План

Введення. 3
1. Суспільні перетворення в Московській державі в царювання Івана IV (Грозного) (1533-1584гг.) 4
2. Зовнішня політика Івана IV (Грозного) 9
3. Затвердження деспотичного самодержавства і наростання суспільної кризи у Московській державі кінця XVI-початку XVII ст
Висновок 15
Література 16

Введення

На початку XVI ст. перед Росією стояло завдання становлення і зміцнення єдиної держави. Для цього було потрібно покінчити з пережитками феодальної децентралізації, завершити формування єдиного загальнодержавного апарату, а також розширити територіальні межі Росії.
Об'єднання російських земель в одну державу в кінці XV ст. - На початку XVI ст. ще не означало повної централізації, створення політичної й економічної єдності. Збереглися багато залишки феодальної роздробленості, інститути колишніх уділів, імунітетів феодальної знаті. Палацово-вотчина система управління і система годування ще не були повністю ліквідовані. Але, тим не менш, централізоване Російське держава в основному склалося. Його утворення було прогресивним явищем, що сприяв подальшому економічному розвитку країни, зміцненню міжнародного становища російських земель, зростанню їх престижу серед європейських та інших держав.
Соціально-економічні та політичні процеси в XVI ст. визначили зміну форми правління Російської держави. У середині XVI ст. починає складатися станово-представницька монархія, особливістю якої було залучення царською владою для вирішення найважливіших питань представників не тільки панівних станів (бояр, духовенства, дворян), але і верхівки міського населення. Царська влада була змушена звертатися за допомогою до міської знаті, перш за все до купцям, багатим ремісникам, оскільки без їх підтримки (насамперед фінансової) було неможливо ні подальше зміцнення державного апарату, ні посилення репресивної політики, ні проведення активної зовнішньополітичної діяльності і т. д. При цьому головною опорою царя продовжувало залишатися дворянство.

Суспільні перетворення в Московській державі в царювання Івана IV (Грозного) (1533-1584 рр.).
Першим російським царем став Іван IV (1530-1584гг), що прийняв царський титул в 1547 році. Це була перша велика реформа, яка повинна була підкреслити не випадковий, а божественний характер його влади, зрівняти його статус з ординськими ханами, імператором священної Римської імперії, візантійськими владиками минулого. [1]
Зійшовши на престол, Іван VI спочатку розвивав форми станово-представницької монархії, з урахуванням традицій питомої Русі. До того часу сформувалися основні категорії російського суспільства: боярська аристократія, дворянство, духовенство, селянство, посадські населення. Важливим державним органом залишалася Боярська дума, яка складалася з думних чинів: думних бояр, окольничий ("окольнічать" - ред), думних дворян і думних дяків, які призначалися царем довічно.
У середині XVI ст. навколо царя утворилася група наближених до нього осіб отримала згодом назву вибраних ради, яка, не будучи формально державною установою, за змістом діяльності була урядом протягом декількох років і від імені царя управляла державою. До її складу входили царський постільничий Олексій Адашев, князь Андрій Курбський, царський духівник протопоп Благовіщенського собору Сильвестр, митрополит Макарій.
Церковна влада мала свій вищий орган - Освячений собор. Для вирішення найбільш важливих справ Боярська дума і Освячений собор іноді збиралися разом. З практики цих спільних засідань поступово склався більш розширений форум, який отримав назву Земського собору. У 1549 р. цар скликав перший в історії Росії Земський собор, названий "Собором примирення" (на ньому Іван VI мирився з боярами і прощав їм їх "провини"), дорадчий орган, в якому були як представники родової аристократії, так і духовенство. [2] На ньому було оголошено про підготовку реформ.
Земські собори збиралися не систематично, але в першій половині XVI ст. досить часто. Скликання оголошувався спеціальної царською грамотою. Питання, що підлягали обговоренню на Земському соборі, підготовлялися царем і Боярської думою. Вони ставилися, як правило, до таких важливих сторонам державного життя, як зовнішня політика, фінанси, законодавство. Кожна станова частина Земського собору обговорювала поставлені питання окремо і виносила своє судження. Рішення ж повинні були прийматися всім складом Собору і оформлялися прийняттям спеціального соборної документа, як правило, "вироку".
