Політичні партії Росії початку XX століття

Зміст

Введення. 2
1. Особливості формування політичних партій. 4
2. Революційно-радикальні партії. 8
3. Ліберальні варіанти перетворення Росії. 14
4. Монархічні партії та рухи. 21
Висновок. 25
Список літератури .. 27

Введення

До початку XX ст. закінчилося формування території Російської імперії. Особливості соціального ладу Росії полягали в тому, що в ньому перепліталися старі й нові риси. Вся законодавча і виконавча влада була зосереджена в руках царя, самодержавно правив Росією і спирався в основному на дворянство.
Панувала адміністративно-поліцейська система управління країною. Зберігалися станова градація суспільства і привілейоване становище окремих соціальних груп (дворянства, духовенства, козацтва). Були відсутні демократичні свободи, була заборонена (до 1905 р ) Діяльність політичних партій та професійних спілок.
Нові риси в соціальному ладі виникали внаслідок змін в економіці та розстановці політичних сил країни. Модернізація прискорила складання класів капіталістичного суспільства - буржуазії і пролетаріату.
Вона ж викликала розмивання станового поділу, зміна соціального обличчя поміщиків і селян, посилила політичні амбіції буржуазії і суспільну роль робітничого класу. У 1906 р . був створений представницький орган (Державна дума), після чого державний устрій Росії стало наближатися (за типом) до парламентської монархії.
Досягнуте в результаті боротьби трудящих деяке обмеження самодержавства не задовольняло різні верстви населення, які вимагали продовження демократизації країни. У 1917 р . це призвело до краху самодержавства.
Соціальні протиріччя і нездатність уряду вирішити найважливіші політичні проблеми призвели на початку XX ст. до глибокого соціально-політичної кризи.
Він висловлювався в загостренні робочого та аграрно-селянського питань, у боротьбі трудящих проти самодержавно-поліцейського ладу, у створенні ліворадикальних політичних партій і ліберальних опозиційних союзів, в суперечках усередині правлячої верхівки і коливаннях урядового курсу.

