Микола Степанович Гумільов

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Микола Степанович Гумільов Життя й особистість Для написання скільки-небудь докладної, а тим більше вичерпної біографії М. С. Гумільова час ще не настав. Для цього насамперед немає в наявності достатнього матеріалу. Якщо сімейний та особистий архіви Гумільова і збереглися в Росії, вони до цих пір знаходяться під спудом. Закордоном збереглося те, що Гумільов перед своїм поверненням до Росії у квітні 1918 року залишив в Лондоні у свого друга, художника Б. В. Анрепа, який у 1942 чи 1943 році весь цей матеріал передав авторові цих рядків. Цей перебуває зараз у мене архів Гумільова включає зошит з віршами, кілька записних книжок (у тому числі з чорновою рукописом трагедії "Отруєна туніка"), рукопис незакінченої повісті "Веселі брати", кілька документів, що відносяться до проходження Гумільовим військової служби (деякі з цих документів, що представляють чисто біографічний інтерес, ми друкуємо в додатку до цього нарису) та ін (більш докладні відомості про моєму архіві див. в який вийшов під моєю редакцією томі "Невиданий Гумільов" - вид-во імені Чехова, Нью-Йорк, 1952) .

Листи Гумільова та листи до нього інших осіб майже невідомі. Можливо, що архів Інституту Російської Літератури в СРСР, а також і приватні архіви таять ще багато цінного. Спогади про Гумільова відносяться здебільшого або до самих останніх років його життя (такі цікаві спогади В. Ф. Ходасевича, А. Я. Левінсона, Н. А. Оцуп, І. В. Одоевцевой), або до періоду між 1909 і 1914 роками (спогади С. К. Маковського, Г. В. Іванова, Г. В. Адамовича). За обставинами зовнішнього порядку залишилися ненаписаними - або написаними, але не опублікованими - спогади таких і особисто та літературно близьких до Гумільову людей, як його перша дружина А. А. Ахматова, як О. Е. Мандельштам, М. А. Кузмін, М. А. Волошин. Велика частина надрукованих спогадів стосується літературної діяльності Гумільова. Про ранішній період і про Гумільова-людину, на відміну від поета, спогадів дуже мало. Вражає як нібито повна відсутність спогадів про Гумільова-солдата й офіцера.

Зі спогадів, що виходять не з літературних кіл і представляють біографічний інтерес, слід згадати опубліковані лише недавно розповідь невістки Гумільова, дружини його старшого брата ("Микола Степанович Гумільов", "Новий Журнал", кн. 46, 1956, стор 107-126) і сторіночку спогадів про зустрічі з Гумільовим і Ахматової в 1910-1912 рр.. їх сусідки по Слєпньова (маєток в Бежецькому повіті Тверської губернії, яке належало родині матері Гумільова), пані В. Неведомський ("Спогади про Гумільова і Ахматової", "Новий Журнал", кн. 38, 1954, стор 182 - 190) . Розповідь А. А. Гумилевой цінний своїми сімейними і життєвими подробицями, але трохи наївний, і деякі її домисли та висновки не викликають особливої ​​довіри. Це відноситься, наприклад, до її розповіді про любов Гумільова до його кузини, Маші Кузьміної-Караваєвій - нібито єдиною справжньої любові в житті Гумільова. Не кажучи про те, що в цій частині розповіді хронологія дуже смутна, важко зрозуміти, чому пані Гумільова відносить до рано померлої Маші (пам'яті якої Гумільов присвятив вірш "Родос", позбавлене будь-якої любовної забарвлення) і написаний у 1920 році "Заблудлий трамвай ", і навіть одне з перекладних віршів" Порцелянові павільйону ", до того ж вписане Гумільовим тоді ж, коли він його переклав - тобто в 1917 році в Парижі - в альбом його паризької" Синьої Зірці ".* У спогадах пані Неведомський , навпаки, багато цікавих подробиць літературного характеру, але почерпнутих поза того літературного кола, до якого належав Гумільов. У наступне короткому нарисі нами використані й ті й інші спогади в тій частині їх, яка справляє враження достовірності, а також і раніше опубліковані розповіді літературних сучасників Гумільова .*

*** Микола Степанович Гумільов народився 3 (15) квітня 1886 року у Кронштадті, де його батько, Степан Якович, який закінчив гімназію в Рязані і Московський університет з медичного факультету, служив корабельним лікарем. За деякими даними, сім'я батька походила з духовного звання, чому непрямим підтвердженням може бути прізвище (від латинського слова humilis, "смиренний"), але дід поета, Яків Степанович, був поміщиком, власником невеликого маєтку Берізки в Рязанської губернії, де сім'я Гумільовим іноді проводила літо. Б. П. Козьмін, не вказуючи джерела, каже, що юний М. С. Гумільов, захоплювався тоді соціалізмом і який читав Маркса (він був у той час Тифлисским гімназистом - значить, це було між 1901 і 1903 роками), займався агітацією серед мірошників , і це викликало ускладнення з губернатором Берізки були пізніше продані, і на місце їх куплено невеличкий маєток під Петербургом.

Мати Гумільова, Анна Іванівна, уроджена Львова, сестра адмірала Л. І. Львова, була другою дружиною С. Я. і на двадцять з гаком років молодший за свого чоловіка. У поета був старший брат Дмитро і однокровна сестра Олександра, в заміжжі Сверчкова. Мати пережила обох синів, але точний рік смерті не встановлено.

Гумільов був ще дитиною, коли батько його вийшов у відставку і сім'я переселилася в Царське Село. Свою освіту Гумільов почав вдома, а потім навчався в гімназії Гуревича, але в 1900 році родина переїхала в Тифліс, і він вступив в 4-й клас 2-ї гімназії, а потім перевівся в 1-у. Але перебування в Тифлісі було недовгим. У 1903 році сім'я повернулася в Царське Село, і поет вступив у 7-й клас Миколаївської Царськосельській гімназії, директором якої в той час був і до 1906 року залишався відомий поет Інокентій Федорович Анненський. Останньому зазвичай приписується великий вплив на поетичну розвиток Гумільова, що у всякому разі дуже високо ставив Анненського як поета. Мабуть, писати вірші (і розповіді) Гумільов почав дуже рано, коли йому було всього вісім років. Перша поява його у пресі ставиться до того часу, коли сім'я жила в Тифлісі: 8 вересня 1902 року в газеті "Тіфліський Листок" було надруковано його вірш "Я в ліс втік з міст ..." (Вірш це не було нами, на жаль, розшукано).

За всіма даними, навчався Гумільов поганенько, особливо з математики, і гімназію закінчив пізно, тільки в 1906 воду. Зате ще за рік до закінчення гімназії він випустив свій перший збірник віршів під назвою "Шлях конкістодоров", з епіграфом з чи багатьом тоді відомого, а згодом настільки знаменитого французького письменника Андре Жида, якого він, очевидно, читав в оригіналі. Про це першій збірці юнацьких віршів Гумільова Валерій Брюсов писав у "Терезах", що він повний "переспівів і наслідувань" і повторює всі основні заповіді декадентства, пора жили своєю сміливістю і новизною на Заході років за двадцять, а в Росії років за десять до того (як раз за десять років до виходу книги Гумільова сам Брюсов викликав сенсацію, випустивши свої збірочки "Російські символісти"). Все ж таки Брюсов вважав за потрібне додати: "Але в книзі є й кілька прекрасних віршів, дійсно вдалих образів. Припустимо, що вона тільки шлях нового конкістадора і що його перемоги і завоювання попереду". Сам Гумільов ніколи більше не перевидавав "Шлях конкістадорів" і, дивлячись на цю книгу, очевидно, як на гріх молодості, за рахунку своїх збірок віршів опускав її (тому "Чуже небо" він назвав в 1912 році третьою книгою віршів, тоді як на самому ділі вона була четвертою).

З біографічних даних про Гумільова неясно, що він робив відразу після закінчення гімназії. А. А. Гумільова, згадавши, що її чоловік, закінчивши гімназію, за бажанням батька, поступив до Морський Корпус і був одне літо в плаванні, додає: "А поет за наполяганням батька повинен був вступити до університету", і далі говорить, що він вирішив поїхати в Париж і вчитися в Сорбонні. Відповідно до словника Козьміна, Гумільов вступив до Петербурзького університету вже набагато пізніше, в 1912 році, займався старо-французької літературою на романо-германському відділенні, але курсу не скінчив. До Парижа ж він справді поїхав і провів закордоном 1907-1908 роки, слухаючи у Сорбонні лекції з французької літератури. Якщо взяти до уваги цей факт, вражає як він у 1917 році, коли знову потрапив до Франції, погано писав по-французьки, і з точки зору граматики, і навіть з точки зору правопису (втім, С. К. Маковський говорить, що він і в російській правописі, а особливо пунктуації, був далеко не твердий): про його погане знання французької мови свідчить зберігається в моєму архіві власноручний меморандум Гумільова про набір добровольців в Абіссінії для армії союзників, а також його власні переклади його віршів на французьку мову.

