Підготувала Наталія Леонова
РДГУ
Москва, 2005 р.
Але хто інший, в диму божевільного куріння,
Варто серед натовпу друзів неосвічена?
Урочистої хвали до нього лине шум:
Він, він під риму потоптав і смак і розум;
Ти ль це, слабке дитя чужих уроків,
Завидющий гордій, холодний Сумароков,
Без сили, без вогню, з посереднім розумом,
Забобони зобов'язаний вінцем
І з Пінда скинутий і проклятий Расином?
Чи йому, карликові, змагатися з велетнем?
Йому ль оспоривать той лавровий вінець,
У якому возблістал безсмертний наш співак,
Веселощі росіян, полунощного диво? ..
Ні! в тихій Літі він потоне мовчазно,
Вже на чолі його забуття друк,
Передмайбутнього століть що міг він передати?
Страхалась грація цинічною сопілки,
І пальці грубі на лірі костенелі ...
(А. С. Пушкін)
Саме становлення російської словесності відбувалося в атмосфері бурхливих суперечок, часто супроводжувалися переходом на "особистості". Аж ніяк не відрізнялася "політкоректністю" полеміка Сумарокова і Ломоносова, яка обмежувалася питаннями поезії. У «епістоли від горілки і сивухи», висміюється манера віршування Ломоносова і його схильність до узливань. Одне з пояснень цього протистояння - Сумароков, в запалі новаторства, не був схильний помічати поетичні заслуги попередників, а Ломоносов був обурений зухвалістю юного обдарування. Метафоричному, асоціативному і напружено-образного слова Ломоносовської оди Сумароков у своїй поезії протиставляв термінологічно точне, сухуваті, вживане в єдино прямому значенні слово. Світогляд Сумарокова сформувалося під впливом ідей петровського часу. Але на відміну від Ломоносова він зосередив увагу на ролі і обов'язки дворянства. Потомствений дворянин, вихованець шляхетного корпусу, Сумароков не сумнівався в законності дворянських привілеїв, але вважав, що високий пост і володіння кріпаками необхідно підтвердити освітою і корисною для суспільства службою. Дворянин не повинен принижувати людську гідність селянина, обтяжувати його непосильними поборами. Він різко критикував невігластво і жадібність багатьох представників дворянства в своїх сатирах, байках і комедіях. Ад'ютант фаворита імператриці, розпещений увагою жінок світського кола, Сумароков відчував себе, перш за все поетом «ніжної пристрасті». Він у великій кількості складав - втім, не тільки в цей час, але і пізніше - модні тоді любовні пісеньки, які виражали від особи, як чоловіки, так і жінки, різні відтінки любовних почуттів, особливо ревнощі, ловлення, любовна досада, туга і т. д. У 1740-х роках пісні співалися не на спеціально написані для них мотиви, а, як вказував сам Сумароков, на «модні мінавети» (менуети). Пісні Сумарокова, особливо «пасторальні», в яких, відповідно до загальноєвропейської модою, солоденько зображувалася життя ідеалізованих пастушків (див. пісню «Ніде, в маленькому лісочку»), мали також великий успіх. Пізніше, в 1760 році, Ломоносов, який ставив перед літературою зовсім інші цілі, іронізував з цього приводу над Сумарокова: «Складав любовні пісні і тим дуже щасливий, для того що вся молодь, тобто пажі, колезькі юнкери, кадети і гвардії капрали так йому послідують, що він перед багатьма з них сам на учня їх походив ».
Хоча Сумароков неодноразово заявляв, що у нього не було керівників в поезії, однак безсумнівно, що на початку своєї поетичної діяльності, в другу половину 1730-х років, він був переконаним послідовником Тредиаковского. Поява новаторської поезії Ломоносова Сумароков, за словами останнього, зустрів недружніми епіграмами, нам невідомими. Однак незабаром Сумароков, як, втім, і Тредіаковський, засвоїв нові принципи версифікації і літературної мови, введені Ломоносовим.
