Перший президент Російської Федерації Борис Миколайович Єльцин штрихи до політичного портрета

1. века Трансформація ідейно-політичних поглядів Бориса Миколайовича Єльцина в 1989 - 1992 роках XX століття

Прихід до влади Горбачова ознаменував початок перебудови не тільки країни, але й номенклатурної системи. Горбачов уже в перші роки свого правління порушив непорушні до нього закони функціонування радянської еліти. Він влаштував кадрову «м'ясорубку». І колишні генсеки, приходячи до влади, починали з кадрових перестановок, щоб сколотити навколо себе команду відданих людей. Такі перестановки проходили, як правило, у перші три роки після приходу нового Генерального секретаря, після чого помітних кадрових перестановок більше не відбувалося, і нова команда працювала майже в незмінному складі протягом наступних років. За Горбачова це правило було порушено. Ні через три роки, ні через п'ять років він не припинив пошуки потрібних людей. Заміни на самому верху відбувалися постійно. Цими кадровими маневрами були ослаблені позиції переважної більшості могутніх раніше людей. Безпрецедентним щодо чистки еліти став 1989 рік, коли на квітневому пленумі ЦК КПРС були відправлені у відставку 74 члени і 24 кандидати у члени ЦК КПРС. Були проведені демократичні вибори народних депутатів, в результаті яких багато керівників не були включені до складу так званої «партійної сотки» (від КПРС, як від громадської організації, вибрали сто депутатів) і були змушені балотуватися в територіальних округах.

Перебудова з самого початку була зорієнтована не на ліквідацію соціалізму, а на його трансформацію. Але курс на демократизацію і гласність, гасло переходу до ринку несли загрозу тоталітарній еліті, підривали підвалини влади цієї еліти. Цей шар існував тільки для того, щоб проводити «установки зверху» і міг лише приховано протистояти перебудові, оголошеної Генеральним секретарем. Протиріччя перебудови полягала в тому, що «революцію згори» мала проводити той самий бюрократична еліта, яка всією душею ненавиділа ці перетворення і боялася їх. Рішення горбачовської адміністрації дуже часто не випереджали і направляли суспільні процеси, а йшли за ними - з нульовою у таких випадках результативністю. У величезній мірі це пояснювалося запізнілі реформи, глибиною тотальної кризи, який встиг охопити основні ланки системи.

Зіграло тут свою роль й інша обставина. У перші роки «перебудови» не було серйозних соціально-політичних сил, здатних чинити тиск на державне керівництво, спонукаючи його шукати ефективні та адекватні у швидко змінювалася ситуації рішення. У суспільстві було лише досить абстрактне бажання змін; до усвідомленої готовності широких мас до радикальних перетворень, до зміни моделі суспільного розвитку ще треба пройти великий і складний шлях. Економічні реформи в цей час були спрямовані на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Але ставка на ентузіазм, не підкріплена необхідною технікою і кваліфікацією працівників, призвела не до «прискоренню», а до значного зростання аварій в різних галузях народного господарства.

У середині 80-х років по всій країні розгортаються дві адміністративні компанії: боротьба з алкоголізмом і з «нетрудовими доходами». І знову все згубило чиновницьке старанність і азарт. Вирубка виноградників, різке скорочення продажу спиртного, підвищення цін на нього, все це призвело до обвального зростання спекуляції спиртним, самогоноваріння, до масових отруєнь винними сурогатами населення. А боротьба з доходами на ділі звелася до чергового наступу місцевої влади на особисті підсобні господарства. Реально вона зачепила шар людей, які вирощували і продавали на ринку свою продукцію, а ділки «тіньового бізнесу», пов'язані з корумпованою частиною держапарату, як і раніше процвітали. У середини 1988 року приймаються закони, що відкрили простір для приватної діяльності у більш ніж 30 видах виробництва товарів і послуг. Побічною дією стала фактична легалізація «тіньової економіки» і її капіталів, накопичених різними способами, включаючи корупцію і казнокрадство чиновників. У цілому економічна політика горбачовської адміністрації відрізнялася непослідовністю і половинчастістю, що посилювало кризу народного господарства. До того ж більшість «правильних» законів не працювало, адже вони вихолощувалися і глушилися бюрократичним апаратом, вбачали в незвичних новації небезпеку своєму благополуччю.

У політичному житті в цей час йде реформування закостеневшей політичної системи СРСР. Відповідно до рішень XIX Всесоюзної конференції КПРС (червень 1988 р.) засновується новий вищий орган законодавчої влади - З'їзд народних депутатів СРСР і відповідні республіканські з'їзд. Вибори депутатів проводилися в 1989-1990 років на альтернативній основі. З числа народних депутатів були сформовані постійно діючі Верховні Ради СРСР і республік. Водиться новий пост - голови Ради (від Верховного до районного). Головою Верховної Ради СРСР став генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов (березень 1989 р.), головою Верховної Ради РРФСР - став Б. М. Єльцин (травень 1990 р.).

Ще раніше (з середини 1987 р.) був проголошений курс на «гласність», тобто на контрольоване зверху пом'якшення цензури над засобами масової інформації, ліквідацію «спецхранів» у бібліотеках, публікацію раніше заборонених книг і т.п. Однак незабаром з'ясувалося, що партапарат, давно втратив свою гнучкість і адаптаційні можливості, не здатний утримати потік вільного слова в руслі офіційно підтвердженого «соціалістичного вибору». У цих небувалих з 1917 р. Умовах свободи і духовного розкріпачення різко посилився спонтанний процес формування нових політичних партій (точніше, протопартій) з украй вузькою соціальною базою, зате самого широкого спектру: від монархістськими до анархістських з переважанням центристських (ліберально - демократичних) угруповань.

У результаті «перебудови» колись монолітна радянська еліта розділилася на два табори: політичну еліту і економічну еліту. З приходом до влади Б. М. Єльцина почався етап цементування нової еліти, яка прийшла на зміну старій після серпня 1991 року і яку поспішили назвати демократичною ^11.

Єльцин, як правило, використовує кадри, висунуті ще Горбачовим. Хоча приплив нових людей нагору триває, можна стверджувати, що революційний процес трансформування еліти завершився. Склалися структури виконавчої влади - адміністрація президента Росії і уряд - функціонує Федеральні збори, обраний демократичним шляхом. Суд так і не встиг скластися в незалежну гілку влади. Центр влади все більше зміщувався в бік виконавчих органів. Започаткували при Горбачова «пересаджування» - масовий перехід номенклатурних кадрів з партійних органів радянських часів - тепер принесло свої плоди. На місцевому рівні повсюдно йшло формування адміністрацій за рахунок все того ж джерела - старої номенклатури. Нова піраміда влади наростала над старою.

Єльцинське керівництво вжила заходів по «закриттю» еліти. Першим кроком у цьому напрямку стало припинення діяльності який з під контролю Верховної ради Російської федерації. Наступний крок - прийняття нової Конституції, відповідно до якої парламент складається наполовину з регіональних голів адміністрацій (Рада Федерації), які тільки нещодавно почали займати свої посади, перемігши на виборах, а раніше вони призначалися Президентом, і лідерів партій. Міністри також у 1993 році отримали депутатські мандати, посилюючи присутність виконавчих органів всередині представницької влади.

Криза охоплює і КПРС. У ній позначилося, щонайменше, три течії: соціал-демократичний, центристський і ортодоксально - традиціоналістське. Відбувається масовий відтік з компартії (до середини 1991 р. Її чисельність скоротилася з 21 до 15 млн. чоловік).

Країна - залишилася без минулого, але в неї ще не було майбутнього. І це напружено шукане майбутнє країні дав Борис Миколайович Єльцин. Саме його державна політика в найкоротші терміни дозволила перейти від застійного минулого до бурхливо розвивається сучасності Росії - нашого часу. Тому дане питання залишається і, як мені здається, залишиться в найближчі роки, одним з найбільш значущих і відкритих в історії країни.

Але все ж таки треба визнати, що Єльцин, будучи основоположником російської демократії, далеко не ідеальний у своїх рішеннях. І в нього були помилки, причому досить серйозні. Як будь-яку історичну особистість такого масштабу, Єльцина не можна розглядати лише з одного боку, оскільки він багатогранний, як і будь-який інший політик такого масштабу, а особливо в масштабі такої неординарної країни, як Росія.

Але не можна забувати, що людина, які б посади він не займав, перш за все, залишається людиною. Величезну роль в політичному житті Єльцина зіграв його незвичайний характер. Розібратися в хитросплетінні його політичної поведінки допоможе його біографія.

Народився 1 лютого 1931 року в селі Бутка Талицького району Свердловської області в сім'ї розкуркулених селян. Батько - Єльцин Микола Гнатович (1901-7?), Мати - Єльцина (Старигіна) Клавдія Василівна. Під час хрещення п'яний священик, що хрестив Бориса, мало не втопив його в купелі, після чого його відкачали і вирішили, як досить міцного і живучого, назвати Борисом. Дитинство Єльцин провів у місті Березники Пермської області, там же закінчив школу. Будучи старшокласником, Борис викрав гранату РГД-33 з збройового складу і, бажаючи дізнатися, як вона влаштована, відніс її в ліс, поклав на камінь і вдарив по ній молотком, забувши витягнути запал, в результаті чого пошкодив руку і залишився без двох пальців.

19-річному Борису Єльцину в 1950 році не вдалося вступити в Уральський політехнічний інститут з-за того, що його дід, церковний староста, був розкуркулений, а батько репресований. Клеймо сина й онука "ворогів народу" стояло на Єльцина до самої перебудови і не дозволяло йому повною мірою реалізувати інтелект, силу волі і потяг до влади. Під час навчання в інституті здійснив двомісячну поїздку по країні, пересуваючись на дахах і підніжках вагонів, потрапив у неприємну історію, граючи з кримінальниками в «буру».

У 1961 році вступив в КПРС. У 1963 році призначений головним інженером, а незабаром - начальником Свердловського домобудівного комбінату. У 1963 на XXIV конференції партійної організації Кіровського району міста Свердловська одноголосно обраний делегатом на міську конференцію КПРС. На XXV районній конференції обрано членом Кіровського райкому КПРС і делегатом на Свердловську обласну конференцію КПРС. У 1968 році переведений на партійну роботу до Свердловського обкому КПРС, де він очолив відділ будівництва. У 1975 році обраний секретарем Свердловського обкому КПРС, відповідальним за промисловий розвиток області. У 1976 році за рекомендацією Політбюро ЦК КПРС обрано першим секретарем Свердловського обкому КПРС (фактичним керівником Свердловської області), обіймав цю посаду до 1985 року. Організував будівництво автодороги, що сполучає Свердловськ з північчю області, а також переселення мешканців з бараків в нові будинки. Організував виконання рішення Політбюро про знесення будинку Іпатьєва (місце розстрілу царської сім'ї в 1918 році), домігся прийняття рішення Політбюро про будівництво метрополітену в Свердловську. 1978-89 - депутат Верховної Ради СРСР (член Ради Союзу). З 1984 по 1985 і з 1986 по 1988 був членом Президії ВР СРСР. Крім того, в 1981 році на XXVI з'їзді КПРС був обраний членом ЦК КПРС і займав цю посаду до виходу з партії в 1990 році. У грудні 1985 року після обрання М. Горбачова Генеральним секретарем ЦК КПРС став першим секретарем Московського міського комітету КПРС, а пізніше - кандидатом у члени Політбюро ЦК партії, взявся за чистку райкомів партії, виконкомів Рад народних депутатів, у квітні очолив відділ будівництва ЦК КПРС, а в червні 1985 обраний секретарем ЦК КПРС (з питань будівництва).

У грудні 1985 року рекомендований Політбюро ЦК КПРС на посаду першого секретаря Московського міського комітету КПРС. Прийшовши на цю посаду, звільнив багатьох керівних працівників МГК КПРС і перших секретарів райкомів. Став популярний завдяки численним популістських кроків, таким як поїздки в громадському транспорті, перевірка магазинів і складів, допускав відносну свободу слова в міській пресі. Організував в Москві продовольчі ярмарки. В останні місяці почав публічно критикувати керівництво партії, в жовтні 1987 року після ряду конфліктів з керівництвом Політбюро ЦК КПРС досить різко виступив на Пленумі ЦК КПРС і «добровільно» пішов з посади першого секретаря МГК, потрапив до лікарні. У листопаді 1987 року призначений першим заступником голови Держбуду СРСР - міністром СРСР.

У жовтні 1987 року виступив з критикою на адресу Єгора Лігачов на пленумі ЦК КПРС. У неявному вигляді в мові містилися випади проти Генерального секретаря Михайла Горбачова. Зажадав більш рішучих реформ. Пленум засудив цей виступ. 26 березня 1989 обраний народним депутатом СРСР по національно-територіальному округу № 1 (місто Москва), отримавши 90 відсотків голосів москвичів. Це були перші за багато десятиліть альтернативні вибори в Москві (Єльцину протистояв підтримуваний владою генеральний директор ЗІЛ Євген Шлюбів). З червня 1989 по грудень 1990 року - член Верховної Ради СРСР. У 1989 відбувся ряд скандалів: влітку 1989 Єльцин, запрошений в США, виступав нібито у п'яному вигляді, а в 28 вересня 1989 Єльцин впав у воду з моста недалеко від урядової дачі. За розповідями його головного охоронця Коржакова, Єльцин розповів йому, що невідомі наділи йому на голову мішок і скинули з моста. Що відбулося насправді, до цих пір невідомо. Довгий час ходили чутки про помсту Єльцину з боку партійної верхівки та спробі дискредитувати його. Що ж стосується виступів з якими в кінці 1989 року Єльцин їздив по Сполучених Штатах Америки, то в радянських газетах писали, що Єльцин виступав у нетверезому вигляді, а по телевізору показали його погано скоординовані руху (які, втім, могли бути результатом кіномонтажу). Сам Єльцин пояснив свою неадекватну стан дією снодійного, яке він приймав, борючись з перенапруженням і безсонням ^12. У березні 1990 року обраний народним депутатом РРФСР від Свердловська, 29 травня 1990 знову обраний Головою Верховної Ради РСФСР. У липні 1990 року вийшов з КПРС. У період парламентської діяльності різко критикував політику Горбачова і радянського уряду, різко негативно відгукувався про існуючу систему розподілу матеріальних благ. У 1990 році, незважаючи на протидію Михайла Горбачова і партноменклатури, був обраний головою Верховної Ради РСФСР.

Все ж на початку 1990 року, ще до серпневого путчу, старі зв'язки з комуністами не були повністю порвані, не було відомо, як будуть розвиватися події. Крім того, в умонастрої людей старшого покоління залишалася, сильна віра в те, що комуністичний шлях розвитку єдино вірний, тому що рівень життя громадян Росії почав невблаганно знижуватися. Тому не варто було втрачати голоси старшого покоління, не змінив своїх поглядів. З тих же міркувань він не забуває згадати на зустрічах з народом про те, як конспектував у шкільні роки ленінські твори ^13.

12 червня 1991 відбулися президентські вибори, перемогу на яких здобув Борис Миколайович Єльцин, зібравши 57% голосів. Він став першим всенародно обраним Президентом Росії. У цей день Росія, її громадяни зробили свій вибір, вони вибрали новий шлях розвитку. Росія проголосувала за більш суттєві демократичні перетворення, за докорінну зміну життя. Єльцин був людиною, в яку вірили і який дійсно міг змінити Росію, тому що поставивши собі певні цілі він умів їх досягати. У цей день народ вибрав своїм Президентом людини, який здійснить в країні великі за своїми масштабами і значенням реформи, який поведе Росію по демократичному шляху розвитку.

Дні з 19 по 21 серпня 1991 запам'яталися всій країні як дні перемоги демократії в Росії. 19 серпня вищими керівниками країни був організований Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) на чолі з Г. Янаєв. Ця спроба повернути назад всі реформи, спроба зробити крок у минуле змусила вийти на вулиці на знак протесту тисячі москвичів. За наказом ГКЧП в столицю були введені танки і війська. 19 серпня в 12 годин дня Борис Єльцин піднявся на один, хто входить до Москви танків. Стоячи на броні, він зачитав звернення керівництва Росії, в якому охарактеризував ГКЧП, як «правий, реакційний, антиконституційний переворот» ^14. Навколо «Білого дому» зібралося понад 160 тисяч чоловік. Вони побудували навколо будівлі кільце барикад і залишалися на площі більше двох діб. Увечері Борис Єльцин підписав ще більш суворий указ, в якому про членах ГКЧП говорилося: «Змінивши народу, Вітчизні і Конституції, вони поставили себе поза законом». У ніч на 21 серпня була пролита кров трьох чоловік. А рано вранці 21 серпня був відданий наказ вивести війська з міста.

Вся постперебудовної кар'єра першого російського президента - це низка локальних перемог, які ведуть до повномасштабного поразки. Суцільні тактичні удачі з неминучим стратегічним програшем в кінці.

Так протікали всі сутички Єльцина з його політичними конкурентами, з опозицією, з ворогами. З першого дня.

Перемога над Горбачовим, заради якої Борису Миколайовичу довелося розпустити Радянський Союз, відразу перевела Росію в ранг другорозрядних світових держав; цю просту істину Кремль до цих пір не в силах ні усвідомити, ні прийняти. Не шкода Імперії, туди їй і дорога, але Єльцин, схоже, до самого останнього дня вважав, що змістивши президента СРСР, зайняв саме його посаду. Хворобливі випади проти Друга Білла і принизливі переговори з МВФ згодом, брязкання ядерною зброєю і туга за кредитами - вся ця психологія агресивного жебрака відпрацьовувалася ще за Горбачова і посилилася після того, як кремлівським царем став Єльцин ^15.

Як можна простежити за біографією, все життя Бориса Миколайовича є низкою конфліктів з самим собою, перевірку самого себе на «Слабо?». Будучи ризикованим, але аж ніяк не дурним людиною, Єльцин робив всі свої подвиги при глядачах, а коли й без них, то в підсумку ці вчинки ставали загальновідомими. Щоденна боротьба поєднана з найтоншим політичним чуттям, дозволила Єльцину вчасно переметнутися з консервативного табору в «демократичний». Його доля справді незвичайна, може, навіть пророча: простий хлопчина з нікому невідомої сибірської села Бутко, пройшовши всі випробування довоєнного і повоєнного радянського буття в звичайній середньостатистичній сім'ї, вибившись у місцеві партійні діячі, знісши Іпатіївський будинок, в якому ленінці томили перед розстрілом царську сім'ю , раптом опинився в Кремлі. Але раптом чи що? Зірка його долі якимись таємничими нитками була пов'язана із зіркою долі самої країни - Росії. Його доля найнесподіванішим чином увійшла, можна сказати, увірвалася, в життя кожної людини. І не тільки в Росії, але у всьому колишньому Союзі, а також - без перебільшення - у всьому світі. Можливо, сьогодні це ще важко зрозуміти і усвідомити - занадто мало часу країна і світ прожили без Бориса Єльцина, який, мабуть, так і залишиться в потоці часу і в історії для одних - генієм, для інших - лиходієм. Втім, це доля майже всіх реформаторів різних часів і народів. Сьогодні його ще важко поставити в один ряд з Петром Першим або Столипіним, але масштаб його особистості - при всіх його недоліках і помилках (або навіть більше, ніж помилки) - не викликає сумніву. У ньому було головне - те, за що його так полюбили «дорогі росіяни» - у ньому був стрижень, та особлива російська, споконвічно сибірська сила (або молодецтво), яка, вирвавшись з чіпких партійних обіймів, вже ніколи не могла бути загнаною назад - в рамки політконцентраціонних таборів.

