуації розглядати як злочини не можна.
Наприклад, несамовитий здійснює рухи тіла неусвідомлено, і яку б високу суспільну небезпеку вони собою представляли, вони не можуть бути названі злочинними.
Вчинки людини на відміну від дії сил природи, поведінки тварин носять усвідомлений, вольовий характер.
Воля і свідомість у психології практично нероздільні. Свідомість включає в себе знання про всі обставини скоєного поведінкового акту. Воля - деяке обмеження, завдяки якому суб'єкт робить конкретно певний соціально значима дія. Воля усвідомлюється, і будь-який вчинок являє собою дію або бездіяльність, обумовлене знанням обставин окремих операцій, які становлять поведінковий акт. Так, злодій чудово знає, що робити крадіжку не можна, і, тим не менш, незважаючи на таке знання, він нехтує можливостями правомірної поведінки, спрямовуючи свою волю на вчинення злочину.
Той факт, що злочин - різновид людської поведінки, що воно воленаправленно і свідомо, дуже важливий для докору, який суспільство звертає особі, яка вчинила правопорушення. Знаючи, що є межа, яка визначає дозволене від недозволеного, суб'єкт свідомо нехтує існуючими правилами, ігнорує суспільні норми поведінки і, таким чином, настільки очевидно і грубо протиставляє власне «я» суспільним цінностям, що суспільство змушене оголосити його злочинцем з усіма наслідками, що випливають звідси для правопорушника наслідками.
Особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, якщо вона мала можливість усвідомити сенс і значимість скоєних діянь і якщо в них були виражені воля і свідомість.
Злочин, як і в цілому поведінка людини, виражає волю. Це і відрізняє поведінку людини, і зокрема злочинну поведінку, від поведінки тварин. Вольовий акт - це акт, вільно, усвідомлено обирається людиною з урахуванням умов, часу, місця, обстановки.
Отже, обов'язкові ознаки злочинного діяння - свідомість і воля.
Особа не може притягуватися до кримінальної відповідальності, якщо вона діє проти своєї волі, під впливом фізичного примусу або непереборної сили. Не можуть бути визнані діями людини і рефлекторні рухи, так як рефлекторні реакції не підлягають контролю з боку свідомості.
Неволімое - така поведінка, яка не регулювалося свідомістю, не можна визнати злочинним. Наприклад, рухи тіла несамовитого або особи, яка здійснює рефлекторні дії, і т.п. Незважаючи на всю шкоду, яку завдають об'єктивно поведінкою такого роду, воно не може бути розцінено як злочинне.
Мотивованість злочинної поведінки означає, що воно викликається спонуканнями, які в узагальненому вигляді можна представити як потреби. Потреби мають нездоланної фізіологічної силою, завдяки чому людина приречена на постійні поведінкові акти.
Потреби однакові як для злочинця, так і для правослухняної громадянина. Наприклад, прагнення до комфорту може бути реалізовано покупкою м'якого дивана і точно таке ж бажання можливо задовольнити за допомогою крадіжки меблів. У зв'язку з цим набуває значення волеопределеніе. На основі існуючої потреби-мотиву людина може вибрати два шляхи його реалізації - злочинний і правомірний. Вибір того чи іншого шляху залежить від багатьох чинників, але і в кінцевому рахунку від волеопределенія індивіда. Якщо він вирішив, що набагато легше досягти комфорту протиправним шляхом, отже, лише одну - протиправну. Таким чином, відповідальність суб'єкт буде нести не за мотив-потреба, а за свідомий вибір варіанта поведінки, здатного задовольнити мотив.
Цілеспрямованість є та кінцева картина, яку суб'єкт малює в своїй уяві як результат своїх поведінкових актів. Наприклад, наявність м'якого дивана у власній квартирі і є бажаний результат воленаправленного мотивованого поведінки людини, яка потребує в комфорті.
