Партизанський рух 1941-1944 рр.. на Україну
ПЛАН
ВСТУП
1. ПАРТИЗАНСЬКОЇ РУХ 1941-1944 рр.. НА УКРАЇНУ
1.1. Період становлення партизанського руху (іюнь1941-листопад 1942рр).
1.2. Діяльність партизанського руху в період з листопада 1943 по кінець 1943 років
1.3. Дії партизанів на завершальному етапі визволення території України від німецьких окупантів
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Історія людства, яка налічує тисячоліття, неодноразово була свідком кривавих збройних конфліктів і воїн, в ході яких гинули цивілізації, зникали здавалися непохитними держави, йшли з життя мільйони людей. Не став винятком і ХХ століття. Страшний слід у пам'яті людства залишила Друга світова війна 1939-1945рр.
Однією з особливостей цієї війни стало широке антифашистський рух Опору, який розгорнувся на території Європи та Азії, окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Найбільш ефективною його формою стало партизанський рух. За опублікованими даними, на території Радянського Союзу діяло 1 млн., в Югославії - від 500 до 800 тис., Франції - 500 тис., Польщі - 130 тис., Греції - 122 тис., Албанії - 70 тис., Бельгії - 23 тис. партизан і бійців опору. Їх діяльність відіграла важливу роль в дезорганізації тилу армій фашистського блоку і в їх остаточному розгромі.
Ареною безкомпромісного протиборства з гітлерівцями стала територія України із загальною чисельністю партизанів понад 500 тисяч.
Мета даної роботи висвітлити становлення та розвиток партизанського руху на Україні в 1941-1944 роках, охарактеризувати бойову, диверсійну і розвідувальну діяльність народних месників та їх вплив на остаточне вигнання нацистів з українських земель.
1. ПАРТИЗАНСЬКОЇ РУХ 1941-1944 рр.. НА УКРАЇНУ.
1.1. Період становлення партизанського руху (червень 1941 - листопад 1942 рр..)
Напад нацистської Німеччини на СРСР застало партійно-радянське керівництво в Москві непідготовленим до усвідомлення реалій міжнародного становища того часу, а збройні сили країни - у стані масштабної реорганізації і технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу радянської армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня запеклих боїв, нарешті усвідомили, що агресія Німеччини - це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і на цьому етапі ворог виявився сильнішим ніж Радянський Союз. У таких умовах, як показував досвід, ефективним засобом стримування і виснаження сил агресора, є партизанська війна.
Директивою від 29 червня 1941 року та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941р. ставилося завдання створення на окупованій території оперативних загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни і створення нестерпних умов для агресора і його посібників та організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ.
Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи державної безпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими. Внаслідок невирішеності питань про централізованому управлінні партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією збройних загонів займалися паралельно, фактично незалежні один від одного партійні організації різних рівнів від ЦК національних компартій і місцевих райкомів партії до органів НКВД і політичних і розвідувальних відділів армії.
Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни і до кінця листопада 1942р., Ті оточення німців під Сталінградом. Цей період характеризується відсутністю стійких і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету і завдання партизанського руху, пошуком найбільш доцільних форм керівництва бойовими і диверсійними діями його учасників, створенням зі значним запізненням спеціальних штабів для централізованого управління силами партизанського руху і організації їх дій в інтересах Збройних Сил Армії. Тим не менш, перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце вже в липні-серпні 1941р. на території Житомирської та Київської області, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.
За деякими даними, на 1 жовтня 1941р. в областях України було сформовано 738 партизанських загонів (26572 бійця) і 191 диверсійна група (1374 особи). У Західній Україні перешкодою організації радянського партизанського руху стало ОУН С. Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення. На хід партизанської боротьби на Україну вплинула дуже швидка окупація її території військами німців та їх союзниками, що не дозволило радянської влади провести в життя низку заходів по розгортанню руху Опору. Крім того, учасникам руху Опору протистояв добре навчені і озброєний противник.
