сем відомо про сумний завершення правління династії Романових, на підставі останніх подій, що відбувалися в країні і згадуваних в засобах масової інформації, але мало хто знає про зародження цієї династії, про її родоначальника, про те, продовженням якого був відомий всім Петро I, Олександр II і Микола II. Мені хотілося б розкрити образ цієї людини і детальніше про нього розповісти в цій роботі, сподіваюся вас це теж заінтерісует.
Михайло Федорович Романов не тільки родоначальник династії, він провів у життя безліч перетворень, змінивши ситуацію, що склалася на Русі в кінці 16 і початку 17 століть. При ньому відбувся розквіт промисловості, з'явилися мануфактури, почалося формування всеросійського ринку, налагодилися дипломатичні і торгові зв'язки, піднялося сільське господарство. Завдяки його розумній політиці набагато поліпшилося життя простого народу, прикрашена Москва стала дійсно центром Росії. Михайло Федорович ознаменував собою початок нової епохи в російській історії - епохи Російської імперії.
Вперше рід Романових заявив про себе коли цар Іван Васильович, прозваний потім Грозним одружився з Анастасією Романівні, дочки його ближнього боярина Романа Юрійовича Захар'їна, онука Кошкіна, предок якого «знатна людина» за великого князя Івана Даниловича Калити в'їхав до Москви з «Прусська землі» , як свідчить родовід, і його прозвали в Москві Андрієм Івановичем Кобилою. Від п'ятого сина його Феодора Кішки пішов «Кошкін рід», представники якого блищали при московському дворі в XIV і XV століттях. Це була єдина нетитулованих боярська прізвище, не затонулому в потоці нових титулованих слуг, що навалилися до Москви з половини XV ст .. Серед князів Шуйских, Воротинського, МстиславсьКих - Кошкіна вміли утриматися в першому ряду боярства.
Існує переказ, що ще святий Геннадій Костромської, часто відвідував будинок Романа Юрійовича і його дружини Уляни Федорівни, одного разу, благословляючи дітей Романа Юрійовича - синів Данила, Микиту і дочку Анастасію - пророкував їй царське подружжя, а всьому роду Романових славне майбутнє. Іван Грозний, який любив свою дружину Анастасію, приписував смерть її тим огорчениям, які терпіла вона від палацових чвар і, через 18 років після її смерті, запитував у листах князя Курбського: «Навіщо ви розлучили мене з моєю дружиною? Якщо б у мене не відібрали телиць моєї, кронові жертв (тобто страт боярських) не було б ». Інший же сучасник, кажучи про славні діяння Грозного до смерті цариці Анастасії, зауважує: «а потім наче страшна буря, що налетіла з боку, збентежила спокій його доброго серця».
Син Романа Юрійовича Захар'їна - Микита, рідний брат цариці Анастасії - єдиний московський боярин, який залишив по собі добру пам'ять в народі: його ім'я запам'ятала народна билина, представляючи Микиту в своїх піснях про Івана Грозному благодушним посередником між народом і крутим до вподоби царем. З шести синів Микити особливо видавався старший Федір своєю добротою і допитливістю. Англієць Горсей, що жив тоді в Москві, у своїх «записках» говорить, що Федір неодмінно хотів вивчитись по-латинському, і на його прохання Горсей склав для нього латинську граматику, написавши в ній латинські слова російськими літерами. Є сказання, що Федору Микитовичу Романову цар Федір Іоаннович готовий був передати свій престол, який зайняв Борис Годунов. Останній же, захищаючи себе від підступів бояр, уклав у темницю Олександра Микитовича Романова-Юр'єва-Захар'їна, на якого, скарбник його, «холоп землевласник» на прізвисько Бартенєв, спокушений подарунками Насіння Годунова, родича царя, зробив донос, звинувачуючи Олександра Микитовича в намірі отруїти царя різними зіллям, припасеними ним для цієї мети. У будинок Олександра Микитовича був посланий Михайло Салтиков, для того, щоб зробити обшук. У коморі, в скринях з грошима, ключі від яких зберігалися в Бартенєва, знайдені були мішки з різними травами і корінням. Ці речові докази відправили в Патріарший Двір, де зібралися бояри з патріархом Іовом, ставлеником Бориса, які вирішили, що всі трави і коріння «чарівні», приготовані для того, щоб отруїти царя, і тому Романових-Юр'євих-Захар'їним схопили і привели на суд до патріapxy і звинуватили не тільки Романових, а й їхніх родичів у замаху на життя Бориса.
Справа тривала майже цілий рік і на початку липня 1601 р., Боярська Дума засудила зрадників до позбавлення майна і засланні в ув'язнення, в різні віддалені місця.
Олександра Микитовича, з приставом Леонтієм Ладиженським, заслали в Усолье луду, на Біле море, де потім його задушили, а Михайла Микитовича, з приставом Михайлом Тушинским, «заточили» у Велику Перм, в Ниробскую волость. Його привезли зимою 1601 р., і так як Тушин, згідно з цим наказу, не знайшов поблизу Нироба зручного приміщення для в'язня, то наказав викопати для нього землянку. Мало того, він закував Михайла Микитовича у ланцюги і велів давати йому тільки хліб і воду. Землянка була тісна й сира, в ній влаштували піч і пробили отвір для світла.
Добрі жителі Нироба, шкодуючи в'язня, навчили своїх дітей носити йому молоко, квас, масло та інше, і хлопчики, граючи біля землянки, спускали через отвір свої припаси; але хитрість ця незабаром була розкрита і шість Ниробцев сильно постраждали. Відісланих приставом до Москви, як зловмисників, їх катували, і лише двоє з них, за царювання В. І. Шуйського, повернулися на батьківщину, інші ж закінчили життя на тортурах.
