НД Пікуль

Валентин Савич Пікуль належав до покоління, чиє дитинство було попалені Великої Вітчизняної Війною. Тринадцятирічний хлопчина, тушівшій «запальнички» у блокадному Ленінграді, через рік - учень Соловецької школи юнг, в п'ятнадцять років стає командиром бойового поста на ескадрених міноносці «Грозний».

За сорок років подвижницької літературної праці В.С. Пікуль повернув російській людині значну частину великої рідної історії. Він подарував мільйонам і мільйонам своїх читачів увійшли до скарбниці нашої літератури книги: «Баязет» (1961), «Париж на три години» (1962), «На задвірках великої імперії» (1964-1966), «Реквієм каравану PQ-17» (1970), «Пером і шпагою» (1971), «Моодзунд» (1972), «Битва залізних канцлерів» (1977), «Багатство» (1978), «Три віки Окіна-сан» (1981), «Фаворит» (1984), «Крейсера» (1985), «Каторга» (1987), «Честь маю» (1989) та інші.

Багато твори видані в Болгарії, Чехословаччини, Франції, Японії, Сирії, Китаї та інших країнах.

У 1988 році за роман «Крейсера» він був удостоєний звання лауреата Державної премії РРФСР.

Так як творчість В.С. Пікуля ще дуже мало досліджений, то я в своєму рефераті грунтуюся на критичній статті С. Журавльова.

Валентин Савич Пікуль народився 13 липня 1928 року в Ленінграді. А взагалі походження своє Пікулі ведуть з українського села Кагарлик, в «якому колись осіли нащадки буйної гайдамаччини».

Батько майбутнього письменника Сава Михайлович, селянський хлопець, був призваний на Балтійський флот, служив мастильника на одному з міноносців типу «Новік», потім як «висуванець з народу» надійшов у політехнічний інститут, блискуче його закінчив і працював інженером на різних верфях країни. Коли грянула Велика Вітчизняна війна, пішов добровольців в морську піхоту. Загинув у званні батальйонного комісара в Сталінграді.

Мати - Марія Костянтинівна Капеніна відбувалася їх псковських селян. З нею і з бабусею - Василиною Мінаевной Капеніной, яка як скаже пізніше В. Пікуль, прищепила йому любов до «великого, дивовижного і красивому російській мові», пережив він найстрашнішу важку блокадну зиму. І не просто пережив, але намагався бути корисним у загальнонародній боротьбі. Тому-то так і дорожить В. Пікуль медаллю «За оборону Ленінграда». Навесні сорок другого року хворий дистрофією і цингу евакуювався до Архангельська, за місцем служби батька, звідки і втік до школи юнг. Сам письменник так розповідає про це: «Одного разу бреду по вулиці (я сильно хворів тоді цингу) і бачу: ідуть строєм хлопці, трохи старший за мене, у супроводі матросів. Виявилося, що це майбутні юнги. Я рвонувся додому, схопив свої «наукові праці» (на той час я зібрав два «томи» статей, ілюстрацій - все по морській тематиці) і, прибігши до воріт флотського екіпажу, прилаштувався до строю щасливчиків, які входять у ці ворота з повною підставою, по путівці комсомолу, за попередньою набору і т.д. Я ж ніякої путівки не мав, до того ж був малий і вкрай виснажений. Але, як то кажуть, сміливість міста бере. З'явився до начальству, показав свої «труди», і - диво - мене прийняли. У цей день мені виповнилося 14 років. І цей же день я вважаю днем ​​свого, якщо можна так висловитися, громадянського народження. У грудні 1942 року, вже на Соловках, мене привели до присяги ...

Тікаючи з дому, я сказав мамі: «Я скоро повернуся». А повернувся тільки після Перемоги ».

Пройшовши курс навчання на Соловках, В. Пікуль у 1943 році почав воювати на Північному фронті у складі екіпажу червонопрапорного ескадреного есмінця «Грозний». Нарівні з дорослими ніс виснажливі дванадцятигодинна вахти, цілодобово не знімав мокрого, що холодить на морозі ватянки, бомбив німецькі підводні човни, відбивав атаки фашистських літаків, охороняв конвої союзників ... Через сорок років Валентин Пікуль скаже, що це були «найкрасивіші» дні його життя. «І так вважаю не тільки я. Про це говорять колишні фронтовики. Адже люди як влаштовані: спитай одного - які в тебе щасливі моменти в житті? І він розповість - із захопленням - як купив дублянку, холодильник, модну машину. А інший буде говорити про самих важких, найважчих, самих нестерпних днями. Ось так, як про найсуворішому, а й самому духовно світлому часу, згадує про війну наше покоління.

Війні ми без залишку присвятили свою юність, а день 9 травня 1945 року став майже днем ​​отримання головного і найбільш дорогого диплома: найважчий іспит був зданий!

І коли мене запитують, чи не жалкую я про те, що замість шкільного підручника в п'ятнадцять років тримав штурвал бойового корабля, я досконалого щиро відповідаю - ні, не шкодую. І сьогодні, з висоти прожитих років я ще ясніше, ніж раніше, бачу, що ні один підручник ніколи не дав би мені і моїм друзям стільки знань життя, людей, як той суворий досвід, що отримали ми в роки війни ... » ¹

Справді, війна, це найжорстокіше випробування в житті всього народу, особливо глибокий слід залишили у долі покоління Валентина Пікуля. Не випадково ж багато письменників-фронтовики, котрі були тоді трохи старший Пікуля, але теж пішли на війну безвусим хлопчиськами, не раз говорили про це. «Самим святим, що було в нашому житті», вважає останню війну Віктор Астаф'єв, «різнобічної школою народного мужності», «академією життя тисяч молодих людей, наших сучасників» називав її Василь Биков, як про «грубої школі», що переповнила до межі « наш душевний досвід », - згадує про війну Юрій Бондарєв, ² а поет Юрій Бєлаш напише у книзі «оглухлі піхота»:

У нашому житті не так вже й багато тепла.

