Повітряно десантні війська

Об'єктом досліджень, проведених КБ Антонова, став танк Т-60, прийнятий на озброєння восени 1941 року. Розроблений Н. А. Астровим, він мав бойову масу в 6,4 тонни, не плавав (здолати брід - до 0,9 метра) і був озброєний 20-мм гарматою ТНШ з стрічковим харчуванням і кулеметом. Максимальна товщина броні досягала 35 мм, швидкість по шосе 42 км / год [6].
Крило планера являло собою біпланову коробку, що дозволило значно зменшити його розмах. Хвостове оперення - також біпланову типу з рознесеними кілями; встановлювалося на двох балках, з'єднаних з нижньою площиною крила. Довжина планера 12 метрів, розмах 18, площа біпланову коробки 86 кв. метрів. Загальна маса КТ досягла 7,8 тонни, дві з яких припадали на планерне обладнання, інші - на полегшений танк Т-60. Питоме навантаження на крило становила 90 кг / кв. метр.
У корпусі танка розміщувалися механік-водій (він же пілот) і командир танка (він же стрілок). Управління в повітрі здійснювалося за допомогою керма і елеронів: для забезпечення аеродинамічній компенсації на них встановили стабілізатори невеликого розмаху. Пілот скидав крило за допомогою спеціального механізму, не виходячи з танка.
Випробування КТ почалися в підмосковному льотно-дослідному інституті (ЛІІ) 7 серпня 1942 року. На початковому етапі проводилися пробіжки полегшеної машини по грунтовій та бетонної ВПП (необхідно було з'ясувати, чи витримає швидкість близько 110 - 115 км / год ходова частина танка). Після цього КТ скоїв три підльоту на висоті 4 метри, в яких випробували систему управління.
Перший політ КТ відбувся 2 вересня. Буксирувальник ТБ-3 з форсованими до 970 л. с. двигунами пілотував П. А. Єремєєв, у минулому - конструктор спортивних пілотажних планерів. Танком керував льотчик-випробувач дослідно-випробувального полігону ВДВ РСЧА С. М. Анохін. Через великої маси і малої обтічності КТ буксирування велася на близькій до максимальної потужності моторної групи літака зі швидкістю 130 км / ч. Незважаючи на всі старання льотчика, швидкість підйому зв'язки виявилася недостатньою. Літак ледве зміг набрати висоту 40 метрів. Спроба збільшити швидкість до 140 км / год призвела лише до того, що ТБ з танком на буксирі починав знижуватися з вертикальною швидкістю 0,5 м / с. Крім того, відразу починала підвищуватися температура води в системі охолодження двигунів, що загрожувало їх перегрівом. У цих умовах Єремєєв вирішив вивести зв'язку в район розташованого неподалік аеродрому Биково і відчепити планер. Анохін з великими труднощами посадив машину і, не відчеплений крил, на малій швидкості рушив до КНП аеродрому. Нічого не знав про що проходять випробування керівник польотів підняв по бойовій тривозі розрахунок зенітної батареї, а коли Анохін виліз з машини, його негайно "взяли в полон", звідки льотчика визволила тільки настигнула аварійно-рятувальна [398] команда ЛІІ. Після цього танк своїм ходом перегнали в селище Стаханівський (нині місто Жуковський) на аеродром інституту.
Перший політ КТ виявився останнім: в акті про випробування дослідного зразка вказувалося, що завдання створення літаючого танка в цілому вирішена, але в його конструкції допущені певні помилки. Представлені для продувки в аеродинамічній трубі моделі планера і танка були виконані у спрощеному варіанті - без тросів, що з'єднують коробку крила і оперення, а також без моделювання гусениць машини. Все це призвело до помилки в розрахунках аеродинаміки КТ і необхідної потужності двигунів буксирувальника. Крім того, не враховувалося також вплив аеродинамічного опору повітря, що не дозволило ТБ-3 підняти планер на розрахункову висоту і дуже ускладнила управління останнім.