У Парижі Гумільов надумав видавати невеликий літературний журнал під назвою "Сіріус", в якому друкував власні вірші та оповідання під псевдонімами "Анатолій Грант" і "К-о", а також і перші вірші Анни Андріївни Горенко, що стала незабаром його дружиною і прославилася під ім'ям Анни Ахматової - вони були знайомі ще по Царському Селу. В одній з пам'яток про Гумільова, написаній незабаром після його смерті, цитується лист Ахматової до невідомій особі, написане з Києва і датоване 13 березня 1907, де вона писала: "Навіщо Гумільов взявся за" Сіріус "? Це мене дивує і приводить в надзвичайно веселий настрій. Скільки нещастя наш Микола переніс і все даремно! Ви помітили, що співробітники майже все так само відомі й шановані, як я? Я думаю що знайшло на Гумільова затемнення від Господа. Буває ".* На жаль, навіть у Парижі виявилося неможливо знайти комплект "Сіріуса" (всього вийшло три тоненьких номера журналу), і з надрукованого там Гумільовим ми маємо можливість дати в цьому виданні лише один вірш і частина однієї "поеми в прозі". Чи були в журналі які-небудь інші співробітники крім Ахматової і ховався під різними псевдонімами Гумільова, залишається неясним.

У Парижі таки 1908 році Гумільов випустив свою другу книгу віршів - "Романтичні квіти". З Парижа він у 1907 році здійснив свою першу подорож до Африки. Мабуть, подорож це було зроблено всупереч волі батька, принаймні ось як пише про це О. А. Гумільова:

Про цю свою мрію [поїхати до Африки] ... поет написав батькові, але батько категорично заявив, що ні грошей, ні його благословення на таке (на ті часи) "екстравагантну подорож" не отримає до закінчення університету. Тим не менш Коля, не дивлячись ні на що, в 1907 році вирушив у дорогу, заощадивши необхідні кошти з щомісячної батьківської получки. Згодом поет із захопленням розповідав про все побачене: - як він ночував у трюмі пароплава разом з пілігримами, як поділяв з ними їх мізерну трапезу, як був арештований в Трувілле за спробу пробратися на пароплав і проїхати "зайцем". Від батьків це подорож приховувалося, і вони дізналися про нього лише пост-фактум. Поет заздалегідь написав листа батькам, і його друзі акуратно кожні десять днів відправляли їх із Парижа.

У цьому оповіданні, може бути, і не все точно: наприклад, залишається незрозумілим, чому по дорозі в Африку Гумільов потрапив в Трувілле (у Нормандії) і був там заарештований - можливо, що тут переплутані два різних епізоду * - але ми все ж наводимо розповідь А. А. Гумилевой, так як про цю першу поїздку поета в Африку інших спогадів начебто не збереглося.

У 1908 році Гумільов повернувся до Росії. Тепер у нього вже була деяка літературне ім'я. Про що вийшли в Парижі "Романтичних кольорах" написав знову в "Терезах" (1908, № 3, стор 77-78) Брюсов. У цій книзі він побачив великий крок вперед у порівнянні з "Шляхом". Він писав:

... бачиш, що автор багато і наполегливо працював над своїм віршем. Не залишилося й слідів колишньої недбалості розмірів, неохайності рим, неточності образів. Вірші М. Гумільова тепер гарні, витончені, і більшою частиною інтере сн и по формі; тепер він різко і виразно викреслює свої образи і з великою продуманістю та вишуканістю вибирає епітети. Часто рука йому ще змінює, [але?] Він - серйозний працівник, який розуміє, чого хоче, і вміє досягати, чого домагається.

Брюсов правильно зазначав, що Гумільову більше вдається лірика "об'єктивна", де сам поет зникає за намальованими Їм образами, де більше дано оці, ніж слуху. У віршах ж, де треба передати внутрішні переживання музикою вірша і чарівністю слів, М. Гумільову часто не дістає сили безпосереднього навіювання. Він трохи парнасець у своїй поезії, поет типу Леконта де Ліля ...

Свою рецензію Брюсов закінчував так:

Звичайно, незважаючи на окремі вдалі п'єси, і "Романтичні квіти" - тільки учнівська книга. Але хочеться вірити, що Н. Гумільов належить до числа письменників, що розвиваються повільно, і по тому самому постають високо. Може бути, продовжуючи працювати з тією завзятістю, як тепер, він зуміє піти багато далі, ніж ми те намітили, відкриє в собі можливості, нами не підозрювані.

У цьому своєму припущенні Брюсов виявився як не можна більш прав. Так як Брюсов вважався критиком строгим і вимогливим, така рецензія повинна була окрилити Гумільова. Трохи зліший, рецензуючи в "Терезах" (1909, № 7) один журнал, в якому були надруковані вірші Гумільова, що увійшли потім у "Перли", Сергій Соловйов казав, що іноді у Гумільова "попадаються литі строфи, що видають школу Брюсова", і теж писав про вплив на нього Леконта де Ліля.

У період між 1908 і 1910 рр.. Гумільов зав'язує літературні знайомства і входить у літературне життя столиці. Живучи в Царському Селі, він багато спілкується з І. Ф. Анненський. У 1909 році знайомиться з С. К. Маковським і знайомить з Анненським, який на короткий час стає одним із стовпів опираємося Маковським журналу "Аполлон". Журнал почав виходити в жовтні 1909 року, а 30 листопада того ж року Анненський раптово помер від розриву серця на Царськосільському вокзалі в Петербурзі. Сам Гумільов з самого ж початку став одним з головних помічників Маковського по журналу, діяльності його співробітників і присяжним поетичним критиком. З року в рік він друкував у "Аполлоні" свої "Листи про російської поезії". Лише іноді його в цій ролі змінювали інші, наприклад В'ячеслав Іванов і М. А. Кузмін, а в роки війни, коли він був на фронті - Георгій Іванов.

Навесні 1910 року помер батько Гумільова, давно вже важко хворів. А дещо пізніше в тому ж році, 25-го квітня, Гумільов одружився на Ганні Андріївні Горенко. Після весілля молоді поїхали до Парижа. Восени того ж року Гумільов зробив нову подорож до Африки, після цього разу в самих малодоступних місцях Абіссінії. У 1910 році вийшла третя книга віршів Гумільова, що доставила йому широку популярність - "Перли". Книгу цю Гумільов присвятив Брюсову, назвавши його своїм учителем. У рецензії, надрукованій у "Росіянки Думки" (1910, кн. 7), сам Брюсов писав з приводу "Перлів", що поезія Гумільова

живе у світі уявному і майже примарному. Він якось цурається сучасності, він сам створює для себе країни і населяє їх їм самим створеними істотами: людьми, звірами, демонами. У цих країнах - можна сказати, в цих світах, - явища підкоряються не звичайним законам природи, але новим, кому наказав існувати поет, і люди в них живуть і діють не за законами звичайної психології, але за дивним, незрозумілим капризам, підказуються автором суфлером .

Говорячи про включені Гумільовим в книгу віршах з "Романтичних квітів", Брюсов зазначав, що там

фантастика ще вільнішою, образи ще примарна, психологія ще химерніше. Але це не означає, що юнацькі вірші автора повніше виражають його душу. Навпаки, треба зазначити, що у своїх нових поемах він значною мірою звільнився від крайнощів своїх перших творінь і навчився замикати свої мрії в більш чіткіших обрисів. Його бачення з роками придбали більше пластичності, опуклості. Разом з тим явно зміцнів і його вірш. Учень І. Анненського, В'ячеслава Іванова та того поета, якому присвячені "Перли" [т. е. самого Брюсова], Н. Гумільов повільно, але впевнено йде до повного майстерності в області форми. Майже всі його вірші написані чудово, обдуманим і витончено лунають віршем. Н. Гумільов не створив ніякої нової манери письма, але, запозичивши прийоми віршової техніки у своїх попередників, він зумів їх удосконалити, розвинути, поглибити, що, можливо, треба визнати навіть більшою заслугою, ніж пошуки нових форм, занадто часто веде до плачевних невдач.

В'ячеслав Іванов тоді ж у "Аполлоні" (1910, № 7) писав про Гумільова з приводу "Перлів", як про учня Брюсова, говорив про його "замкнутих строфах" і "тих, хто пишається станції", про його екзотичному романтизмі. У поезії Гумільова він бачив ще тільки "можливості" і "натяки", але йому вже тоді здавалося, що Гумільов може розвинутися в інший бік, ніж його "наставник" та "Вергілій": такі вірші як "Подорож до Китаю" або "Маркіз де Карабас "(" незрівнянна ідилія ") показують, писав Іванов, що" Гумільов часом хмеліє мрією веселіше і безпечніше, ніж Брюсов, тверезий в самому захваті ". Свій довгий і цікавий відгук Іванов закінчував наступним прогнозом:

... коли дійсний, стражданням і любов'ю куплений досвід душі розірве завіси, ще обволікаючі перед очима поета сущу реальність світу, тоді розділяться в ньому "суша і вода", Тоді його ліричний епос стане об'єктивним епосом, і чистою лірикою - його прихований ліризм, - тоді вперше буде він належати життя.