Михайло Микитович жив у землянці досить довго і переказ говорить, ніби він був заморив голодом сторожами, що скучив дивитися за в'язнем.
У царювання Михайла Федоровича, 17 листопада 1627 р., селяни села Нироб були нагороджені рясно грамотою.
Боярина Івана Микитовича, з приставом Іваном Смирним-Мамонтовим, заслали, 30 липня 1601 р., в Пелим. Василя Микитовича із стрілецьким сотником Іваном Некрасовим, відправили 1 липня 1601, в Яренськ, звідки, в листопаді 1602, перевели до брата, в Пелим. Тут вони сиділи в одній хаті, прикуті ланцюгами до різних кутах. У 1602 р., 15-го січня, за царським указом, з них були зняті ланцюга; але Василь через місяць, 15-го лютого, помер на руках свого брата Івана, який також був хворий чорною неміччю (паралічем) і не володів рукою і ногою.
Федір Микитович був засланий, з ратманов Дуровим, у Холмогорський повіт, в Антонієві-сийской монастир, заснований під час царювання Івана Грозного преподобним Антонієм. Монастир цей знаходиться в 165 верстах від Архангельська, вгору по річці Двіні. Розташовувався він у безлюдному місці, вся околиця була вкрита лісами, озерами і болотами.
Монастир був побудований на невеликому низинному острові озера Велике Михайлове, був обнесений огорожею і тільки з одного боку мав сполучення з берегом, так що здалеку здавався плаваючим; свою назву Сийского він отримав від річки оце, що протікає поблизу нього. За указом царя Бориса, у монастир заборонено було пускати прочан, щоб уникнути зносин з висланим зрадником. Там Федора Микитовича неволею постригли в ченці і назвали Філаретом. Йому відвели для житла окрему від інших невелику келію, під церквою Благовіщення Богородиці, поруч з льохами, а для нагляду помістили в тій же келії, 6ельца, якому викликано було доносити не лише про вчинки, але навіть про слова в'язня.
Важке було життя Філарета в сийской монастирі, тим більше, що Дуров, вважаючи його зрадником, поводився з ним грубо. Змінив Дурова, пристав Богдан Воєйков, надходив ще гірше. Бажаючи показати своє старанність, він намагався навіть очорнити перед царем Філарета. З християнським смиренням переносив інок Філарет свою долю, він трудився як простий чернець і незабаром, заслужив любов і повагу всього монастиря. Лише душевні страждання примушували його згадувати про чоловіка і дітей, про яких він, у перший час свого ув'язнення, не мав жодних звісток. «Дружина моя 6едная, навмання вже чи жива? - Говорив нещасний. - Де вона? Чаю де-небудь туди її замчалі, що і слух не зайде. То мені і хвацько, що дружина і діти, як згадаєш їх, так ніби хтось Рогатині в серце кольне ».
Незабаром, проте, не зважаючи на суворий нагляд, знайшлися добрі люди, які, жаліючи безвинного страждальця, взяли в ньому активну участь, та потішали його не тільки звістками про його сімействі, але іноді передавали взаємну листування.
У 1602 р., Борис Годунов вирішив пом'якшити участь залишилися в живих Романових. У цей час було полегшено становище і Філарета. Приставу Воєйкова велено було: «спокій будь-якої до нього тримати, щоб йому ні в чому потреби не було. Дозволено також, якщо захоче, стояти на Крилосі, але щоб ніхто з ним ні про що не розмовляв ».
У келії Філарета Микитовича, згідно з його бажанням, було дозволено жити замість Бельци, старця, «в якому б крадіжки якого не сподіватися». Монастир знову було відкрито для прочан, із суворим наглядом, щоб відвідувачі не мали зносин з Філаретом, який в 1605 р. був посвячений у сан ієромонаха, а потім в архімандрити тієї ж Ойской пустелі.
Тещу Феодора Микитовича, дворянку Шестову, відправили 1 липня 1601, з приставом Яковом Вельяміновим, в Чебоксари, в Нікольський дівочий монастир, де її постригли в черниці. Дружина Феодора Микитовича - Ксенія Іванівна, звинувачена у співучасті посягання на життя Бориса, була розлучена з чоловіком і заслана в Новгородський повіт, в Обонежская Пятину, в Тол-Єгор'євський цвинтар, що належав Важіцкому монастирю. Тут її неволею постригли в черниці і нарекли Марфа. Коли привезли Ксенію Іванівну в Тол-Єгор'євський цвинтар з приставом, ім'я якого не збереглося, там не виявилося зручного приміщення для в'язня, тому для неї було збудовано особливу невелика будівля, обнесене колом високою огорожею. Місце для будівництва було вибрано піднесене, далеко від житлових будов, поблизу церкви цвинтаря та перетворена на північ.
Околиці Толвуя були дуже сумні: кругом болото, поросле густим різнобарвним мохом і покрите подекуди залізистої посухою. Онезьке озеро майже постійно буре, з своїм одноманітним гучним прибоєм хвиль, підходить до самого цвинтаря; далеко, на горизонті, синіють берега Чіл-чоловічий волості, а зліва видно острів, що належить Палеостровскому монастирю.
В особі священика Егорьевского монастиря, отця Єрмолая, з непохитною розумом і твердим розумом, черниця Марфа знайшла заступника, який зважився, не лякаючись небезпек, супроводжувати їй. Він разом з сином своїм Ісааком допомагав і старалася в усьому Марфі Іванівні.
У царювання Михайла Федоровича (18 березня 1614 р.) священика Єрмолай Герасимова і синові його була завітала волость у Обонежской пятине, Вишегорского табором, а селянам Петру Тарутине, з цвинтаря Тол-Егорьевскаго, Глезуновим, того ж цвинтаря і Андрєєвим, Сно-Губської волості , цвинтаря Кіжскаго, за їх заслуги були дані землі та грамоти.