У 1740-і роки, разом з піснями, еклоги і елегіями, Сумароков писав і оди - урочисті і духовні. Маючи перед собою як зразок оди Ломоносова, він слідував їм, особливо на перших порах. Так, у своїй першій оді 1743 Сумароков застосовує Ломоносовський образи і звороти мови:
О! зухвала думка, куди злітаєш,
Куди підіймаєш полонений розум?
. . . . . . . . . . . .
Стенав по ньому цей град священний,
Ревів великий океан ...
. . . . . . . . . . . .
Борей, безстрашно сміливий,
У повітряних кайданах укладений,
Не смів перервати кайданів і дути.
Ці риси ломоносовской одичної поетики зберігаються в одах Сумарокова і пізнішого часу. Зовнішнє проходження Ломоносову не заважало Сумарокова і в 1750-і роки виступати з пародіями на оди свого вчителя, демократичний характер творчості якого, по суті, був йому глибоко чужий. Однак ці «безглузді оди» певною мірі можуть вважатися і автопародія, так як Сумароков, створюючи свої урочисті оди, підпорядковувався «законами жанру» і користувався художніми прийомами, які сам же засуджував.
На противагу принципам «гучних од» Ломоносова, Сумароков розвивав вчення про «пристойної простоті», «природності» поезії. Однак здається правильність його суджень не повинна приховувати від радянського читача дворянського, умовного змісту їх і заснованої на них поетичної практики Сумарокова. Боротьба його з Ломоносовим за зовнішністю стосувалася питань теорії літератури, а по суті це було відстоювання дворянського змісту поезії проти загальнонаціонального, демократичного ломоносовского.
Ломоносов пропагував ідеї державності, національної культури, освіти; для таких великих питань він вибирав відповідну лексику, грандіозні образні побудови, величні, фантастичні картини. Сумароков, торкаючись тих же проблем, вирішував їх із суто дворянських позицій, він прагнув виховати своєю поезією «синів вітчизни», дворянських патріотів, які як за своєю «природі», походженням, так і за своєю культурності повинні займати керівні місця в державному апараті. У «синів вітчизни» «розум», «розум» завжди управляє «пристрастями». «Розум тверезий, - говорить Сумароков в« Оді В. І. Майкова », - завжди цурається мрії».
Так під зовні правильними теоретичними положеннями Сумароков на практиці проводив класово обмежені дворянські погляди. У боротьбі його з Ломоносовим історична правота була не на боці Сумарокова.
При всьому цьому в літературі середини XVIII століття Сумароков був найбільшим представником російського дворянського класицизму. Цей різновид класицизму мала ряд рис, які робили її схожою на класицизм французький, як, наприклад, прийняття деяких сторін народної творчості (у піснях), відмова від манірності мови та побутові замальовки реалістичного характеру (у притчах), звернення до російської історії (в трагедіях) і т. д.
Будучи від природи дуже дратівливим, нервовим (у нього був нервовий тик), Сумароков у життєвому відношенні був особистістю не дуже приємною. Ці риси наклали відомий індивідуальний відбиток на його літературну діяльність. Цим, мабуть, можна пояснити велику кількість полемічних виступів Сумарокова, його епіграми та пародії.
Говорячи про заслуги Ломоносова перед російською культурою, Радищев з особливою підкресленістю зазначив: «Великий чоловік може народити великого мужа, і ось вінець твій переможний. О! Ломоносов, ти зробив Сумарокова ».
Найяскравіший документ полеміки Сумарокова проти Ломоносова - це, звичайно, "безглузді оди". Цьому питанню присвячена ціла стаття М. Л. Гаспарова.
За твердженнями Гаспарова, під "Нісенітний одах" основний напрямок пародії має подібний, а не мовний стиль. Звичайно, коли Сумароков римує "Італія-Остіндія", то це знущання над Ломоносовским наголосами "Індія" і "хімія", а коли він пише
Трава зеленою рукою
Покрила багато місця,
Зоря багряною ногою
Виводить нові літа,
то це парафраз знаменитої метонімії в ломоносовской 1748в "Зоря багряною рукою" виводить "твоєї держави новий рік" (щодо "Розгляду од" ця строфа Ломоносова - "гарна": знову роздвоєння оцінок).