Якщо конструкція самого КТ цілком дозволяла довести її до необхідних стандартів (в акті вказувалося на необхідність збільшення тріммера керма висоти, установки штурвального управління з черв'ячною передачею та внесення змін до аеродинамічну компенсацію елеронів та управління закрилками), то з буксировщиком було складніше. З більш потужних, ніж ТБ-3, літаків, здатних забезпечити доставку КТ до мети, ВПС, РСЧА мала у своєму розпорядженні лише далеким бомбардувальником Пе-8 (ТБ-7). Однак за війну було побудовано всього 80 таких машин, які активно використовувалися в дальнебомбардировочной авіації і не могли бути задіяні для потреб ВДВ. У зв'язку з цим подальші випробування "крил танка" припинилися.
Уніформа і знаки відмінності [7]
Довоєнна уніформа радянських ВДВ була повністю аналогічна прийнятої для ВПС РСЧА (її успадкували від перших "авіаційних батальйонів особливого призначення").
Стрибкові спорядження складалося з сіро-блакитного полотняного (рідше шкіряного) шолома з м'якою підкладкою і такого ж молескінову або авізентового комбінезона, на воріт якого в мирний час нашивалися петлиці з відзнаками (нарукавні шеврони комскладу і комісарські зірки з ним не носили). Комбінезони були сіро-сизого, сірого або захисного кольору і по конструкції практично не відрізнялися від льотних. До початку війни комбінезон був замінений на авізентовую куртку і штани з великими накладними кишенями. У зимовий час носили утеплене овчиною обмундирування з великими хутряними комірами коричневого або темно-синього кольору на застібках "блискавках", іноді перекриваються зустрічним клапаном. Коміри в піднятому вигляді стягувалися внутрішніми хлястики. Існувало досить багато варіантів цього обмундирування, фасон якого залежав від виробника, тому стандартним воно не стало.
Під час радянсько-фінляндської війни частини ВДВ, що прийняли участь у боях на її кінцевому етапі, були у відповідності з придбаним бойовим досвідом одягнені в шапки-вушанки, ватяні штани, тілогрійки, кожушки та валянки, поверх яких натягували білі маскхалати з капюшонами (на відміну від стрілецьких частин, що билися з листопада 1939 року і переносили 40-градусний мороз у будьонівках, на які не можна було надіти каску "і чоботях).
З полотняними шоломами парашутисти носили великі пілотські окуляри. До речі, парашутні комбінезони, шоломи та окуляри радянські десантники носили і на парадах, про що свідчать численні кадри кінохроніки. Багато джерела відзначають, що під час війни матерчаті шоломи, як правило, не надягали. Перед стрибком командири надягали кашкети "по-кавалерійському" (ремінець на підборіддя), а червоноармійці просто засовували пілотки за пазуху У зимових шапок опускалися "вуха" (так само, як і при носінні будьонівки).
Спеціальні стрибкові черевики в той час у Червоній Армій не застосовувалися, численні фотографії показують бійців ВДВ перед виконанням стрибка з парашутом, взутих у звичайні "кирзачі" (командири до війни - в хромові чоботи), а взимку - навіть у валянки, нерідко злітали з ніг при розкритті парашута. Командному складу покладалися хутряні унти. До слова сказати, авіаційні комбінезони, унти з гумовими калошами та інші предмети екіпіровки, успадковані від ВПС, десантникам підходили не особливо - з висловлювань багатьох ветеранів вітчизняних ВДВ, таке обмундирування більше підходило авіаційним технікам, ніж бійцям-парашутистам.
Під комбінезонами десантники носили повсякденне загальновійськову форму одягу з блакитним (авіаційним) приладовим кольором. Блакитними були петлиці для всіх категорій військовослужбовців (окантовка золотава - у командирів і чорна - для політпрацівників, старшин, сержантів і рядових). Командирське обмундирування відрізнялося блакитними кантами: останні йшли на комірці і верхньому краю вилоги, а також по бічних швах темно-синіх комсоставскіх галіфе. Крім того, командири носили з цією формою темно-синю (зразка 1938 року) або захисного кольору (зразка 1941-го) кашкет з блакитними кантами на тулье і околиші. Спочатку до неї приколювали червону зірочку, а з 1939 року введена особлива авіаційна кокарда - червона зірка, накладена на подвійну золочену бухточку в центрі вишитого золотий канителлю лаврового вінка. На тулье з'явилися вишиті золотисті крила із зірочкою в центрі. Кашкет зразка 1941 року не відрізнялася від попередньої, але її околиші став блакитним. Іншим поширеним головним убором була темно-синя пілотка з блакитними кантами і такий же суконної зіркою, поверх якої кріпилася емалева червона зірочка.