Ці селяни, за радами священика Єрмолая, дізнавшись, що Марфа Іванівна тужить незнанням про долю свого чоловіка, виявили готовність пробратися до нього. Їм потрібно багато тямовитості і відваги, щоб відкрити перш за все місце укладення Філарета Микитовича, а потім пуститися в далеку дорогу за 500 верст, щоб побачити укладеного і поговорити з ним. Скільки часу Марфа Іванівна пробула у Тол-Єгор'євському цвинтарі - точно невідомо.
Сина їх Михайла, майбутнього царя, якому йшов шостий рік, відправили на Білоозеро з опальними тітками: княгинею Марфо Микитівною Черкаської, Анастасією Микитівною (тоді ще дівицею), з дружиною Олександра Микитовича-Ульянов Семенової (народженої Погожевою). Серед цього родинного гуртка, маленький Михайло і його сестра Тетяна Федорівна (8-ми років) терпіли на Белоозере «тяжку потребу» і росли при дуже суворих умовах. Достовірно відомо, що пристава, що спостерігали за змістом опальних, часто відмовляли їм навіть у молоці та яйцях для їхнього столу, а турботливі тітки не могли допроситися і шматка полотна, необхідного для білизни дітям.
Одночасно з Романовими були заслані всі боярські прізвища, пов'язані з їх родом шлюбними узами: князі Черкаські, Шестунова, Рєпніни, сийской, Карпови та інші. Це гоніння на Романових раніше відомий Авраам Паліцин ставить у число гріхів, за які Бог покарав землю Руську смутою. Півтора роки по тому Борис Годунов дозволив матері Михайла Федоровича инокине Марфі повернутися до дітей на Білоозеро, а трохи згодом і всім Білоозерський засланим переселитися в Юр'єв-Польський повіт, в рідну вотчину Романових, село Клин.
У 1605 р. Лжедмитрій, намагаючись утвердитися на престолі, надав особливу увагу своїм уявним родичам, повернувши із заслання Нагих і Романових. Феодору Микитовичу він надав Ростовську митрополію, а Івана Микитовича возвів у сан боярина і останки померлих на засланні братів його дозволив з пошаною перевезти до Москви і поховати в родова їх усипальниці - Ново-Спаському монастирі.
Після зведення з престолу Шуйського, Москва обрала в царі Владислава, сина польського короля Сигізмунда, хоча патріарх Гермоген тоді вже вказував на юного Михайла Федоровича Романова, але інші духовні люди хотіли бачити на престолі князя В. В. Голіцина. Після укладення договору з гетьманом Жовківський було складено «велике посольство», на чолі якого стояли: митрополит Філарет (Романов) і князь В. В. Голіцин. Посольство це пощастило на затвердження договір про обрання Владислава в Московські царі. Розуму і спритності Жовківського приписують видалення осіб, колишніх представниками знатних родів, які могли бути небезпечними суперниками Владислава.
Незабаром з Москви поїхав Жовківський, прихопивши з собою Василя Шуйскаго з братами. Від'їзд гетьмана був викликаний тим, що він отримав наказ короля замінити Владислава їм самим, тобто, щоб Москва присягнула Сигізмунду, про що скоро дізналися в Москві від посольства, відправленого до короля, яке повідомляло з дороги, що багато росіян люди під Смоленськом цілують хрест Сигізмунда.
Салтиков і інші бояри, які одержували подачки від Сигізмунда, бажали присягнути прямо йому, але патріарх Гермоген повстав проти впливу поляків, явясь патріотом і зберігачем православ'я. У своїх грамотах патріарх закликав «усіх не зволікаючи, по зимовому шляху, зібратися з усіх міст, йти збройними ополченнями до Москви на польських і литовських людей».
Перш ніж собравшееся ополчення підійшла до Москви, поляки 19 березня побилися з москвичами. Підоспіли передові загони ополчення з князем Дмитром Михайловичем Пожарським, пораненим в цьому бою, дали можливість відкинути поляків, які замкнулися в Кремлі і Китай-місті, при чому для зручності оборони спалили всю Москву і Замоскворчье.
У квітні місяці московські посли були пограбовані і відправлені бранцями до Польщі, а 9 червня 1611 р., Сигізмунд взяв приступом Смоленськ. Потім шведи, 16 липня, взяли обманом Новгород, який обрав собі в царі Пилипа, одного з синів шведського короля. Тоді ж у Пскові з'явився самозванець Сідорко, якого іноді називають третім Лжедмитрием. Сигізмунд, по взяття Смоленська, поїхав до Польщі на сейм, святкувати свою перемогу, а до Москви послав загін кінноти під начальством гетьмана Хоткевича.
Після взяття Смоленська і Новгорода Московська держава була близькою до падіння. Країна залишилася без уряду, тому що боярська дума була скасована в Москві, коли поляки захопили Кремль. Але коли ослабли політичні сили, при владі стали люди, які допомогли об'єднанню народних мас, що пішли на виручку гібнувшей землі. На чолі цих осіб перебував патріарх Гермоген, який, за свідченням літописця: «яко стовп непохитно стояв серед Російської землі, стояв один супроти їх усіх, аки велетень чоловік без зброї і без ополчення військового». Голосно лунав голос святителя з Кремля, який у своїх грамотах різних містах звільняв від присяги Владиславу і закликав до повалення іноземців. «І Русь озброїлася за віру, за свої святині, за мощі, находівшііся в престольному Кремлі». Поляки примушували Гермогена підписати грамоту до московським послам, щоб вони поступилися волі Сигізмунда, але патріарх відмовився. Після цього Гермогена уклали під варту в підземеллі Чудова монастиря, куди спускали йому через вікно хліб і воду.