1. Особливості формування політичних партій

У вивченні становлення і розвитку багатопартійності Росії на початку XX ст. присутні два підходи: через призму історії більшовизму і через комплексний розгляд системи політичних партій, соціально-політичних умов її функціонування. Другий підхід дозволяє створити справді наукову історію політичних партій.
Формування системи політичних партій Росії відбувалося в умовах загальнонаціональної політичної кризи. Під час передреволюційної ситуації 1903-1904 рр.. активізувалося ліберальний рух, тривало створення політичних партій в національних районах.
Найбільш інтенсивно процес утворення партій розвернувся після прийняття Маніфеста.17 жовтня 1905 р ., Що дав формальну підставу функціонуванню багатопартійної системи. У Росії виникло і в різний час існувало близько 100 партій.
Типологія багатопартійної системи включала в себе такі основні типи партій:
консервативні, які виступали за збереження самодержавної системи;
консервативні ліберали "октябристское типу";
ліберали чи конституційні демократи;
неонародники;
соціал-демократи.
Консервативні партії були представлені "Союзом російського народу", Російської монархічної партією, Всеросійським з'їздом земельних власників, а також більш дрібними монархічними організаціями. Об'єднуючим центром консервативної течії був "Союз русского народа", партія монархічна, націоналістична, основна сила крайніх правих сил. Це була масова організація чисельністю до 400 тис. членів. Соціальний склад відрізнявся різноманітністю: поміщики, духовенство, дрібна буржуазія, робітники та ін Серед керівників Союзу були викладачі, лікарі, юристи, інженери, вчені. Лідери А.І. Дубровін, Б.М. Пуришкевич, Н.Є. Марков. Центральні видання - "Російський стяг", "Московские ведомости". В основі ідеології лежала формула "православ'я - самодержавство - народність" [1]. У політичному плані характерно висування принципів абсолютної одноосібної влади, націоналізм, антисемітизм. В аграрному питанні вкрай праві обмежувалися вимогою продажу селянам порожніх державних земель, розвитку оренди та поліпшення кредиту.
До консервативним лібералам, правому флангу російського ліберального руху ставилися "Союз 17 жовтня", Партія правого порядку, торгово-промислова партія, Прогресивно-економічна партія та ін Провідна партія цього напрямку - "Союз 17 жовтня" - спостерігався 1907 р . і налічував 75-77 тис. членів. За соціальну природу союз був партією служилого дворянства і крупної, частково "одворяненной" торгово-промислової і фінансової буржуазії, підтримки у широких масах міста і села не мав. Лідери - А.М. Гучков, М.В. Родзянко, Д.Б. Шипов. Друковані органи "Голос Москви", "Слово". Програма передбачала збереження єдиної, неподільної Росії, сильної конституційної монархії. Октябристи відстоювали реформістський шлях, домагалися рівняння селян з іншими класами, полегшення виходу з общини, відчуження за викуп частини поміщицьких земель, допускали економічні страйки, профспілки.
Костітуціонно-демократична партія (кадети) організаційно оформилася в 1905 р ., Була лівим крилом російського лібералізму. Близькими до неї були Партія демократичних реформ, демократичний Союз конституціоналістів, Українська ліберальна партія, Польська прогресивно-демократична партія, Єврейська ліберальна партія та ін Партія кадетів налічувала 50-55 тис. членів. До її складу входив цвіт російської інтелігенції, частина ліберально налаштованих поміщиків, середня міська буржуазія, службовці, лікарі та ін У період революції 1905 - 1907 рр.. у місцевих організаціях було багато представників "соціальних низів". Лідери - П.М. Мілюков, В.А. Маклаков, В.Д. Набоков, брати Довгорукі. Основні видання - "Річ", "Вісник партії народної свободи", програма передбачала встановлення конституційної парламентської монархії, буржуазні свободи, 8-годинний робочий день, право на страйки, профспілки, державне страхування, свободу мов, віросповідання, наділення малоземельних селян за рахунок державних і відчуженої частини поміщицьких земель за ринковою ціною.
Неонародники були представлені партією соціалістів-революціонерів (П.С. - Р), трудовиками, вірменської партією "Дашнакцутюн", Польської соціалістичної партією, Латвійська соціалістичним союзом, Єврейської соціалістичної робітничою партією (Серп) та ін Найбільш численною і впливовою була П.С . - Р. (есерів). Організаційно відгодівлі у 1902 р ., В 1907 р . вона налічувала 65 тис. осіб. Користувалася значним впливом серед селян, частини робітників, середніх міських верств, інтелігенції. Лідери - П.А. Гершуні, В.М. Чернов, А.П. Гоц. Основні видання - "Революційна Росія", "Вісник російської революції", "Дело народу". Залишаючись прихильниками народницької ідеї про можливість переходу Росії до соціалізму некапіталістіческій шляхом, есери внесли корективи в цю доктрину, обумовлену змінами в Росії і в світі до початку XX ст. Програма П.С. - Р. включала встановлення демократичної республіки, загальне виборче право, відділення церкви від держави, 8-годинний робочий день, систему соціального страхування, організацію профспілок. Оригінальність есерівського соціалізму полягала в програмному положення соціалізації землі (ліквідації приватної власності на землю, користування на зрівняльних засадах). Важливе значення есери надавали терору.
До соціал-демократам ставилися РСДРП, Вірменська партія "Гнчак", соціал-демократичні партії Литви, Фінляндії, Україні, Бунд, Поалей-Ціон. Провідною серед них була РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), що сформувалася в 1898-1903 рр.. на базі марксистських організацій. Чисельність до весни 1903 р . - 25,6 тис. членів. У 1906 р . в партію влилися польські, литовські, латиські соціал-демократи, Бунд і її чисельність склала близько 100 тис. РСДРП відрізнялася потужною розгалуженою мережею в губерніях. В організаційному плані для партії характерна велика зв'язок з міськими соціальними структурами, ніж з селянами. Лідери партії - Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Ю.О. Мартов. Програма передбачала повалення самодержавства, скликання Установчих Зборів, встановлення демократичної республіки, забезпечення демократичних свобод, знищення станів, право націй на самовизначення, широку автономію, загальне озброєння народу, відділення церкви від держави. Особливо висувалися вимоги, спрямовані на захист інтересів робітників і селян. Після 1903 р . стався розкол РСДРП на більшовиків і меншовиків ("м'яких марксистів").
Особливості системи політичних партій Росії на початку XX ст. були наступні:
ні поміщики, ні ділова торгово-промислова буржуазія, ні селянство не мали на той час "своїх", адекватно виражали їх інтереси партій;
не було урядової (в західному розумінні) партії, оскільки Рада Міністрів призначався не Думою, а особисто царем і всі російські партії в тій чи іншій мірі перебували в опозиції до уряду, критикуючи його політику або ліворуч, або праворуч;
жодна російська політична партія до лютого 1917 р . не пройшла випробування владою;
слабким місцем політичної системи Росії початку XX ст. був механізм функціонування багатьох партій (нелегальний або напівлегальний);
в Державній Думі були представлені далеко не всі партії, особливо національні;
селянська Росія і російська "глибинка" була слабо охоплена процесом партійно-політичного будівництва, який йшов в основному в адміністративних і промислових центрах країни.
Найбільшою і найвпливовішою з партій соціалістичної орієнтації була марксистська Російська соціал-демократична робітнича партія, заснована в березні 1898 р . Тоді на I з'їзді РСДРП у Мінську були представлені лише чотири соціал-демократичних "Союзу боротьби за визволення робітничого класу" (Петербург, Москва, Київ, Катеринослав) і оформився за півроку до цього Бунд - Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі та Росії. Надалі кількість місцевих соціал-демократичних комітетів стало швидко рости.

