Питання до іспиту
з курсу “Основи права”
1. Поняття та основні ознаки права
Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).
Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.
До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:
а) право — це система правових норм;
б) це правила поведінки загального характеру;
в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;
г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;
д) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;
е) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами;
є) у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;
ж) правила поведінки повинні установлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.
3. Пояснення та ознаки, що характеризують норму права
Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.
Ознаки норм права:
— вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;
— розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;
— адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;
— діють у часі та просторі неперервно;
— чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами.
Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.
Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.
Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.
Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).
5. Нормативно-правові акти як джерела права
До джерел права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт.
Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.
Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб).
Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:
• нормативні акти Президента України;
• акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих судів України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної республіки Крим;
• акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
• акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;
• нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;
• нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;
• нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;
• нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;
• інші підзаконні нормативні акти.
7. Систематизація законодавства: поняття, значення, форми
Систематизація законодавства — це діяльність з впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.
Систематизація здійснюється державою, її органами і посадовими особами та недержавними організаціями і їх службовцями.
У систематизації розрізняють інкорпорацію та кодифікацію. Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту.
Види інкорпорації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).
Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти.
Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.
9. Система права та система законодавства
Різноманітні види норм права і нормативних актів в національних системах права дуже тісно взаємопов'язані, обумовлені вони системою політичних і економічних відносин, які існують в суспільстві.
Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами.
Визначення: Система права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних норм та об'єктивний поділ їх на галузі і інститути відповідно до особливостей суспільних відносин.
Система права дуже тісно зв'язана із системою законодавства. Вона включає законодавство і підзаконні нормативні акти. Разом із тим в системі права виділяються окремі структури, які не можна віднести ні до окремих інститутів права, ні до галузей права, ні до підгалузей права.
Таким чином, система законодавства — це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і направлені на регулювання неоднорідної сукупності суспільних відносин.
11. Застосування норм права як особлива форма його реалізації
Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:
1) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами. що наділені державно-владними повноваженнями;
2) застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
3) вона має державно-владний характер — рішення ухвалюється на підставі одностороннього волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;
4) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;
5) вона відображає елементи творчості;
6) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень;
7) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.
13. Поняття і структура правовідносин
Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.
Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки;
в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.
Суб'єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.
Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.
15. Правопорушення як підстава юридичної відповідальності
Правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.
Існування різних видів правопорушень передбачає й поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави для такого поділу. Залежно від суб'єктів органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: органами влади; виконавчими і розпорядчими органами; судовими та іншими юрисдикційними органами.
Підставами для притягнення до юридичної відповідальності є наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичного факту скоєння правопорушення або правозастосовного акта, що набрав чинності.
Правопорушення як один з різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за них зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення й перевиховання.
17. Загальне поняття юридичної відповідальності, її види
Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).
Кримінальна відповідальність — це різновидність ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину.
Різновидністю ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність.
Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав.
Дисциплінарна відповідальність — це різновидність юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани та звільнення; законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.
Близько до дисциплінарної стоїть матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає в разі заподіяння матеріальної шкоди.
19. Поняття, предмет та метод цивільного права
Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.
Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.
Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини та особисті немайнові відносини.
Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:
1) юридичною рівністю сторін;
2) диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством;
3) особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд);
4) наявністю майнової відповідальності сторін.
21. Суб’єкти цивільного права, їх загальна характеристика
Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Юридичними особами визнаються організації, які створені шляхом об'єднання осіб та/або майна, наділені правоздатністю і можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.
В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин можуть бути Україна як суверенна держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.
23. Порядок та способи виникнення юридичних осіб
Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Вона повинна мати: свій статут; або засновницький договір між учасниками; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філії, представництва).
Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, що виникають водночас з моменту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом або засновницьким договором між учасниками організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права (на підставі установчих документів) та юридичних осіб публічного права (розпорядчим способом органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування).
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ, інших формах, встановлених законом.
25. Поняття угоди. Види угод
Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою. Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх угод належать також прийняття і відмова від спадщини (ст.ст.548, 549, 553 ЦК України).
За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.
27. Види недійсних угод
Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст угоди; г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.
Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визначається законодавством недійсною. В ЦК України (ст.48) підкреслюється, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону.
Розрізняють угоди: абсолютно недійсні, або нікчемні; відносно дійсні, або заперечні.
Нікчемні угоди, їхню недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно від пред'явлення позову і рішення суду.
Заперечні угоди. Деякі угоди з дефектами суб'єктного складу волі все ж таки породжують права і обов'язки сторін, а отже, є дійсними. Проте їхня дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам заперечувати угоди у суді або в арбітражі, а тому вони можуть бути визнані недійсними.