Ні скликання, ні рішення Земських соборів формально не були обов'язковими для царя, але реально він не міг не рахуватися з думкою дворянських і багатих посадських кіл, бо успішність його політики залежала від їхньої підтримки. Фактично Земські собори в якійсь мірі обмежували владу царя, але в той же час всіляко її зміцнювали. [3]
У 1550г. був прийнятий новий загальросіянин звід законів - Судебник, ще більше зміцнив царську владу. Як і в першому Судебнике (1497г) (стаття 57, якого, поклала початок оформлення кріпосного права), в ньому були збережені колишні терміни відходу від господаря приурочені до Юр'єву дня (тиждень до і тиждень після Юр'єва дня-26 листопада), але збільшена плата «літнє» - податок на право проживання на землі того чи іншого землевласника. [4] Центральними органами управління в період станово-представницької монархії були накази - загальнодержавні органи, що відали галузями управління в масштабі всієї країни (Помісний, Розрядний, Гарматний, Житній та т.д.); територіальні (Казанський, Астраханський, Сибірський) і палацові, обслуговуючі палацове господарство. [5] Продовжували діяти Посольський, Розрядний, Ямський накази. Велике значення мав Помісний наказ, вирішував питання, пов'язані з вотчинним і помісним землеволодінням, відав урахуванням помісного земельного фонду, роздачею земель дворянам, реєстрацією вотчин і т.д. Помісний наказ розглядав і судові спори щодо земельних справ. Накази створювалися у міру потреби, іноді без точного визначення їх компетенції, порядку організації та діяльності. Це породжувало тяганину, дублювання, бюрократизм. Характерною особливістю кожного наказу було зосередження в його веденні не тільки управління, але і судових функцій. Часто на накази покладалися завдання з управління окремими місцевостями держави. Все це створювало плутанину в питання підвідомчості і підсудності.
Освіта Російського централізованого держави і створення станово-представницької монархії, обмеження колишніх прав князівсько-боярської аристократії і посилення класових протиріч не могли не викликати реформи місцевого самоврядування. [6]
При реформу місцевого самоврядування в 1540-1556 рр.. була зроблена заміна годувань (намісники і волостелі) на виборні губні і земські органи.
Губна і земська хати представляли собою судово-адміністративні округи з виборної адміністрацією: земські старости (улюблені голови) і судді (цілувальники), що вибиралися тяглових (податним) населенням міст і чорносошну селянством. [7]
Губні хати - це округу з переважаючим поміщицьким землеволодінням, створені, перш за все як каральні органи, які відали боротьбою з розбійниками, вбивцями, паліями, розшуком втікачів. Пізніше на них було покладено і деякі управлінські функції: збір податків, перепис населення, здійснення контролю над питущими закладами. На чолі губних хат стояли губні старости, обрані і призначаються з дітей боярських і дворян. Губні старости оголошували адміністративні розпорядження, відали губної в'язницею. При губної хаті стояв дяк, який відав діловодством. Губна хата спочатку обиралася без зазначення строку, а згодом - на один рік. Губні грамоти складалися від імені Государя всієї Русі, містили пряму вказівку на це, затверджувалися відповідними підписами та печатками.
У другій половині XVII ст. самостійність губних органів була обмежена. Розбійна хата (пізніше наказ) у Москві мала певні контрольні функції щодо губних органів, притягала до відповідальності самих губних старост і цілувальників за хабарництво та інші зловживання. Губні грамоти були використані при складанні Статутний книги розбійного наказу. Губні грамоти і Статутна книга розбійного наказу з'явилися важливими джерелами Соборне уложення 1649 р.
Крім губної реформи в середині XVI ст. була проведена земська реформа, в результаті якої було створено органи земського самоврядування, що вибиралися з-поміж посадского населення і заможних верств черносошного селянства («лутче» людей). Їх компетенція поширювалася тільки на посадських і селян. Бояри і дворяни були з компетенції земських органів вилучені. Земські уставні грамоти видавалися Государем всієї Русі і регламентували функції місцевих органів та їх компетенцію у фінансовій, судової і поліцейської областях. Грамоти вказували, що обрання земських старост - не тільки право населення, а й обов'язок. Земські хати складалися з «улюблених голів» (пізніше старост) та виборних «лутче» людей.
Земські органи здійснювали суд по всіх справах, у тому числі з тих, які були підсудні губним хатах. На них також лежав обов'язок розкладки податків і збір так званого оброку («волостелин відкуп»), який встановлювався замість податей, які сплачували раніше кормленщикам («всякі наші доходи собіраті і до нас на строк прівозіті»). Цей оброк йшов у державну скарбницю, що сприяло зміцненню положення центральної влади і державного апарату. Земські органи здійснювали контроль над промислами, торгівлею, виконували поліцейські функції. Територія, на якій діяла земська хата, був, як правило, місто з повітами, але могло бути й окрема волость.