Після поразки німців під Москвою в грудні 1942р. намітилася активізація партизанського руху на Україні. Особливо відзначилися загони С. Ковпака, І. Копенкина, О. Сабурова, О. Федорова та інших командирів. За даними НКВС Україні, за період з серпня 1941 року по березень 1942 року українські партизани знищили тисячі шістсот п'ятьдесят-дві об'єкта військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати ворога в боях і в ході диверсій оцінювалися більш ніж 12 тисяч солдатів і офіцерів, власні - майже 600 бійців.
Перший період партизанського руху, в тому числі і на Україну, був часом важких випробувань для партизанських загонів, гірких поразок і важких втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій території, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику і форми бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.
1.2. Діяльність партизанського руху з листопада 1942 по кінець 1943 року
Зазначений період руху Опору був часом його найбільшого розвитку на території СРСР і, зокрема, на Україну. Цей період відзначений збільшенням кількості діючих партизанських формувань, зростанням їх чисельності та перетворення цього виду боротьби на чинник оперативно-стратегічного значення. У цей час були проведені широкі заходи щодо створення централізованого керівництва партизанським рухом, проведена підготовка кадрів, поліпшено їх матеріально-технічне забезпечення.
Основним змістом партизанської боротьби на Україні в другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП (б) У оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр.., На весняно-літній 1943 р ., Зокрема плану захоплення й утримання переправ через річки Десна, Дніпро, Прип'ять і допомоги Червоній Армії по захопленню Києва.
У процесі виконання плану бойових дій партизанів України з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943р. чисельність особового складу бойових формувань збільшилося майже в три рази. У першій половині 1943 року в об'єднаннях і загонах, які мали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному в північних районах України, де були сприятливі природні умови - ліси й болота. Звідси вони здійснювали рейди на територію, яка не мала сприятливих умов для постійної дислокації.
Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди об'єднань С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район українсько-білоруського Полісся. Так, наприклад, об'єднання М. Наумова за два місяці пройшло з боями територію семи областей.
Німецькі експерти констатували, що диверсійними діями партизанів заподіяні колосальні збитки з великою кількістю людських жертв.
Особливо відчутні втрати були нанесені фашистам у період з 1 квітня по 1 вересня 1943 року. На території України було підірвано 713 ешелонів, внаслідок чого пошкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних і шосейних мостів, здійснено 8 нападів на залізничні станції. Під ударами партизанів у цей період перебувало 40 напрямів і ділянок залізниць загальною тривалістю близько 4 тис. км.
Під час Курської битви 26 серпня 1943, командувач військами оперативного тилового району групи армій генерал Фредеріче доповідав у Берлін про те, що постійно зростаюча кількість диверсій, які здійснюються на залізничних магістралях, призводить до надзвичайного стану всієї транспортної обстановки та катастрофічного становища з постачаннями військ.
Німецьке командування змушене було через нестачу каральних військ зосередити їх на охорону основних транспортних магістралей, які густо проходили територією України. Тому з під німецького впливу випадали величезні території, які уже в роки війни стали називати партизанськими зонами і краями. Начальник поліції безпеки і СД на Україну змушений був доповідати в Берлін: «Партизанський рух набув таких розмірів, що значна частина областей потрапляє під їхній контроль».
В останній декаді 1943 року Червона Армія підійшла до Дніпра і почалася операція по руйнуванню ворожих комунікацій, яка отримала назву «Концерт». У результаті партизани домоглися призупинення руху на довгий час поїздів, що ще більше погіршило становище німецьких військ. А всього в грудні 1943 року було знищено 2270 км одноколійного залізничного шляху.
1.3. Дії партизанів на завершальному етапі визволення території України від німецьких окупантів (січень-серпень 1944р.)
Зазначений період став третім періодом руху Опору. Перед партизанами Україні стояло завдання і далі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойових операцій Червоної Армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів на територію Волині та Галичини.