29. Поняття представництва. Сфера та межа дії представництва. Види представництва
Представництво може мати місце не тільки за власною волею суб'єкта цивільного права, а також у зв'язку з відсутністю у нього юридичної здатності чи фізичної можливості вчиняти юридичні дії.
Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника викликають (породжують) юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють.
Сфера представництва досить широка. Вона має місце між громадянами, між організаціями і громадянами, а також між самими організаціями (наприклад, за договором експедиції).
Види представництва. Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтуються його повноваження, розрізняють обов'язкове і добровільне представництво.
Характерними ознаками обов'язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами.
По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника.
Добровільне, або, як його ще називають, договірне, представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладання договору доручення.
31. Зобов’язання: поняття та структура
Зобов'язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо).
Зобов'язання складається із суб'єктів, об'єктів і змісту.
Суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник-особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора.
Об'єкти зобов'язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів (скажімо, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).
Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора та обов'язки боржника.
33. Способи забезпечення виконання зобов’язань
Під способами забезпечення зобов'язань розуміють передбачені законом або договором спеціальні заходи, які покликані додатково стимулювати боржника до виконання юридичного обов'язку, а у разі його невиконання — задовольнити охоронювані законом інтереси кредитора.
Законом до заходів забезпечення віднесено: неустойку (штраф, пеню), заставу, поруку, завдаток і гарантно. Перелічені способи забезпечення є різними за своїм характером, але водночас мають спільні ознаки. Насамперед вони спрямовані на належне і передусім реальне виконання зобов'язань. Крім цього, вони захищають майнові права кредитора шляхом створення умов для задоволення його інтересів, порушених неналежним виконанням боржником своїх юридичних обов'язків. Таким чином, заходи забезпечення мають гарантійний характер.
35. Поняття, підстави та умови цивільно-правової відповідальності
Цивільно-правова відповідальність — це установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру.
Підставами для цивільно-правової відповідальності є: наявність майнової чи/та моральної шкоди (у грошовому виразі майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою. Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.
Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.
Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди.
37. Поняття, предмет та метод трудового права України
Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове, є, насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей при виконанні певної трудової діяльності.
Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Це, зокрема, відносини щодо участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини професійних спілок з державними органами, власниками (або уповноваженими ними органами чи фізичними особами).
Отже, трудове право — це окрема галузь права України, що регулює відносини, які виникають у процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'язкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно пов'язані з трудовими, відносини найманих працівників.
39. Порядок укладання трудового договору. Документи, необхідні для прийому на роботу
Чинне законодавство України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка наймає працівників, зобов'язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Укладаючи трудовий договір, сторони визначають свої права та обов'язки, тобто зміст трудового договору. Права та обов'язки сторін поділяють на
1) безпосередні, що визначаються сторонами, та
2) похідні, що передбачені в законодавстві.
Однією з додаткових умов трудового договору є визначення строку випробування під час прийняття на роботу.
Важливою умовою укладення трудового договору є визначення його форми і строків. Трудовий договір слід укладати В письмовій формі, але дозволяється і в усній.
Для укладення трудового договору працівник має надати такі документи: заяву про прийняття на роботу (для укладення трудового договору в письмовій формі, скажімо контракту, подання заяви не потрібно), паспорт або інший документ, що посвідчує особу (свідоцтво про народження), трудову книжку, а в разі її відсутності довідку з місця проживання (виконкому, держадміністрації, домоуправління) про останнє заняття, військовий білет (для військовозобов'язаних).
41. Загальні умови припинення трудового договору
Трудовий договір може бути припинено за багатьма підставами. Умовно їх можна поділити на три групи:
• настання певної події (закінчення строку договору, смерть працівника);
• за ініціативою працівника чи власника (уповноваженого ним органу);
• на вимогу органу, що не є стороною трудового договору, так званої третьої особи (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну невійськову службу; на вимогу профспілкового комітету; коли набрав чинності судовий вирок; на вимогу батьків, усиновителів, опікунів щодо неповнолітніх працівників). Найбільш поширеною на практиці є друга група, яка включає припинення трудового договору за ініціативою працівника чи за ініціативою власника (уповноваженого ним органу).
43. Розірвання трудового договору з ініціативи власника
Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом тільки на загальних або спеціальних підставах. До загальних підстав відносять такі випадки:
1) зміна в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація чи перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
2) виявлена невідповідність працівника займаній посаді;
3) систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором.
4) прогул;
5) нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) поява на роботі в нетверезому стані;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання.
Спеціальними підставами розірвання трудового договору вважаються:
1) одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації;
2) скоєння винних дій працівником, який безпосередньо обслуговує грошові чи товарні цінності;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням роботи;
4) якщо працівника визнано таким, що не витримав випробування (у випадках, коли працівника прийнято на роботу з іспитовим строком випробування);
5) якщо працівника зараховано з порушенням спеціальних правил прийняття на роботу.
