Одну тільки Бог змінити забував
Сувору частку селянки.
Н. А. Некрасов
Багатостороннє творче дослідження глибин народного життя призвело Миколи Олексійовича Некрасова до створення, може бути, самого дивовижного твору - «Мороз, Червоний ніс».
Задумана спочатку як драматична розповідь про смерть селянина, поема поступово складалася в епічний твір, на перший план якого вийшла героїня. Дивно, але Некрасов зміг написати справді епічну поему, обмежившись епізодом з життя однієї селянської родини, визначивши рух у глиб цьому житті, цих характерів. При уявній простоті сюжету твір за своєю побудовою - одне з найскладніших у Некрасова. Постійні зміщення в часі забезпечують напружений драматизм розповіді. Поет як би «прокручує» час назад; розповідь про життя родини починає з найтрагічнішою ноти - смерті селянина Прокла.
Савраска загруз у половині замету -
Дві пари промерзла личаків
Так кут рогожею покритого труни
Стирчать з убогих дровней.
Потім час починає відмотувати «назад», автор милується російською жінкою, «величавої слов'янкою», вправно в роботі і веселощі. Але не часто доводиться їй радіти, важке життя вбиває красу жінки. Вона приходить у цей світ працювати, страждати і зійти в могилу, не залишивши про себе пам'ять.
Три тяжкі частки мала доля:
І перша частка - з рабом повінчатися,
Друга - бути матір'ю сина раба,
А третя - до труни рабу коритися,
І всі ці грізні частки лягли
На жінку російської землі.
Але поет не хоче «плакати» над гіркою долею російської жінки. Він співає їй «величальну пісню», може бути, ідеалізуючи, перебільшуючи її духовну красу. Це, швидше, бажане, ніж дійсне становище селянки - такою вона існує в уяві поета.
... Вони тією ж дорогою,
Який весь народ наш йде,
Але бруд обстановки убогій
До них немов не липне. Цвіте
Красуня, світові на диво,
Рум'яна, струнка, висока,
У всякій одязі красива,
До всякої роботи спритна. Автор виявляє чудове знання селянського побуту, звичаїв російського народу. Воно проявляється в описі сімейного укладу, народних повір'їв, сільськогосподарських робіт. Широко використовує поет і народна творчість, зокрема причет. Проте під пером Некрасова він трансформується так, що плач сім'ї Прокла «Голубчику ти наш сизокрилий! ..» Виявляється не тільки обрядовим повторенням формул, але виразом непідробного горя.
Голубчик ти наш сизокрилий!
Куди ти від нас полетів?
Прігожеством, зростом і силою
Ти ровни в селі не мав ...
І на ще більшу епічну висоту піднімається розповідь у другій частині поеми. Тут у центрі ставиться образ Дар'ї, світ її думок, почуттів, настроїв. Вони передані то як спогади, то як мрії, то як реальність, то як у напівнепритомному стані забуття.
Чи не псар по дубровушке сурмить.
Гогоче зірви-голова, -
Наплакавшись, коле і рубає
Дрова молода вдова ...
Рано я, гірка, встала,
Будинки не їла, з собою не брала,
До ночі ріллю орала,
Вночі я косу клепала,
Вранці косити я пішла.
Кожній частині цієї глави автором визначено свій ритм. Це потрібно, щоб передати різні «настрою» видінь, які народжуються в свідомості замерзаючої Дарини. Картини світлого радісного праці та мирного сімейного життя з коханим чоловіком і дітьми вражають читача, тим більше що вони сприймаються на тлі вже доконаний трагедії - смерті Прокла і совершающейся на наших очах загибелі самої Дарини.
Закінчивши звична справа,
На сани поклав дрова,
За віжки взяла й хотіла
Пуститися в дорогу вдова.
Варто під сосною ледве жива,
Без думи, без стогону, без сліз,
У лісі тиша гробова -
День світлий, міцнішає мороз.
Спочатку здається, що поема привертає нашу увагу до відомій казці «Морозко», але все не так. Некрасов уникає будь-яких збігів - це спростило б образ героїні. Подібно скульптурі, холоне Дарина в лісі, що став раптом казковим, входить у світ природи і залишається в ньому.
Ні звуку! Душа вмирає
Для скорботи, для пристрасті.
Стоїш І відчуваєш, як підкорює
Її ця мертва тиша.
Ні звуку! І бачиш ти синій
Звід неба, та сонце, та ліс,
У срібно-матовий іній
Вбраний, повний чудес ...
А Дарина стояла і стигла
У своєму зачарованому сні ...
У цій поемі автор піднявся на найвищу сходинку художньої майстерності. Недарма французький літературознавець Шарль Корбе порівнював «Мороз, Червоний ніс», як єдине у своєму роді епічний твір «сучасної літератури», з гомерівським епосом. Поема не тільки прекрасна, але вона і загадкова, як і повинно бути з великим творінням майстра. І кожна епоха намагається знайти свою розгадку цієї незбагненної таємниці.
Якою б ціною ні дісталося
Забвенье селянці моєї,
Що потреби? Вона посміхалася.
Жаліти ми не будемо про неї.
Ні глибше, немає солодше спокою,
Який посилає нам ліс,
Недвижно, безтрепетно стоячи
Під холодом зимових небес.