Онєгіна повітряна громада

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Юрій Манн

Жанрові та розповідні особливості роману

1.

Спочатку - відомі рядки Анни Ахматової: "І було серцю нічого не треба, / / ​​Коли пила я цей пекучий спеку. / / «Онєгіна» повітряна громада, / / ​​Як хмара, стояла наді мною ".

Як це часто трапляється з відгуків одного великого письменника про інше, слова Ахматової не тільки передають враження від пушкінського роману, а й характеризують його з боку поетики. Ключовим тут є поняття "хмара": при всій своїй очевидності воно мінливе, невловимо і постійно вислизає від визначення. Як у міфі про Іксіон і звернулася в хмару Гері. Або, що, звичайно, набагато ближче російському читачеві, у відомому вірші Баратинського: "Дивний град часом зіллється / / З летючих хмар, / / ​​Але лише вітер його торкнеться, / / ​​Він зникне без слідів" і так далі.

Всі компоненти художньої структури «Євгенія Онєгіна» пронизані цієї легкістю, "ісчезаемостью", починаючи, умовно кажучи, з жанру. Ю.Н. Тинянов писав, що "внаслідок безперестанних перемикань з плану в план жанр (« Євгенія Онєгіна ») виявився необов'язковим, розімкненим, пародіческі ковзаючим по багатьом замкнутим жанрами одночасно ..." За яким же жанрами конкретно? Найцікавіше, що їх перелік міг би стати нескінченним, у своєму роді теж "розімкнутим" ... Візьмемо тільки романний ряд: тут і роман подорожі, що більш ніж очевидно («Уривки з подорожі Онєгіна»), і роман виховання типу віландовского «Агатона» або «Вільгельма Мейстера» Гете, або - у певному сенсі - «Дон Жуана» Байрона ( зазначено В. Баєвського); і сімейності роман у дусі

Серпень Лафонтена ("... Просто вам перекажу / / Преданья російського сімейства ..."); далі історичний роман, разом з асимільованим їм традиціями роману готичного (пасаж про "поважному замку"); сатиричний роман-огляд; світський роман (або повість) і так далі. Цей список багаторазово збільшиться, якщо додати малі поетичні жанри, типу елегії або епіграми, або середні - перш за все романтичну поему першій чверті XIX століття. На прикладі цього жанру, здається, майже зовсім не врахованого при описі структури «Євгенія Онєгіна», особливо видно нескінченна мінливість пушкінської художньої системи.

Ведучий конструктивний принцип романтичної поеми - паралелізм долі персонажа і автора, проходять приблизно подібні випробування і одержують однаковий досвід - досвід романтичного відчуження. Завдяки цьому все, що відбувається спостерігається з двох точок зору відразу; створюється ефект стереоскопічності; народжується відчуття універсальності романтичного світу. Так було в "південних поемах" Пушкіна, «Кавказькому бранці» і «Циган»; так, здавалося, намічається і в «Євгенії Онєгіні».

Виявляється, автор, як і його герой, пережив початкову стадію гармонії,

різко контрастує з його сьогоднішнім станом ("Як в ліс зелений із тюрми

/ / Перенесено колодник сонний, / / ​​Так неслися ми мрією / / На початок життя

молодій ", - до речі, це не тільки ремінісценція з« Братів розбійників »-" Мені

душно тут. Я в ліс хочу ", - але і звернення до знакової поняттю:" ліс "як

емблема дикої волі, протесту). Потім в біографіях обох пішла смуга

охолодження, причому сама зустріч, перетин життєвих шляхів автора і його героя

відбувається в кризовий для обох момент - в апогеї відчуження, при всій відмінності

відтінків ("Я був озлоблений, він похмурий; / / пристрасті ми знали обоє; / / Томила

життя обох нас ... "і так далі). І автор і його герой, виявляється, задумували

типовий романтичний вчинок - розрив з оточенням, втеча в далекий край

("Онєгін був готовий зі мною / / Побачити чужі країни ..."). Перед обома,

виявляється, маячила якась загроза ("Обох чекала злість / / Сліпий Фортуни і

людей ... "- сюжетний хід, дійсно реалізований в авторській долі

(Переміщення на Південь, з явними алюзіями на фактичну посилання самого автора) і

