МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КРИМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Євпаторійський педагогічний факультет
РЕФЕРАТ
тема: Національна визвольна війна 1648-1654 рр..
Виконала:
Студентка 1 - курсу
групи 11-ЄАФ
Пилипенко Н.
Євпаторія 2007

ПЛАН
Введення. 4
1. Передумови і рушійні сили визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.. 4
2. Роль козацтва у підготовці до визвольної війни. 4
3. Початок і хід визвольної війни .. 4
4. Результати війни .. 4
Висновок. 4
Ілюстративний матеріал. 4
Список літератури .. 4

Введення

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654) - це справді «зоряний час» історії України. Прості козаки, селяни, ремісники звільнилися для історичної творчості (зокрема, і державного), і величезна в цьому заслуга самого гетьмана.
Не будучи вільним від соціальних (навіть кастово-козацьких) упереджень своєї пори, він зайняв визначне місце в історії нашої держави саме тому, що усвідомлював: тільки спираючись на підтримку найширших верств народу, можна створити власну систему державної влади в Україні (а в той же час - і зміцнити свою особисту владу). Незважаючи на майже безперервну війну з панською Польщею (а може, саме через цю обставину), уряд гетьмана проводило, нехай дуже суперечливо і непослідовно, курс на демократизацію суспільного і державного життя.
Невід'ємною складовою цього курсу була, зокрема, судова реформа, результати якої (в головному) успадкували і розвинули наступники Хмельницького - від Івана Виговського до Івана Мазепи. Цей процес був тривалим і складним. Суть та передумови його зумів свого часу ясно і переконливо викласти М. С. Грушевський. Видатний історик вказував, що козацтво як військова організація вже в 20-30-ті роки XVII ст. поступово «осідало на землю, в міру того як все більше осілого і господарського, селянського та міщанського населення віддавалося під владу козацьку і приписувалося до військ. Поділ козацького війська на полки переходило в розділення покозаченого території на полкові округи. Вже тоді полковники, сотники і отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війні, але і в спокійний час мали значення влади судової та адміністративної для всього козацького населення свого округу, замінюючи для нього всяку іншу владу ».
Практично це виглядало так. Вищою посадовою особою в Україні, що мали повноваження здійснювати судову владу, був генеральний суддя. Разом з генеральним осавулом, писарем, обозним і ще кількома високими чиновниками, які називалися теж генеральними (на відміну від таких же чинів полкових), генеральний суддя брав участь з правом вирішального голосу у засіданнях своєрідного ради міністрів при гетьмані - генеральної старшини. Колосальний вплив на рішення, що приймаються генеральним суддею, мав гетьман - оскільки будь-яке рішення, яке визнавалося важливим для війська і держави, виносилося на розгляд засідання генеральної старшини, а скликав таке засідання одноосібно гетьман тоді, коли вважав за потрібне; він же в значній мірі і визначав його результат. Отже, незалежність судової влади в XVII ст. не могла, очевидно, бути більшою, ніж дозволяла епоха, яка вимагала концентрації влади в одних руках.
Ті ж вимоги епохи наклали свій відбиток і на систему судової влади на місцях. Формально ця влада належала полковим суддям, реально її часто здійснював полковник того чи іншого полку, який був більшою чи меншою мірою незалежним або автономним від генеральної старшини та гетьмана (рівень цієї автономії залежав від конкретної історичної обстановки в Україну).
Але не варто забувати, що велике прогресивне значення судової реформи Хмельницького та пізніших гетьманів полягало в тому, що силою зброї була знищена система іноземних (польських) судів в Україні. Поляки ввели наприкінці XVI ст. так звані «статутні» суди, які мали яскраво виражений становий характер: для цивільних справ діяли земські суди, для кримінальних справ - гродські і для земельних справ - підкоморських. У Любліні перебував «трибунал», який був вищою апеляційною інстанцією. У містах діяли суди Магдебурзького права.