Коли 5 серпня 1611 Сапга провіз повз ополчень, що стояли під Москвою, провіант полякам у Кремль, туди пробрався городянин Родіон Мосев. Він пробрався на закінчення до патріарха Гермогену, який почувши від нього, що підмосковне ополчення думає присягнути воренка (синові Тушинського Злодія і Марини Мнішек), на поспіх склав останню свою грамоту, щоб відправити у Нижній-Новгород. Отримавши цю грамоту, протопоп Сава, зібравши жителів до місцевого собор, звернувся до них з промовою, щоб утвердитися на єднанні «очистити землю». Простий мужик, Кузьма Мінін Сухорук, торговець м'ясом, обраний до числа земських старост, під впливом слів протопопа сказав: «Православні Люди! коли хочете допомогти московським державі, не пошкодуємо надбання нашого, двори свої продамо, дружин і дітей закладемо, станемо чолом бити, шукати, хто б заступився за істинну православну віру і став би у нас начальником ».
Стали збирати жертви, давали «третю грошенят», тобто третю частину майна, як «порішив світ». Набравши досить грошей, вирішили шукати воєводу. За вказівкою Мініна обрали князя Д. М. Пожарського, який жив за сто верст від Нижнього у своїй вотчині, лікуючись від отриманих ран. Пожарський погодився з тим, щоб хто-небудь з пасадскіх людей відав господарською частиною ополчення - «у тієї великої справи були і скарбницю збирав», при чому вказав на Мініна.
Недолік військової сили і грошей змусив нижньогородців написати окружну грамоту до інших міст. На їхній заклик відгукнулося багато міст, і першим був м. Коломна. Коли звістка про новий ополченні дійшло до Кремля, то сиділи там під замком московські бояри перестерігали народ грамотами в Кострому і Ярославль, бути вірними Владиславу і погрожували разом з поляками пaтріapxy, щоб він переконав нижньогородців також залишитися вірними Владиславу. Але Гермоген був непохитний і сказав: «Хай буде над ними милість від Господа Бога і від нашого смирення благословення». Це були останні слова патріарха, якому поляки перестали спускати в підземеллі їжу, і він 17 лютого 1612 помер мученицьки, голодною смертю.
Повільно просувався Пожарський до Москви, тому що він не один управляв військом, при якому був земський собор, що ясно видно з грамоти від 7 квітня надісланій з Ярославля в усі міста, в якій князь просив прислати йому «виборних для царської оббирання», тобто обрання. 14 серпня 1612 народне ополчення, під проводом князя Пожарскаго, прибуло до Троїце-Сергіївській Лаврі, де було зустрінуте архімандритом Діонісієм, улюбленцем загиблого Гермогена, з усією братією і розташувалося тут на останній стан перед Москвою.
Десять днів по тому, 24 серпня, стався найстрашніший бій, коли билися зі світанку до сутінків. Окопи та остроги по шести разів переходили з рук в руки. Зі страшним втратою гетьман Хоткевич змушений був відступити до Воробйовим горах і іще не осмілився підступати до Москви.
Засіли в Кремлі поляки страшенно голодували. Разом з ними ту ж доля несли і захоплені ними російські бояри, в числі яких перебував і боярин Іван Микитович Романов із своїм племінником Михайлом Федоровичем і його матір'ю черниця Марфа.
Нарешті, після довгих переговорів, 22 жовтня 1612 р. ополчення рушило на приступ, і козаки взяли Китай-місто, але поляки зважилися ще триматися в Кремлі, вичікуючи приходу підмоги. А йшов до них на виручку король Сигізмунд, три рази підступав до Волоколамськ, три рази був відображений і пішов назад. Дізнавшись про це, поляки вийшли з Кремля з умовою, щоб їм було збережено життя.
Ополчення, очистивши Москву, мало укласти свою перемогу обранням царя, для чого Пожарський закликав по 10 виборних від кожного міста, але були міста, які надіслали більше число своїх представників, так Нижній-Новгород надіслав 19 осіб.
Усього було 277 підписів під грамотою обрання Михайла Федоровича, з них 57 належать духовенству, 136 боярам і вищим службовим чинам, а решта 84 - міським виборним.
Спочатку собор розпався на партії і за висловом літописця: «на багато днів бисть зборів людям, справи ж утвердити не можуть і всує метуть смо і овамо». Якийсь дворянин з Галича подав письмову думку, що ближче всіх по спорідненості до колишніх царям варто Михайло Романов, а тому його і треба вибрати в царі. Пролунали голоси противників, але в цей час з лав вибірників підійшов до столу донський отаман і поклав на нього писання. «Яке це писання ти подав отаман?» - Запитав його князь Пожарський. «Про природно-царя Михайла Федоровича», відповів отаман, який ніби-то і вирішив справу. Це було 7 лютого на попередньому обрання, а остаточний вибір був відкладений до 21 числа, і в міста були відправлені люди, щоб дізнатися думку народу. Посланці повернулися зі звісткою, що у всіх одна думка: «бути государем Михайлу Федоровичу Романову, а опріч його ніяк нікого на державу не хотіти». У тиждень православ'я, першу неділю Великого посту, 21 лютого 1613 року, були призначені остаточні вибори. Кожен чин подав письмову думку, і у всіх їх значилося одне ім'я - Михайла Федоровича.
Тоді кілька духовних осіб з боярином на чолі були послані на Червону площу, і не встигли вони з піднесеного місця запитати народ, кого хочуть в царі, як всі закричали: «Михайла Федоровича»!
Літописець зазначає, що Михайла Федоровича просили на царство «спорідненість його заради Соуза (союзу) царських іскор», а Авраамій Паліцин називав Михайла «обраним від Бога перш його народження».