45. Поняття і види часу відпочинку
Велике значення для відновлення здоров'я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має кілька видів. Це перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові та неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.
За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від 30 хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час.
Відносно святкових і неробочих днів, їх визначає чинне законодавство.
Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має кілька видів:
1. Щорічна — основна; додаткова за роботу із шкідливими та тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством.
2. Додаткова у зв'язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва).
3. Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо).
4. Соціальна — у зв'язку з вагітністю та пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей.
47. Поняття трудової дисципліни. Дисциплінарна відповідальність
Трудова дисципліна виступає необхідною умовою для належної організації будь-якої колективної праці та являє собою сукупність не тільки певних правил поведінки працівників, а й питань, пов'язаних з необхідністю дотримання встановленого порядку, методів його забезпечення.
Трудову дисципліну характеризують такі чинники: чесна й сумлінна праця; своєчасне й точне виконання розпоряджень власника (уповноваженого ним органу); підвищення продуктивності праці; поліпшення якості продукції; виконання технологічної дисципліни; додержання вимог охорони праці; дотримання техніки безпеки та виробничої санітарії; збереження та зміцнення власності підприємств, установ, організацій.
Дисциплінарна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності й застосовується виключно до порушників трудової дисципліни. Тому підставою для її застосування, поза сумнівом, є порушення трудової дисципліни (невиконання чи неналежне виконання працівником покладених на нього обов'язків).
49. Поняття, умови та види матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації
Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприємству, організації, установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, що ними спричинено цю шкоду.
Підставою для застосування матеріальної відповідальності до працівника є наявність матеріальної шкоди, спричиненої втратою, пошкодженням, знищенням майна підприємства, установи, організації внаслідок протиправних діянь працівника, з яким укладено трудовий договір. Отже, ознаками шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, є: а) пряма шкода, б) протиправність поведінки працівника, в) причинний зв'язок між протиправними діями та заподіяною шкодою, г) вина працівника.
Чинне законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього заробітку працівника, та повну.
51. Поняття, підстави адміністративної відповідальності
Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитивному (перспективному) та ретроспективному (негативному) видах. У перспективному розумінні адміністративна відповідальність характеризується як відповідальне ставлення суб'єкта адміністративного права до своїх обов'язків і додержання заборон. У ретроспективному значенні — це специфічне правовідношення між державою (її органами й посадовими особами) та суб'єктом адміністративного правопорушення щодо реагування на вчинене правопорушення
Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відповідальності. До основних ознак відносять те, що адміністративна відповідальність:
1) є засобом охорони встановленого правопорядку;
2) нормативне визначена й полягає в застосуванні санкцій адміністративних правових норм;
3) супроводжується осудом з боку держави правопорушника та правопорушення;
4) пов'язана із застосуванням примусу та негативних для правопорушника наслідків;
5) реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.
До похідних ознак відносять те, що:
1) підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й порушення, передбачені нормами інших галузей права (наприклад, житлового, трудового, земельного та ін.);
2) адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних адміністративних стягнень;
3) право притягати до адміністративної відповідальності належить державним органам та їх посадовим особам;
4) існує особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності і т. ін.
53. Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення
Система таких органів визначена третім розділом КУпАП. У ст. 213 КУпАП закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:
1) адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до компетенції інших органів.
2) виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;
3) виключена;
4) районні (міські) суди (судді) розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом.
5) органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспекцій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розглядають справи, віднесені до їх компетенції законодавством.
55. Поняття кримінальної відповідальності. Поняття злочину та його ознаки
Кримінальна відповідальність — це один із видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права, її можна визначити як право держави обмежувати права і свободи людини.
Поняття кримінальної відповідальності е юридичним поняттям, яке характеризується тим, що:
1) органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину, як наслідок — ця особа вимушена виконувати негативну правову роль у суспільстві та державі;
2) державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;
3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) обирається з урахуванням меж відповідальності за вчинений злочин;
4) реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.
57. Покарання та його мета. Види покарання у кримінальному праві
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.
Як форма примусу покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Мета кари досягається виконанням покарання та самим фактом його призначення, що спричиняє засудженому певні моральні випробування.
За порядком призначення покарання поділяються на три групи:
1) основні покарання;
2) додаткові покарання;
3) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.
59. Стадії вчинення умисного злочину
Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення.
Кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме суспільне небезпечне діяння. Не є стадіями вчинення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри). Це ще не є діянням, в якому об'єктивується умисел.
Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.
У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:
2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин;
3) закінчений злочин.