Колишні соратники по партії дорікали Єльцина в тому, що він «був неправий», виступивши в Кремлі на партійному з'їзді єдиною керівною і спрямовуючою проти системи лицемірства і підлабузництва. Такого там не прощали. І - точно не пробачили б, та світло зірки його долі вже намацував шлях, щоб перетнутися із зіркою долі Росії.

На хвилях всенародної любові він легко і швидко міг би знищити цю партію, яка, як справедливо зауважували його критики, «йому все дала». Але він чомусь не зробив цього, незважаючи на те, що його такі ж колишні партійні соратники волали «ату!», Показуючи пальцем униз. Можливо, саме тому, що вона й справді «йому все дала».

У народі говорять: високо підніматися - боляче падати. Борис Єльцин не підстелив собі соломки - у політичному сенсі. Але падати було боляче з небес всенародної любові на грішну землю, швидше за все, не тому, що доклав руку до розпаду імперії СРСР, що в свою чергу призвело до соціально-економічних потрясінь народного життя, про які ніхто не замислювався в запалі боротьби за зміни. (Цілилися в КПРС, а виходить, вільно чи мимоволі - потрапили в країну.) Падати було боляче тому, що свою виборчу програму першому президентові Росії Борису Єльцину вдалося виконати - на жаль! - Тільки для вузького кола далеких від народу «революціонерів», що купаються нині у «Челсі», багатомільярдних особняках, яхтах, діамантах і іншої «дурниці». У решти, йдучи від них зовсім хворим - з п'ятьма інфарктами - і зовсім несхожим на їхнього колишнього улюбленця Єльцина, він попросив вибачення, сказав «спасибі» і всіх оголосив вільними. Що, втім, теж чимало. Що, за великим рахунком, і є, напевно, головне в житті людини. Згадаймо: свобода взагалі і свобода вибору зокрема - це був головний виборчих наказ і перший пункт усіх демократично налаштованих кандидатів у народні депутати СРСР, а також кандидата в президенти вільної Росії Бориса Єльцина. Але життя внесло свої корективи: виявилося, що бути вільним і вбогим так само погано, як бути рівним у бідності і жити за «залізною завісою». Загалом, хотілося як краще для всіх, але добре вийшло знову для обраних ^16.

Існує думка, що Єльцин пішов на боротьбу з системою і Горбачовим зокрема лише тому, що не влаштовує його влада, яку потрібно ділити з ким би то не було. Домагаючись одноосібної влади, Єльцин слабко уявляв, що робити далі і з країною і з владою. Отримуючи насолоду від самої політичної боротьби, Єльцин не помітив. Як залишився на верхівці один і вину вже валити не було на кого. Однак, як би не відвертався Єльцин від номенклатурних позицій, розносячи демократію направо і наліво, він залишався партократів до кінця. Проте, це була людина, яка, незважаючи на те, що сформувався в радянські роки і належав до радянської номенклатури, зрозумів необхідність розвитку Росії в бік демократії, незважаючи на колосальні труднощі, адже його президентство довелося на дуже важкий період, коли економіка лежала в руїнах , і державна, і соціальна система теж, коли був величезний держборг і не було грошей. У таких умовах дуже легко було сказати, що обставини вимагають загвинтити гайки і наводити порядок авторитарними засобами, але він на це не пішов, і в його президентство, коли умови були набагато важче, ніж зараз, ми були набагато більш демократичною країною. Варто згадати його ставлення до ЗМІ, які не щадили його авторитет та робили часом такі речі, які б не дозволили собі журналісти в цивілізованій країні, але він ні разу не дозволив собі не тільки покарати журналіста, газету або канал, а й навіть просто стримати їх. Просто неймовірно, як міг радянський номенклатурник виховати в собі таке ставлення до свободи слова і так стримувати себе протягом всього терміну свого правління. Єльцина не любила боявшаяся його "непередбачуваності" бюрократія, його поливали брудом у "вільно-олігархічних" засобах масової інформації, в ньому безперервно "розчаровувалася" інтелігенція, нездатна до політичної діяльності, до розуміння реального стану справ в країні і в світі.

Для "ультрадемократов" Єльцин був недостатньо демократичний, для бюрократів він був недостатньо бюрократичний, для лібералів-західників - недостатньо ліберальний, для націоналістів - недостатньо націоналістичні і т.д. Словом, Єльцин не догодив нікому, але тому тільки він і зміг щось зробити. Борис Єльцин був справжнім, реальним політиком, а не політиканом, що для Росії велика рідкість. Як справжній політик, він умів чуйно уловлювати настрої людей, навіть не висловлені вголос, а витають у повітрі. Як справжній політик, він умів приймати важливі рішення і втілювати їх у життя. Як справжній політик, він умів не перекладати відповідальність на інших, а брати її на себе, у тому числі відповідальність за великі помилки і невдачі, яких було чимало. Як справжній політик, він був здатний на рішучі дії, але вмів і лавірувати, досягати компромісу, домовлятися навіть з не дуже симпатичними йому особисто і по-іншому мислячими людьми. Можна бути впевненим, що якості Єльцина-політика не скоро будуть правильно оцінені більшістю людей. Зате пригадають йому багато, тим більше що дійсно є що пригадувати.

Пригадають йому розвал Радянського Союзу, гайдаровскіх шокову терапію початку 1990-х, розстріл парламенту в 1993-м і дефолт 1998-го. Але при цьому забудуть, що СРСР необоротно розпадався ще до Єльцина, що республіки буквально втекли від союзного центру і не бажали йому підкорятися. Забудуть, що ціни на нафту і газ під час всього президентства Єльцина були в кілька разів нижча, ніж зараз, і що гроші для виплат пенсій і зарплат часто було брати нізвідки. Забудуть, що в 1991 році золотий запас, завдяки мудрій політиці КПРС, був порожній, що замість товарів у магазинах були талони і черги, що більша частина грошей, які лежали на ощадкнижках громадян, була нічим не забезпечена і тому ці гроші були пусті папірці. Забудуть, що парламенту в Росії до 1993 року не було, а був з'їзд народних депутатів, обраний в 1990 році не дуже демократичним шляхом.

Цей з'їзд, згідно діяла до 1993 року Конституції, був вищим органом влади в країні і міг без серйозного обговорення вносити нескінченні поправки до Конституції, чим активно і займався. Забудуть, що в 1993 році, по суті, ніякої Конституції в Росії - ні хорошою, ні поганою - не було, оскільки через численних поправок одні її положення суперечили іншим і в цілому вона була непрацездатна. Забудуть, що домовитися зі з'їздом народних депутатів про прийняття нової Конституції було неможливо через небажання з'їзду і керівництва Верховної Ради поступитися своїми владними повноваженнями. Забудуть, що справа була не в особистих відносинах Єльцина і Хасбулатова з Руцьким, а в системному протиріччі, у двовладді. Забудуть, що США замість реальної допомоги демократичної Росії (подібну до тієї, яку вони за планом Маршалла надали всій Західній Європі) відмахувалися кредитами МВФ з грабіжницькими відсотками і людожерськими вимогами знизити "неефективні" витрати на соціальні потреби - на пенсії, зарплату бюджетникам, медицину, освіту , науку, екологію. Забудуть про все, оскільки надзвичайно легко всі проблеми і біди сучасної Росії пояснити помилками і "злочинами" однієї людини і тим самим забути про свою власної відповідальності за все, що відбувалося і відбувається в країні. Чи означає це, що помилок, провалів і порушень закону не було зовсім? Ні, не означає, їх було чимало. Єльцин був справжнім російським мужиком з усіма притаманними російському мужику сильними і слабкими сторонами. Він був здатний на рішучі дії і на нелюдські зусилля, але ненадовго: після коротких періодів посиленої роботи у нього, як і в більшості російських людей, наступали довгі періоди "розслаблення".

Він був не проти випити, за що його з піною біля рота викривали і до цих пір викривають всі алкоголіки неосяжної Росії. Він дуже довіряв своїм радникам-економістам і обіцянкам спочатку Явлінського, потім Гайдара, потім інших зробити все швидко, "за 500 днів", за рік, за кілька місяців. Подібна довірливість, знову-таки властива всім російським людям, дорого обійшлася країні. У результаті за кілька місяців виник клас багатих і надбагатих, але нормальний ринок, численний середній клас і дійсно сучасна економіка не створені і по цю пору. Єльцин надмірно довіряв американським політикам і натовським стратегам, стурбованим виключно своїми сьогохвилинними інтересами і вирішенням своїх проблем за рахунок Росії.

Нарешті, він виявився не в змозі вирішити головну проблему, що дісталася йому від Радянського Союзу, - йому не вдалося приборкати номенклатурну бюрократію з її ненаситними апетитами, перемогти кримінал і корупцію, сформувати громадянське суспільство в Росії, пробудивши в нижчих і середніх шарах російського суспільства ініціативу і відповідальність. Біда полягала в тому, що реформувати довелося зовсім розтлінної держава, прогниле зверху до низу, державу кмітливих хабарників і злодіїв. Інших там, нагорі, за винятком Гайдара не було, та й бути не могло: процес швидкого переродження рідкісних демократичних особин, долетіли до яких-небудь мерських крісел, росіяни з сумом спостерігали в середині 90-х. Злодії сиділо в кремлі і в провінції - та й майже в будь-якому мало-мальськи керівному кріслі. Це і був капіталізм, побудований Єльциним, але звинувачувати його в цьому безглуздо: при будь-якому президентові, при будь-якому ладі, згадаймо хоч брежнєвський, вдивимося хоч до путінських, нічого іншого не виходило ^17.

І все ж першого російського президента вдалося побудувати по-своєму ефективну систему стримувань і противаг, яка змогла навіть витримати випробування відносно демократичними президентськими виборами 1996 року. Правда, для цього довелося в жовтні 1993 року розігнати непокірний Верховна Рада за допомогою танкових гармат, що обернулося сотнями трупів. Але інакше покінчити з двовладдям тоді, напевно, було не можна. У підсумку за допомогою лібералізації цін Єльцину вдалося покінчити з одвічною проблемою радянських часів - тотальним дефіцитом, однак основна маса народу жити краще не стала, а соціальне розшарування зросла в рази.

Єльцин зберігав основні елементи свободи слова, і цим він теж назавжди запам'ятається співвітчизникам, хоча багато з них цю свободу не схвалювали, називаючи її вседозволеністю. У перші роки єльцинського правління на демонстраціях опозиції можна було бачити плакати "Банду Єльцина під суд!", І ніхто ці демонстрації не розганяв. І він був досить спритним політичним тактиком. Умів ефективно керувати країною в умовах, коли була дозволена всеосяжна критика влади, не виключаючи її перших осіб. Більш того, протягом багатьох років Борис Миколайович терпів існування опозиційного парламенту, де домінували комуністи. Вплив парламенту нейтралізовувати судовою системою, тісно афільованої з виконавчою владою.

Ось політичним стратегом Єльцин був ніяким. У нього не було ні скільки-небудь продуманого плану реформ, ні ясної картини того, який би він хотів бачити Росію в майбутньому. Єдине, чого він точно не хотів, так це ставати авторитарним правителем, хоча часом і скочувався до авторитаризму, чи то під час розстрілу парламенту в 93-му, проведення президентської кампанії 1996 року або за часів двох чеченських воєн. Єльцин створив режим, що дуже нагадує санаційний режим, встановлений Юзефом Пілсудським у Польщі після перевороту 1926 року. Тоді теж зберігалися основні права і свободи, але фактично правив країною Пілсудський, а не парламент.

З точки зору збереження демократії і свободи заслуги Єльцина великі. Він остаточно розрахувався з радянською системою. При Єльцині комуністичне минуле і Сталін були так дискредитовані, що повернення до цього минулого в чистому вигляді став уже неможливий. Але не менш великі й гріхи Єльцина проти демократії. Тут і розстріл парламенту, і дві чеченські війни. Через всього лише кілька років, Єльцин з всесильного господаря, перетворився на аутсайдера. І багато чого, на чому тримався його авторитет кануло в лету разом з авторитетом. Найбільш б'є в очі і викриває Єльцина обставиною є його швидка та безболісна трансформація з борця проти привілеїв і за соціальне рівноправ'я в творця і покровителя безпрецедентних навіть за російськими мірками пільг і привілеїв для дуже вузького прошарку людей.

Єльцин завоював популярність у роки горбачовської "перебудови" в якості нещадного критика привілеїв радянської бюрократії. "Питання соціальної справедливості. Звичайно, по-великому, на соціалістичних засадах вони у нас вирішені. Але залишилися деякі питання, які не вирішуються, викликають обурення людей, знижують авторитет партії, згубно діють і на темпи перебудови. Моя думка. Повинно бути так: якщо чогось не вистачає у нас, в соціалістичному суспільстві, то брак повинен відчувати в рівній мірі кожен без винятку ^"18.

У цьому ж промови Єльцин вимагав "ліквідувати продовольчі" пайки "для, так би мовити," голодуючої "номенклатури" і наполягав на необхідності "виключити елітарність у суспільстві".

Єльцин описує також свої враження від відвідин дачі Горбачова, яка була передана йому. Описуючи розкіш обстановки цієї дачі, різко контрастувало з інтер'єром квартир рядових радянських громадян, Єльцин каже, що він сам був вражений, "сім'я ж була просто ошелешена і пригнічена". "Найбільше вбивала безглуздя всього цього, я зараз навіть не кажу про соціальну справедливість, розшарування суспільства, величезної різниці в рівнях життя. Це само собою зрозуміло. Але ось так-то навіщо? Чому знадобилося так абсурдно реалізовувати мрію про задоволення і власному партійно- номенклатурному величі? ^"19.

Якщо сьогодні окинути поглядом те гігантське розшарування суспільства за соціальним та майновим станом, яке сталося за десять років єльцинського правління, то мимоволі напрошується висновок, що всі ці привілеї старої радянської бюрократії не йдуть ні в яке порівняння з тією розкішшю, якою оточують себе сьогоднішні "нові росіяни ".

Ще в 1992 році, на зорі лібералізації економіки і в момент початку "шокової терапії", Єльцин говорив: "Нам потрібні не сотні мільйонерів, а мільйони власників" ^20. Ці слова добре запам'яталися мільйонам російських громадян. Йдучи зі своєї посади, Єльцин знаходився в епіцентрі міжнародного корупційного скандалу, пов'язаного з відмиванням гігантських грошових сум у західних банках за участю Кремля і "сім'ї" Єльцина.

Особливо міфологізованим є питання про роль Єльцина у створенні російської "демократії". Досить згадати лише про те, що "батьком російської демократії" назвав Єльцина Білл Клінтон ("демократизм" якого чітко видно хоча б з того, що саме він керував масованими бомбардуваннями Югославії). Всі обставини відходу Єльцина були ретельно режисирував таким чином, щоб врятувати його політичний імідж саме в якості "демократа". У зв'язку з цим доречно поставити запитання: яка може бути політика, перейнята дійсно демократичним духом? Це повинна бути, перш за все, політика, яка виходить з інтересів основної маси громадян, а також орієнтована на те, щоб основні рішення суспільного життя обговорювалися і приймалися при активній та реальному участю маси пересічних громадян.

В історії російської державності 1992-1999 років ми не знаходимо і сліду подібного підходу. Чи могло стрімке створення вузького шару багатих нуворишів бути результатом реалізації демократичного рішення більшості членів суспільства? Інший момент, який важливо підкреслити, полягає в тому, що у прийнятті всіх найважливіших рішень єльцинського періоду суспільство і народ не грали абсолютно ніякої ролі.

Що стосується останнього періоду правління Єльцина, то достатньо лише згадати про глибоко антидемократичною чехарді прем'єр-міністрів протягом 1998-99 рр.., А також обставинах, пов'язаних з початком та проведенням нової війни на Північному Кавказу в другій половині 1999 року.

З іншого боку, самі форми єльцинського правління дуже скоро стали нагадувати монархію. В обіг була запущена фраза про "царя Бориса", яка стала загальновживаною, а сам Єльцин завів звичку час від часу призначати собі "наступника", останнім з яких став нинішній виконуючий обов'язки президента В. Путін. І якщо монархічні тенденції не досягли в Росії такої міри, як у деяких центральноазіатських республіках, як, наприклад, в Туркменістані, де Сапармурад Ніязов нещодавно був проголошений довічним президентом, то тільки тому, що в Росії до цих пір дуже сильні почуття протесту проти будь-якої форми деспотизму і самодержавства ^21.

Якщо оглянути загальний характер єльцинського періоду правління і його власних рис як політика, то ми побачимо риси, прямо протилежні тим, які ставляться йому в заслугу. Дуже примітні в цьому відношенні слова А. Коржакова, який був близький до президента ще з часів його опали і перших кроків становлення нового режиму в Кремлі: "... Борис Миколайович разюче швидко був зломлений всім тим, що супроводжує необмеженої влади: лестощами, матеріальними благами, повною безконтрольністю ... І всі обіцяні народу зміни звелися, по суті, до нескінченних перестановок у вищих ешелонах влади. Причому після чергової порції відставок і нових призначень у владу потрапляли люди, все менше схильні слідувати державним інтересам. Вони лобіювали інтереси кого завгодно : комерційних структур, іноземних інвесторів, бандитів, особисті, нарешті. Та й Єльцин все частіше при прийнятті рішень виходив з потреб сімейного клану, а не держави ^"22.

До цього важливо додати тільки, що подібні зміни тільки почасти могли бути пояснені особистими особливостями Єльцина. Швидше, особисті зміни Єльцина були виразом тих об'єктивних тенденцій, у напрямку яких розвивався створений ним режим. Єльцин змінювався і еволюціонував в міру того й у відповідність з тим, які пріоритети реально опинялися в центрі державної політики.

