ПЛАН Російська класика. Порівняння "Миргорода" і "Вечорів на хуторі біля Диканьки". "Вій". Наступність і відмінності гоголівських циклів у повісті "Вій". "Вій" та роман Нережного "Бурсак". Образ філософа Хоми. "Старосвітські поміщики". Життя головних героїв. Відмінність від повістей "Вечорів на хуторі біля Диканьки". "Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Поглиблення реалістичних і сатиричних тенденцій. Історія повісті. Зіставлення повісті з романом В. Нережного "Два Івана, або пристрасть до позовів". "Тарас Бульба" - історичний роман. Життя козацтва. Джерела повісті. Редакції "Тараса Бульби". Запорізька Січ і її герої. Життя Тараса Бульби. Образ Андрія. Гоголівський гумор. Російський романтизм. Останні місяці життя Гоголя. Кожен великий митець - це цілий світ. Увійти в цей світ, відчути його багатогранність і неповторну красу - означає наблизити себе до пізнання нескінченного розмаїття життя, поставити себе на якусь більш високу ступінь духовного, естетичного розвитку. Творчість кожного великого письменника - коштовний джерело художнього і душевного, можна сказати, "Людинознавчі досвіду", що має величезне розвитку суспільства. Щедрін називав художню літературу "скороченою всесвіту". Вивчаючи її, людина знаходить крила, виявляється здатним ширше, глибше зрозуміти історію і той завжди неспокійний сучасний світ, в якому він живе. Велике минуле невидимими нитками пов'язане з сьогоденням. У "художній спадщині відображені історія і душа народу. Ось чому воно - невичерпне джерело його духовного та емоційного збагачення.
У цьому ж полягає реальна цінність і російської класики. Своїм громадянським темпераментом, своїм романтичним поривом, глибоким і безстрашним аналізом реальних протиріч дійсності вона справила величезний вплив на розвиток визвольного руху Росії. Генріх Манн справедливо говорив, що російська література була революцією "ще до того, як відбулася революція". Особлива роль в цьому відношенні належала Гоголю. "... Ми не знаємо, - писав Чернишевський, - як могла б Росія обійтися без Гоголя". У цих словах, можливо, усього наочніше відбилося ставлення революційної демократії і всієї передової російської суспільної думки XIX століття до автора "Ревізора" і "Мертвих душ". Герцен говорив про російську літературу: "... складаючи пісні, вона руйнувала; сміючись, вона підкопувалися". Сміх Гоголя також мав величезну руйнує силою. Він підривав віру в уявну непорушність поліцейсько-демократичного режиму, якого Микола I намагався надати ореол незламного могутності; він виставляв на "всенародні очі" гнилість цього режиму, все те, що Герцен називав "нахабною відвертістю самовладдя". Поява творчості Гоголя було історично закономірно. В кінці 20-х - початку 30-х років минулого століття перед російською літературою виникали нові, великі завдання. Швидко розвивається процес розкладання кріпацтва і абсолютизму викликав у передових шарах російського суспільства все більш наполегливі, пристрасні пошуки виходу з кризи, будив думку про подальші шляхи історичного розвитку Росії. Творчість Гоголя відображало возраставшее невдоволення народу кріпосницьким ладом, його пробуджує революційну енергію, його прагнення до іншої, більш досконалої дійсності. Бєлінський називав Гоголя "одним з великих вождів" своєї країни "на шляху свідомості, розвитку, прогресу". Один з його збірок отримав назву "Миргород" (1835 рік). Повісті, службовці продовженням "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" - такий підзаголовок "Миргорода". Але ця книга була не просто продовженням "Вечорів". І змістом, і характерними особливостями свого стилю вона відкривала новий етап у творчому розвитку письменника. У зображенні побуту і звичаїв миргородських поміщиків вже немає місця романтиці і красі, що переважали в повістях пасічника Рудого Панька. Життя людини обплутана тут павутиною дріб'язкових інтересів. Немає в цьому житті ні високої романтичної мрії, ні пісні, ні натхнення. Тут - царство корисливості й вульгарності. У "Миргороді" Гоголь розлучився з образом простодушного оповідача Рудого Панька і виступив перед читачами як художник, відкрито вже і гостро ставить важливі питання життя, сміливо приховує соціальні протиріччя сучасності. Саме в цій книзі з'явилася типова риса гоголівського творчості - його дослідницький, аналітичний характер. Від веселих і романтичних парубків і дівчин, натхненно-поетичних описів української природи Гоголь перейшов до зображення прози життя. У цій книзі різко виражено критичне ставлення письменника до затхлому побуті старосвітських поміщиків і вульгарності миргородських "существователей". Дійсність кріпосницької Росії з'явилася в прозаїчної повсякденності. Наступність і між тим розходження гоголівських циклів досить наочно відчуваються, наприклад, у повісті "Вій". Романтична стихія народної фантастики, характерна для "Вечорів на хуторі", стикається в цій повісті з чітко вираженими рисами реалістичного мистецтва, властивими всьому циклу "Миргорода". Досить згадати іскристі гумором сцени бурсацького побуту, а також яскраво і соковито виписані портрети бурсаків - філософа Хоми Брута, ритора Тиберія Горобця і богослова Халяви. Химерне сплетіння мотивів фантастичних і реально-побутових знаходить тут, як і в "Вечорах", досить ясний ідейний підтекст. Бурсак Хома Брут і відьма-панночка постають у "Вії" як виразники двох різних життєвих концепцій. Демократичне, народний початок втілено в образі Хоми, зле, жорстоке початок - в образі панночки, доньки багатого сотника. У примітці до "Вію" автор вказує, що "вся ця повість є народне надання" і що він його передав його саме так, як чув, майже нічого не змінивши. Проте до цих пір не виявлено ні один твір фольклору, сюжет якого точно нагадував би повість. Лише деякі мотиви "Вія" можна порівняти з деякими народними казками та переказами. Разом з тим відома близькість цієї повісті народно-поетичної традиції відчувається в її художній атмосфері, в її загальній концепції. Сили, що протистоять народу, виступають у вигляді відьом, чаклунів, чортів. Вони ненавидять все людське і готові знищити людину з такою ж злісної рішучістю, з якою панночка-відьма здатна погубити Хому. У деяких епізодах "Вія" можна знайти відгомони роману В. Нережного "Бурсак" (1824). Подібність деталей особливо відчутно в описі бурсацького побуту. Деякі дослідники в минулому схильні були на цій підставі квапливих висновків про вплив Нережного на Гоголя. Навряд чи, однак, для таких висновків є серйозні підстави. Тут, очевидно, мало значення та обставина, що обидва письменники були знайомі з одними і тими ж літературними джерелами, присвяченими зображенню цього побуту; крім того, що особливо важливо, Гоголь і Нережний (земляки, обидва миргородці) винесли з української провінції багато в чому схожі враження. Багатий різноманітними побутовими та психологічними спостереженнями, роман Нережного зрештою мав мало спільного з повістю Гоголя, серйозно поступаючись їй у глибині і цілісності ідейно-художнього задуму. Гоголь показує, як важко жилося філософу Хомі Бруту на цьому білому світі. Рано осиротів і він якимись шляхами опинився в бурсі. Тут вдосталь натерпівся. Голод та вишневі різки стали щоденними супутниками його існування. Але Хома був людиною норовливим. Веселий і пустотливий, він, здавалося, мало замислювався над сумними обставинами свого життя. Лише іноді, бувало, заграє в ньому почуття власної гідності, і готовий він був тоді не послухатися самих сильних світу цього. Але ось рознеслася чутка про смерть дочки найбагатшого сотника. І покарала вона перед смертною годиною, щоб відхідну по ній і молитви протягом трьох днів читав Хома Брут. Викликав до себе семінариста сам ректор і наказав, щоб негайно збирався в дорогу. Мучений темним передчуттям, Хома наважився заявити, що не поїде. Але ректор й уваги не звернув на ті слова: "Тебе ніякий чорт і не питає про те, чи хочеш ти їхати, чи не хочеш. Я тобі скажу тільки те, що якщо ти ще раз будеш показувати свою рись та мудрувати, то накажу тебе по спині і по іншому так відшмагати молодим березняком, що і в лазню більше не потрібно ходити ". Так поводяться всі вони, можновладці. А слабкі й беззахисні залежать від них і змушені їм підкорятися. Але Хома Брут не бажає підкориться і шукає способу ухилитися від доручення, що викликає в його душі тривогу і страх. Він розуміє, що непослух може закінчитися для нього вельми сумно. Пани жартів не люблять: "Відоме вже справа, що панам часом захочеться такого, чого і самий наіграмотнейшій людина не розбере; і прислів'я говорить;" Скачи, враже, Як пан каже! "Це говорить Хома, в свідомості якого пан - це і ректор , і сотник, і кожен, хто може наказувати, зневажати іншим, хто заважає людині жити, як йому хочеться. Терпіти не може Хома панів у кожному образі. Ми говорили про близькість "Вія" народно поетичним мотивами. Але в художній концепції цієї повісті з'являються і такі елементи, які суттєво відрізняли її і від фольклорної традиції, і від "Вечорів". Ці нові елементи свідчили про те, що в суспільній самосвідомості Гоголя відбулися важливі зміни. Поетичний світ "Вечорів" відрізнявся своєю романтичний цілісністю, внутрішньою єдністю. Герої переважної більшості повістей цього циклу відображали якусь романтизований, ідеальну дійсність, в основі своїй протиставлену грубої прозі сучасного життя. У "Вії" ж, за справедливим зауваженням дослідника, вже немає єдності світу, "а є, навпаки, світ, розколотий надвоє, розсічений непримиренним суперечністю". Хома Брут живе як би в двох вимірах. У безпросвітну прозу його нелегко бурсацького буття