До 1910-1912 рр.. відносяться спогади про Гумільова пані В. Неведомський. Вона та її молодий чоловік були власниками маєтку Подобіно, старого дворянського гнізда в шести верстах від набагато більш скромного Слєпньова, де Гумільов і його дружина проводили літо після повернення з весільної подорожі. Цього літа Неведомський познайомилися з ними і зустрічалися мало не щодня. Неведомська згадує про те, як винахідливий був Гумільов у вигадуванні різних ігор. Користуючись досить великий стайнею Неведомський, він придумав гру в "цирк".

Микола Степанович їздити верхи, власне кажучи, не вмів, але у нього була повна відсутність страху. Він сідав на будь-якого коня, ставав на сідло і проробляв самі головоломні вправи. Висота бар'єру його ніколи не зупиняла, і він не раз падав разом з конем.

До циркової програми входили також танці на канаті, ходіння колесом і т. д. Ахматова ви-ступала як "жінка-змія": гнучкість у неї була дивовижна - вона легко закладала ногу за шию, стосувалася потилицею п'ят, зберігаючи при всьому цьому суворе обличчя послушниці. Сам Гумільов, як директор цирку, виступав у прадедушкіном фраку й циліндрі, витягнутих з скрині на горищі. Пам'ятаю, раз ми заїхали кавалькадою людини десять у сусідній повіт, де нас не знали. Справа була в Петрівки, в сінокіс. Селяни обступили нас і почали розпитувати - хто ми такі? Гумільов, не замислюючись, відповів, що ми бродячий цирк і їдемо на ярмарок у сусіднє місто повіту давати уявлення. Селяни попросили нас показати наше мистецтво, і ми виконали перед ними всю нашу "програму". Публіка була у захваті, і хтось почав збирати мідяки в нашу користь. Тут ми зніяковіли і поспішно зникли.

Неведомська розповідає також про придуманої Гумільовим грі в "типи", в якій кожен з граючих зображував який-небудь певний образ або тип, наприклад "Дон Кіхота" чи "Пліткарі", або "Велику Інтриганка", або "Людини, що говорить всім правду в очі ", причому Повинен був проводити свою роль в повсякденному житті. При цьому призначені ролі могли зовсім не відповідати і навіть суперечити цьому характером даного "актора". У результаті іноді виникали гострі положення. Старше покоління ставилося критично до цієї гри, молодих ж "захоплювала саме відома ризикованість гри". З цього приводу пані Неведомська говорить, що в характері Гумільова "була риса, що змушувала його шукати і створювати ризиковані положення, хоча б лише психологічно", хоча було у нього потяг і до небезпеки чисто фізичної.

Згадуючи осінь 1911 року, г-жа Неведомська розповідає про п'єсу, яку склав Гумільов для виконання мешканцями Подобіна, коли наполегливі дощі загнали їх у будинок .* Гумільов був не тільки автором, а й режисером. Г-жа Неведомська пише:

Його наснагу і химерна фантазія підкоряли нас повністю і ми покірно відтворювали ті образи, які він нам вселяв. Всі фігури цієї п'єси схематичні, як і образи віршів і поем Гумільова. Адже і живих людей, з якими він стикався, М. С. схематизувати і загострював, застосовуючи до типу співрозмовника, до його "коника", ведучи розмову так, що людина ставала рельєфним; при цьому "стілізуемий об'єкт" навіть не помічав, що Н . С. його весь час "стилізує".

У 1911 році у Гумільовим народився син Лев. До цього ж року належить народження Цехи Поетів, - літературної організації, спочатку об'єднувала дуже різноманітних поетів (до неї входили і Блоки В'ячеслав Іванов), але незабаром дала поштовх до виникнення акмеїзму, який, як літературна течія, протиставив себе символізму. Тут не місце говорити про це докладно. Нагадаємо тільки, що до 1910 року належить знаменитий спір про символізм. У створеному при "Аполлоні" Товаристві ревнителів Художнього Слова були прочитані доповіді про символізм В'ячеслава Іванова та Олександра Блока. Обидва ці доповіді були надруковані в № 8 "Аполлона" (1910 р.). А в наступному номері з'явився короткий і уїдливий відповідь на них В. Я. Брюсова, що має назву "Про мови рабської, на захист поезії". Усередині символізму намітилася криза, і два з гаком роки тому на сторінках того неї "Аполлона" (1913, № 1) Гумільов і Сергій Городецький у статтях носили характер літературних маніфестів проголосили що йде на зміну символізму акмеїзм або адамізм. Гумільов став визнаним вождем акмеїзму (який одночасно протиставив себе і народів незадовго до того футуризму), а "Аполлон" його органом. Цех Поетів перетворився на організацію поетів-акмеїстів, і при ньому виник невеликий журнальчик "Гіпербореї", що виходив у 1912 - 1913 рр.., І видавництво того ж імені.

Проголошений Гумільовим акмеїзм в його власній творчості найповніше і чіткіше висловився у вийшла саме в цей час (1912 р.) збірнику "Чуже небо", куди Гумільов включив і чотири вірші Теофіля Готьє, одного з чотирьох поетів - вельми один на одного несхожих - яких акмеїстів проголосили своїми зразками. Одне з чотирьох віршів Готьє, що увійшли до "Чуже небо" ("Мистецтво"), може розглядатися як свого роду кредо акмеїзму. Через два тода Після цього Гумільов випустив цілий том перекладів з Готьє - "Емалі і камеї" (1914 р.). Хоча С. К. Маковський у своєму етюді про Гумільова і каже, що недостатнє знайомство з французькою мовою іноді і підводило Гумільова в цих перекладах, інший знавець французької літератури, що сам став французьким есеїстом і критиком, покійний А. Я. Левінсон, писав у некролозі Гумільова:

Мені дотепер здається кращим пам'ятником цієї пори в житті Гумільова безцінний переклад "Емалей і камей", воістину диво перевтілення в образ улюбленого ним Готьє. Не можна уявити, за корінний різниці у віршуванні французькою та російською, в природному ритмі і артикуляції обох мов, більш разючого враження тотожності обох текстів. І не подумайте, що настільки повної аналогії можливо досягти лише обдуманістю і досконалістю фактури, виработанностью ремесла; тут потрібно осягнення більш глибоке, поетичне братство з іноземним віршотворця .*

У ці роки, що передували світовій війні, Гумільов жив інтенсивним життям: "Аполлон", Цех Поетів, "Гіпербореї", літературні зустрічі на вежі у В'ячеслава Іванова, нічні зборища в "Бродячого Собаці", про які добре сказала у своїх віршах Ганна Ахматова і розповів в "Петербурзьких зимах" Георгій Іванов. Але й не тільки це, а і поїздка, до Італії в 1912 році, плодом якої стала низка віршів, спочатку надрукованих у "Росіянки Думки" П. Б. Струве (постійними співробітниками якої в ці роки стали і Гумільов і Ахматова) та в інших журналах, а потім увійшли здебільшого у книгу "Сагайдак", і нову подорож у 1913 році в Африку, на цей раз обставлене як наукова експедиція, до доручення від Академії Наук (в цій подорожі Гумільова супроводжував його сімнадцятирічний племінник, Микола Леонідович Цвіркунів). Про цю подорож до Африки (а може бути почасти й про колишніх) Гумільов писав у надрукованих вперше в "Аполлоні" "П'ятистопні ямбах":

Але минали місяці, назад

Я плив і відвозив ікла слонів,

Картини абіссінських майстрів,

Хутра пантер - мені подобалися їх плями -

І те, що раніше було незрозуміло,

Презренье до світу і втому снів.

Про свої мисливських подвиги в Африці Гумільов розповів у нарисі, який буде включений в останній том нашого Зібрання творів, разом з іншою прозою Гумільова.

"П'ятистопні ямби" - одне з найбільш особистих і автобіографічних віршів Гумільова, який до того вражав своєю "об'єктивністю, своєю" безособовістю "віршем. Повні гіркоти рядки в цих" Ямбах "явно звернені до А. А. Ахматової і виявляють намітилася до цього часу в їх відносинах глибоку і невиправну тріщину:

Я знаю, життя не вдалося ... і ти,

Ти, для кого шукав я на Леванте

Нетлінний пурпур королівських мантій,

Я програв тебе, як Дамаянті

Колись програв божевільний Наль.

Злетіли кістки, дзвінкі як сталь,

Впали кістки - і була печаль.

Сказала ти, задумливий, строго:

- "Я вірила, любила занадто багато,

А йду, не вірячи, не люблячи,

І перед обличчям Всевидючого Бога,

Можливо самому собі гублячи,

Навік я відмовляюся від тебе ". -

Твого волосся не смів поцілувати я,

Ні навіть стиснути холодних, тонких рук.