Губна і земська реформи в міру їх здійснення приводили до створення станово представницьких установ на місцях, відповідаючи інтересам дворянства, верхівки посаду і заможного черносошного селянства, сприяли зміцненню, централізації держави і посилення каральної політики урядових кіл. Але вони не були досить виразно і чітко з'єднані з наказами, центральним управлінням, будувалися на виборних засадах. [8]
У XVI ст. відбувається реорганізація місцевого самоврядування: земські, губні хати стали підкорятися призначається з центру воєводам (1556), які прийняли на себе адміністративні, поліцейські та військові функції. Воєводи спиралися в своїй діяльності на спеціально створений апарат (воєводська хата), що складався з дяків, приставів і прикажчиків. У XVII ст. воєводське управління було посилено. [9]
Військова реформа.
У XVI ст. збройні сили Русі також вимагали реформування. Поряд з ополченням старої феодальної знаті стало формуватися дворянське помісне ополчення, що складалося з служивих людей, які отримували землі під умовою служби. У 1557 р. було прийнято Покладання службу, що визначило обов'язки дворян по військовій службі. Дворяни служили, як правило, у кінноті. Вони були на службу «конни, оружно і людних», причому число наведених людей мало відповідати розміру помісного окладу. Дворянські полки являли собою надійну опору влади і були важливим інструментом політичного панування. [10]
Крім дворянських ополчень було створено постійне стрілецьке військо з людей «по приладу» за наймом. Стрільці оселялися в спеціальних слобідках, жили родинами, отримували платню і, у вільний від служби, мирний час займалися промислами, торгівлею, городництвом.
Великий вплив стали приділяти прикордонній службі. На воєвод, що посилаються в окраїнні місцевості, покладалися функції з організації охорони кордонів, створення фортець, «засік», острожек. В їх підпорядкуванні були спеціальні посадові особи та збройні частини. У XVII ст. були створені драгунські полки з селян деяких прикордонних повітів. Використовувалося для охорони кордонів і козацтво південних і східних районів Росії. [11]
Створення громіздкого чиновницько-бюрократичного апарату, реорганізація збройних сил вимагали збільшення податкового тягаря, отже, реформи системи фінансів.
У середині XVI ст. була проведена фінансова реформа, яка призвела до зосередження всієї грошової системи в руках держави. По дорозі встановлення єдиної фінансової системи йшла державна податкова політика: були встановлені єдині критерії оподаткування, проведена опис земельних угідь, встановилися єдині прямі і непрямі податки. [12]
У 80-90-х роках XVI ст. уряд провів повсюдне опис земель. Складені Писцовойкниги визначали число окладних одиниць (так званих «сох»). У «соху» входило різну кількість землі залежно від її якості. Писцовойкниги служили актами кріпосної залежності селян певного поміщику. В якості прямих податків стягувалися так звані стрілецький «корм», «годований відкуп», «піщальние» (на придбання зброї), «полонянічние» (на викуп полонених), Ямський гроші. [13]
Відбувається юридичне оформлення станів, їх обов'язків і привілеїв. Правлячий клас ділиться на феодальну аристократію - бояр і служилі стан - дворян. Економічна база бояр вотчинне землеволодіння, дворян - помісне. Вотчина була спадковою власністю, маєток давалося на строк і за умови служби. Поміщики, які отримували землі на строк і в обмеженому розмірі, більш інтенсивно експлуатували проживають на них селян, тому відхід селян відбувався частіше з маєтків у вотчини. Між вотчинниками та поміщиками йшла постійна боротьба за робочі руки. У середині XVI ст. уряд зробив першу спробу юридично зрівняти вотчину з маєтком. Було встановлено єдиний порядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь, незалежно від їх виду, господарі зобов'язувалися виставляти однакову кількість озброєних і екіпірованих людей. Принцип службового поступово поширюється на обидва феодальних стану - боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: даються дозволу на обмін маєтків на вотчини, на успадкування маєтків. Об'єднання феодального стану закріплює його привілеї: монопольне право володіти землею, населеної селянами, звільнення від повинностей. [14]
Церковна реформа.