Головною відмінністю командирів-десантників від льотчиків стала відсутність на лівому рукаві емблеми (крилатий пропелер і перехрещені мечі), яка була розпізнавальним знаком пілота. На відміну від нинішніх ПДВ, на петлицях кріпилася звичайна авіаційна емблема: пропелер і крильця. Політпрацівники отримали емблему на петлиці тільки в 1940 році.
Різні знаки кваліфікації парашутистів спочатку носилися на лівій стороні грудей (іноді і на комбінезонах). Згодом, зі збільшенням кількості нагород, знак перекочував направо, де розміщувався разом з гвардійським значком нижче орденів. Двобортні командирські шинелі - темно-сині з кантами по коміру (петлиці на зимовій формі одягу мали ромбічну форму). З ними носили такого ж забарвлення будьонівки з блакитною суконної зіркою, на яку прикріплювалася емалева зірочка. Ці предмети обмундирування носили з будь-якою формою одягу (польове зимовий передбачало носіння замість шинелей теплих комбінезонів). Пізніше сині шинелі змінили звичайні сірі загальновійськові з авіаційними знаками відмінності, а будьонівку - командирська вушанка зразка 1940 року із зіркою.
Обмундирування червоноармійців не відрізнялося від загальновійськового, крім блакитних петлиць і такий же суконної зірки на зимовій будьонівці захисного кольору.
Під час війни широке поширення одержали різні маскувальні комбінезони - білі зимові та літні плямисті, спочатку прийняті для військової розвідки, а також стрільців і саперів штурмових груп. Вперше камуфляжній обмундирування отримали десантники, а вперше його продемонстрували під час висадки повітряного десанту на загальновійськових навчаннях 1936 року в Білоруському військовому окрузі.
З переорієнтуванням ВДВ на виконання функцій добірної піхоти, гвардійці-десантники отримали звичайну загальновійськову форму. Спеціальна десантне обмундирування з частин було вилучено і відправлено на склади - до кращих часів, тим не менш багато командирів намагалися не здавати його, продовжуючи носити куртки з хутряними комірами замість шинелей і унти замість валянок. Багато зберегли і авіаційні кашкета з кокардою-"крабом" і крильцями.
Повітряно-десантне обмундирування: комбінезони, шоломи, унти і т. д. - надалі видавалося тільки при підготовці до висадки парашутних десантів (наприклад, під Демянском взимку 1943-го або на Дніпрі). Після виконання найближчих завдань десанту і з'єднання з сухопутними військами спеціальне спорядження та обмундирування вилучалося і замінювалося загальновійськовим.
При виконанні завдань з викидання в тил противника різних диверсійних груп особовий склад цих формувань носив саме різне обмундирування, особливо після тривалого перебування за лінією фронту: відсутність регулярного постачання з "великої землі" та дії у складі партизанських загонів робили неможливим дотримання вимог статутів.
З введенням погонів і подальшим зміною форми одягу десантники знову отримали авіаційні знаки відмінності. Золоті офіцерські погони мали блакитні просвіти і кант, а вище зірочок розміщувалася срібляста емблема ВВС. На польових погонах захисного кольору просвіти були бордового кольору, кант залишився блакитним. Вся металева фурнітура забарвлювалася в колір хакі. У цілому ж форма одягу ВДВ стала абсолютно ідентичною загальновійськовий, якщо не вважати кольору приладового сукна.
Рядовий і сержантський склад у тилу носив блакитні погони з чорними кантами і личками з жовтої тасьми - нижче їх містилося зображення авіаційної емблеми, латунне або пофарбоване за трафаретом. Польові погони, як і в офіцерів, були захисними з блакитними кантами, а лички - цегельно-червоні. Шинельних польові петлиці захисного кольору у всіх категорій військовослужбовців обкантовувати блакитним, таким же було поле повсякденних шинельних петлиць (золотистий металевий кант у офіцерів, чорний - у сержантів і червоноармійців).
На вихідних офіцерських кітелях по обрізу ворота-стійки і вилоги йшов блакитний кант. Кашкет, що збереглася з "петличні" часів: захисна з блакитним околишем, кантом на тулье, кокардою ВПС і золотистими "крильцями". Сині галіфе - також з блакитним кантом.