1. Передумови і рушійні сили визвольної війни українського народу 1648-1654 рр..

Однією з умов Люблінської унії 1569 р. - одного з ключових подій в історії Східної Європи XVI-XVII ст. було приєднання українських земель безпосередньо до Польщі. На родючі землі Україна хлинули польські феодали, як гриби стали рости фільварки - панські маєтки. Неухильно розвивався процес закріпачення селянства, поступово набував на території України особливо витончені і жорсткі форми. Землевласники отримали право судити і карати селян, аж до позбавлення життя, а селянина, фактично, позбавили навіть права скаржитися на свого пана. Бувалі іноземні мандрівники не переставали дивуватися тяжкості стану та безправності українського "хлопства". Становище селянства обтяжує і релігійним гнітом. Після унії 1569 р. посилився натиск католицької церкви, яка сама отримувала великі земельні володіння на Україну. У землях України і Білорусії з'являються представники ордену єзуїтів, що сприяли поширенню католицтва. Впровадженню католицтва сприяла і уніатська церква - створена на соборі в м. Брест в жовтні 1596 р. Все це створювало досить своєрідну ситуацію: пани, належали до однієї віри, а "хлопи" до іншої. Зайве говорити про те, наскільки важкі наслідки це мало для останніх. Ясно, що "хлопство" могло стати однією з рушійних сил майбутньої визвольної війни проти польських панів.
У вельми скрутному становищі опинилися і мешканці міст - міщанам. З середини XVI ст. спостерігається певний підйом міського життя, розвиваються старі міста, з'являються нові. Бурхливо розвивалося ремесло, набувало цехові форми. Перешкодою на шляху міського життя ставали польські феодали. У землях України і Білорусії існувало явище, невідоме Московської держави: поряд з державними містами, які були адміністративними центрами і найчастіше управлялися на основі магдебурзького права, було багато міст, які належали магнатам. Але розвитку міст перешкоджало не тільки це, але і наявність численних "юридик" - земельних володінь світських і духовних феодалів на території королівських міст. Вони не підкорялися міським судам і адміністрації, вносили розбрат і сум'яття в життя міст. Городяни починають боротьбу із засиллям польських "можновладцям", об'єднуються навколо православних соборів, створюють "братства" - об'єднання православного населення. Спочатку ці організації ставили перед собою просвітницькі завдання, прагнули зберегти і підтримати православ'я.
Було багато приводів для невдоволення і у православної шляхти, тієї, яка не ополячилась і не прийняла католицтво. Поляки відтісняли її від заняття "уряд" (державних чинів), піддавали гонінням за православ'я.
В аналогічному становищі опинилося і православне духовенство. Православні священики виганяли з храмів, їм заборонялося вести службу рідною мовою. Не випадково саме з лав духовенства вийшло багато керівників боротьби з поляками.
Всі верстви населення України готові були об'єднатися в боротьбі за свою свободу. Була і сила, здатна очолити рух у військовому відношенні. Такою силою стало козацтво. З давніх часів в неозорих плавнях гирла річок Дніпра, Дністра та Бугу бродив якийсь люд, що включав у себе різноетнічного елементи, що випробовував на собі потужний вплив сусідньої тюркомовної степу (не випадково і сама назва "козак" походить з тюркської мови). У міру розвитку соціальних антагонізмів, посилення іноземного гніту кількість таких людей постійно збільшувалася. В кінці XV ст. на зиму вони гуртувалися навколо південних міст: Вінниці, Черкас та інших, а влітку відправлялися на свій "промисел". За знаменитими дніпровськими порогами козаки створюють свої укріплення - з часом виникає Запорізька Січ - козацька республіка, яка успадкувала демократичні традиції ще часів Київської Русі. Головним органом влади тут був козачий коло - рада, обирати старшину на чолі з кошовим отаманом. Положення козацької республіки, її відносини з Польщею були досить своєрідними. Польський уряд не без підстав бачило в Січі загрозу, але потребувало козаків, оскільки вони затуляли від кримських татар, за спиною яких маячила могутня Османська імперія. Ось чому досить рано польський уряд намагався переманити до себе на службу частина козацтва, включити його в так званий реєстр (тобто список). Занесені до списку козаки отримували платню і таким чином набували як би офіційний статус. Але значно збільшувати кількість реєстрових уряд побоювався.