Я сам собі був бридкий, як павук,

Мене лякав і мучив кожен звук.

І і у простому і темній сукні,

Схожа на древнє Распятье.

Про цю особисту драму Гумільова не прийшов ще час говорити інакше як словами його власних віршів: ми не знаємо всіх її перипетій, і ще жива А. А. Ахматова, не яка сказала про неї у пресі нічого.

З окремих подій в житті Гумільова в цей передвоєнний період - період, про який багато згадували його літературні друзі - можна згадати його дуель з Максиміліаном Волошиним, пов'язану з вигаданою Волошиним "Черубіной де Габріак" та її віршами. Про цій дуелі - виклик стався у студії художника А. Я. Головіна при великому скупченні гостей - розповів досить докладно С. К. Маковський (див. його книгу "На Парнасі Срібного Століття"), а мені про неї розповідав також був свідком виклику Б . В. Анреп.

Всьому цьому було покладено край у липні 1914 року, коли в далекому Сараєві пролунав постріл Гавриїла • Принципу, а потім всю Європу охопила пожежа війни, і з нього почалася та трагічна епоха, яку ми переживаємо за нею пору. Про це липні Ахматова писала:

Пахне горілим. Чотири тижні

Торф сухий по болотах горить.

Навіть птахи сьогодні не співали,

І осика не тремтить.

Стало сонце немилістю Божої,

Дощик з Великодня полів не кропив.

Приходив одноногий перехожий

І один на дворі говорив:

"Терміни страшні наближаються. Скоро

Чи стане тісно від свіжих могил.

Чекайте глада, і боягуза, і мору,

І затемнення небесних світил.

Тільки нашої землі не розділить

На потіху собі супостат:

Богородиця білий розстелити

Над скорботами великими плат ".

Патріотичний порив тоді охопив все російське суспільство. Але чи не єдиний серед скільки-небудь відомих російських письменників, Гумільов відгукнувся на критику на країну війну дієво, і майже відразу ж (24-го серпня) записався в добровольці. Він сам, в пізнішій версії вже згадуваних "П'ятистопні ямбів", сказав про це все краще:

І в реві людського натовпу,

У гудіння проїжджаючих знарядь,

У немолчном заклику бойової труби

Я раптом почув пісню моєї долі

І побіг, куди тікали люди,

Покірно повторюючи: буди, буди.

Солдати голосно співали, і слова

Невиразні були, серце їх ловило:

- "Швидше вперед! Могила так могила!

Нам ложем буде свіжа трава,

А запоною - зелене листя,

Союзником - архангельська сила ". -

Так солодко ця пісня лилася, ваблячи,

Що я пішов, і прийняли мене

І дали мені гвинтівку і коня,

І поле, повне ворогів могутніх,

Стугонливих грізно бомб і куль співучих,

І небо в молнійних і рдяний хмарах.

І щастям душа обпечена

З тих самих пір; радістю сповнена

І ясністю, і мудрість, про Бога

Із зірками розмовляє вона,

Голос Бога чує у військовій тривозі

І Божими кличе свої дороги.

У кількох віршах Гумільова про війну, що увійшли до збірки "Сагайдак" (1916) - майже кращих у всій "військової" поезії в російській літературі: - позначилося не тільки романтично-патріотичне, але і глибоко релігійне сприйняття Гумільовим війни. Говорячи у своєму уже цитованому некролозі Гумільова про його ставлення до війни, А. Я. Левінсон писав:

Війну він прийняв з простотою досконалою, з прямолінійною запалом. Він був, мабуть, одним з тих небагатьох людей у ​​Росії, чию душу війна застала в найбільшій бойовій готовності. Патріотизм його був настільки ж беззастережна, як безхмарно було його релігійні переконання. Я не бачив людину, природу якого було б більш чуже сумнів, як абсолютно, рідкісно чужий був йому і гумор. Розум його, догматичний і впертий, не відав ніякої подвійності.

Н. А. Оцуп у своїй передмові до "Вибраного" Гумільова (Париж, 1959) зазначив близькість військових віршів Гумільова до віршів французького католицького поета Шарля Пегі, який так само релігійно сприйняв війну і був убитий на фронті в 1914 році.

У додатку до цього нарису читач знайде "Послужний описок" Гумільова. У ньому в голих фактах і казенних формулах відображені військова жнива і героїчний подвиг Гумільова. Два солдатських Георгія протягом перших п'ятнадцяти місяців війни самі говорять за себе. Сам Гумільов, поетично відтворюючи і переживаючи заново своє життя в чудовому вірші "Пам'ять" (яке читач знайде у другому томі нашого зібрання) так сказав про це:

Знав він борошна голоду і спраги,

Сон тривожний, нескінченний шлях,

Але святий Георгій торкнув двічі

Пулею незайману груди.

У роки війни Гумільов вибув з літературного середовища та життя і перестав писати "Листи про російської поезії" для "Аполлона" (зате в ранковому виданні газети "Біржові Відомості" у свій час друкувалися його "Записки кавалериста"). З його послужного списку випливає, що до 1916 року він жодного разу не був навіть у відпустці. Але в 1916 році він провів у Петербурзі кілька місяців, будучи відряджений для тримання офіцерського іспиту при Миколаївському кавалерійському училищі. Іспиту цього Гумільов чомусь не витримав і виробництва в наступний після прапорщика чин так і не отримав.

Як поставився Гумільов до лютневої революції, ми не знаємо. Може бути, з почався розвалом в армії було пов'язано те, що він "відпросився" на фронт до союзників і в травні 1917 року через Фінляндію, Швецію та Норвегію виїхав на Захід. Здається, передбачалося, що він пройде на Салоникській фронт і буде зарахований до експедиційного корпусу генерала Франше д-Еспер, але він застряг у Парижі. По дорозі до Парижа Гумільов пробув якийсь час у Лондоні, де Б. В. Анреп, його петербурзький знайомий і співробітник "Аполлона", познайомив його з літературними колами. Так, він возив його до Леді Оттоліне Моррелл, яка жила у селі і в будинку якої часто збиралися відомі письменники, в тому числі Д. X. Лоуренс і Олдус Хакслі .* У збережених в лондонському архіві Гумільова записниках записаний ряд літературних адрес, а також багато назв книг - з англійської та інших літератур - які Гумільов збирався читати або придбати. Записи ці відображають інтерес Гумільова до східних літератур, і можливо, що або в це перше перебування в Лондоні, або в більш тривалий на зворотному шляху (між січнем і квітнем 1918 року) він познайомився з відомим англійським перекладачем китайської поезії, Артуром Уелі (Waley) , які служили в Британському Музеї. Перекладами китайських поетів Гумільов зайнявся в Парижі. Про життя Гумільова в Парижі, що тривала шість місяців (з липня 1917 по січень 1918 року) ми знаємо досить мало. За словами відомого художника М. Ф. Ларіонова (у приватному листі до мене) найбільшою пристрастю Гумільова в цей його паризький період була східна поезія, і він збирав усе до неї стосується. З Ларіоновим і його дружиною, Н. С. Гончарової, що жили в той час в Парижі, Гумільов багато спілкувався, і належний мені зараз лондонський альбом віршів Гумільова ілюстрований їх малюнками у фарбах (є в ньому і один малюнок Д. С. Стеллецького). Згадуючи про перебування Гумільова в Парижі, М. Ф. Ларіонов писав мені: "Взагалі він був непосидою. Париж знав добре і відрізнявся дивовижним вмінням орієнтуватися. Половина наших розмов проходила про Анненський і Жерар де Нерваль. Мав дивина в Тюїльрі сідати на бронзового лева, який самотньо прихований в зелені в кінці саду, майже у Лувру ".

З інших російських знайомств Гумільова відомо про його зустрічі з давно вже жив закордоном поетом К. М. льодів (Розенблюм), лист якого до Гумільову з Парижа до Лондона з вкладеними в нього віршами зберігся серед паперів, переданих мені Б. В. Анрепом .*

Але хоча Ларіонов говорить про східній літературі, як головної пристрасті Гумільова в Парижі, ми знаємо і про іншу його паризькій пристрасті - про любов його до молодої Олені Д., напів-російської, напів-француженці, що вийшла потім заміж за американця. Про цю "любові нещасної Гумільова в рік четвертий світової війни", як він сам охарактеризував її, говорить цілий цикл його віршів, записаних до альбому Олени Д., яку він називав своєю "синьою зіркою", і надрукованих за текстом цього альбому - вже після його смерті - у збірнику "До синьої зірці" (1923 Багато хто з цих віршів були записані Гумільовим і в його лондонський альбом, іноді в нових варіантах.