вторгається романтична легенда. І Хома живе поперемінно - то в одному світі, реальної, то в іншому фантастичному. Ця роздвоєність буття героя повісті відображала роздвоєність людської свідомості, що формується в умовах невлаштованості і трагізму сучасної дійсності. Прикметною для нового етапу гоголівського творчості з'явився образ філософа Хоми. Простий і великодушний, він протиставлений багатому і гордовитому сотникові, точно так само як Хома Брут - абсолютно земна людина, з властивими йому примхами, відвагою, відчайдушністю і презирством до "святого життя" - протистоїть таємничо-романтичному образу панночки. Вся фантастична історія з панночкою-відьмою просвечена характерною гоголівської іронією і гумором. Соціальна проблематика повісті здається кілька приглушеною. Але вона тим не менш виразно проглядає. Хома Брут і його друзі живуть в оточенні злих, бездушних людей. Усюди Хому підстерігають небезпеки і позбавлення. Страшний образ Вія стає немов поетичним узагальненням цього брехливого, жорстокого світу. Який же результат? Чому не витримав єдиноборства з цим світом Хома? Халява і Горобець, дізнавшись про загибель одного, зайшли до шинку, щоб пом'янути його душу. "Славний був чоловік Хома!" - Міркує Халява. "Знатний був чоловік. А пропав ні за що ". А чому ж все-таки? І ось як відповідає Горобець: "А я знаю, чому пропав він: від того, що побоявся. А якщо б не побоявся, то відьма нічого не змогла з ним зробити. Потрібно тільки перехрестившись плюнути на самий хвіст їй, то й нічого не буде ". Як завжди у Гоголя переплетено серйозне і смішне, важливе і дріб'язкова. Звичайно, смішно міркування Горобця про те, що треба було плюнути на хвіст відьми. А ось щодо того, що Хома побоявся, - це всерйоз. Саме тут зерно гоголівської думки. Для цієї повісті характерно трагічне сприйняття світу. Життя зіштовхує людини зі злими й жорстокими силами. У боротьбі з ними формується людина, її воля, його душа. У цій боротьбі виживають лише мужні й сміливі. І горе тому, хто малодушним та буде боятися, погибель невідворотно спіткає того, кого заб'є страх. Як вже зазначалося, у "Вечорах на хуторі біля Диканьки" чорти, відьми і вся нечиста сила швидше смішні, ніж страшні. Вони намагаються нашкодив людині, але по суті мало досягають успіху в цьому. Він сильніше і легко їх долає. Все це відповідало оптимізму народнопоетичної традиції, що лежить в основі "Увечері". Нечиста сила принижена там та збентежилась. Саме так найчастіше відбувається в казці, в народній легенді. Поетичне свідомість народу охоче малювала собі картини легкої і радісної перемоги світла над темрявою, добра над злом, людини над дияволом. І ця особливість художнього міросознанія народу з чудовою силою відбилася в "Вечорах". Поетична атмосфера "Вія" вже зовсім інша. Дія відбувається тут не у вигаданому, романтизованим світі, а в реальному. Ось чому людині не так легко вдається впоратися з відьмою. Співвідношення сил між добром і злом, світлом і темрявою в реальному світі інше, ніж у казці. Тут людина завжди виходить переможцем, там - все складніше. У реальному житті все стає жертвою зла. Ось так і сталося з філософом Хомою Брутом. У нього не вистачило мужності, його здолав страх. І він став жертвою відьми. "Вій" - це повість про трагічну невлаштованості життя. Вся повість заснована на контрасті: добра і зла, фантастичного елемента і реально-побутового, трагічного і космічного. І в цьому яскравому багатоголосся художніх прийомів, які так щедро використовує тут Гоголь, виразно звучить пристрасний голос письменника, надзвичайно чуйного до радощів і смуток простої людини, до живої душі народу. Недарма Хома Брут, стоячи біля труни панночки і з жахом впізнавши у ній ту саму відьму, яку він убив, "відчував, що душа його починала якось болісно нити, як ніби-то раптом серед вихору веселощів і закружляв натовпу заспівав хто-небудь пісню про пригнобленому народі ". Готуючи повісті "Миргорода" для другого тому своїх творів, Гоголь заново перебрав "Вій". Наприклад, було перероблено місце, де стара відьма перетворюється на молоду красуня, скорочені подробиці епізоду в церкві, істотно змінилося опис передсмертних хвилин Хоми Брута, з'явився і новий фінал повісті - поминки Халяви і Горобця за їх приятелеві. У художньому відношенні весь твір безсумнівно виграло в результаті цих переробок. У 1835 році в статті "Про російську повість і повісті Гоголя" Бєлінський дав дуже позитивну оцінку "Вію" ("ця повість є дивне створення"), але тут-таки зазначав невдачу Гоголя "в фантастичному". Бєлінський принципово не поділяв захоплення Гоголя "демонічної" фантастикою. Він вважав, що цей характер фантастики не відповідає даруванню письменника і відволікає його від головного - від зображення життя дійсною. Еволюція Гоголя від "Вечорів" до "Миргороду" була результатом більш поглибленого критичного осмислення письменником дійсності. За свідченням Гоголя, Пушкін казав йому, що ще ні в одного з письменників не було "дару виставляти так яскраво ... вульгарність людини, щоб вся та дрібниця, яка вислизає від очей, майнула б в очі всім ". "От моя головна властивість, - додає Гоголь, - одному мені належить і якого, точно, немає в інших письменників". Пізніше, у другому томі "Мертвих душ", Гоголь писав, що зображення "недосконалості нашого життя" є головною темою його творчості. До неї письменник впритул підійшов вже в "Миргороді". Характерна в цьому відношенні повість "Старосвітські поміщики". Письменник відобразив у ній розпад старого, патріархально-поміщицького побуту. З іронією - то м'якою і лукавою, то з відтінком сарказму - малює він життя своїх "старичків минулого століття", безглуздість їх вульгарного існування. Тьмяно і одноманітно протікають дні Афанасія Івановича і Пульхерії Іванівни, ні одне бажання їх "не перелітає за частокіл, що оточує невеликий дворик". Ніякого проблиску духовності не можна запідозрити в цих людях. Світ, у якому живуть герої гоголівської повісті, тісний. Він абсолютно замкнутий межами їх невеликого і неухильно хирлявому помістя. Товстогуби ведуть натуральне господарство. Воно цілком задовольняє всі їх невигадливі потреби. І немає в цих людей ніякого спонукання, щоб привести справи, змусити землю приносити більше доходу. Ні інтересів у них і немає турбот. Бездіяльно і безтурботно тече життя Афанасія Івановича Пульхерії Іванівни. І здається їм, що весь світ кінчається за частоколом їхнього двору. Все що там, за частоколом, представляється їм дивним, далеким і нескінченно чужим. Гоголь малює внутрішнє оздоблення будиночка, в якому живуть Товстогуби. Зверніть увагу тут на одну деталь. На стінах їхніх кімнат висить кілька картин. Те, що на них зображено - єдине нагадування в цьому будинку, що за його межами є якесь життя. Але, зауважує Гоголь, "я впевнений, що самі господарі давно забули їх зміст, і якщо б деякі з них були понесені, то вони б, певно, цього не помітили". Серед картин - кілька портретів: якогось архієрея, Петра III, герцогині Лавальер. У безглуздою швидкості цих портретів відображена нісенітниця існування цих господарів. Гоголь сміється над нехитрим буттям своїх героїв. Але разом з тим він і шкодує цих людей, пов'язаних узами патріархальної дружби, тихих і добрих, наївних і безпомічних. Пушкін оцінив цю повість як "жартівливу зворушливу ідилію, яка змушує вас сміятися крізь сльози смутку і розчулення". Звичайно, ідилія тут носить жартівливий і, по суті, іронічний характер. Співчуваючи своїм героям, письменник разом з тим бачить їх порожнечу і нікчемність. Ідилія зрештою виявляється вдаваною. Повість пронизана світлим, добрим, людським участю та її героями. Вони і справді могли б стати людьми в умовах іншої дійсності! Але хто ж винен, що вони не стали ними, що людське в них подрібнене і принижено? Повість пройнята сумною усмішкою з приводу того, що життя старосвітських поміщиків виявилася настільки порожній і нікчемною. Гуманістичний зміст цієї повісті багатозначний: він виражений і в почутті глибокої симпатії письменника до своїх героїв, і в засудженні тих умов суспільного буття, які зробили їх такими, якими вони є. Але та ж дійсність могла перетворити людину на бездушного торгаша, який б'ється "останню копійку з своїх же земляків" і наживаються на цьому неабиякому справі неабиякий капітал. Перо Гоголя знаходить бічующую сатиричну силу, коли він від патріархальних старичків переходить до тих "малоросіян, які видирати з Дегтярьов, торгашів, наповнюють, як сарана, палати та присутні місця, деруть останню копійку з своїх же земляків, наповнюють Петербург ябедника, наживають нарешті капітал ... " "Старосвітські поміщики" розвивали ту тенденцію творчості Гоголя, яка вперше намітилася у другій частині "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" - у повісті "Іван Федорович Шпонька і його тіточка". Але "Старосвітські поміщики" знаменували собою вже наступний і більш зрілий етап в художньому розвитку Гоголя. Дріб'язковість і вульгарність гоголівських героїв виростала вже тут на символ тупий безглуздості всього панівного ладу життя. Властиве героям "Старосвітських поміщиків" почуття любові, дружби, душевної прихильності стає нікчемним, навіть у якійсь мірі вульгарним - тому, що прекрасне почуття несумісне з порожньою, потворною життям цих людей. Своєрідність гоголівської повісті тонко підмітив Н, В. Станкевич, писав своєму другові Я. М. Невєрова: "Прочитав одну повість з Гоголєва" Миргорода "- це чудо! ("Старомодні поміщики" - так, здається, вона названа). Прочитай! Як тут схоплено прекрасне почуття людське в порожній, нікчемною життя! ". Суть справи, однак, у тому, що саме це "прекрасне почуття людське" теж виявляється не справжнім, уявним. Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна ніжно прив'язані один до одного. Здається, що вони люблять один одного. Але Гоголь ускладнює це враження роздумами про те, що а стосунках героїв повісті переважає сила звички: "Що б там не було, але в цей час мені здавалися дитячими всі наші пристрасті проти цієї довгої, повільною, майже бездушне звички". Цитовані рядки привернули до себе увагу сучасної письменникові критики. Шевирьов ополчився проти них, зазначивши, що йому дуже не сподобалася в повісті "вбивча думка про звичку, яка начебто руйнує моральне враження цілої картини". Шевирьов заявив, що він вмочили б ці рядки. На їхній захист виступив Бєлінський. Він писав, що ніяк не може зрозуміти "цього страху, цієї боязкості перед істиною". Згадка про звичку дійсно руйнувало "моральне враження", що спочатку створюється гоголівської "ідилією". Але це враження і мало, на думку письменника, бути зруйновано. Ніяких ілюзій! Навіть у тому середовищі, в якому, здавалося, могло б проявитися високе людське почуття героїв повісті, - воно спотворене і там. У художньому відношенні "Старосвітські поміщики" досить помітно відрізняються від романтичних повістей "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Поетика, та й сама стилістика цього твору досить наочно свідчила про визрівання в Гоголя нового погляду на життя і на мистецтво. Принципи зображення характерів та їх повсякденних умов життя, битопісь "Старосвітських поміщиків" - все це віщувало могутній погляд реалістичної творчості Гоголя і відкривало пряму дорогу до "Мертвих душ". Реалістичні і сатиричні тенденції гоголівського творчості заглиблюються в "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Історія дурною тяжби двох миргородських обивателів осмислена Гоголем в гостро викривальному плані. Життя цих обивателів вже позбавлена атмосфери патріархальної простоти і безпосередності, характерної для старосвітських поміщиків. Поведінка обох героїв збуджує в письменникові вже не м'яку усмішку, але почуття гіркоти і гніву: "Нудно на цьому світі, панове!" Ця різка заміна гумористичної тональності оголено сатиричної з граничною ясністю розкриває сенс повісті. З вигляду кумедний, веселий анекдот перетворюється у свідомості читачів в глибоко драматичну картину дійсності. Гоголь як би хоче сказати: люди, подібні Івану Івановичу та Івану Никифоровичу, на жаль, не вибаглива гра письменницької фантазії, вони дійсно існують, вони серед нас, і тому життя наша так сумна. "Так! Сумно думати, - писав Бєлінський, - що людина, цей благородний посудину духу, може жити і померти привидом і в примари, навіть і не підозрюючи можливості дійсного життя! І скільки на світі таких людей, скільки на світі Іванов Іванович та Іван Никифорович! ". Гоголь з притаманною йому докладністю вдивляється у характери своїх героїв: двох нерозлучних приятелів. Вони - "два єдині одного" в Миргороді - Перерепенко і Довгочхуна. Але кожен з них собі на умі. Здавалося, немає такої сили, яка могла б засмутити їхню дружбу. Однак дурний випадок викликав вибух, порушивши ненависть одного до іншого. І в один нещасний день приятелі стали лютими ворогами. Івану Івановичу дуже не вистачає рушниці, яку він побачив в Івана Никифоровича. Рушниця - не просто "хороша річ, воно має зміцнити Івана Івановича у свідомості його дворянського первородства. Дворянство-то у нього, втім, не родове, а набутих: батько його був у "духовному званні". Тим важливіше йому мати власну рушницю! Але Іван Никифорович теж та ще справжнісінький, потомствений! Рушниця і йому необхідно, хоча з тих пір, як купив його в Турчина і мав на увазі записатися до міліції, він ще не зробив з нього ні єдиного пострілу. Він вважає блюзнірством проміняти настільки "благородну річ" на буру свиню та два мішки з вівсом. Тому-то так і запалився Іван Никифорович, і з язика його злетів цей злощасний "гусак". У цій повісті ще набагато сильніше, ніж у попередній, дає себе відчувати іронічна манера гоголівського листа. Сатира Гоголя ніколи не розкривається оголено. Його ставлення до світу здається добродушним, до лиха терплячим, привітним. Ну справді, що ж можна сказати поганого про таке прекрасну людину, як Іван Іванович Перерепенко! У нього така бекеша, з такими смушки! А який у нього будинок у Миргороді! Та сам комісар полтавський, Дорош Тарасович Пухівочка, заїжджає до нього додому, а протопоп отець Петро не знає нікого, хто б справніше, ніж він, виконував свій обов'язок християнський. Природна доброта так і б'є ключем з Івана Івановича. А який він богомільний чоловік! Але стоп! До цих пір були тільки слова. А ось і справи Івана Івановича - богомольні. Кожної неділі він одягає свою знамениту бекешу і відправляється до церкви. А після служби він, спонукуваний природного добротою, обов'язково обійде жебраків. Побачить жебрачку і заведе з нею серцевий розмова. "- Бідна голівонька, чого ти прийшла сюди?" - "А так, паночку, жебракувати, чи не дасть хто-небудь хоч на хліб". - "Гм! що ж, хіба тобі хочеться хліба? "- звичайно питав Іван Іванович. "Як не хотіти! голодна, як собака ". - "Гм!" - Відповідав звичайно Іван Іванович: - "так тобі, може, і м'яса хочеться?" - "Та все, що милість ваша дасть, всім буду задоволена". - "Гм! Хіба м'ясо краще хліба? ". На тому і пошле її Іван Іванович "з богом", звернувшись з тими ж питаннями до іншого і третього. Так-то от виглядає "природна доброта" і жалісливість Івана Івановича, які обертаються лицемірством і досконалої жорстокістю. А слідом за тим ми знайомимося з його приятелем. "Дуже хороший також людина Іван Никифорович". І такий же доброї душі. Ні у Гоголя в цій повісті прямих інвектив. Але викривальна спрямованість його листи досягає надзвичайної сили. Його іронія здається добродушною і незлобивій. Але стільки ж у ній істинного обурення і сатиричного вогню! Вперше в цій повісті об'єктом гоголівської сатири стає і чиновництво. Тут і суддя Дем'ян Дем'янович, і підсудок Дорофей Трохимович, і секретар суду Тарас Тихонович, і безіменний канцелярський службовець (з "очима, що дивились скоса і п'яна") зі своїм помічником, від подиху яких "кімната присутності перетворилася було на якийсь час в питущий будинок" , і городничий Петро Федорович. Всі ці персонажі здаються нам прообразами героїв "Ревізора" і чиновників губернського міста на "Мертвих душ". "Але я тих думок, що немає краще вдома, як повітовий суд". І ми, знаючи манеру іронічного листи Гоголя, вже починаємо здогадуватися, що це за "кращий дім" і що за порядки панують у ньому. Дах будинку повинна була бути пофарбована в червоний колір, "якщо б приготоване для того масло канцелярські, приправивши цибулею, не з'їли". Суддя підписує рішення, про зміст яких він і гадки не мав. А варто було судді тільки вийти з присутності, як канцелярські товари починають швидко укладати "в мішок завданих прохачами курей, яєць, окраєць хліба, пирогів, Книшов та іншого чвару". Усе надзвичайно зайняті справою і треба ж було статися - саме в цей момент бура свиня вбігла до приміщення суду і забрала прохання Івана Івановича ... Весело і невимушено нанизує Гоголь один епізод на інший. А картина, на якій зображено "поважне дворянство" Миргорода, вийшла убивча. Повість має свою історію. Вперше вона була надрукована в альманасі Смирдина "Новосілля", з підзаголовком "Одна з невиданих бувальщин пасічника Рудого Панька". У 1835 році повість з'явилася з незначними стилістичними виправленнями в збірнику "Миргород". Вона була написана раніше інших творів цієї збірки. В альманасі "Новосілля" "Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" датована 1831 роком. Однак дослідниками ця дата береться під сумнів. Повість могла бути написана не раніше літа 1833 року. Готуючи повість до перевидання в "Миргороді", Гоголь написав невелику передмову: "Довгому почитаю предуведоміть, що подія, описана в цій повісті, відноситься до дуже давнього часу. Притому воно досконала вигадка. Тепер Миргород зовсім не те. Будівлі інші; калюжа серед міста давно вже висохла, і всі сановники: суддя, підсудок і городничий - люди поважні та благонамірені ". Передмова це являло собою замасковану знущання над цензурою, обкраяти повість при першому виданні. Однак у самий останній момент перед виходом "Миргорода" у світ Гоголь, з причин недостатньо з'ясованим, зняв це передмова. Воно збереглося лише в кількох перших примірниках книги. Матеріалом для сюжету "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" послужили відомі Гоголю факти сутяжництва, між поміщиками і почасти сімейні спогади. Повість Гоголя нерідко зіставляють з романом В. Нережного "Два Івана, чи Пристрасть до позовів". Тут розказана історія сварки і нескінченної судової тяжби двох приятелів - Івана Зубаря та Івана Хмари - з їх сусідом Харитоном Заноза. Роман Нережного представляв собою виразну картину моралі провінційної поміщицької середовища. Схожі і деякі сюжетні лінії роману "Два Івана" і "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Але повість Гоголя принципово відрізняється від роману. Реалістичність задуму роману Нережного в значній мірі послаблювалась дидактичної тенденцією автора. Тяжущіхся ледарям протиставлений якийсь сентиментальний і мудрий пан Артемон, якою нарешті вдається примирити героїв і звернути їх на шлях морального відродження. Для більшого скріплення дружби вчорашніх ворогів сини двох Іванов одружуються з дочками Харитона. Ця фальшива ідилія, що вінчає роман, послаблювала його сатиричну спрямованість. Повість Гоголя вільна від штучно ускладненою авантюрної інтриги