Політична думка у класових суспільствах давнього світу

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Реферат на тему:

ПОЛІТИЧНА ДУМКА У КЛАСОВИХ

СУСПІЛЬСТВАХ ДАВНЬОГО СВІТУ

Політична думка давнини пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, Греції, Риму. Оскільки усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства, то й з'явитись вони могли лише з появою політичного життя суспільства та держави.

Сучасна політологія виділяє 5 основних політологічних концепцій, які виробило людство за всю історію свого існування, або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

  •  міфологічна;

  •  філософсько-етична;

  •  релігійна;

  •  громадянська;

  •  соціальна.

Кожній з цих концепцій відповідає свій часовий відрізок та свій етап у розвитку людського суспільства.

Творці та носії міфологічної концепції політики - народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ-ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави - Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассірія, давньоруські і давньокитайські держави.

Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом твердої державної централізації, що призвело до створення політичних структур деспотичного типу. Ці структури мали основні особливості:

  •  адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;

  •  поглинення державою власності та господарчих функцій низових одиниць;

  •  централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств носять переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є «теоретичним виправданням його необхідності». Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласна ідеологія знайшла свій вираз у таких творах як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину» де стверджується необхідність укріплення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, що не підкоряються верховній владі гідні фізичної розправи.

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей - головна з них.

Політична думка Давньої Індії носила відображення релігійно-політичної ідеології буддизму та брахматизму. Послідовники буддизму вважали, що світом править не бог, а природний закон і людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм заснований на визнанні морально-духовної рівності людей. Саме тому до політичної думки Давньої Індії характерне сполучення ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом.

Саме у Давній Індії вдалося детально розробити концепцію людських обов'язків і практично не залишити місце для прав.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень в бік раціональних відбувся у Давній Персії і пов'язано це з імям Заратустри. Згідно з його вченням у світі іде боротьба добра і лиха і в кінцевому підсумку переможе добро . Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства грунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Власне політичні теорії агродеспотичних держав, які носили новий раціоналістичний характер, були створені тільки у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основний нервовий вузол існування азіатського деспотизму - поділення суспільства на тих, хто робить і хто керує.

Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів рішення цього питання: два головних (Конфуціанство та Легізм ) і два побічних (Моізм та Даосизм).

Конфуціанське рішення проблеми складається у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині.

Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі «правил поведінки» - норм та ритуалів ''Лі''.

Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї :

  •  суворий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, в сім’ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий - підданим";

  •  культ предків, мудрості, знання ;

  •  досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

  •  правління мерітократії (гідних , талановитих);

  •  встановлення ідеальних відносин в сім’ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство ( а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство ) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах.

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.

1-й - порівняльні ідеї моізму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави.

2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Основним підсумком китайської політичної думки була розробка унікальних методів бюрократичного управління суспільством.

В районі периферійного Середземноморя виник античний варіант політичного розвитку. Його епіцентром стала Антична Греція. Концепція політики, запропонована античними філософами набула назву «філософсько-етична».

Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, розумної організації суспільного буття. Ця розумна організація була втілена у давньогрецьких полісах.

Мислителі стародавньої Греції та стародавнього Риму трактували державу філософськи: держава - найбільше втілення розуму. А розум для філософів того часу - не засіб, а мета у самому собі. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку політична думка античності досягла у вченнях давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля.

Платон (427-347 рр. до. н.е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість та справедливість. Головними політологічними творами Платона є трактати «Держава», «Закони», «Політик» та «Крітій».

Платон був ідеологом афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у трактаті "Держава". Згідно цього проекту, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він вважав недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія - це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджав, що демократії, звичайно, короткочасні і натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважав правильним типом держави - монархію, а найкращим державним устроєм - державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія, філософи. Головний принцип громадянського життя - справедливість . Вона полягає в тому, що кожен громадянин займається тією справою, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. В суспільстві немає багатих та бідних. Мета ідеальної держави - забезпечення таких умов життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки сучасного тоталітаризму. У підданих нема нічого свого - усе загальне. Але і найвищий стан ніякими привілеями не користується. Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа - правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона - Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і у Платона, у Аристотеля мають місце тоталітарні тенденції. У його розумінні людина - частка держави, а особисті інтереси повинні підлягати державним. На відміну від Платона Аристотель вважав, що приватна власність - це необхідна умова існування суспільства як і сім’я. Аристотель критикував вчення Платона про досконалу державу. Він вважав, що треба шукати не "абсолютно найкращу державу", а такий політичний устрій, який можуть мати більшість існуючих держав.

Аристотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни займаються тільки військовими, законорадними та судовими справами. Аристотелеві належить оцінка раба, як інструменту, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво - це доля рабів. Аристотель вважав нерівність - причиною обурення та переворотів, але пов’язував скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Аристотель розподіляє по кількості правителів та межі правління на "вірні" та " невірні". Вірний - це такий державний лад, при якому переслідується загальне благо незалежно від того, править один, небагато, або багато людей. До таких він відносив монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Невірний - це такий державний лад, при якому переслідуються приватні цілі правителів. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Аристотеля невірні форми розвиваються із вірних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою - аристократію і політію. При цьому для більшості полісів саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, бо в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил в політичному житті. Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі і в політології, в значній мірі зберіг свою цінність і в наш час.

На зміну цьому періоду прийшов період розвитку Християнства. Воно успішно перетворювало витончені ідеали філософів у легко засвоювані догмати релігії. Результатом такого перетворювання в політиці стала релігійна концепція політики.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
33.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Політична і правова думка в державах стародавнього світу
Педагогіка давнього світу
Сучасна політична карта світу і географія населення світу
Антична політична думка
Політична думка в Росії
Політична думка держав
Суспільно-політична думка Білорусі
Політична думка в середні століття
Політична думка стародавнього Китаю
© Усі права захищені
написати до нас