У XV-XVII ст. церква була одним з найбільших землевласників. На початку XVI ст. була зроблена спроба обмежити зростання церковно-монастирського землеволодіння. У 1551 р. з ініціативи митрополита Макарія відбувся Стоглавий (по числу 100 голів в Уложенні) церковний собор. На Стоглавом соборі було поставлено питання про секуляризації, тобто вилучення в державну власність церковних земель. Стоглавий Собор відхилив плани уряду, але обмежив церковні володіння в містах. Було проведено часткове вилучення монастирських земель в окремих регіонах та вироблено обмеження спадкових (за заповітом) вкладів вотчин в монастирі. Монастирям купувати вотчини у службових людей, приймати їх у заставу і на «помин душі» заборонили. [15]
Стоглавий собор:
- Уніфікував церковні обряди і встановив загальні правила (канони) іконопису;
- Затвердив загальросіянин список (пантеон) святих;
- Підтвердив, що заміщення церковних посад має здійснюватися "не по мзде», а за реальні заслуги;
- Прийняв рішення передати всі церковні землі під контроль царя, набувати землі і отримувати її в дар від віруючих церква могла тепер тільки з дозволу царя;
- Закликав церкву до рішучої боротьби з вадами серед служителів (пияцтвом, лихослів'ям, єресями) і встановив церковний суд;
- Зобов'язав священиків навчати дітей мирян грамоти та створювати богадільні для хворих і немічних. [16]
Російська культура XVI ст. відобразила основні події російської історії цього часу. На розвиток культури єдиної держави впливали: формування єдиної Російської держави; звільнення країни від татаро-монгольського панування; завершення формування російської народності. Створення єдиної держави, розширення апарату управління ним, розширення міжнародних зв'язків зажадали створення спеціальних шкіл для підготовки державних службовців. Такі школи та училища створювалися при монастирях і парафіяльних церквах. Одним з важливих подій культурного життя став початок книгодрукування в 1553г. В1564г. Іван Федоров і Петро Мстиславець випустили «Апостол» - першу російську датовану друковану книгу. У першій чверті XVI ст. була сформульована політична теорія Російської держави. В ее основе лежала концепция «Москва – третий Рим», подчеркивающая особую роль церкви в жизни Российского государства. Москва стала общерусским культурным центром. Основой духовного и культурного развития стало возрождение культурных и государственных традиций Древней Руси, утверждение православной веры. Впервые русская культура стала открытой для влияния обычаев и достижений других стран и народов, главным образом европейских. Все это создавало предпосылки для его последующего расцвета.[17]

1. Внешняя политика Ивана Грозного.
К середине XVI в. перед Россией стоял целый ряд внешнеполитических задач. Молодое Российское государство было заинтересовано в выходе к морю для развития торговых и политических отношений с Европой. Интересы расширения поместного землевладения требовали новых территорий и зависимых крестьян. Также сохранялась угроза набегов со стороны крымских и казанских ханов. [18]
Присоединение и освоение новых земель в Поволжье.
Казанское, Астраханское и Крымское ханства, как наследники Золотой Орды, проводили враждебную политику в отношении Московии, совершали опустошительные набеги на русские земли, разоряли города и села. Десятки тысяч мирных жителей уводили в полон для продажи в рабство на рынках Востока (в 1550 г. в Казани находились 60 тыс. русских пленников), грабили и убивали русских купцов, пытавшихся по Волге проплыть в Каспий по торговым делам. Поэтому война Московии против Казанского ханства была объективно необходимой.
К тому же в Казани много лет шла борьба между сторонниками Крымского ханства и Московии. Иван Грозный решил поддержать сторонников Москвы военной силой, но предпринятые военные походы на Казань в 1547—1548 гг. и 1549—1550 гг. оказались неудачными вследствие слабой подготовки. В ходе подготовки к следующему походу, состоявшемуся в 1557 г., русские в 30 км от Казани построили крепость Свияжск, ставшую плацдармом для нового штурма Казани. В этом походе участвовало 150-тысячное войско и 150 передвижных орудий. По предложению дьяка Ивана Выродкова во время осады Казани стрельцы прорыли тоннели под стены кремля, закатили в них 48 бочек пороха и взорвали их во время очередного штурма, разрушив стены в двух местах. Русские умело использовали деревянные башни (туры) на колесах: стрельцы подкатывали их к крепостным стенам и с верхних ярусов обстреливали оборонявшихся. Кроме того, была перекрыта речка Казанка, из которой татары брали воду, и взорван тайник питьевой воды.
2 октября 1552г. Казань была взята штурмом, а казанского хана Едигера-Магомета с семьей вывезли в Москву, где он принял христианство. Все ранее подвластные Казанскому ханству народы Поволжья (мордва, чуваши, мари, удмурты и др.) перешли в подданство русского царя.
В 1556г. Иван IV послал один стрелецкий полк на Астрахань, но хан Исмаил сдал город без боя, и Астраханское ханство прекратило свое существование и стало частью Московии. В 1557г. Башкирия и другие народы Прикамья добровольно вошли в состав многонационального Московского государства. В результате весь волжский торговый путь оказался в составе России. Выход к Каспийскому морю стал свободен. Расширились связи России с народами Северного Кавказа, Средней Азии и Западной Сибири.
