Введення
Принцип (від латинського "principium" - першооснова, основа) як поняття теорії відображає в системі державного управління закономірності, відносини, взаємозв'язки між її елементами. Це специфічне поняття, в якому містяться не стільки сама закономірність, відношення, взаємозв'язок, скільки наше знання про них. Принцип є фіксація результатів наукового пізнання з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.
Перш за все, у проблемі принципів державного управління можна виділити три взаємопов'язаних і взаємообумовлених аспекти: по-перше, онтологічний, що розкриває генезис принципів, їх взаємозв'язку з природою, сутністю, місцем і роллю тих закономірностей, відносин і взаємозв'язків, які вони відображають; цей аспект сприяє виявлення підстав, об'єктивних передумов, необхідних для систематизації принципів державного управління, по-друге, гносеологічний, пов'язаний з аналізом характеру принципів, мовою, логікою і структурою їх адекватної наукової інтерпретації; це зрозуміло викладене та достовірне наукове знання про онтології того, що позначається поняттям принципу , по-третє, методологічний, що показує роль принципів у теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перетворення державно-управлінських явищ, умови і способи їх дійового застосування в управлінській практиці.
Кожен з названих аспектів потребує серйозного дослідження, бо принципи не можна постулювати, що прийняте досить широко, їм не можна довільно давати ті чи інші назви, як і не можна думати, що вони можуть діяти автоматично. Очевидно, що не всі закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління на сьогоднішній день пізнані і описані за допомогою принципів. Багато чого ще невідомо і потрібно займатися пізнанням; те, що зафіксовано і здається в якийсь момент істинним, теж динамічно; постійно змінюються об'єктивні умови, які відтворюють закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління, а також суб'єктивні фактори, які їх сприймають і застосовують; розвиваються засоби пізнання, наукові інструменти виявлення закономірностей, відносин і взаємозв'язків державного управління, збагачується досвід їх використання в суспільній практиці. Значить, необхідна активна інтелектуальна робота над актуалізацією наукового розуміння тих чи інших принципів. Практична дія принципів державного управління також не залежить від них самих, а цілком визначається ставленням до них людей. Мало знати принципи, треба ще хотіти і могти застосовувати їх в управлінських процесах. У літературі називається безліч принципів (Г. Емерсон - дванадцять, А. Файоль - чотирнадцять, Д. Карнегі - двадцять дев'ять і т.д.), але це зовсім не означає, що всі вони або деякі з них насправді застосовуються в управлінні і впливають на нього.
Принципи державного управління взаємопов'язані між собою. І для практики управління вельми актуально знання того, який же кінцевий результат їх сукупного застосування, адже застосування одного принципу, взятого ізольовано, істотно відрізняється від його застосування у взаємозв'язку з іншими принципами. Але це, так би мовити, один аспект взаємозв'язку принципів державного управління, який вказує на залежність кожного окремого принципу від інших. Інший аспект полягає в тому, що в соціальній реальності всі принципи застосовуються одночасно і необхідно цілісне уявлення про їх застосування.
Метою даної роботи є вивчення та розкриття поняття та змісту методологічних принципів державного управління.
При написанні роботи були використані роботи таких вчених з теорії держави і права як Антонова Н. Б., Захарова Л. М., Вечір Л. С., Вишневський А. Ф., Старцев Я. Ю., Хропанюк В. Н. і пр.
1. Поняття принципу державного управління
Реалізація державного управління базується на принципах - фундаментальних положеннях, перевірених теорією і практикою. Принцип (від лат. - «Principium» - першооснова, першооснова) відбиває закономірності, відносини, взаємозв'язки між елементами системи державного управління.
Принципи державного управління - це фундаментальні, науково обгрунтовані і в більшості випадків законодавчо закріплені положення, на основі яких будується і функціонує система державного управління.
У проблемі принципів державного управління найбільш відчутно проявляється діалектика об'єктивного і суб'єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони не предмет чистої свідомості, умоглядності, і тому важко погоджуватися з тими авторами, у тому числі й досить іменитими, які дають перелік тих чи інших принципів, не обтяжуючи себе особливо доказами їх матеріального буття. Принципи об'єктивні за своєю природою і змістом, але за своїм висловом, оформлення і закріплення є фактом свідомості. Це - прояв об'єктивних законів у суб'єктивній формі, в суспільній свідомості. Нерозривність об'єктивного і суб'єктивного складає весь гносеологічний і методологічний "секрет" проблеми принципів державного управління. Не випадково світова громадська думка в протягом майже всього XX століття посилено досліджує дану проблему і практично в кожній великій роботі по управлінню (будь-якого виду) про неї щось говориться.
У розглянутому аспекті важливо також чітко уявляти собі питання про виразність принципів державного управління у правовій формі. У науковій літературі постійно наголошується доцільність закріплення їх у нормах конституційного, адміністративного та інших галузей права. Звичайно, нормативне (у законодавстві) закріплення принципів державного управління вносить велику конкретність і стійкість в управлінські відносини, дозволяє вірніше судити про те, хто і що конкретно повинен робити для реалізації даних принципів, гарантує суворе дотримання їх.
Отже, коли мова йде про принципи державного управління, то видається, що їх поняття повинне мати в якості своїх джерел об'єктивні управлінські явища і процеси та розкривати їхню природу і управлінську роль; правильно, на основі точного зображення дійсності описувати закономірності, відносини і взаємозв'язки державно- управлінської реальності; відображатися в такій формі, яка відповідає вимогам діалектичної логіки, показувати розвивається сутність певного державно-управлінського явища, сприяти ефективному використанню наукових знань у практиці управління.