Одне з головних відмінностей Ломоносовський і сумароковской од - дати. Оди Ломоносова майже без винятків належать придворному календарному циклу, на день народження, на день сходження, на день тезоіменитства, це саме задає їм однаковість змісту, а через нього і однаковість форми. Сумароков ж з самого початку користується випадками вийти з цього кола, писати не на дати, а на події, спершу на прусську війну, потім на турецьку війну, а це вводить в оду новий матеріал і змушує експериментувати зі способами такого введення.
Сумароков завжди піддавав оди Ломоносова отруйним глузуванням. Патетику Ломоносовський од, нагнітання в них метафор і гіпербол Сумароков називав «паперовим громом». Сумароков, критикуючи поетику піднесеного в одах Ломоносова, заявляє (у статті "До нерозумним ріфмотворцам" 1759 р.): "[H] еякі Ліричні поети міркують так, що ніяк неможливо, щоб була ода і чудова і зрозуміла: на мою пропади таке пишність , в якому немає ясності. [...] Що похвальняй естественния простоти, мистецтвом очищеної, і що дурніші цих людей, які поза єства хитрощі шукають? Але коли таких людей багато, складайте, безумні віршесплетателі, оди, тільки темняе пишете ". Формулюючи даний естетичний принцип, він не тільки протиставляє свою "більш автентичну" версію класицистичного стилю ломоносовской пишноти, але і затверджує свій критерій оцінки літературної творчості. Якщо соціальний статус літератури визначається її дидактичним завданням, необхідністю просвіщати й навчати, то ясність не може не бути її найважливішим атрибутом. Пафос і славослів'я приводили його до сказу, він буквально страждав від вживання слів, які в серцях називав низькими і підлими. До речі, сьогодні те, що так не подобалося Сумарокова, сприймається зовсім по-іншому, і дратували його слова (приміром, «здається», «брязкають») зовсім не здаються низькими. У піку Ломоносову він склав «Критику на оду» і кілька «безглуздих» од, вдало пародіювала стиль його недруга. Відомі також його їдкі епіграми. Приводом для однієї з них послужила незакінчена Ломоносовим поема «Петро Великий».
Великого оспівати він чоловіка кинувся:
Наважився, насмілився, заспівав - і осоромився,
Залишивши по собі нащадкам вічний сміх ...
Пізніше за Ломоносова заступився Г.Р. Державін, що відповів Сумарокова не менше їдкою і злий епіграмою:
Зневажив він нарешті справи поважна чоловіка,
Щоб зараз з моря став йому подібна калюжа
Вдалим було далеко не все, що народжувалося під пером Сумарокова. Часто його палкі почуття буквально грузли в важких, непіддатливою словах. Хоча не треба забувати, що написано це два з половиною століття тому, коли російська літературна мова знаходилася ще в дитячому віці.
Було б невірно пояснювати випади Сумарокова особистим недоброзичливістю. Його поетичному таланту була органічно чужа пишна, лірично напружена поезія Ломоносова, якої він намагався протиставити раціоналістично продуманий стиль. І полеміка з Ломоносовим не припинялася. Сумароков нападав на теоретичні праці Ломоносова, критикував його «Граматику», вважаючи, що граматичні правила складені «на холмогорської наречии». «Риторику» він взагалі відкидав. Сам він приблизно в той же час видав дві віршовані епістоли (послання): «Про російською мовою» та «Про віршуванні».
Всі хвальною, драма чи, еклога або ода.
Складає, до чого тебе тягне твоя природа
При цьому потрібно було дотримуватися одна важлива умова:
Відчувай точно, думки ясно.
Співай ти просто і згідно
Звучить цілком сучасно, навіть перегукується з відомими рядками Б. Окуджави: «Кожен пише, як він дихає ...»