Та й хіба нас жінка - нас війна народила.

Я навів ці висловлювання для того, щоб чіткіше виділити одну важливу, на мій погляд, думка: неможливо правильно зрозуміти і оцінити творчість письменників, які прийшли в літературу з війни - в тому числі і В. Пікуля, - без урахування того духовного і душевного досвіду, який їм дала війна і який і по цю пору багато чого, якщо не всі, визначає в їх життя та творчість. І доля Валентина Пікуля яскраве тому підтвердження.

Демобілізувавшись після Перемоги, що мав він за плечима? Сімнадцять хлоп'ячих років, три медалі на форменці, бойову спеціальність «аншютіста» і п'ять класів освіти, з якими його навіть на роботу ніде не брали, доводилося перебиватися тимчасовими заробітками. Та ще на руках була характеристика, де зупиняли увагу такі слова: «Юнга В. Пікуль здатний на звершення необдуманих вчинків». І що цікаво. За цими словами (писалися ж тоді такі неформальні характеристики!) Відразу ж зримо постає образ енергійного, декілька, можливо, експансивного, не стандартного у поведінці людини. Тим більше що все подальше життя В. Пікуля начебто б цю характеристику підтверджувала: був направлений до військово-морське училище - кинув. Потягнувся в літературу, написав кілька романів, на один з яких журнал «Зірка» навіть уклав договір - і всі їх спалив. Після випуску в світ першого роману знову «необдуманий» вчинок - залишив добре знайому військову тему і з головою занурився в історію ...

І те, що наприкінці В. Пікуль «знайшов себе», може здатися випадковістю, вдало обставинами, що склалися. До того ж і сам письменник вважає себе «щасливчиком»: «Пройшов блокаду - не помер. Пройшов війну - не загинув. Не тонув навіть - один лише раз побував у воді з власної дурості. Не поранений. З п'ятьма класами, як казали в давнину, вибився в люди. Мені все в основному вдається ... » ³

У цих словах Пікуля, звичайно, більше лукавою усмішки, ніж істини. І той, хто знайомий з Валентином Савичем, з його способом життя, чудово знає, яке величезне напруження волі і сил, яка цілеспрямованість і працездатність, які фундаментальні наукові пізнання, яка непохитність характеру стоять за цим везінням!

І мимоволі думаєш, що не зовсім був прав штурман Горбунов, який написав ту характеристику. В основі «необдуманих вчинків» Пікуля лежали тверда впевненість у своїх силах, прагнення знайти себе, бажання висловити власне ставлення до світу.

У літературу Валентин Пікуль, як уже говорилося, прийшов з війни і від війни. І цим він родинний тих письменників, яких за схожість біографій і певну близькість творчих позицій (особливо на ранньому етапі) прийнято називати письменниками «другої хвилі» військової прози. І хоча творча доля В. Пікуля дещо інша, він так само, як і вони, пройшов через воєнне лихоліття, в літературі жадав правди про війну. «Я намагався в книгах того часу знайти правду про війну і часто не знаходив ... І тоді запала мені в душу грішна думка написати про все побачене самому» ⁴ , - згадує В. Пікуль.

І ось з такою ж шаленої пристрастю, як на флот, Валентин Пікуль кинувся в літературу. Ця була навіть не пристрасть, а скоріше фанатична одержимість.

У 1954 році виходить в світ перша книга Валентина Пікуля - двотомний роман «Океан патруль», присвячений пам'яті бойових друзів-североморцев. Сам письменник не любить згадувати про нього, вважаючи його «зразком того, як не треба писати романи» Дійсно, сьогодні бачиш, скільки багатьма недоліками він страждає - схематизмом сюжетних ліній, прямолінійністю характерів, затягнути дії. Але було в романі і те, що прикрашав в значній мірі суто літературні огріхи - живе почуття безпосереднього учасника подій, правдивість деталей, атмосфери того часу, точність зображення флотського побуту. У романі можна розгледіти і деякі характерні риси сьогоднішнього Пікуля. Особливо в «фінській лінії», яка вимагала від письменника-початківця серйозної літературної праці, вивчення спеціальної літератури і навіть знання фінської мови. Крім тог, «Океан патруль» дозволяє побачити подальше зростання Валентина Пікуля.

Після виходу роману письменник пережив серйозний творча криза. Треба сказати, він завжди дивився на себе досить тверезо. Пікуль розумів, що є поки автором одного, досить слабкого роману. І хоча взяли його до спілки письменників, розумів, що «письменника Валентина Пікуля не існує». «Я був у розпачі, - зізнавався він пізніше, - метався, не знав, що робити. Писав оповідання, вірші і відчував - все не те ». ⁵

Правда, вже в ті роки він трохи займався історією російської Півночі, де довелося йому воювати, а потім і взагалі захопився історією нашої держави. І коли почув розповідь С. С. Смирнова про захисників Брестської фортеці, згадав, що подібне вже було під час російсько-турецької війни. Так виник задум історичного роману «Базета», з якого він і відраховує свою літературну біографію.

Після «Баязета» побачили світ «Париж на три години» і два перших томи роману «На задвірках великої імперії» (третій том так і не був написаний).

Звичайно, не тільки розповідь С.С. Смирнова підштовхнув письменника до вивчення вітчизняної історії. Причина лежить набагато глибше. Все пережите в роки Великої Вітчизняної війни владно змусило Валентина Пікуля задуматися про витоки мужності радянських людей, про глибинні коріння його.