Еще в 1555г. сибирский хан Едигер добровольно признал себя вассалом Москвы и стал платить небольшую дань пушниной. Но в 1563г. хан Кучум зарезал хана Едигера и, став во главе Сибирского ханства, прекратил платить дань, начал разорять русские земли в районе Перми и Южного Урала, принадлежавшие купцам Строгановым. В 1581 г. отряд казаков (540 человек) во главе с атаманом Ермаком Тимофеевичем (Ермолай Аленин) разбил войска Кучума, и в 1582г. Сибирское ханство было формально присоединено к России. 6 августа 1585 г. на Иртыше у устья Вагая казаки потерпели поражение от Кучума, а Ермак погиб.
У 1598г. Сибирское ханство окончательно вошло в состав России после полного разгрома войска Кучума на р. Обь казаками и стрельцами. В плен попали восемь его жен, пятеро сыновей, дочери, невестки и внуки. Сам Кучум избежал плена, но вскоре бесследно исчез.
Русские землепроходцы начали осваивать этот пустынный край, а в степных просторах Дикого поля были построены Тульская и Белгородская оборонительные линии, защищавшие от набегов крымских татар и турок. С вхождением народов Поволжья, Приуралья и Западной Сибири в состав России там стали распространяться земледелие и ремесла, строились города, поселки и дороги к ним. Коренные жители были избавлены от разорительных набегов соседних воинственных племен и междоусобных войн. Все народы этих регионов были уравнены в правах с русскими, сохранили свои земли и религию, а ясак (налог) с них взимался в казну меньший, чем платили налог русские.[19]
Ливонская война 1558—1583 гг. В 1557г. Ливонский орден и Литва заключили военный союз против России. Иван IV решился на превентивный удар, имея в виду далекие цели: вернуть выход в Балтийское море (Финский залив) и установить тесные торгово-экономические связи со странами Западной Европы. Предлогом к войне послужили невыплата Орденом дани за владение русским городом Юрьевом в течение 50 лет, (немцы переименовали его в Дерпт, а эстонцы сейчас называют Тарту), а также задержка магистром Ордена 123 западных мастеров, приглашенных на русскую службу.
В январе 1558г. русские войска начали военные действия против Ливонии и вскоре заняли русские города Юрьев (Нарва) и еще 20 городов, вышли непосредственно к Балтийскому морю, приблизившись к Риге и Ревелю (Таллинн). В 1560г. почти вся территория Ливонии была занята, а магистр Ордена Фюрстенберг взят в плен. Новый маистр Ордена Кетлер стал искать покровительство у Литвы. По договору 1561 г. Орден был ликвидирован. Но Швеция и Дания предъявили претензии на ливонские территории и поэтому некоторое время не вмешивались в войну Литвы с Россией.
В феврале 1563г. русские войска штурмом взяли г. Полоцк и Литва оказалась на грани поражения. Но далее начались неудачи для России. В 1564г. воевода русского войска под Полоцком князь AM Курбский перебежал на сторону Литвы, русские потерпели поражение под Оршей. У 1569г. Польша и Литва образовали единое государство — Речь Посполитую и привлекли на свою сторону Крымское ханство. Литовское войско возглавил князь Курбский. В 1571г. крымские татары (хана Девлет-Гирея) совершили опустошительный поход на юге России, истребили 300 тыс. мирных жителей, а 100 тысяч увели в полон и продали в рабство. В 1572г. 120 тыс. крымских татар Девлет-Гирея предприняли новый поход на Москву, но были остановлены войсками воеводы князя М. Воротынского в 50 км от Москвы и вернулись в Крым.
В 1579 г. польско-литовский король Стефан Баторий после длительного штурма овладел Полоцком, Великими Луками и другими русскими городами. Но в 1581 г. войска Стефана Батория за 5 месяцев непрерывного штурма не смогли овладеть Псковом, 20-тысячный самоотверженный гарнизон которого во главе с воеводой И.П. Шуйским (отцом будущего царя Василия Шуйского) отбил 31 атаку 100-тысячного польско-литовского войска и сделал 46 смелых вылазок на позиции врага. Стефан Баторий был вынужден снять осаду Пскова. Это вынудило Батория пойти на переговоры, и в 1582 г. в Запольском Яме близ Пскова было заключено перемирие с Речью Посполитой сроком на 10 лет на условиях взаимных уступок. Границы остались прежними, но Польша приобрела часть земель бывшей Ливонии и сохранила за собой Полоцк. Однако шведы за это время заняли Нарву и другие города на побережье Балтики. В 1583 г. Россия заключила Плюсское перемирие со Швецией, по которому Россия теряла побережье Финского залива с городами Нарвой, Ямом, Копорьем и Иван-городом.