Але трохи було нове злодійство не зруйнувало мрії російського народу. Михайло Федорович з матір'ю своєї, після московської облоги, поїхав у свою Костромську вотчину, село Домніна, де ледь не зазнав нападу зграї поляків, яка у 1613 році пробралася у Галицький та Костромської повіти. Факт перебування поляків у Залізно-Борівському монастирі, всього в 15-20 верст від Домніна встановлено історією. Звідси вони шукали дороги в Домніна, щоб убити новообраного царя і тим самим викликати смуту, вигідну для них. Вони не дійшли до Домніна яких-небудь 2-х верст, що зустрівся їм домнінскій селянин Іван Сусанін, колишній довіреною особою Романових, відчуваючи небезпеку, повів їх у протилежний бік - до села Ісупова, а в Домніна послав свого зятя, Богдана Сабініна, до царя Михайлу Федоровичу зі звісткою про небезпеку і радою сховатися в Іпатіївському монастирі, поблизу самої Костроми, побудованому в XIV столтетіі мурзою Четом, предком Годунова. Цей монастир підтримувався вкладами Бориса, а при Димитри був подарований останнім Романовим, як вважають, за все те, що вони потерпіли від Бориса. Навмисно блукаючи Ісуповскому болота і сусіднім лісах цілу ніч і ранок наступного дня, незважаючи на тортури, Сусанін не відкрив лиходіям местопребинія Михайла Федоровича і був ними порубаний в селі Ісупов. Інший селянин, що залишився безіменним зробив такий же подвиг поблизу Волоколамська.
У 1839 р. під час царювання імператора Миколи I в Костромі споруджено пам'ятник царю Михайлу Федоровичу і селянина Івана Сусаніну.
Отже Михайло Федорович після московської облоги жив в Костромській вотчині, і в Москві не знали, де він знаходиться. Тому, посольство, яке складалося з Феодорита, архієпископа Рязанського і Муромського, Авраамія Паліцин, Шереметьєва і ін, вирушило спершу в Ярославль, а звідти до Костроми, куди приїхав, 14-го березня, супроводжуване хресним ходом, при. величезному скупченні народу, пішло в Іпатіївський монастир повідомити про обрання і бити чолом Михайла Федоровича і його матері инокине Mapфе. Але посли зустріли сильний небажання погодитися на обрання з боку, як сина, так і її матері. Черниця Марфа не хотіла бачити свого сина на престолі, а юний обранець відповідав послам: «з великим гнівом і плачем», що він государем бути не бажає. Марфа говорила послам, «що син її не дорослий, та й московського держави будь-яких чинів люди ізмалодушествовалісь: давши свої душі колишнім государям, не прямо служили». Потім, побоюючись за сина, вона вказувала, що в такий час, «коли стався ряд зрад навколо престолу та природженому государеві важко бути в Московській державі». Посли запевняли, що Михайлу Федоровичу нічого побоюватися чого-небудь подібного, тому що тепер люди Московської держави «покарали і прийшли в з'єднання». Довго довелося умовляти послам і мати, і сина, нарешті, зусилля їх увінчалися успіхом - Михайло дав свою згоду, а мати благословила його іконою.
З Костроми Михайло Федорович з матір'ю поїхав до Ярославля. Звідти він писав земському собору про свій угоді на обрання, а також про те, щоб йому все «вірою і правдою служили». Земський собор відповідав, що люди зі сльозами дякують Богові, моляться про царську здоров'я і просять його швидше приїхати до Москви: «тобі б великому государю нас сірих просимо бути в панує град скоріше». Але Михайло Федорович не поспішав до Москви, тому що хотів, щоб земський собор трохи влаштував справи, оселити порядок, а також подбав приведенням у справність палаців у Кремлі. Лише 16 квітня цар «пішов» до Москви, ведучи переписку із собором, а також з боярами, які доносили, що приготували для государя кімнати царя Івана, та Грановитої палату, а для його матері хороми у Вознесенському монастирі, де жила цариця Марфа; « тих же хором, що государ наказав приготувати, відбудувати не можна - грошей у казні немає, теслярів мало, палати і хороми всі без покрівлі, мостів, лавок, дверей і вікон немає - треба робити все нове, а лісі придатного скоро не добути ».
Михайло Федорович не задовольнився такою відповіддю і писав боярам, в кінці квітня, наступне: «за і раніше, і по цьому нашому указом велите влаштувати нам золоту палату цариці Ірини, а матері нашої - хороми цариці Марії; якщо лісі немає, то кажіть будувати з брусяних хором царя Василя ».
Коли цар прибув до Троїце-Сергіївській лаврі, до нього з'явилися дворяни і селяни, пограбовані козацькими ватагами, що бродили біля Москви. Михайло Федорович оголосив послам від собору, що він з матір'ю далі не поїде і з цього приводу писав боярам і собору до Москви, що, якщо «грабежі і вбивства не вгамуються, то який від Бога милості сподіватися?»
Нарешті, 2 травня відбувся урочистий в'їзд Михайла Федоровича в Кремль. Люди від малого до великого вийшли за місто назустріч володаря. Цар і мати його слухали молебень в Успенському соборі, після чого всяких чинів люди підходили до царської руці і бути здоровими великому государю. У тому ж Успенському соборі 11-го липня Михайло Федорович вінчався на царство, при чому государ наказав «для свого царського вінця у всяких чинах бути без місць». Дяк Петро Третьяков оголосив порядок торжества: боярин князь Мстиславський обсипатиме государя золотими, боярин Іван Микитович Романов буде тримати шапку Мономахового, боярин князь Дмитро Тимофійович Трубецкой - скіпетр, новий боярин князь Пожарський - яблуко (державу). Негайно ж Трубецькой бив чолом на Романова, що йому менше Романова бути недоречно. Тоді пан сказав Трубецького: «Відомо твоє батьківщину перед Іваном, можна йому бути тебе менше, але тепер бути тобі його менше, тому що мені Іван Микитович по спорідненості дядько, бути вам без місць». Таким чином залагодили цю справу. На другий день вінчань (12 липня), під час святкування іменин царя, Кузьма Мінін був наданий в думні дворяни.