Отже, під злочином слід розуміти волеопределяемий, свідомий мотивований і цілеспрямований акт поведінки, що представляє собою в результаті діяння, що складається з дії або бездіяльності. Однак злочин не можна відокремити від злочинця, оскільки творцем діяння є людина.
Саме тому в будь-якому злочині завжди присутні дві сторони - діяння з його зовнішнім негативним результатом і суб'єкт. З цієї причини кримінальне право, вивчаючи злочин, не обмежується аналізом об'єктивних його складових, але займається ще суб'єктивними властивостями злочинного діяння, які відносяться до діячеві, тобто суб'єкту злочину.
Оскільки злочин утворює собою якийсь дуалістичний комплекс - діяння і діяч, остільки виникає природне запитання, що ж у підсумку засуджується: злочинне діяння або суб'єкт, його зробив.
Поняття злочину має сенс лише у зв'язку з поняттям відповідальності. В іншому випадку всі дефініції навколо злочинного діяння стають абстрактно-абстрактними. Але ж відповідальність покладається на конкретну людину, що порушив масштаб дозволеного. Вона не може існувати просто так, незалежно від людини - творця діяння. Отже, відповідальність спрямована на злочинця, а зовсім не на злочин. Злочин не може бути відповідальним, відповідальним може бути лише злочинець. Таким чином, засуджується в кінці кінців не злочин, яке отримало негативну законодавчу оцінку, а його творець - злочинець.
Злочин - є різновид людської поведінки. Це основне властивість злочинного діяння не означає, однак, що будь-яка поведінка, гідне осуду, тягне за собою кримінальну відповідальність. Кримінально-правового докору заслуговують тільки такі дії, які реально можуть завдати шкоди особистим чи громадським інтересам. Якщо поведінка не в змозі заподіяти об'єктивний збиток, його несправедливо вважати злочинним. Тільки активне (дія) або пасивне (бездіяльність) як прояв поведінки людини може бути віднесено до злочину. Вже в Дигестах Юстиніана існувало положення римського права: Coqitationis poenam nemo patitur - ніхто не несе покарання за думки. Так, думки, висловлені вголос, не можуть переслідуватися за допомогою кримінального закону, незважаючи на те, що висловлювання власних суджень є також різновид поведінкового акту.
Лише в окремих випадку, коли висловлювання власних думок носить агітаційно-пропагандистський характер і таким чином сприяє реальному заподіяння шкоди охоронюваних законом інтересів, тоді кримінально-правова реакція справедлива. Наприклад, обгрунтована кримінальна відповідальність за розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі, передбачена ст.282 КК РФ.
Цей принцип лежить і в основі сучасного російського права, підкреслюючи, що підставою кримінальної відповідальності може бути тільки злочинну поведінку, що виразилося в конкретному діянні особи, а не в антигромадських властивості особистості, в її думках, переконаннях.
У кримінальному законі використовуються такі вирази, як діяння, дія, діяльність, поведінка, вчинок, що підкреслює, що злочини можуть утворювати всі види людської діяльності незалежно від їх складності.
Офіційне (легітимне) поняття злочину міститься в ст.14 КК РФ: «Злочином визнається винне досконале суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання».
Законодавче визначення злочину носить формально-матеріальний характер. Формальна ознака полягає в тому, що злочинним може бути лише таке діяння, яке заборонено кримінальним законом. Не може вважатися злочином нехай навіть об'єктивно суспільно небезпечне діяння, але не включене до КК у вигляді відповідної норми. Формальна ознака поняття злочину служить важливою гарантією проти беззаконня і свавілля.
Матеріальний аспект злочину полягає в тому, що діяння офіційно оголошується небезпечним для суспільства. Строго кажучи, матеріальна ознака у визначенні злочину явно зайвий, оскільки, якщо держава в особі законодавця визнало за необхідне криміналізувати діяння і створило відповідну норму кримінального права, отже, воно, природно, вважає таке діяння небезпечним для суспільства. Виділення матеріальної властивості поряд з формальним робить більший акцент на тій обставині, що будь-який злочин є такий поведінковий акт, який шкідливий, небезпечний суспільству, а тому неприйнятний.