В результате этой 25-летней войны Россия не добилась выхода в Балтийское море. В войне погибли 300 тыс. русских воинов и 40 тыс. попали в плен, а крымские татары погубили 400 тыс. мирных жителей России.
Ливонская война разорила и без того непрочную экономику России, ухудшила положение народных масс, особенно крестьянства, и обезлюдила целые регионы страны (в районах Новгорода и Пскова пустовало до 80% деревень; не лучшее положение было и в центре России, откуда крестьяне бежали на окраины). [20]
XVI-XVII вв. в истории России были переломным временем, когда окончательно определилось развитие феодализма по пути усиления крепостничества и самодержавия.

3. Утверждение деспотического самодержавия и нарастание общественного кризиса в Московском государстве конца XVI начала XVII вв. Опричнина .
В начале 1560-х гг. между царем и Избранной радой назрели противоречия. Иван IV не хотел ни с кем делить государственную власть. В 1560г. Избранная рада распалась: Адашев был арестован, Сильвестр сослан на Соловки, близкий к Избранной раде князь Андрей Курбский бежал в Литву в 1564г. Для борьбы с непокорными боярами Иван IV сформировал опричнину (1565—1572), с помощью которой царь хотел подорвать экономическую и политическую силу боярства, покончить с «боярской изменой», укрепить свою деспотическую власть царя. В январе 1565 г. Иван IV отбыл из Москвы в Александровскую слободу, откуда направил два послания об отречении от престола. В одном из них, адресованном «черному люду», царь объяснял свой поступок изменой бояр. Под давлением горожан, угрожавших расправой, Ивану IV было отправлено посольство из Москвы, и он «согласился» вернуться на царство, но с условием введения опричнины (высшей полиции) для борьбы с боярами-изменниками и потребовал права судить их по своему усмотрению.
В 1565 г. Россия была разделена на две части — опричнину (личный удел царя) и земщину. В опричнину вошли 20 экономически крепких пограничных городов (Новгород, Псков, Смоленск) и центра страны. В земщину вошли окраинные, экономически слабые земли. Временной резиденцией Ивана Грозного стала Александрова слобода. Опричниной управлял лично царь со своей Думой и приказами, а земщиной — земская Боярская дума со своими приказами.
Для охраны Ивана Грозного была создана гвардия телохранителей из дворян и мелких бояр (5 тыс. человек), которую возглавляли родственники царя: В.М. Юрьев, А.Д. Басманов, М.Т. Черкасский, а также князь А.И. Вяземский, боярин В. Грязной. Кроме охраны царя и его семьи в задачу опричников входило «изводить государеву измену». Опричники сами определяли «измену» и поэтому могли любого человека объявить изменником. Самым простым наказанием «изменников» было обезглавливание и повешение: в большинстве случаев их жгли на кострах, четвертовали, сдирали кожу, замораживали в снегу, травили собаками, сажали на кол.
Сыском и пытками руководил незнатный дворянин окольничий (второй по старшинству чин после боярина) Григорий Лукьянович Малюта (Скуратов-Бельский), а его, ближайшим подручным был Алексей Басманов. Рядовые опричники во имя интересов службы клялись отрекаться от родных и всех друзей и беспрекословно служить только царю. Это была военно-карательная сила.
У бояр, чьи вотчины вошли в опричнину, вотчины отбирали и вместе с семьями выселяли в земщину, а вместо них на обжитых местах селили дворян-опричников. На пустынные места (например, в недавно завоеванном Казанском крае) было выселено до 12 тыс. боярских семей, в результате лишившихся экономической и политической опоры.
Опричнина сопровождалась террором среди боярства. По приказу Ивана Грозного был отравлен его двоюродный брат князь Владимир Старицкий, истреблена вся его семья, даже бабку княгиню Ефросинию утопили в реке. Так был ликвидирован последний на Руси княжеский удел.[21]
В 1570 г. в Москве на площади Китай-город за четыре часа в присутствии Ивана Грозного были казнены 116 опальных бояр. При этом член земской Боярской думы печатник (т.е. канцлер) Иван Висковатый был живым разрублен на части, а главного казначея земщины Фуникова заживо сварили в кипятке. За годы опричнины были убиты от 3,5 тыс. до 6 тыс. бояр, их детей и даже внуков. Н.М. Карамзин писал: «Москва цепенела в страхе. Кровь лилась в темницах, в монастырях стенали жертвы». Иван Грозный с яростью обрушивал топор на всех, кто был носителем хотя бы некоторой самостоятельности и свободы. Выступившего против опричнины митрополита Филиппа Колычева задушил Малюта Скуратов в 1569 г. От опричнины страдали не только бояре, но и простой люд. Так, в 1569—1570 гг. опричники совершили карательный поход на Новгород. По пути они разорили все города и многие села, а в самом Новгороде убили около 6 тыс. человек, в том числе младенцев.