виявився хибним у долі персонажа (замість переслідування Фортуни - поїздка в

село для вступу в права спадщини). Цей несподіваний контраст автора і

героя не подається під знаком "різниці", як трохи пізніше ставлення обох до

"Селі", "полях" і так далі ("... Завжди я радий помітити різницю / / Між

Онєгіним і мною "); навпаки, він замаскований під принципову схожість,

завдяки чому внутрішньо, непомітно дезавуюється романтичний паралелізм.

Настільки ж складні і на вигляд непомітні процеси протікають у сфері характерології.

Як добре відомо, опис поетичної діяльності Ленського насичено

ходовими елегійними штампами тривіальною, масової літератури ("Він співав розлуку

і печаль, / / ​​І щось і про гуманну даль "і так далі). М.М. Бахтін говорив у зв'язку

з цим, що авторська розповідь ведеться в зоні персонажа, тобто Ленського.

Проте в авторському ж оповіданні й, фігурально кажучи, в тій же "зоні"

виникають такі прикмети поезії Ленського, як "завжди піднесені почуття, / /

Пориви дівочої мрії / / І принадність важливою простоти ". Перші дві риси можуть

здатися цілком нейтральними, остання ж ("важлива простота") для Пушкіна -

вже слово, як зараз кажуть, знакова, подібно до того як, припустимо, для

Баратинського, слово "спокійна".

Це - деталь поетичної автохарактеристики Пушкіна (у присвяті до «Євгенія

Онєгіна »автор мріє представити" заставу ", виконаний" високих дум і

простоти "), це ознака краси справжньої, органічної

(Про Тетяну - заміжньої жінки: "Все тихо, просто був у ній"); нарешті, і в

естетичній свідомості найпроникливіших сучасників це гідність роману

- «Євгенія Онєгіна» (Баратинський в листі до автора на початку березня 1828:

"Висока поетична простота твого творіння"). І ось цей атрибут високої

поезії виявився сумісним з Ленським, тобто з творчістю явно інший

стилістичної та ціннісної орієнтації, причому сама лінія суміщення затушовано,

а його логіка не пояснена.

З іншого боку - приклад поетичного красномовства вже в "чисто" авторське

оповіданні, поза зв'язку з яким-небудь персонажем: відомий опис безіменній

московської красуні: "Але та, яку не смію / / Тривожити лірою моєю, / / ​​Як

величава місяць, / / ​​Серед дружин і дів блищить одна ". Питається, в якій "зоні"

виникло це порівняння? Серед аксесуарів віршів Ленського є, звичайно, і

"Луна" - поетична деталь, негайно ж знижується авторської оцінкою: "... Нині

ми бачимо в ньому / / Заміну ліхтарів ". Сприйняття цілком у дусі іншого

персонажа, "тверезого", чужого прекраснодушність Онєгіна: "... Як ця дурна місяць

/ / На цьому дурному небосхилі ". Порівняння з місяцем, таким чином, стало до цього

часу майже вже забороненим прийомом, але автор, виявляється, не забув

скористатися ним, причому аж ніяк не в зниженому, пародійному вираженні!

"Велична місяць" - це вже не "заміна ліхтарів". Нового лику пушкінської

місяця передує один-два більш нейтральних стилістичних пасажу (наприклад,

"Вдохновітельная луна" у другому розділі в сцені з Тетяною). Але все одно, обидва

крайніх випадку - що відноситься до Ленскому і "авторський" - подано в характерній для

«Євгенія Онєгіна» манері гострого і в той же час неаффектірованного,

природного контрасту.

2.

