Особисті немайнові права та обов язки подружжя

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА

1. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Особисті немайнові права (особисті немайнові правовідносини) досить неодно­рідні й є предметом регулювання різних галузей права. Так, право на свободу збо­рів, друку, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регу­люються конституційним правом. Право на вибір прізвища подружжям при реєст­рації шлюбу, право на вибір місця про­живання, роду занять кожним із подруж­жя, право на виховання дітей та інші ре­гулюються сімейним правом.

Є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припиненими на підставі угод або інших юридичних дій. Це права на честь, гідність, ділову репутацію, на ім'я ¹. Їх відносять до предмета цивіль­ного права.

В літературі підкреслюється, що особи­стим немайновим відносинам, які скла­дають предмет цивільного права, при­таманні певні спільні ознаки. Так, осо­бисті немайнові права:

- утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов'язані з майновими правами). У так званих чис­тих особистих немайнових відносинах відсутній безпосе­редній зв'язок з майновими відносинами. Це, звичайно, не означає, що ці два види відносин взагалі не залежать одні від одних. Йдеться про те, що ці види відносин не мають правового зв'язку;

- мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів - немайнових благ (честі, гідності, імені, особистої недоторканності грома­дянина тощо), які неможливо відокремити від конкрет­ної особи (фізичної чи юридичної);

- мають абсолютний характер. Носій цих прав є упо­вноваженою особою, а всі інші, стосовно нього і з при­воду цих прав, - зобов'язаними особами .

Погоджуючись з такою характеристикою, звернемо увагу на те, що усі права, які складають предмет цивіль­ного права, взаємопов'язані між собою, доповнюють од­не одного. Особисті немайнові права можуть виникати безпосередньо з майнових відносин. Наприклад, охорона честі, гідності, ділової репутації тісно пов'язана із захис­том майнових прав підприємця, його фірми, комерцій­ної репутації. Відомий російський вчений в галузі циві­льного права І. А. Покровський зазначав, що "прооб­разом и предшественником общего права на имя яви­лось право торговца на фирму. С фирмой связывалась известная репутация, которая нередко уже сама по себе представляет высокую ценность" ² . Як бачимо, раніше від недобросовісної конкуренції перш за все захищалося добре ім'я саме купця, а вже потім - громадянина. В наш час ці ідеї набирають нового життя. І було б при­кро, якби саме таке розуміння захисту особистих немай­нових прав посіло провідне місце в українському циві­льному законодавстві. На наш погляд, захист доброго імені повинен переслідувати мету захисту права суб'єкта на добре ім'я, незалежно від того, займається він під­приємництвом чи ні.

В науці цивільного права розрізняють дві групи осо­бистих немайнових прав:

1. Особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами.

2. Особисті немайнові права, не пов'язані з майно­вими правами.

До першої групи відносяться права, що складають зміст авторського та винахідницького права - окремих інститутів цивільного права. Вони утворюють основу права інтелектуальної власності, мають свій предмет регулювання, специфіку методу і змісту. В Законі України "Про власність" цю групу прав названо правами, що регулюють відносини інтелектуальної власності.

Друга група особистих немайнових прав не має чітко визначеного цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що деякий час панів­ною була думка, згідно якої захист особистих немайно­вих прав, не пов'язаних з майновими, покладався на кримінальне й адміністративне право. Саме через це в ЦК УРСР 1922 р. не було статей, які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути притягнений до кри­мінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до такої відповідальності повинно було принести мо­ральну реабілітацію потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними. Проте така пози­ція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджу­вався кимось ненавмисно? Адже такого розповсюджува­ча не можна притягнути до кримінальної відповідальнос­ті, а честь і гідність потерпшого була приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися незахищеними.

Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб в цивільному праві, укладачі ЦК України 1963 p. включили до нього кілька статей, які повинні були виправити таке становище. Бу­ло наголошено, що особисті немайнові відносини мо­жуть регулюватися ЦК України (ст. 1). Ст. 7 ЦК України передбачала захист честі і гідності громадян або органі­зацій, а ст. 511 мала на меті захистити інтереси громадя­нина, зображеного в творі образотворчого мистецтва ¹. В 1993 р. ЦК України був доповнений ст. 440, яка пере­дбачає можливість відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення, спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих не-майнових, не пов'язаних із майновими, прав відбулися, проте їх виявилося явно недостатньо.

Через це законодавець вимушений був надолужувати прогаяне шляхом прийняття нових законів, або допов­нювати діючі статтями про захист особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, до Кодексу зако­нів про працю України Законом України від 15 грудня 1993 p. була внесена стаття І7З⁶ про відшкодування вла­сником або уповноваженим ним органом моральної шкоди.