Виходячи з визначення злочину можна виділити чотири його складові, чотири ознаки, які в єдності і сукупності характеризують злочинне діяння. Це суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.
1.2 Суспільна небезпека діяння
Суспільна небезпека представляє собою найважливішу категорію злочинного діяння. Виходячи з цього в ієрархії ознак злочину суспільна небезпека займає перше місце.
Суспільна небезпека - властивість діяння, яке свідчить про шкоду як підсумку будь-якого злочину. Суспільну небезпеку тому можна визначити як шкідливість діяння для особистісних чи суспільних інтересів.
За своїм характером суспільна небезпека - об'єктивна властивість злочинного діяння. Зрозуміло, суспільна небезпека властива злочину, тобто порицаемого акту людської поведінки. Як різновид людської поведінки, злочин носить суб'єктивний відбиток. Звідси можна зробити висновок, що і суспільна небезпека - категорія об'єктивно-суб'єктивна. Саме такий висновок міститься в ряді праць з кримінального права. У зв'язку з цим виникає питання - чи можна вважати особистість злочинця складової суспільну небезпеку?
Якщо виходити з систематичного тлумачення сучасного кримінального закону, то, дійсно, можливо прийти до судження про особистість злочинця як одному з елементів, що утворюють суспільну небезпеку. Так, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки (ст.77 КК РФ), якщо буде визнано, що воно перестало бути суспільно небезпечним. Однак, враховуючи суб'єктивний фактор злочину, треба мати на увазі, що поняття злочин, який характеризує саме явище, складається із сукупності ознак, присутніх у злочині у нерозривній єдності. Деякі ці ознаки суб'єктивні - винність, частина об'єктивна - суспільна небезпека. Досліджуючи самостійні властивості злочинного діяння, правопріменітелі навмисно розділяють їх єдність виключно з метою більш ефективного вивчення предмета пізнання.
Розриваючи, таким чином, ознаки злочину, аналізуючи кожен з них окремо, не потрібно змішувати окрему ознаку злочину із самим багатогранним поняттям. Якщо особа звільняють від кримінальної відповідальності, тому що воно вперше вчинила невеликої або середньої тяжкості злочин, то дана обставина свідчить лише про те, що така особа недоцільно карати, коли після певного часу змінилася обстановка і обличчя показало себе з кращого боку. У цьому випадку покарання може перетворитися на безглузду помста.

Во-первых, не каждое преступление фиксируется правоохранительными органами.
Во-вторых, не каждое зафиксированное преступление раскрывается.
В-третьих, по основаниям и в случаях, предусмотренных законом, лицо, совершившее преступление, может быть освобождено от уголовной ответственности или от наказания.
Однако во всех подобных случаях речь идет именно о преступлении, поскольку уголовно-правовая норма, содержащая описание данного вида общественно опасных деяний, предусматривает определенное наказание за его совершение.
Таким образом, под наказуемостью следует понимать не реальное наказание и не факт его назначения за конкретное преступление, а установленную законом возможность применить наказание за каждый случай совершения деяния, описанного в той или иной норме Особенной части УК.
1.3 Малозначительность деяния
Развивая и закрепляя социальное свойство преступления - общественную опасность, ч. 2 ст. 14 УК устанавливает: "Не является преступлением действие (бездействие), хотя формально и содержащее признаки какого-либо деяния, предусмотренного настоящим Кодексом, но в силу малозначительности не представляющее общественной опасности".
