Криницина А.Б.
Отже, тепер ми наблизилися до розуміння загального філософського сенсу роману. Спробуємо зробити остаточні висновки про те, що Толстой розумів під війною і миром. Це - дві філософські категорії, що пояснюють принцип існування життя на землі, дві моделі розвитку людської історії.
Війна в романі - це не тільки бойові дії двох держав, але також і всякий конфлікт, будь вороже протистояння, навіть між окремими людьми, не обов'язково призвело до смерті. Війною віє іноді з мирних на перший погляд, сцен роману. Згадаймо про боротьбу князя Василя і Друбецкой, дуель Безухова з Долоховим, скажені сварки П'єра з Елен і Анатолем, постійні конфлікти в сім'ї Болконских, і навіть у сім'ї Ростових, коли Наташа таємно від близьких хоче бігти з Анатолем або коли мати примушує Соню відмовитися від шлюбу з Миколою. Придивившись до учасників цих зіткнень, ми зауважимо, що найбільш часті учасники або винуватці їх - Курагин. Де вони - там завжди війна, породжувана марнославством, самолюбством і низькими корисливими інтересами. До миру війни належить також і Долохов, якому явно приносить задоволення мучити і вбивати (іноді «як би скучивши щоденним життям», він «відчував необхідність яким-небудь дивним, більшою частиною жорстоким вчинком виходити з неї», як у випадку з квартальним, якого заради забави прив'язав спиною до ведмедя, з П'єром або з Ростов). Долохов відчуває себе в своїй стихії і на справжній війні, де він завдяки своєму безстрашності, розуму і жорстокості швидко просувається на командні посади. Так, до кінця війни 1812 року ми знаходимо його вже на чолі партизанського загону.
Самим втіленням війни і військової стихії в романі є Наполеон, одночасно втілює собою особисте начало. Наполеон висвітлював блиском своєї слави і чарівністю своєї особистості весь ХIХ століття (згадаймо, що Достоєвський зробив його кумиром Раскольникова - представника молодого покоління вже 60-х років), при житті ж своєї Наполеон був грозою, породженням пекла чи предметом раболіпного поклоніння всієї Європи. Його постать виявилася знаковою для всього європейського романтизму з його культом сильної і вільної особистості. Вже Пушкін бачив у «наполеонизма» ціле суспільне явище, помічаючи як би побіжно в «Євгенії Онєгіні»: «Ми всі дивимось в Наполеони, двоногих міліони для нас знаряддя одне». Тим самим Пушкін першим у російській літературі почав і переосмислення образу Наполеона, вказавши на страшну межу, що лежить в основі особистості диктатора - жахливий егоїзм і безпринципність, завдяки яким Наполеон домігся піднесення, не гребуючи ніякими засобами («Ми вшановуємо всіх нулями, а одиницями себе» ). Відомо, що одним з вирішальних його кроків на шляху до влади було придушення антиреспубліканського повстання в Парижі, коли він розстріляв бунтівну натовп з гармат і потопив її у крові, першим в історії застосувавши картеч на вулицях міста.
Толстой використовує всілякі доводи і художні засоби, щоб розвінчати Наполеона. Перед романістом стояло дуже складне завдання: зобразити прославленого героя - нікчемним пошляків, людини надзвичайно гострого розуму - дурним (про швидкість міркування, працездатності і феноменальної пам'яті Наполеона, пам'ятаєте в обличчя практично кожного офіцера своєї армії, ходили легенди), нарешті, показати на прикладі найбільшого полководця всіх часів і народів, який здобув безліч перемог та підкорив всю Європу - неможливість для особистості впливати на хід історії і - більше того - примарну умовність полководницького мистецтва як такого. Він називає Наполеона «самовдоволеним і обмеженим» і описує його так, щоб знизити його образ, викликати в нас до нього фізичну відразу: «Вся його потолстевшая, коротка фігура з широкими товстими плечима і мимоволі виставленим вперед животом і грудьми мала той представницький, ставний вигляд , який мають у холі живуть сорокарічні люди ». В іншому місці Толстой показує імператора за ранковим туалетом, докладно описуючи, як той, «форкаючи і покректуючи, повертався то товстою спиною, то обросла жирними грудьми під щітку, якою камердинер розтирав його тіло». Наполеон оточений послужливими слугами і улесливими придворними. Відчуваючи себе головним героєм