Особовий склад переформовані в 1942 році з повітряно-десантних корпусів гвардійських стрілецьких дивізій довгий час продовжував носити форму ВДВ (зважаючи перебоїв з постачанням), але поступово переодягнувся в загальновійськове обмундирування.
ОМСБОП [8]
З початку 30-х років в СРСР активно розроблялися операції на комунікаціях противника, в його глибокому тилу. Основними завданнями диверсійних груп, призначених для таких рейдів, природно, були дезорганізація управління і постачання ворожих військ. Підготовка до дій диверсійних груп на випадок початку бойових дій здійснювалася двома головними відомствами - Розвідувальним управлінням Генерального штабу РСЧА, з одного боку, та органами НКВС - НКДБ - з іншого.
Наказом Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР від 27 червня 1941 створений Навчальний центр підготовки спеціальних розвідувально-диверсійних загонів для дій у тилу противника. В організаційному сенсі вся робота з координації зазначеної діяльності покладалася на 4-е Управління НКВС - НКДБ СРСР під керівництвом комісара держбезпеки П. А. Судоплатова.
До осені 1941 року в складі центру значилися дві бригади і кілька окремих рот: Саперно-підривна, зв'язку та автомобільна. У жовтні він переформований в Окрему мотострілецьку бригаду особливого призначення НКВС СРСР (ОМСБОП).
Сам Судоплатов так описує ці події: "У перший же день війни мені було доручено очолити всю розвідувально-диверсійну роботу в тилу німецької армії по лінії радянських органів держбезпеки. Для цього в НКВС було сформовано спеціальний підрозділ - Особлива група при наркомі внутрішніх справ. Наказом по наркомату моє призначення начальником групи було оформлено 5 липня 1941 року. Моїми заступниками були Ейтінгон, Мельников, Какучая. Начальниками провідних напрямків по боротьбі з німецькими збройними силами, що вторглися в Прибалтику, Білорусію і на Україні, стали Серебрянський, Маклярський, Дроздов, Гудимович, Орлов, Кисельов, Масся, Лебедєв, Тімашков, Мордвинов. Начальники всіх служб і підрозділів НКВС наказом по наркомату були зобов'язані надавати Особливою групі сприяння людьми, технікою, озброєнням для розгортання розвідувально-диверсійної роботи в ближніх і дальніх тилах німецьких військ.
Головними завданнями Особливою групи були: ведення розвідоперація проти Німеччини та її сателітів, організація партизанської війни, створення агентурної мережі на територіях, що перебувають під німецькою окупацією, керівництво спеціальними радіогра з німецькою розвідкою з метою дезінформації противника.
Ми відразу ж створили військове об'єднання Особливою групи - окрему мотострілецьку бригаду особливого призначення (ОМСБОП НКВС СРСР), якою командували в різний час Гриднєв і Орлов. За рішенням ЦК партії і Комінтерну всім політичним емігрантам, які перебували в Радянському Союзі, було запропоновано вступити в це з'єднання Особливою групи НКВС. Бригада формувалася в перші дні на стадіоні "Динамо". Під своїм початком ми мали більше двадцяти п'яти тисяч солдатів і командирів, з них дві тисячі іноземців - німців, австрійців, іспанців, американців, китайців, в'єтнамців, поляків, чехів, болгар і румунів. У нашому розпорядженні знаходилися кращі радянські спортсмени, у тому числі чемпіони з боксу і легкої атлетики - вони стали основою диверсійних формувань, що посилалися на фронт і закидали в тил ворога.
У жовтні 1941 року Особлива група у зв'язку з розширеним обсягом робіт була реорганізована в самостійний 2-й відділ НКВС як і раніше в безпосередньому підпорядкуванні Берії "(потім - 4-е Управління - Ю. М.).
До складу ОМСБОП увійшли [9]:
- Управління;
- 1-й і 2-й мотострілецькі полки трехротного складу (в кожній роті три мотострілкових і кулеметний взводи);
- Мінометна і протитанкову батареї;
- Інженерно-саперна рота;
- Рота парашутно-десантної служби;
- Рота зв'язку;
- Автомобільна рота та підрозділи матеріально-технічного забезпечення.