2. Революційно-радикальні партії

Перші соціал-демократичні партії почали виникати в 80-90-х роках XIX ст. в національних районах Росії: Фінляндії, Польщі, Вірменії. У середині 90-х років у Петербурзі, Москві та інших містах утворилися "Союзи боротьби за визволення робітничого класу". Вони встановили зв'язок із страйкуючими робітниками, але їх діяльність була перервана поліцією. Спроба створити Російську соціал-демократичну робітничу партію на з'їзді 1898 р . не мала успіху. Ні програма, ні статут не були прийняті. Делегати з'їзду були заарештовані.
Нова спроба згуртуватися у політичну організацію була зроблена Г.В. Плехановим, Ю.О. Цедербаум (Л. Мартов), В.І. Ульяновим (Ленін) та ін З 1900 р . вони почали видавати за кордоном нелегальну політичну газету "Іскра". Вона об'єднала розрізнені гуртки та організації. У 1903 р . на з'їзді в Лондоні було прийнято програму і статут, оформили освіта Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
У програмі передбачалося два етапи революції. На першому - програма-мінімум - реалізація буржуазно-демократичних вимог: ліквідація самодержавства, обмеження робочого дня 8 годинами; запровадження загального, рівного, прямого виборчого права та інших демократичних свобод; повернення селянам відрізків і надання їм права вільного розпорядження землею; скасування викупних платежів, повернення селянам сум, взятих у формі викупних і оброчних платежів. На другому - програма-максимум - здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату.
Проте ідейні (програмні) і організаційні розбіжності розкололи партію на більшовиків (прихильників Леніна) і меншовиків (прихильників Л. Мартова).
Більшовики прагнули перетворити партію на вузьку організацію професійних революціонерів. Введення в програму ідеї диктатури пролетаріату обособил їх від інших суспільно-демократичних течій. У розумінні більшовиків диктатура пролетаріату означала встановлення політичної влади робітників для побудови соціалізму і в майбутньому безкласового суспільства. В.І. Ленін став визнаним теоретиком і політичним вождем більшовиків. Меншовики не вважали Росію готової до соціалістичної революції, виступали проти диктатури пролетаріату і припускали можливість співпраці з усіма опозиційними силами. Незважаючи на розкол, РСДРП взяла курс на розпалювання робітничо-селянського руху і підготовку революції.
До свого II з'їзду, що відбувся в Брюсселі і Лондоні влітку 1903 р ., РСДРП не мала офіційно затвердженої партійної програми і статуту, а також Центрального Комітету (три члени ЦК, обрані на I з'їзді РСДРП у Мінську, незабаром були арештовані поліцією, і з тих пір ЦК не відтворювався). При цьому соціал-демократична робота велася досить кустарно, організації різних районів країни діяли роз'єднано, мляво, часто піддавалися поліцейським репресіям.
Велику роль у їх згуртуванні та вироблення єдиної партійної лінії зіграла видавалася за кордоном з грудня 1900 р . газета "Іскра".
"Іскра" стала ідейно-організаційним центром РСДРП, об'єднала дії емігрантських та російських партійних організацій, забезпечила перемогу "політиків" над "економістами", виробила (не без гострої боротьби всередині редакції) проект програми партії і підготувала скликання II з'їзду РСДРП. Але до кінця його роботи, в ході обговорення організаційних питань і виборів центральних органів партії, делегати розкололися на прибічників Леніна, що опинилися в незначній більшості і одержали назву більшовиків, і прихильників Мартова - так званих меншовиків.
Надалі між більшовиками і меншовиками виникли також розбіжності з питань тактики. До весни 1905 р . обидві фракції фактично перетворилися на самостійні революційні партії: більшовики провели свій з'їзд у Лондоні, а меншовики відповіли на нього конференцією в Женеві; більшовики видавали газету "Вперед", а меншовики - "Іскру" і т.д. Але під впливом революції позиції більшовиків і меншовиків зблизилися, що дозволило їм навесні 1906 р . провести в Стокгольмі об'єднавчий з'їзд. Проте після спаду революційної хвилі стало ясно, що досягнуте з такими труднощами єдність носить значною мірою формальний характер. У 1912 р . шляхи більшовиків і меншовиків знову - і тепер вже остаточно - розійшлися, і в 1917 р . в Росії офіційно оформилися дві марксистські робітничі партії - РСДРП (більшовиків) і РСДРП (об'єднана), де зосередилася велика частина меншовиків.
Якщо меншовики загалом і в цілому тяжіли до тієї моделі соціалістичної партії, яка склалася в Західній Європі в епоху II Інтернаціоналу (еталоном для них, безперечно, була німецька соціал-демократія), то більшовики під керівництвом Леніна будували революційну партію нового типу, націлену на захоплення влади і перетворення на керівну партійно-державну структуру, жорстко контролює всю економічну, суспільно-політичне та культурне життя Росії.
Для більшовиків з самого початку пріоритетами були: гранично централізована і суворо дисциплінована партійна організація, згуртована навколо свого вождя - Леніна; використання найрадикальніших методів політичної боротьби; прихід до влади. При цьому в ім'я якнайшвидшого досягнення поставленої мети вони готові були йти на порушення деяких морально-етичних і демократичних норм. Більшовики відрізнялися особливою агресивністю, поспіхом, часто прямолінійністю і цілковитої нетерпимістю до інакомислення.
Меншовики розставляли пріоритети інакше: масова, переважно робоча за складом і демократична за своїм духом партія; особливу увагу до легальних організаціям і парламентських форм боротьби; довіру до стихії масового революційного руху. Для них поняття "революція" і "моральність" були нероздільні, а свою головну задачу в період підготовки революційного перевороту меншовики бачили в розвитку соціальної активності пролетарських мас, їх свідомості. Меншовики були більш обережні у своїх діях, ніж більшовики, але зате і менш рішучі при прийнятті відповідальних рішень, чаші виявляли політичний імпресіонізм, сумнівалися і коливалися, що давало додаткові козирі їх опонентам.