Короткий закордонний період виявився творчо продуктивним в житті Гумільова. Крім віршів "к. синьою зірку" і перекладів східних поетів, які склали книгу "Фарфоровий павільйон", Гумільов задумав і почав писати в Парижі і продовжував у Лондоні свою "візантійську" трагедію "Отруєна туніка". До цього ж часу відноситься цікава незакінчена повість "Веселі брати", хоча можливо, що роботу над нею Гумільов почав ще в Росії. Може здатися дивним, що в той час як і Швеція, і Норвегія, і Північне море, які він бачив проїздом, навіяли йому вірші (ці вірші увійшли до книги "Вогнище", 1918), ні Париж ні Лондон, де він пробув досить довго , самі по собі не залишили слідів у його поезії, якщо не вважати згадок паризьких вулиць у любовних віршах альбому "До синьої зірку".

Про військову службу Гумільова за цей час, про те, у чому полягали його обов'язки як офіцера, відомо дуже мало. Я вже згадував складений Гумільовим меморандум про набір добровольців серед абіссінцев в армію союзників. Чи був представлений цей меморандум за призначенням, тобто французькому верхів ному командуванню або військовому міністерству, ми не знаємо. Може бути, розвідки у французьких військових архівах дадуть відповідь на це питання. Гумільов у всякому разі вважав себе фахівцем з Абіссінії. Хоча Георгій Іванов, який добре знав Гумільова, у своїх спогадах про нього і каже, що він відгукувався про Африку презирливо і раз у відповідь на питання, що зазнав він, побачивши вперше Сахару, відповів: "Я не помітив її. Я сидів на верблюді і читав Ронсара ", - ця відповідь слід вважати, мабуть, рисуванням. Помітив Гумільов Сахару або не помітив, він оспівав її в довгому вірші і навіть передбачив час, коли

... на світ наш зелений і старий

Дико кинуться хижі зграї пісків

З палаючої юної Сахари.

Середземне Море засиплють вони,

І Париж, і Москву, і Афіни,

І ми будемо в небесні вірити вогні,

На верблюдах своїх бедуїни.

І коли нарешті кораблі марсіан

У земного виявляться кулі,

Те побачать суцільний, золотий океан

І дадуть йому ім'я: Сахара.

Вірші Гумільова про Африку (у книзі "Шатер") говорять про те чаклунський зачарування, що мав для нього цей-материк - він називав його "велетенської грушею", що висить "на дереві стародавньому Євразії". Про Африці Гумільов згадував і в Парижі в дні свого вимушеної бездіяльності там в 1917 році. Свою любов до неї і своє знайомство з нею він вирішив використати в інтересах союзної справи. Звідси - його записка про Абіссінії, в якій він повідомляє дані про різні населяють її племенах і характеризують їх з точки зору їх військового потенціалу. Цю записку читач знайде в додатку до одного з наступних томів нашого зібрання.

У додатку до цього нарису даються ніколи раніше не друкувалися документи, що проливають певне світло на обставини, при яких Гумільов у січні 1918 року покинув Париж і перебрався до Лондона. У нього було, невидимому, серйозний намір відправитися на месопотамський фронт і битися в англійській армії. У Лондоні він запасся в якогось Арунделя дель Ре, який пізніше був викладачем італійської мови в Оксфордському університеті (я зустрічався з ним під час перебування мою студентом там, але, на жаль, і гадки не мав про те, що він знав Гумільова), листами до італійським письменникам і журналістам (в тому числі до знаменитого Джованні Батькові) - на випадок, якщо йому доведеться по дорозі затриматися в Італії: листи ці збереглися в записниках в моєму архіві. Можливо, що перед відправкою Гумільова на Близький Схід зустрілися якісь перешкоди з англійської сторони внаслідок того, що до того часу Росія вибула з війни. При від'їзді з Парижа Гумільов був забезпечений платнею по квітень 1918 року, а також коштами на повернення до Росії. Чи думав він серйозно про те, щоб залишитися в Англії, ми не знаємо. Навряд чи, хоча в лютому 1918 року він, очевидно, зробив спробу підшукав собі роботу в Лон Доне (див. про це в документах, доданих до цієї нарису, II, 8). З цієї спроби, очевидно, нічого не вийшло. Гумільов залишив Лондон у квітні 1918 року: серед його лондонських паперів зберігся датований 10 квітня рахунок за кімнату, яку він займав в скромній готелі неподалік від Британського Музею та теперішнього будівлі Лондонського університету, на Guilford Street Повернутися тоді в Росію можна було лише кружним шляхом - через Мурманськ:. У травні 198 року Гумільов уже був у революційному Петрограді.

У тому ж році відбувся його розлучення з А А. Ахматової, а в наступному році він одружився на Ганні Миколаївні Енгельгардт, дочці професора-орієнталіста, яку С. К. Маковський охарактеризував, як "гарненьку, але розумово незначну дівчину". У 1920 році у Гумільовим, за словами А. А. Гумилевой, народилася дочка Олена. Про її долю, як і про долю її матері, мені ніколи не доводилося зустрічати ніяких згадок. Що стосується сина А. А. Ахматової, то він в тридцятих роках здобув собі репутацію талановитого молодого історика, причому спеціальністю своєї він начебто вибрав історію Середньої Азії. Пізніше, за обставин досі до кінця не з'ясованих, він був заарештований і засланий. Зовсім нещодавно в журналі "Новий Світ" (1961, № 12) серед надрукованих там листів покійного А. А. Фадєєва було надруковано і його звернення в радянську Головну військову прокуратуру, позначене 2 березня 1956, тобто за два місяці до самогубства Фадєєва. Фадєєв направляв: у прокуратуру лист А. А. Ахматової і просив "прискорити розгляд справи" її сина, вказуючи, що "в справедливості його ізоляції сумніваються відомі кола наукової й письменницької інтелігенції". Своє звернення Фадєєв закінчував такими словами:

При розгляді справи Л. М. Гумільова необхідно також врахувати, що (незважаючи на те, що йому було всього 9 років, коли його батька М. Гумільова вже не стало) він, Лев Гумільов, як син М. Гумільова та А. Ахматової завжди міг уявити "зручний" матеріал для всіх кар'єристських і ворожих елементів для зведення на нього будь-яких звинувачень.
Думаю, що є повна можливість розібратися у його справі об'єктивно.

Хоча до інших тут же надрукованим листів якимось С. Преображенським дано пояснювальні коментарі, це у відомому сенсі безприкладне звернення Фадєєва, яке він підписав своїм званням депутата Верховної Ради СРСР, залишено без жодного пояснення. Відомо, однак, що незабаром після цього Л. Н. Гумільов був звільнений з "ізоляції" (як делікатно висловився Фадєєв) і став працювати в азіатському відділі Ермітажу. У 1960 році Інститутом сходознавства при Академії Наук СРСР був випущений солідна праця Л. М. Гумільова з історії ранніх гунів ("Хунну: Середня Азія в стародавні часи"). Але в 1961 р. закордон дійшли чутки (може бути, і невірні) про новий арешт Л. М. Гумільова.

Повернувшись до Радянської Росії, М. С. Гумільов поринув у тодішню гарячковий літературну атмосферу революційного Петрограда. Як багато інших письменників, він став вести заняття і читати лекції в Інституті Історії Мистецтв і в різних виникли тоді студіях - в "Живому Слові", у студії Балтфлоту, і Пролеткульті. Він взяв також близьке участь у редакційній колегії видавництва "Всесвітня Література", заснованого за почином М. Горького, і разом з А. А. Блоком і М. Л. Лозинським став одним з редакторів поетичної серії. Під його редакцією в 1919 році і пізніше були випущені "Поема про старого моряка" С. Кольріджа в його, Гумільова, перекладі, "Балади" Роберта Сауті (передмова та частина перекладів належали Гумільовим) і "Балади про Робін Гуда" (частина перекладів теж належала Гумільову; передмову було написано Горьким). У перекладі Гумільова з його ж коротким передмовою і введенням ассириологи В. К. Шилейко, який став другим чоловіком А. А. Ахматової, був випущений також вавілонський епос про Гільгамеша. Разом з Ф. Д. Батюшкова і К. І. Чуковський Гумільов склав книгу про принципи художнього перекладу. У 1918 році, незабаром після повернення до Росії, він задумав перевидати деякі зі своїх дореволюційних збірників віршів: з'явилися нові, переглянуті видання "Романтичних квітів" і "Перлів"; були оголошені, але не вийшли "Чуже небо" і "Сагайдак". У тому ж році вийшов шостий збірник віршів Гумільова "Вогнище", що містив вірші 1916-1917 рр.., А також африканська поема "Мік" і вже згадуваний "Фарфоровий павільйон". Роки 1919 і 1920 були роками, коли видавнича діяльність майже повністю припинилося, а в 1921 році вийшли два останніх прижиттєвих збірки віршів Гумільова - "Намет" (вірші про Африку) і "Вогняний стовп" .*

Крім того Гумільов брав активну участь і в літературній політиці. Разом з Н. Оцуп, Г. Івановим та Г. Адамовичем він відродив Цех Поетів, який повинен був бути "безпартійним", не чисто акмеістскій, але ряд поетів відмовився в нього увійти, а Ходасевич скінчив тим, що пішов. Догляд Ходасевича був частково пов'язаний з тим, що в петербурзькому відділенні Всеросійського Союзу Поетів стався переворот і на місце Блоку головою був обраний Гумільов. У зв'язку з цим багато і дуже суперечливо писалося про ворожих відносинах між Гумільовим і Блоком в ці останні два роки життя обох, але ця сторінка літературної історії до сих пір залишається до кінця не розкритою, і стосуватися цього питання тут не місце.