Особовий склад бригади комплектувався співробітниками апарату НКВС - НКДБ, в тому числі з Головного управління прикордонних військ, курсантами Вищої школи НКВС, особовим складом органів міліції та пожежної охорони, добровольцями-спортсменами Центрального державного інституту фізичної культури, ЦДКА і суспільства "Динамо", а також мобілізованими на заклик ЦК ВЛКСМ комсомольцями. Невелика, але дуже важлива частина, бригади була укомплектована іноземними комуністами, що складалися в Комінтерні. Першим командиром ОМСБОП став полковник М.Ф. Орлов, який раніше обіймав посаду начальника Себежскій військового училища військ НКВС.
Для особового складу бригади розробили спеціальну програму бойової підготовки. У завдання ОМСБОП увійшли пристрій мінно-інженерних загороджень, мінування і розмінування особливо важливих військових об'єктів, парашутно-десантні операції, проведення диверсійних і розвідувальних рейдів. Крім загальної програми, бригада проводила підготовку фахівців для виконання на передовій і за лінією фронту особливих завдань.
За своєю штатною організації бригада фактично була звичайним мотострілковим з'єднанням, яких у лавах військ НКВД на початку війни було багато. Під час битви за Москву ОМСБОП у складі 2-ї мотострілецької дивізії військ НКВС особливого призначення використовувалася на передовій, але і в цей період в її складі формувалися бойові групи, призначені до закидання у ворожий тил. У типовий склад групи входили командир, радист, підривник, помічник підривника, снайпер і два автоматники. У залежності від виконуваних завдань бойові групи могли об'єднуватися або дробитися.
У критичний період боїв за Москву, взимку 1941/1942 років, мобільні загони ОМСБОП провели безліч зухвалих рейдів і нальотів в тилу німців. Деякі групи використовувалися для ведення розвідки і диверсій в інтересах штабів загальновійськових армій. Більшість рейдів закінчилося успішно, але диверсанти зазнали великих втрат.
З 1942 року основним завданням бригади стала підготовка загонів для дій у тилу противника. До початку осені в тил ворога було закинуто 58 таких загонів. Як правило, виведена в німецький тил розвідгрупа ставала ядром для утворення партизанського про гряда. Зростання чисельності останнього був обумовлений припливом відсталих у 1941 - 1942 голах від своїх частин військовослужбовців РСЧА, які вчинили втечу військовополонених, просто місцевих жителів, незадоволених німецьким окупаційним режимом. У кінцевому підсумку багато загони перетворилися у великі партизанські з'єднання, достатньо впевнено контролювали великі райони в глибокому німецькому тилу. За час війни сформовано 212 загонів і груп загальною чисельністю 7316 чоловік. Всього ж кадри ОМСБОП підготували за різними спеціальностями понад 11 000 командирів і червоноармійців. Основну частину з цієї кількості складали підривники (5255 чоловік) і десантники-парашутисти (більше 3000 осіб). У числі інших військово-облікових спеціальностей значилися радисти, інструктори-підривники, снайпери, мінометники, водії, санінструктор і хіміки. Крім того, інструктори спеціальних опергруп, що діяли в тилу супротивника за два-три роки з цивільних осіб і партизанів підготували ще 3500 підривників. На базах ОМСБОП диверсійно-розвідувальну підготовку пройшло 580 стажистів з особового складу гвардійських частин РГК (в основному десантників).
Парашутно-десантна служба бригади займалася матеріально-технічним та навчально-методичним забезпеченням операцій в тилу противника, а також постачанням знаходяться за лінією фронту груп. За всю війну літаками Лі-2 і С-47 проведено 400 бойових вильотів, на окуповані території доставлено (з посадкою на партизанські аеродроми або на парашутах) 1372 особи, перевезено близько 400 тонн спецвантажів.
Підсумком бойової діяльності ОМСБОП за чотири роки війни стало знищення 145 одиниць танків і іншої бронетехніки, 51 літака, 335 мостів, 1232 локомотивів і 13 181 вагони. Бійці бригади здійснили 1415 катастроф військових ешелонів противника, вивели з ладу 148 кілометрів залізничних шляхів, провели близько 400 інших диверсій. Крім того, 135 опергруп ОМСБОП передали 4418 розвідувальних донесень, у тому числі 1358 - в Генштаб, 619 - командувачу Авіацією дальньої дії і 420 - командуючим фронтами і Військовим радам.