Пошуки спадкоємця - останній, завершальний етап політичної кар'єри Бориса Миколайовича - звів воєдино всі біди єльцинської епохи. Хвороби президента, дефолт 98-го, провал економічної реформи, засилля олігархів, холод у відносинах із заходом ... Єльцин метався, справедливо вважаючи, що в такому вигляді таку невдачливий країну треба віддавати в міцні і надійні руки. Крім міркувань особистої безпеки та безпеки своїх близьких володіли ним і думки більш прозаїчні. Він болісно роздумував про те, хто продовжить його справу, кому більше пощастить. Про що по-справжньому сумно думати, так це про те, що спадкоємця славних справ вибирав хворий Єльцин, людина, не цілком адекватно сприймає дійсність. Все, що відбувається тепер, - в якійсь мірі плід його політичних і особистих ілюзій. Нинішня Росія живе всередині цих галюцинацій.

Втім, останній хід Єльцина став за традицією його перемогою.

Блискучій тактичною перемогою над опозицією. Потужним ударом, які викликали у численних супротивників кремля в стан сумній розгубленості. Червневі вибори 2000 року, до яких приготувалися комуністи та інші конкуренти єльцинського наступника, відбулися в березні. Виграв їх Путін, оскільки ні часу, ні сил, ні коштів, ні політичної волі у його опонентів уже не було. Оголосивши про свою відставку, Борис Миколайович вистелив килимову доріжку до трону своєму наступнику. Знову все склалося так, як він бажав. Знову він виграв. І як завжди, плоди його перемоги суспільство буде розхльобувати багато років поспіль.

Таким чином, можна сказати, що Єльцин трансформуючи суспільство - трансформувався сам, і навпаки, чим більше трансформацій йшло в суспільстві, тим більше трансформувався і сам Борис Миколайович.

Пояснення тут найпростіше, оскільки Єльцин у 1989 - 1992 роках, будучи лідером надій і сподівань простих обивателів, настільки в результаті вріс у суспільство, що оточує її, що інше і помислити важко.

Отже, пропускаючи всі зміни через себе, пробуючи всі реформи в першу чергу на собі, Єльцин не побоявся стати тим першопрохідцем, яких рідко згадують добрим словом, але які на століття залишаються в історії.

2. Політика Б.М. Єльцина всередині країни в 1991-1999 роки

2.1 Росія в епоху першого президентства Єльцина

Після серпневих подій 1991 р., які призвели до повного падіння авторитету союзних влади, а потім і до демонтажу СРСР, Єльцин, обраний ще в червні 1991 р. президентом Росії, отримав можливість самостійно визначати стратегію розвитку Росії, не озираючись на президента і органи влади СРСР.

До осені 1991 р. Намір Єльцина досить визначилися. Вже відразу після обрання президентом Росії в червні 1991 р. він перестав говорити що-небудь позитивне про соціалізм і радянському періоді розвитку країни. Навпаки, цей період оцінювався тільки як негативний, як «трагічний експеримент», відхід з «цивілізованого шляху» розвитку. Своє завдання президент РФ бачив у тому, щоб повернути країну на "цивілізований шлях», тобто розвиватися по шляху провідних капіталістичних країн. Проте термін «капіталістичний шлях» Єльцин ніколи публічно не вживав.

У жовтні 1991 р. на 5 з'їзді народних депутатів РРФСР Єльцин оприлюднив програму «великого реформістського прориву», суть якого полягала в руйнуванні планової державної економіки і перехід до ринкових частнокапиталистическим відносинам.

Програма передбачала: «лібералізацію» цін, тобто звільнення їх з-під контролю держави, відмова від монополії на внутрішню і зовнішню торгівлю; приватизацію і акціонування підприємств з метою створення класу власників; реформування банківської системи; земельну реформу з введенням права купівлі- продажу землі.

Здійснювати цю програму планувалося методами «шокової терапії», які були розроблені групою американських економістів і застосовувалися у Польщі та ряді інших країн Східної Європи з кінця 1980-х рр.. З урахуванням російських умов вони були перероблені групою економістів на чолі з Є. Т. Гайдаром. Мова йшла про те, щоб максимально швидко створити ринкові механізми, які повинні були самі забезпечити оптимальний розвиток країни. Найважливішими елементами шокової терапії були одномоментний відпустку цін і ліквідація держрегулювання економіки.

Єльцин визнав, що майбутні заходи на початку будуть болючими, але заявив, що пропонований їм шлях - єдино можливий в сформованих умовах. Президент обіцяв, що труднощі і позбавлення будуть відчуватися всього лише кілька місяців, і вже з осені 1992 р. почнеться економічне зростання і поліпшення життя росіян ^23.

Для проведення реформ Єльцин запросив і отримав від з'їзду додаткові повноваження строком до грудня 1992 р. У їх числі були право здійснювати реформи президентськими указами, не чекаючи ухвалення парламентом відповідних законів, а також право одноосібно формувати уряд без контролю з боку парламенту. Єльцин отримав згоду з'їзду і на практику призначення президентом голів адміністрацій в суб'єктах РФ.

У листопаді 1991 р. було сформовано уряд на чолі з Б. Єльциним. У нього увійшли так звані «младореформаторів», прихильники радикальних економічних реформ, більшості з яких було трохи більше 30 років: Е. Т. Гайдар, А. М. Шохін, О. Б. Чубайс, А. І. Нечаєв та ін Це було наймолодше уряд за всю історію Росії. Отримавши гарну освіту, майбутні реформатори займалися, як правило, науковою діяльністю. Реального досвіду управління економікою ніхто з них не мав.

Більшість младореформаторів орієнтувалося на зарубіжний досвід. Уряд направив меморандум про вступ Росії в МВФ, по якому в обмін на фінансову підтримку фактично погоджувалося поставити свою політику під контроль МВФ, і запросило 15 західних консультантів на чолі з Д. Саксом допомагати Є. Гайдару.

Чи було в суспільстві розуміння складності перехідного періоду, висувалися чи альтернативні варіанти реформування економіки?

Для відповіді на це питання слід врахувати, що в той момент більша частина росіян надавала Єльцину довіру. Його рішучі заяви про необхідність усунення привілеїв у керівного шару, демократизації суспільного життя, які він робив у період 1987 - 1990 рр.. породжували надію на те, що радикальні економічні реформи будуть проведені в інтересах більшості. Дії Б. Єльцина протягом 1990 - 1991 рр.. проти союзного керівництва і М. Горбачова, яких багато хто сприймав на той час як консерваторів, що заважали поступальному руху вперед, викликали громадську симпатію і підтримку. Авторитет Б. Єльцина після серпня 1991 р. досяг свого піку. Боротьба з «путчистами» створювала навколо його імені ореол борця за вільну, незалежну і демократичну Росію.

Авторитет Єльцина зіграв важливу роль у тому, що на перших порах нова політична еліта змогла домогтися істотний громадської підтримки курсу реформ. Так, згідно з опитуваннями громадської думки, восени 1991 року близько 47% опитаних були готові заради майбутнього процвітання Росії і достатку споживчих товарів терпіти на початковому етапі реформи безробіття, зростання цін, «тимчасове» зниження рівня життя. Тільки 17,8% були налаштовані рішуче проти реформ. Ці результати говорили про те, що люди втомилися від масових дефіцитів попередніх років, від «топтання на місці» у перебудовні часи і готові були дати кредит довіри новій владі в ім'я майбутнього процвітання ^24.

До того ж засоби масової інформації, особливо електронні ЗМІ, розгорнули добре сплановану, потужну, широкомасштабну кампанію за допомогою новітніх РR-технологій, щодня показуючи обивателю «жахи» соціалізму і переваги західноєвропейського та американського стандартів життя.

На цьому тлі суспільної довіри Єльцин не розглядав альтернативні варіанти реформ, і критика супротивників «шокової терапії» звучала глухо. Хоча багато вчених і господарники попереджали, що в умовах високого ступеня монополізації радянської економіки звільнення цін призведе не до зростання конкуренції підприємств за споживача, а до банкрутства більшості підприємств, різкого падіння виробництва, масове безробіття і зубожіння населення. Вони звертали увагу на той факт, що ніде у світі монетаристская модель не була реалізована в чистому вигляді. Навпаки, в усіх розвинених країнах регулююча роль держави велика, а в кризові періоди вона завжди посилювалася. Побоювання викликала і прискорена приватизація, яка не могла бути соціально справедливою.

Слід зазначити, що застосування методів «шокової терапії» аж ніяк не диктувалося економічною обстановкою, тому що незважаючи на всі потрясіння «перебудовних» років, економіка країни на початку 1990-х рр.. працювала нормально. У 1990 р. обсяг продукції промисловості в СРСР був нижче, ніж у 1989 р., всього лише на 1,2%, а в 1991 р. - на 8%. Скорочення відбулося головним чином через зменшення обсягів капітальних вкладень і що почався розриву міжреспубліканських зв'язків. Після провалу ГКЧП у серпні 1991 р. союзні і автономні республіки стали багато гірше виконувати свої зобов'язання по взаємних поставках, що і призвело до скорочення загального обсягу виробництва до кінця 1991 р.

Єдиною серйозною проблемою в цей період була проблема «зайвих грошей». У результаті непродуманих кроків уряду М. Рижкова в 1986-90 рр.. на руках у населення грошей було набагато більше, ніж товарів на прилавках магазинів. Саме надлишок грошей породжував загальний дефіцит товарів, який і створював відчуття глибокої кризи всієї економічної системи. У принципі в уряду Єльцина-Гайдара було багато можливостей «зв'язати» ці зайві гроші, не вдаючись до таких екстремальних засобам як разовий відпустку цін. Наприклад, деякі економісти пропонували просто «заморозити» вклади населення в Ощадбанку на певний період. Політично в тій ситуації Єльцин цілком міг це зробити. Пропонувалося вилучити зайві гроші й шляхом продажу дрібних підприємств сфери обслуговування, торгівлі та харчування. Такі заходи ліквідували б товарна криза і дали б можливість не ламати, а поступово заміщати старі економічні форми і механізми новими: ламаючи старе тільки тоді, коли нове вже працює і працює краще.

Однак цей реформістський шлях не підходив для «младореформаторів» і їхніх західних радників. Вони не без підстав боялися, що, якщо упустити момент зараз, то потім народ не погодиться з рішучою зміною старого ладу. В умовах же осені 1991 р., після психологічного шоку від серпневих подій, пов'язаних з ГКЧП, в Росії нова урядова команда могла робити все: від демонтажу СРСР до демонтажу планової економіки в РФ.

У грудні у зв'язку з руйнуванням СРСР уряд РФ скасував союзні галузеві міністерства, які до цього керували усіма великими промисловими підприємствами Росії. Контроль над економікою Росії з боку держави був відразу загублений. Почалося тотальне розкрадання державних ресурсів, на тлі якого злодійство, яке здійснювалося через кооперативи в попередні два роки, здавалося просто дитячими пустощами.

Така ситуація породила конфлікти в президентському оточенні. У грудні віце-президент А. Руцькой публічно назвав членів уряду «хлопчиками в рожевих штанцях». Президент піддав А. Руцького опалі.

2 січня 1992 реформа стартувала. Незабаром стало ясно, що зростання цін і падіння обсягів виробництва йдуть набагато швидше, ніж очікувалося. Так за перший квартал виробництво за офіційною статистикою впало на 18% (за оцінками експертів - на 28%). До квітня ціни виросли в 17 разів, а не в 3 - 5 разів, як обіцяв Гайдар. Заощадження населення, в тому числі вклади в Ощадбанку моментально знецінилися і фактично виявилися вилученими у населення

У 90% населення країни різко знизився рівень життя. У 10% він різко підвищився. Реформи явно йшли не в інтересах народу.

Такі підсумки викликали критику дій уряду з боку парламенту. При цьому голова Верховної Ради Р. Хасбулатов всіляко відділяв президента від уряду. Критика велася за формулою: «хороший президент, але погане, некомпетентне уряд».

Однак Єльцин твердо підтримував уряд і все більш різко відгукувався про парламент. У квітні напередодні 6 з'їзду народних депутатів РФ Єльцин закликав покінчити з «псевдодемократичними ритуалами» і перейти «на 2 - 3 роки» до президентської республіки. Після цього проурядові ЗМІ стали систематично створювати негативний образ парламенту в очах населення.

На самому з'їзді Єльцин жорстко протистояв спробам встановити контроль з боку парламенту над діями уряду. Ця була повна зміна тих прапорів, під якими Єльцин прийшов до влади. Адже один з головних закидів, що з 1989 р. він кидав на адресу старого ладу, полягав у тому, що реальна влада в СРСР була зосереджена в руках партійно-чиновницької бюрократії, а парламент та інші представницькі органи влади грали декоративні функції ^25.

У травні Єльцин, виступаючи в Череповці, вже прямо заявив: «Цей з'їзд треба розігнати до чортової матері». Всі труднощі реформи все частіше і частіше він пояснював підступами «червоно-коричневих» і бачив вихід у веденні президентської республіки. Щоб зняти з себе звинувачення в прагненні увічнити свою владу, Єльцин заявив, що не буде обиратися на другий термін: «Абсолютно точно можу сказати, що на наступних виборах ... я не буду балотуватися ».

Влітку ситуація в країні продовжувала погіршуватися. Соціологічні заміри показували, що в серпні 1992 р. тільки 6% опитаних вважало, що реформи дають позитивні результати. Опитування показували і падіння особистої популярності президента мінімум в 2 рази в порівнянні з осінню 1991 р.

Восени ніякої стабілізації не настав. Швидке зростання цін на сировину та енергоносії, знецінення грошей привело до того, що в країні стрімко наростав криза взаємних неплатежів промислових підприємств, які до осені 1992 року досягли астрономічної цифри - 3,5 трильйонів рублів. Багато підприємств, не отримуючи грошей за свою продукцію, опинилися на грані краху. Почалися хронічні затримки заробітної плати. Фінансові дірки латали за рахунок різкого скорочення капітального будівництва, оборонного замовлення, а також шляхом простого відмови держави оплатити підприємствам замовлену і вироблену продукцію. До жовтня і ці резерви були вичерпані.

Тоді різко зросла емісія грошей (в 1,8 рази за Ш квартал). Простіше кажучи, держава друкувало гроші, які у вигляді кредитів були видані Центральним банком збитковим підприємствам з тим, щоб вони змогли розплатитися зі своїми працівниками. Однак ці гроші не були забезпечені товарами і лише прискорили інфляцію.

Єльцин став вагатися. На початку жовтня він заявив про те, що потрібно коректування курсу реформ, і розкритикував роботу багатьох міністрів. Однак у цей момент він зіткнувся з чіткою позицією західних країн, які зумовили свою допомогу Єльцину продовженням реформ, що проводяться Гайдаром. Росія отримувала в цей період велику «гуманітарну допомогу», а головне згоду Заходу відстрочити виплати по тим, боргами, які залишилися після Радянського Союзу.

В кінці жовтня Єльцин знову виступив з підтримкою курсу Гайдара і обрушився на парламент: «Пора закінчувати постійно йти назустріч Верховній Раді, не отримуючи від нього взаємності. Пора владу застосувати ^»26.

До кінця року прийшла пора підбивати підсумки політики шокової терапії. За 1992 р. оптові ціни на продукцію паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) зросли у 80 разів, загалом по промисловості - в 34 рази. У результаті більшість підприємств виявилися не здатними платити за енергію та сировину і різко скоротили виробництво. За офіційними даними Держкомстату обсяг промислового виробництва впав за 1992 рік на 20%.

Ще більш значним було падіння виробництва на підприємствах військово-промислового комплексу (ВПК). Державне оборонне замовлення було різко скорочено і не оплачено повністю. Розпочався розвал сектора економіки, який володів унікальними технологіями та першокласними фахівцями, і продукція якого успішно конкурувала на світовому ринку. Тепер же Росія стала скорочувати експорт озброєнь і віддавати цей ринок своїм конкурентам.

Складна ситуація склалася в агропромисловому комплексі. В умовах інфляції і швидкого зростання цін на паливо, техніку і добрива великі господарства стали скорочувати виробництва продукції. Урядова ставка на фермерські господарства не виправдалася. Фермери не могли компенсувати спад у великих колгоспах і радгоспів. Росія стала швидко втрачати продовольчу безпеку, збільшуючи імпорт сільськогосподарської продукції. Положення в істотній щаблі рятували зусилля міського населення, яке у своїй масі стало брати садово-городні ділянки і вирощувати картоплю та інші овочі, розводити дрібну птицю і т.п.

Величезні фінансові втрати мали місце в результаті лібералізації зовнішньої торгівлі та встановлення завищеного курсу долара по відношенню до рубля. Експортери за безцінь продавали російські ресурси за кордон і залишали там велику частину виторгу. За найскромнішими оцінками за 1992 р. із країни незаконно було вивезено 20 млрд. дол

У підсумку за даними Держкомстату обсяг ВВП впав за 1992 рік на 20%.

Різко скоротився рівень життя населення. При зростанні середньої зарплати в 10 разів, рівень цін на товари народного споживання та послуги в середньому збільшився в 26 разів, а на основні продукти харчування майже у 100 разів. Співвідношення між доходами 10% самих бідних і 10% найбагатших росіян склало 1:11, що означало збільшення розриву в доходах в 3 рази (в кінці 80-х було 1:3,5). Реформи особливо сильно вдарили по працівникам бюджетної сфери. Різко погіршилося становище вчених і викладачів, працівників охорони здоров'я та культури. У 1992 році в комерцію пішли 90 тис. наукових працівників. Чисельність науково-педагогічних працівників скоротилася на 27%.

У Росії вперше за післявоєнний період відбулося абсолютне скорочення чисельності населення, і це незважаючи на приїзд сотень тисяч росіян і російськомовних з колишніх союзних республік, де їм стало погано жити після демонтажу СРСР. Підвищена смертність говорила про те, що людям важко було пристосуватися до нових умов життя.

У грудні 1992 р. відбувся 7 з'їзд народних депутатів РФ, де політика уряду була піддана різкій критиці. З'їзд зажадав, щоб кандидатура глави уряду відповідно до Конституції була затверджена з'їздом. Тоді 10 грудня Єльцин звернувся до громадян Росії і повідомив їм, що консервативні сили виступили проти реформ, які нібито «тримають країну всі останні місяці від економічної катастрофи». Він запропонував негайно провести референдум з питанням: кому народ довіряє проводити реформи президенту чи нинішньому з'їзду.

Після цієї заяви президент покинув з'їзд, закликавши своїх прихильників піти за ним. Помічники президента Г. Бурбуліс і С. Шахрай, планували цю акцію, вважали, що майже половина депутатів піде за президентом, після чого з'їзд не буде мати кворуму, і отже, його буде просто можна закрити. Однак всупереч розрахункам за президентом прозвучало тільки близько 150 депутатів, причому деякі потім повернулися назад. 715 депутатів залишилися в залі засідань з'їзду. Єльцину не вдалося перервати і пряму трансляцію засідань з'їзду. Після короткої перерви вона відновилася. Викликані на з'їзд силові міністри перед телекамерами заявили про свою вірність Конституції. Стало ясно, що розігнати з'їзд не вдасться.