Гумільов з самого початку не приховував свого негативного ставлення до більшовицького режиму. А. Я. Левінсон, який зустрічався з ним у "Всесвітній Літературі", де їх на два з лишком роки об'єднав "загальний. Працю насадження духовної культури Заходу на руїнах російського життя", так згадував про цей час в 1922 році:

Хто зазнав "культурну" роботу в Совдепії, знає всю гіркоту марних зусиль, всю приреченість боротьби з звірячою ворожнечею господарів життя, але все ж цієї великодушною ілюзією ми жили в ті роки, сподіваючись, що Байрон і Флобер, проникаючі в маси хоча б на славу більшовицького "блеффа", плідно потрясуть не одну душу. Я зміг оцінити тоді обширність знань Гумільова у сфері європейської поезії, незвичайну напруженість і добротність його роботи, а особливо його педагогічний дар. "Студія Всесвітньої Літератури" була його головною кафедрою; тут карбує він правила своєї поетики, якій охоче надавав форму "заповідей" ... У суспільній нашому побуті, обмеженому засіданнями редакції, він з надзвичайною різкістю і безстрашністю відстоював гідність письменника. Мріяв навіть в ім'я потоптаних наших прерогатив і невід'ємних прав духу апелювати до всіх письменникам Заходу; чекав звідти порятунку і захисту.

Про політику він майже не говорив: раз назавжди з обуренням і огидою знехтуваний режим як би не існував для нього. (Розрядка моя. - Г. С.).

Чи правильно думати, як стверджували багато, що справа була в "наївному" і кілька старомодному, традиційному монархізмі Гумільова. Негативне ставлення до нового режиму було загальним тоді для значної частини російського інтелігентного суспільства, і воно особливо посилилося після репресій, що послідували за замахом на Леніна і вбивством Урицького, досконалим поетом Леонідом Каннегіссером. Але багатьма тоді опанував і страх. Гумільова від багатьох відрізняли його мужність, його безстрашність, його потяг до ризику і тяга до дієвості. Так само як невірно, думається, зображати Гумільова як наївного (або наівнічающего) монархіста, так само неправильно думати, що в так званий змова Таганцева він виявився замішаним більш-менш випадково. Немає підстав думати, що Гумільов повернувся навесні 1918 року в Росію з свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є всі підстави вважати, що, будь він у Росії наприкінці 1917 року, він би серед Білого Руху. Точної роди Гумільова в Таганцевської справі ми не знаємо, і про самого цій справі відомо ще далеко недостатньо. Але ми знаємо, що з одним із керівників "змови", професором - державознавець М. І. Лазаревським, Гумільов був знайомий ще до від'їзду з Росії в 1917 році.

*** Перш ніж розповісти про трагічний завершення життя Гумільова, наведемо тут зі спогадів сучасників, які добре знали його, опису зовнішності Гумільова і враження, яке він справляв на знайомих з ним. Вони багато в чому збігаються, але кожне з них вносить і якусь свою рисочку і доповнює інші.

Н. А. Оцуп, колишній на вісім років молодше Гумільова, відносить свій перший спогад про Гумільова до 1901 року (але якщо, як він пише, Гумільов тоді вже навчався в Царськосельській гімназії разом зі старшим братом Оцуп, це повинно було бути не раніше 1903 року). Оцуп пише:

І все ж я Гумільова відмінно запам'ятав, тому що більш своєрідного особи не бачив у Царському Селі ні тоді, ні після. Сильно подовжена, як ніби витягнута вгору голова, косі очі, важкі повільні рухи, і до всього дуже важкий догану, - як не запам'ятати!

В іншому місці, цитуючи рядок Гумільова про себе з вірша "Пам'ять" ("Самий перший: некрасивий і тонкий") Оцуп писав: "Так, він був негарний. Череп звужений догори, ніби витягнутий щипцями акушера. Гумільов косив, трохи шепелявив ... "

Невістка Гумільова, що познайомився з ним в 1909 році, так описує його, підкреслюючи швидше привабливі, позитивні риси:

Вийшов до мене молода людина 22 років, високий, худорлявий, дуже гнучкий, привітний, з великими рисами обличчя, з великими світло-синіми, трохи косівшімі очима, з довгастим овалом особи, з красивими шатеновимі, ​​гладко причесаним волоссям, з трохи іронічної посмішкою, з незвичайно тонкими, красивими білими руками. Хода в нього була м'яка, і корпус він тримав трохи зігнувшись вперед. Одягнений він був елегантно.

Тоді ж - може бути, трохи раніше, на самому початку 1909 року - з Гумільовим познайомився С. К. Маковський. Ось - портрет, який він дає:

Юнак був тонкий, стрункий, в елегантному університетському сюртуку, з дуже високим, темно-синім коміром (тодішня мода) і причесаний на проділ ретельно. Але обличчя його злиднів не відрізнялася: безформно-м'який ніс, товстуватим бліді губи і трохи косить погляд (білі точені руки я помітив не відразу). Псував його і недолік мови: Микола Степанович погано вимовляв деякі букви, як-то особливо помітно шепелявив ...

до трохи більше, пізнього часу відноситься перша зустріч з Гумільовим пані Неведомський, яка дає дуже барвисту замальовку поета:

На веранду, де ми пили чай, Гумільов увійшов із саду; на голові - феска лимонного кольору, на ногах - лимонні шкарпетки і сандалі і до цього російська сорочка ... У нього було дуже незвичайне обличчя: не те Бі-Ба-Бо, не те П'єро, не те монгол, а очі і волосся світле. Розумні, пильні очі злегка косять. При цьому підкреслено-церемонні манери, а очі і рот злегка посміхаються; відчувається, що йому хочеться созорнічать і пожартувати над його добрими тіточками, над цим чаюванням з варенням, з розмовами про погоду, про збирання хлібів і т. п.

До останніх років життя Гумільова відносяться спогади покійного В. Ф. Ходасевича та І. В. Одоевцевой. Ходасевич лише побіжно говорить про зовнішність Гумільова у зв'язку з враженням душевної молодості, яке той справив на нього (вони вперше зустрілися в 1918 році, але по-справжньому познайомилися в 1920 році і у свій час були сусідами по кімнатах у Будинку Мистецтва):

Він був на диво молодий душею, а може бути і розумом. Він завжди мені здавався дитиною. Було щось дитяче в його під машинку стриженої голові, в його поставі, швидше гімназійної, ніж військової ...

Ходасевич яскраво змалював також картину появи Гумільова на одному вечорі в тодішньому голодне і холодне революційному Петрограді:

Боже мій, як одягнена цей натовп! Валянки, светри, потерті шуби, з якими неможливо розлучитися і в танцювальному залі. І ось, з належним запізненням, є Гумільов під руку з дамою, тремтячою від холоду в чорній сукні з глибоким вирізом. Прямий і гордовитий у фраку, Гумільов проходить по залах. Він мерзне від холоду, але велично і люб'язно розкланюється направо і наліво. Розмовляє зі знайомими в світському тоні ...

До того ж приблизно часу відноситься спогад Ірини Одоевцевой, тоді починає поетеси, вперше вбачають Гумільова в студії "Живе Слово":

Високий, вузькоплечий, в оленячої дохе, з білим малюнком по подолу, що гойдається навколо його довгих, худих ніг. Вухата оленяча шапка і строкатий африканський портфель надавали йому ще більш незвичайний вигляд ... Так ось він який, Гумільов! Важко уявити собі більш некрасивого, більш особливу людину. Все в ньому особливе і особливо некрасиве. Довгаста, наче витягнута вгору голова, з непомірно високим плоским лобом. Волосся стрижені під машинку, невизначеного пегого кольору. Рідкі, ніби міллю травленим брови. Під тяжкими століттями абсолютно пласкі, косячі очі. Попелясто-сірий колір обличчя, вузькі, бліді губи. Посміхався він теж зовсім особливо. У посмішці його було що-то жалюгідна і в той же час лукаве. Щось азіатське. Від "ідола металевого", з яким він порівнював себе у віршах:

Я злюся, як ідол металевий

Серед фарфорових іграшок.

Але посмішку його я побачила набагато пізніше. У той день він ні разу не посміхнувся ...