На початку 1943 року ОМСБОП була переформована в Загін особливого призначення при НКВС - НКДБ СРСР (ОСНАЗ). Ця військова частина була більш чітко орієнтована на вирішення розвідувально-диверсійних завдань. Наприкінці 1945 року ОСНАЗ розформовано. Деякі його функції перейшли до спецзагону МВС-МДБ, які вели важку "лісову війну" з загонами прибалтійських та українських націоналістів. Ці сили зосередили у своїх лавах самий добірний особовий склад: ще в розпал війни, при аналізі важких втрат, понесених розвідгрупа СД, Вальтер Шелленберг зазначив "трудність протидії спеціальним силам НКВС, чиї частини майже на 100% укомплектовані снайперами".
У 30-і роки в диверсанти були зараховані та службові собаки. Взимку 1934 - 1935 років у районі підмосковного містечка Моніно фахівці РСЧА провели ряд випробувань собак, навчених для здійснення диверсійних актів. Принцип їх застосування майже не відрізнявся від використання в 40-і роки на фронті собак - винищувачів танків. На спині, у пристрої сідельного типу, кожен чотириногий диверсант перевозив заряд вибухівки (загальна маса сідла з зарядом сягала 6 кг). Дот ставив вантаж до об'єкта диверсії, спеціально навчена тварина з допомогою щелеп приводило в дію пристрій, який звільняло шпильки кріплення і скидало сідло. Після відходу собаки годинниковий механізм приводив у дію підпружинений бойок, били по капсулю, і проводив підрив заряду. Таким чином, дорога службова собака не загинула разом з противником, а була готова до виконання нових завдань. Стрімко переміщалися і невеликі за розмірами собаки, до того ж не бояться загинути від вогню охорони, на думку керівництва РСЧА, повинні були замінити при проведенні диверсій людей. У разі масової закидання в місця розташування, наприклад, великих авіабаз, собаки могли завдати серйозної шкоди ворожим ВПС. У тил противника собаки повинні були скидатися на парашутах - у цьому випадку тварини знаходилися всередині спеціальних контейнерів (після приземлення останні автоматично розкривалися).
Під час згаданих вище випробувань (кінець грудня, - початок січня) собаки десантували на монинской аеродромі з метою проведення навчальної атаки проти літаків-мішеней. Їх дії докладно описувалися у рапорті: "Дві собаки породи німецька вівчарка, скинуті з 300 метрів, після розкриття коробів впевнено пішли на ціль. Альма негайно скинула сідло поряд з метою, Арго не зумів скинути через несправність механізму ". На наступний день випробування були продовжені: з 300-метрової висоти знову були скинуті дві вівчарки, які скинули підривні заряди на рейки залізниці. При цьому собаки подолали 400 метрів по пухкому снігу за 35 секунд; одна з них волокла в зубах сідло, яке звалилося з її спини при розкритті парашутного контейнера.
Результати випробувань були визнані успішними. 4 січня 1935 заступник начальника Штабу ВПС РСЧА Лавров направив на ім'я головкому авіації Я. Алксніса і Маршала Радянського Союзу М. Тухачевського і А. Єгорова доповідь, в якому виклав такі тези: "Проведені випробування показали придатність програми підготовки собак ... для виконання таких актів диверсійного порядку в тилу противника:
- Підриви окремих ділянок залізничних мостів та залізничного полотна, різних споруд, автобронетанкових засобів і т. д.;
- Підпали будівель, складів, сховищ рідких горючих речовин, нафтових копалень, залізничних станцій, штабів і урядових установ;
- Отруєння за допомогою скидання пристроїв з отруйними речовинами водойм; худоби і місцевості, коли сама собака є джерелом зарази, можливе поширення епідемій.
Гадав би за доцільне ... організувати в 1935т. школу Особливого Призначення, довівши кількість підготовлених людей до 500, а собак до 1000-1200 ...
З метою попередньої охорони наших об'єктів оборонного значення від диверсійних собак тепер же дати директивні вказівки прикордонним округах знищувати собак в будь-якому місці їх появи, особливо в районі аеродромів, складів, залізничних ліній і бензосховище ... "
Після фактичної ліквідації в кінці 30-х років усіх радянських напрацювань в області диверсійно-партізанcкой війни досліди з використанням службових собак згасли. Друге народження ця, безумовно цікава, ідея отримала під час Великої Вітчизняної, коли в Червоній Армії почалася масована підготовка собак - саперів, санітарів і винищувачів танків.