«Влітку 1941 року», - вважає В. Пікуль, - ми вистояли ще й тому, що нам в спадок дістався дух наших предків, загартованих у минулих випробуваннях ». ⁶

Подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні міцно і нерозривно пов'язаний з національно-патріотичними традиціями, зі всієї складної, гранично драматичною, але героїчно прекрасною історією нашої Батьківщини. Тому В. Пікуль так уважно вивчав минуле, прагнучи простежити і художньо осмислити долю російського народу на значному відрізку його історії. Бо, за твердим переконанням письменника, сьогодні, «не можна бути патріотом, не спираючись при цьому на багатющу спадщину наших предків. Знання минулого Вітчизни робить людину багатшою духом, твердіше характером і сильніше розумом ... Патріотизм - це пристрасне до люті почуття своєї величезної Батьківщини, за яку людина готова битися і віддати життя ... » ⁷

Палке до люті почуття Батьківщини ... Воно рухає і самим Валентина Пікуля. І саме в цьому величезному патріотичному почутті, в любові до свого народу, до рідної історії і лежить, як мені здається, ключ до розгадки «феномена Пікуля».

Воскрешаючи минув В. Пікуль не просто допомагає прочитати багато драматичні і героїчні його сторінки, побачити забуті особи предків, які вчинили видатні подвиги в славу Вітчизни (романи Пікуля не просто історичні, вони в прямому сенсі цього слова патріотичні). Він не втомлюється нагадувати нам про нашу національну гідність і про ту велику роль, яку зіграв російський народ і в історії нашої багатонаціональної країни, і в історії Європи, і в світовій історії в цілому. (Досить згадати ті сторінки «Фаворита», де Пікуль розповідає про проголошення Росією «Декларації збройного нейтралітету». Мали вирішальне значення в боротьбі за незалежність Сполучених Штатів Америки).

Валентин Пікуль змушує читача не просто краще дізнаватися рідну історію, відкривати для себе багато чого в ній невідоме, але й часто по-іншому дивитися на неї. Адже багато хто з нас слабко знають власну історію. І не тільки в усьому обсязі, але навіть головні її віхи. Найчастіше про війни Червоної і Білої троянди ми інформовані краще, ніж про походи великого Суворова або про подвиги генерала Скобелєва, про які колись знав будь-який хлопчисько. Сумно те, що були у нас часи, коли вітчизняна історія не просто недооцінювалася або перекручувалися, а й оголошувалася шкідливою в справі виховання народу. А слово патріотизм вважалося мало не лайливим. У російській історії деякі бачили лише «смердючий вир» - бруд, деспотизм, експлуатацію, невігластво.

Навіть героїчні сторінки її, славні подвиги предків в ім'я Вітчизни у 20-30 роки найчастіше принижались і висміювати, а діяння сумнівних особистостей оспівувалися.

Нігілістично-презирливе ставлення до минулого, до патріотизму знайшло досить широке поширення не тільки в історичній науці, але і в літературі тих років. Тоді не рідкісними були рядки, на зразок написаних з приводу пам'ятника Мініну і Пожарському: «Випадково їм ми не згорнули шию ... Подумаєш, вони врятували Расею! А може було б краще не рятувати? »

Ну як не згадати тут Олександра Сергійовича Пушкіна, геніально точно позначити тип людей, для «чиї всі одно: бігати їм під орлом французькою або російською мовою ганьбити все російське - були б тільки ситі». ⁸

Та й сама історія, за словами Федора Івановича Тютчева, - «справжній захисник Росії» - внесла ясність у це питання. У роки Вітчизняної війни настільки сильно відчувалася нерозривний, кревний зв'язок часів, і минуле, як солдат, йшло в бій з ворогом. «Ти не один у цій вогненної бурі, російська людина, - писав у ті дні Леонід Леонов, - з вершин історії дивляться на тебе пісенний наш Єрмак, і мудрий Мінін, і російська лев Олександр Суворов, і славний, Пушкіним оспіваний, майстровий Петро 1 , і Пересвет з Ослябя, що першими полягли в Куликівському бою. У важку хвилину запитай у них. Цих суворих російських людей, і вони підкажуть тобі, як вчинити, навіть залишившись наодинці серед ворожого безлічі ». ⁹

І в наші дні питання про ставлення до історії, патріотизму є далеко не духовним і не чисто академічним. У непростий і неспокійне наш час він, може бути, як ніколи принциповий. І не випадково російська історія зараз - предмет найгострішої ідеологічної боротьби. А русофобія - чи не головна зброя імперіалістичної пропаганди. «Вся російська історія, - пише Ф. Нестеров у книзі« Зв'язок часів », - з точки зору буржуазної славістики, є чергування панування аварського, хазарського, варязького, монгольського догматичного впливу і, починаючи з епохи Петра аж до самої революції, благотворного впливу і панування ост-Зейський німців ... Про те, що російський народ міг сам вирішувати свою долю, зрозуміло, й мови немає ...

З нігілістичної концепції всієї російської історії досить струнко виростає нігілістична ж теорія «Жовтневої революції, в якій русофобія обертається антисовєтизмом. Відсталість проголошується домінуючою рисою російського історичного процесу; а відсталістю пояснюють 1917 рік і диктатуру пролетаріату ... » ¹⁰

По-іншому бачить рідну історію Валентин Пікуль. Ні, він не закриває очі на виразки і вади минулого. Часом його романи - особливо з життя Росії XVIII століття - важко навіть читати - настільки в них письменник реалістичний і навіть натуралістичний в описі лих народних: злиднів, безправ'я, голоду, повальних епідемій, знущань поміщиків. Такі, наприклад, приголомшливо написані сцени масових самоспалень в «Слові і справі», сторінки про звірства Салтичиха або тонули у крові повстання Пугачова в «Фаворит».