Грозный творил жестокий суд над своими действительными и мнимыми противниками. Князь Андрей Курбский в письме Ивану IV с горечью писал: «Вымышляя клевету, ты верных называешь изменниками, Христиан чародеями, свет тьмою и сладкое горьким!.. Но слезы невинных жертв готовят казнь мучителю...» На это письмо Иван Грозный гневно ответил: «Досле Владетели Российские были вольны, независимы: жаловали и казнили своих подданных без отчета. Так и будет!»
Но опричники оказались неспособными сражаться с вооруженным и сильным врагом. В 1571г. они не смогли отразить набег крымского хана Девлет-Гирея на Москву. В 1572г. Грозный отменил опричнину, которая разоряла страну и наносила урон боеготовности русской армии, ведущей Ливонскую войну 1558—1583 гг.
Царь даже запретил упоминать слово «опричник», а вождей опричнины казнил, Малюта Скуратов после разгрома опричнины погиб на Ливонской войне. Но царский удел сохранился в виде царского двора с царской думой и личной гвардией.
Испытывая постоянный страх перед заговорами бояр, в 1575г. Грозный еще раз «отрекся» от престола и «назначил» своим преемником на царском престоле касимовского хана (крещеного татарского царевича) Симеона Бекбулатовича, а сам принял титул князя московского. Удельное правление продолжалось год, помогло искоренить «измену» не только среди бояр, но и среди разбогатевших опричников, после чего царь отказался от этой затеи и вернулся на престол.
Опричная затея, ликвидировав окончательно феодальную раздробленность России, уничтожив остатки удельной системы, привела к экономическому и социальному кризису, массовому разорению народа, особенно крестьянства. Бояре и дворяне расширяли барщину, увеличивали оброк, стремясь восстановить разрушенные вотчины и поместья. Крестьяне бежали на окраины страны, где развивалось казачество. В 1581 г. Иван Грозный ввел заповедь (запрет) на право крестьян переходить от одного феодала к другому даже в течение двух недель от Юрьева дня и установил «заповедные лета», это был второй шаг к юридическому закрепощению крестьян — годы, когда вообще запрещались любые перемещения горожан и крестьян.[22]
XVII век — кризис Московского царства
До кінця XVI століття Московське царство стало потужним централізованою державою, що об'єднав в своєму складі значні території. Апогей Московского царства приходится на годы правления Ивана Грозного. После смерти Ивана IV трон перешел к его безвольному и слабоумному сыну Федору (1584-1598). Федор был практически не способен управлять государством, и постепенно вся власть сосредоточилась в руках боярина Бориса Годунова (1598-1605), на сестре которого был женат царь Федор. Годы его правления совпадают с первым периодом «смутного времени» — династическим. Продолжая политику Ивана Грозного, Годунов сурово расправлялся с враждебными ему представителями боярской знати. Его действия поддерживали широкие круги дворянства, богатые слои посадского населения, ближайшие сподвижники Ивана IV. Сильного союзника он приобрел в лице высшего духовенства. В 1589 г. Годунов использовал приезд в Россию Константинопольского патриарха, который по древнему обычаю считался главой русской церкви, и добился от него посвящения в патриархи своего сторонника — московского митрополита Иова. В итоге Русская православная церковь покончила с зависимостью от Константинопольского патриарха.
Честолюбний, розумний і тонкий політик, Борис Годунов протягом 10 років очолював уряд царя Федора. За цей час були досягнуті значні успіхи в боротьбі за зміцнення російської централізованої держави і зміцнення її міжнародного становища.
Вскоре после смерти Ивана IV польско-литовские феодалы начали подготовку к войне против России. Польский престол занял король Сигизмунд III, воспитанник ордена иезуитов. Подстрекаемый римским папой, он надеялся добиться введения на Руси католической религии, лишить ее независимости. Годунову удалось заключить 15- летнее перемирие с Польшей, укрепить южные границы, заставив феодалов Крыма подписать мир с Россией. В результате успешной войны со Швецией России был открыт доступ к Балтийскому морю. Основанный в 1584 г. на севере, в устье Двины город Архангельск стал центром торговли с Англией и Нидерландами.
В 1591 г. при невыясненных обстоятельствах в Угличе умер наследник русского престола царевич Дмитрий, младший сын Ивана IV. По официальному сообщению, царевич, страдавший падучей болезнью, упал во время игры на нож и закололся. Распространился, однако, и слух, что его убили сторонники Бориса Годунова.