роману Нережного. Увага Гоголя зосереджена насамперед на характерах героїв, що знаходять величезну силу художнього узагальнення та соціальної виразності. На відміну від Нережного Гоголь створює твір великого сатиричного напруження. Композиція "Миргорода" відбивала широту сприйняття Гоголем сучасної дійсності і разом з тим свідчила про розмах і діапазоні його ідейно-художніх шукань. Твори, настільки різнорідні за змістом і стилем, були внутрішньо пов'язані між собою і в сукупності утворили єдиний, цілісний художній цикл. Обидві частини "Миргорода" побудовані контрастно: поезія героїчного подвигу в "Тарасі Бульбі" протистояла вульгарності старосвітських "существователей", а трагічна боротьба і загибель філософа Хоми Брута ще більше відтіняє жалюгідне убозтво і нікчемність героїв "Повісті про те, як посварився Іван Іванович та Іваном Никифоровичем ". Всі чотири повісті "миргородського" циклу пов'язані, таким чином, внутрішньою єдністю ідейного і художнього задуму. Разом з тим кожна з них має і свої відмітні стильові особливості. Своєрідність "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" полягає в тому, що тут найбільш виразно і яскраво виражений властивий Гоголю прийом сатиричної іронії. Розповідь у цьому творі, так само як і в "Старосвітських поміщиків", ведеться від першої особи - не від автора, але від якогось вигаданого оповідача, наївного і простодушного. Це він захоплюється мужністю та шляхетністю Івана Івановича та Івана Никифоровича. Це його приводять в розчулення "прекрасна калюжа" Миргорода, "славна бекеша" одного з героїв повісті і широченні шаровари іншого. І чим патетичні виражаються його захоплення, тим очевидніше для читача розкривається порожнеча і нікчемність цих персонажів. Оповідач - представник того ж самого царства вульгарності, і, таким чином, він сприяє його самовикриття. Неважко помітити, що оповідач з повісті про сварку істотно різниться від Рудого Панька. У "Вечорах" оповідач - зовсім іншої соціально-психологічний характер. Він виступає як виразник самосвідомості народу. У тому, як Рудий Панько сприймає і оцінює явища дійсності, проглядає гумор і посмішка самого Гоголя. Пасічник є виразником моральної позиції автора. У "Миргороді" художня функція оповідача інша. Вже в "Старосвітських поміщиків" його не можна ототожнювати з автором. А в повісті про сварку він ще більш віддалений від нього. Іронія Гоголя тут оголені, гостріше. І ми вже здогадуємося, що предметом гоголівської сатири є, по суті, і образ оповідача. Його особлива композиційна роль у повісті допомагає більш повного вирішення поставленої письменником сатиричної завдання. "... Автор ніби прикидається простачком, - писав Бєлінський. - Г-н Гоголь з важливістю говорить про бекеші Івана Івановича, і інший простак не жартома подумає, що автор і справді в розпачі від того, що у нього немає такої прекрасної бекеші. Так, р. Гоголь дуже мило прикидається, і хоча треба бути занадто дурним, щоб не зрозуміти його іронії, але ця іронія надзвичайно як йде до нього. Втім, це тільки манера ...". Лише один раз постає перед нами в повісті про сварку образ оповідача, якого не торкнулася авторська іронія, у заключній фразі повісті: "Нудно на цьому світі, панове!" Ця фраза вимовлена, звичайно, вже не тим вигаданим персонажем, який захоплюється бекеші Івана Івановича і шароварами Івана Никифоровича. Ні, це сам Гоголь немов розсунув рамки повісті і увійшов до неї, щоб відкрито і гнівно, без якої б то не було тіні іронії вимовити свій вирок. Ця фраза набуває тим більш значний сенс, що вона вінчає не тільки повість про сварку, але і весь "миргородський" цикл. Тут - фокус всієї книги. Бєлінський тонко і точно зауважив, що повісті Гоголя "смішні, коли ви їх читаєте, і сумні, коли ви їх прочитаєте". На всьому протязі книги письменник творить суд над людською вульгарністю, стає як би символом сучасного життя. Але саме тут, в кінці повісті про сварку, Гоголь відкрито, від свого власного імені виносить остаточний вирок цьому житті. Історична повість "Тарас Бульба" на поверхневий погляд не видається достатньо органічною в "Миргороді". Відрізняється вона від інших речей цієї книги і змістом своїм, і стилем. Насправді ж "Тарас Бульба" є дуже важливу частину "Миргорода". Більше того включення цієї повісті до збірки було необхідним. Вона дозволяла з якоюсь ще однієї, істотною боку поглянути на героїв інших повістей тієї ж книги. В "Авторській сповіді" Гоголь писав: "У мене не було потягу до минулого. Предмет мій був сучасність і життя в її нинішньому побуті, можливо, тому, що розум мій був завжди нахилений до суттєвості і до користі, більше дотикальної. Чим далі, тим більше посилювалося в мені бажання бути письменником сучасним ". Це зауваження Гоголя може здатися дивним, малодостовірними. Адже воно зроблено людиною, для якого вивчення минулого чи не стало професійної прихильністю і в художнє свідомість якого так глибоко увійшла історична тема. І, проте ж, Гоголь був цілком щирий у своїй "Авторській сповіді". Істориком він так і не став, незважаючи на серйозний і грунтовний характер своїх захоплень. А що стосується його інтересу до історичної теми в художній творчості, то характер його, можливо, найкраще відображають відомі рядки гоголівського листа до М. М. Язикова: "Бий в минулому сьогодення, і потрійний силою зодягнеться твоє слово". Саме таке ставлення до історії та історичної теми відбилося в "Тарасі Бульбі". Ми здавна звикли називати "Тарасові Бульбу" повістю. І для цього, зрозуміло, є серйозні підстави. За багатьма своїми об'єктивними жанровими ознаками "Тарас Бульба" і є історична повість. Але тим не менш широта епічного охоплення дійсності і грунтовність у зображенні народного життя, багатоплановість композиційної будови - все це дозволяє бачити в гоголівської повісті твір, близьке до жанру історичного роману. Більш того, в історії російського історичного роману "Тарас Бульба" - дуже важлива віха. Розвиток цього жанру в західноєвропейській, так і російській літературі йшло важкими шляхами. У XVIII і на самому початку XIX століття широкою популярністю користувалися на Заході історичні романи Флоріана, Мармонтеля, Жанліс. Власне історія грала в їхніх творах лише роль загального декоративного тла, на якому будувалися різні, головним чином любовні колізії. У цих романах відсутні живі людські характери як виразники конкретних історичних епох, долі героїв розвивалися ізольовано і незалежно від доль історії. Величезна заслуга у розвитку європейського історичного роману належала Вальтеру Скотту. Він звільнив історичну тему від фантастики. Історія вперше стала набувати у його творах не тільки реальні, життєво достовірні обриси, але і глибинний філософський зміст. З цього приводу Бальзак у передмові до "Людської комедії" справедливо зауважив, що Вальтер Скотт підніс роман "до ступеня філософії історії". Поєднавши у своїх романах зображення приватного людини з зображенням історії, Вальтер Скотт досліджував серйозні явища суспільного життя і ставив на матеріалі минулих епох великі проблеми сучасної йому дійсності. Широко і в самих різноманітних жанрових формах використовували історичну тему письменники-декабристи, наприклад у поемі (Рилєєв, Марлинский), думі (Рилєєв), трагедії (Кюхельбекер), повісті (Марлинский), романі (Ф. Глінка, Лунін). Звертаючись до історичного минулого, декабристи насамперед шукали в ньому сюжети, які дозволили б їм яскраво висловити свої громадянські ідеали - їх патріотизм, їх волелюбства, їх ненависть до деспотизму. Але відома вузькість світогляду декабристів, притаманна їм недооцінка ролі народних мас в історичному процесі, - все це позначилося і в їх художньо-історичних творах. Головна увага письменників було зосереджено на зображенні героїчної особистості, романтично піднесеною і не пов'язаної з народним життям. Досить згадати, наприклад, Войнаровського з однойменної поеми Рилєєва або героя роману Глінки "Зіновій Богдан Хмельницький, або Звільнена Малоросія". У цих творах ще не було художнього дослідження історичного минулого, глибокого розуміння духу епохи. Письменників-декабристів більше займали абстрактно-дидактичні аналогії між минулим століттям і нинішнім, поверхневі, часом довільні здогади, що грунтувалися головним чином на авторському уяві або інтуїції. Як писав один раз Марлинский в листі до М. Полевого з приводу його роману "Клятва при Гробі Господньому": "Хай інші риються в літописах, катуючи, чи було так, чи могло бути так за часів Шімякі? Я впевнений, я переконаний, що воно так було ... в цьому порукою моє російське серце, мою уяву, в якому старина наша давно жила такою, як ожила у вас ". Вже Пушкін усвідомив неприпустимість подібного поводження з історією. Він вважав, що письменник зобов'язаний об'єктивно, без яких би то не було забобонів зрозуміти минуле, "його справу воскресити минуле століття у всій його істині". Хоча Пушкін говорив тут про жанр трагедії, але поставлена їм завдання було злободенною для історичного роману. Своїм "Арап Петра Великого", а потім і "Капітанської дочкою" Пушкін поклав початок нового історичного роману в Росії - соціального за своїм змістом і реалістичного за своїм методом. У це русло включається і "Тарас Бульба". Історичний роман нового типу, що формувався в 30-х роках XIX століття в Росії, істотно відрізнявся від роману Вальтера Скотта. У центрі його роману - зображення життя приватної людини, більш-менш випадково утягненого у вир історичних подій. Але навіть ставши учасником цих подій, він не зливається з ними органічно. Особисті інтереси героя, як приватної людини, можуть так чи інакше