2. Роль козацтва у підготовці до визвольної війни

Саме козацтво і вело свого роду військову підготовку визвольної війни середини XVII ст. Кінець XVI - початок
XVII століть ознамензвалісь численними козацькими
повстаннями. З середовища козацтва висувалися талановиті
вожді (Криштоф Косинський, Северин Наливайко). Повстання тривали і в 20-30-х роках. Павло Бут, Тетеря - ось імена козацьких вождів цього часу. Козацтво, правда, в цей час висував "економічні" вимоги: збільшення платні, включення до реєстру значно більшої кількості козаків і т.д. Але важливо відзначити, що в ході повстань налагоджувалися зв'язку запорізького козацтва з урядом Російської держави і козаки все більше починали бачити в ньому опору для себе у боротьбі.
Зв'язки з російським урядом з часом починають встановлювати і "братерства". Слід розрізняти свідомість українським і білоруським населенням єдності доль своїх земель з Великоросією і безпосередні політичні контакти з російським урядом, які починають встановлюватися лише в першій чверті XVII століття. "Братства" ведуть свого роду ідеологічну підготовку визвольної війни. З середовища братніх авторів виходить так звана "полемічна" література, яка була спрямована проти католиків-єзуїтів, де освічені автори зверталися до історії і культури східнослов'янських народів, доводили спільність їхніх доль, необхідність спільної боротьби з завойовниками.

3. Початок і хід визвольної війни

У 1638 р. поляки придушили останнє народне повстання і настав "золотий десятиліття", як його прозвали шляхтичі. Але це було затишшя перед бурею. У 1648 р. почалося повстання. Його очолив Богдан Михайлович Хмельницький. Біографія цієї людини, на жаль, містить багато білих плям. За одними даними він народився в Чигирині, за іншими - в Переяславі, здобув непогану на той час освіту й гарт у війнах. У Хмельницького були й особисті рахунки з поляками: польський шляхтич пограбував фамільний хутір Суботів і засік на смерть малолітнього сина майбутнього вождя визвольної війни. Зневірившись боротися за свої права легальними засобами, Хмельницький біжить у пониззя Дніпра. Тут він організував загін козаків і, спираючись на нього, вигнав поляків із Запорізької Січі. Богдан одразу зарекомендував себе досвідченим дипломатом: у ситуації, що склалася він знайшов єдино правильне рішення - уклав союз з кримським ханом, який дав йому в допомогу орду перекопського мурзи Тугай-бея. Але Богдан, як виявилося, був не лише талановитим дипломатом, але і полководцем. У травні 1648 р. у двох битвах (у урочища Жовті води і у Корсуні) повсталі вщент розгромили армію корінного гетьмана Потоцького. Влітку 1648 р. повстання переросло у визвольну війну.
Чергова поразка повстанська армія завдала поляком під Пилявцями і рушила до Львова. Взявши велику контрибуцію з цього міста, народна армія рушили до фортеці Замостя і обложила його. Звідси відкривалася дорога на Варшаву. Але через несприятливі природних умов та зміни політичної ситуації облога була знята. Хмельницького урочисто зустрічали в Києві.
Влітку 1649 р. відбулася Зборівська битва, що складалася сприятливо для повсталих. Однак через зраду кримського хана Хмельницький був змушений укласти так званий Зборовскнй трактат, який встановлював реєстр в 40 тис. чоловік, містив і деякі інші статті, вигідні повсталим. Проте в цілому цей документ можна рассматріпать як суто паліативний, що не вирішив тих завдань, які стояли перед повстанцями.
Влітку 1650 повстанческля армія в союзі з татарами здійснила похід у Молдавію, яка могла стати в подальшому плацдармом наступу поляків на Україні. Результатом походу було підписання договору з Молдавією. Хмельницький також всіляко підтримував народний рух на території Білорусії, чудово розуміючи, що воно надійно сковує військові сили литовських панів.
Вже влітку 1648 р. козацька старшина звертається по допомогу до Москви. Однак ні в цьому, ні наступного, ні навіть у 1650 р. Росія не могла відгукнутися на прохання козацтва. Причини цього були й об'єктивні і суб'єктивні. Складною була ситуація в самій Росії і російський уряд боялося нової війни з Польщею, не було віри в сили повсталих, переконаності в тому, що це не звичайне козацьке повстання, яких багато було й раніше, а всенародна визвольна війна. У лютому 1651 р. відбувся земський собор, учасники якого одностайно висловилися за необхідність підтримати Україну в її визвольній боротьбі. Однак конкретної допомоги тоді надано не було.
У червні 1651 р. в битві під Берестечком знову змінив татарський хан, який до того ж ще й повів самого Хмельницького з поля бою, що призвело до поразки повсталих. У результаті Білоцерківський договір, укладений у вересні 1651 р. обмежив козацький реєстр 20 тис. чоловік. Положення Україна зміцнила перемога в битві під Батогом навесні 1652 р., проте зрадницькому договір між поляками і кримським ханом призвів до поразки повстанців у околицях Жванця.
Для Росії настав час рішучих дій. У жовтні 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про возз'єднання України з Росією. На Україні було відправлено посольство на чолі з боярином Бутурліним. Рада в Переяславі 8 січня 1654 висловилася за входження України до складу Росії.