Зрозуміло, що улюбленець імператриць і знатних вельмож Ломоносов і висміює тими ж вельможами Сумароков по-різному «дихали» в імператорському Петербурзі, і ця відмінність виявлялося в їхній творчості.
Ломоносов цінував у людях твердий характер, «упрямка славну», в історії його приваблювали насамперед герої, їхні подвиги і перемоги. Добре відомі його вірші:
Мені струни мимоволі
Звучать геройський шум.
Не обурювати більш,
Любовний думки, розум;
Хоч ніжності серцевої
В любові я не позбавлений,
Героїв славою вічною
Я більше захоплений.
У цих словах весь Ломоносов, переконаний державник, який вважав, що інтереси держави і взагалі державна ідея, як він її розумів, повинні превалювати над усіма іншими інтересами і прагненнями. Тут витоки його суперечки з давньогрецьким ліриком Анакреона (VI-V ст. До н.е.), який натхненно оспівував любов і земні радощі, створивши культ легкої, безтурботної і щасливого життя. У «Розмові з Анакреона» античному співакові любові протистоїть державний діяч Стародавнього Риму Катон Молодший (I ст. До н.е.). Цьому суворому республіканцеві Ломоносов віддає всі свої симпатії:
Анакреонт, ти був розкішний, веселий, солодкий,
Катон намагався ввести в республіці порядок ...
Ти життя вживав як тимчасово втіху,
Він життя нехтував до республіки успіхом ...
Цей цикл віршів, написаний Ломоносовим, цікавий не тільки зразковими перекладами Анакреона, але і тим, що в ньому знайшло відображення поетичне кредо самого Ломоносова. Вищою цінністю оголошено Російська держава, Росія. Сенс життя поет бачить у служінні суспільному благу. У поезії його надихають тільки героїчні справи. Все це характеризує Ломоносова як поета-класициста. Більш того, «Розмова з Анакреона» допомагає уточнити місце Ломоносова і в російській класицизмі і, перш за все, встановити відмінність його громадянської позиції від позиції Сумарокова. У розумінні Сумарокова, служіння державі було пов'язано з проповіддю аскетизму, з відмовою від особистого благополуччя, несло в собі яскраво виражене жертовне початок. Особливо чітко ці принципи відбилися в його трагедіях. Ломоносов вибрав інший шлях. Йому однаково чужі і стоїцизм Сенеки, і ефектне самогубство Катона. Він вірить у милостивий союз поезії, науки і освіченого абсолютизму.
І на відміну від Ломоносова, Сумарокова поряд з високими матеріями, які були присутні в його творчості, цікавила проста, зовсім не героїчна життя звичайних людей з їхніми бідами й переживаннями. Він писав не тільки трагедії і оди, а й елегії, ідилії, любовні пісні, прагнув виразити в них ніжність і вірність, але не допустити «таких промов, які б слуху були противні». У цих речах вже пробиваються струми лірики, присутні щирі почуття і звучить сумна пісенна мелодія:
Марно я приховую серця скорботи люті,
Марно я спокійною здаюся.
Не можу спокійна бути я ні хвилини,
Не можу, як багато я ні тщусь
Але були і випадки, коли Сумароков і Тредіаковський виступали в якості співавтором, припиняючи на час свою нескінченну полеміку.