Доля неонароднических течії в Росії складалася важко і драматично. Шлях від "Народної волі" до Партії соціалістів-революціонерів (есерів) зайняв близько 20 років. Відродження народницьких організацій в еміграції і в самій Росії почалося в 90-х рр.. XIX ст. Вони були тоді нечисленні, відірвані від робітничих і селянських мас, об'єднували в основному радикально налаштовану інтелігенцію. Есерівська альтернатива марксизму теоретично була ще не розроблена, хоча для вирішення цього завдання вже інтенсивно працювали В.М. Чернов, А.В. Пешехонов та інші.
У січні 1902 р . было объявлено о слиянии Союза социалистов-революционеров, созданного в 1896 р . в Саратове, и Южной партии эсеров, оформившейся в Харькове в 1900 р . Так возникла общероссийская Партия социалистов-революционеров, центральным печатным органом которой стала издававшаяся в Париже под редакцией В.М. Чернова газета "Революционная Россия"[2].
В основу эсеровской идеологии была положена народническая концепция особого пути освободившейся от гнета самодержавия России к демократическому социализму через крестьянскую общину и различные виды кооперации. При этом в отличие от марксистов, эсеры не связывали социализм с высоким уровнем развития капитализма, отрицали мелкобуржуазный характер трудового крестьянского хозяйства, считали его экономически устойчивым и перспективным и не видели принципиальных различий между крестьянином-тружеником и городским рабочим. I съезд Партии социалистов-революционеров состоялся лишь в самом конце декабря 1905 - начале января 1906 р . на территории Финляндии. На нем были представлены более 40 местных эсеровских организаций. Съезд принял программу и устав партии, избрал ее ЦК.
Но эсеры не избежали той же участи, что и РСДРП: в 1906 р . их левое крыло оформилось в Союз социалистов-революционеров максималистов, а правое во главе с А.В. Пешехоновым - в Трудовую народно-социалистическую партию. Максималисты были близки к анархистам, принципиально отрицали любую программу-минимум, требовали создания "трудовой республики", обобществления не только земли, но и фабрик и заводов, пропагандировали широкомасштабный политический и аграрный террор, экспроприации. Народные социалисты (энесы), напротив, были горячими сторонниками мирного, эволюционного продвижения России к социализму.
Помимо общероссийской эсеровской партии существовало еще несколько крупных национальных неонароднических организаций: армянский "Дашнакцутюн" ("Союз"), возникший в эмиграции еще в 1890 р .; Белорусская социалистическая Громада, оформившаяся в конце 1903 р .; Партия социалистов-федералистов Грузии (1904); Социалистическая еврейская рабочая партия - СЕРП (1906). Террористическая тактика до некоторой степени роднила с эсерами и Польскую социалистическую партию - ППС.
Что касается последователей анархизма, то в 1900-е гг. их число не превышало в России 5-7 тыс. человек. Среди них были анархисты-индивидуалисты, анархисты-коммунисты (сторонники П.А. Кропоткина) и анархисты-синдикалисты, вербовавшие себе сторонников среди студентов, интеллигентов, молодых рабочих, ремесленников, деклассированных элементов. Всех анархистов объединяло отрицание любых форм государственности, стремление освободить личность от всех форм политической, экономической и духовной зависимости посредством объединения в свободные и добровольные ассоциации граждан. Анархисты широко применяли террор, в том числе "безмотивный" (только за принадлежность к классу "паразитов-эксплуататоров"), а также экспроприации. Анархисты-синдикалисты считали профсоюзы высшей формой классовой организации пролетариата и основным рычагом его социального освобождения.
Таким образом, российский социализм представлял собой в начале XX в. очень пеструю мозаику различных течений, которые находились в состоянии конфронтации не только с самодержавным режимом и буржуазией, но и между собой, расходуя на взаимные упреки, споры и "войну компроматов" неоправданно много сил и средств.
Но были здесь и некоторые новые моменты: так, между неонародничеством и марксизмом действовали не только силы взаимного отталкивания, но и силы взаимного притяжения. Неонародничество постепенно "европеизировалось", теряло свой прежний славянофильский привкус и многое заимствовало из марксистской социологии. Марксизм же в лице большевизма делал энергичные шаги в сторону синтеза доктрины Маркса с русской домарксистской революционной традицией, то есть прежде всего с народничеством. Недаром Плеханов неоднократно упрекал Ленина в том, что он думает и действует, как народник.