На початок 1944 року найбільш високою була концентрація партизанських сил на території Рівненської, Житомирської та Кам'янець-Подільської областей. Тут у зоні дислокації 13-й і 60-ї армій 1-го Українського фронту, перебувало 18 об'єднань у складі 115 загонів чисельністю понад 30 тис. чоловік. Це було використано радянським командуванням, яке при проведенні Рівненсько-Луцької наступальної операції 27 січня - 11 лютого 1944г. відвело в ній помітну роль партизанам, які за словами командувача 13-ю армією М. Пухова, показали себе грізною силою в боротьбі з окупантами. Загони і об'єднання учасників Опору не тільки активно взаємодіяли з наступаючими радянськими військами, але й самостійно вибивали фашистів з населених пунктів, утримували їх до підходу частин Червоної Армії. Результативними були також диверсійні дії партизанів.
Якщо на території Волині-Полісся і Поділля партизанські формування в цілому впоралися з поставленими завданнями, то їх спроби пробитися до Галичини виявилися невдалими. Крім об'єднань П. Вершигори, М. Наумова, М. Шукаєва, у цей регіон не увійшло, практично жодне формування. Проте об'єднання Вершигори і Наумова не довго протрималися У Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польську територію, а формування Шукаєва перейшло до Словаччини.
Головна причина цих невдач полягала в активній протидії ОУН-УПА та відсутності підтримки партизанів у місцевого населення.
Разом з тим, перейшовши на територію Польщі і користуючись підтримкою польського населення, об'єднанням Вершигори, Наумова та інших партизанських командирів, завдали чимало клопоту гітлерівцям.
На завершальному етапі визволення території України в січні - серпні 1944р. партизанські формування і загони підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мосту, розгромили 52 штабу і гарнізони противника, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, заподіяли ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських учасників партизанського руху на цьому етапі, можна послатися на думку відомого гітлерівського воєначальника, генерал-полковника Г. Гудеріана: «... Дії партизанів в кінці війни, - писав він, - особливо активізувалися і охоплювали всі райони бойових дій. Це змушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі об'єднання, які були необхідні на фронті ».
Слід зазначити, що за своїм складом партизанські з'єднання і загони були багатонаціональними. У русі Опору на Україні брали участь представники 62 національностей СРСР та інших країн. Українці становили ядро партизанських загонів і об'єднань (59% від загальної кількості учасників).
За здійснення бойових операцій та диверсій 63,7 тис. партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями СРСР, 95 з них відзначено званням Героя Радянського Союзу. Двічі Героями Радянського Союзу стали українці С. Ковпак і О. Федоров.
ВИСНОВОК
Партизанська боротьба на Україну в тилу окупаційних військ стала важливим стратегічним чинником. Партизанський рух на Україні пройшло у своєму русі три періоди, або етапи.
На перший етап розвитку руху Опору негативно вплинули швидкість захоплення фашистами українській території, його бойова підготовленість і технічне оснащення, відсутність централізованого керівництва. Багато створені в цей період загони не зуміли розвинути своєї діяльності, розпалися або були ліквідовані німецькими контррозвідувального органами.
У ході другого і третього періоду відбулися суттєві зміни в організації і дієвості та ефективності партизанського руху на Україні. Це вимушене визнавало навіть німецьке командування. Є цілий ряд підтверджень з боку німців, що партизани по суті створили «другий регулярний фронт» і боротьбу проти них нацисти розглядали як бойові дії на фронті. На ліквідацію партизанського руху німецьке командування відтягало великі охоронні і регулярні сили, що негативно позначалося на проведенні німцями фронтових операцій. Таким чином, партизанський рух внесло вагомий внесок у визволення України від фашистських військ і в загальну перемогу над фашизмом у Другій світовій війні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Боярський В.І. Партизани і армія. Історія загублених возможностей.-Мінськ-Москва, 2001.
2. Кентій А.В., Лозіцькій В.С. Партизанський рух 1941-1944 рр.. в Україні / / Український історичний журнал.-2005 .- № 3.-С.3-16.
3. Кучер В. Партизанська рух в Україні 1941-1944 рр..: Погляд Із сьогодення / / Історія в школах Україні.-2004 .- № 9-10.-С.48-54.
4. Литвин В. Україна в роки окупації (з циклу статей «Україна в Другій світовій війні» / / Історія в школах Україні.-2005 .- № 8.-С.50-55.
5. Україна Партизанська 1941-1945. партізанські формування та органи керівніцтва ними: Довідково-наукове відання.-К., 2001.
6. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанська рух в Україні 1941-1944 рр.. Мовою ДОКУМЕНТІВ, очима історика)-К., 1994.
ПЛАН
ВСТУП
1. ПАРТИЗАНСЬКОЇ РУХ 1941-1944 рр.. НА УКРАЇНУ
1.1. Період становлення партизанського руху (іюнь1941-листопад 1942рр).
1.2. Діяльність партизанського руху в період з листопада 1943 по кінець 1943 років
1.3. Дії партизанів на завершальному етапі визволення території України від німецьких окупантів
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Історія людства, яка налічує тисячоліття, неодноразово була свідком кривавих збройних конфліктів і воїн, в ході яких гинули цивілізації, зникали здавалися непохитними держави, йшли з життя мільйони людей. Не став винятком і ХХ століття. Страшний слід у пам'яті людства залишила Друга світова війна 1939-1945рр.
Однією з особливостей цієї війни стало широке антифашистський рух Опору, який розгорнувся на території Європи та Азії, окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Найбільш ефективною його формою стало партизанський рух. За опублікованими даними, на території Радянського Союзу діяло 1 млн., в Югославії - від 500 до 800 тис., Франції - 500 тис., Польщі - 130 тис., Греції - 122 тис., Албанії - 70 тис., Бельгії - 23 тис. партизан і бійців опору. Їх діяльність відіграла важливу роль в дезорганізації тилу армій фашистського блоку і в їх остаточному розгромі.
Ареною безкомпромісного протиборства з гітлерівцями стала територія України із загальною чисельністю партизанів понад 500 тисяч.
Мета даної роботи висвітлити становлення та розвиток партизанського руху на Україні в 1941-1944 роках, охарактеризувати бойову, диверсійну і розвідувальну діяльність народних месників та їх вплив на остаточне вигнання нацистів з українських земель.
1. ПАРТИЗАНСЬКОЇ РУХ 1941-1944 рр.. НА УКРАЇНУ.
1.1. Період становлення партизанського руху (червень 1941 - листопад 1942 рр..)
Напад нацистської Німеччини на СРСР застало партійно-радянське керівництво в Москві непідготовленим до усвідомлення реалій міжнародного становища того часу, а збройні сили країни - у стані масштабної реорганізації і технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу радянської армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня запеклих боїв, нарешті усвідомили, що агресія Німеччини - це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і на цьому етапі ворог виявився сильнішим ніж Радянський Союз. У таких умовах, як показував досвід, ефективним засобом стримування і виснаження сил агресора, є партизанська війна.
Директивою від 29 червня 1941 року та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941р. ставилося завдання створення на окупованій території оперативних загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни і створення нестерпних умов для агресора і його посібників та організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ.
Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи державної безпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими. Внаслідок невирішеності питань про централізованому управлінні партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією збройних загонів займалися паралельно, фактично незалежні один від одного партійні організації різних рівнів від ЦК національних компартій і місцевих райкомів партії до органів НКВД і політичних і розвідувальних відділів армії.
Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни і до кінця листопада 1942р., Ті оточення німців під Сталінградом. Цей період характеризується відсутністю стійких і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету і завдання партизанського руху, пошуком найбільш доцільних форм керівництва бойовими і диверсійними діями його учасників, створенням зі значним запізненням спеціальних штабів для централізованого управління силами партизанського руху і організації їх дій в інтересах Збройних Сил Армії. Тим не менш, перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце вже в липні-серпні 1941р. на території Житомирської та Київської області, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.
За деякими даними, на 1 жовтня 1941р. в областях України було сформовано 738 партизанських загонів (26572 бійця) і 191 диверсійна група (1374 особи). У Західній Україні перешкодою організації радянського партизанського руху стало ОУН С. Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення. На хід партизанської боротьби на Україну вплинула дуже швидка окупація її території військами німців та їх союзниками, що не дозволило радянської влади провести в життя низку заходів по розгортанню руху Опору. Крім того, учасникам руху Опору протистояв добре навчені і озброєний противник.