А з яким гнівом і обуренням викриває письменник у романах «Багатство», «Крейсера», «У останньої межі» («Нечиста сила») та й інших «царську зграю», розкрадаються і розбещує країну ...

І чи не тому так уважний В. Пікуль - художник глибоко соціальний - до теми революції, яка не обмежується у нього жорсткими тимчасовими рамками, безпосередньо з 1917 роком (романи «З глухого кута», «Моодзунд»).

Боротьба за краще майбутнє, за соціальну справедливість, проти самодержавства та експлуатації проходить практично через всі твори В. Пікуля. Ми бачимо цю боротьбу в сценах пугачевского бунту в «Фаворит» і на сторінках мініатюр «Старої скриньки», спалахами пожеж 1905 вона осяяла роман «На задвірках Великої імперії», значне місце приділено їй і в романі «Три віки Окіна-сан».

В. Пікуль підходить до історії діалектично, тому і бачить в революції не стихійний вибух, обумовлений збігом обставин, а природне завершення всього попереднього історичного розвитку Росії, здобуте в багатовіковій боротьбі здійснення всіх самих світлих мрій і сподівань народу, запорука прекрасного і гармонійного майбутнього ...

Але, безжально розкриваючи недоліки минулого, письменник Дален від історичного нігілізму, який, на його думку, «калічить душі людей, позбавляє їх розуміння національних святинь.» При всій об'єктивності зображення минулого для В. Пікуля в історії важливий, перш за все, позитивний приклад. Виховує у народу почуття патріотизму і національної гордості. Своїми романами письменник наполегливо підкреслює, що ми не Івани, родства не пам'ятають. Що в народу нашого, при всій складності історичного розвитку, були і велика наука, і велике мистецтво, і велика література, і величезні перемоги і досягнення.

Все це не могло виникнути з нічого, народитися в мороці безпросвітної історичної ночі. У великого народу та історія велика!

«За патріотизм чи проти патріотизму?» - Відповідь на це Ленінський питання завжди однозначний. "Історія - каже письменник, - могутній чинник виховання, усвідомленого патріотизму. Принижувати свою історію, забувати її - значить обпльовувати могили своїх предків, які боролися за рідну російську землю ... Я сам вважаю себе патріотом і не боюся говорити про це голосно » ¹¹

Історичне полотно, створене В. Пікуль, величезна. Важко навіть перелічити епохи й події, які відбив він у своїх творах. За визнанням письменника, ще на самому початку творчого шляху він зрозумів, що історія Росії настільки багата, що охопити її всю одній людині не можливо. Тому він спробував обмежити себе найбільш цікавлять його століттям - з 1725 року, року смерті Петра I, за 1825 рік, що ознаменувався повстанням декабристів.

В основі творів Валентина Пікуля завжди лежить точно вивірений фактичний, документальний матеріал. І в цьому теж виявилося ставлення письменника до історії та історичної прози. Сучасного читача не задовольняє вже вільне, белетризовані перекладення минулого. Його залучають і переконують документи, факти, свідчення сучасників. «Я не вмію вигадувати - розповідає В. Пікуль. - Я можу писати тільки тоді, коли у мене є фактичний матеріал, коли досконально опрацьовані джерела ». ¹²

Так що ж: у книгах В. Пікуля немає неточностей? Звичайно ж вони зустрічаються. Їх не може не бути, якщо враховувати, який величезний історичний пласт піднімає і переробляє письменник. А, крім того, кожна подія минулого, результати діяльності того чи іншого історичного обличчя завжди мають кілька версій.

І справа історичного романіста - знати всі ці версії і вибрати з них одну, найбільш йому близьку. А ця версія не завжди збігається з поглядами інших дослідників, а часто і з загальноприйнятою точкою зору. Але шібок і неточностей у романах В. Пікуля, як свідчать про це найбільші історики, не більше, а менше, ніж в інших наукових монографіях.

Валентин Пікуль, поєднуючи в собі одночасно талант художника і історика, йде, як правило, стежками неходженими. У свіх творах він розробляє зазвичай ті пласти минулого, які залишалися до нього або зовсім не висвітленими, або освітленими недостатньо не тільки літературою, а й історичною наукою. Найбільш характерний приклад тому - знаменитий роман «Слово і діло», що став сьогодні бібліографічною рідкістю.

«Слово і діло», мабуть, вершинний роман В. Пікуля. Саме з нього починається «головна книга письменника. В. Пікуль продовжив тему романом «Фаворит». Сюди ж можна віднести роман «Пером і шпагою». На черзі «аракчеєвщина», з якою у світ буде достатньо повно і всебічно відображено ціле століття російської історії. У «Слові і справу» в найбільш яскравій формі проявилися особливості творчої манери художника, його ставлення до російської історії і російському національному характеру.

... 30-ті роки XVIII століття, яким присвячено роман, - воістину «темні прийшла аж нашої історії. До В. Пікуля епоха ця була в якійсь мірі показана «російським Вальтером Скоттом» - Іваном Лажечниковим («Крижаний будинок»), який, проте, багато в чому знехтував історичною реальністю то часу, пішовши переважно по шляху художнього вимислу. В. Пікуль ж в основу роману поклав справжні історичні події, ретельно вивіривши їх за документами.

Почавши свою розповідь з короткого царювання Петра II, письменник розширює картину подій, що відбуваються, поки нам не відкривається величезне, багатопланове полотно, географічно охоплює Петербург і Москву, Париж і Берлін, Казань і Ярославль, Курляндію і Урал, Крим і Північ, а в своєму « соціальному розрізі »показує майже всі верстви тодішнього російського суспільства. (Цей принцип масштабності, прагнення захопити в орбіту оповіді як можна більше подій, місць, героїв відрізняє і інші твори В. Пікуля, зокрема, двотомний роман «Фаворит»).