3. Либеральные варианты преобразования России

Издание Манифеста 17 октября 1905 р . активизировало поляризацию сил в либеральной среде. В результате была создана не одна либеральная партия, как это предполагалось ранее, а несколько: кадеты, демократических реформ, свободомыслящих, мирно обновленцев, октябристов. Организационный раскол среди русских либералов, доходящий нередко до открытой конфронтации, в значительной степени ослаблял их борьбу против авторитарного режима.
Конституционно-демократическая партия (в январе 1906 р . к основному названию было добавлено: партия народной свободы) организационно оформилась в октябре 1905 р . Партия октябристов (полное название "Союз 17 октября") была создана в ноябре 1905 р . Общая численность каждой из этих двух крупных общероссийских либеральных партий не превышала тогда 60-70 тыс. человек. Что же касается других партий либерального толка, то они были малочисленны (численность партии демократических реформ и партии мирного обновления соответственно не превышала 2 тыс. человек).
Несмотря на схожесть социальной природы, между кадетами, октябристами и прогрессистами имели место существенные разногласия по проблеме выбора пути модернизации России. По существу, в рамках единой либеральной модели общественного прогресса наметилось три варианта модернизации страны. Их наличие было обусловлено различным пониманием кадетами, октябристами и прогрессистами потенциальных возможностей общественных сил, заинтересованных в капиталистическом развитии страны. Октябристы были убеждены в том, что оба господствующих класса, (и крупные помещики, и крупная буржуазия) в равной степени заинтересованы в модернизации всей системы социально-экономических и политических отношений. Причем эта модернизация, по их мнению, должна была протекать медленными темпами, не затрагивая основ экономического господства тех слоев крупных помещиков и крупной торгово-промышленной буржуазии, интересы которых они представляли на политической арене.
Несколько иной точки зрения придерживались прогрессисты. Они считали, что "между аграриями и промышленниками союза быть не может" и "дворянину и буржуа нельзя уже стало вместе оставаться на плечах народа: одному из них приходится уходить". Обращаясь к опыту борьбы между дворянством и буржуазией за политическое господство в западноевропейских странах, идеологи прогрессизма подчеркивали, что "вся история доказывает одно. Как только наметилась противоположность интересов между классом землевладельцев и классом торгово-промышленным, знамя прогресса никогда не переходило в лагерь землевладельцев". Фактически речь шла о провозглашении новой системы ценностных ориентации, в шкале которой приоритетными становились создание рациональной капиталистической экономики и выделение центральной фигуры общественного прогресса в лице передовых и политически активных слоев торгово-промышленной буржуазии.
В свою очередь, кадеты, прямо не связанные ни с помещичьей, ни с капиталистической собственностью, ни с господствующими классами и правительственной бюрократией, предлагали более радикальный вариант модернизации страны. Суть его сводилась к преобразованию России в цивилизованное демократическое государство, созданию условий для гармонического развития личности и нормального (без политических, социальных и национальных катаклизмов) функционирования гражданского общества.
Теоретические разногласия, имевшиеся в рамках либеральной модели общественного прогресса, нашли свое отражение в программных документах кадетов, октябристов и прогрессистов. Причем наиболее зримо они проявились в вопросах преобразования политического строя России.
Политическим идеалом кадетов и прогрессистов являлось установление в стране конституционно-парламентарного режима, основанного на четком разделении трех ветвей власти: представительной, исполнительной и судебной, независимых друг от друга, но вместе с тем составляющих единую целостную систему правового государства. Законодательная власть принадлежала и осуществлялась монархом и двухпалатным народным представительством, избранным на основе всеобщего избирательного права. Исполнительная власть передавалась ответственному думскому министерству. Радикальному реформированию подлежала (и по вертикали, и по горизонтали) вся система органов местного управления и самоуправления. Местное самоуправление распространялось на всю Россию и приближалось непосредственно к населению (введение волостного и поселкового земства). Все российские граждане независимо от пола, национальности и вероисповедания получали равные политические права, закрепляемые в конституции и охраняемые независимой судебной властью. Таким образом, создавались политические условия и предпосылки для формирования гражданского общества и правового государства, для нормального функционирования всей системы общественных отношений, всестороннего раскрытия потенциальных творческих возможностей личности.
Что касается октябристов, то их политическая программа носила консервативный характер. Они отстаивали принцип наследственной конституционной монархии, были противниками парламентаризма, выступали за сохранение имущественного и образовательного цензов, а также ценза оседлости для выборов в Государственную думу, органы местного самоуправления и местный суд.
Будучи по своему миросозерцанию унитаристами, кадеты, прогрессисты и октябристы не признавали право наций на политическое отделение от Российской империи, выступали против федеративного устройства государства. Однако между ними были и отличия. Так, кадеты в своей национальной программе требовали предоставления автономии Польше и Финляндии, прав культурно-национального самоопределения (использование родного языка в школе, высших учебных заведениях, суде и т.д.), а в отдельных, каждый раз особо санкционируемых представительной властью случаях - предоставления областной автономии[3]. Прогрессисты и октябристы были решительными противниками национальной автономии (за исключением Финляндии). По их мнению, предоставление личности гражданских и политических прав, распространение местного самоуправления на всю территорию России является вполне достаточным для защиты прав национальных меньшинств.