У тій же манері намічено перетворення двох головних персонажів, дійсне або

гіпотетичне. Спочатку - про гіпотетичний перетворенні, тобто про Ленський. Багато

вже сказано про відкритість, незавершеності, варіативності його долі: або

вірність високим ідеалам поезії, або "звичайний доля". Але важлива ще логіка

перетворення в обох намічених варіантах. "Бути може, для добра світу / / Іль

хоч для слави був народжений ". І - "... поета / / Бути може, на сходах світла / /

Чекала висока ступінь ". Так про будь-якому талановитого поета не скажеш! Так можна лише

сказати про великого поета! І це після того, що ми знаємо про ходові штампах в

віршах цього персонажа, про їх, як сьогодні сказали б, "вторинності".

Інший варіант не менш характерний: "Розстався б з музами, женився, / / ​​В

селі, щасливий і рогатий, / / ​​носив би стьобаний халат ..."; "Пив, їв, нудьгував,

товстішав ... "і тому подібне. Що віщувало таку долю в колишньому Ленском?

Бєлінський, вважаючи неправдоподібним перетворення Олександра Адуева в тверезого

ділка, посилався на те, що той був "тричі романтиком" - і за характером, і за

вихованню, і за обставинами життя. Здається, Ленський не поступився б тут

персонажу «Звичайної історії», будучи також "тричі романтиком". Тим часом у

романі Гончарова, як і в багатьох творах "натуральної школи", різкість і

невмотивованість зміни була семантично значущим і ємним чинником,

свідчить про невблаганності природних законів розвитку. Але, виявляється,

подібна різкість і невмотивованість була предуказана пушкінським персонажем,

однак при істотній відмінності. У Гончарова різкий контраст зафіксовано,

підкреслять (зокрема, сприйняттям інших персонажів, наприклад, дружини

Адуева-старшого і автора: "Як він змінився! Як погладшав, оплешівел, як став

рум'ян! "і так далі). У Пушкіна контраст згладжений, поданий на звичайній, тихою,

розмовної інтонаційної хвилі ("Бути може, він ...";" А може бути і те ...").

Тепер про дійсно доконаний перетворенні - розчарованого, охолодженого

Онєгіна в пристрасно, по-юнацькому закоханого. Тут можна нагадати, що критики

ніяк не очікували такого перетворення (може бути, за винятком Д.В.

Веневітінова, залишає, як сьогодні сказали б, "питання відкритим"). Іван

Киреевский знаходив в Онєгіні невідбутну холодність і "нездатність любити";

Баратинський вважав, що Онєгін віджив, що якщо він і сумує, то від порожнечі

серця і так далі. Багато в чому з цими думками збігається самовідчуття та

самооцінка Онєгіна, особливо після дуелі і від'їзду. І ось, виявляється, все

помилилися, в тому числі і сам герой. Про Єлецькому в «Циганці» Баратинського

(Змальованому в значній мірі в відштовхуванні від Онєгіна), перед спалахом

його почуття до Віри Волховської, сказано: "Єлецький битву програв, / / ​​Але,

переможений, врятував він знамено / / І перед самим собою не впав ". Онєгін виявив не

меншу силу і енергію почуттів, хоча ніяких промов про врятоване "прапора" і так

далі ні оповідач, ні його персонаж не вимовляють. За уявленнями про

істинної художності перетворення має бути мотивоване, предуказано -

хоча б пунктиром, натяком. У пушкінському романі воно дано невмотивовано, але,

втім, без афектації.

3.

Поетичні принципи роману знайшли найповніше вираження в його розповіді.

Нагадаю, що все різноманіття оповідних варіантів, відповідно до кваліфікації

німецького дослідника К. Штанцель, може бути зведене до трьох форм, або

ситуацій. Перш за все, ситуація дистанціювання (назва, звичайно, умовна),

коли оповідач (фігурує як "Я", "МИ" або ж взагалі не має

ніякого позначення) не бере участь у дії і не має жодних контактів з

персонажами. Відповідно його точка спостереження внеположена художньому

світу, так само як і його знання, незалежно від обсягу останнього (це може бути

повне знання, часткове, дуже туманне і так далі). Далі - ситуація

розповідання від імені "Я", Ich-Erzдhlsituation. Позначення ще більш умовне

і, може бути, не дуже вдале: ця ситуація характеризується не стільки

наявністю "Я" (яке може бути присутнім і в ситуації дистанціювання),

скільки участю оповідача в дії, його контактами з персонажами

(Незалежно від ступеня цієї участі і цих контактів). Відповідно його точка

спостереження і знання обумовлені находімих всередині художнього світу.