Перед нами кровопролитні бої кримських походів фельдмаршала Мініха і люта боротьба аристократії за владу; «позолочена бруд» придворного життя і злидні і безправ'я простого народу; темні підворіття злодійських кубел і розкішні резиденції європейських послів ... А над усім цим похмурі фігури «сторонніх людей», насадили в країні режим небаченого терору, і самої імператриці - Анни Іоанівни, боїться свого народу і ненавиділи його (у «Фаворит» такою фігурою виступає перед нами «голштінського виродок» - імператор Петро III). З її приходом до влади, за висловом історика В.О. Ключевського, іноземці «посипалися в Росію, точно сміття з дірявого мішка». ¹³

Мене охопив чужий народ,

У вирі я загруз глибокої ...

Визволи мене від хижих рук

І від чужих народів влади, -

З гіркотою вигукував Махайло Ломоносов.

Бірон, Остерман, Лейбман, Левенвольде стали владиками Росії, проголосив: «Всі смерті лютої варті!»

І зметнувся над головами сокиру ката. Загуляли по спинах батоги і нагайки. Заскрипіли диби у катівнях Таємної канцелярії. «І над великою Росією, країною сміливців і казкових витязів, який вже рік царював багато тяжкий страх».

Страх, злидні, відчай, терор скували країну. І на тлі всього цього жаху письменник розкриває нам долі своїх героїв - долі поламані, трагічні, зіпсовані. Князь Михайло Голіцин, один з найосвіченіших людей свого часу, зацькований придворними і перетворений на жалюгідного блазня, «високоумная» Наташа Шереметєва - чиста піднесена дівчина, що провела найкращі свої роки в Березівському острозі, побіжний мужик Потап Сурядов, один з центральних персонажів книги, - все вони жертви свого часу. Але вони ж і його обвинувачі.

Валентин Пікуль - не той відомий літописець, добру і злу внимавших «байдуже». І минуле для нього - не остиглий попіл. Воно живе, воно для художника так само реально, як і сьогоднішній день. Тому і в цьому романі, і в інших творах ми завжди відчуваємо присутність автора, його пристрасність і небайдужість. Він ніби живе разом зі своїми героями, мучиться, страждає, шаленіє, бореться разом з ними. («Розповідь про минуле, як про свою долю ... мій народ, моя країна, мої предки, мої витоки. Історія виховує тільки при такому вистраждане до неї ставлення», - сказав про це відомий філософ Арс.Гулига). І тому, напевно, читаючи романи письменника, і ми самі переймаємося цими почуттями, забуваючи мимоволі, що живемо в кінці XX століття. Інша, минуле життя цілком захоплює нас! Така гаряча співпричетність - характерна особливість авторського письма Валентина Пікуля. Мабуть, звідси настільки часто зустрічаються в його творах відступу і прямі публіцистичні виходи.

«Слово і діло!» - За площами. «Слово і діло!» - По кораблях. «Слово і діло!» - По шинках ... Бійся, людина російська. Візьмуть тебе - і навіки пропав ти. Запис імені твого в прах знищать, навіть не впізнати - куди засланий. Надалі тільки так і робили ... Щоб від людини сліду не залишилося. Наче його ніколи і не було на білому світі.

Іноді ж у мішок зашиють - і у воду. Або на болоті затопчуть - вглиб. Коли дружина у тебе була - її в одну сторону. Дітей - в іншу. Порозкладають сім'ю по різних кутах. Скільки було їх - Іванов, родства не пам'ятають! Скільки дітей, від голоду мутноглазих, бродило по околицях. «Подайте Христа ради», - співали вони болісно.

Роман «Слово і діло» - роман жорстокий. Як жорстока була і епоха в ньому описана. Але тим потужніше звучить у ньому основний мотив - боротьба російської людини з іноземними поневолювачами. Письменникові вдалося показати, що хоч які величезні тяготи терору, як не жахливо жорстокі утиски, вони не змогли зломити прагнення народу руського до свободи й національної незалежності. («А все одно народу руського вам до влади іноземної не привчити», - хрипить, висячи на дибі, своїм мучителям В. П. Жолобов).

Роман не викликає відчуття безвиході. Навпаки. Разом з почуттям болю і гніву картина того далекого часу викликає і почуття гордості. Гордості на неосяжні сили народу, за незломлений дух його, за непохитну віру в себе. «У найтрагічніші моменти історії, - пише В. Пікуль, - раптом розпрямлялися гігантські сили російської нації. Породжувалися лицарство і страстотерпці, тягнучи за собою народ мечем і словом ».

Саме до таких людей належить і головний герой книги Артемій Петрович Волинський, який очолив боротьбу проти «біронівщини» та страчений в останній рік царювання Анни Іоанівни.