історії, він приймає фальшиві пози, хизуючись перед оточуючими, і живе виключно придуманою, «зовнішньої» життям, сам того не помічаючи. На думку Толстого, людина, здатна принести в жертву власному властолюбству і пихатості життя сотень тисяч людей, не може розуміти сутності життя, бо у нього «запаморочені розум і совість»: «Ніколи, до кінця життя, не міг розуміти він ні добра, ні краси, ані правди, ні значення своїх вчинків, які були дуже протилежні добру і правді, дуже далекі від усього людського, для того щоб від міг розуміти їх значення ». Наполеон відгороджений від світу, бо зайнятий тільки собою: «Видно було, що тільки те, що відбувалося в його душі, мало інтерес для нього. Все, що було поза ним, не мало для нього значення, тому що все в світі, як йому здавалося, залежало тільки від його волі ». Та саме з цим Толстой готовий рішуче і до кінця сперечатися: на його думку, влада Наполеона над іншими людьми (мільйонами людей!) - Уявна, що існує тільки в його уяві. Наполеон уявляв себе шахістом, граючим партію на карті Європи, перекроюючи її на свій розсуд. Насправді, на думку автора, він сам іграшка в руках історії, викликаний до влади саме тими історичними подіями, які як йому здається, відбуваються за його вільної волі. На думку автора, невблаганно «зриває маски» зі своїх героїв, Наполеон давно, невідомо собі, займається самообманом: «І він знову перенісся в свій колишній штучний світ примар якогось величі, і знову він покірно став виконувати ту жорстоку, сумну і важку, нелюдську роль, яка йому була призначена ». Але для Толстого «ні величі там, де немає простоти, добра і правди». Наполеон «уявляв собі, що за його волею відбулася війна з Росією, і жах совершившегося не вражав його душу. Він сміливо брав на себе всю відповідальність події, і його потьмарений розум бачив виправдання в тому, що в числі сотень тисяч загиблих людей було менше французів, ніж гессенця і баварців ».
Ставлення до війни у Толстого визначається його всепереможною пацифізмом. Для нього війна - абсолютне зло, противне Богу і людську природу вбивство собі подібних. Толстой всіляко намагається зруйнувати історико-книжкове, героїчне сприйняття воєн: бачення їх як воєн царів і полководців, які борються за великі ідеї і здійснюють славні подвиги. Толстой свідомо уникає будь-якої героїзації війни і зображення подвигів на полі бою. Для нього війна може бути тільки до Росії, брудної і кривавою. Толстого не цікавить сам хід битви з точки зору полководця: його цікавлять відчуття рядового, випадкового учасника бою,. Що він відчуває і переживає, не по своїй волі наражаючись на смертельну небезпеку? Що відчуває, вбиваючи собі подібного, відбираючи в нього найдорожче - життя? Толстой малює ці почуття з винятковою правдивістю і психологічної достовірністю, переконливо доводячи, що всі красиві описи подвигів і героїчних почуттів складаються потім, заднім числом, оскільки кожен бачить, що його почуття в бою були зовсім не героїчні і різко відрізнялися від тих, які зазвичай звучать в описах. І тоді мимоволі, щоб не бути гіршим за інших, щоб не здаватися собі і іншим боягузом, людина починає прикрашати свої спогади (як Ростов, розповідаючи про своє поранення, уявляв себе героєм, хоча в дійсності являв собою в першому своєму битві дуже жалюгідну картину), і так виникає загальна брехня про війну, прикрашати її і прив'язує до неї інтерес все нових поколінь.
Насправді, кожен на війні відчуває насамперед божевільний, тваринний страх за своє життя, за своє тіло, природний для кожної живої істоти, і потрібно багато часу, поки людина звикне до постійної небезпеки для життя так, щоб цей захисний інстинкт самозбереження притупився. Тоді він з боку виглядає сміливим (як капітан Тушин в Шенграбенском битві, що зумів абсолютно зречеться загрози смерті).
Ближче всіх до авторського розуміння війни на сторінках роману підходить П'єр, коли він помічає, як при звуці похідного барабана вираз облич усіх французьких солдатів, з якими він вже встиг зблизитися, несподівано змінюється на холодне і жорстоке. Він усвідомлює раптове присутність таємничої, німий і страшної сили, ім'я якої - війна, але зупиняється, не в силах зрозуміти її джерело.