Після поразки німців під Москвою в грудні 1942р. намітилася активізація партизанського руху на Україні. Особливо відзначилися загони С. Ковпака, І. Копенкина, О. Сабурова, О. Федорова та інших командирів. За даними НКВС Україні, за період з серпня 1941 року по березень 1942 року українські партизани знищили тисячі шістсот п'ятьдесят-дві об'єкта військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати ворога в боях і в ході диверсій оцінювалися більш ніж 12 тисяч солдатів і офіцерів, власні - майже 600 бійців.
Перший період партизанського руху, в тому числі і на Україну, був часом важких випробувань для партизанських загонів, гірких поразок і важких втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій території, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику і форми бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.
1.2. Діяльність партизанського руху з листопада 1942 по кінець 1943 року
Зазначений період руху Опору був часом його найбільшого розвитку на території СРСР і, зокрема, на Україну. Цей період відзначений збільшенням кількості діючих партизанських формувань, зростанням їх чисельності та перетворення цього виду боротьби на чинник оперативно-стратегічного значення. У цей час були проведені широкі заходи щодо створення централізованого керівництва партизанським рухом, проведена підготовка кадрів, поліпшено їх матеріально-технічне забезпечення.
Основним змістом партизанської боротьби на Україні в другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП (б) У оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 рр.., На весняно-літній
У процесі виконання плану бойових дій партизанів України з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943р. чисельність особового складу бойових формувань збільшилося майже в три рази. У першій половині 1943 року в об'єднаннях і загонах, які мали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному в північних районах України, де були сприятливі природні умови - ліси й болота. Звідси вони здійснювали рейди на територію, яка не мала сприятливих умов для постійної дислокації.
Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди об'єднань С. Ковпака, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район українсько-білоруського Полісся. Так, наприклад, об'єднання М. Наумова за два місяці пройшло з боями територію семи областей.
Німецькі експерти констатували, що диверсійними діями партизанів заподіяні колосальні збитки з великою кількістю людських жертв.
Особливо відчутні втрати були нанесені фашистам у період з 1 квітня по 1 вересня 1943 року. На території України було підірвано 713 ешелонів, внаслідок чого пошкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних і шосейних мостів, здійснено 8 нападів на залізничні станції. Під ударами партизанів у цей період перебувало 40 напрямів і ділянок залізниць загальною тривалістю близько 4 тис. км.
Під час Курської битви 26 серпня 1943, командувач військами оперативного тилового району групи армій генерал Фредеріче доповідав у Берлін про те, що постійно зростаюча кількість диверсій, які здійснюються на залізничних магістралях, призводить до надзвичайного стану всієї транспортної обстановки та катастрофічного становища з постачаннями військ.
Німецьке командування змушене було через нестачу каральних військ зосередити їх на охорону основних транспортних магістралей, які густо проходили територією України. Тому з під німецького впливу випадали величезні території, які уже в роки війни стали називати партизанськими зонами і краями. Начальник поліції безпеки і СД на Україну змушений був доповідати в Берлін: «Партизанський рух набув таких розмірів, що значна частина областей потрапляє під їхній контроль».
В останній декаді 1943 року Червона Армія підійшла до Дніпра і почалася операція по руйнуванню ворожих комунікацій, яка отримала назву «Концерт». У результаті партизани домоглися призупинення руху на довгий час поїздів, що ще більше погіршило становище німецьких військ. А всього в грудні 1943 року було знищено
1.3. Дії партизанів на завершальному етапі визволення території України від німецьких окупантів (січень-серпень 1944р.)
Зазначений період став третім періодом руху Опору. Перед партизанами Україні стояло завдання і далі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойових операцій Червоної Армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів на територію Волині та Галичини.
На початок 1944 року найбільш високою була концентрація партизанських сил на території Рівненської, Житомирської та Кам'янець-Подільської областей. Тут у зоні дислокації 13-й і 60-ї армій 1-го Українського фронту, перебувало 18 об'єднань у складі 115 загонів чисельністю понад 30 тис. чоловік. Це було використано радянським командуванням, яке при проведенні Рівненсько-Луцької наступальної операції 27 січня - 11 лютого 1944г. відвело в ній помітну роль партизанам, які за словами командувача 13-ю армією М. Пухова, показали себе грізною силою в боротьбі з окупантами. Загони і об'єднання учасників Опору не тільки активно взаємодіяли з наступаючими радянськими військами, але й самостійно вибивали фашистів з населених пунктів, утримували їх до підходу частин Червоної Армії. Результативними були також диверсійні дії партизанів.