Нарешті - нейтральна ситуація (назва теж не дуже коректне):

розповідь ведеться від імені автора, що знаходиться поза зображуваних подій, але

з перспективи персонажа (повністю або в значній частині), прив'язане до його

світовідчуттям, способом думки, особливостей мови і т.д. (Так йде справа в «Мадам

Боварі »Флобера,« Смерті Вергілія »Брох, в багатьох творах Кафки і так

далі).

Перш ніж повернутися до пушкінського роману, нагадаємо ще про те, що оповідання

може розрізнятися і по відношенню до самого акту творчості. В одному випадку

розповідь цілком звернений до передлежачої художнього світу, у другому - ще й до

того, як народжується сам твір; художня фантазія спрямована на

саму себе, об'ектівіруя свої власні пошуки і ходи. До цього-то полюса всі

час тяжіє розповідь «Євгенія Онєгіна», де маркуються багато ланки

творчої роботи: відмова, всупереч романної традиції, від докладного опису

туалету героя; демонстрація волі сюжетного вибору ("У нас тепер не то в

предметі: / / Ми краще поспішимо на бал ..."); вираз авторських сумнівів у своїх

образотворчих можливостях ("Як змалювати чи, панове / / Відокремлений

кабінет ..."); фіксування як би довільного перерви в роботі ("... докінчив

після як-небудь "). Все це становило досить звичайний для пушкінської епохи

спектр стерніанства, засвоєного автором «Євгенія Онєгіна» та безпосередньо від

англійського романіста і, в ще більшій мірі, через Байрона з його «Беппо» і

«Дон-Жуаном». Вплив названої традиції докладно освітлено В. Шкловським,

В. Жирмунський, німецької дослідницею Карлою Хільшер; останнім часом

цього питання стосувався С.А. Кибальник (у книзі «Художня філософія

Пушкіна », СПб., 1998). Слід лише усвідомити той парадокс, що вся ця

естетична система переломилася у творі, призначеному на чільне місце

розвитку російського реалізму, на що, втім, були свої підстави, - втім,

мали рацію і прихильники абсолютно протилежної точки зору на «Євгенія

Онєгіна ».

Справа в тому, що пушкінський роман постає готовим і таким стає в один і той же

Водночас, він твориться на наших очах. Читачеві дано відчути і глибоку

продуманість концепції, довготривалість виношування "плану", і непостійність,

випадковість тих чи інших рішень. "Помилки" не виправляються, але подібно хибним

сюжетним ходам у Стерна або, скажімо, в «Мандрівник» А. Вельтмана (творі, до

якому Пушкін виявив великий інтерес саме в пору завершення «Євгенія

Онєгіна »), залишаються сигналами спонтанної, зафіксованої у своїй протяжності

творчої роботи ("протиріч чимало, / / ​​Та їх не хочу ...").

Відчуття таке, що разом із завершеним будівлею бачаться і неприбрані лісу. Було

б вельми неточним говорити про позиції автора, що він упевнено протистоїть

матеріалу: стан високого творчого спокою та самовладання ("Вперед,

вперед, моя історія! ") межує зі станом, коли він пасивно віддається

життєвому потоку. І все це природно і органічно співіснує у фарбах

цілого.