*** Гумільов був арештований 3-го серпня 1921 року, за чотири дні до смерті О. О. Блока. І В. Ф. Ходасевич, і Г. В. Іванов у своїх спогадах кажуть, що в загибелі Гумільова зіграв роль якийсь провокатор. За словами Ходасевича, цей провокатор був привезений з Москви їх спільним другом, якого Ходасевич характеризує як людину великого таланту і великої легковажності, який "жив ... як птах небесна, говорив - що Бог на душу покладе" і до якого провокатори й шпигуни " так і горнулися ". Гумільову "провокатор", який називав себе починаючим поетом, молодий, приємний у поводженні, щедрий на подарунки, дуже сподобався, і вони стали часто бачитися. Горький казав, що свідчення цієї людини фігурували в гумільовської справі і що він був "підісланий". Г. Іванов пов'язував провокатора з поїздкою Гумільова в Криму влітку 1921 року в поїзді адмірала Неміца і так описував його: "Він був високий, тонкий, з веселим поглядом і відкритим юнацьким особою. Носив ім'я відомої морської сім'ї і сам був моряком, - був зроблений в мічмани незадовго до революції. Додатково до цих володіють властивостями, цей "приємний в усіх відношеннях" молода людина писав вірші, дуже непогано наслідуючи Гумільову ". За словами Іванова, "провокатор був точно на замовлення зроблено, щоб привернути до себе Гумільова". Хоча в оповіданні. Іванова є подробиці, яких немає у Ходасевича, схоже, що мова йде про одне й ту саму людину.

Ходасевич ж залишив найбільш докладний і точний розповідь про останні години, проведених Гумільовим на волі. Він писав у своїх спогадах:

В кінці літа я став збиратися в. Село на відпочинок. У середу, 3-го серпня, мені треба було виїхати. Увечері напередодні від'їзду пішов я попрощатися з деким із сусідів по Будинку Мистецтв. Вже годині о десятій постукав до Гумільову. Він був удома, відпочивав після лекції.
Ми були в хороших відносинах, але коротко між нами не було. І ось, як два з полови-ною роки тому мене здивував занадто офіційний прийом з боку Гумільова, так тепер я не знав, чим пояснити надзвичайну жвавість, з якою він зрадів моєму приходу. Він виявив якусь особливу навіть теплоту, йому начебто б і взагалі не властиву. Мені потрібно було ще зайти до баронесі В. І. Ікскуль, що жила поверхом нижче. Але кожен раз, коли я піднімався піти, Гумільов починав прохати: "Посидьте ще". Так я і не потрапив до Варвари Іванівні, просидівши у Гумільова годин до другої ночі. Він був на рідкість весел. Говорив багато, на різні теми. Мені чомусь запам'ятався тільки його розповідь про перебування в Царськосільському лазареті, про государині Олександра Феодорівна і великих князівнах. Потім Гумільов став мене запевняти, що йому судилося прожити дуже довго - "принаймні до дев'яноста років". Він усе повторював:
- Неодмінно до дев'яноста років, аж ніяк не менше.

До тих пір збирався написати стос книжок. Дорікав мене:
- Ось, ми однолітки з вами, а подивіться: я, право, на десять років молочко. Це все тому, що я люблю молодь. Я зі своїми студісткамі в піжмурки граю - і сьогодні грав .* І тому неодмінно проживу до дев'яноста років, а ви через п'ять років скисне.
І він, регочучи, показував мені, як через п'ять Років я буду, згорбившись, волочити ноги, і як він буде виступати "молодцем".

Прощаючись, я попросив дозволу принести йому наступного дня де-не-які речі на збереження. Коли на ранок, в обумовлений час, я з речами підійшов до дверей Гумільова, мені на стукіт ніхто не відповів. У їдальні служитель Юхим повідомив, що вночі Гумільова заарештували і відвезли. Отже, я був останнім, хто бачив його на волі. У його перебільшеною радості мого приходу, мабуть, було передчуття, що після мене він вже нікого не побачить.

З розповіддю Ходасевича розходиться розповідь Георгія Іванова (у статті про Гумільова в 6-й зошити "Відродження", листопад-грудень 1949 р.). За словами Іванова, Гумільов у день арешту повернувся додому близько другої години ночі, провівши весь вечір у студії, серед поетичної молоді. Іванов посилається на студістов, які розповідали, що в цей вечір Гумільов був особливо жвавий і добре налаштований і тому так довго засидівся. Проводжали Гумільова кілька панночок і молодих людей нібито бачили автомобіль, що чекав біля під'їзду Будинку Мистецтв, але ніхто не звернув на це уваги - в ті дні, пише Іванов, автомобілі перестали бути "одночасно і дивиною і страхіттям". З розповіді Іванова виходить, що це був автомобіль Чеки, а люди, які приїхали в ньому, чекали Гумільова у нього в кімнаті з ордером на обшук і арешт .*

Н. Н. Берберова у приватному листі до Б. А. Філіппову відносить арешт Гумільова до 4 серпня і згадує, що 3-го серпня вона гуляла з Гумільовим по Петербургу до восьми годин вечора (вони познайомилися лише за дев'ять днів до того, коли Берберова була прийнята в гурток молодих поетів "Музика, Раковина", яким керував Гумільов).

Про те, що послідувало за арештом, є кілька оповідань, але всі вони з других чи третіх рук. Георгій Іванов у вже згаданій статті, посилаючись на поета-футуриста Сергія Боброва, якого він називає "напів-чекістом", і на справжнього чекіста, слідчого петербурзької Чеки Дзержібашева, розповідає про те, як сміливо тримав себе Гумільов на допитах і як мужньо він помер . Оцуп ці розповіді називає оповіданнями "таємничих очевидців", додаючи: "і без їх свідоцтва нам, друзям покійного, було ясно, що Гумільов помер гідно своєї слави мужнього і стійкого людини". Оцуп входив до групи чотирьох осіб, які, дізнавшись про арешт Гумільова і про те, що його не випускають, на похоронах Блоку-змовилися йти в Чеку і просити про випуск арештованого на поруки Академії Наук, "Всесвітньої Літератури" та інших організацій, не дуже "благонадійних", говорить Оцуп, але до яких в останню хвилину додали і благонадійний Пролеткульт. У цю групу входили ще неодмінний секретар Академії Наук С. Ф. Ольденбург, відомий критик А. Л. Волинський і журналіст Н. М. РОЛКОВИССКІЙ. Вони не тільки нічого не добилися, але й нічого не дізналися. Їм сказали, що Гумільов заарештований за "посадовий злочин". Коли на це пішло зауваження, що Гумільов ні на якій посаді не перебував, голова петербурзької Чеки виявив, за словами Оцуп, незадоволення, що з ним сперечаються, і сказав: "Поки нічого не можу сказати. Зателефонуйте в середу. У всякому випадку жоден волосся з голови Гумільова не впаде ". У середу, коли Оцуп подзвонив, йому відповіли: "Ага, це з приводу Гумільова, завтра дізнаєтеся" .* Після цього Оцуп і молодий поет Р. * кинулися шукати Гумільова по всіх тюрмах. На шпалерно їм сказали, що Гумільов вночі був узятий на Горохову. За словами Оцуп, в той же вечір голова Чеки на закритому засіданні Петербурзького Ради зробив доповідь про розстріл засуджених у справі Таганцева. Як дату розстрілу Гумільова різні джерела називають і 23, і 24, і 25, і 27 серпня. Повідомлення про "справу Таганцева" і список засуджених по ньому і розстріляних був надрукований у "Петроградській Правді" лише 1-го вересня. Коли був приведений у виконання вирок, в повідомленні не було сказано, але дата постанови Петроградської Губернської Надзвичайної Комісії про розстріл була дана як 24 серпня. Список розстріляних "активних учасників змови в Петрограді" (у цій фразі полягало вказівку на те, що змовою нібито керували емігранти в Фінляндії та Парижі) * містив 61 ім'я. Про один з трьох осіб, які очолювали комітет "Петроградській Бойовий Організації", колишньому офіцерові Юрія Павловича Германа, було сказано, що він чинив озброєний опір при арешті на кордоні Фінляндії і був убитий. Гумільов фігурував у списку під № 30, і про нього було сказано в цьому довгому офіційному повідомленні:

Гумільов Микола Степанович, 33 років, б. дворянин, філолог, поет, член колегії "Вид-во Всесвітня Література", безпартійний, б. офіцер. Учасник Петроградської Бойовий Організації, активно сприяв складанню прокламації контр-революційного змісту, обіцяв пов'язати з організацією в момент повстання групу інтелігентів, яка активно візьме участь у повстанні, отримував від організації гроші на технічні потреби .*

У числі розстріляних було досить багато представників інтелігенції (сенатор В. Н. Таганцев і його 26-річна дружина, професор і сенатор Н. І. Лазаревський, кн. К. Д. Туманов, професор-технолог М. М. Тихвинський, геолог У . М. Козловський, скульптор кн. С. А. Ухтомський та багато ін.). Але поряд з ними і з офіцерами (головним чином морськими) було кілька матросів, по більшій частині учасників кронштадтського повстання в тому ж році, селян, міщан і робітників. У списку фігурувало 16 жінок; велика частина їх звинувачувалася як активні співучасниці чоловіків. Але був і один випадок, коли 25-річний учасник змови ("безпартійний, селянин, слюсар" - сказано було в офіційному повідомленні) був названий "прямим співучасником у справах дружини" .*

У спогадах про Гумільова неодноразово цитувалася фраза з листа його дружині з в'язниці: "Не турбуйся про мене. Я здоровий, пишу вірші і граю в шахи". Згадувалося також, що у в'язниці перед смертю Гумільов читав Гомера і Євангеліє. Написані Гумільовим у в'язниці вірші не дійшли до нас. Вони були мабуть конфісковано Чекою і, може бути - хто знає? - Збереглися в архіві цього зловісного установи. І Гумільов - перший в історії російської літератури великий поет, місце поховання якого так-само невідомо. Як сказала у своєму вірші про неї Ірина Одоєвцева:

І немає на його могилі

Ні пагорба, ні хреста - нічого.