З середини XVII століття в російській літературі прижився силабічний вірш, що прийшов з польської мови. Його головні особливості полягали в наступному: строго певну кількість складів у рядку (рівноскладовим рядків), виключно жіноча рима (останній у рядку склад - ненаголошений). У ході були довгі рядки (11 або 13 складів) з інтонаційної паузою посередині (цезура). Силабічний вірш панував в літературі до 30-х років XVIII століття. Тредіаковський першим сказав, що такі вірші «ніяк не пестять вухо» і більше схожі на римовану прозу. У 1735 році він опублікував «Новий і короткий спосіб до складання російських віршів», запропонувавши натомість силабічного силабо-тонічний вірш, заснований на правильному чергуванні наголошених і ненаголошених складів у віршованій рядку. Спочатку він рекомендував тільки двоскладовий розміри, причому волів хорей (ударний склад + ненаголошений), до ямбу (ненаголошений склад + ударний) ставився з підозрою, вважаючи цей розмір «вельми худим». Різко заперечував проти чергування чоловічих (наголос на останньому складі у рядку) і жіночих (наголос на передостанньому складі) рим. На його погляд, чергування чоловічих і жіночих рим так само неприродно, як шлюб молодої європейської красуні і старезного дев'яностолітнього арапа.
Відповіддю Тредіаковському стало «Лист про правила російського віршування», написане Ломоносовим під час навчання в Німеччині. Прийнявши головну ідею Тредиаковского, він зробив наступний крок у реформі російського вірша: поряд з двоскладовими запропонував використовувати і трискладові розміри (дактиль, амфібрахій, анапест); відмовився від рівноскладовим рядків; вважав природним чергування чоловічих і жіночих рим. Згодом у віршованій полеміці з Тредиаковским він жартома назвав чоловічу риму «завидним молодцем» і «законним чоловіком» жіночої рими. І Ломоносов, і Сумароков вважали, що ямб більше підходить для високого стилю, хорей - для вираження інтимних почуттів. Тредіаковський не погоджувався і захищав свій улюблений розмір - хорей. Полеміка зав'язалася незабаром після повернення Ломоносова з Німеччини, тобто на початку літературної діяльності майбутніх недругів, коли вони ще вміли домовлятися.
Щоб вирішити суперечку, задумали влаштувати змагання. Кожен взявся зробити віршований переклад псалма 143 тим розміром вірша, який представлявся найбільш підходящим для цієї мети. Ломоносов і Сумароков вибрали чотиристопний ямб, Тредіаковський - чотиристопний хорей. Потім спільними зусиллями невеликим тиражем видали книжку «Три оди парафрастіческіе псалма 143, складені через трьох поетів, з яких кожен одну склав особливо».
Переможцем був визнаний Ломоносов. Самим громіздким і важким для сприйняття виявився вірш Тредиаковского, але зовсім не тому, що його перекладення було зроблено хореєм. Добре освічений і талановитий філолог, знавець словесності, він у віршованій практиці завжди поступався своїм більш обдарованим побратимам по перу. У передмові до їх загальної книзі Тредіаковський зазначив, що двоє поетів вибрали ямб, вважаючи, що стопа «сама собою ... підноситься знизу вгору, від чого кожному чутливо чується високість її та пишність», тому, на їхню судженню, всякий героїчний вірш повинен складатися ямбом , а хорей більше підходить для елегії. Третій поет (тобто сам Тредіаковський) переконаний, що ніякої розмір сам по собі «не має як благородства, так і ніжності». І в цьому він був абсолютно правий.
На 1760-1761 рр.. припадають два особистих зіткнення Ломоносова з Сумарокова. Перше відбулося на початку 1760 р. і було пов'язане з французькою «Річчю про прогрес витончених мистецтв у Росії» абата Фора, в якій Сумароков, як і Ломоносов, іменувався «творчим генієм». Ломоносова не влаштувала це формулювання. Він розбив набір брошури Фора і написав чорнове спростування на містилася там характеристику Сумарокова.
Друге зіткнення двох поетів документується знаменитим листом Ломоносова І.І. Шувалову від 19 січня 1761: «Ви мене відкликали. Раптом чую: помирися з Сумарокова! дружиться і обходитися з ним жодним чином не можу. Не хоча вас образити відмовою при багатьох кавалерів, показав я вам слухняність, тільки вас запевняю, що в останній раз. Ваше превосходительство можете краще справи виробляти, ніж мене мирити з Сумарокова ». Не доводиться сумніватися, що підкреслена безкомпромісність Ломоносова (у другому випадку видна здебільшого з епістолярних формулювань) диктувалася цілком певною програмою літературного поведінки.