4. Результати війни

Так закінчилася визвольна війна 1648-1654 рр.. - Стався історичний акт возз'єднання двох братніх народів. З тих пір ці події неодноразово були об'єктом всякого роду спекуляцій, непомірного славослів'я або навпаки суцільного опорочування. Для того щоб дати об'єктивну оцінку цим подіям, треба подивитися, що ж відбулося далі. Перш за все відзначимо, що до складу Росії увійшла лише Лівобережна Україна - землі Київська, Чернігівська і Брацлавська. Правобережна Україна, залишалася у складі Речі Посполитої аж до поділів Польщі в кінці XVIII ст. У ході визвольної війни на території Лівобережної України виникло досить для того часу своєрідна держава - Гетьманство, що ввібрало в себе кращі традиції козацької демократії, восходившей у свою чергу до часів ще Київської Русі. Повінню народної війни польське шляхетське землеволодіння було змито і розвиток великого землеволодіння починається ніби заново, з нуля. Велике поширення одержує вільна займанщина землі, сприятлива ситуація складається для життєдіяльності сільської та міської громади. Адміністрація гетьманства, генетично простуючи до козацької, основним своїм ланкою мала народні збори - козацький круг, який обирав старшину і контролював її діяльність. Будучи включеним до складу Росії, де централізаторські, монархічні тенденції все більше посилювалися, Гетьманство виявилося у досить складному становищі. Відносини з Росією оформлялися у вигляді так званих "статей" (Березневі 1654 р., Переяславські 1659, Московські 1665 р., Глухівські 1669 р.) і з кожним новим договором політичні права Гетьманства ущемлялися, самоврядування в Україні обмежувалося. У наступному столітті українське селянство потрапило під закрепостітельний прес російського царизму і в 1783 р. государиня Катерина одним розчерком пера закріпачила залишалося до того часу ще вільним українське селянство. Але вже на початку XVIII ст. російські вельможі отримали на території Лівобережної України величезні латифундії (від них, втім, не відставали і швидко зростаючі місцеві землевласники). Без урахування усіх цих моментів важко було б зрозуміти так звану "Руїну", - діяльність гетьманської верхівки після смерті в 1657 р. Богдана Хмельницького. Зазвичай пропольську орієнтацію Івана Виговського (наступного після Богдана гетьмана, який уклав з поляками Гадяцький договір, який фактично скасовував постанову Переяславської ради) та польські симпатії Юрія Хмельницького (який став гетьманом після Виговського) пояснюють існуванням магнатсько-шляхетського свавілля, що відкривало широкий простір для гетьманського свавілля і збагачення. Але не враховувати і досить жорсткої політики Росії було б абсолютно неправомірно.