Михайло Федорович не відпустив з Москви виборних земських людей до 1615 року, коли їх замінили знову обрані. Земський собор протягом десяти років, з 1613 по 1622 р.р., постійно перебував у Москві, а після постійного собору вже не було, але собори скликалися часто і тривали довго. При чому часом всі обставини справ пропонувалися на розгляд безпосередньо самим царем. Так з акта собору 12 жовтня 1621 відомо, що сам цар Михайло Федорович промовляв перед собором про неправих і образливих діях польського короля. Ці собори не тільки не зменшували значення царської влади, а й навпаки, її закріплювали.
Після страшних смут стало відбуватися повне збіднення і руйнування держави і необхідно було, щоб проявилося особливе «напруга» народних сил, яке врятувало б вітчизну від загрожувала йому небезпеки. Особистість самого государя Михайла Федоровича, надзвичайно симпатична, своєю чарівністю сприяла зміцненню царської влади та ідеї самодержавства. При ньому печатку державна була зроблена більше, введений новий титул «самодержця», а над головами орла вирізані корони. Цар Михайло Федорович був людина м'яка, добрий. Своїми душевними якостями він справляв на народ найвигідніше враження. Доброта царя не допускала можливості припустити, щоб яка-небудь несправедливість могла виходити від такого великодушного царя, а якщо й траплялося що-небудь подібне, то в очах народу вся відповідальність падала на осіб, що стояли між ним і верховною владою.
На початку царювання Михайла Федоровича головною турботою було переслідування і знищення розбійницьких зграй, причому з Заруцький довелося вести справжню війну. Він був узятий в полон стрільцями в Астрахані, і з Мариною Мнішек та її сином привезений до Москви, де Заруцький і син Марини були страчені, а вона сама померла у в'язниці. Крім того, доводилося рахуватися з Швецією, яка мала свого кандидата на російський престол королевича Філіпа, і вела війну з Москвою. Ув'язнений на початку 1617 Столбовський договір повернув Новгородську область, а також дав можливість Москві звертатися сміливіше з Польщею, з якою Михайло Федорович хотів укласти мир, щоб звільнити свого батька, Філарета Микитовича, з полону. Польський претендент на московський трон, Владислав, підступав до Москви і, з'єднавшись з гетьманом Сагайдачним, які прийшли до нього на допомогу з 20.000 козаків, погрожував Москві, де, в цей час «що стала, комета стояла над самим Кремлем», віщуючи взяття Москви. Страх охопив усіх московських жителів. Сагайдачний спробував увірватися до Москви, але був відбитий. Тоді Владислав відступив до Троїцької лаврі і вимагав її здачі, але безуспішно. Потім він вступив в переговори і близько лаври, в селі Деуліно, було укладено Деулінське перемир'я, за яким вирішено було розмінятися полоненими. Польща утримувала свої завоювання - Смоленськ і Сіверську землю, а Владислав відмовився від претензій на московський престол.
1-го липня 1619 на річці Поляновці, поблизу Вязьми, відбувся обмін полонених, і митрополит Філарет повернувся на батьківщину. Його в'їзд в Кремль був ознаменований цілою низкою урочистих зустрічей по шляху, по містах, нарешті, на переїзді через річку Ходинку, його зустріли московські влади: всі бояри, дворяни і прикази люди. Після бояр зустрічали гості, купці і всілякі «жілецкіе» люди. 14-го ж липня, не доїжджаючи річки Пресні, зустрів митрополита сам цар і вклонився батькові в ноги. Філарет Микитович теж схилився перед своїм сином і царем, і довго обидва залишалися в такому положенні, не наважуючись встати, ні говорити від радості. Привітавшись з сином, Філарет сів у сани, а государ з усім народом йшов попереду пішки. Незабаром, після повернення з полону, Філарет Микитович був посвячений у сан патріархa єрусалимським патріархом Феофаном, який приїхав до Москви за милостинею.
З тих пір почалося так зване двовладдя: Михайло Федорович став керувати державою з допомогою батька-патріаpxa, якому було присвоєно, як і царю, титул «великого государя». Від імені обох вирішувалися всі справи, обома государями приймалися посольства і обом їм підносили послами дари та подарунки. За таких прийомах послів місництво (конфлікт через порівняння знатності роду) ставило в скрутне становище государя. Так, наприклад, при поданні перського посла, ринди (охоронці) зникли. Один утік і сховався невідомо куди, так що його не могли знайти, а інший позначився хворим, але його привезли до палацу і призначили до нього в товариші риндою князя Ромодановскаго. Уявно хворий Чепчугов бив чолом на Ромодановскаго, а князь Пожарський на Чепчугова, що він безчестить їх рід по однородству з Ромодановським.
До чого дійшло місництво, видно з того, що, коли государ велів призначити ринд, щоб уникнути місництва, з людей не родоводів, «менших статей», які б не могли хвалитися службою предків, то при призначенні ринда стряпчих Телепнєва і Ларюнова, один з них бив на іншого, грунтуючись на тому, що батько одного городовий, син боярський, а іншого-лише піддячий. Таким чином, хоча цар «для докуки і челобітья велів від менших статей вибирати, але і ті б'ють чолом». Така була тоді сила місництва. Філарет Микитович скоро розігнав тих, кого висунуло спорідненість з його дружиною, а також відновив справу царської нареченої Марії Хлопова, з відданого Романовим роду Желябужского, яка жила при Марфі і в 1616 р. була оголошена нареченою Михайла Федоровича і їй дали ім'я Анастасія. «І молитва нареченні їй була і чини у ній заставили по государское чину, то є честь і пильнуванням до неї тримали, як до самої цариці, і дворові люди хрест їй цілували і в Москві і в усіх єпископів Бога за неї молили, тобто згадували на ектіньях ».