В. Пікуля не раз дорікали за його підхід до зображення "верхніх поверхів" російського суспільства. Причому критики різко суперечили один одному. Одні вважали, що В. Пікуль надто захоплюється цими персонажами, «схиляється» перед ними, інші, навпаки, звинувачували його в їх «спрощення», «зниження лексики». Не будемо з'ясовувати, наскільки справедливі ці докори. Вірно одне - у Пікуля немає пієтету перед царюючими особами та їх наближеними. Він ніби знімає з них корони, скидає горностаєві мантії, шиті золотом і усипаний діамантами мундири - і вони постають перед нами живими людьми. Але при цьому В. Пікуль ніколи не малює їх однією лише фарбою (єдине, мабуть, виняток - Ганна Іоанівна), як роблять це часто-густо в підручниках історії. Вони зображені у всій складності і суперечливості їхніх характерів, поглядів, життєвих і політичних устремлінь, і обов'язково - з точки зору об'єктивної оцінки їхньої ролі в житті держави. Така Єлизавета Петрівна в «Слові і справі», така в «Фаворит» Катерина II, показана В. Пікуль у всьому своєрідності її неординарною натури, з усіма складнощами її характеру. Уособлювали собою кріпосницьку систему, всіма силами захищали владу феодалів, що гнобили простий народ, обидві імператриці в той же час об'єктивно і суб'єктивно прагнули і до зміцнення держави. Головна причина успіхів тієї ж Катерини II полягала в тому - і в романі це чудово показано, - що вона, будучи німкенею, добре зрозуміла силу російської людини, пишалася ним, не раз підкреслюючи, що якщо вона і Велика, то тільки завдяки російському народу. «Російський народ, - писала вона, - є особливий народ у цілому світі, який відрізняється здогадкою, розумом, силою ... (у Росії) більше, ніж де-небудь, зберігається під попелом духу, потужності і сили». А Росія, вважала вона, «це Всесвіт!»

Можна погоджуватися або не погоджуватися з трактуванням В. Пікуля тих чи інших історичних постатей. Це справа поглядів, смаків, пристрастей, а найголовніше - історичних знань та наукової підготовки.

Але що безперечно, - так це власний і завжди серйозно аргументований погляд художника на діяльність персонажів, глибока розробка їх характерів. Тут вже йшлося про образ Волинського у «Слові і справі». Своєрідною, суперечливою, дуже колоритною фігурою постав зі сторінок роману «Фаворит» головний герой її - «ясновельможний» князь Потьомкін. Пушкін передрікав «... ім'я дивного Потьомкіна буде відзначено рукою історії». Він не простий і далеко не однозначний, ця людина: «Він був великий. Хоча бував нікчемний ... »- пише В. Пікуль. Але при всіх недоліках і навіть вадах Пікуль виділяє в Потьомкіна одну головну рису, яка і зробила його тим Потьомкіним, величезне значення діяльності якого в історії розвитку нашої Батьківщини вже не заперечується.

Ця риса родова у багатьох героїв Пікуля. Волинський у «Слові і справі», Салтиков в романі «Пером і шпагою», Горчаков у «Битві залізних канцлерів», Потьомкін, Суворов, Ушаков, Румянцев, Кутузов у ​​«Фаворит» - всі вони патріоти Вітчизни. Про цієї загальної і головної межі дуже точно сказав в книзі «Зв'язок часів» Федір Нестеров: «Вдивляючись в Румянцевих і Суворових, Спірідова і Ушакова, Потьомкіних і Орлових, вслухаючись до їхніх розмов, вчитуючись у їхні листи, починаєш розуміти, що крім нових маєтків з тисячами кріпаків, крім титулів, крім зірок, стрічок через плече і табакерок з портретом імператриці, посипаних діамантами, у цих людей за душею ще й щось інше, що закликає їх на виконану тяжкими працями, стражданнями і грізними небезпеками службу.

«Щось інше» - це проникаюче в плоть і кров свідомість того, що в службі - честь, що крім всяких нагород, велике щастя в тому, щоб віддати Росії свої сили, розум, енергію, кров і життя ». ¹⁴

Характерна риса романів В. Пікуля з історії Росії XVIII століття, як, втім, і багатьох інших творів, - загострений інтерес письменника до перипетій міжнародної політичної боротьби, до дипломатичних баталій.

Цей інтерес проявився і в «Фаворит» і в творах «далекосхідного циклу», і в романах «Пером і шпагою», «Битва залізних канцлерів», прямо названих письменником романами з історії російської дипломатії, і в «Парижі на три години», « Кожному своє »...

І це закономірно. Займаючись історією російської держави, письменник, хоче він цього чи не бажає, обов'язково зупинить свою увагу на взаємини Росії з іншими країнами і в першу чергу, звичайно ж, з Францією і Пруссією (пізніше Німецької імперією).

Починаючи з Петра I російська дипломатія докладала величезних зусиль для зближення з Францією, хоча це їй не завжди вдавалося. Французькі політикани більше тяжіли до союзу з Османською імперією. Подібні розбіжності тим більше дивні, що російські і французькі народи тягнулися один до одного, прагнули до дружби і союзу. Французька філософія, література, музика, мода, нарешті, зробили істотний вплив на культурне життя Росії. Багато чого дала Франції і наша країна. Росія, аж до останньої війни, не раз в буквальному сенсі рятувала Францію. Про дипломатичні зусилля двох країн до взаємного зближення оповідає роман «Пером і шпагою». Найважливіший період в житті Франції відображений В. Пікуля і в романах «Париж на три години» і «Кожному своє». Обидва роману не випадково поміщені під однією обкладинкою. І справа тут не тільки в близькості теми, часу. Головне-єдність центральної ідеї, устремлінь головних героїв. Письменника привернули люди долі надзвичайною, характерів неординарних. Залучили своїм благородством, переконаністю, волелюбністю.

«Париж на три години» В. Пікуль написав ще в пору своєї літературної молодості. Він тоді вивчав життя Бетховена, і його дуже зацікавило ставлення великого композитора до великого узурпатора. Опозиція Бетховена диктатурі Бонапарта змусила письменника ширше поглянути взагалі на республіканську опозицію. Так народився і другий роман про генерала Моро.