Большое внимание в программах кадетов, прогрессистов и октябристов уделялось социальным проблемам, прежде всего наиболее острому для России аграрному вопросу. При этом общим для либеральных партий было стремление во что бы то ни стало максимально сохранить хозяйство капиталистического типа. Так, прогрессисты и октябристы основной акцент делали не на увеличение крестьянского землевладения за счет принудительного отчуждения помещичьей земли, а прежде всего на уравнении крестьян в гражданских правах с другими сословиями, на ликвидации архаичной системы земледелия, повышении производительности труда. Вместе с тем октябристы и прогрессисты разошлись в оценке столыпинских аграрных преобразований. Если программа октябристов, по существу, совпадала со столыпинской аграрной программой, то прогрессисты считали нецелесообразным форсировать процесс насильственного разрушения крестьянской общины, ибо это, по их мнению, ведет к обнищанию и пролетаризации значительной части крестьянства. Прогрессисты полагали, что без крупной материально-технической и финансовой поддержки государства переход крестьян с общинной формы хозяйствования на хутора и отруба будет затруднен.
В свою очередь, кадеты считали, что без частичного принудительного отчуждения помещичьей земли решить аграрный вопрос нельзя. Настаивая на сохранении помещичьей собственности капиталистического типа, кадеты выражали готовность пожертвовать крупным латифундиальным землевладением - экономической основой авторитарной власти и постоянным источником недовольства крестьянских масс. Вместе с тем кадеты понимали, что одними латифундиями от крестьянского движения откупиться не удастся. Поэтому они допускали возможность отчуждения части земли и у тех помещиков, которые вели самостоятельное хозяйство. Однако и в том, и в другом случае отчуждение помещичьей земли предполагалось провести за выкуп - наполовину за счет государства и наполовину за счет самих крестьян. Кадеты намеревались передать решение земельного вопроса в местные комитеты, состоящие на паритетных началах из представителей заинтересованных сторон: помещиков, крестьян и чиновников.
По мнению теоретиков либерализма, государство должно было выступить в роли регулятора отношений между промышленниками и наемными рабочими. В конституции и специальном рабочем законодательстве должно было быть предусмотрено право рабочих и служащих на забастовки, создание профсоюзов, примирительных камер и арбитражных судов, кооперативов, страховых обществ и т.д.
Вместе с тем между кадетами, прогрессистами и октябристами имели место некоторые расхождения по рабочему вопросу. Так, например, согласно октябристской программе, стачки запрещались на всех производствах, имевших "государственный и общественный характер": на железных дорогах, предприятиях оборонного значения, на коммунальном транспорте, в торговых предприятиях, аптеках и т.д. В отличие от кадетской программы, в которой фигурировало требование постепенного введения 8-часового рабочего дня, октябристы и прогрессисты не спешили с сокращением рабочего дня для взрослых рабочих.
Если в политических и социальных разделах программ между кадетами, прогрессистами и октябристами имелись различия, то в области экономических преобразований наблюдалось совпадение взглядов. Разрабатывая концепцию модернизации экономики, либеральные теоретики подчеркивали, что "подъем производительных сил есть в настоящее время подлинная национальная задача, национальная обязанность современных поколений, от которой зависит политическое и культурное будущее России". Развитие производительных сил, по их мнению, должно было способствовать реализации целого комплекса задач: превратить Россию в развитую индустриальную державу, ликвидировав тем самым ее экономическое отставание от передовых капиталистических стран; упрочить экономическую мощь и политическое влияние русской буржуазии; подвести прочный экономический фундамент под систему правового государства, под намечаемые социальные реформы, без проведения которых нельзя было достичь и политической стабильности.
Огромную роль в процессе экономической модернизации страны либералы придавали государству. Выступая за развитие частного предпринимательства и частной инициативы, кадеты, прогрессисты и октябристы считали, что государство, освободившись от "гипертрофии экономических функций", должно взять на себя обязанности планирования экономики. Предполагалось создать при Совете министров специальный координирующий орган (с участием представителей законодательных палат и деловых промышленных кругов) для разработки перспективного плана развития всех отраслей народного хозяйства. Кардинальному пересмотру подлежали устаревшее торгово-промышленное законодательство, налоговая система, тарифы. Государство должно было принять меры к устранению мелочной бюрократической опеки и регламентации, стесняющих свободу торгово-предпринимательской деятельности, открыть доступ частному капиталу к эксплуатации природных богатств, железнодорожному строительству, горным промыслам, почтово-телеграфному делу и т.д. Одновременно государство должно было способствовать организации всех видов промышленного кредита; создать широкую сеть торгово-промышленных палат и биржевых судов; содействовать расширению внешней торговли и организации консульской службы. Подобного рода система государственных мероприятий должна была создать оптимальные условия для рационального функционирования и дальнейшего развития капиталистической системы хозяйства, укрепить экономическую мощь и политическое влияние предпринимательского класса.
Уделяя преимущественное внимание проблемам индустриализации, теоретики либерализма считали крайне важным ликвидировать "ножницы" между уровнем и темпами развития промышленности и сельского хозяйства.
Несмотря на различия, программы либеральных партий все же сходились в главном. В них теоретики либерализма пытались сконструировать модель "Великой России" и рассчитывали внедрить ее в массовое сознание. Они призывали интеллигенцию коренным образом пересмотреть свое "экономическое мировоззрение", которое пронизывали идеи равенства и социальной справедливости, признать, что содействие развитию производительных сил есть "национальный идеал и национальное служение". Настаивая на тесном сотрудничестве науки и капитала, они были убеждены в том, что это в конечном счете может привести к созданию рационально функционирующей системы рыночных отношений, к взаимному приспособлению и примирению "демократии и капитализма", к установлению в стране политической стабильности и социального мира. Одновременно они призывали рабочих и служащих к пониманию роли "свободной дисциплины труда", которая является "основой хозяйства", к мирному разрешению конфликтов между трудом и капиталом. Солидарность всех социальных сил, участвующих в производственном процессе, позволила бы, по мнению либеральных теоретиков, преодолеть классовые антагонизмы, рудименты антибуржуазной ментальности и широко распространенной уравнительной психологии.