Малозначительное деяние не является преступлением при наличии одновременно двух условий. Первое: оно должно формально подпадать под признаки преступления, предусмотренного уголовным законом. Иными словами, в нем чисто внешне должна присутствовать уголовная противоправность. Второе: в нем отсутствует другое свойство преступления - общественная опасность. Как правило, она отсутствует потому, что ущерб, причиненный деянием, мизерный. Отсюда деяние в целом оказывается непреступным. Чаще всего определенный вред, некоторая антисоциальность в малозначительных деяниях имеют место. Но они - не криминальной степени, а гражданско-правовой, административной, дисциплинарной, аморальной. Поэтому, прекращая дело или не принимая его к производству ввиду малозначительности деяния, следователь или суд рассматривает вопрос о возможности иной, не уголовно-правовой меры ответственности за него.
Малозначительным деянием может быть лишь умышленное, причем, как правило, совершенное с прямым умыслом, когда лицо желало причинить именно мизерный вред. Например, когда поклонница актрисы проникла в гримерную и похитила "на память" ее не дорогостоящую пудреницу. Иное дело, когда умысел был направлена кражу дорогих украшений не "на память", а из корыстных побуждений, но из-за отсутствия таковых похитительница ограничилась пудреницей. Это не малозначительная кража, а покушение на кражу с целью причинения значительного ущерба гражданину (ст. 30 и п. "г" ч. 2 ст. 158 УК).
В ряде преступлений обязательным, а не квалифицирующим признаком закон признает причинение крупного ущерба. Отсутствие такого ущерба исключает признак уголовной противоправности, подпадание деяния и формально под признаки преступления, предусмотренного Кодексом. Уголовное дело о таком деянии не возбуждается, а возбужденное прекращается не за малозначительность деяния, а за отсутствием состава преступления - обязательного признака причинения крупного ущерба. Наприклад, ч. 1 ст. 198 УК признает преступлением уклонение от уплаты налога физическим лицом "в крупном размере". В примечании к данной статье точно определен этот размер. Отсюда следует, что при уклонении от уплаты налога в меньшем размере налицо не малозначительность деяния, а отсутствие состава преступления: нет обязательного его элемента - крупного размера неуплаченного налога.
Малозначительные деяния лишь тогда не признаются преступными, если малозначительность была и объективной, и субъективной, т.е. когда лицо желало совершить именно малозначительное деяние, а не потому, что по не зависящим от него обстоятельствам так в конкретном случае произошло. При расхождении фактически совершенного и умысла лица ответственность наступает за покушение на то преступление, совершить которое лицо намеревалось. Так, в случае, когда лицо замышляло совершить крупное хищение из сейфа сберегательного банка, но там оказалось лишь пятьдесят рублей, которые оно похитило, ответственность наступает за покушение на крупное хищение. Уголовное дело не прекращается за малозначительностью деяния - кражу пятидесяти рублей.
Отсутствует малозначительность деяния также при совершении преступления с не конкретизированным умыслом, т.е. когда лицо предвидело и желало наступления любого из возможных вариантов причинения вреда. Ответственность наступает тогда за фактически причиненный вред. Однако прекращения уголовного дела за малозначительностью деяния не последует. Типичный пример - совершение карманной кражи. Виновное в ней лицо действует, как правило, с не конкретизированным умыслом. Похищение им кошелька с двадцатью рублями поэтому не является малозначительным деянием. Налицо покушение на кражу, предусмотренную ч. 1 ст. 158 КК. Иное дело, если лицо, видя в нагрудном кармане пиджака пассажира автобуса те же двадцать рублей, похитило их, так как именно этих денег ему не хватало на билет для проезда в метро. Такая кража расценивается как малозначительное деяние.

2. КЛАССИФИКАЦИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ
Категоризация или классификация преступлений - это разделение их на группы по тем или иным критериям. В основание классификации преступлений могут быть положены характер и степень общественной опасности деяний либо отдельный элемент состава преступления. В российском уголовном законодательстве приняты три разновидности дифференциации преступлений. Во-первых, категоризация по характеру и степени общественной опасности на четыре крупные группы преступлений (ст. 15 УК). Во-вторых, классификация по родовому объекту посягательств, предусмотренных в 6 разделах и 19 главах Особенной части УК. Например, преступления против жизни и здоровья, против мира и безопасности человечества, воинские преступления. В-третьих, преступления, однородные по характеру общественной опасности, дифференцируются по степени общественной опасности на простые, квалифицированные, привилегированные. Так, убийства по составам различаются: квалифицированные с отягчающими элементами, простые, т.е. без отягчающих и смягчающих признаков, и со смягчающими признаками (в состоянии аффекта, при превышении пределов необходимой обороны, детоубийство).