Єльцин пішов на компроміс. Гайдара відправили у відставку. На пост прем'єра Єльцин запропонував кандидатуру В. Черномирдіна. З'їзд погодився, доручивши Черномирдіну провести істотну корекцію курсу реформ. Багатьом здавалося, що здоровий глузд переміг, період ризикованих експериментів і жорсткої конфронтації закінчений.

Зміна голови російського уряду і загальні підсумки грудневого з'їзду Рад викликали тривогу у західних спонсорів російських «реформ». У Москві 3 січня відбулася зустріч президента США Дж. Буша і Б. Єльцина. Зустріч проходила у вузькому колі, але пізніше її матеріали стали відомі пресі. Вони показують характер відносин між президентами Росії та США. На питання Буша про те, «наскільки нова урядова команда готова продовжувати справу реформ», Єльцин відповів, що з 40 членів кабінету замінено тільки 4 і ці люди «не дадуть голові уряду Черномирдіну відхилитися від реформаторського курсу». Єльцин охарактеризував Черномирдіна як людини, яка «вірний президентові», хоча і «схильний допускати ухил у бік виробництва на шкоду бюджетним питань, але у нього є противага в особі Б. Федорова, який до цього працював в Лондонському банку реконструкції та розвитку».

Єльцин підкреслив, що всі силові міністри «твердо стоять на стороні президента». Особливо виділив міністра оборони П. Грачова, охарактеризувавши його як людину, який виступає «за скорочення нашого потенціалу озброєнь». Торкаючись долі міністра закордонних справ А. Козирєва, Єльцин сказав наступне: «Ви просили залишити на місці Козирєва, і я виконав ваше прохання» ^27. Буш висловив задоволення почутим і обіцяв підтримку, за умови продовження колишнього курсу. Єльцин виконав обіцянки, дані Бушу. Незабаром Черномирдін прийняв правила гри, встановлені МВФ.

Парламентська опозиція відчула себе обдуреною і зажадала скликання нового з'їзду народних депутатів з тим, щоб прийняти більш адекватні заходи для корекції курсу реформ. У принципі, це було можливо в рамках чинної Конституції РФ, згідно з якою з'їзд народних депутатів був «вищим органом державної влади РФ, ... здатним вирішити будь-яке питання, віднесене до відання РФ ».

Єльцин це розумів і тому форсував підготовку нового варіанту конституції, який перетворював Росію в жорстку президентську республіку. Одночасно він продовжив пропагандистську війну, спрямовану на дискредитацію депутатського корпусу через електронні ЗМІ. Позбутися від депутатського контролю було необхідно і тому, що країна вступала у вирішальний етап приватизації.

Закони про приватизацію були прийняті Верховною Радою РФ ще 3 липня 1991 р.: «Про приватизацію державних і муніципальних підприємств РФСР» і «Про особисті приватизаційних рахунках в РФСР» ^28. Відповідно до них, передбачалося, що приватизація повинна бути рівною для всіх. Проведення приватизації здійснювалося безкоштовно за рахунок виділення кожному громадянину Росії приватизаційного чека в Ощадному банку, який можна було використовувати тільки на покупку різної державної власності. Чеки повинні були бути іменними.

Однак влітку 1992 р. уряд змінив умови приватизації. Політику приватизації виробив голова Держкоммайна А. Чубайс. Її суть полягала в тому, щоб на першому етапі отримати згоду народу на масову приватизацію, пообіцявши всім шматок державної власності, а потім передати цю власність в руки небагатьох «ефективних власників». За пропозицією А. Чубайса президент своїм указом від 14 серпня 1992 р. перетворила іменні приватизаційні рахунки в знеособлені ваучери, в «документи на пред'явника». Цей указ став одним з найважливіших економічних рішень президента, і він створював досить суперечливу ситуацію. З одного боку, відкривав шлях до концентрації власності в руках небагатьох, з іншого боку, позбавляв законної грунту процес приватизації, оскільки президент не мав право змінити норму закону своїм указом.

Ваучерна приватизація повинна була скласти перший етап приватизації. Вона проходила з 1 жовтня 1992 р. по 1 липня 1994 Кожен отримав приватизаційний чек номінальною вартістю 10 тис. рублів. Вартість ваучера визначалася в кінці 1991 р., шляхом ділення вартості приватизованих підприємств на кількість жителів. Однак після лібералізації цін в умовах галопуюче інфляції ваучер швидко знецінювався. Якщо в кінці 1991 р. на 10 тис. руб. теоретично можна було купити автомобіль «Жигулі», то до осені 1992 р., коли почалася видача ваучера - тільки 5 пляшок горілки.

Мільйони людей, що позбулися заощаджень в результаті інфляції 1992 р., прагнули швидше продати ваучери, оскільки їх реальна вартість постійно падала. Навесні 1993 р., коли ваучери отримала основна маса населення, 10 тис. рублів володіли купівельною спроможністю еквівалентної 30 рублям в цінах 1991 р. Скупили ваучери ті, хто мав значний стартовий капітал, а також ділові зв'язки для вигідного вкладення приватизаційних чеків. Ті, хто не мали зв'язків вкладали їх в інвестиційні (ваучерні) фонди (до 30% ваучерів), чекаючи обіцяних стабільних дивідендів. Однак багато фондів збанкрутували або просто обдурили вкладників, сховавшись від їхнього гніву.

У 1992 р. за ваучери йшла в основному приватизація сфери торгівлі та послуг (близько 40 тис. підприємств). З майже 5 тис. великих промислових підприємств у 1992 р. було приватизовано близько 600. У 1993 р. стали продаватися і дуже великі підприємства. Так, гігантський «Уралмаш», на якому працювало 100 тис. працівників був проданий за ваучери, еквівалентні за сумою 2 млн. доларів, що дорівнювало вартості маленької пекарні в американській провінції. Серйозні нарікання викликала законність процедур ваучерної приватизації. За офіційними даними Міністерство внутрішніх справ за 1993 рік у сфері приватизації було скоєно 27 тисяч злочинів. Це означало, що з 107 щодня приватизованих підприємств на 87 скоювалися злочини.

Характер йде приватизації та політика уряду Черномирдіна знову загострили конфлікт між президентом і парламентом. У березні 1993 р. відбувся позачерговий 8-й з'їзд народних депутатів РФ, який скасував всі додаткові права раніше надані президенту. Президент зробив хід у відповідь 20 березня, коли в обігу до країни заявив про те, що підписав Указ про введення особливого порядку управління країною (ОПУС): Росія повинна управлятися указами президента, а парламенту заборонялося приймати закони, що суперечать цим указам. Єльцин обіцяв провести через місяць референдум, на який виносив питання про довіру президентові, а також проект нової Конституції, підготовленої його командою. Проте Конституційний суд негайно оцінив указ про опус як спробу державного перевороту. У цих умовах силові міністри знову ухилилися від підтримки президента, а секретар Ради Безпеки РФ Ю. Скоков взагалі відмовився завізувати указ.

Терміново зібрався новий з'їзд народних депутатів РФ. Він мав усі підстави для позбавлення влади Єльцина, але глава парламенту Р. Хасбулатов шукав компроміс. З'їзд і закінчився компромісом. Єльцин визнав прорахунки в проведенні реформ. З'їзд не прийняв рішення про відмову Єльцина від посади і перенесла питання про довіру на референдум. За заявою начальника президентської охорони О. Коржакова, вже тоді була готова операція силового розгону з'їзду, що включала використання хімічних засобів для «викурювання» депутатів з Білого Дому, але компромісні підсумки з'їзду зробили її непотрібною.

Референдум був вигідний президенту, оскільки громадська думка країни багато в чому визначалася позицією електронних ЗМІ, які були повністю йому підконтрольні. І в ході підготовки до референдуму вони справді відіграли вирішальну роль.

Підготовка йшла за планом, розробленим Г. Бурбулісом. Ось деякі фрагменти з цього плану: «... Використовувати на ТБ своїх людей. Створити для них перевагу шляхом кількісного переваги. ... Діяти через підставних осіб. Готувати для них тексти. Використовувати робітників, фермерів, студентів. ... Показати, що реформи планувалося проводити з соціальною спрямованістю, але в цьому перешкоджали народні депутати. ... Підготувати ряд указів Президента з обіцянками людям поліпшити життя у вересні і раніше. ... Гайдару, Козирєву підтримувати зв'язок з закордонними колегами, просити у них ідеологічної та матеріальної підтримки. ... Волкогонова попрацювати у військових частинах ... Провести соціологічне опитування. Використовувати його в цілях психологічної обробки населення ^»29.

Важливу роль зіграла тактика відомості проблеми вибору курсу реформ до особистого конфлікту між «російським Єльциним» і «злим чеченів» Хасбулатовим.

Перед квітневим референдумом Єльцин підписав багато указів, у яких роздав обіцянок різним верствам населення та регіони на 13 трильйонів рублів - величезну суму, ніяк не передбачену в бюджеті. Багато говорилося і про те, що в разі перемоги Єльцина, Захід готовий надати велику допомогу для підтримки проведених їм реформ.

Референдум дав суперечливий результат. На перші два питання про довіру президенту і підтримку курсу реформ позитивно висловилося більше половини прийшли на референдум (58,7% і 53%), але менше половини, що мали право голосу. Це означало, що рішення мають не конституційний, а інформаційний характер. На третій і четвертий питання (про дострокове переобрання і президента і депутатів) також не було отримано конституційно значимих результатів. За дострокові вибори президента і депутатів висловилися відповідно 49,5% і 67,2%.

Для Єльцина такі підсумки референдуму були і програшем, і виграшем. Програш полягав у тому, що конституційної підстави для розпуску з'їзду президент не отримав. Виграш в тому, що більшість з кількості голосуючих підтримали курс президента. Правда в регіональному розрізі перемога була менш переконливою: проти президента проголосували більшість жителів у 43 регіонах Росії.

Тим не менш, Єльцин вирішив представити справу як свій безумовний виграш і проводити свою лінію без оглядки на з'їзд. У цих цілях у червні він скликав в обхід парламенту так зване Конституційне нараду, де переважали його прихильники, і погодив на ньому свій варіант президентської конституції. Цей варіант Єльцин планував винести на референдум.

Однак він боявся проводити другий референдум, не усунувши з'їзд і парламент, оскільки депутати підготували свій варіант конституції. Крім того, комуністи зібрали необхідну кількість голосів громадян для винесення на референдум соціалістичного варіанту конституції. У таких умовах президентський проект міг не зібрати навіть відносної більшості від кількості голосуючих. А за законом було необхідно зібрати не менше половини від загального числа громадян, що мали право голосу. Вже квітневий референдум показав, що Єльцин не зможе отримати так багато голосів на користь свого проекту.

Ситуація ускладнювалася і тим, що після квітневого референдуму уряд тихо запропонувало «коригування» бюджету, за якою не тільки не фінансувалися квітневі обіцянки президента, але й раніше заплановані соціальні витрати скорочувалися на 40%, інвестиції на 60%. Таким чином до кінця року економічна ситуація в країні повинна була серйозно погіршитися. Отже, Єльцин мав встигнути розігнати опозиційний парламент до того, як люди усвідомлюють квітневий обман. І на цей раз президент уже повинен був йти до кінця, оскільки чергова невдала спроба державного перевороту не могла не призвести до його зміщення.

21 вересня Єльцин видав новий указ про припинення повноважень народних депутатів. На початку розвиток подій нагадував березневий криза: президента не підтримали регіони, Конституційний суд оцінив дії Єльцина як неконституційні і достатні для його відсторонення від посади президента, більшість народних депутатів стійко трималися в Білому домі, який оточувала велика юрба прихильників парламенту.

Однак цього разу президент був підготовлений краще. Прихильників парламенту вдалося спровокувати на різкі кроки, які були використані як привід для збройного розгрому опозиції за допомогою спеціально підготовлених частин. Провокаційний обстріл прихильників парламенту снайперами з будівлі мерії став сигналом до штурму мерії. Безкровний успіх цього штурму створив ейфорію успіху і викликав похід групи прихильників парламенту до телецентру в Останкіно, з метою отримати прямий ефір. Там демонстрантів вже давно чекали ... Незабаром добре режисирував телекадри показали всій країні, що люди депутата генерала А. Макашева вбили одного журналіста та одного солдата з підрозділу «Витязь», який охороняв будівлю. Це було брехнею, але Єльцин негайно звинуватив парламент у тому, що той давно підготував і здійснює тепер озброєний «фашистсько-комуністичний» заколот силами «найманих бандитів», які «сіють смерть». На наступний день танки розстріляли Білий дім, а потім спеціальні підрозділи бійців «зачистили» будинок, розправившись його захисниками. Керівництво парламенту і депутати були врятовані бійцями спеціального підрозділу «Альфа», які вивели їх з палаючої будівлі. За наказом Єльцина Хазбулатов, Руцькой та інші видатні учасники подій були арештовані.

Проведене згодом прокуратурою секретне розслідування подій навколо Білого дому показало, що жодна людина не був убитий зі зброї, що належав його захисникам. У той же час, за даними опозиції, в подіях 3 - 4 жовтня президентські війська вбили 2743 чол. Офіційна цифра, повідомлена Генеральною прокуратурою, багато менше: 146 загинуло, 598 поранено; втрати президентських сил склали 13 чол. убитими, з них 11 загинули від пострілів своїх снайперів, 2 - за нез'ясованих обставин.

Єльцин оцінив жовтневі події 1993 р. як перемогу демократії.

Після розгону російського парламенту Єльцин прийняв всіх заходів до того, щоб законодавчо закріпити у своїх руках максимум політичної влади. Команда президента швидко підготувала відповідний проект Конституції РФ і 12 грудня 1993 винесла його на референдум як безальтернативного варіанту.

Референдум проходив у специфічних умовах. В порушення чинного законодавства Єльцин своїм указом від 15 жовтня 1993 змінив порядок підведення підсумків референдуму: для схвалення конституції стало достатнім отримання не більшості голосів від числа громадян, які мають право голосу, а від числа з'явилися на референдум.

Центральна виборча комісія була створена президентом з числа осіб, які підтвердили свою лояльність під час жовтневого конфлікту з парламентом. Її очолив М. Рябов.

Повний текст проекту Конституції був опублікований обмеженим тиражем. Більшість громадян його просто не бачили. Основним джерелом інформації були електронні ЗМІ, які напористо агітували за президентський проект.

Після референдуму Центральна виборча комісія офіційно оголосила про те, що на вибори стало 54,8% від числа громадян, що мали право голосу, та 58,4% з них (32,9 млн.) проголосували за Конституцію. Таким чином, вона була схвалена менш ніж однією третиною громадян, що мали право голосу (106 млн. чол.) Потім стало відомо, що в 24 суб'єктах РФ проект Основного закону не набрав необхідної кількості голосів навіть за квотою, встановленою указом президента. Конституція не отримала схвалення в 12 з 21 республік РФ. Останнє було особливо тривожно, оскільки зачіпало проблему єдності РФ. Так, в Чечні, що оголосила про свою незалежність ще в 1991 р., референдум не проводився взагалі. Проти конституції РФ голосували більшість виборців Адигеї, Башкортостану, Дагестану, Карачаєво-Черкесії, Мордовії, Туви, Чувашії. У Комі, Татарстані, Удмуртії і Хакасії у виборах брало участь менше половини виборців, що мали право голосу

У 1997 р. колишній прес-секретар президента В. Костіков визнав у своїх мемуарах, що результати референдуму були «підправлений». Він розповів про те, як зустрів голови Центрвиборчкому М. Рябова біля кабінету Єльцина одразу після голосування. Рябов показав йому папір, де було написано, що за конституцію голосувало «більше 50% виборців, які взяли участь у голосуванні». Але після наради з Єльциним у зведенні Центрвиборчкому говорилося вже про те, що близько 60% виборців підтримали Конституцію. Через чотири місяці після голосування виборчі комісії знищили всі виборчі бюлетені.

Тим не менш, Єльцин вирішив своє завдання. Конституція надала йому повноваження, які перевершували повноваження президентів таких президентських республік, як США і Франція. Єльцин отримав право визначати «основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави», видавати укази і розпорядження, «обов'язкові для виконання на всій території РФ», призначати всіх міністрів. Хоча главу уряду він міг призначити лише за згодою Держдуми, реальні можливості для депутатів проявити твердість у відхиленні запропонованих президентом кандидатур були обмежені: триразове відхилення дозволяло президенту розпустити Думу.

Єльцин отримав фактичну можливість формувати всю судову гілку влади, оскільки за Конституцією саме президент пропонує кандидатури на посади суддів у вищі судові інстанції, а також безпосередньо призначає суддів у всі інші федеральні суди. Він встановив повний контроль над Збройними силами країни, отримавши право призначати вище командування і т. п.

Процедура відсторонення президента від посади була обставлена ​​практично нездоланними перепонами. З такою Конституцією Єльцин не боявся ніякої опозиції, в тому числі і парламентської.

Парламентські вибори. Відповідно до нової Конституції російський парламент тепер називався Федеральними Зборами, яке складалося з нижньої палати - Державної Думи і верхньої палати - Ради Федерації. Головною функцією Думи було прийняття законів. У Думу обиралося 450 депутатів, половина за списками виборчих об'єднань (партійними списками), половина по одномандатних округах. Головною функцією Ради Федерації було здійснення контролю за характером законів, прийнятих Думою.

Висновки депутатів до Державної Думи та Ради Федерації проводилися одночасно з референдумом по Конституції 12 грудня. Особливість виборів полягала в тому, що ці органи не були передбачені діяла Конституцією, а нова тільки приймалася в цей же день. Іншими словами, якщо б вона не була прийнята, то депутати були б обрані в неконституційні органи. Тому Єльцин мав будь-яку ціну отримати позитивний результат за конституційним референдуму. День референдуму і день парламентських виборів були поєднані тому, що влада боялися неявки на референдум більшості виборців. А прагнення проголосувати за свою партію приводила людей 12 грудня до виборчих урн.

На виборах 1993 р. несподівано успіх випав на долю Ліберально-демократичної партії (ЛДПР) - партії В. Жириновського, що отримала 23% голосів виборців. ЛДПР не мала сильних і впливових організацій на місцях, але мала харизматичного лідера. Своїми різкими заявами, показною рішучістю швидко виправити ситуацію Жириновський приваблював багатьох людей. Вони вважали, що сильна неабияка особистість зможе краще захистити їхні інтереси, ніж політики з колишньої «обойми».

Комуністична партія (КПРФ), яка мала найрозвиненішу загальноросійську структуру, отримала за партійним списком всього 12,5%.