З філософії війни в цілому випливає зображення війн 1805 і 1812 років. Перша бачиться Толстим як війна «політична», «силова гра» дипломатичних кабінетів, що ведеться в інтересах правлячих кіл. Поразка Росії в цій війні пояснювалося тим, що солдати не розуміли, за що вона ведеться і за що їм треба вмирати, тому настрій у них був пригнічений. Під Аустерліцем у росіян, за словами Андрія Болконського, втрата була майже рівна з французами, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли битву, - і програли ». Даремно Наполеон приписував перемогу своєму військовому генію. «Вирішують доля бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому стоять війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, яка називається духом війська». Саме ця сила визначила перемогу Росії у визвольній війні, коли солдати билися за свою землю. Напередодні Бородінської битви князь Андрій упевнено говорить, що «завтра, що б там не було, <...> ми виграємо бій!», І його батальйонний командир Тимохін підтверджує: «Правда істинна. <...> Що себе жаліти тепер! Солдати в моєму батальйоні, повірите, не стали горілку пити: не такий день, кажуть ». Цей приклад красномовніший всяких гучних слів говорить про серйозність бойового настрою і про те патріотизм, який не виражається в красивих промовах. Швидше навпаки: ті, хто добре говорить про патріотизм і самовідданого служіння, завжди брешуть і прикрашають себе. Толстой, як ми пам'ятаємо, взагалі мало ціни надає словам, вважаючи що вони рідко висловлюють щирі почуття.
Таким чином, визвольну війну Толстой виправдовує. Війна 1812 року цілком відповідає його уявленням про те, що протягом війни не залежить від волі правителів і генералів. Прославлений полководець Наполеон був переможений практично без боїв, незважаючи на переможний наступ, увінчалася взяттям Москви. Єдине великий бій - Бородінський, незвичайно кровопролитне для обох сторін, зовні було невдалим для російської армії: вона зазнала великих втрат, ніж французька, в результаті чого їй довелося відступити і віддати Москви. І тим не менш Толстой приєднується до Кутузову, вважаючи Бородинська битва виграним, тому що там вперше французи отримали відсіч від сильного духом супротивника, який завдав їм смертельну рану, від якої вони так і не змогли оговтатися.
Роль Кутузова як головнокомандувача полягала тільки в тому, щоб зрозуміти історичну закономірність війни і не заважати її природному перебігу. Важливі були не його розпорядження, а його авторитет і довіру до нього всіх солдатів, вселяється одним його російським ім'ям, бо в небезпечну для батьківщини хвилину потрібен російський головнокомандувач, подібно до того, як за батьком під час смертельно небезпечної хвороби краще буде доглядати син, ніж сама майстерна доглядальниця. Кутузов розумів і приймав непорушний хід подій, не намагався змінювати його своєю волею і фаталістично чекав угаданного їм результату. Розуміючи, що французьке навала захлинеться і загине саме собою, але переможе їх тільки «терпіння і час», які змусять загарбників «є кінське м'ясо», Кутузов намагався тільки не витрачати військо в безглуздих боях, мудро вичікуючи.
Важливі спостереження над фельдмаршалом робить Андрій Болконський: «Чим більше він бачив відсутність всього особистого в цьому старому, в якому залишалися наче одні звички пристрастей і замість розуму <...> одна здатність спокійного споглядання ходу подій, тим більше він був спокійний за те , що все буде так, як повинно бути. "У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не зробить, <...> але він все вислухає, все запам'ятає, все поставить на місце, нічого корисного не завадить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше його волі, - це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, вміє розуміти їх значення і зважаючи на це значення, вміє відрікатися від участі у цих подіях, від своєї особистої волі, спрямованої на інше "».
Таким чином, Толстой наділяє Кутузова своїм баченням історії та її законів, і відповідно своїм ставленням до війни 1812. Зовнішній вигляд Кутузова говорить нам про його старості (ваговитість, втома, що відчувається в кожному русі, старечий тремтячий голос, він важко пересуває своє важке тіло, засинає на військових радах), розумі і досвідченості (в'ялі складки шкіри на місці втраченого погляду, а також той факт, що він лише одну секунду дивиться і слухає людей, щоб зрозуміти їх і розібратися у ситуації), а також доброті і навіть дивною для фельдмаршала сентиментальною душевності (м'якість рук, проникливі нотки в голосі, сльозливість, читання французьких любовних романів). Він - повний антипод Наполеону, у ньому немає ні краплі самовпевненості, марнославства, зарозумілості, осліпленості власною силою.