А як справи з зазначеними вище трьома послідовними ситуаціями? Може

здатися, що це цілком Ich-Erzдhlsituation: автор виступає в якості

короткого знайомого свого героя, причому їх близькість заявлена ​​з перших рядків

("Онєгін, добрий мій приятель ..."); він зустрічається з ним у Петербурзі й

спільно проводить час (в чорновій редакції глави про подорож Онєгіна

зафіксований і вторинний момент їхньої зустрічі: "До мене з'явився він / / незапрошені

привидом ..."). Словом, автор сюжетно входить у художній світ

твори, і відповідно розповідь обмежено кругозором

безпосереднього учасника подій. Але в той же час автор має

прерогативою об'єктивного знання, що доходить до ступеня епічного всезнання,

майже такого ж обсягу, як у Тургенєва або Бальзака. Іншими словами,

Ich-Erzдhlsituation поєднана з іншою ситуацією - ситуацією дистанціювання; і

крім того, деякі пасажі витримані в стилі нейтральній ситуації, тобто

оповідання від імені оповідача, але з приноровление до образу думок і лексиці

персонажа (Онєгіна і особливо Ленського), що досягається використанням

невласне-прямої мови (німці називають її точніше - "Erlebte Rede",

"Пережита мова"). При цьому момент суміщення всіх трьох ситуацій ніяк не

обмовляється, не мотивується, але в той же час і не підкреслюється. Всі

відбувається автоматично, "само собою".

Тому у застосуванні до пушкінського роману не дуже коректні категорії "ігри" -

ігри з сюжетом, ігри зі стилем і так далі: присутній власне лише її

результат - нескінченна змінність і плинність, але важко вирішити, з'явилося все

це наслідком якого-небудь наміру ("гри") або ж просто необачністю,

недоглядом, помилкою пам'яті, lapsus calami і так далі. Іншими словами, не

аффектіруется ігрова довільність (пор. в гоголівському «Носі», де дана

дійсно ігрова мотивування несумісності подій: "Але тут

пригода зовсім закривається туманом, і що далі відбулося, рішуче

нічого не відомо ").

З тієї ж причини до манери «Євгенія Онєгіна» не дуже підходить улюблена

формалістами категорія "оголення прийому": прийом не підкреслять ("не голий"),

але і не замаскований, він просто розчинений у тексті. Лише одне-два місця почасти

можуть бути зближені з ситуацією "оголення прийому" - наприклад, слова про те, що

персонажі роману з'явилися йому, авторові, в "неясному сні" і що "даль вільного

роману "він" крізь магічний кристал ще неясно розрізняв ". Заява, яку

могло стати поетичної декларацією (декларацією свободи і "примхливості"

вимислу), подано без будь-якої афектації, в руслі "творчої історії"

твору. Невипадково Н.І. Надєждін розцінив ці слова як обмовку,

мимовільне зізнання, що служить доказом проти поета: мовляв, він сам проговорився, що

не мав чіткого плану, але ж не так створюються великі твори!

Симптоматично сприйняття «Євгенія Онєгіна» Бєлінським в період так званого

"Примирення з дійсністю", точніше - після виходу з цієї смуги. Бєлінський

долучає до пушкінського роману Миколи Бакуніна (брата Михайла Бакуніна): "Я

звернув його увагу на цю нескінченну смуток, як основний елемент поезії

Пушкіна, на цей гармонійний крик світового страждання, піднятого на себе

російським Атлантом, потім я звернув його увагу на ці переливи і швидкі

переходи відчуттів, на ці невпинні і урочисті виходи зі смутку в

широкого розмаху душі могутньої, здоровою і нормальною, а від них знову переходи в

безперестанній гармонійне ридання світового страждання ". Дійсно, "переходи

і переливи "грають в« Євгенії Онєгіні »домінуючу роль, стаючи чи не

головним його мотивом і, можливо, "сверхгероя".

Формулою стилю «Євгенія Онєгіна» служать його завершальні рядки (блаженний, "хто не

скінчив її роману / / І враз умів розлучитися з ним, / / ​​Як я з Онєгіним моїм ").