Третьою за значенням опозиційною партією стала Аграрна партія Росії (АПР), яка отримала 7, 99% голосів за партійним списком.

Оскільки ЛДПР не прагнула до створення єдиного опозиційного блоку з КПРФ і АПР, тому позиції лівих у Думі даного складу були слабкими.

Президентська команда напередодні виборів робила головну ставку на блок «Вибір Росії», очолюваний Є. Гайдаром. Однак блок отримав лише 15,5% голосів. Для блоку, який мав у своєму розпорядженні величезними фінансовими і пропагандистськими ресурсами, такий результат був більш ніж скромним.

Крім названих виборчих об'єднань необхідний 5% бар'єр для обрання в Думу пройшли ще ряд центристських блоків і партій, таких як Рух «Жінки Росії» (8,1%), «Блок: Явлінський - Болдирєв - Лукін» (7,8%), Партія Російського єдності і згоди (6,7%), Демократична партія Росії (5,5%).

Відповідно до Конституції вибори проводилися також за так званим одномандатних округах. Вся країна була розбита на 225 округів, приблизно рівних за чисельністю населення. У кожному окрузі міг бути обраний лише один депутат. Боротьба в більшості округів була дуже напружена, тому що в середньому на одне депутатське місце претендували по 8 кандидатів.

Вибори не проводилися у Чечні (не висунуто кандидатів) і в окрузі N25 у Татарстані (висунутий тільки 1 кандидат). Вибори провалилися в інших 4 округах Татарстану (явка менше 25%). У результаті в Думу було обрано 219 депутатів від одномандатних округів. Приблизно половина з них йшли як безпартійні, а половина належала до тих чи інших партій.

Партійні угруповання в Думі були посилені за рахунок кандидатів, що пройшли по одномандатних округах, але це не змінювало загальної картини.

Підсумки виборів фактично з'явилися поразкою Гайдара і його команди, авторів і виконавців радикальних економічних реформ. У той же час дуже обмежені можливості були у лівих партій (КПРФ і АПР). Велика частина депутатів займало центристські позиції. Багато що залежало від того, як поведе себе фракція Жириновського, що набрала найбільше голосів за партійними списками.

Влада і суспільство в 1994 - 1995 рр..

У лютому 1994 р. у відповідність з положенням нової Конституції Єльцин звернувся до депутатів Федеральних зборів з щорічним посланням Президентським. У своєму Посланні він визнав, що реформи йдуть з величезними витратами і пообіцяв, що в політику будуть внесені суттєві корективи, пов'язані з посиленням ролі державного регулювання. Такі визнання були викликані тим, що підсумки трьох років його президентства виявилися катастрофічними. Національний дохід Росії за 1991 - 1993 рр.. зменшився на 40%. Обсяг промислового виробництва на 32%. Рівень життя населення скоротився в 2 рази. Єльцин знав і про те, що його особистий рейтинг впав до 15%.

Падіння популярності було особливо неприємно у зв'язку з тим, що восени 1993 р. напередодні розгону парламенту Єльцин дав публічну обіцянку провести дострокові президентські вибори в червні 1994 р. Хоча ця обіцянка не мало юридичної сили, але політичною проблемою для президента воно залишалося, що спонукало його до певних маневрів. Навесні 1994 р. Єльцин підписав з групою лояльних до нього партій і громадських рухів так званий «Договір про суспільній злагоді», в яке включив положення про недоцільність дострокових президентських виборів. Думка інших значення не мало.

Перші місяці роботи парламенту показали, що там переважали депутати, з якими уряд міг домовитися, що й забезпечувало можливість проведення урядового курсу в рамках парламентської демократії без будь-якої відверто жорсткої демонстрації сили президентської влади. Певне уявлення про те, як уряд домовлявся з депутатами, дає помічник президента Г. Сатаров: «Відсутність у Думі пропрезидентського (проурядової) більшості змушувало виконавчу владу вдаватися до« нестандартним »ходам для« продавлювання »своїх рішень. Фактично це зводилося в тій чи іншій мірі до підкупу у вигляді роздачі пільг, преференцій і т. п. для комерційних структур, що стояли за депутатськими фракціями (групами) ^»30.

У результаті таких маневрів у 1994 р. ніяких кардинальних змін у соціально-економічній політиці президента не відбулося.

Не можна сказати, що Єльцин нічого не робив. Він намагався зробити деякі кроки з подолання найбільш негативних наслідків реформ, і доля цих спроб вельми показова. Так Єльцин, усвідомивши згубність для Росії наростаючою витоку капіталів за кордон, доручив Центробанку РФ і Державному митному комітету провести моніторинг розрахунків з експорту. За 1994 р. було виявлено 8 тисяч випадків неповернення експортної виручки, але заведено всього 200 кримінальних справ, з яких до суду дійшли одиниці. У 1995-му під час перевірки експортних контрактів на загальну суму 73 млрд. доларів, виявилося, що в Росії повернувся тільки 51 млрд. За даними західних експертів з Росії в цей період по всіх каналах йшло близько 40 млрд. дол. Єльцин не покінчив з такою ситуацією тому, що це означало підняти руку на інтереси нової економічної еліти країни, яка підтримувала його всі ці роки. Це означало піти і проти позиції Заходу, діловим колам якого була дуже вигідна економічна ситуація в Росії. Підтримка Заходу була вкрай важливою для Єльцина.

У середині 1994 р. завершився етап чекової приватизації, в ході якого було приватизовано 75,4% підприємств торгівлі, 66,3% - підприємств громадського харчування, 76,4% - підприємств побутового обслуговування. Великі підприємства в основному перетворилися на акціонерні товариства. Їх приватизація йшла за схемою, коли трудовий колектив зберігав за собою 51% акцій, а решта пішли у вільний продаж за ваучери. У більшості випадків директори держпідприємств стали головами акціонерних товариств і почали поступово скуповувати акції рядових працівників, перетворюючись у великих власників. У результаті ваучерної приватизації 40 млн. громадян стали акціонерами АТ або чекових фондів. Однак доходи рядових акціонерів були дуже незначними, або ж їх взагалі не було.

З літа почався новий етап - грошової приватизації. Державну власність продовжували купувати ті деякі, хто володів інформацією, зв'язками і грошима. Характерною особливістю другого етапу приватизації стало швидке складання нового типу власників, під контроль яких переходили найважливіші підприємства й цілі галузі виробництва. Причому в силу різного роду махінацій ця власність купувалася за вкрай низькими цінами, що збагачувало вузький шар власників, але спустошувало скарбницю країни. Так 500 найбільших приватизованих підприємств Росії вартістю не менше 200 млрд. дол були фактично продані за 7,2 млрд. дол США. Наприклад, автомобільний завод ім. Лихачова в Москві був проданий за 4 млн. дол, у той час як вартість його основних фондів становила на момент продажу не менше 1 млрд. дол

До кінця 1994 р. за наполяганням Думи були підведені загальні підсумки чекової приватизації і першого етапу грошової. Результати виявилися страшними. Державна власність була роздана за копійки. Доходи держави від продажу свого майна склали 1 трлн. рублів, що було в 2 рази менше, ніж доходи від приватизації в маленькій Угорщині. Ласі шматки дісталися іноземцям, в тому числі в життєво важливих галузях промисловості. Депутати думи були обурені. Єльцин перемістив А. Чубайса з посади глави Держкоммайна на посаду віце-прем'єра і призначив головою ДКВ вподобаного йому голову адміністрації Амурської області В. Полеванова, доручивши розібратися з підсумками приватизації. Він став розбиратися і оприлюднив масу неприємних фактів. «Партія влади» почала шалену кампанію проти В. Полеванова, і той був звільнений Єльциним з посади голови ДКВ, пробувши на ньому всього два місяці. Підсумки приватизації залишилися незмінними.

Незмінним залишався і весь курс «реформ». Країна проїдала ресурси, накопичені в радянський період. Ліві фракції Думи намагалися відправити уряд у відставку, але їм не вистачало голосів для цієї акції.

Соціально-економічні підсумки 1994 р. були наступними: у порівнянні з 1993 р. обсяг промислового виробництва скоротився ще на 20%, обсяг сільськогосподарського виробництва - на 12%, обсяг ВВП - 13%.

Однак ніяких серйозних соціальних протестів у країні не було. Після розстрілу парламенту в жовтні 1993 р., більшість людей не вірили в можливість що-небудь змінити у своїй долі, не вірили в це і лідери опозиції.

Чеченська війна.

Наприкінці 1994 р. ситуацію в країні різко ускладнила що почалася війна в Чечні. Чеченська війна стала закономірним наслідком розвалу СРСР і стала лише одним з кривавих конфліктів, що спалахнули на пострадянському просторі. У цих конфліктах вже до початку 1994 р. загинуло близько 150 тис. чоловік.

Чеченська війна за своїми масштабами перевершила всі інші конфлікти. Вже восени 1991 р. до влади в Чечні прийшов висунутий сепаратистськими силами генерал Дж. Дудаєв, який оголосив про незалежність Чечні. Російський парламент не визнав законність нової влади в Чечні і її актів про відділення від Росії. Однак реально вплинути на ситуацію в республіці Москва не могла.

Міністерство оборони Росії не змогло навіть вивести з Чечні зброю і бойову техніку Радянської Армії, що знаходилися на території республіки. Чеченські влади безперешкодно здійснили його захоплення. З тим, щоб якось зберегти обличчя, в травні 1992 р. П. Грачов, міністр оборони РФ, узаконив передачу Дудаєву 50% озброєнь, але на ділі в руках Дудаєва опинилися всі літаки, танки, БМП, БТР, артсистеми, зенітно- ракетні комплекси, 90% протитанкових засобів і 80% стрілецької зброї.

Чечня залишалася для Росії одним із суб'єктів РФ з прозорими кордонами. Ситуація ускладнилася швидкої криміналізацією нової влади в Чечні, що також було наслідком криміналізації економіки в Росії. Чечня, не визнає центральну владу, стала зручною зоною для здійснення незаконних операцій чеченськими і російськими підприємцями. Через Грозний йшла незаконна торгівля великими партіями нафти і нафтопродуктів. Великі проблеми виникли і для залізничного сполучення з південними регіонами Росії та її південними сусідами. За даними комісії, створеної Думою, в 1994 р. в республіці було скоєно 405 нападів на потяги з метою грабежу вантажів і пасажирів. Ситуація в Чечні була небезпечна тим, що створювала прецедент, якого хотіли слідувати сепаратистські сили в ряду інших республік Російської федерації.

Москва намагалася повалити Дудаєва силами внутрішньої опозиції, але це не вдалося. Тоді в грудні 1994 р. президент Росії віддав наказ ввести російські війська у Чечню.

Першою великою акцією війни став штурм Грозного, який почався 31 грудня. Операція проводилася силами, не достатніми для прориву добре підготовленої оборони. У результаті головна мета - президентський палац - був захоплений тільки до 19 січня. Повний контроль над містом федеральні війська встановили тільки в березні. За даними Генштабу в боях за чеченську столицю і на підходах до неї федерали втратили 1426 чол. убитими, пораненими 4630, 96 солдатів і офіцерів опинилися в полоні; противник втратив понад 7 тис. убитими, 600 полоненими. Дудаевцев заперечували останні цифри. У ході боїв у Грозному загинуло кілька тисяч мирних жителів.

Протягом березня федерали зайняли великі населені пункти рівнинної Чечні. Потім Єльцин дав добро на ліквідацію баз бойовиків в гірських районах. На середину червня федерали зайняли головні центри опору - Ведено, Шатой, Ножай-Юрт. Основні сили бойовиків були розбиті. Їх загальні втрати, за доповідями федералів, з початку операції склали понад 12 тис. вбитими. У військовому відношенні операція наближалася до завершення.

Однак 14 червня чеченський загін Ш. Басаєва захопив у місті Будьоновську Ставропольського краю близько 1500 заручників у міській лікарні. Після невдалого штурму лікарні спецпідрозділами МВС і ФСБ глава уряду РФ В.С. Черномирдін вступив в контакт з Ш. Басаєвим і домовився про припинення бойових дій в Чечні і початку мирних переговорів. У результаті переговорів сторони прийшли до угоди про обмін полоненими за схемою «всіх на всіх», роззброєння бойовиків при збереженні в селах невеликих загонів самообоорони, виведення федеральних військ і проведення вільних виборів.

Військові дії припинилися з 2 серпня, але обидві сторони не вірили одна одній. Чеченці видали малу частину зброї і полонених. У горах готувалися нові загони бойовиків. 6 жовтня в результаті теракту був важко поранений командувач Об'єднаним угрупуванням федеральних військ в Чечні генерал А. Романов. Війська відновили локальні операцій з силового роззброєння чеченських бойовиків. Війна тривала.

Вона вкрай негативно позначалася на ситуації в російському суспільстві. Більшість громадян Росії, які виросли в умовах міжнаціонального миру, не розуміло, як влада могла довести справу до такої страшної війни. Великі втрати військовослужбовців привели до того, що багато російських матері були проти того, щоб віддавати своїх дітей на службу в армію. Товариство стрясали розмови про страшну корупції, що супроводжувала цю війну.

Війна в Чечні яскраво показала глибокий і всебічний криза Російської держави. Вона відштовхнула від Єльцина і багатьох його колишніх прихильників. В опозиції до президента за чеченським питання опинилася і думська фракція Є. Гайдара, що викликало розкол в її рядах.

У результаті в Думі в 1995 р. вперше виникло загальне невдоволення політикою Єльцина, хоча воно харчувалося різними мотивами. У цій обстановці ліві поставили питання про необхідність відправити президента у дострокову відставку. Вже 25 січня 1995 на тлі страшних подій у Грозному депутати КПРФ запропонували включити до порядку денного питання про відповідність Єльцина займаної посади Верховного Головнокомандувача. Пропозиція не пройшла. Підсумки голосування добре характеризують розстановку партійно-політичних сил в Думі. За цю пропозицію проголосували всього 99 депутатів, в тому числі по фракціях: КПРФ - 42; АПР - 30; ВР - 10; РП - 6; НРП - 3; ЖР - 2; ЯБЛ - 2; ЛДПР - 1; ПРЕС - 1; ДПР - 0. Проти проголосував 31 депутат, у тому числі 21 з фракції ЛДПР, ВР - 7; ДПР - 1; ПРЕС - 1). Утрималися - 4 (ВР - 2; НРП - 1; ЛДС - 1) ^31. Всього в голосуванні брали участь 133 особи. Решта депутатів просто у голосуванні не брали участь, взагалі не з'явившись в Думу, або не будучи присутнім на цьому конкретному засіданні.

Вдруге питання про імпічмент президента виник після захоплення терористами заручників у м. Будьонівську 14 червня 1995 і подальшого збройного штурму лікарні з заручниками, який був здійснений з його санкції. Однак і цього разу питання не було включене до порядку денного. Отже, на боротьбу з президентом у опозиційних партій явно не хапала сил.

Уряду вони доставили дещо більше клопоту. 21 червня 1995 Дума 234 голосами висловила Уряду недовіру і прийняла три поправки до Конституції, які наділяли Думу контрольними функціями, правом затвердження силових міністрів і правом виносити кваліфікованою більшістю рішення про недовіру окремим міністрам, що тягнуть їх відставку. Однак після роботи урядових лобістів з депутатами Дума 1 липня знову голосувала і не підтвердила своє рішення про недовіру Уряду. Потім Рада Федерації відхилив поправки до Конституції. Після цього епізоду думські партії та урядові сили зосередилися на підготовці нових парламентських виборів, призначених на грудень 1995

Чеченська війна лягла важким тягарем і на економіку Росії, вимагаючи додаткових величезних коштів. У зв'язку з цим в країні створилася сприятлива обстановка для подальшого розтягування державної власності. У 1995 р. уряд взяв великі кредити в приватних банків під заставу акцій найбільш цінних державних підприємств. Дуже часто банки видавали кредити уряду ... з так званих тимчасово вільних бюджетних (тобто державних) коштів, розміщені різними державними установами в цих же приватних банках. Потім уряд не зміг під час повернути взяті кредити, і заставні акції держпідприємств стали власністю приватних банків.

Економічні підсумки 1995 р. були наступними: обсяг промислового виробництва скоротився на 3,3%, а продукції сільського господарства на 8%, ВВП - на 6%, реальні грошові доходи населення - на 16%.

Вибори в Думу 2 скликання. У цих умовах в країні пройшли чергові вибори депутатів до Державної Думи, викликані тим, що перша Дума була обрана лише на два роки (1994 - 1995).

Вибори відбулися 17 грудня 1995 Найбільше число голосів за партійним списком отримала Комуністична партія РФ - 15.4 млн. голосів виборців (22.30%) і 99 депутатських мандатів, а також комуністи перемогли на виборах у 58 одномандатних округах. КПРФ різко розширила свій електорат в порівнянні з виборами грудня 1993

Друге місце зайняла партія Жириновського, що отримала 7.7 млн. голосів або 11.18% і 50 мандатів за партійним списком, і ще 1 мандат в одномандатному окрузі. Фактично це була поразка, оскільки відсоток голосів, поданих за ЛДПР, був у 2 рази менше, ніж у 1993 р. Проте вибори показали, що в Росії існує великий відсоток «протестного» електорату, якому була симпатична постать В. Жириновського.

На третьому місці опинилося рух «Наш дім - Росія», очолюване головою уряду В. Черномирдіним. Цей рух було створено напередодні виборів і увібрало в себе багатьох представників регіональних владних структур і в ході передвиборної кампанії відкрито використовувало всі важелі центральної та місцевої виконавчої влади. Однак на виборах НДР отримав лише 7 млн. голосів або 10.13% і 45 мандатів за партійним списком і провів лише 10 депутатів в одномандатних округах (з 108 кандидатів від цього блоку).

На четверте місце вийшло рух «Яблуко» на чолі з Г. Явлінським. Воно набрало 4,8 млн. голосів або 6,8% і 31 мандат за партійним списком. Крім того, 14 яблучників перемогли в одномандатних округах.

Повний провал зазнала головна партія «радикальних реформаторів» - партія «Демократичний вибір Росії» на чолі з Є. Гайдаром. Перед парламентськими виборами 17 грудня 1995 партія разом з кількома дрібними ідейно близькими угрупованнями (Селянська партія Росії, Російська партія соціальної демократії і т. д.) сформувала єдиний блок кандидатів «Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи». На виборах список ДВР набрав лише 3,86% голосів, не зумівши подолати п'ятивідсотковий бар'єр, проте 10 членам партії вдалося пройти по одномандатних округах. Невдача спіткала Гайдара і його прихильників незважаючи на те, що вони істотно поміняли свої колишні гасла. Якщо на парламентські вибори 1993 р. «деморосси» йшли під гаслом «Свобода, власність, законність», то на виборах 1995 гасло ДВР звучав як «Мир, добробут, справедливість». Проте виборці не повірили в те, що Гайдар і його прихильники здатні принести Росії мир, добробут і тим більше справедливість.