Трактування В. Пікуль головних героїв-генералів Мале і Моро-в чомусь, а іноді й істотно, розходиться з поширеною за кордоном, та й у нас в країні, трактуванням цих фігур. Так, наприклад, Мале постає зі сторінок монографій, написаних солідними вченими, мало не божевільним. Божевільному вдався втечу з в'язниці, божевільний здійснив переворот і т.д. Подібна інтерпретація слід версією самого Наполеона, який стверджував, що вони один француз, якщо він не божевільний, не виступить проти нього. Свій погляд у В. Пікуля і на Наполеона. Якщо академік Є.В. Тарле, а за ним і О.З. Манфред в дослідженнях про французького імператора облагороджували і «романтизували» його особистість, то Пікуль бачить його і показує читачеві зовсім в іншому світлі. Зі сторінок романів письменника Наполеон постає жорстоким честолюбцем, узурпатором, не соромився заради досягнення власних цілей, для піднесення свого престолу. Пікуль не відмовляє йому в блискучих, навіть блискучих таланти-політика, полководця, намагається показати і деякі позитивні його риси, - але все це тут же меркне, задавлене вантажем усіляких подлостей і гидоти. Зовсім явно-В. Пікуль не любить цю людину. Наполеон для нього-особистість не просто неприємна, швидше нечистоплотна.

У романі «Пером і шпагою» показано пробудження Росії від кошмарного сну «біронівщини», її зміцнення і розвиток, зростання політичного впливу в Європі. «Це був час розквіту російської науки і російських мистецтв, усюди грунтувалися заводи, верфі, фабрики. За ініціативою Ломоносова відкрився перший університет у Москві, а на Неві відчинила двері Академія мистецтв, славний Морський корпус випускав в океан своїх вихованців. Музи тоді парили над Невою, покритої вітрилами торгових кораблів. Після довгих років принижень і кабали наземної російські люди немов квапилися довести всьому світу,

Що може власних Платонов

І швидких розумом Невтонов

Російська земля народжувати! »

Але поруч розвивалася і міцніла Пруссія, швидко озброюватися і озираються сусідні країни голодного поглядом агресора. Наближалася війна, що отримала згодом назву Семирічної. Потужна, яка стала під рушницю Пруссія, очолювана талановитим державним діячем і полководцем королем Фрідріхом II, наводила на Європу жах. Політика міцно спиралася на багнети, а ноти дипломатів вагомо підкріпилися гарматними залпами.

У романі малюється детальна і барвиста картина європейського життя, на основі великого фактичного матеріалу розкриваються політичні цілі і прагнення тих чи інших держав, значне місце відводиться опису військових дій, показу найбільш великих боїв. Ведена Фрідріхом, Пруссія підкорювала одну країну за іншою, блискавичними ударами розбиваючи їх армії. Але ось на її шляху стала Росія, і хід війни змінився. «Російська людина, відмінно забезпечений вітчизняною зброєю, з боями пройшов до Берліна, учинивши Фрідріху розгром небувалий. Східна Пруссія була при Єлизаветі звернена в звичайну російську провінцію, а в Кенігсберзі, цьому старовинному слов'янському Кролевці, сів російський губернатор ... »

І через століття, у другій половині XIX століття Росія виявилася єдиною силою, яка зуміла приборкати мілітаристський запал Пруссії, стала на той час німецької імперією. Розгромивши Австрію, Францію та інші держави, Пруссія прагнула до повного поневолення Європи. Але Росія сказала грізне "ні", і Європа була врятована. Про ці події розповідає роман «Битва залізних канцлерів», в центрі якого дипломатична дуель Горчакова і Бісмарка-найвидатніших і найталановитіших політиків свого часу.

Ці романи, хоча час їх дії і розділяє століття, тісно пов'язані між собою і як би доповнюють один одного, розкриваючи складні, суперечливі, часто драматичні сторінки європейського політичного життя. І в тому і в іншому романі виразно показано дві протиборчі сили-Росія і Пруссія (у «Битві залізних канцлерів» - вже германська імперія).

І в цьому зв'язку хотілося б ще раз підкреслити політичну актуальність і злободенність романів В. Пікуля, хоча сам він і заявляє, що ніколи спеціально не прагне їх сучасному звучанню. Але така вже, мабуть, сила історії, повчальна злободенність уроків, що вони, так чи інакше трансформуючись у глибинах творчої свідомості митця, знаходять в його творах вихід в сучасність і в опосередкованих асоціаціях, і в історичних паралелях, і в прямих публіцистичних висловлюваннях самого автора . А іноді робота над твором обумовлена ​​тривожними письменника сучасними подіями. Так, романи «Три віки Окінісан» і «Крейсера» вийшли до трагічної для нашого народу річниці Цусімського бою.

«Я свідомо вирішив відгукнутися на ці події, - пояснює письменник. - Мені хотілося передбачити самурайські крики з приводу ювілейних для них урочистостей, нагадавши, по-перше, про беззавітному героїзм російських моряків, а по-друге, розповівши про те, що була і перша битва при Цусіма в 1904 році, коли три наших крейсера взяли нерівний бій з цілою японською ескадрою броненосних крейсерів під прапором віце-адмірала Гіконойо Камімури, «Рюрик героїчно загинув, відкривши кінгстони, а два крейсери повернулися до Владивостока».

І коли в тих же «Крейсер» ми читаємо про дії Японії, що почала війну без її оголошення, то ми думаємо і про 22 червня 1941 року. А доля Порт-Артуровского ескадри, що зазнала раптового нападу японців, як би передбачає долю американського флоту в Пірл-Харбора. У словах ж президента Рузвельта: «Я буду у вищій мірі задоволений перемогою Японії, бо Японія веде нашу гру», - вже відчувається і майбутній Мюнхенська змова, і лукава позиція Західних держав в роки другої світової війни. А в колоніальній політиці Англії, Америки, Франції, Німеччини, наживали вже в той час «колосальні« прибутку від військових поставок, проступають обриси сьогоднішньої гегемонистской політиці імперіалізму.