перетинатися з цілями історичного руху, але ніколи повністю не збігаються з ними. Такий метод висвітлення історичного минулого обмежував можливості художника у зображенні глибинних процесів історії та головних рушійних сил історичного процесу - широких народних мас. Цей недолік в ще більшій мірі виявляється в історичній прозі Загоскіна, Лажечникова, Вельтмана. Їх твори були пройняті патріотичним почуттям, вони більш-менш правдиво відтворили картини минулої епохи. Але особливості світогляду, як і масштаб обдарування цих романістів не дозволяли їм художньо дослідити справжні пружини історичних подій і розкрити характери історичних діячів у всій глибині і складності властивих їм протиріч. Автор "Тараса Бульби" сприйняв сильну сторону декабристки традиції, надавши історичної теми яскраву громадянську спрямованість. Але він був вільний від властивих письменникам-декабристів схематизму й дидактики у тлумаченні історичного минулого, а також характерного для їх творів одностороннього зображення відірваного від народного життя героя. З надзвичайною широтою і епічним розмахом розкривається в "Тарасі Бульбі" народне визвольний рух. Головний герой повісті представляє як учасник і виразник цього руху. Вільно розпоряджаючись історичним матеріалом, не виробляючи жодного конкретного історичного події, майже жодного реального діяча, Гоголь разом з тим створив твір мистецтва, в якому з геніальною художньою силою розкрив достеменну історію народу, або, як Бєлінський, вичерпав "все життя історичної Малоросії і в чудовому, художньому створення назавжди запам'ятав її духовний образ ". Немає потреби шукати конкретний історичний прототип Тараса Бульби, як це робили деякі дослідники. Як немає підстав припускати, що сюжет повісті зобразив якоїсь певної історичний епізод. Гоголь навіть не дбав про точність хронології зображуваних подій. В одних випадках здається, що події віднесені до XV століття, а інші - до XVI, а то і до початку XVII століття. Насправді письменник мав на увазі намалювати таку картину, в якій відбилися б найбільш типові, корінні риси всієї національно-героїчної епопеї українського народу. У зображенні Січі та її героїв Гоголь поєднує історичну конкретність, характерну для письменника-реаліста, і високий ліричний пафос, властивий поетові-романтику. Органічне злиття різних художніх фарб створює поетичне своєрідність і чарівність "Тараса Бульби". Бєлінський, перший серед сучасних Гоголю критиків вгадав своєрідність цієї повісті, писав, що вона представляє собою не що інше, як "уривок, епізод з великої епопеї життя цілого народу". Тут - пояснення жанрової оригінальності створеного Гоголем творіння. Бєлінський називав цей твір повістю-епопеєю, народно-героїчної епопеєю. "Якщо в наш час можлива гомерична епопея, то ось вам її найвищий зразок, ідеал і прототип !...". У гоголівської повісті постає перед нами все життя козацтва - його приватний та громадський побут, його життя в мирний і воєнний час, його адміністративний устрій і повсякденні звичаї. Вражаюча ємність "Тараса Бульби", композиційний розмах і глибина його змісту - ось що істотно розширює жанрові межі цієї унікальної повісті-епопеї і робить її однією з чудових подій в історії російського історичного роману. Роботі Гоголя над "Тарасом Бульбою" передувало ретельне, глибоке вивчення історичних джерел. Серед них слід назвати "Опис Украйни" Боплана, "Історію про козаків запорозьких" Мишецкого, рукописні списки українських літописів - Самовидця, Величка, Грабянки т. д. Але ці джерела не задовольняли цілком Гоголя. У них багато йому не вистачало: перш за все характерних побутових деталей, живих прикмет часу, істинного розуміння минулої епохи. Спеціальні історичні дослідження і літописи здавалися письменнику занадто сухими, млявими і по суті мало допомагають художнику осягнути дух народного життя, характери, психологію людей. У 1834 році в листі до І. Срезневського він дотепно зауважив, що ці літописи, створювалися не за гарячим слідом подій, а "тоді, коли пам'ять поступилася місцем забуттю", нагадую йому "господаря, який прибув замок до своєї стайні, коли коні вже були вкрадені ". Серед джерел, які допомогли Гоголю у роботі над "Тарасом Бульбою", був ще один, найважливіший: народні українські пісні, особливо історичні пісні та думи. Гоголь вважав українську народну пісню дорогоцінним джерелом для історика і поета, охочих "випитати дух минулого століття" і осягнути "історію народу". З літописних і наукових джерел Гоголь черпав історичні відомості, необхідні йому фактичні подробиці, що стосуються конкретних подій. Думи і пісні ж давали йому щось набагато більш суттєве. Вони допомагали письменникові зрозуміти душу народу, Його національний характер, живі прикмети його побуту. Він витягає з фольклорної пісні сюжетні мотиви, часом навіть цілі епізоди. Наприклад, драматична повість про Мосії Шіле, який потрапив у полон до турків і потім обдурив їх і визволити з ворожого полону всіх своїх товаришів, навіяна Гоголю відомої української думою про Самійла Кішку. Та й образ Андрія створений під безсумнівним впливом українських дум про Відступнику Тетеренке і зрадника Саву Чалого. Гоголь багато бере в народній поезії, але бере як письменник, чуйний і сприйнятливий до її художньому строю, зі своїм ставленням до дійсності, до матеріалу. Поетика народної пісні справила величезний вплив на всю художньо-образотворчу систему "Тараса Бульби", на мову повісті. Яскравий мальовничий епітет, барвисте порівняння, характерний ритмічний повтор - всі ці прийоми посилювали пісенне звучання стилю повісті. "Чи ж не судилися мені довічні скарг? Чи не бідолашна мати, що народила мене на світ? Чи не гірка доля прийшла на частину мені? Чи не лютий ти кат мій, моя люта доля? "Або:" Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібну річковому лебедеві груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для божевільних поцілунків ". Незвичайно емоційна, лірична забарвлення фрази, так само як і всі інші її художні прикмети, створює відчуття органічної близькості манери гоголівського оповідання до стилю народної пісні. У повісті відчувається вплив билинно-пісенного прийому поширених порівнянь: "Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом став блідий ... Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те удар лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, скажений схоплюється з лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, готовим розірвати його на частини, і раптом наштовхується на входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Подібно до нього в одну мить пропав, як би не бував зовсім, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька ". Порівняння стає настільки великим, що виростає слово в самостійну картину, яка насправді аніскільки не є самодостатньою, а допомагає конкретніше, повніше, глибше розкрити характер людини чи його душевний стан. "Тарас Бульба" має велику і складну творчу історію. Він був вперше надрукований в 1835 році в збірнику "Миргород". У 1842 році в другому томі своїх "Творів" Гоголь помістив "Тарасу Бульбу" у новій, докорінно переробленій редакції. Робота над цим твором тривала з перервами дев'ять років: з 1833 року до 1842-го. Між першою і другою редакціями "Тараса Бульби" був написаний ряд проміжних редакцій деяких голів. У письменницькому вигляді Гоголя є одна дуже примітна риса. Написавши і навіть надрукувавши свій твір, він ніколи не вважав свою роботу над ним закінченою, продовжуючи невтомно вдосконалювати його. Ось чому твори цього письменника мають таке безліч редакцій. Гоголь, за свідченням М. В. Берга, розповідав, що він до восьми разів переписував свої твори: "Тільки після восьмої листування, неодмінно власною рукою, праця є цілком художнически закінченим, досягає перла створення". Інтерес Гоголя до української історії після 1835 анітрохи ні слабшав, а часом навіть набував особливої гостроти, як це було, наприклад, в 1839 році. "Малоросійські пісні зі мною", - повідомляє він Погодіну в середині серпня цього року з Марієнбад. "Запасаюся і тщусь скільки можливо надихатися старовиною". Гоголь в цей час міркує про Україну, її історію, її людей, і нові творчі задуми розбурхують його свідомість. В кінці серпня того ж року він пише Шевирьову: "Переді мною з'ясовуються і проходять поетичним ладом часи козацтва, і якщо я нічого не зроблю з цього, то я буду великий дурень. Малоросійські чи пісні, які тепер у мене під рукою, навіяли або на душу мою знайшло само собою ясновидіння минулого, тільки я чую багато того, що нині рідко трапляється. Благослови! ". Усилившийся восени 1839 року інтерес Гоголя до історії і до фольклору був пов'язаний з задуманої ним драмою з української історії "Виголений вус", а також з роботою над другою редакцією "Тараса Бульби". Довелося знову звернутися до написаних а різний час чорновим начерками нової редакції, заново багато переосмислити, усувати деякі випадково вкравши протиріччя і т. д. Інтенсивна робота тривала протягом трьох років: з осені 1839 до літа 1842. Друга редакція "Тараса Бульби" створювалася одночасно з роботою Гоголя над першим томом "Мертвих душ", тобто в період найбільшої ідейно-художньої зрілості письменника. Ця редакція стала глибше за своєю ідеєю, своєму демократичному пафосу, досконаліше в художньому відношенні. Надзвичайно характерна еволюція, яку зазнала повість. У другій редакції вона значно розширилася в своєму обсязі, ставши майже в два рази більше. Замість дев'яти голів у першій редакції - дванадцять глав у другій. З'явилися нові персонажі, конфлікти, ситуації. Істотно збагатився