АПР також не змогла подолати п'ятипроцентний бар'єр, отримавши всього 3,78% голосів. Експерти вважають, що більшість виборців, які підтримали АПР в 1993 р., на цей раз проголосували за КПРФ. Тим не менше 20 представників АПР пройшли в Думу другого скликання по одномандатних округах. Разом з приєдналися до них незалежними депутатами і «вихідцями» з фракції КПРФ вони утворили Аграрну депутатську групу, керівником якої став заступник голови АПР Микола Харитонов.

У цілому думські вибори показали наростання опозиційних настроїв у країні і зміцнення позицій опозиційних партій. Винуватцями за жорсткі реформи виборці зробили Гайдара і його партію.

У той же час все політичне життя 1994 - 1995 рр.. свідчила про те, що величезні повноваження, дані Конституцією президенту, дозволяли йому зберігати колишній курс «радикальних реформ», незважаючи на зростаючий протест з боку населення. Таким чином, головна політична боротьба очікувалася в наступному 1996 р. - році чергових президентських виборів.

2.2 Росія в епоху другого президентства Єльцина

Влітку 1996 р. минав термін перебування Б. Єльцина на посаді президента Росії. Підсумки його президентства були наступними. Обсяг промислового виробництва скоротився більш ніж в 2 рази. Найбільш глибоким був спад у машинобудуванні. Так, наприклад, потужності з виробництва тракторів і зернозбиральних комбайнів були завантажені в 1996 році лише на 5 - 8%, тому постачання тракторів сільському господарству склали в цьому році тільки 6,2% рівня 1988 року, а зернових комбайнів - 0,1%. Така ситуація з сільгосптехнікою негативно позначилася на обсязі продукції сільського господарства. Він скоротився за роки реформ - на 35-40%. Країна втратила продовольчу незалежність: 40% продуктів харчування надходили по імпорту. Виробництво зерна за п'ять років реформ зменшилася на 45%. У півтора рази знизилася поголів'я великої рогатої худоби, вдвічі - чисельність свиней, кіз і овець. У результаті цих процесів, не дивлячись на збільшений в 3-4 рази імпорт продовольства, країна опинилася на 40-му місці в світі за рівнем споживання продуктів харчування, позаду ряду країн, що розвиваються.

Перерозподіл суспільної власності призвело до того, що до середини 90-х років (за різними методиками підрахунку) багаті становили лише 3-5% населення країни, середній клас - 7-15%, інші були бідними - 25-40%, або жили за межею бідності - 40-65%.

Відбулося різке падіння потенціалу оборонної промисловості і боєздатності всіх видів збройних сил.

Здавалося б, що з такими результатами першого президентства Єльцину годі було й думати про боротьбу за друге. Єльцин сам розумів складність ситуації і згодом так описав її у своїх мемуарах: «... Я стояв перед життям, що продувається всіма вітрами, протягами, стояв і майже падав від поривів вітру: міцний організм підвів;« найближчі друзі »- вже знайшли собі заміну , як зграя, яка поволі, поступово намічає нового ватажка; нарешті, відвернулися від тебе і ті, на кого ти завжди спирався, хто був твоїм останнім рубежем, резервом, - духовні лідери нації. А народ ... Народ не може пробачити ні «шокової терапії», ні ганьби в Будьоновську і Грозному ^»32.

У цих умовах Єльцин знову продемонстрував готовність будь-яку ціну і будь-якими методами зберегти владу в своїх руках. Він вирішив піти на зрив президентських виборів, оскільки поразка на цих виборів для нього в багатьох сенсах було «смерті подібно». Колишній начальник президентської охорони О. Коржаков, який незабаром після виборів видав свої мемуари, написав у них такі рядки: «Уникнув я навмисно якихось епізодів, подій? Так, я так і не наважився написати про ГКПЧ-3, створене за вказівкою Єльцина навесні 96-го ^»33.

Однак у що з'явилися вже після відставки Єльцина мемуарах тодішнього міністра внутрішніх справ РФ А. С. Куликов про цей епізод написано досить ясно. 17 березня 1996, в неділю, міністра викликали в Кремль для зустрічі з президентом: «Мене запросили до президента. Єльцин здався мені розбурханим. Потиснув руку і без зайвих розмов оголосив: «Я вирішив розпустити Державну Думу. Вона перевищила свої повноваження. Я більше не має наміру терпіти цього. Потрібно заборонити комуністичну партію, перенести вибори ». «Мені потрібно два роки, - він кілька разів, як заклинання, повторив цю фразу:« Мені потрібно два роки », - і я таке рішення прийняв. У другій половині дня ви отримаєте указ ^»34 ..

Силові структури взялися готувати державний переворот. Проте навіть найближчі соратники президента відчували великі сумніви в його успіху. Про свої сумніви написав А. С. Куликов, який мав силовими методами забезпечити переворот: «.. Наказ ми виконаємо, але що стане з країною? Заборона компартії сколихне всю Росію, і на вулицю вийдуть сотні тисяч її прихильників. Обов'язково вийдуть і ті, кого дошкулив «сильні» ходи Бориса Єльцина.

Суспільство, яке втомилося від перманентної політичної кризи, від військових втрат, від щоденного відчуття безнадійності, вже не пов'язує своїх сподівань з першим російським президентом і не стане на його захист. В обстановці хаосу виникає кривавий вигляд братовбивчої громадянської війни. Попереду тисячі загиблих і покалічених співвітчизників. Розпад Федерації. Ізоляція країни. Непоправні втрати в економіці. Висновок один: цього робити не можна! Не можна ні в якому разі!

... З точки зору законності тут явне порушення: президент за Конституцією не має права розганяти Державну Думу за півроку до президентських виборів.

Тут же прошу з'єднати мене з Скуратовим. Важливо знати, що наодинці з собою думає генеральний прокурор Росії, коли мова йде про пряме порушення Конституції.

Питаю: «Ну, як ти там себе почуваєш?»

Він: «Взагалі-то, неважливо ... Але я так зрозумів, що все дали згоду? ».

Заперечую: «Ні, особисто я не згоден!»

«Ось що, - кажу, - ти запроси до себе до 14.00 Володимира Олександровича Туманова (Голова Конституційного Суду), а я до вас під'їду. Подумаємо разом, порадимося ».

Приїхав. Обидва підтверджують майже клятвено, що президент їм сказав, що Куликов - за це рішення, міністр оборони Грачов - «за», керівник ФСБ Барсуков - «за». Ну, а коли всі згодні, тоді й Скуратов з Тумановим почали схилятися в ту ж сторону. Кажу їм: «Добре, я - солдат, я - поліцейський. Мені сказали - я зробив. Але ви - і один, і другий - наглядати за дотриманням законності в країні ... »

Туманов: «Так, звичайно, це не відповідає Конституції». Вечорів у Кремлі Куликов доповів Єльцину, що він, генеральний прокурор Ю. Скуратов і голова Конституційного суду А. Туманов вважають прийняте рішення помилковим, і мотивував це так: «.. найголовніша небезпека полягає в тому, що в країні можливий соціальний вибух, а ось сил, для того щоб контролювати ситуацію, у нас немає і не передбачається ... Вони в Чечні. Вони ще воюють ». ³⁵

Проблема нестачі сил встала тому, що міністр внутрішніх справ знав про настрої в армії і був дуже не впевнений в тому, що армія підтримає президента. Вночі Куликов дізнався, що міністр оборони Грачов взагалі не в курсі плану президента. На наступний ранок на новому нараді в Кремлі Куликов задав ключове питання: «А чому на цій нараді немає Грачова? Хто прорахував реакцію Збройних Сил? У мене немає впевненості, що вони вас підтримають. ... Біля військової контррозвідки є дані про те, що в разі виступу деяких частин Збройних Сил ім обіцяна підтримка ^»36.

Зіткнувшись з такою позицією силових структур Єльцин не зважився на переворот. Ставка була зроблена на легальні засоби утримання влади. Для цього Єльцину треба було домогтися того, щоб він був єдиним і єдиним кандидатом від «партії влади». І це йому вдалося зробити досить легко. Чому?

Справа була в тому, що нова російська еліта не мала сильної альтернативи Єльцину. Це показали парламентські вибори грудня 1995 р., що стали своєрідною репетицією виборів президентських.

Як вже зазначалося, на виборах до парламенту головна партія «радикальних реформаторів» - партія «Демократичний вибір Росії» не змогла подолати 5% бар'єр. Це говорило про те, що праві не зможуть зробити реальним кандидатом у президенти одного зі своїх лідерів, а саме «правозахисника» С. А. Ковальова, якого активно намагалися пропагувати протягом усього 1995

Рух «Яблуко» на чолі з Г. Явлінським набрало 8,5% голосів виборців, що також говорило про відсутність у Явлінського реальних шансів перемогти на президентських виборах.

Вельми скромний результат на виборах набув рух «Наш дім - Росія», очолюване прем'єром В. Черномирдіним (10% голосів за партійним списком). Таким чином Черномирдін також не довів своєї здатності залучити голоси виборців.

У цих умовах нова політична і фінансова еліта Росії вирішила об'єднатися навколо Єльцина.

Необхідною передумовою для успіху на виборах було те чи інше рішення чеченської проблеми. Зима - весни 1996 р. пройшла в постійних локальних операціях федералів, спрямованих на знищення виявлених опорних пунктів банд формувань. Найбільш великою операцією стало взяття в травні добре укріпленого Бамут. Військові вважали, що цього разу їм дадуть до кінця придушити всі вогнища опору. Однак Єльцин вирішив припинити війну хоча б на період виборів. Дудаєв не був готовий допомогти Єльцину зберегти обличчя, але 21 квітня він був убитий ракетою, випущеною з російського літака під час розмови по супутниковому телефону.

27 травня Б. Єльцин і новий чеченський лідер З. Яндарбієв підписали угоду про припинення бойових дій. 28 травня російський президент прилетів до Чечні і, виступаючи перед особовим складом 205-ї бригади, заявив: «Війна закінчилася. Перемога за вами. Ви перемогли бунтівний Дудаєвська режим ».

Напередодні та в період президентських виборів в Чечні було тихо. Йшов поетапне виведення російських військ.

Вирішивши чеченську проблему, Єльцин повністю зосередився на передвиборній кампанії. Вона будувалася на широкому використанні сучасних технологій формування громадської думки. Фактично мова йшла про організацію небаченої за інтенсивністю і розмахом «психологічної війни», яка йшла під гаслами «Голосуй серцем», «Голосуй, а то програєш».

Ці гасла мали великий сенс. Гасло «Голосуй серцем» був покликаний відвернути виборців від раціонального аналізу того, що обіцяв Єльцин при обранні на посаду президента в 1991 р., і що він реально зробив за п'ять років свого президентства. Тепер він знову обіцяв всім і все, зокрема проводити перетворення «без придушення політичних опонентів, без нав'язування запозичених моделей, без монопольного диктату будь-якої однієї ідеології або моделі реформування, з повагою до традицій, без насильства над майбутнім, що належить новим поколінням, і не на шкоду поколінню нинішньому ».

Гасло «Голосуй, а то програєш» був покликаний залучити, насамперед, голоси політично недосвідченої молоді, яка була в найбільшій мірі порушена пропагандою західного способу життя і бачила в Єльцині людини, яка всім влаштує життя, на зразок тієї, що вели красиві і багаті герої зарубіжних телесеріалів, що заполонили російські телеканали.

Успіх виборчої кампанії залежав від тотального контролю над електронними ЗМІ і залучення для агітації за Єльцина самих популярних і авторитетних діячів з усіх сфер суспільного життя. Завдання були вирішені. Сотні провідних представників шоу-бізнесу, режисерів і артистів театру і кіно, естрадних зірок були щодня задіяні у величезному виставі, покликаним переконати росіян у тому, що краще, ніж Єльцин, в Росії немає і не може бути президента.

Зусилля цих людей дуже добре оплачувалися. Природно, що офіційних коштів з фонду кандидата на це не вистачало. Йшов «чорний нал», який відкривав можливості для крадіжок. Директору ФСБ М. Барсукову та начальнику президентської охорони О. Коржакова здалося, що крадуть аж надто багато. Увечері 19 червня співробітники охорони Білого Дому заарештували двох членів передвиборного штабу Єльцина при спробі винести коробку з-під ксерокса, в якій було півмільйона ніде не врахованих доларів. Однак на наступний день Барсукова і Коржакова президент звільнив. Заарештованих відпустили. Голова Центрвиборчкому М. Рябов не став цікавитися ні джерелом, ні долею затриманих грошей. Фінансування виборчої кампанії йшло своєю чергою ... ³⁷

У першому турі президентських виборів, відбувся 16 червня 1996 р. з 108,5 млн. мали право голосу взяли участь 75, 7 млн. За Єльцина проголосувало 26, 7 млн. виборців або 35, 78% осіб, які взяли участь у голосуванні. Він випередив усіх своїх суперників. На друге місце вийшов кандидат від КПРФ Г. Зюганов, за якого проголосувало 24, 2 млн. виборців. Третій результат отримав генерал Лебідь, який також різко критикував колишній курс реформ (10, 9 млн. голосів).

У другий тур вийшли Єльцин і Зюганов. У цьому турі Єльцин міг розраховувати на 5,5 млн. голосів, поданих за Явлінського, а також на якусь частину з 4,3 млн. голосів, поданих за Жириновського, але все одно ситуація виявилася складною. Тоді була досягнута домовленість з Лебедем, який в обмін на посаду секретаря Ради Безпеки, закликав своїх прихильників голосувати за Єльцина.

Терміново було скориговано, і лінія пропаганди. Населення стали переконувати в тому, що Єльцин - менше з двох зол: прихід Зюганова в ситуації, що склалася погіршить економічне становище (Захід припинить допомогу), а то й призведе до громадянської війни, оскільки ті, хто захопив власність у попередні роки не зупиняться ні перед чим , щоб її зберегти.

Значна частина виборців здригнулася. 3 липня у другому турі за Єльцина голосували 40,2 млн. чол. або 50,8% взяли участь в голосуванні. Зюганов отримав 30,1 млн. голосів. У результаті Єльцин зберіг свій президентський пост.

При цьому країна не знала, що вона вибрала дуже хворої людини, який не міг виконувати ті величезні обов'язки, які сам собі записав при складанні Конституції в 1993 р.

Найбільшою таємницею в ході виборчої кампанії була інформація про стан здоров'я Єльцина. У липні 1995 р. президент переніс перший інфаркт, у жовтні 1995 р. - другий. На початку передвиборної кампанії 1996 р. його наздогнав третій, а потім 26 червня в Калінінграді, тобто за тиждень до вирішального туру голосування Єльцин переніс четвертий інфаркт.

Після виборів першим завданням, яке належало вирішити Єльцину, було завдання вижити. З середини серпня його почали готувати до операції коронарного шунтування.

Проте після виборів відразу ж і вкрай негативно загострилася обстановка в Чечні. 9 серпня в день інавгурації російського президента в Москві, бойовики увійшли до Грозного і блокували всі урядові установи і російські частини. З суто військової точки зору це була авантюра, тому що незабаром Грозний був повністю оточений військами генерала К. Пуліковського, який запропонував мирним жителям за 48 годин покинути місто з відкритого для них коридору, а бойовикам пред'явив ультиматум: здатися або бути знищеними авіацією і артилерією. Проте бойовики були чомусь впевнені в тому, що Пуліковського не дадуть виконати його загрозу. І дійсно, до Чечні прилетів представник президента генерал О. Лебедь. Він домовився з А. Масхадовим (начальником Головного штабу збройних сил Ічкерії) про припинення бойових дій і виведення російських військ. 31 серпня Лебідь підписав з Масхадовим в Хасав'юрті угоду, що прямо не порушувало питання про статус Чечні, але пропонувало будувати взаємини між Росією і Чечнею відповідно до принципів міжнародного права. Оскільки Чечня визнавалася суб'єктом міжнародного права, чеченські командири трактували угоду як визнання незалежності Чечні і як свою перемогу у війні.

До грудня російські війська повністю залишили межі Чечні. Чеченська війна була трагедією і для російської та для чеченського народу. У результаті війни федеральна сторона не досягла жодних позитивних результатів, а ціна її була величезною. За приблизними оцінками Держкомстату РФ в результаті війни в Чечні загинуло 30-40 тис. чол., Більшість з них - мирні жителі.

Зупинивши війну в Чечні навіть на таких невизначених умовах, Лебідь серйозно зміцнив свої політичні позиції. Важка хвороба Єльцина спонукала багатьох дивитися на Лебедя як на чергового фаворита швидких президентських виборів. Йшли розмови про можливість приходу Лебедя до влади і до виборів, з опорою на силові структури. Єльцин, не впевнений в тому, як пройде операція, і скільки часу він буде реабілітуватися після неї, в жовтні відправив Лебедя у відставку. 6 листопада президенту зробили вдалу операцію. 20 грудня 1996 він здійснив першу самостійну прогулянку ...

Економічні підсумки 1996 виглядали так: обсяги ВВП і промислового виробництва скоротилися відповідно ще на 6% і 5%, продукція сільського господарства - на 7%, реальні грошові доходи населення - на 0,4%. Ці підсумки говорили про те, що економічного зростання, який Єльцин обіцяв з осені 1992 р. знову не відбулося. Хоча і більш повільно, але економіка Росії продовжувала падати. Уповільнення темпів падіння було багато в чому пов'язане з рекордно великими кредитами, які міжнародні фінансові організації надали Росії в рік президентських виборів. Ще один чинником стало істотне зростання світових цін на мінеральну сировину.

Тим не менш, спад виробництва спостерігався практично у всіх великих галузях промисловості, за винятком газовій. Спад виробництва в добувній промисловості склало 4,7%, а в обробній - 9,1%. На підприємствах оборонної промисловості спад склав 30%. Продовжувалося прогресуюче скорочення виробництва споживчих товарів, які витіснялися імпортною продукцією. Різко погіршилося і фінансове становище сільськогосподарських підприємств. Якщо в 1995 році в галузі збиткових підприємств усіх форм власності було 57% від загальної кількості, то в 1996 році - 75%. Інвестиційний спад 1996 року значно перевищив масштаби попереднього року, що означало продовження процесу «проїдання» потенціалу, створеного в радянський період. У той же час основні виробничі фонди вже знаходилися за межами державного сектора. За оцінками Держкоммайна РФ, частка у ВВП державного сектора в 1996 р. склала лише 23%, приватизованих підприємств (включаючи корпорації з часткою держави) - 39%, спочатку приватних підприємств 38%. Процес приватизації в основному завершився.