Екіпірування
У військах НКВД постачання зброєю, боєприпасами і обмундируванням було поставлено помітно краще, ніж у Червоній Армії. У зафронтових умовах широко використовувалося трофейну зброю, особливо автомати МР 38/40 і кулемети MG 34/42. Підрозділи ОМСБОП були насичені пістолетами-кулеметами ППШ (потім ППС-43) практично на 100%, за винятком кулеметників, бронебійників і деяких інших фахівців. Всі військовослужбовці носили, крім автоматів, кобурної зброя: пістолети ТТ або револьвери, а також всілякі трофейні зразки. Диверсанти зі складу бригади, як і бійці інших підрозділів глибинної розвідки, в обов'язковому порядку озброювалися так званими ножами розвідника (HP).
Уніформа
Бійці і командири ОМСБОП носили військову форму НКВС: прикордонних або внутрішніх (з кольоровими кашкетами, кантами і приладовим сукном, покладеними цих родів військ). Свою форму з особливими знаками відмінності носили і співробітники Головного управління держбезпеки НКВД, які проходили службу в опергрупа бригади. Слід зауважити, що з метою конспірації часто замість відомчого обмундирування носилася уніформа РСЧА.
Особовий склад органів міліції, включений до складу ОМСБОП, отримав захисну форму одягу з міліцейськими знаками відмінності. До блакитних петлицях з червоними кантами приколювалися емалеві знаки відмінності, аналогічні армійським, але залиті блакитною емаллю з червоним металевим бортом. На ліктьовому згині лівого рукава командири носили кольорове зображення герба СРСР, а політпрацівники - блакитну суконну зірку з золотистими кантом і зображенням серпа і молота в центрі. Блакитний кант нашивався на бокові шви синіх комсоставскіх галіфе. В якості головного убору мобілізовані на службу співробітники міліції носили захисні кашкети з блакитним околишем і таким же кантом на тулье. Кокарда - червона емалева зірочка з кольоровим зображенням герба посередині (металеві частини зірки та герба були латунними у командирів і нікельованими у рядових). Це обмундирування скасовано після введення погонів у лютому 1943 року, крім того, більшість залученого з міліції особового складу до того часу вже перевели у війська НКВС або держбезпека.
Радянські десантники і спецназівці своєму розпорядженні значну номенклатурою літнього та зимового камуфляжного обмундирування: халатами і костюмами. З кінця 30-х років в армії і військах НКВС широко застосовувалися так звані мочальние маскувальні костюми, виготовлені з пучків мачули та сухої трави як на фабриках, так і в кустарних умовах. Під час боїв у степах це пристосування добре маскувало власника в заростях трави, що широко використовувалося під час боїв на озері Хасан і річці Халхін-Гол. Всі інші зразки костюмів, як білих, так і плямистих, як правило, виконувалися з бязі - вельми нетривкого, але дешевого матеріалу.
У 30-ті - на початку 40-х років зустрічалося два варіанти малюнка тканини. Їх офіційно іменували осіннім і літнім, хоча на практиці в теплу пору носили обмундирування з обома варіантами забарвлення. Літній камуфляж мав трав'янисто-зелене основу з нанесеними на неї великими амебообразнимі плямами чорного кольору. Осінній варіант відрізнявся пісочно-оливковою забарвленням з такими ж за формою плямами, але коричневого кольору.
До початку війни маскувальні костюми широко застосовувалися в ВДВ і прикордонних військах. З червня 1941 року носіння камуфляжного обмундирування поширене на підрозділи військової розвідки (у тому числі і ОМСБОП), групи снайперів, підривників і інші частини спеціального призначення. Крім того, оперативні частини ВВ МВС СРСР, після війни займалися ліквідацією націоналістичних формувань в Прибалтиці і на заході України, в обов'язковому порядку забезпечувалися маскувальними костюмами. Забарвлення обмундирування зразка 1943 року була розроблена під сильним впливом мелкопятністой есесівського камуфляжу: на базову трав'янисту основу жовтої або світло-оливковою фарбою наносилися контури гілок і листя. У деяких випадках поверх цієї композиції зображувалися амебообразние чорні або коричневі плями, як на старих масккостюмах.