історико-побутовий фон повісті, були введені нові подробиці в описі Січі, битв, заново написана сцена вибору кошового, набагато розширена картина облоги Дубно і т. п. Саме ж головне в іншому. У першій, "миргородської", редакції "Тараса Бульби" рух українського козацтва проти польської шляхти ще не було осмислено в масштабі загальнонародної визвольної боротьби. Саме ця обставина спонукала Гоголя до корінної переробки всього твору. У той час як в "миргородської" редакції "багато струни історичного життя Малоросії" залишилися, за словами Бєлінського, "недоторканими", в новій редакції автор вичерпав "все життя історичної Малоросії". Яскравіше і повніше розкривається тут тема народно-визвольного руху, і повість у ще більшій мірі набуває характеру народно-героїчної епопеї. Істинно епічний розмах придбали в другій редакції батальні сцени. Вишколеної, але роз'єднаному воїнству польської шляхти, в якому кожен відповідає тільки за себе, Гоголь протиставляє зімкнутий, залізний, пройнятий єдиним поривом лад запорожців. Увага письменника майже не фіксується на тому, як б'ється той чи інший козак. Гоголь незмінно підкреслює злитість, спільність, міць всієї Запорізької раті: "Без будь-якого теоретичного поняття про регулярність, вони йшли з изумительною регулярністю, як ніби-то відбувається від того, що їхні серця і пристрасті були в один такт єдністю загальної думки. Жоден не відділяється; ніде не розривалася ця маса ". То було видовище, продовжує Гоголь, яке могло бути гідно передано лише пензлем живописця. Французький інженер, який воював на боці ворогів Січі, "кинув гніт, яким готувався запалювати гармати, і, забувши, бив у долоні, кричачи голосно:" Браво, мосьє запороги! ". Цей яскравий, про дещо театральний епізод зазнав потім істотну еволюцію. Він розгортається у велику батальну картину, епічну по своїй широті. У першій редакції французький інженер, про яке було сказано, що він "був істинний у душі артист", захоплюється красою козацького ладу, який в єдиному пориві мчить на кулі ворога. У другій редакції докладно змальовується вже самий бій, а іноземний інженер дивится не будую козаків, а їх "небаченою тактики" і при цьому вимовляє вже зовсім іншу фразу: "Ось браві молодці-запорожці! Ось як треба воювати й іншим у інших землях! ". Піддається серйозній переробці образ Тараса Бульби: він ставати соціально більш виразним і психологічно цілісним. Якщо в "миргородської" редакції він пересварився зі своїми товаришами з-за нерівного розподілу видобутку - деталь, явно суперечила героїчного характеру Тараса Бульби, - то в остаточному тесті повісті він "пересварився з усіма своїми товаришами, які були прихилялися до варшавської сторони, взиваючи їх холопами польських панів ". Подібне посилення ідейно акценту ми знаходимо і в ряді інших випадків. Наприклад, в "миргородської" редакції: "Взагалі він був великий мисливець до набігів і бунтів". В остаточній ж редакції 1842 року ми читаємо: "Невгамовний вічно, він вважав себе законним захисником православ'я. Самоправно входив до села, де тільки скаржилися на утиски орендарів і на надбавку нових мит з диму ". Таким чином, з "мисливця до набігів і бунтів" Тарас Бульба перетворюється в "законного" захисника пригнобленого народу. Посилюється патріотичне звучання образу. Саме в другій редакції Тарас вимовляє свою промову про те, "що таке є наше товариство". Деякі важливі зміни зазнає і образ Андрія. Він набуває відчутно більшу психологічну визначеність. Гоголю вдається подолати перш притаманну образу Андрія відому схематичність і однолінійність. Внутрішній світ його переживань стає більш ємним, складним. Його любов до полячці тепер не тільки глибше мотивується, але і виходить, а й отримує більш яскраве емоційне ліричну забарвлення. Словом, у другій редакції повість перетворюється на широке лірико-епічне полотно, що стало, за висловом Бєлінського, "нескінченно прекрасніше". У роботі над остаточним тестом "Тараса Бульби" Гоголь безсумнівно врахував художній досвід історичної прози Пушкіна. Саме в другій редакції повість набула тієї реалістичну повноту і завершеність поетичної форми, яка відрізняє це великий твір російської класичної літератури. "Тарас Бульба" не перший твір Гоголя, в якому він звернувся до зображення національно-визвольної боротьби українського народу. Досить згадати повість "Страшна помста". Майже одночасно, але дещо в іншому художньому плані намагався вирішити Гоголь обіймала його історичну тему в незавершеному романі "Гетьман", над яким працював на початку 30-х років. Дійшли до нас уривки роману дають можливість судити про широту, але разом з тим і про відому суперечливості гоголівського задуму. Реалістичні тенденції в зображенні великих історичних подій, а також деяких вигаданих персонажів несподівано зіткнулися тут з прийомами старої, романтичної школи, і твір починало втрачати внутрішню художню цілісність. Ймовірно, відчувши це, Гоголь втратив інтерес до роману і залишив його незавершеним. Нот досвід, який письменник придбав у процесі роботи над "Страшної помстою" і "Гетьманом", не пройшов для нього дарма. У статті "Про викладання загальної історії", написаної майже одночасно з початком роботи над "Тарасом Бульбою", є кілька рядків, істотних для розуміння цієї повісті. "Все, що ні є в історії: Ті люди, події - повинні бути неодмінно живі і як би знаходитися перед очима слухачів або читачів, щоб кожен народ, кожна держава зберігали свій світ, свої фарби, щоб народ з усіма своїми подвигами і впливом на світ проносився яскраво, у такому ж точно вигляді і костюмі, в якому був він у минулі часи. Для того потрібно зібрати не багато рис, але такі, які б висловлювали багато, риси найоригінальніші, найбільш рідкісні, які тільки мав зображуваний народ. "Хоча Гоголь не стосується тут специфічних завдань, що стоять перед автором історичного роману, але цитовані рядки допомагають багато чого зрозуміти не тільки про теоретичних поглядах Гоголя на історію, але і в його художньо-історичному методі. Те нове, що містилося а повісті "Тарас Бульба" і відрізняло її від попередніх творів Гоголя на історичну тему, було перш за все пов'язане з урахуванням "живих", "найрідкісніших" рис народу, своєрідність його національного характеру. Новаторське значення "Тараса Бульби" полягало в тому, що головною силою історичних подій виступав у ньому народ. Пушкін і Гоголь вперше в нашій вітчизняній літературі підійшли до зображення народних мас як головної рушійної сили історичного процесу, і це стало найбільшим завоюванням російського реалізму, і зокрема російського історичного роману XIX століття. У центрі "Тараса Бульби" - героїчний образ народу, що бореться за свою свободу і незалежність. Ніколи ще в російській літературі так повно і яскраво не зображувалися розмах і роздолля народного життя. Кожен з героїв повісті, як би він не був індивідуальний і своєрідний, відчуває себе складовою частиною народного життя. У безмежній слиянности особистих інтересів людини з інтересами загальнонародними - ідейний пафос цього твору. Істинно епічного розмаху досягає зображення Гоголем Запорізької Січі - цього гнізда, "звідки вилітають усі ті горді і міцні як леви! .. звідки розливаються воля і козацтво на всю Україну ". Створений художником поетичний образ Січі невіддільний від яскравих могутніх характерів, що її населяють. З співчуттям і симпатією малює Гоголь картину суспільного устрою Січі з характерною для неї атмосферою демократії і свавілля, суворої дисципліни і анархії, з її "нескладна управа" та системою, в якій "юнацтво виховувалося і виникала ... досвідом ". Весь побутової і моральний уклад Січі сприяв вихованню в людях високих моральних якостей. Відносини між кошовим і козаками засновані на принципах гуманності і справедливості. Влада кошового аж ніяк не тягне за собою необхідності сліпої покори йому. Він не стільки господар суспільства, скільки його слуга. Він керує козаками на війні, але зобов'язаний виконувати всі їх вимоги в мирний час. Будь-який з запорожців міг бути обраним до кошові отамани, і кожен отаман у будь-який момент міг бути зміщений. Дізнавшись від гінця про набіг ворогів на Січ, козаки зібралися на раду: "Всі до одного стояли вони в шапках, тому що прийшли не з тим, щоб слухати отаманські наказ, а зібралися на раду, як рівні між собою". Запорізька Січ у зображенні Гоголя - це царство свободи і рівності, це вільна республіка, в якій живуть люди широкого розмаху душі, абсолютно вільні і рівні, де виховуються сильні, мужні характери, для яких немає нічого вищого, ніж інтереси народу, ніж свобода і незалежність вітчизни. Звичайно, в цій патріархальної демократії є свої слабкості. Гоголь не міг не бачити притаманну козакам відсталість, відносно невисокий рівень їхньої культури, а також влада рутини, що проникала а різні сфери їх побуту і громадського життя. Все це не могло не свідчити про відому обмеженості "дивною республіки" і закладених в ній серйозних протиріч, історично прискорили її загибель. Будучи вірним правді життя, Гоголь нічого цього не приховує. Він далекий від ідеалізації Січі. Прославляючи безсмертні подвиги запорожців, письменник разом з тим не прикрашає їх, не приховує того, що завзятість в них поєднувалася з безтурботністю і розгулом, ратні подвиги - з жорстокістю. Таке було час, такі були праві. "Дибки спорудив б нині волосся від тих страшних знаків лютості напівдикого століття, які пронесли скрізь запорожці", - пише Гоголь. Але пафос його зображення - все-таки в іншому. Запорізьке козацтво для Гоголя - це приклад справедливого і здорового суспільного устрою, заснованого на