Але особисте незадоволення Салтикова на одного з родичів Хлопова засмутило весілля, так як хвору наречену визнали «зіпсованою» і заслали разом з рідними, звинуваченими в обмані, в Тобольськ. Інтрига була відкрита, Хлопову вирішили повернути із заслання, так як Михайло Федорович продовжував любити свою наречену і чинив опір бажанням матері одружитися з іншою. Однак, черниця Марфа, яка стояла за Салтикових, наполягла на тому, щоб Хлопову залишили в Нижньому Новгороді, поселивши у двір померлого Козьми Мініна, а Салтикови були відправлені на життя в свої вотчини.
Михайло Федорович одружився на 29 році свого життя на Марії Володимирівні Довгорукої, скоро померлої, на наступний рік цар вступив у другий шлюб з Євдокією Лук'янівна Стрешневой.
За розповіддю П. Львова, біографа батька нареченої: «напередодні послали царських вози за дівчатами з шляхетних прізвищ, які приїхали до Москви для вибору. Ці дівчата супроводжувалися матерями або найближчими родичками, на них був одяг, жалувана царем. Після подання дівчат инокине Марфі Іванівні, матері і родички роз'їхалися по домівках. При кожної дівчини залишилася тільки одна служниця, в кімнатах для них відведених, знаходилися по обох сторонах ліжка. Опівночі Михайло, з матір'ю своєї, пішов
оглядати наречених. Після закінчення огляду черниця Марфа запитала сина, на яку з дівчат впав його вибір. І дуже здивувалася, почувши, що він вважав за краще служниці однієї з привезених дівчат. Мати переконувала Михайла, щоб він подумав, як образяться цим вибором князі та бояри, нарешті, вимагала від нього рішучої відмови, так як до сходу сонця він повинен в Успенському соборі в присутності патріарха і духовенства оголосити ім'я майбутньої своєї дружини. Михайло відповів: «З волі Божої тільки і твоєї прийняв я вінця і царство; ні в чому не посмію бути неслухняного матері моєї. Ти завжди була наставницею і моїм покровом - все виконаю ... Але серце моє ніколи не вибере, ніколи інший не полюбить ... Я опредлен до одних лих! Першої дружини втратив у перші місяці шлюбного союзу, нареченої позбавляюся при самому обрання. Вона не знатної породи; може бути, вона терпить бідність, горе і я випробував нужду і гоніння ».
Сльози полилися з очей Михайла, і, дивлячись на сина, мати його сказала: «Долі небесні тебе зберегли, вони призначили тобі царство ... Воля Божа нехай буде з тобою! Візьми ту, яка припала тобі на думку і по серцю ». Між тим, черниця Марфа послала розвідати про рід служниці, яка виявилася дочкою бідного Можайського дворянина Лук'яна Степановича Стрешнєва, а дівча, при якій вона перебувала, її далеку родичку, гнобила її своїм своенравием. Коли ж патріарх Філарет благословив сина свого, то він сказав: «Бог за благочестя прославив тебе і вшанував царством, і надалі за благочестя твоє і цариці Євдокії та дотримає вас від ворогів ...». Під час благовеста до молебня були представлені Євдокії дочки князів і бояр. У сум'ятті душі, скромна і лагідна Євдокія, не допускала дівчат цілувати свою руку, але сама цілувала кожну з дівчат. На другий день, після здійснення обряду заручин, відправлені були від царя бояри до батька нареченої з царською грамотою, в якій повідомляли його, що, з ласки Божої, Євдокія обрана царської нареченою. Послані застали Стрешнєва в поле з сохою, який обробляє ниву для посіву жита. Після, живучи в царських
хоромах, Стрєшнєв не забув своєї хати з солом'яною покрівлею; на стінах однієї з кімнат він розвісив свою колишню одяг, наче поясом та взуття. Щоранку, до своєї кончини, відсмикуючи завісу, він говорив: «Лук'ян! пам'ятай, що ти був і що ти є; пам'ятай, що все це отримав від Бога. Не забувай Його милосердя, пам'ятай Його заповіді. Поділися всім, що маєш, з бідними, вони твої брати. Чи не гнобили нікого; ти сам був бідним. Пам'ятай твердо, що все земне велич - суєта, і що Бог одним словом може звернути тебе в ніщо ».
З приїздом Філарета та посвячення його в патріархи, він задумав важливі державні питання і ставив їх на дозвіл земських соборів. Так, у червні 1619 р. собору були пред'явлені, зроблені царя патріархом вказівки, що з розореної землі беруться податі: з одних по дозорним книг, тобто по податной оцінці майна відповідно до їх впорядкованості, а з інших, не менш розорених, стягуються по писарським книг, тобто за простою податной перепису, при якій не зверталося уваги на добробут платників. Собор ухвалив: провести знову перепис в місцевостях не розорених, писарів і Дозорець вибрати з надійних людей, привести їх до присяги, взявши обіцянку писати без хабарів і працювати «справді».
Воєводи і наказові в областях дозволяли собі ряд насильницьких дій і беззаконня в 1627 році уряд вирішив відновити повсюдно губних старост. Цей захід обмежувала коло впливу воєвод, багато міст скористалися нею і просили, щоб у них не було воєвод, а були тільки губні старости, але деякі міста залишалися незадоволені губними старостами і просили призначення воєвод.