Главный вопрос при категоризации преступлений - правильно избрать основание классификации преступлений на группы. Критерии могут оказаться чисто формальными - величина санкций, а могут сочетать признак противоправности - санкций с социальными признаками - общественной опасностью и виновностью.
В зависимости от поставленной задачи, все преступления могут классифицироваться, т. е. подразделяться на группы, по разным классификационным признакам. По форме вины они делятся на умышленные и совершенные по неосторожности, по объекту посягательства объединяются в большие группы, включенные в самостоятельные разделы и главы Особенной части УК. Важным классификационным критерием являются характер и степень общественной опасности. Для российского законодательства эта классификация особенно важна, поскольку в УК РФ не воспринято присущее многим зарубежным уголовным кодексам подразделение уголовно наказуемых деяний на преступления, проступки и нарушения (Франция), или на преступления и проступки (ФРГ), или на преступления и нарушения (Испания), или на фелонию и мисдиминор (США) и т. д.
УК впервые на законодательном уровне закрепил всеобъемлющую классификацию преступлений. Ее основным критерием является степень общественной опасности, а вспомогательное значение придается форме вины. По этим показателям все предусмотренные УК преступления «подразделяются на преступления небольшой тяжести, преступления средней тяжести, тяжкие преступления и особо тяжкие преступления» (ч. 1 ст. 15 УК).
«Преступлениями небольшой тяжести признаются умышленные и неосторожные деяния, за совершение которых максимальное наказание, предусмотренное настоящим Кодексом, не превышает двух лет лишения свободы» (ч. 2 ст. 15 УК).
«Преступлениями средней тяжести признаются умышленные деяния, за совершение которых максимальное наказание, предусмотренное настоящим Кодексом, не превышает пяти лет лишения свободы, и неосторожные деяния, за совершение которых максимальное наказание, предусмотренное настоящим Кодексом, превышает два года лишения свободы» (ч. 3 ст. 15 УК).
«Тяжкими преступлениями признаются умышленные деяния, за совершение которых максимальное наказание, предусмотренное настоящим Кодексом, не превышает десяти лет лишения свободы» (ч. 4 ст. 15 УК).
«Особо тяжкими преступлениями признаются умышленные деяния, за совершение которых настоящим Кодексом предусмотрено наказание в виде лишения свободы на срок свыше десяти лет или более строгое наказание» (ч. 5 ст. 15 УК).
Как видно из законодательной характеристики четырех категорий преступлений, к первым двум из них могут относиться как умышленные, так и неосторожные преступления, а к тяжким и особо тяжким относятся только умышленные преступления.
Установленная законом санкция объективно выражает официальную (законодательную) оценку характера и степени общественной опасности описанного в диспозиции преступления. Именно эта оценка, а не субъективное усмотрение суда определяет принадлежность преступления к той или иной категории.
Законодательная классификация преступлений имеет очень важное значение для решения целого ряда практических вопросов применения уголовного закона.
1. Категория преступления учитывается при установлении опасного (ч. 2 ст. 18 УК) и особо опасного (ч. 3 ст. 18 УК) рецидива.
2. Уголовная ответственность наступает за приготовление только к тяжкому или особо тяжкому преступлению (ч. 2 ст. 30 УК).
3. Преступным сообществом (преступной организацией) может быть признано сплоченное организованное объединение, созданное для совершения именно тяжких или особо тяжких преступлений (ч. 4 ст. 35 УК).