принципах людяності і братерства. Своєю ідейною спрямованістю повість вступала в різкий контраст з тими нормами суспільної моралі, які насаджувала сучасна письменнику офіційна Росія. Історична проблематика повісті набувала надзвичайно злободенне звучання. Різкими і виразними штрихами малює Гоголь героїв Січі. Остап, безстрашно піднімається на плаху; Бовдюг, пристрасно закликає до товариства; Шило, долає неймовірні перешкоди, щоб повернутися в рідну Січ; Кукубенко, висловлює перед смертю свою заповітну мрію: "Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми", - цим людям притаманна одна спільна риса: беззавітна відданість Січі і Руській землі. У них бачить Гоголь втілення кращих рис національного російського характеру. Всю повість пронизує думка про нерозривної єдності двох братніх народів - українського і російського. Гоголь називає козацтво "широкої розгульної замашки російської природи". У цій російській природі відбилася душа росіянина і українця. Відстоюючи свою національну незалежність і свободу, козаки перед обличчям іноземного ворога називають себе росіянами. У свідомості запорожців українець - рідний брат російського, українська земля - невідмовну частина неосяжної землі російської. Тарас Бульба недарма говорить про "кращих лицарями українськими". У знаменитій промові про товаристві Тарас знову повертається до цієї думки: "Бували і в інших землях товариші, але таких, як на нашій землі, не було таких товаришів". "Руську землю" славлять і Мусій Шило ("Нехай же стоїть на вічні часи православна Руська земля і буде вічна їй честь!"), І Балабан, і Степан Гуска, і багато інших "добрі козаки". Всі вони себе зараховують до воїнству російській і вважають захисниками Руської землі. Кожен з персонажів гоголівської повісті міг би стати героєм натхненною поеми. Але перший серед цих героїв - Тарас. Суворий і непохитний, Тарас Бульба веде життя, повну негараздів і небезпек. Він не був створений для сімейного вогнища. Його "нежба" - чисте поле та добрий кінь. Побачивши після довгої розлуки з синами, Тарас назавтра ж поспішає з ними на Січ, до козаків. Тут його справжня стихія. Людина величезної волі і незвичайного природного розуму, зворушливо ніжний до товаришів і нещадний до ворога, він карає польських магнатів та орендарів і захищає пригноблених і знедолених. Це могутній образ, овіяний поетичною легендою, за висловом Гоголя, "точно незвичайне явище російської сили". Це мудрий і досвідчений ватажок козацького війська. Його відрізняли, пише Гоголь, "уміння рухати військом і найсильніша ненависть до ворогів". І разом з тим Тарас ні в найменшій мірі не протиставлено навколишньому його середовищі. Він "любить просту життя козаків" і нічим не виділяється серед них. Все життя Тараса була нерозривно пов'язана з життям Січі. Служінню товариству, вітчизні він віддавав себе безроздільно. Цінуючи в людині перш за все його мужність і відданість ідеалом Січі, він невблаганний до зрадників і боягузів. Образ Тараса втілює в собі завзятість і розмах народного життя, всю духовну і моральну силу народу. Це людина великого напруження почуттів, пристрастей, думки. Сила Тараса - у могутності тих патріотичних ідей, які він висловлює. У ньому немає нічого егоїстичного, дрібного, корисливого. Його душа перейнята лише одним прагненням - до свободи і незалежності свого народу. У центрі гоголівської повісті - тема народно-визвольного руху. Але боротьба героїв повісті осмислюється не тільки в аспекті національно-визвольного руху, але і як конфлікт між двома віковими антагоністами: народом і пригнічують його феодально-поміщицьким ладом. Гоголь аж ніяк не зображує козаків як соціально-єдину, однорідну масу. Окремими штрихами показано а повести соціальне розшарування козацтво. Образ Тараса Бульби досить виразно протиставлений тим, які "переймали польські звичаї: заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, двори". Гоголь при цьому зауважує: "Тарасові це було не по серцю. Він любив просте життя козаків ... "Тарас глибоко демократичний. Він ненавидить гнобителів, які були з ним однієї крові і віри, так само, як і чужоземних. Великий інтерес у зв'язку представляють деякі дійшли до нас уривки гоголівського "Гетьмана". В одному з його фрагментів ідея соціального відплати втілена у символіко-алегоричному образі могутньої сосни, оживаючої ночами і переслідує жорстокого пана. Сосна, будучи свідком багатьох злочинів пана, несподівано виступає а ролі месника. Тема соціального відплати розкривається Гоголем в іншому уривку того ж "Гетьмана", що вперше з'явився у пресі вже після смерті письменника, в 1855 році. Є там приголомшлива за своїм трагізмом сцена, коли Остраница заступається за битого стодвадцатілетнего старого і в пориві люті вириває у поляка-поліцейського вус. Натовп вішає лихваря і тут же хоче розправитися з поліцейським. Але Остраница вмовляє натовп не робити цього, бо не він, поліцейський, головний винуватець все, - і у відповідь страшний, шалений крик оголошує всю площу: "Тут винен, винен король! .." Народ зображується тут не смиренним і мовчить, але розуміє приховану в ньому силу і люто реагує на своє приниження. Характерна висока оцінка, яку дав Гоголь особистості Пугачова незадовго перед початком роботи над "Тарасом Бульбою". Повідомляючи в одному з листів до Погодіну про закінчення Пушкіним роботи над "Історією Пугачова", він підкреслює: "Чудова дуже все життя Пугачова". Тарас Бульба, зрозуміло, істотно відмінний від Пугачова, але відсвіт роздумів письменника над образом видатного селянського ватажка лежить на характері гоголівського героя. Тарас виписаний різко, крупно, пластично. Він точно висічений з граніту. І разом з тим образ пом'якшений гумором - добрим, лукавим, світлим. У Тарасі, як і в Інших персонажів повісті, перемішані ніжність і грубість, серйозне і смішне, велике і мале, трагічне і комічне. У цьому зображенні людського характеру Бєлінський бачив чудовий гоголівський дар "виставляти явища життя у всій їх реальності та істинності". З досконалої художньої достовірністю малюється нам образ Тараса Бульби - в Січі і вдома, в мирний час і на війні, в його відносинах з друзями і ворогами. Настільки ж крупно, виразно і достовірно, хоча і в іншому психологічному ключі, розкривається характер Тараса в трагічному конфлікті з Андрієм. Молодший син Тараса - людина вітряних, хоча і пристрасних поривів. Легко і бездумно захопився він красивою полячкою і, знехтувавши священний обов'язок, перейшов на бік ворогів Січі. "А що мені батько, товариші й вітчизна?" - Говорить він. Сувора і бурхлива героїка Січі не захопила Андрія. Його романтична налаштована душа більше обтяжувала до тихих радощів любові. Це прагнення до особистого щастя придушило в кінці кінців в ньому всі інші прагнення і зробило його зрадником батьківщини. Але образ Андрія, однак, не такий простий. Гоголь зовсім не мав на увазі представити його дрібним злодієм. Андрія відрізняє багатство духовних сил, його внутрішній світ по-своєму складний і драматичний. Гоголь відзначив і властиву цій людині завзятість і відвагу, і сила його руки в бою. Не слід думати, що суворий, войовничий Остап протиставлений мрійливому і ліричному Андрієві. Ні, вони обидва - люди великого серця і мужності. Бєлінський називав їх обох "могутніми синами" Тараса Бульби. Не раз раділо батьківське серце побачивши молодшого сина: "І цей добрий - враг би його не взяв - вояка!" Ще в бурсі Андрій відрізнявся серед товаришів своєю кмітливістю, спритністю, силою, і за це не раз обирався ними ватажком небезпечних підприємств. Але Андрій не тільки "горів жадобою подвигу, але разом з нею душа його була доступна для інших почуттів". Вони-то і вкинули його в катастрофу. Важливо зауважити, що Гоголь зовсім не прагне знизити, скомпрометувати любов, що охопила Андрія. Його почуття до прекрасної полячці повні високого ліричного руху. Причому в другій редакції повісті Гоголь набагато більш глибоко обгрунтував психологічні мотиви зради Андрія і тим самим ще далі пішов від фольклорних джерел цього образу - дум про Саву Чалого і відступники Тетеренке, в яких герої зображені дрібними честолюбців і пройдисвітами. Андрій палко любить прекрасну полячку. Але немає в цій любові істинної поезії. Щира, глибока пристрасть, що спалахнула в душі Андрія, вступила в трагічне протиріччя з почуттям обов'язку перед своїми товаришами і своєю батьківщиною. Любов втрачає тут зазвичай властиві їй світлі, благородні риси, вона перестає бути джерелом радості. Любов не принесла Андрієві щастя, вона відгородила його від товаришів, від батька, від вітчизни. Таке не проститься навіть хоробрі з "лицарів козацьких", і друк прокляття лягла на чоло зрадника. "Пропав, пропав без слави, як поганий пес ..." Зраду батьківщині ніщо не може ні спокутувати, ні виправдати. Ідейний пафос "Тараса Бульби" - в безмежному злитті особистих інтересів людини з інтересом загальнонародним. Лише один образ Андрія різко відокремлений повісті. Він протистоїть народному характеру і як би виламує з головної її теми. Ганебна загибель Андрія. що є необхідною моральним відплатою за його відступництво і зраду народній справі, ще більше підкреслює велич центральної ідеї повісті. "Тарас Бульба" - одне з найпрекрасніших поетичних створінь російської художньої літератури. Глибина і ємність характерів голевскіх героїв гармонує з досконалістю композиційної структури повісті і вражаючою завершенню всіх елементів її стилю. Характерні риси гоголівського майстерності чудово виражені в пейзажному живописі. Гоголь був великим живописцем природи. Його пейзаж завжди дуже ліричний, проникнуть