Бажаючи також прищепити в Росії «різні промисли», уряд закликав на пільгових умовах промисловців іноземців. Серед них зустрічалися «рудознатци», зброярі та ливарники. Шукаючи руди, уряд дбав про збройовому і ливарній справі. Тула славилася виготовленням зброї, а в 1632 р. голландський купець Андрій Бачуся отримав дозвіл побудувати там завод для лиття гармат і ядер.
У 1642 році було покладено початок перетворенню військового устрою, за допомогою іноземних офіцерів було розпочато навчання «російських ратних людей» іноземному строю і стали з'являтися полки з іноземними назвами, солдатські, рейтарские, драгунські. Полиці ці були перехідним ступенем до постійної, регулярної, національної армії в Росії. Собор 1642 ухвалив формування в тому ж році двох Московських виборних полків солдатського ладу, під назвою 1-го і 2-го виборних, згодом 1-го Московського, інакше. Лефортовського, і Бутирського. Обидва названі від слобід, у яких квартирували - Лефортовської і Бутирській. Шефом Бутирського полку був якийсь іноземець Альціль, полк складався з 52 рот, в кожній роті було по 60 чоловік. Перший Московський виборний полк зник наприкінці другої половини XVIII ст., І до цих пір він не з'являвся в історії. Після Альціля командував полком генерал - майор Кровков, полковник Жданов, іноземець Бюст, причому зі згадуванням імен Жданова чи погруддя, полк згадувався в офіційних актах також і Бутирський. На початку Кримського походу, у 1687 р., командиром Бутирського полку був знаменитий нащадок Карла II, шотландець Патрік Гордон, який служив колись у шведських, потім у польських військах і боровся проти татар і росіян, він поступив на російську службу майором.
За весь час царювання Михайла Федоровича йшла посилена діяльність з будівництва різних хором і будівель в Кремлі. У 1635 і 1636 р.р. були споруджені кам'яні хороми для государя і його дітей, побудовані на стінах старої будівлі над майстерні палати, колишній на початку XVI століття за вітальню Софії Палеолог, а пізніше Олени Глинської та називається задня і західною, над палатами-Подклетнов, які тягнулися до палати золотий. Це місце було зайнято перш дерев'яними хоромами, на місці яких і побудували три нових кам'яних
поверху, які є продовженням царицині прийомних палат і з теремом нагорі. Напис, що розташовувалася над входом, вказує, що верхній поверх призначений був для малолітніх царевичів Олексія і Івана. Весь простір від Нікольських до Спаських воріт за царювання Михайла Федоровича ще було забудовано 15 церквами, побудованими родичами страчених на тих місцях; церкви ці називалися «на крові у голів, що на рові».
У 1635 р., 10 червня, в Кремль було внесено тіло царя В. І. Шуйського, відданого, нарешті, Польщею. З ранку в Кремлі загудів дзвін, рідня і народ повалив до Дорогомілова назустріч тіла царя Василя.
Урядовою діяльністю часів Михайла Федоровича було заспокоєння схвильованого смутою держави і цієї мети уряд думало досягти: винищенням адміністративних зловживань і підняттям загального добробуту.
Михайло Федорович помер 12-го липня 1645 Вже до тридцяти з невеликим років цар «скорботи ніжками» і, за власними словами його: «до візка і з візка носили в кріслах». Незадовго перед кончиною стан здоров'я царя дуже похитнулося, так як невдача в пристрої долі його дочки Ірини, яку він хотів видати заміж за датскаго королевича Вольдемара, завдала тяжкого удару м'якої натурі Михайла Федоровича, надзвичайно враженої кілька років перед тим смертю двох його синів. У день свого ангела, стоячи біля заутрені цар захворів. У церкві з ним став напад, і його перенесли в царські хороми. До вечора хвороба посилилася, він став стогнати, скаржачись, що «нутрощі його мучаться», наказав призвати царицю і сина, 16-ти річного Олексія Михайловича, і патріарха, попрощався з дружиною, благословив сина на царство, висповідався, долучився Св. Тайн і на початку третьої години ночі, тихо помер.
За ті 32 роки, які перебував при владі Михайло Федорович Романов, а всього він прожив 49 років, це був час важкої і повільного відновлення промисловості, сільського господарства, країна майже вийшла з кризи, почалося об'єднання російських земель, відбулося піднесення у свідомості народних мас, російський народ згуртувався навколо фігури самодержця.
Аналіз літератури.
Книга «Триста років царювання дому Романових» була написана в 1913р. Мабуть, це єдина книга, з усіх які я бачив, де настільки докладно описується царювання Михайла Федоровича. Тут описано все до дрібниць, але на жаль на відміну від інших книг («Історія Батьківщини. Довідник школяра» і «Російська історія для всіх») тут не йдеться про глобальні процеси, тобто не видно ситуації в цілому. Зате тут написано про речі, про які ми б не дізналися з інших книг. У більшості книг, таких як «Історія Батьківщини. Довідник школяра »і« Російська історія для всіх », про Михайло Федоровича не розповідається, як про великої історичної особистості, у них розказано про основні перетвореннях того часу, про його обрання, але читаючи ці книги неможливо оцінити ситуацію, яка склалася в кінці 16, початку 17 століть, неможливо дізнатися про причини та передумови приходу до влади Романових. У своєму рефераті я спирався на книгу «Триста років царювання дому Романових», бо в інших книгах написано дуже небагато цікавого про воцаріння Романових.
Фролов Михайло МГТУ ім. Баумана 1998р .. Група РЛ2-12
Список літератури:
Книга «Триста років царювання дому Романових». Асоціація «Інформ-Еко». 1990р.
«Історія Батьківщини. Довідник школяра ». Філологічне товариство «Слово» .1994 р.
В. Бутромеев. «Читання і розповіді по історії Росії».
«Роман-газета». 1994р.