4. Монархические партии и движения

Манифест 17 октября ускорил поляризацию политических сил. Как только телеграф разнес весть об обещанных свободах, начались митинги и демократические демонстрации. Вслед за этим проявили себя силы, лояльные царскому режиму. Патриотические манифестации зачастую перерастали в погромы, особенно кровопролитные в черте "еврейской оседлости". Однако погромы затронули не только еврейское население и в целом носили не столько национальный, сколько политический характер. Жертвами погромщиков стала демократическая интеллигенция и учащаяся молодежь.
В октябре толпам погромщиков удалось установить режим террора на улицах многих городов, ноябрь прошел под знаком усиления революционного движения, в декабре противостояние вылилось в вооруженные столкновения. В Петербурге фактически существовало двоевластие - наряду с правительством действовал Совет рабочих депутатов во главе с Г.С. Хрусталевым-Носарем и Л.Д. Троцким. Когда Витте упрятал весь состав Петербургского Совета за решетку, Московский Совет вынес решение начать 7 декабря 1905 р . вооруженное выступление с целью свержения царизма и установления демократической республики. Властям с большим трудом удалось направить в Москву лейб-гвардии Семеновский полк под командованием Г.А. Міна. Семеновцы окружили главный очаг восстания и 19 декабря овладели Пресней.
На Транссибирскую магистраль, находившуюся в руках забастовщиков, были посланы военные экспедиции. Особенно отличился генерал А.Н. Меллер-Закомельский, с отрядом из двухсот солдат очистивший от забастовщиков несколько тысяч верст пути и восстановивший связь с армиями в Маньчжурии. Николай II все чаще высказывал убеждение, что политика уступок себя не оправдала, что нужна беспощадность и решительность. Витте жаловался:
"После московского успеха Дурново стал принимать жестокие, излишние, часто ничем не оправдывавшиеся меры, никакие мои протесты, никакие ходатайства ни к чему не служили - государь всегда держал сторону Дурново"[4].
Заблуждение, что простой русский народ, в отличие от инородцев и интеллигенции, по-прежнему придерживается монархических взглядов, было характерно для высших сфер. Доказательство этого они видели в монархических союзах. Эти организации возникли вскоре после октябрьских погромов и были немедленно окрещены черной сотней. Сами себя они предпочитали называть патриотами и истинно русскими. Черносотенцы заявляли, что "царское самодержавие не отменено Манифестом 17 октября". Они выдвинули лозунг "Россия для русских", подчеркивая, что "русская народность как собирательница земли русской и устроительница русского государства есть народность державная, господствующая и первенствующая". Монархические союзы были единственными, кто открыто заявлял о своем антисемитизме. Черносотенцы обвиняли евреев в организации заговора против Российского государства в целях порабощения русского народа, разрушения его нравственных ценностей, культуры, хозяйства. Революция объявлялась всецело организованной и финансируемой тайным еврейским правительством.
Черная сотня представляла собой конгломерат самостоятельных союзов, обществ, дружин, лиг и т.п. Самой крупной из черносотенных организаций являлся Союз русского народа, созданный в ноябре 1905 р . Он изображался как общенародное объединение и в широком смысле слова отождествлялся со всей русской нацией. В такой трактовке принадлежность к Союзу русского народа являлась не добровольным выбором, а священной обязанностью каждого верноподданного, членство же в любой другой политической организации приравнивалось к государственной измене. На бумаге Союз русского народа имел стройную структуру. Сельские подотделы подчинялись уездным и губернским, а во главе всей организации стоял Главный совет. На деле черносотенцам никогда не удавалось преодолеть организационную слабость и рыхлость. В первые месяцы своего существования черносотенцы были ничтожной силой. Лишь некоторые организации перевалили за тысячу членов. Но численность черносотенцев быстро росла и к концу 1907 - началу 1908 р . достигла, согласно архивным данным, 408 999 человек. Монархические организации были открыты в 2229 населенных пунктах. Основными районами влияния черносотенцев были западные и юго-западные губернии, входившие в черту еврейской оседлости. Парадоксально, что Союз русского народа состоял большей частью из украинцев и белорусов. Подавляющее большинство монархических отделов было открыто в селах и деревнях, но черносотенцы также сумели создать ряд филиалов в крупных промышленных центрах. Оплотом черносотенного движения считался Путиловский завод. Горячие цеха этого предприятия находились под влиянием крайне правых, холодные мастерские шли за крайне левыми.
Председателем Главного совета был избран доктор медицины А.И. Дубровин. На публике он появлялся редко, предпочитая закулисную деятельность, зато его заместитель В.М. Пуришкевич пользовался всероссийской известностью. Внук священнослужителя из Бессарабии, он был горячим защитником привилегий русского дворянства. Пуришкевич казался чрезмерно экспансивным, даже психически неуравновешенным. Однако внимательные наблюдатели отмечали, что за Пуришкевичем-шутом скрывался изворотливый политик. Пуришкевич вскоре разошелся с Дубровиным по тактическим вопросам и создал собственную черносотенную организацию - Русский народный союз имени Михаила Архангела. Большое влияние на крайне правых имел курский помещик Н.Е. Марков, через много лет, уже в эмиграции, утверждавший, что русские черносотенцы были предшественниками фашистов, и жалевший, что их возможности не были использованы царизмом.