4. При осуждении к лишению свободы вид исправительного учреждения и режим исправительной колонии назначаются мужчинам с учетом категории преступления, за совершение которого назначено наказание (ст. 58 УК).
5. Смертная казнь может назначаться только за особо тяжкие преступления, посягающие на жизнь (ст. 59 УК), а пожизненное лишение свободы — за особо тяжкие преступления, посягающие на жизнь, или за террористический акт (ст. 57 УК).
6. Значение обстоятельства, смягчающего наказание, может иметь совершение впервые вследствие случайного стечения обстоятельств только преступления небольшой тяжести.
7. При назначении наказания по совокупности преступлений в зависимости от их категорий либо допускается (ч. 2 ст. 69 УК), либо исключается (ч. 3 ст. 69 УК) применение принципа поглощения менее строгого наказания более строгим.
8. Освобождение от уголовной ответственности в связи с деятельным раскаянием и в связи с примирением с потерпевшим может применяться только к лицам, впервые совершившим преступления небольшой или средней тяжести (ст. 75, 76 УК).
9. Сроки давности привлечения к уголовной ответственности (ст. 78 УК) и давности обвинительного приговора суда (ст. 83 УК) определяются категорией совершенного преступления.
10.Часть наказания, по отбытии которой возможны условно-досрочное освобождение от отбывания наказания (ч. 3 ст. 79 УК) или замена неотбытой части лишения свободы более мягким видом наказания (ч. 2 ст. 80 УК), зависит от категории преступления, за которое осужденный отбывает наказание.
11.Отсрочка отбывания наказания беременным женщинам и женщинам, имеющим малолетних детей, не применяется к осужденным к лишению свободы на срок свыше пяти лет за тяжкие и особо тяжкие преступления против личности (ст. 82 УК).
12.Срок погашения судимости лиц, осужденных к лишению свободы, определяется категорией совершенного преступления (пп. «в», «г» и «д» ч. 3 ст. 86 УК).
13.Освобождение несовершеннолетних от уголовной ответственности (ст. 90 УК) или от наказания (ст. 92 УК) может применяться только при совершении преступления небольшой или средней тяжести, а освобождение несовершеннолетних от наказания с помещением в специальное учебно-воспитательное учреждение закрытого типа — только при совершении преступления средней тяжести или тяжкого преступления.
Практическое значение категоризации преступлений ст.15 УК РФ заключается в том, что принадлежность преступления к той или иной группе может в большей или меньшей степени негативно отразиться на судьбе виновного. Так, виды рецидива преступлений и сроки давности привлечения к уголовной ответственности поставлены в зависимость от категории преступных посягательств. Отнесение деяния к той или иной категории оказывает влияние на определение обратной силы уголовного закона, на возможность применения норм гл. 11 УК РФ, освобождающих от уголовной ответственности. Принадлежность деяния к определённой категории отражается и на избрании меры пресечения как акте процессуальном, на назначении судом наказания и т.д.

ВИСНОВОК
Подводя итоги данной работы, надо отметить, что значительным шагом вперед по пути демократизации уголовного законодательства России явился УК. Он основывается на Конституции Российской Федерации и общепризнанных принципах и нормах международного права. Формулируя задачи уголовного законодательства, Кодекс на первое место ставит охрану прав и свобод человека и гражданина, а уж затем - защиту всех форм собственности, общественного порядка и общественной безопасности, окружающей среды, конституционного строя РФ от преступных посягательств, обеспечение мира и безопасности человечества. Совокупность перечисленных ценностей, рассматриваемая в данном контексте в качестве объекта преступных посягательств, позволяет раскрыть социальную направленность преступления как уголовно-правового понятия. Следовательно, социальная природа преступления состоит в его направленности на личность, права и свободы человека, конституционный строй Российской Федерации, общественный порядок и общественную безопасность, на мир и безопасность человечества.
В данной работе было дано понятие преступления и категоризация (классификация) преступлений.