Це звучить як розставання з персонажем, з "Онєгіним моїм", дітищем

художньої волі та уяви, але в той же час і як з людиною реальним -

подвійність, підкріплювана прямим і метафоричним уживанням слова роман

("... Не скінчив її романа ", тобто роману життя). Втім, це більше ніж формула

стилю: саме значення життя в художньому світі роману непостійно; з одного

боку, вона майже привид, "сон", щось дрібне і малоцінне ("Її нікчемність

розумію / / І мало до неї прив'язаний я ..."); з іншого - вона єдина, незамінна,

чарівно приваблива, в тому числі і в своїх фізичних, чуттєвих,

матеріальних, тілесних проявах. Перехід від одного значення до іншого так само

природний, як і в реальному бутті, особистому та й загальнолюдському. Словом, стиль

роману - це у відомому сенсі емблема життя. Я хочу сказати, що важко

назвати інший твір, в якому б перипетії життя, множинність її

значень настільки яскраво закарбувалися в самому його стилістичному та розповідному

вигляді.

Повертаючись же на грунт поетики, треба ще додати, що значення пушкінського

роману виявляється як у близькій, так і в дальній історико-літературної

перспективі, і це особливо помітно сьогодні. Від «Євгенія Онєгіна» йдуть нитки не

тільки до найближчих його російським спадкоємцям, художникам великого реалістичного

стилю (наприклад, Тургенєва), а й естетичним даностей XX століття. Пушкінський

антідетермінізм з'явився передвістям екзистенціальної характерології; пушкінська

оповідна система передбачала складність наративних конструкцій

модернізму, скажімо розвиток нейтральній оповідної ситуації в

творах Франца Кафки. Але все це, зрозуміло, предмети спеціального

аналіза.м

Геннадій Красухин

Милість чи правосуддя?

Е те питання про дії володаря щодо своїх підданих займав Пушкіна

протягом всієї його творчості. Дитя епохи Просвітництва, він писав у 1817 році

в оді «Вільність»:

Владики! вам вінець і трон

Дає Закон, а не природа;

Стоїте вище ви народу,

Але вічний вище вас Закон.

Але з особливою актуальністю це питання постало перед ним після затвердженого

Миколою смертного вироку п'яти декабристам. Справа в тому, що в офіційному

російському законодавстві не було такого покарання, як смертна кара.

Стверджуючи вирок, цар порушував закони. Втім, і сам Микола, і його юристи

вважали це не насильством над законом, а надзвичайних одноразовим винятком із

правил, адекватним екстремістських дій бунтівників, які вбили

генерал-губернатора Петербурга і які хотіли вбити царя. Інша справа, що

Микола міг страчувати своїх ворогів і не порушуючи закону навіть як виняток.

Позбавивши бунтівників дворянства, він міг засудити їх як звичайних простолюдинів до

прочуханці шпіцрутенами, як це він зробив з двома євреями, що подолали в 1827 році

карантинні перешкоди і схопленими після таємного їх переходу річки Прут. На

донесенні графа Палена, який вимагав для порушників смертної кари, Микола

накреслив: "Винних прогнати крізь тисячу чоловік 12 разів. Слава Богу, смертної

кари у нас не бувало, і не мені її вводити ".

"Не бувало"! Микола пише це у жовтні 1827 року, немов забуваючи про п'яти

повішених на голодуючих півтора роки тому. А швидше за все, не приймаючи цей факт

до уваги: ​​адже він не правило, він - виняток з правил, а цареві важливо було

донести до свідомості підданих, що він править у суворій відповідності з

чинним законодавством.

І Пушкіну було важливо донести до свідомості читачів, що володар повинен

ред відповідно до чинного законодавства.

Ця думка червоною ниткою проходить через всю його віршовану повість «Анджело»

(1833), де докладно описані біди, що обрушилися на державу "предоброго"

володаря Дука, і коли він правив, прощаючи своїх співгромадян - порушуючи цим

закони:

Сам ясно бачив він,

Що гірше дідусів з дня на день були онуки,

Що груди годувальниці дитина вже кусав,

Що правосуддя сидів склавши руки

І по носі його ледачий не клацав, -

і коли, переконавшись в цьому, він передав владу наміснику Анджело,

відновимо все закони, які знайшов "в громаді уложення", в тому числі і

архаїчний, нелюдський, який сам же і порушив, заплямувавши цим свою

бездоганну репутацію.