Висновок

В историографии отсутствует единое понимание характера, социальной сущности, идеологической ориентации партий и движений, что связано с проблемой самоидентификации субъектов политики. Вопрос "правая-левая где сторона" решается либо на основе критерия прогресса (левые - прогрессисты, правые - консерваторы), либо на основе отношения к собственности (левые - социалисты, правые капиталисты, собственники). В последнее время стал преобладать второй подход.
Образование современных политических партий в России началось со второй половины 80-х гг., когда под влиянием "перестройки" в СССР начало развиваться независимое общественное движение (сначала в форме групп, кружков, фондов, а затем - протопартий), которое и послужило базой для создания современной многопартийности. После принятия закона "Об общественных объединениях" с марта 1991 р . началась регистрация новых партий.
В процессе формирования современной российской многопартийности условно можно выделить три этапа.
На первом этапе (1989 - август 1991 гг.) заявило о себе большинство действующих ныне в России общественных образований. Новые партии вобрали в себя все ведущие направления политической мысли.
Ультраправое направление было представлено "Демократическим союзом", выступившим за резкую и безоговорочную смену модели общественного развития, и партиями христианско-демократической ориентации (РХДД, ХДСС, ХДПР).
Либеральное направление было представлено "Демократической партией Советского Союза", позже преобразованной в "Консервативную партию", "Демократической партией России" и другими демократическими партиями (ДП, ЛДПР, РПРФ, тремя партиями конституционных демократов), выступившими с идеей создания в России правового государства. У жовтні 1990 р . большинство из них объединилось в массовое общественно-политическое движение "Демократическая Россия".
Социал-демократическое направление было представлено социал-демократическими (СДА, СДПР) и Социалистической партиями, выступавшими за модернизацию общества через систему социальных реформ. К этому направлению тяготели и партии анархистского толка (АКРС, КАС), выступающие за безгосударственный социализм.
То есть сейчас, в начале ХХI века, мы наблюдаем ту же многопартийность в России, что и в начале ХХ столетия. Разница в том, что в настоящее время партии находятся на легальном положении.
В заключение хотелось бы подчеркнуть, что большинство партий и объединений сегодня, как, видимо, и сто лет назад ставят личные интересы выше общественных. К чему это приводит - мы знаем из истории России.

Список літератури

1. Верт Н. Історія Радянської держави. 1900-1991: Пер. з фр. - М.: Прогрес, 1996. - 480с.
2. Історія Батьківщини: люди, ідеї, рішення. Очерки истории Советского государства / Сост.В.А. Козлов. - М.: Політвидав, 1991. - 366с.
3. История России (Россия в мировой цивилизации): Учеб. пособие для вузов / Под ред.А. А. Радугина. - М., 1998.
4. История России с древности до наших дней / Под ред. М.М. Зуєва. - М., 1996.
5. Історія Росії. ХХ століття / О.М. Боханов, М.М. Горінов, В.П. Дмитриенко и др. - М.: Издательство АСТ, 1996. - 608с.
6. Орлов О.С. и др. История России с древнейших времен до наших дней. - М., 2001.
7. Политическая история России: Учебное пособие / Под ред.В. В. Журавлева. - М.: МАУП, 1998. - 696с.