18 лютого 1992 p. був прийнятий Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності"² (введений в дію 15 березня 1993 р.). В цьому законі слід звернути увагу на ст. 7 в тій її частині, де йдеться про ознаки недобросовісної конкуренції шляхом порушення особистих немайнових прав учасників підприємницької

діяльності

Варто також назвати "Основи законодавства України про охорону здоров'я"³. Так, ст. 6 Основ закріплює право громадян на охорону здоров'я. Ст. 9 дає перелік випад­ків обмеження особистих немайнових прав громадян, пов'язаних із станом їх здоров'я. В ст. 78 встановлені обов'язки медичних і фармацевтичних працівників по дотриманню особистих немайнових прав громадян. Зо­крема, медичні працівники зобов'язані дотримуватися вимог професійної етики і деонтології¹, зберігати лікар­ську таємницю. Ст. 80 передбачає встановлення цивіль­но-правової відповідальності за порушення законодавст­ва про охорону здоров'я.

Необхідно підкреслити, що найважливіші особисті немайнові права врегульовані Конституцією України.

Особливо потрібно звернути увагу на ст. ст. 27—33. В цих статтях закріплюються права людини на життя, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторкан­ність, на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції, на свободу пересування та вільний вибір місця про­живання.

Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення для розвитку законності в Україні, але сказати, що закріплення цих прав в Основ­ному Законі вирішує всі проблеми їх захисту, не можна. Підтвердженням цієї думки є проект ЦК України, в якому особистим немайновим правам фізичних осіб присвячується окрема книга (друга), яка складається з трьох глав (19, 20, 21), у яких вміщено 46 статей. У главі 19 йдеться про загальні положення щодо особистих не­майнових прав фізичних осіб. У главі 20 закріплюються природні права фізичних осіб, а в главі, 21 вирішуються права, що забезпечують соціальне буття фізичних осіб.

Нагальна потреба регулювання особистих немайно­вих прав ЦК України передусім пояснюється тим, що законами України деяким органам та їх посадовим осо­бам надана можливість втручатися у сферу дії особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, За­коном про оперативно-розшукову діяльність (ст. 8) на­дано право підрозділам, що проводять таку діяльність, знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати те­леграфно-поштові відправлення, здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомок, оптичних та інших технічних засобів. Але не секрет, що при застосуванні всіх цих форм втручання не виключена можливість правопору­шень.

Зрозуміло, без чіткого цивільно-правового регулю­вання відносин, що можуть виникнути в сфері дії особи­стих немайнових прав, гарантії захисту цих прав немає. Дозволяючи тим чи іншим органам втручатись в особис­ті немайнові відносини, в законі повинен бути не тільки дозвіл на таке втручання, а й дана відповідь на запитан­ня, хто і в якому розмірі повинен буде відшкодувати за­подіяну таким втручанням шкоду. При цьому потрібно створити таку систему засобів по захисту порушених прав, яка б діяла швидко, ефективно і справедливо, по­требувала щонайменше затрат душевних сил і коштів потерпілого.

2. ВИДИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Як зазначалося, різні особисті немайнові відносини ма­ють неоднакове призначення. Це потребує різноманіт­них засобів їх регулювання. У зв'язку з цим особисті не­майнові права пропонується об'єднати у три правових інститути: права на немайнові блага, втілені у самій осо­бі; права на особисту недоторканність, свободу, охорону життя і здоров'я; права на недоторканність особистого життя ¹. Погоджуючись із таким розподілом особистих немайнових прав, вважаємо за необхідне виділити ще один їх правовий інститут - права на захист від проти­правного втручання в сферу особистого життя.

Інститут права на немайнові блага, втілеві у самій осо­бі. До цього інституту відносяться права: на ім'я (найме­нування); на знак для товарів та послуг (знак обслугову­вання); на честь, гідність та ділову репутащю; на власне зображення.

Право на ім 'я. Це право потрібно розуміти не тільки так, що кожна фізична та юридична особи мають право якимось чином називатися. Таке розуміння занадто вузьке і не відображає змісту цього права. Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію суб'єкта цивільного права, надає йому право вимагати, щоб його називали цим іме­нем. Ніхто не може користуватися цим іменем, або при­власнювати його. Хоча в Цивільному кодексі немає стат­ті, яка б регулювала відносини, що виникають 'при на­данні чи зміні імені (ці питання регулює сімейне або адміністративне право, але окремі статті (9, 10, 11, 23 та ін.) ЦК України виходять з того, що кожний суб'єкт ци­вільних правовідносин має своє ім'я.

Право на товарний знак (знак обслуговування) розг­лянуто в главі "Право .інтелектуальної власності Украї­ни".

Право на честь, гідність та ділову репутацію. Честь і гідність - це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь -це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльні­стю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність - це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критерії при визначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предмет и порушення чи не порушення.

Ділова репутація - суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колиш­нього Радянського Союзу в 1991 p. Введення цього тер­міна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємниц­тві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей ви­робників (фізичних або юридичних осіб).