Каково же значение категоризации преступлений? Прежде всего, она обращена к законодателю, обязывая его учитывать классификацию преступлений при конструировании уголовно-правовых институтов и норм. Так, в Общей части ответственность за приготовление к преступлениям в УК установлена с учетом классификации преступлений. Виды рецидива преступлений и сроки давности, по истечении которых лицо не привлекается к ответственности, также поставлены в зависимость от категоризации преступлений.
Категоризация преступлений значима для определения обратной силы уголовных законов. В Особенной части УК классификация преступлений принимается в расчет при дифференциации составов преступлений на: простые, квалифицированные, привилегированные (со смягчающими элементами). Санкции, которые определяет законодатель за каждое преступление, также не могут избираться вне зависимости от категоризации преступлений.
Классификация преступлений выступает первым и основным критерием индивидуализации наказания (см. ст. 60 УК). В судебной практике классификация преступлений ориентирует суды, как при квалификации преступлений, так и при избрании конкретного наказания, а также при решении вопросов об освобождении от уголовной ответственности и наказания. Например, освобождение от уголовной ответственности в связи с деятельным раскаянием (ст. 75 УК) и в связи с примирением с потерпевшим (ст. 76) допускается лишь для лиц, совершивших преступление первой категории. Освобождение же от уголовной ответственности в связи с изменением обстановки возможно применительно к преступлениям как небольшой, так и средней тяжести (ст. 77 УК).

ЛІТЕРАТУРА
Нормативні акти
1. Конституція РФ від 12 грудня 1993. (В ред. 30.12.2008) / / Російська газета. - 1993. - № 237. - 25 грудня.
2. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 № 63-ФЗ (ред. От 13.02.2009)// Собрание законодательства РФ, 17.06.1996, № 25, ст.2954.
Наукова та навчальна література
1. Гонтарь И.Я. Преступление и состав преступления как явления и понятия в уголовном праве. – Владивосток, 1997.
2. Желудков А.В. Кримінальне право. Загальна частина. - М.: Юрайт-Издат, 2001.- С.324.
3. Іванов Н.Г. Уголовное право Российской Федерации: Общая и Особенная части: Учеб. Посібник. – М.: Издательский центр «Академия», 2000.- С. 544.
4. Коментар до Кримінального кодексу Російської Федерації / Відп. Ред. В.М. Лебедєв. – М.: Юрайт-Издат, 2002. – С.760.
5. Комментарий к уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Ю.І. Скуратова, В.М. Лебедєва. – М.: НОРМА, 2001. – С.896.
6. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования. - М., 1998.
7. Кузнецова Н.Ф. Новый Уголовный кодекс России //Юридический мир. 1997. № 3.
8. Наумов А.В. Кримінальне право. Загальна частина. Курс лекцій. - М., 1996. – С. 365.
9. Наумов А.В. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. - М.: МАУП, 2000. – С. 864.
10. . Научно-практический комментарий к Уголовному кодексу РФ в 2-х томах /Под ред. П.М. Панченко. - Н. Новгород, 1996.
11. Радченко В.И. и др. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. - М.: Спарк, 2000. – С. 862.
12. Кримінальне право. Загальна частина. Підручник. / Под ред. Н.І. Ветрова, Ю.И. Ляпунова. - М.: Юриспруденція, 2001. - С. 438.
13. Кримінальне право Російської Федерації. Загальна частина. Підручник. / За ред. Р.Р. Галиакбарова. – Саратов, 1997. – С. 463.
14. Кримінальне право Російської Федерації. / Под ред. Б.В. Здравомислова. - М., 1996.
15. Кримінальне право. Загальна частина. / Под ред. В.С. Комиссарова, А.Н. Павлухина. - СПб.: Пітер, 2003. – С. 240.
16. Кримінальне право. Части Общая и Особенная: курс лекций / А. Есаков, А. И. Рарог [и др.]; под. ред. А. І. Рарога. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. - С. 480.