Так, минуле, як показують історичні романи В. Пікуля, навчає, попереджає. Навіть якщо це далеке минуле. Здавалося б, що спільного між «століттям Осьмнадцатое» і сучасністю? Між походами Фрідріха Великого і другою світовою війною? Але все в історії взаємопов'язано. Ні сьогодення і майбутнього без минулого. І хто забуває уроки історії, той приречений самої ж історією. У цьому Пікуль категоричний. І приреченість Гітлера з його маніакальною ідеєю поневолення Росії визначилося не тільки в роки Великої Вітчизняної війни, - вона ясно проглядається вже в досвіді його попередників. І не дарма колись «залізний канцлер» Бісмарк-досвідчений політик і прозорливий людина-будував всю свою політичну стратегію виключно на тому, що Росія непереможна ... «Навіть самий сприятливий результат війни ніколи не призведе до розкладання основної сили Росії, яка грунтується на мільйонах власне росіян ... Ці останні, навіть якщо їх розчленувати міжнародними трактами, також швидко знову з'єднуються один з одним, як частки розрізається шматочка ртуті. Це непорушне держава російської нації, сильне своїм кліматом, своїми просторами і обмеженістю потреб ... »

Напевно, ці слова часто згадували в третьому рейху, відчувши всю силу опору радянських людей, які підняли проти загарбників прапор священної народної війни.

Один з епізодів цієї великої війни Валентин Пікуль показав у «Реквіємі каравану PQ-17», що вийшов вже більш ніж тримільйонним тиражем.

Тема подвигів нашого флоту - взагалі одна з провідних у творчості Валентина Пікуля. Їй присвячено сім його романів, в них особливо наочно виявилася настільки сильно завжди хвилююча письменника думка про військовий обов'язок і військову честь. Звідси бере початок і той особливий інтерес В. Пікуля до людей, для яких священна цивільний обов'язок захисту Вітчизни є ще й професійним обов'язком, - до офіцерів, особливо офіцерам флоту. І коли В. Пікуль я називають «офіцерським письменником», в цьому є певна частка істини, хоча в його романах досить широко представлені й матроси. «Я свідомо добиваюся, щоб було щеплено і всіляко підтримано поняття офіцерської честі, - каже з цього приводу В. Пікуль. - Офіцер - це звучить голосно і дуже гордо. Матрос і солдат, при всьому величезному повагу до них, відслужили своє і пішли на громадянку. Офіцер все життя пов'язав з армією, із захистом Вітчизни. Це його професійна справа, його частка і його життя. І завжди у всі часи в нашій Батьківщині офіцери пишалися своїм званням, вище за життя цінуючи офіцерську честь. І сьогоднішній радянський офіцер це добре розуміє, відчуває і усвідомлює. Необхідно честь офіцера всіляко підтримувати. «Честь маю», - говорили колись, представляючись, офіцери. Прекрасні високі слова!

І ще хотілося б сказати про одну дуже примітною особливості Пікуля - історика і письменника - прагнення розповісти і нагадати читачеві про маловідомих і незаслужено забутих героїв минулого, про людей, часто зовні скромних і непомітних, але з чиїм ім'ям пов'язані подвиги в ім'я Вітчизни. Це і Петро Семенович Салтиков, найвизначніший полководець XVIII століття (таким речі, вважав його і Наполеон, уважно вивчав плани його походів), який у важкі для Батьківщини дні очолив російську армію і розгромив досі непереможного Фрідріха, проклавши дорогу на Берлін («Пером і шпагою »), і спалив ворожий флот лейтенант Ільїн; і герой« Народної волі », що проникає в жандармське лігво і довгі роки там працював Клеточніков (« З давнього скриньки »); і організатор народного опору японським окупантам на Камчатці Соломін (« Багатство »); і нікому не відомий Спиридонов, в компанії двох російських письменників - Дмитра Янчевецикий і Василя Немировича-Данченка, який взявся доставити в Порт-Артур величезний ешелон з боєприпасами.

«Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але мусить, не поважати оної є ганебна малодушність ...» - думаю, ці слова великого Пушкіна сміливо можна було б поставити епіграфом до будь-якого з творів та й до всієї творчості в цілому письменника-патріота Валентина Савича Пікуля.

Висновок

Феномен Пікуля

Чиї книги сьогодні вибудовують за собою самі довгі черги в бібліотеках? Хто із нинішніх майстрів періоду може претендувати на найбільш гучний успіх? Соціологи відповідають: Валентин Савич Пікуль. Пошлюся на дані, опубліковані газетою «Книжное обозрение» (від 17.04.1987 р.): при відповідях на питання про тих авторів, чиї книги «становлять гордість домашньої бібліотеки», Пікуль опинився на третьому місці (відразу після Пушкіна і Толстого!)

Феномен Пікуля - докір історикам. Він говорить про небувалий інтерес до минулого і про відсутність захоплюючого історичного читання. У минулому шукають відповіді на багато проблем сучасності. Достатньо на перший випадок жваво, нестандартно викласти справжні події і успіх забезпечений: ви зробили добру справу, вас заслужено хвалять.

Феномен Пікуля - радість історії, живе дихання минулого, те повітря, якого народ був позбавлений довгі роки і до якого тільки сьогодні йому відкритий доступ. Це естетичний феномен, який переростає наші національні рамки, бо кожен народ шукає в минулому опору для життя, звертаючись до історії самого себе і своїх близьких; національна самосвідомість не розхитує, а зміцнює дружбу народів. Дружити можуть лише особистості неповторні і незалежні, в натовпі не дружать. Це інтернаціональний феномен. Не випадково Пікуля стали переводити на інші мови.