Коротше, довгий і нелегкий шлях треба було пройти Дуку, щоб набратися

законодавчої мудрості і почати правити, спираючись на закони.

А «Капітанська дочка»? Роман, в якому герою патронують і в якому героя

послідовно рятують від петлі і від неволі два правлячих антагоніста -

самозванець Пугачов та імператриця Катерина?

Чим вони відрізняються один від одного, чому, не заглядаючи в історичні

джерела, читаючи тільки текст пушкінського роману, ми з упевненістю можемо

сказати, що Пугачов видає себе за правителя, а Катерина - законна російська

імператриця?

Звичайно, не тому, що простонародні герої роману простодушно беруть

татуювання на тілі Пугачова за царські атрибути: "... в лазні, чутно, показував

царські свої знаки на грудях: на одній двоголовий орел, завбільшки з п'ятак, а на

інший персона його ". Зрештою, ніколи не бачила імператрицю Марія

Іванівна не пізнає її за зовнішнім виглядом: "Вона була в білому ранковому платті, в

нічному очіпку і в душегрейке. Їй здавалося років сорок. Обличчя її, повне і рум'яне,

виражало важливість і спокій, а блакитні очі і легка посмішка мали принадність

невимовної ". Але ось - реакція кожного з них на заступництво за Гриньова.

Савельіч - Пугачову: "Батьку рідний! .. Що тобі в смерті панського дитини? Відпусти

його, це за нього тобі викуп дадуть, а для прикладу і страху заради вели повісити хоч

мене старого! "

"Пугачов дав знак, і мене відразу ж розв'язали і залишили".

Марія Іванівна - не впізнаною нею Катерині: "Я приїхала просити милості, а не

правосуддя ... Я дочка капітана Миронова ". "Марья Іванівна вийняла з кишені

складену папір і подала її незнайомій своїй покровительці, яка стала

читати її про себе ".

"- Ви просите за Гриньова? - Сказала пані з холодним виглядом. - Імператриця не

може його пробачити. Він пристав до самозванця не з невігластва і легковір'я, але

як аморальний і шкідливий негідник ".

Тобто, на відміну від Пугачова імператриця не милує Гриньова, не виявляє до нього

тієї милості, про яку просить її Марія Іванівна.

Я залишаю осторонь зараз причини, за якими Пугачов помилував Гриньова і по

яким він і надалі буде йому протегувати. Зверну увагу

читача на власну заяву самозванця: "Стратити так стратити, підвищувати так

шанувати: такий мій звичай ". Іншими словами, що хочу, те й роблю, і ніхто мені в

тут не указ!

Але справжній правитель, на думку Пушкіна, творить не свавілля, а правосуддя. Ось

чому просити у Катерини, навіть симпатизує прохачеві, "милості, а не

правосуддя "- справа безнадійна. Вона прийняла рішення не раніше, ніж уважно

вислухавши Марію Іванівну і вникнувши в складну, заплутану історію Гриньова:

"Я рада, що могла стримати вам своє слово і виконати ваше прохання. Справа ваша

скінчено. Я переконана в невинності вашого жениха ".

Отже, вже сама по собі опора на правосуддя відрізняє справжнього правителя від

помилкового, переконаного, що закон писаний не для нього. А те, що частково в цьому був

переконаний і Микола I, може, на мій погляд, пролити додаткове світло на

напружені відносини Пушкіна з царем.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
54.4кб. | скачати


Схожі роботи:
Повітряна оболонка Землі - атмосфера
Євхаристійний громада
Давньоіндійська сільська громада
Слов`янська громада
Римська громада та її управління
Міська громада стародавньої Русі
Закарпатські русини ще одна вигадана громада України
Територіальна громада в Україні історичні витоки та сучасність
Громада у Вавилоні в першій половині 2 тис до н.е. за Законами Хаммурапі
© Усі права захищені
написати до нас