Якщо на території Волині-Полісся і Поділля партизанські формування в цілому впоралися з поставленими завданнями, то їх спроби пробитися до Галичини виявилися невдалими. Крім об'єднань П. Вершигори, М. Наумова, М. Шукаєва, у цей регіон не увійшло, практично жодне формування. Проте об'єднання Вершигори і Наумова не довго протрималися У Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польську територію, а формування Шукаєва перейшло до Словаччини.
Головна причина цих невдач полягала в активній протидії ОУН-УПА та відсутності підтримки партизанів у місцевого населення.
Разом з тим, перейшовши на територію Польщі і користуючись підтримкою польського населення, об'єднанням Вершигори, Наумова та інших партизанських командирів, завдали чимало клопоту гітлерівцям.
На завершальному етапі визволення території України в січні - серпні 1944р. партизанські формування і загони підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мосту, розгромили 52 штабу і гарнізони противника, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, заподіяли ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських учасників партизанського руху на цьому етапі, можна послатися на думку відомого гітлерівського воєначальника, генерал-полковника Г. Гудеріана: «... Дії партизанів в кінці війни, - писав він, - особливо активізувалися і охоплювали всі райони бойових дій. Це змушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі об'єднання, які були необхідні на фронті ».
Слід зазначити, що за своїм складом партизанські з'єднання і загони були багатонаціональними. У русі Опору на Україні брали участь представники 62 національностей СРСР та інших країн. Українці становили ядро партизанських загонів і об'єднань (59% від загальної кількості учасників).
За здійснення бойових операцій та диверсій 63,7 тис. партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями СРСР, 95 з них відзначено званням Героя Радянського Союзу. Двічі Героями Радянського Союзу стали українці С. Ковпак і О. Федоров.
ВИСНОВОК
Партизанська боротьба на Україну в тилу окупаційних військ стала важливим стратегічним чинником. Партизанський рух на Україні пройшло у своєму русі три періоди, або етапи.
На перший етап розвитку руху Опору негативно вплинули швидкість захоплення фашистами українській території, його бойова підготовленість і технічне оснащення, відсутність централізованого керівництва. Багато створені в цей період загони не зуміли розвинути своєї діяльності, розпалися або були ліквідовані німецькими контррозвідувального органами.
У ході другого і третього періоду відбулися суттєві зміни в організації і дієвості та ефективності партизанського руху на Україні. Це вимушене визнавало навіть німецьке командування. Є цілий ряд підтверджень з боку німців, що партизани по суті створили «другий регулярний фронт» і боротьбу проти них нацисти розглядали як бойові дії на фронті. На ліквідацію партизанського руху німецьке командування відтягало великі охоронні і регулярні сили, що негативно позначалося на проведенні німцями фронтових операцій. Таким чином, партизанський рух внесло вагомий внесок у визволення України від фашистських військ і в загальну перемогу над фашизмом у Другій світовій війні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Боярський В.І. Партизани і армія. Історія загублених возможностей.-Мінськ-Москва, 2001.
2. Кентій А.В., Лозіцькій В.С. Партизанський рух 1941-1944 рр.. в Україні / / Український історичний журнал.-2005 .- № 3.-С.3-16.
3. Кучер В. Партизанська рух в Україні 1941-1944 рр..: Погляд Із сьогодення / / Історія в школах Україні.-2004 .- № 9-10.-С.48-54.
4. Литвин В. Україна в роки окупації (з циклу статей «Україна в Другій світовій війні» / / Історія в школах Україні.-2005 .- № 8.-С.50-55.
5. Україна Партизанська 1941-1945. партізанські формування та органи керівніцтва ними: Довідково-наукове відання.-К., 2001.
6. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанська рух в Україні 1941-1944 рр.. Мовою ДОКУМЕНТІВ, очима історика)-К., 1994.