В 1598 г. после смерти царевича Дмитрия умирает царь Федор. Он не имел прямых наследников, и таким образом с его смертью иссякла династия Рюриковичей. Россия оказалась перед лицом династического кризиса. В історії будь монархії це дуже небезпечний момент, який може призвести соціальними потрясіннями. В России того времени династический кризис протекал в условиях крупных социальных потрясений, связанных с неурожаями и голодом, который длился три года (1601-1603). Люди їли деревну кору, кішок, собак. Селяни натовпами тікали від поміщиків. З втікачів формувалися цілі загони, які нападали на купців, дворян. Почалися селянські повстання. Наиболее крупное из них было под предводительством Ивана Болотникова. Страна постепенно скатывалась в пучину гражданской войны, которая получила название «смутного времени». «Смутное время» было потрясением всей политической, социальной и экономической жизни страны. Оно явилось испытанием Московского государства на жизнестойкость. [23]

Висновок.
XVI-XVII вв. в истории России были переломным временем, когда окончательно определилось развитие феодализма по пути усиления крепостничества и самодержавия.
Реформы Избранной рады укрепили Российское государство: в результате реорганизации центрального и местного управления сложился аппарат государственной власти в форме сословно-представительной монархии (Боярская дума, Земские соборы), была подорвана политическая власть бояр на местах и увеличилась роль дворян в государственном управлении, в армии; усилилась военная мощь России.
В то же время происходило дальнейшее закрепощение свободных крестьян и утверждение крепостнических порядков. Экономической основой крепостничества была феодальная собственность на землю. Собственниками земли являлись преимущественно светские и церковные феодалы, а в XVI в. значительно возросла доля поместного (помещичьего, дворянского) землевладения. Крестьянин прикреплялся именно к земле. На первых порах прикрепление касалось только хозяина крестьянского двора и не распространялось на его детей и других родственников. Впоследствии крепостническая система охватила всех членов крестьянской семьи.
Вследствие расширения территории Московского государства и формирования приказной системы управления усиливались экономические и торговые связи между регионами. Из центральных районов страны в северные везли хлеб и ремесленные изделия, а оттуда — рыбу, соль, пушнину. Во внутренней торговле на первых порах преобладали крупные феодалы, в том числе великий князь, но уже начали включаться в торговлю монастыри и купечество больших городов (Москвы, Новгорода, Холмогор и др.) При Иване Грозном активизировалась и торговля со странами Западной Европы, которая велась через Новгород и Смоленск. В 1553 г. буря пригнала в устье Северной Двины два английских корабля капитана Ченслора, в результате был открыт морской путь из Британии в Россию через Белое и Баренцево моря. В Москве был основан Английский торговый дом, а в 1584 г. на берегу Двинской губы заложен порт Архангельск. Для русских и британских купцов («гостей») устанавливались податные и судебные льготы, что способствовало формированию богатой прослойки купечества.
Очень сложно однозначно определить значение и роль такой фигуры как Иван IV (Грозный) в жизни и истории Руси.
Наш замечательный историк В.О. Ключевский оценивал Ивана IV так: «Вражде и произволу Иван Грозный жертвовал и собой, и своей династией, и государственным благом. Его можно сравнить с ветхозаветным слепым богатырем, который, чтобы погубить своих врагов, на самого себя повалил здание, на крыше коего эти враги сидели».
Английский посланник Джером Горсей, долго живший в Москве в эпоху Ивана Грозного, писал: «Строй и управление Русским государством так изменились против прежнего, что можно было назвать это государство совсем новым... Иоанн значительно расширил государство на все стороны; старался заселить его и завел обширную торговлю со всеми странами... Он был хорош собой, стройно сложен, с высоким лбом, с пронзительным голосом, настоящий скиф — остроумен, жесток, кровожаден, безжалостен...»[24]

Література
Апальков В.С., Миняева И.М. История отечества: Учеб. посібник. - М.: Альфа-М. Инфра-М, 2004
Артемов В. В., Лубченков Ю.Н. История отечества: Учеб. посібник. – М.1999
Данилов О.А. История России в вопросах и ответах: Учеб. посібник. – М.:ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004
Ісаєв І.А. История Отечества: Учебное пособие для старшеклассников и абитуриентов. –2-е изд., испр. – М.: Юристъ, 2004
Історія держави і права Росії. Учебник/Под. ред. Ю.П. Титова – М.: Проспект, 2001
Радугин А.А. Історія Росії. Росія у світовій цивілізації. Учеб. посібник. – М.: Центр, 1997