Літній камуфляжний костюм складався з вільної блузи і штанів. Застібка блузи доходила до середини грудей; з боків були два містких прорізні кишені. Підлоги й рукави забезпечувалися затяжними тесемчатимі лаштунками. Низькі штанин заправлялися в кирзові чоботи.
Літні маскувальні костюми часто забезпечувалися мішкуватими капюшонами: розміри останніх дозволяли натягувати їх на сталевий шолом. Каптури пришивалися по колу до плечей блузи. Виріз капюшона, одночасно був планкою блузи, застібався на три-чотири пластмасові гудзики, а невелика лицьова частина закривалася частою марлевою сіткою в маскувальної забарвленні. У похідному положенні капюшон розстібаючи до самого низу і відкидався за спину. У повітряно-десантних частинах, особливо до війни, часто носили блузи без капюшона: шийний виріз затягувався на куліску.
Нерідко в частинах спеціального призначення замість костюмів носили халати: накидку з рукавами і капюшоном, яка спереду застібалася на гудзики до низу.
1.3 Повітряно-десантних Військ І СУЧАСНІСТЬ
Корінні зміни військово-політичної обстановки у світі, що відбулися за останні роки, спричинили за собою принциповий перегляд та уточнення поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави, форми, способи і засоби її досягнення. Реально оцінюючи становище Росії, раз-
міри її території, протяжністю кордонів, нинішній стан Збройних Сил, слід виходити з необхідності мати розгорнуті угруповання військ, які гарантовано забезпечували б безпеку Росії на всіх стратегічних напрямках.
У зв'язку з цим різко зростає значення мобільних сил, здатних у загрозливий період в найкоротші терміни переміщатися по повітрю на будь-який стратегічний напрямок в межах Російської Федерації, забезпечити прикриття ділянок державного кордону та сприяти своєчасному розгортання і створення угруповання Сухопутних військ, виконувати завдання з припинення збройних конфліктів і стабілізації обстановки у віддалених регіонах Росії.
ВДВ володіють високим ступенем стратегічної та оперативно-тактичної мобільності. Їх з'єднання і частини повністю аеротранспортабельни, автономні у бою, вони можуть використовуватися на будь-якій місцевості, десантуватися парашутним способом у райони, недоступні для дій сухопутних військ. Верховне Головнокомандування і Генеральний штаб, використовуючи ВДВ, можуть своєчасно і гнучко реагувати на будь-якому операційному або
стратегічному напрямку.
В даний час основними завданнями Повітряно - десантних військ є: У мирний час - проведення самостійно миротворчих операцій або участь у багатосторонніх
акціях з підтримання (встановленню) світу з ре-шенням ООН, СНД відповідно до міжнародних зобов'язань Російської Федерації.
У загрозливий період - посилення військ прикриття державного кордону, участь у забезпеченні оперативного розгортання угруповань військ на загрозливих напрямках, викидання парашутних десантів у важкодоступні райони; посилення охорони та оборони важливих державних об'єктів; боротьба зі спеціальними військами супротивника; сприяння іншим військам та органам безпеки у боротьбі з тероризмом і в інших діях з метою забезпечення національної безпеки Російської Федерації.
У ході військових дій - висадка різних за складом і призначенням повітряних десантів і ведення бойових дій у тилу противника по захопленню та утриманню, виведення з ладу або знищення важливих об'єктів, участь в розгромі або блокуванні угруповань противника прорвалися в оперативну глибину наших військ, а також у блокування та знищення висадилися повітряних десантів.
Повітряно-десантні війська являють собою ту основу, на базі якої можна розгорнути в майбутньому універсальні мобільні сили. Верховний Головнокомандувач в ряді документів та доручень зажадав від Уряду та Міністерства оборони при розробці планів військової реформи передбачити розвиток ВДВ. Зокрема, забезпечити їх укомплектованість особовим складом, озброєнням і технікою, готовність до негайних дій, не допустити втрати провідних позицій Росії в розробці озброєння і військової техніки для ВДВ. Верховний Головнокомандувач підтвердив, що ВДВ є його резервом, основою сил з про-
ведення миротворчих операцій.