2.3 Фінансова криза 1998 року: причини і наслідки

Соціально-економічна ситуація в Росії в 1997 р. складалася суперечливо. З одного боку, країна перебувала в глибокій економічній кризі. З іншого боку, в 1997 р. відбулося деяке покращення економічного становища. За офіційними даними Держкомстату вперше за роки «радикальних реформ» ВВП в 1997 р. не скоротився, а виріс на 0,9%, обсяг промислового виробництва виріст на 2%, продукція сільського господарства - на 1,5%, реальні грошові доходи населення - на 6,9% по відношенню до 1996 р.

Ці економічні результати дозволили уряду і президенту у багатьох офіційних заявах назвати 1997 роком стабілізації та початку економічного зростання. У Посланні Президента РФ Федеральним зборам на 1998 рік сказано: «1997 поклав початок подолання глибинного соціально-політичного розколу в суспільстві ... Економіка стабілізована, спад зупинений, з'явилися перші ознаки зростання ». ³⁸

Однак реальна картина була набагато складнішою. Дійсно частина підприємств пристосувалися до ринку, що вело до припинення спаду і навіть деякого зростання виробництва. Однак більша частина підприємств ледь виживала. Це було пов'язано з рядом причин. По-перше, багато нові власники приватизованих підприємств не тільки не вкладали гроші в їх розвиток і модернізацію, а прагнули якомога швидше витиснути з цієї власності дохід, продаючи найбільш ліквідні ресурси і вивозячи гроші за кордон. Підприємства, позбавлені ресурсів для модернізації з 1991 р., не могли конкурувати з імпортною продукцією, яка заполонила вітчизняний ринок після скасування державної монополії зовнішньої торгівлі в 1992 р. Конкурувати могли тільки ті підприємства, які виробляли та експортували нафту, газ, іншу сировину.

Наповнення державного бюджету багато в чому залежало від доходів, одержуваних від експорту енергоносіїв та іншої сировини. Але цих доходів було мало. Тому країна все більше і більше жила в борг. Так, стабільно рости зовнішній борг Росії, який складався з нових боргів, узятих у пострадянський період, і боргу, що дістався у спадок від СРСР. Вже в 1990 і 1991 рр.. в умовах оголошення усіма республіками свого суверенітету, уряд СРСР не змогло виплатити необхідні суми зовнішнім кредиторам. Росія прийняла на себе борги СРСР, але з початком реформ теж не могла їх оплачувати, а навпаки брала нові борги. У результаті борговий тягар зросла з 95 млрд. дол до 127 млрд. до кінця 1996 р.

Піраміда ДКО. Ще більш швидко зростав внутрішній борг. У 1992 р. уряд Гайдара практично ліквідувала весь внутрішній борг СРСР, перетворивши на копійки заощадження населення, розміщені в ощадних касах Ощадбанку СРСР. Але з 1993 р. уряд став продавати державні короткострокові зобов'язань - ДКО. Через короткий термін (від кількох днів до 1 року) держава викуповувала ці зобов'язання, і при цьому власники отримували дуже високий відсоток прибутку. Викуп або погашення ДКО колишніх випусків здійснювався із суми, вирученої за продаж чергової порції ДКО. Фактично держава будувало «фінансову піраміду».

Особливо швидко внутрішній борг став наростати в 1996 р. - у рік президентських виборів, коли ДКО розміщували під 200% річних. До кінця цього року внутрішній борг складе близько 250 трлн. руб., або 45 млрд. дол за поточним валютним курсом. У 1997 р. ДКО стали продавати «нерезидентам», тобто іноземним банкам. Незабаром вони контролювали не менше 30% ринку. Це поставило всю піраміду в залежне становище від іноземного капіталу.

Незважаючи на те, що держава так багато брало у борг на зовнішньому і внутрішньому ринках, ефективність використання коштів, що отримуються була дуже невеликою, оскільки ці кошти в істотному ступені розкрадалися. За підсумками вивчення ситуації за 1995-97 рр.., Експерти Головного управління МВС з економічних злочинів прийшли до висновку про те, що «60-70% російських комерційних та державних кредитів або розтягуються, або розтрачуються даремно і не погашаються» ^39.

У лютому 1998 р. дуже солідний і лояльний уряду Експертний інститут Союзу промисловців і підприємців представив аналітичний звіт, в якому говорилося наступне: «Сьогодні важко звинувачувати у всіх негараздах ворогів Президента, ... а є внутрішньосистемні труднощі функціонування влади, які найбільш концентровано виражаються у масовому крадіжку ». Оцінка підтверджувалася великим конкретним матеріалом.

Після виборів президента Єльцина на другий термін реальні важелі влади в країні стали належати тим небагатьом великим банкірам, які вклали гроші у виборчу кампанію президента. Друге президентство Єльцина увійшло в історію як «ера олігархів». Про роль олігархів досить жорстко і відверто висловився відомий американський політик і політолог З. Бжезинський: «Я давно вже зрозумів, що пряма фінансова допомога правлячої в Москві еліті дає два результати. По-перше, та допомогу, яка призначається для всієї Росії, присвоюється і крадеться виключно всередині самої Москви. По-друге, більша частина цієї допомоги опиняється в кишенях нового елітарного класу олігархів, які не зацікавлені у розвитку Росії. І вони направляють більшу частину вкрадених коштів на свої рахунки в західних банках ».

На тлі масової розтрати бюджетних коштів в 1997 р. різко загострилася проблема невиплати заробітної плани. Весь 1997 р. в країні спалахували локальні страйки та інші акції протесту. Депутати від лівих фракцій в Державній Думі готували грунт для винесення вотуму недовіри уряду. Профспілки після довгих зборів намітили на квітень 1998 проведення всеросійської акції протесту, яка була спрямована головним чином проти невиплати зарплати.

Президент вирішив попередити такий хід подій. 23 березня 1998 Єльцин видав указ про відставку уряду Черномирдіна. Цей жест збив сяють профспілкової акції, але він не привів до поліпшення ситуації в країні

Незабаром і. о. прем'єра був призначений С. Кирієнко, дуже молода людина, без серйозного досвіду керівництва країною. Дума двічі відхиляла кандидатуру Кирієнко і затвердила її лише втретє, побоюючись розпуску, який в цьому випадку президент міг здійснити відповідно до Конституції. Сильні позиції лівих партій в Думі викликали у Єльцина побоювання того, що Дума почне процедуру імпічменту щодо президента. Тому багато оглядачів вважали, що Єльцин нав'язував Думі кандидатуру Кирієнко саме для того, щоб спровокувати її розпуск.

У травні почалася потужна акція шахтарів, які перекрили основні магістралі країни і вимагали відставки президента. Щоб зупинити шахтарів і не допустити ланцюгової реакції в акціях протесту Шахтарям виплатили частину боргів по зарплаті і пообіцяли незабаром виплатити всі. Заодно пообіцяли всім іншим.

Це збило акції протесту, але не зупинила планів опозиції підняти за питання про імпічмент президента Єльцина. У червні фракція КПРФ спільно з Аграрною депутатською групою і депутатською групою «Народовладдя» виступила ініціатором висунення звинувачення проти нинішнього Президента Російської Федерації для усунення його від займаної посади.

Підставою для постановки цього питання стало підписання групи авторитетних правознавців про скоєння Б.М. Єльциним в 1991-1998 рр.. дій, які можуть кваліфікуватися як тяжкі кримінальні злочини проти російської держави та її громадян. Мова йшла про підготовку і укладення Біловезьких угод, організації державного перевороту у вересні - жовтні 1993 року, перевищенні меж владних повноважень під час віддання розпорядження про застосування військової сили в Чеченській Республіці, нанесенні шкоди обороноздатності і безпеки Російської Федерації, здійсненні політики геноциду народів Росії, що виражалося в різкому збільшенні смертності серед населення країни. Депутати-комуністи підготували «Обгрунтування постановки питання про відсторонення Президента Російської Федерації Б. М. Єльцина від посади у зв'язку з вчиненням їм тяжких злочинів», забезпечили його підписання 257 депутатами Державної Думи і провели через Думу Постанова про формування депутатської комісії з імпічменту.

А в серпні вибухнула фінансова криза. Та фінансова піраміда з ДКО, яка забезпечувала гадане поліпшення економічної ситуації в 1997 р., до літа 1998 себе повністю вичерпала. За даними відомого економіста А. Ілларіонова, якщо в 1993 - 1994 рр.. з кожних 100 рублів, вкладених в ринок ДКО, держава використовувала на свої потреби 74 рубля, то в 1997 р. тільки 15 рублів, а в 1998 р. - 0 рублів, тобто всі ті гроші, які Мінфін отримував від розміщення черговий партії ДКО, йшли вже тільки на викуп старих ДКО. Вкладники усвідомили, що піраміда ДКО прийшла в глухий кут і почали йти з цього ринку. Першими йшли іноземні інвестори, які контролювали до 30% ринку ДКО. Щоб зупинити їх, уряд піднімало рівень прибутковості ГКО, і боргова петля на шиї Росії тим самим все більше затягувалася.

14 серпня прем'єр С. Кирієнко, міністр фінансів Задорнов, голова ЦБ С. Дубінін, А. Чубайс і Є. Гайдар зібралися і ухвалили рішення припинити виплати по ГКО, відпустити курс рубля по відношенню до долара і почати переговори з реструктуризації зовнішнього і внутрішнього боргу. Для приватних банків був встановлений мораторій на виплату зобов'язань і боргів нерезидентам протягом 90 днів. Тим самим уряд фактично взяло на себе відповідальність за борги цих банків. У результаті таких дій курс рубля різко впав, ціни стрімко понеслися вгору. Країна опинилася на межі соціального вибуху.

Першою реакцією Єльцина на кризу 17 серпня була відставка Кирієнко і запрошення на пост прем'єра Черномирдіна. Однак Дума більшістю голосів двічі відхилила кандидатуру Черномирдіна. І Єльцин вже не зважився пропонувати його в третій раз.

Тоді виникла компромісна кандидатура Є. Примакова, відомого політика, міністра закордонних справ РФ з 1996 р. Кандидатура була прийнятна для більшості депутатів Думи. Примаков запросив в уряд як віце-прем'єра представника КПРФ Ю. Маслюкова, що говорило про його готовність внести суттєві колективи в економічний курс. Такі кадрові призначення стабілізували політичну обстановку в країні.

Економічна політика Примакова - Маслюкова дала несподіваний для їхніх опонентів успіх. Він висловлювався у швидкому зростанні вітчизняного товарного виробництва, який був стимульований скороченням імпорту. Занадто дорогий долар робив імпорт дуже дорогим, і вітчизняні товари стали користуватися попитом.

Діяльність уряду Примакова отримала підтримку в Думі з боку лівих і центристських фракцій. Ця підтримка дозволила Примакову провести через Думу досить жорсткий, по суті справи, надзвичайний бюджет. Депутати лівих фракцій в основному голосували за бюджет і тим самим розділили відповідальність із новим Урядом РФ за можливі політичні, економічні та соціальні наслідки політики Примакова.

1998 закінчувався в ситуації, коли сформувалася нова розстановка політичних сил. Президент і його адміністрація були відсунуті від визначення поточної економічної політики. Уряд вперше отримала підтримку з боку лівої частини Думи. Різко зріс особистий рейтинг Примакова. Багато аналітиків говорили фактично про кінець «епохи Єльцина».

У цих умовах московський мер Ю. Лужков створив суспільно-політичний рух «Вітчизна». 19 грудня 1998 відбувся установчий з'їзд руху «Отечество», який прийняв «Програмні тези». Вони проголошували відмову від політики вульгарного монетаризму як не відповідає інтересам і умов Росії і вимагали покарання за всією суворістю закону авторів фінансових пірамід, які пограбували народ і державу.

Слід підкреслити, що з моменту створення «Батьківщини» Лужков став різко критикувати курс реформ, що проводився під керівництвом Б. Єльцина. Ця критика сприймалася Кремлем як прояв президентських амбіцій Лужкова. І дійсно, наприкінці 1998 р. він розглядався як лідер серед претендентів на пост президента в 2000 р. Новий рух і зростаюча популярність Ю. Лужкова викликала серйозну заклопотаність Кремля. Не меншу занепокоєність викликав і високий рейтинг Є. Примакова. Ці побоювання кремлівської адміністрації і визначили хід розвитку подій в наступному 1999

Загальну оцінку ситуації в країні на початку 1999 р. дозволяють виявити результати опитування, проведеного ВЦИОМ у травні за аналогією з опитуванням, проведеному напередодні виборів Державну Думу в травні 1995 р.

Порівняння даних опитувань показує, що оцінки положення змінилися на гірше. «Поганим» і «дуже поганим» положення у своєму місті, районі в 1995 р. вважали 50%, а в 1999 р. - 68%. Економічне становище Росії оцінювали як «поганий» і «дуже погане» 68% респондентів у 1995 р. і 83% у 1999 р.

На 13 травня в Думі було призначено розгляд питання про відмову від посади президента Б. Єльцина. Напередодні голосування Єльцин несподівано відправив у відставку уряд Примакова. На думку багатьох експертів, Примаков був «покараний» за те, що не пригрозив депутатам піти у відставку у разі початку процедури імпічменту. Цей крок був спрямований і на те, щоб у разі несприятливого для президента підсумку голосування в Думі пост прем'єра обіймав лояльний Єльцину чоловік. За Конституцією, в разі відходу президента зі своєї посади, його обов'язки виконував прем'єр до проведення нових виборов.Новим прем'єром став С. Степашин.

Урядова криза не завадила депутатам обговорити питання про імпічмент в призначений термін. У ході виступів лідерів думських фракцій і груп ніхто з виступаючих не наважився позитивно оцінити дії Єльцина і просто спростувати висунуті йому звинувачення. Ті, хто виступав проти імпічменту (наприклад, лідер НДР В. Рижков) мотивували свою позицію тільки інтересами збереження стабільності в країні.

Для позитивного вирішення питання про імпічмент на думському етапі необхідно було отримати дві третини голосів від числа депутатів Думи, хоча б за одним із п'яти звинувачень. Вранці в день вирішального голосування більшість депутатів висловлювали думку про те, що імпічмент відбудеться принаймні з питання, пов'язаного з чеченською війною. Зареєструвалося 386 осіб, хоча за підрахунками працівників апарату в будівлі Думи знаходилося 400-410 депутатів з 440 що мали повноваження. Бюлетені взяли всього 348 осіб. Жириновський заборонив своїй фракції брати бюлетені і суворо контролював це. У кулуарах депутати стверджували, що Жириновський просто продав голоси своєї фракції адміністрації президента. Депутати лівих фракцій (209 осіб) з'явилися на голосування практично в повному складі (один хворий) і солідарно проголосували за імпічмент, давши 209 голосів.

Фракція «Наш дім Росія» оголосила про рішення солідарно голосувати проти імпічменту в будь-якому вигляді, і 43 члени фракції з 60-ти так і зробили, але 21 депутат цієї фракції на голосування не з'явився.

Фракція «Яблуко» ухвалила рішення про солідарне голосування за імпічмент з питання про Чечню. Але на голосування пришили 43 з 46 «яблучників», «за» обвинувачення по Чечні голосувало тільки 37 чоловік.

Група «Російські регіони» (44 чол) не приймала будь-якого солідарного рішення з питання про імпічмент. Але по Чечні «за» збиралися голосувати дуже багато. Президентська адміністрація активно працювала з цими депутатами. І ось напередодні голосування стало відомо, що низка членів цієї групи має намір голосувати не по Чечні, а за іншими пунктами звинувачення, причому за такими, що не мають шансів пройти при голосуванні.

Приблизно так само діяли і ряд депутатів з інших груп. У результаті стався розкид голосів - за імпічмент голосувало в цілому більше 300 депутатів, але по кожному конкретному пункту завжди менше 300: за пунктом звинувачення в розвалі СРСР - 241 голос, це за події 1993 року (розстріл Білого дому) - 263; за війну в Чечні - 247, за розвал Збройних Сил - 240; за політику геноциду по відношенню до народів РФ - 236 голосів. Імпічмент не вийшов вже на першому, думському, етапі. Подолавши небезпеку імпічменту президент та його оточення зосередилися на підготовці до чергових думським виборів, намічених на грудень. При цьому ставились такі завдання: нанести КПРФ поразку на виборах у Думу в грудні 1999 р. і завдати поразки блоку «Отечество», щоб послабити його позиції на президентських виборах в 2000 р.

У ході вирішення цих завдань навесні на перший план було висунуто завдання створення великого пропрезидентського блоку з опорою на губернаторів і з антілужковской спрямованістю. Кремль прагнув зіштовхнути провінції з «московським кланом» Лужкова і тим самим позбавити Лужкова регіональної підтримки як на парламентських, так і на президентських виборах.

Для цього в квітні 1999 р. був створений блок «Вся Росія». Ініціаторами створення «Всій Росії» були президенти кількох національних автономій, перш за все М. Шаймієв (Татарстан), М. Рахімов (Башкирія) та Р. Аушев (Інгушетія). З лідерів російських суб'єктів федерації провідну роль у русі грав петербурзький губернатор В. Яковлєв. У рух увійшли більшість депутатів Думи з групи «Російські регіони», а також 20 членів Ради Федерації.

Улітку цей блок несподівано підніс Кремлю неприємний сюрприз. Його лідери прийняли рішення сформувати єдиний виборчий блок з рухом Лужкова. Це рішення було тому, що Лужкову вдалося досягти домовленості з Є. Примаковим, чия популярність тільки зросла після відставки. Оцінюючи потенціал такого союзу досить високо, лідери «Всій Росії», незважаючи на протидію Кремля, в серпні офіційно створили спільний блок з «Батьківщиною» під назвою «Отечество - Вся Росія» (ОВР), і Є. Примаков його очолив. До ОВР незабаром приєдналася частина Аграрної партії на чолі з М. Лапшин. Об'єктивно створення ОВР означало, що впливова частина губернаторів не вірить у сили колишнього президента.

У цій ситуації змінив у травні Примакова новий прем'єр С. Степашин також відмовився від активної боротьби проти блоку Примаков - Лужков.

У серпні Єльцин відправив С. Степашина у відставку і призначив главою уряду В. Путіна. Зміна голови уряду виявилася дуже вдалим кроком. Призначення Путіна співпало із загостренням ситуації на Північному Кавказі. Напавши на Дагестан, чеченський терорист Ш. Басаєв переповнив чашу терпіння в російському суспільстві. Ситуація в Чечні сприймалася болісно всім російським народом. Після Хасавьюртовские угод і виводу російських військ в Чечні не настав мир і спокій. Навпаки, тривав свавілля по відношенню до російського населенню (російських людей брали в заручники, роками тримали в рабстві і т. п.). Від розгулу злочинності страждали і мирні чеченці і сусідні регіони. Тому, коли новий глава уряду твердо сказав і ділом став доводити свою рішучість покласти цьому край, він був приречений на те, щоб стати популярною фігурою в Росії. Що і відбулося за вересень - грудень 1999 р.