сильним почуттям і відрізняється багатством фарб, картинністю. Досить згадати, наприклад, давно увійшло в хрестоматію опис українського степу. Природа допомагає читачеві повніше і різкіше відтінити внутрішній психологічний світ героїв повісті. Коли Андрій і Остап, розпрощавшись з зажуреною матір'ю, разом з Тарасом залишають рідний хутір, Гоголь замість розлогого опису гнітючого настрою подорожніх обмежується однією фразою: "День був сірий; зелень виблискувала яскраво, птахи щебетали якось вразлад". І в ній миттєво розкривається душевний стан персонажів. Люди засмучені, вони не можуть зосередитися, і все навколишнє здається їм позбавленим єдності і гармонії. І тоді навіть птахи щебечуть "якось вразлад". Природа живе у Гоголя напруженою і багатогранної життям - майже такою ж, як і його герої. Ще одним важливим елементом стилю "Тараса Бульби" є своєрідний гоголівський гумор. Вся повість іскриться лукавим, тонким гумором. Варто тут згадати хоча б знамениту зустріч Тараса з синами чи того безіменного запорожця, який, "як лев, розлігся на шляху" у своїх шароварах з червоного дорогого сукна, забруднених дьогтем, "на знак цілковитої до ні презирства". Але природа гоголівського сміху в цій повісті інша, ніж, скажімо. в "Ревізорі" чи "Мертвих душах". Якщо в сатиричних творах Гоголя гумор був формою прояву критичного ставлення письменника до дійсності. то тут гумор служить завданню абсолютно протилежною: він сприяє утвердженню позитивного ідеалу. Гумор "Тараса Бульби" світиться і лучитися ніжною любов'ю до героїв повісті. Він додає чарівність і людяність героям повісті, позбавляє їх ходульності і фальшивої патетики, відтіняє їх високі моральні якості, їх патріотизм, їх безмежну відданість Січі, Руської землі. "Тарас Бульба" - свідчення вражаючого різноманіття гоголівського генія. Здається, ні в одному письменника світу не поєднувалися можливості настільки різнобічного відображення життя, настільки різноманітні художні фарби в зображенні героїчних і сатиричних образів, як це ми бачимо в "Тарасі Бульбі" і, скажімо, "Ревізорі". Вже зазначалося, що захоплення романтизмом мало глибоке коріння в художній свідомості Гоголя. Цьому захопленню він віддав данину тільки в "Вечорах", але і в "Миргороді", коли вже цілком скуштував плоди реалістичної творчості. У "Тарасі Бульбі" гоголівський романтизм знайшов найбільш зрілі форми. І способом зображення епохи, вільного від деспотичної влади історичного документа, і манерою розкриття характерів, абсолютно розкутих і лірично піднятих, і загальним емоційним стилем письма, дуже яскравого, мальовничого, - у всіх цих прикладах чітко проглядає романтичний настрій гоголівської душі. І от цікаво - варто ще раз підкреслити це обставина, що має загальний методологічний інтерес, - що "Тарас Бульба" у першій своїй редакції писався приблизно в той же час, коли створювалася реалістична класика - "Старосвітські поміщики" і повість про двох Іванах, деякі петербурзькі повісті, а в другій редакції, - тоді, коли автор особливо напружено і самовіддано працював над "Мертвими душами". Гоголь почав як романтик, але потім, після повісті про Шпонька романтизм і реалізм розвивався в його творчості двома паралельними потоками. Письменник майже синхронно йшов різними шляхами, іноді, втім, пересічними. Ось, чому не дивно, що різні елементи обох художніх методів переплітаються навіть в одному і тому ж творі - і в "Тарасі Бульбі" і, наприклад, в "Мертвих душах", ліричні відступи яких у своїй художній структурі, в своєму стилі несуть на собі безсумнівну друк романтичних поривів Гоголя. Російський романтизм 20-30-х років найбільш плідно проявив себе в поезії. У прозі він розкрив переважно слабкими своїми сторонами. Зображення тих чи інших сторін дійсності озивалося в романтичних повістях крайнім суб'єктивізмом, приводили до ходульності і всілякої фальші. Романтична проза Гоголя представляє собою зовсім нове явище у вітчизняній літературі, розсунувши можливості художнього зображення народного життя, збагативши стильові та образотворчі фарби всієї літератури. Висока патетика і прониклива лірика характерно пофарбували і найзначніші сторінки реалістичного мистецтва Гоголя. Його романтизм не тільки не протистояв реалізму, але, навпаки, всіляко сприяв його зміцненню. Недарма романтичний початок так яскраво виражено в реалістичних творах Гоголя. "Тарас Бульба" був одним із самих улюблених дітищ письменника, але повість ця ніколи не виходила за його життя окремим виданням. Вперше вона з'явилася в 1835 році, в "Миргороді", другий і останній раз - в 1842 році, в "Творах" Гоголя, в тому ж "миргородському" циклі. Поезія героїчного подвигу, здавалося, мало гармоніювала з сонним царством старосвітських поміщиків і пригодами двох Іванів. Але історична повість не випадково була включена письменником в цикл творів, головною темою яких була сучасність. У "Старосвітських поміщиків" і "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" Гоголь вперше виступив перед читачами як "поет життя дійсної", як художник, сміливо викриває потворність суспільних відносин кріпосницької Росії. Сміх Гоголя творив велику справу. Він володів величезною руйнівною силою. Він знищував легенду про непорушність феодально-поміщицьких підвалин, розвінчував створений навколо них ореол уявного могутності, виставляв на "всенародні очі" всю гидоту і неспроможність сучасного письменнику політичного режиму, чинив суд над ним, будив віру в можливість іншої, більш досконалої дійсності. Письменником, гостро відчуває сучасність, залишався Гоголь і тоді, коли він звертався до історичної теми. Гоголь радив поетові М. Язикова опуститися "у глибини російської старовини" і в ній вразити "ганьба нинішнього часу". Таке ставлення до історичної теми було властиво й самому автору "Тараса Бульби". Гоголь мріяв про сильного, героїчний характер. У багатовіковій історії боротьби українського народу за своє визволення від гніту польської шляхти він знаходив такі характери. Людське чарівність героїв повісті, краса і благородство їх моральних принципів, велич їх національних і патріотичних ідеалів - все це не могло не виступати різким контрастом сучасної письменникові дійсності, дріб'язкового, вульгарного світу Іванов Іванович та Іван Никифорович. Героїчний уклад життя Запорізької Січі ще більш відтіняв нікчемність миргородських существователей, надзвичайно посиливши викривальне звучання сатиричних повістей Гоголя. Що ці контрастні фарби в композиційній структурі "Миргорода" не були випадковими, що вони висловлювали свідомий намір письменника, стурбованого можливо більш сучасним звучанням своєї історичної повісті, про це свідчить характерна деталь. У рукописі першої редакції "Тараса Бульби" схвильований ліричний голос автора одного разу відкрито розсунув рамки історичного сюжету і безпосередньо звернувся до своїх сучасників. Картину шалених веселощів і видали, яка відкрилася поглядам Тараса і його двох синів, щойно прибулих на Січ, Гоголь несподівано завершує таким міркуванням: "Тільки в одній музиці є воля людині. Він у кайданах скрізь. Він сам собі кує ще тягостнее кайдани, ніж накладає на нього суспільство і влада скрізь, де тільки торкнувся життя. Він - раб, але він вільний, тільки загубившись у шаленому танці, де душа його не боїться тіла і підноситься вільними стрибками, готова завеселіться на вічність ". Це місце з цензурних міркувань не побачило друку - ні в першій редакції повісті, ні в другий. Але в даному випадку істотно інше. Прославляючи героїчні подвиги вільних козаків, Гоголь ні на один момент не міг відволіктися від тих гірких роздумів, які викликала у ньому сучасна Росія. З глибин сивої давнини Гоголь дійсно разив "ганьба нинішнього часу". Останні місяці і тижні життя Гоголя були особливо драматичними. Письменник відчував, як швидко вичерпуються його творчі та фізичні сили. Виснажений постійними хворобами, він починає думати про наближення смерті і ще більше занурюється в читання церковних книг. Релігійно-містичні настрої дедалі сильніше опановують ім. У самому початку 1852 року до Москви приїжджає з Ржева протоієрей Матвій Константиновський, з яким Гоголя давно познайомив граф А. П. Толстой. Протоієрей взяв на себе обов'язок "очистити" совість Гоголя і приготувати її до "християнської, бездоганної смерті". Він зажадав, щоб Гоголь суворо дотримувався всі церковні обряди, пости і нашіптував йому, що єдиним засобом врятувати душу є зречення від літературної діяльності, відхід у монастир. Він також умовляв Гоголя відректися від Пушкіна. Але ці вмовляння "батька Матвія" лише дратували Гоголя і виводили з душевної рівноваги - настільки, що одного разу, не Совлад з собою, він обірвав попа: Досить! Залиште, не можу далі слухати, дуже страшно!Гоголь ще пробував опиратися впливу, якому він піддавався. Але сили його були вже занадто надірвані. Гоголь жив у будинку А. П. Толстого і піддавався постійному впливу цього сильного волею похмурого фанатика. Одного разу він звернувся до графа з проханням заховати у себе його рукописи. Толстой відмовився це зробити, щоб не затвердити Гоголя в думці про наближення смерті. У ніч на 12 лютого 1852 рукописи були спалені. Хвороба Гоголя катастрофічно прогресувала. Він морив себе голодом, відмовлявся від медичної допомоги. Доведений до крайнього ступеня виснаження, він 21 лютого (4 березня за новим стилем) 1852 року помер. Використана література С. Машинський "Художній світ Гоголя", М., "Просвіта", 1971 р. Н. В. Гоголь "Вибрані твори", "Госиздат" ЧАССР, 1941 р. Н. В. Гоголь "Зібрання творів", " Державне видавництво художньої літератури ", Москва 1952