Обидва викладених вище зіткнення Ломоносова з Сумарокова супроводжувалися і іншими конфліктами. Епізод з брошурою Фора спровокував сварку Ломоносова з О.С. Строгановим, що відбулася в салоні А.П. Шувалова і частково описану в листі Ломоносова до І.І. Шувалову від 17 квітня 1760 Пізніша спроба І. Шувалова примирити двох поетів накликала і на нього гнів Ломоносова; про це свідчить пам'ятне своїм зухвалим тоном лист вченого від 19 січня 1761
За свідченням Дмитрієва, «Ломоносов, як вчений, зайнятий справою, як людина серйозна, а до того ж не багатий і не дворянського роду, не належав до великому колу, як Сумароков. Ломоносов був неподатлів на знайомства і не мав анітрохи тієї жвавості, якою відрізнявся Сумароков »(Дмитрієв 1985, 143). Ця фраза точно описує соціальні позиції обох літераторів; одночасно вона дозволяє побачити в особистих зіткненнях Ломоносова і Сумарокова конфлікт двох протилежних моделей соціального функціонування письменника.
Питання про статус зіштовхує Сумарокова з проблемою інституалізації літературної діяльності. 7 листопада 1758 він пише І. І. Шувалову (з приводу своєї полеміки з Ломоносовим і Попівським про літературний першості): "Письменники віршів російських прив'язані або до Академії, або до Університету, а я по недостоїнства моєму ні до чого і, будучи російським, не маю честі членом бути ніякого в Росії вченого місця. Та й не можна, бо м. Ломоносов мене до спільноти академічного не допускає, а в Університеті словесних наук зборів вам уставити ще не любе "Сумароков протиставляє себе тут Ломоносову і Поповським, один з яких був у Академії, а інший в заснованому Шуваловим Московському університеті, і вказує на свою неприкаяність.
Висуваючи в полеміці з Ломоносовим поняття «простоти» і «природності», Сумароков вкладав у них особливий сенс. «Простота» зводилася до логічно чіткому, расчлененному аналізу життєвих явищ або психологічних станів; «природність» у цій системі літературної мислення означала насправді вимога встановити пряме відповідність між ідейно-тематичним матеріалом твору та його словесно-поетичним втіленням. Слово не повинно було, за Сумарокова, відокремлювати читача від постигаемой поезією сутності життя. При цьому істотним елементом світогляду Сумарокова і сумароковцев була відірвана, антиісторичний точка зору на закони історії та суспільного розвитку.
Є багато анекдотів про непримиренну ненависті вченого Ломоносова до неосвіченому суперникові своєму в віршуванні Сумарокова. Ось один з них: камергер Іван Іванович Шувалов запросив одного разу до себе на обід, як звичайно, багатьох вчених і в тому числі Ломоносова і Сумарокова. О другій годині всі гості зібралися, і щоб сісти за стіл, чекали ми тільки прибуття Ломоносова, який, не знаючи, що був запрошений і Сумароков, з'явився тільки близько 2 годин. Пройшовши від дверей вже до половини кімнати, і помітивши раптом Сумарокова в числі гостей, він негайно повернувся він, і, не кажучи ні слова, пішов назад у двері, щоб піти. Камергер закричав йому: «куди, куди? Михайло Васильович! ми зараз сядемо за стіл і чекали тільки тебе ». - «Додому», - відповів Ломоносов, тримаючись вже за дужку розчиненої двері. - «Навіщо ж? - Заперечив камергер, - адже я просив тебе до себе на обід ». - «Потім, - відповів Ломоносов, - що я не хочу обідати з дурнем». - Тут він показав на Сумарокова і віддалився.
Подібна безкомпромісність і полеміка виражалася в чому, я постаралася викласти найбільш яскраві зіткнення. І саме така полеміка залишила глибокий відбиток на нашій історії і представляла важливий етап у розвитку російського класицизму.