*** У сталінські часи фізична смерть розстріляного поета - не кажучи вже про те, що про неї навіть не повідомили б - означала б і його літературну смерть. У ті часи це було не так, або не зовсім так. У 1921-22 роках пам'яті Гумільова присвячувалися вечора, гурток "Музика, Раковина" приготував присвячений йому збірку віршів. У 1922 році виходили ще в Росії збірники віршів Гумільова і його переклади, в тому числі посмертна збірка віршів з передмовою Г. Іванова, доповнений в 1923 році. У 1923 році вийшов, також з передмовою Г. Іванова, збірник статей Гумільова "Листи про російської поезії". У 1922 році драма Гумільова "Гондла" була поставлена ​​на петроградської сцені. Вона мала успіх, і на першій виставі з публіки стали кричати: "Автора! Автора!" Після цього п'єса була знята з репертуару. Тут не місце говорити про вплив Гумільова на ряд молодих післяреволюційних поетів (наприклад, на Багрицького, на Антокольського): про цей вплив багато і тоді й потім писалося в радянській пресі. Про вплив акмеїзму на радянську поезію писав ще в 1927 році поет Віссаріон Саянов і навіть в 1936 році про це говорив відомий критик-комуніст А. Селівановський, загиблий в кінці тридцятих років при чистках опозиції. З плином часу проте навколо імені Гумільова утворилася завіса мовчання. Але читачі та шанувальники у нього залишалися. Вірші його поширювалися в рукописі, заучувалися напам'ять; за його рядках, кажучи словами поета Миколи Моршена, що виріс під радянським режимом і опинився в еміграції під час війни, пізнавали одне одного одновірці. Про сприйняття Гумільова підрадянські читачем розповість в одному з наступних томів нашого видання Б. А. Філіппов; я ж обмежуся тим, що розповім один відомий мені особисто випадок і казку трохи про що з'явилися в самий останній час ознаках можливої ​​реабілітації Гумільова, як поета, в СРСР .

У 1956 році один мій знайомий, який опинився в Москві, блукаючи серед лотків букіністів, питав чи немає у них на продаж віршів Гумільова. Один букініст запропонував йому єдиний збірник, який у нього був - "Фарфоровий павільйон". На питання мого знайомого про ціну відповідь була: "70 рублів" (тобто близько семи доларів). Мій знайомий зауважив, що це дорого саме за цю збірку. У цей час над вухом його, "з публіки", пролунав басовитий голос: "За Гумільова ніщо не дорого!"

У самий останній час ім'я Гумільова стало знову згадуватися в радянській пресі. В "Літературній Газеті" у лютому 1962 року відомий критик В. Перцов писав про те, що в багатьох молодих радянських поетів "останнього призову" відчувається "загострену увагу до творчості таких поетів, як Інокентій Анненський, О. Мандельштам, М. Гумільов". Згадуючи про те, що радянський читач нещодавно отримав вірші Марини Цвєтаєвої (а Анненського він отримав ще до того), радянський критик як би натякав, що тепер черга за Мандельштамом і Гумільовим. Інший, не менш відомий радянський критик, Корнелій Зелінський, у минулому сам належав до поетичного авангарду, у статті, поки що надрукованій, правда, тільки в іноземному виданні, називав Гумільова прекрасним поетом і проводив паралель між ним, учасником контрреволюційної змови, і французьким поетом Андре Шеньє, гільйотиновані якобінцями. У цих словах теж можна було угледіти натяк на те, що настав час зняти заборону з Гумільова.

Березень 1962

Кублановський Дмитро.

Виноски: 1. Вся ця історія повторена і ще більш прикрашена в "романсірованной" і повної явною відсебеньок біографії Гумільова, яку надрукував у "Відродженні" в -1961-62 рр.. (№ № 118 і cл.) Під назвою "в панцир залізному" Г. Месняев.

2. Крім згадуваних тут мемуарів і матеріалів мого архіву при складанні цього нарису мною використані дані, що містяться в довіднику Б. П. Козьміна (Письменники сучасної епохи. Біо-бібліографічний словник російських письменників XX століття. I. Москва, 1928) і в американській книзі Л. І. Страховськи (Craftsmen of the World: Three Poets of Modern Russia: Gumilyov, Akhmatova, Mandelstam, Cambridge, Mass., 1940).

3. Е. Голлербах х. Зі спогадів про М. С. Гумільова. "Нова Російська Книга" (Берлін), 1922, № 7, стор 38.

4. Б. П. Козьмін теж згадує про арешт Гумільова в Трувілле "за бродяжництво" ("en etat de vagabondage"), але поза всяким зв'язком з поїздкою до Африки

5. Виклад цієї п'єси і кілька невеликих уривків з неї, які запам'ятала пані Неведомська, читач знайде в третьому томі нашого видання.

6. "Сучасні Записки", 1922, № 9.

7. За словами М. Ф. Ларіонова, Гумільов познайомився в Лондоні зі знаменитим англійським письменником Дж. К. Честертояом. В одній із записних книжок Гумільова записаний адресу журналу The New Age, до якого був близький Честертон.

8. Лист льодів і надіслані ним Гумільову вірші надруковані мною в статті "Невидані матеріали для біографії Гумільова та історії літературних течій" ("Досліди", Нью-Йорк, № 1, 1953, стор 181-190).

9. "Намет" вийшов у Севастополі: у червні 1921 року Гумільов ненадовго їздив до Криму

10. В про те, як невимушено грав і веселився зі своїми "студісткамі" Гумільов, є і інші оповідання. В іншому місці спогадів Ходасевич говорить, що, коли Гумільов грав у піжмурки з "поетичної дітлахами", він був "схожий на славного п'ятикласника. Який розігрався з пріготовішкамі".

11. Стаття Іванова була опублікована набагато пізніше спогадів Ходасевича, але він навіть не згадав про це разючому разноречии в їхніх розповідях про одне й те ж дні. Н, А. Оцуп, не називаючи дати, згадував, як одного разу, йдучи до кімнати Гумільова в Будинку Мистецтв, він почув за спиною здавлений шепіт: Юхим, колишній лакей Єлісєєва, в особняку якого містився Дім Мистецтв, попереджав його, що "у Миколи Степановича засада ".

12. Якщо педантично-точний Ходасевич рацію, кажучи, що Гумільов був арештований в середу 3-го серпня, мова тут йде, очевидно, про середовище 24-Г.О айгуста (Оцуп дат не дає) - саме цим днем ​​було датовано постанову Петроградської Чеки по "Таганцевської справі".

13. Знайомим з літературним життям того часу неважко здогадатися, кого зашифрував Оцуп під цим ініціалом.

14. У числі натхненників змови були названі відомий учений юрист, проф. Д. Д. Грімм, проживав тоді у Фінляндії, де він був представником ген. П. Н. Врангеля, а потім викладав римське право в Празі та в Юр'єва, а також гр. В. Н. Коковцов і П. Б. Струве, яким приписувалася організація "групи російських фінансистів для надання продовольчої і фінансової допомоги Петрограду після перевороту". Метою змови називалося повалення радянської влади в Петрограді.

15. Георгій Іванов пов'язував з участю Гумільова в "Таганцевської змові" його поїздку тим же влітку до Криму, але про це Чека не згадувала.

16. див. "Про розкриття в Петрограді змови проти радянської влади", "Петроградська Правда", № 181, Г вересня 1921

Список використовуваної літератури: 1.Советский Енциклопедичний словник.

2.Большая Радянська енциклопедія.

3.Бібліотека поета "Микола Гумільов".

4.Бібліотека сучасної російської класики "Микола Гумільов".

5.Глеб Струве "Н. С. Гумільов".

6.Собраніе творів М. С. Гумільова.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Біографія
132.2кб. | скачати


Схожі роботи:
Гумільов Микола Степанович
Микола Степанович Гумільов 1886 1921
Микола Степанович Гумільов і епоха Срібного століття
Микола Гумільов
Дмитро Степанович Бортнянський
Борис Степанович Житков
Жженов Георгій Степанович
Олександр Степанович Попов
Нахімов Павло Степанович
© Усі права захищені
написати до нас