Популярність Путіна стала важливим і самостійним чинником, який позначився на результатах думських виборів у грудні 1999 року і відкрив перед Путіним перспективи успіху на виборах президентських.

Для перемоги на думських виборах Кремль створив Міжрегіональне Рух «Єдність», яке отримало назву «Ведмідь». Першу трійку виборчого списку руху склали міністр МНС С. Шойгу, відомий борець А. Карелін, і відставний міліцейський генерал А. Гуров, який здобув популярність як фахівець з боротьби з мафією. Формально рух було створено за ініціативою трьох десятків губернаторів, проте організатором блоку була кремлівська адміністрація, а справжнім автором проекту називали банкіра Б. Березовського. Цю точку зору підтвердив добре інформоване В. Черномирдін, який сказав буквально наступне: «У« Єдності »немає ідеології, а є один Березовський Борис».

Однак Черномирдін був не правий. Рух «Єдність» мало дуже виграшну в тих умовах ідеологію. Блок «розкручувався» у ЗМІ як якась «неполітична» і «позаідеологічна» структура, на чолі якої стоять «справжні мужики», люди, які на практичних справах довели свою здатність досягати позитивних результатів. Саме під цю ідеологію і був висунутий в лідери С. Шойгу, який до цього цурався активної участі в політиці, хоча раніше й жив у НДР. Політтехнологи Кремля вирішили зіграти на втоми мас від політики, недовіру до всіх політичних діячам останніх років. Ставка робилася на те, що якась та частина народу проголосує за свіжі «аполітичні» особи - хорошого С. Шойгу, популярного А. Кареліна, і борця проти мафії А. Гурова та відбере голоси в блоку ОВР. Іншими словами, завдання «неполітичного» блоку була самою, що ні на є політично актуальною.

Формально блок «Єдність» не вів активної кампанії проти ОВР. Це завдання вирішували електронні ЗМІ, що знаходяться під контролем Адміністрації Президента РФ. Кілька відверто ворожих передач, здійснених в жовтні на ОРТ журналістом С. Доренко, спричинили за собою помітне зниження рейтингу Лужкова і ОВР (з 29% до 21%). Це ще раз довело факт сильного впливу ЗМІ на позиції виборців, хоча нічого нового про Лужкова росіяни не впізнали. Антілужковская кампанія явно забирала якусь частину голосів у ОВР, проте не могла перешкодити блоку скласти велику фракцію в Думі. Цьому сприяло і лідерство в блоці Є. Примакова

Парламентські вибори 1999 р. Підсумки виборів у Думу третього скликання показали певні зміни в розстановці сил в країні. Ці зміни добре видно у поданій нижче таблиці, де наведено основні результати всіх думських виборів пострадянського часу.

Які основні тенденції простежуються на тлі цих даних?

Праві радикали (прихильники Е. Гайдара), представлені в 1999 р. блоком «Союз правих сил» на чолі з С. Кирієнко, в порівнянні з 1995 р. більш ніж подвоїли свій результат, але в порівнянні з 1993 р. їх успіх виглядав скромним . КПРФ не лише зберегла, а й кілька зміцнила свій успіх, досягнутий в 1995 р. Очевидно стійке і суттєве падіння частки виборців, які голосують за Жириновського і менш істотне падіння частки прихильників Явлінського. На виборах 1999 р. з'явилася «партія влади» (ОВР, московсько-регіональний блок), опозиційна Кремлю, але вона набрала лише 12% голосів. А її головний суперник - проурядовий блок «Єдність» отримав в 2 рази більше, лише трохи поступившись КПРФ. Для команди Єльцина це був дуже серйозний успіх у боротьбі проти ОВР. Практично всі політологи були згодні, що своїм успіхом «Єдність» зобов'язане не стільки Шойгу і Кареліну, скільки Путіну, який мав дуже високий рейтинг популярності в країні в грудні 1999 р.

Таблиця 1

Кількість голосів (у%), поданих за партійні списки

Успіх блоку «Єдність» переконав Єльцина в тому, що у Путіна є реальні шанси виграти президентські вибори. Це означало, що наступником Єльцина стане людина, яка зобов'язана Єльцину своїм висуненням і який дав обіцянку не допускати переслідування Єльцина після його відставки. Єльцин дуже боявся такого переслідування, тим більше що матеріали, зібрані думської комісією з імпічменту, були вельми вагомими.

З тим щоб використати момент найвищої популярності Путіна і дати йому найбільші шанси на перемогу в президентських виборах, Б. Єльцин напередодні нового 2000 оголошує про своє рішення достроково піти у відставку. Більшість населення країни з радістю зустріли цю новину. За даними трьох грудневих (1999 р.) опитувань, проведених фондом «Громадська думка» (ФОМ), йому довіряли 3-5%, не довіряли 85-89% населення Росії.

Така відставка робила Путіна виконуючим обов'язки президента і вела до перенесення президентських виборів з червня на березень. У березні 2000 р. вибори відбулися. Переможцем вже в першому турі став В. Путін. Росія вступила в нову політичну епоху.

Таким чином, можна провести своєрідну межу і виділити головні особливості та досягнення президентства Єльцина:

1) У політичному плані країна далеко пішла від однопартійної системи, формальних безальтернативних виборів до органів влади, офіційної ідеології. Росія стала країною відкритою світу. Громадяни Росії отримали можливості вільно виїжджати з країни і повертатися, працювати і навчатися за кордоном.

2) В економічному плані головним позитивним моментом для громадян країни було те, що товари з усього світу наповнили російські магазини, зникли черги і т. д. У той же час об'єктивні соціально-економічні результати були просто гнітючими. Якщо за радянський період ціною величезних зусиль Росія зробила величезний ривок вперед і в 2-3 рази скоротила своє відставання від провідних держав світу (США, Англії, Франції, Німеччини), то за 1991 - 1999 р. це відставання знову різко збільшилася і повернулося до пропорціям початку 20 століття. Так, якщо в 1913 р. душовою національний продукт в Росії становив 10% від рівня США, а в 1986 р. - 56%, то в 1999 р. він склав 15%.

3) Найбільш представницьким і ємним показником, який об'єктивно характеризують рівень соціально-економічного розвитку будь-якої країни, є Індекс розвитку людського потенціалу, обчислюваний експертами ООН в рамках спеціальної Програми розвитку (ПРООН). Цей індекс складається на основі трьох показників: ВВП на душу населення (сукупність товарів і послуг), рівень освіти, тривалість життя. За період 1913 - 1990 рр.. цей індекс виріс у Росії у 4,5 рази, у Великобританії - в 2 рази, у США - в 2,3. У 1980-і рр.. за індексом людського потенціалу СРСР впевнено входив у третю десятку країн світу (26-29 місця). По доповіді ПРООН за 1999 р. - Росія перебувала на 71 місці в світі за цим показником. Ці показники говорили про те, що стратегія реформ, обраних Єльциним була далеко від оптимальної. Простий народ заплатив за неї велику ціну.

Висновок

Підводячи підсумок вищесказаного, хочеться сказати, що у смутні часи початку 90-х років, Єдиною альтернативою були ідеї "демократів", "дисидентів", "правозахисників". Не було сформульованої програми, не було чіткого спільного бачення майбутнього, але були хоча б питання до минулого і сучасного. "Національна" альтернатива, по суті, не була таковою, оскільки виявилася вже давно освоєна владою. На відміну від інших республік, російське демократичний рух не було національно-визвольним - і це була удача для Росії. Борис Єльцин йшов "по партійній лінії" з 1968 року, при ньому в Свердловській області садили по антирадянської 70-й і наклепницькою 190-й "прим" статтями, при ньому знесли "Будинок особливого призначення". Але ж і Олександр Яковлєв керував в шістдесятих ідеологічним відділом ЦК, курував дисидентські процеси. Що не завадило йому стати "виконробом перебудови". Їх подібні долі - свідчення того, що людина може змінюватися.

Але далі починаються відмінності. Мало хто пам'ятає, що взимку 1988-1989 років Борис Миколайович спочатку аж ніяк не зазіхав на лідерство в "демократичному русі". Так, він був готовий виставити себе на виборах народних депутатів СРСР - але у своєму "ведмежому куті", в Раменському окрузі. Як це не схоже на рішучого вождя верхи на танку ... Мало хто пам'ятає, що і в самому "демократичному русі" сумнівалися - а чи варто ставити на колишнього партійного секретаря? Але ж у підсумку саме московські академічні інтелектуали переконали тоді Єльцина: країна бачить в ньому лідера. Він може і повинен висуватися по Москві, і він переможе. Мало хто пам'ятає обстановку в передвиборному штабі Єльцина в ніч з 26 на 27 березня 1989-го - очікування ... втома ... перемога! Маятник російської історії гойднувся до свободи, змітаючи на шляху те, що здавалося міцним і непорушним. Важко було відчути цей рух. Куди важче - увійти в резонанс. Зовсім нелегко - не втратити цей зв'язок.

Минуло трохи більше року, і в грудні 1992-го Борис Миколайович "здав" Єгора Гайдара нової опозиції, своєї вчорашньої опорі - З'їзду народних депутатів. Тоді ж з Останкіно прибрали іншого Єгора - Яковлєва. Після того, як останній спробував об'єктивно висвітлювати кривавий осетино-інгушський конфлікт, а перший зупинив почалося під прикриттям цього конфлікту висування військ на Чечню. З тієї чи осені час поміняло напрям або раніше? Стало відчутно зворотний рух маятника: Москва-93, Грозний-94, Будьонівськ-95, Первомайське-96, далі скрізь ... Щоб підвести підсумок вищесказаного потрібно спробувати структурувати епоху правління Бориса Миколайовича Єльцина.

До 1991 року Єльцин, - лідер надій. Він був єдиною фігурою, яка протистояла консервативним віянням у так званому центрі. Було і його покаяння 1987 року, але в цілому він уособлював реформи. Хоча цей термін неправильний, тому що мова йшла про революцію. Інша справа, що вона була безкровною, не громадянською війною, але революцією в історичному сенсі.

Лідером надій Єльцин залишався до зими 1992 року, коли почалася лібералізація, відпустка цін. Для громадян це було шоком, і він став втрачати популярність; гіперінфляція, кримінальні розбірки - життя корінним чином змінилася. І хоча вже до травня у магазинах з'явилися товари, це все одно не могло компенсувати втрату внесків, миттєве знецінення грошей та інше. Потім починається етап триває невизначеності, коли немає вже Радянського Союзу, у Єльцина замість Горбачова з'являються нові опоненти: депутатський корпус взагалі і «червона» опозиція, якій вдалося захопити нові пости. Питання стояло так: чи буде хід подій повернуть назад, причому в досить репресивному вигляді? І цей період закінчується груднем 1992 року.

У моральному сенсі у Єльцина було ще менше підтримки, загальне натхнення майже пішло. І тут починається третій етап - рутинного вибудовування нової державності. Якщо судити за текстами послань того часу, то все що сьогодні йдеться про зміцнення держави, тоді мала більше ніж прикладної сенс. Тому що всі прекрасно бачили, що слабка держава не може нормально виконувати всі свої функції. Але тут відбувається трагічна помилка або недогляд. Першу скрипку в державі в цей період грають ті, хто відповідає за економіку, і цілі відповідно ставляться такі: ми повинні провести економічні реформи, приватизацію, зміцнити рубль, побороти інфляцію. Це все правильні речі, але в цей час політичній еліті було не до державності. З початку 1994 року і далі державність усе більш рихлеет і дрібніє, стає аморфною, звідси з'являється сепаратизм або на словах, або на ділі, як у Чечні. І все це від того, що держава не була зцементовано як спільність, як цілісність, а в цій ситуації навіть економічні реформи обертаються своєю злий і темною стороною.

Єльцин чудово розумів, що сам він не є фахівцем в тій чи іншій області, інакше б не брав професіоналів і не цінував би їх, а він їх цінував. У різні періоди Борис Миколайович довірявся якийсь фігурі, або який-небудь групі фігур: Бурбуліс, Гайдар і його команда, Чубайс, після 1996 року. Так звана родина. Невідомі психологічні мотиви цієї довіри, але вони були. Його переконали в тому, що головне в той час було провести економічні реформи, отже, в той період він був найбільш близький з цією групою свого оточення - економічної. Причому, сповідалася така ідеологія: ми проведемо ці реформи, і все тут же стане на свої місця. Він щиро вважав, що це головний фронт. А до того, як міліція працює, прокуратура, спецслужби, суди, інтерес був скоріше факультативний. Хоча він розумів міць силових структур, але у місіонерському ключі для нього було важливо провести економічні реформи. Чи можна вважати 1996 рік, як початок четвертого етапу в історичному сенсі. Але після 1996 року стало відчуватися, що воля виникає вже не президентська. За словами Михайла Краснова, першого помічника президента з правових питань: «Починаючи з 1998 року, незадовго до моєї відставки, ми з групою помічників запропонували проект« адміністративної реформи », Чубайс, до рук якого потрапив цей проект, погодився, що питання важливе. Проте опублікувати проект ми не змогли, навіть за підписом робочої групи. Це стало для мене сигналом, що там де визрівають рішення, не до цього ». ⁴⁰ Для Михайла Краснова, етап закінчується після виборів 1996 року, але в історично - державному ключі, етап, що почався в 1994 році, закінчився 31 грудня 1999 року.

Список використаних джерел та літератури

. I. Документи державних і управлінських структур.

1. Конституція Російської Федерації. М., 1994 рік

2. Збірник актів Президента Російської Федерації, 27 вересня, № 39, 1993 рік.

. II. Мемуари і спогади політичних діячів.

1. А. Коржаков. Борис Єльцин: Від світанку до заходу. Вид. Інтербук. Москва, 1997 р.

2. В.В. Костіков, Л.Г. Піхоя, А.Я. Ліфшиц та ін Епоха Єльцина Москва, 2001р.

3. В.В. Костіков Роман з президентом Москва, 2000 р.

4. Б. Єльцин. Президентський марафон: Роздуми, спогади, враження. Москва: АСТ. 2000

5. Б. Єльцин. Сповідь на задану тему. Свердловськ. 1990

6. Попцов О. Хроніка Царя Бориса: Росія, Кремль, 1991-1995. - М.: Цілком таємно; Edition Q, 1995.

7. Грачов А. Кремлівська хроніка. - М.: Ексмо, 1994.

8. Черняєв А. Щоденник помічника президента. - М.: Республіка, 1997.

9. Попов Г. Знову в опозиції. - М.: Галактика, 1994.

10. А. С. Куликов «Важкі зірки» СПб.: Нева-Прес, 2001.

. III. Періодична преса.

1) Офіційна преса.

1. Сергій Пархоменко. «Президент всього кремля». Підсумки, № 49, 1998 р.

2. В. Клочков. «Президент на узбіччі». Комерсант-влада, № 26, 1998 р.

3. М. Волкова. «Борис Єльцин. Останнє інтерв'ю ». Російська газета, № № 86-88, 2007 р.

4. В. Костіков. «Прощання за новим стилем». Аргументи і Факти, № 18, 2007р.

5. Чорно-білий Єльцин - _Аргументи і факти_, № 05 (1058) від 31.01.2001

6. Реформатор, демократ і великий політик. Південний Федеральний, № 15, 2007 р.

2) Незалежна преса

В.Р. Шуригін. «Село Завидово і його мешканці». Дуель. 12 липня 1997

2. Ілля Мільштейн. «75, розумієш». Новий час, № 4, 2006 р.

3. Бонет П. Неможлива Росія. Борис Єльцин, провінціал в Кремлі / / Урал. - 1994. - № 4.

. IV. Література

1. Ф. Бурлацький. Ковток свободи - у 2-х кн. книга друга. Москва РВК: Культура. 1997

2. Ф. Бурлацький. Російські правителі. 1990

3. А. щуплі. Хто є ху. Енциклопедія політичних прізвиськ. Вид. Вагриус. 1997

4. Соловйов Вл., Клепікова Є. Борис Єльцин. - М.: Вагриус, 1992.

5. Кеворков В. Кремлівська оперетка, політичний трилер. - М., 1997.

6. Волкогонов Д. Сім вождів. - М.: Новини, 1998.

7. Крючков В. Особиста справа. - М.: Олімп, 1996.

8. Реванш. Недоперевиворот: Версія центру «РФ-Політика». - М., 1994

9. Єльцин-Хасбулатов: Єдність, компроміс, боротьба / Под ред. М.К. Горшкова, В.В. Журавльова. - М., 1994.

10. Шевцова Л.Ф. Політичні зигзаги посткомуністичної Росії. - М., 1997.

11. Партійна система в Росії в 1989-1993 рр..: Досвід становлення. - М., 1994;

12. Краснов В.М. Система багатопартійності в сучасній Росії (нариси історії). - М., 1995;

13. Рябов В.В. , Хаванов Є.І. Між народом і владою: Російська багатопартійність: Проблеми становлення. - М., 1995;

14. Авакьян С.А. Політичний плюралізм та громадські об'єднання в РФ: конституційно-правові основи. - М., 1996;

15. Дадіані Л.Я. Про спроби створення в Росії ліво-правого блоку опозиційних сил (1989-1996 рр.).. - М., 1997;

16. Борисов BC Політичні партії та демократія в пострадянській Росії: Партії соціал-демократичної та соціалістичної орієнтації. - М., 1998;

17. Журавльов В.В., Батрашев Д.К. Політичні партії та громадські рухи в історії Росії. - Астрахань, 1999 і ін

18. Боффа Дж. Від СРСР до Росії. Історія незакінченого кризи. 1964-1994: Пер. з іт. Л.Я. Хаустова. - М., 1996.

19. Коен С. Провал хрестового походу: США і трагедія посткомуністичної Росії. - М., 2001.

20. К'єза Д. Прощай, Росія! - М., 1997.

. IV. Ресурси Інтернет:

1. Матеріали сайту «Національна служба новин» червня 1996р.

2. Polit.ru. «Він пішов». 27 квітня 2007

3. Polit.ru. Віталій Лейбін. «Борис Єльцин і свобода осмисленого висловлювання», 27 квітня 2007

4. russ.ru Російський журнал. «Епоха була історична, особа була історична ...», 2 травня 2007

5. livejournal.com \ американістів. «На смерть Єльцина», 27 квітня 2007

6. Rossbalt.ru «Єльцин був пристрастю російського народу», «Помер Єльцин-перший президент Росії», «Не бог, не цар і не герой», «Зірка і смерть Бориса Єльцина», 27-30 квітня 2007

7. Словник-довідник з політології.

Інтернет-ресурс: http://psylive.ru/?mod=dictionaries&id=1124

8. Політологія: Словник-довідник - Інтернет-ресурс:

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Dict/12.php