Більш того, проти загарбників-французів розгорнулася народна, партизанська війна - стихійна, без будь-яких правил і міри. За поданням Толстого, російський народ (як і будь патріархальний народ, не зіпсований цивілізацією) беззлобен, миролюбний, а війну вважає справою негідною і брудним. Але якщо на нього нападуть, погрожуючи його життя, то тоді він змушений буде захищатися, не розбираючи коштів. Найдієвішим засобом виявилася, як і завжди, партизанська війна, яка протиставляється регулярної війні (за відсутність видимого ворога, та й організованого опору). Толстой звеличує її за стихійність, яка свідчить про її необхідність і виправданість. «Ломака народної війни піднялася з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи нічиїх смаків і правил, з дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімалася, опускалася і цвяхи французів до тих пір, поки не загинуло все нашестя. І благо тому народу, <...> що у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами надходили інші в подібних випадках, з простотою і легкістю підіймає першу ліпшу палицю і цвяхи нею до тих пір, поки в душі його почуття образи і помсти не замінюється презирством і жалістю ».
У російського народу інстинкт самозбереження виявився настільки сильний, що всі зусилля французів розбивалися об нього, як про невидиму стіну. «Виграний бій не принесло звичайних результатів, тому що мужики Карпо і Влас, які після виступу французів приїхали до Москви з підводами грабувати місто і взагалі не виявляли особисто геройських почуттів, і все незліченну кількість таких мужиків не везли сіна до Москви за хороші гроші, які їм пропонували, а палили його ».
Найбільш повним вираженням народної ідеї в романі є образ Платона Каратаєва з його голубиної незлобивістю і нескінченним співчуттям всьому живому. Для Толстого він стає втілює глибинні риси російської душі і вікову мудрість народу. Згадаймо, що він дружелюбно і любовно ставиться навіть до його сторожив французам. Ми просто не можемо собі уявити, щоб Платон міг воювати і кого-небудь убити. На розповідь П'єра про розстріл військовополонених Платон відгукується з жалем і жахом: «Гріха-то! Гріха-то! »
Для зображення партизанської війни Толстому знадобився зовсім інший герой з народного середовища - Тихон Щербатий, який вбиває французів з веселою спритністю і азартом мисливця. Він теж, як і всі герої з народу, природний і непосредственен, але його природність - це природність і необхідність хижака в лісі як однієї з ланок екосистеми. Не випадково Тихон постійно порівнюється автором з вовком («Тихон не любив їздити верхи і завжди ходив пішки, ніколи не відстаючи від кавалерії. Зброя його складали мушкетон, який він носив більше для сміху, піку і сокиру, якою він володів, як вовк володіє зубами , однаково легко вибираючи ними бліх з вовни і перекушуючи товсті кістки »). Захоплюючись партизанською війною, Толстой навряд чи симпатизує Тихону - самому потрібній людині в загоні, більше всіх хто заб'є французів.
Таким чином, вступають у протиріччя між собою два погляди Толстого на війну 1812 року: з одного боку, він захоплюється нею як народної, визвольної, справедливою війною, об'єднала всю націю нечуваним підйомом патріотизму, з іншого боку, вже на самому пізньому етапі роботи над романом Толстой приходить до заперечення будь-якої війни, до теорії непротивлення злу насильством, і робить виразником цієї ідеї Платона Каратаєва. Образи Каратаєва і Щербатова одночасно протиставлені і взаємно доповнюють один одного, створюючи цілісну картину образу російського народу. Але основні, сутнісні риси народу втілені все-таки в образі Каратаєва, оскільки мирний стан - для народу саме природне.
Згадаймо сцену, коли відсталі від своїх, знемагаючі від втоми, зголоднілі французи, офіцер Рамбаль і його денщик Морель виходять з лісу до російського бівуак, і солдати шкодують їх, дружньо пускають грітися до багаття, а зголоднілого Мореля досита годують кашею. І дивно, як швидко Морель, зовсім не знає по-російськи, завойовує розташування солдатів, сміється з ними, п'є запропоновану горілку і уплітає за обидві щоки все нові і нові казанки каші. Народні французькі пісні, які він, заливши очі, починає співати, користуються надзвичайним успіхом, незважаючи на незрозумілість слів. Справа в тому, що, переставши бути в очах солдатів ворогом-загарбником, він виявляється для них просто потрапили в біду людиною, і більше того, завдяки своєму незнатному походженням - своїм братом селянином. Багато важить і те, що солдати побачили його поблизу - тим самим відразу він став для них таким же, як вони, конкретним і живою людиною, а не абстрактним «французом». (Згадаймо сцену перемир'я між росіянами і французами перед Шенграбенского бою з першого тому, де Толстой показує, як швидко подружилися солдати двох ворожих армій). Те, що Морель знаходить спільну мову з російськими солдатами, повинен ясно показати читачеві: простий народ, незалежно від поділу на національності, має загальну психологією і завжди по-доброму розташований до своєму побратиму.