Право на власне зображення. Закон передбачає, що цим правом наділена фізична особа. Тільки громадянин може прийняти рішення про зображення своєї особи, опублікування, відтворення і розповсюдження твору, в якому він зображений. Ніхто, крім нього, не вправі ви­рішувати цих питань. Ст. 300 проекту ЦК України закрі­плює це право на законодавчому рівні. Після смерті зображуваного, право вирішувати питання про розповсю­дження його зображення надано його дружині та дітям.

Інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров'я. Кожний громадянин має право розпоряджатися собою, тобто має право на особисту не­доторканність. Стосовно себе його поведінка мусить бу­ти підпорядкована лише тим законодавчим актам, що обмежують це його право. Такі обмеження, як правило, встановлені з метою зберегти непорушеними права ін­ших осіб або захистити ці права від порушення. Так, ст. 15 ЦК України передбачає обмеження в дієздатності осіб, які зловживають спиртними напоями або наркоти­чними засобами, але тільки в тому разі, якщо буде дове­дено, що таке зловживання ставить в тяжке матеріальне становище сім'ю цих осіб ¹. Право громадянина на осо­бисту недоторканність можна розуміти й так, що за будь-яких обставин, крім випадків і в порядку, передба­чених законом, ніхто не може бути затриманий, позбав­лений волі тощо. Хоч прямо Цивільний кодекс не пере­дбачає такого права, але це випливає із змісту ст. 12 ЦК України.

Право громадянина на особисту свободу. Це право ба­зується на можливості вибору місця проживання, віль­ного переїзду з одного населеного пункту до іншого, по­будувати оселю на своїй землі, придбати квартиру у вла­сність або укласти договір найму жилого приміщення. Чим більше закон дає для цього можливостей, тим біль­ше гарантій дотримання цього права. У зв'язку з цим слід спеціально згадати про таке правове явище, як про­писка. На наш погляд, прописка не повинна обмежувати особисту свободу громадян, насамперед прав на вибір місця проживання, роду занять (ст. 10). Якщо ж пропис­ка вважається однією з підстав отримання житла або ро­боти, то вона порушує особисті немайнові права грома­дян.

Право громадян на охорону життя і здоров'я'. Це право встановлено в Конституції України та в Основах законодавства України про охорону здоров'я. Зміст цього права включає:

життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

безпечне для життя навколишнє середовище;

безпечні і здорові умови праці;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, вибір лі­каря і закладу охорони здоров'я;

можливість відшкодування заподіяної здоров'ю шко­ди та ін.

Інститут права на недоторканність особистого життя громадянина. Цей інститут включає право громадян на недоторканність житла та право на особисту документа­цію.

Право громадянина на недоторканність житла. Це право передбачає, що громадянин сам вирішує, кого йо­му запрошувати в гості, з ким спілкуватись, яким чином проводити час дозвілля у своїй оселі. Ніхто не може об­межувати його в цих правах, за винятком випадків перед­бачених законом.

Право громадянина на особисту документацію. Під особистою документацією розуміють листи, щоденники, нотатки, помітки та інші документи. Слід також мати на увазі, що документи особистої документації можуть висту­пати об'єктами авторських прав. Але авторське право може бути встановлене тільки на ті об'єкти, автором яких був їх власник. До особистих документів слід віднести різні по­свідчення, грамоти, газетні вирізки, квитанції та ін.

Цікавим прикладом особистої документації був архів одного з персонажів книги Ільфа й Петрова "Дванадцять стільців" гр. Коробейникова, який зібрав у своїй кімнаті "систематизовану" картотеку розподілу меблевих гарні­турів.

Інститут права захисту від протиправного втручання в сферу приватного життя. Які особливості цього інституту?

По-перше, потенційним правопорушником може бу­ти посадова особа або орган, наділені правом на втру­чання в сферу приватного життя громадян і юридичних осіб (органи внутрішніх справ, служби безпеки, націо­нальної гвардії, охорони здоров'я та інші).

По-друге, передбачуване правопорушення може мати місце лише з моменту виникнення права на захист, а право на захист повинно виникати з початку такого по­рушення. Якщо внаслідок такого правопорушення буде заподіяна шкода потерпілому, то її відшкодування по­винне відбуватися за правилами зобов'язань, що вини­кають внаслідок заподіяння шкоди на загальних підста­вах.

По-третє, засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомиш про це близьких або інших осіб; при нанесенні їй тілес­них ушкоджень - можливість викликати названого нею лікаря тощо). З негаторним позовом можна звертатись тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути й іншими.

По-четверте, відносини, що виникають на підставі цього інституту, повинні мати не абсолютний, а віднос­ний характер. Захищати можна тільки від конкретного правопорушника.

Можна було б виділити й інші особливості інституту правозахисту від протиправного втручання у сферу при­ватного життя, але оскільки цей інститут перебуває в стані становлення, вважаємо можливим обмежитися вже зазначеним.