Висновок

Отже, в результаті виходить така картина. Для Лівобережної України у цій ситуації не було іншого виходу, як приєднатися до Росії. Це мало позитивне значення для населення Лівобережної України: було знищено чужоземне поневолення, українці об'єдналися з близьким з культури, віри, воістину братнім народом. Але опинившись з цим братнім народом в одній государственнйй і політичній системі, населення Лівобережної України винесло на своїх плечах всі ті тяготи, що і російський народ
- Від ліквідації демократичних традицій в кінці XVII - початку XVIII ст до насильницької "колективізації" в XX столітті.

Ілюстративний матеріал

рис. 1 Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр..
Джерело: «Історія Росії з найдавніших часів до 1917 року», підготовлені авторським колективом кафедри вітчизняної історії та культури ІГЕУ у складі: проф. Бобрової С.П. (Теми 6, 7), проф. Будник Г.А. (Теми 2, 4, 8), доц. Богородської О.Є. (тема 5), доц. Королевою Т.В. (теми 1, 3), ст. препод. Сироткіна А.С. (теми 9, 10) у рамках програми підвищення якості освіти студентів, що розробляється Центром менеджменту якості освіти (директор - Г. Г. Кадамцева.
(Електронна версія: http://elib.ispu.ru/library/history/index.html)

Список літератури

1. Акти, які стосуються історії Південної і Західної Росії. (Далі АЮЗР). Т. 4. СПб. 1863. С. 141 - 144.
2. Антонович В. Б. Останні часи козацтва на правому боці Дніпра. К. 1898.
3. Апанович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецьких-татарською агресії - 50 - 70 роки XVII ст. К. 1961;
4. Бойко I. Д. До питання про Державність українського народу в Період феодалізму. / / Український Історичний Журнал (далі: УІЖ). 1968, № 8;
5. Возгрін В. Є. Росія і європейські країни в роки Північної війни. Історія дипломатичних відносин у 1697 - 1710 рр.. Л. 1986. С. 17 - 54.
6. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. СПб. б. р. С. 234.
7. Грушевський М. С. Історія України - Руси. Т. 9. Кн. 2. К., 1931;
8. Костомаров М. І. Історичні монографії й дослідження. Кн. 4; Богдан Хмельницький. СПб. 1904;
9. Санін Г. А. Радянська історіографія зовнішньої політики Росії XVII ст. / / Підсумки та завдання вивчення зовнішньої політики Росії. Радянська історіографія. М. 1981. С. 90 - 91;
10. Серчик В. Річ Посполита і козацтво в першій чверті XVII ст. Росія, Польща і Причорномор'я в XV - XVIII ст. М. 1979. С. 176.
11. Смолій В. А., Гуржій О. І. Назв. твір; Степанков В. С. Назв, твір; Смолій В., Степанков В. У пошуках Нової Концепції истории Візвольної Війни українського народу XVII ст. К., 1992.
12. Смолій В. А., Гуржій О. І. Становлення Української феодальної державності / / УІЖ. 1990. № 10.
13. Стецюк К. І. Народні Рухи на Лівобережній І Слобідській Україні в 50 - 70 роках XVII ст. К. 1960;
14. Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією. Схвалені ЦК КПРС. Госполитиздат. 1954; Голобуцький В. А. Запорозьке козацтво. К. 1957.
15. Ульянов Н. І. Походження українського сепаратизму. М. 1996. С. 75.
16. Шевченко Ф. П. Політічніта Економічні зв'язки України з Росією в середіні XVII ст. К. 1959;