Область світу, як її розуміє Толстой, позбавлена будь-яких протиріч, суворо впорядкована і ієрархічна. Так само, як і поняття «війни», поняття слова «мир» дуже багатозначне. Воно включає в себе наступні значення: 1) світ у відносинах між людьми (антонім «війні»), 2) давно склалася, усталена людська спільність, яка може бути різної величини: це і окрема сім'я з її неповторною духовної та психологічної атмосферою, і сільська селянська громада, соборну єдність тих, хто молиться в храмі («Світом Господу помолимось!» - виголошує священик на єктенії в церкві, коли молиться Наташа про перемогу російських військ), воююча армія («Усім народом навалитися хочуть», - говорить Тимохін перед Бородінський бій), нарешті, все людство (наприклад, у взаємному вітанні Ростова і австрійського селянина: «Хай живуть австрійці! Хай живуть росіяни! - і хай живе весь світ!"); 3) світ як простір, населене кимось, універсум, космос. Окремо варто виділити протиставлення в релігійній свідомості монастиря як закритого, сакрального [5] простору світу як відкритому (пристрастям і спокусам, складним проблемам), буденного простору. Від цього значення утворилося прикметник «мирської» і особлива форма місцевого відмінка «в миру '» (тобто не в монастирі), відмінна від пізнішої форми "в мі'ре» (тобто без війни).
У дореволюційній орфографії слово «світ» у значенні «не війна» (англ. «peace») писався як «Мир», а в значенні «універсум» писався як «мiр'» через «i» латинську. Всі значення сучасного слова «мир» довелося б передавати п'ятьма-шістьма англійськими або французькими словами, тому при перекладі буде неминуче втрачено вся лексична повнота слова. Але, хоча в назві роману Толстого слово «мир» було написано як «Мир», у самому романі Толстой з'єднує смислові можливості обох написань в одне універсальне філософське поняття, що виражає толстовський громадський і філософський ідеал: всесвітнє єднання всіх, хто живе на землі людей в любові і світі. Він повинен будуватися, простуючи до всеосяжного цілому:
1) світ внутрішній, мир із самим собою, який досягається тільки через розуміння істини і самовдосконалення, без нього неможливий і світ з іншими людьми;
2) мир в сім'ї, що формує особистість і виховує любов до ближнього;
3) світ, що з'єднує в непорушну сім'ю все суспільство, найбільш виразний приклад якого Толстой бачить у селянській громаді, а найбільш спірний - у світському суспільстві;
4) світ, що збирає в єдине ціле націю, подібно до того, як це показано в романі на прикладі Росії під час війни 1812 року;
5) світ людства, якому ще тільки належить скластися і до творення якого як до найвищої мети людства невпинно закликає Толстой читачів свого роману. Коли він створиться, тоді на землі вже не буде місця ворожнечі і ненависті, відпаде необхідність поділу людства на країни і нації, вже ніколи не буде війн (так слово «світ» знову набуває своє перше значення - «світ як не війна»). Так склалася морально-релігійна утопія - одна з найбільш художньо яскравих в російській літературі.
Нічого не треба робити, керуючись холодними міркуваннями; нехай почуття, безпосереднє почуття радості і любові, проривається безперешкодно назовні і з'єднає всіх людей в одну сім'ю. Коли людина все робить за розрахунком, заздалегідь обмірковуючи кожен свій крок, він виривається з ройовий життя відчужується від загального, бо розрахунок егоїстичний за своєю суттю, а ріднить людей, тягне їх один до одного інтуїтивне відчуття.
Щастя - в тому, щоб жити істинної, а не удаваної життям - у любовному єднанні з усім світом. Така головна ідея толстовського роману.
[1] Оракул Аполлона в Дельфах був самим відомим і авторитетним в епоху античності: там давалися прорікання, в істинність яких вірили всі країни стародавнього середземномор'я.
[2] В оперному мистецтві лейтмотивом називається музична тема героя, яка випереджає його фрази.
[3] Цей термін був введений в науковий обіг Віктором Шкловським.
[4] Від латинського quies, quietis - 'спокій'.
[5] «сакральний» - священний, недоступний для непосвячених, «профанів» (лат.).