Процес виявлення та обгрунтування принципів державного управління має відповідати таким вимогам:
а) відображати не будь-які, а тільки найбільш суттєві, головні, об'єктивно-необхідні закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління;
б) характеризувати лише стійкі закономірності, відносини і взаємозв'язки в державному управлінні;
в) охоплювати переважно такі закономірності, відносини і взаємозв'язки, які притаманні державному управлінню як цілісного соціального явища, тобто мають загальний, а не приватний характер;
г) відображати специфіку державного управління, його відмінність від інших видів управління.
Стало бути, поняття "принцип державного управління" покликане спочатку в науковій, а потім і в правовій формі відображати закономірності, відносини і взаємозв'язки, об'єктивно існуючі в державному управлінні і мають особливе значення для його організації та функціонування. Воно повинно "увібрати" в себе генетичні основи принципів, їх логічні і правові форми та їх методологічну роль.
Принцип державного управління являє собою закономірність, відношення або взаємозв'язок суспільно-політичної природи та інших груп елементів державного управління (системи онтологічних елементів), виражену у вигляді певного наукового положення, закріпленого в більшості своїй правом і застосовуваного в теоретичній і практичній діяльності людей з управління.
До відмінних властивостях принципів державного управління належать їх диалектичность та заснована на ній системність. Кожна закономірність, відношення і взаємозв'язок складні за своєю структурою, містять в собі часом суперечливі, різнонаправлені моменти. Певні протиріччя можна виявити між різними принципами і разом з тим взаємодоповнення, взаємопереходів. При характеристиці того чи іншого принципу доводиться враховувати його взаємозв'язок з іншими принципами, доповнюваність ними і залежність від них. Складні взаємозв'язки і взаємодії між принципами існують в рамках їх цілісної системи, в якій вони врівноважують або підсилюють один одного, розкривають у повну міру свою природу і свої регулюючі здібності.
Саме в системі кожен принцип має структурно відведений йому місце; в ній і через неї він виражає і свою індивідуальність. Система визначає також межі, способи та інші прояви конкретного застосування принципів. Значить, повне розкриття змісту і потенціалу будь-якого принципу державного управління можливо лише в рамках і з урахуванням його системних залежностей.
2. Підстави систематизації принципів державного управління
У науковій літературі наводиться безліч не тільки самих різноманітних, часто не стикуються між собою принципів, але і прикладів їх систематизації. Виділялися такі підсистеми принципів у державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічні побудови апарату управління, організаційно-технічні діяльності апарату управління; політичні, економічні, організаційно-правові, технічні, загальні сутнісні, організаційно- політичні, видові, приватні функціональні, та ін
Автори курсу лекцій "Загальна теорія управління" дають наступну систематизацію принципів: загальні, до яких відносять принципи системності, об'єктивності, саморегулювання, зворотного зв'язку, додатковості, оптимальності, інформаційної достатності, еволюціонізму, ймовірно, демократизму, гласності, змагальності, провідної ланки, стимулювання; приватні, серед яких виділені принципи, що застосовуються у різних підсистемах чи сферах суспільства (економічної, соціально-політичної, духовної), та принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій, інститутів; організаційно-технологічні, в числі яких принципи єдиноначальності, поєднання федерального , регіонального та місцевого управління, конкретності, розподілу праці, склярний принцип, принципи ієрархії, єдності розпорядництва, одного начальника, делегування повноважень, діапазону управління.
Автор цих рядків колись, більше 15 років тому, запропонував таку систематизацію принципів державного управління:
1) суспільно-політичні принципи, сформульовані в результаті пізнання соціальної природи державного управління, загальних закономірностей та основних особливостей його розвитку;
2) функціонально-структурні принципи, абстраговані допомогою дослідження взаємодій компонентів суб'єкта та об'єктів державного управління і розкривають закономірності структури державно-управляючих впливів;
3) організаційно-структурні принципи, що відображають характер, закономірності та специфіку організаційної структури державного управління (головним чином системи його органів) та службовці відправними моментами при її формуванні та вдосконаленні, а також при організації державно-управляючих впливів;
4) принципи державно-управлінської діяльності, що розкривають закономірності, відносини і взаємозв'язки методів, форм і стадій управлінської діяльності державних органів при формуванні та реалізації управлінських функцій і підтримці власної життєздатності.
Загалом існує багато різних систематизації принципів державного управління, що свідчить про великі труднощі у виділенні підстав для такої інтелектуальної роботи. Кожен, хто щось читав про принципи, може пригадати, що в їх якості нерідко називають вимоги, які ми пред'являємо до чогось або до когось, правила, які визнані доцільними, виведеними з традицій і звичаїв, а часом й сентенції , придатні на той чи інший випадок життя. І співвідноситься все це між собою довільно, за логікою, якою володіє автор.
Але якщо погоджуватися з тим, що принципи відображають закономірності, відносини і взаємозв'язки, що мають об'єктивний зміст і тим самим уже детерміновані їх місцем і роллю в системі державного управління, то очевидно, що і характер кожного принципу, і їх систематизація (зв'язок один з одним) повинні мати певні, і досить вагомі, підстави.
Система державного управління має різне побудова і розкриває його як суспільне явище в різних аспектах. Перш за все, це система суб'єктно-об'єктних залежностей, в якій представлено найголовніше - зв'язок держави і суспільства, влади і народу. Ця система, з одного боку (генезису), відтворює в собі сутнісні риси, цивілізаційні та національні особливості відповідного суспільства, іншими словами, суспільно-політичну природу держави і, відповідно, державного управління, а з іншого - визначає всі інші елементи державного управління (цілі , функції, структури і т.д.). Державне управління тому-то і стає системою, а не хаотичним набором тих чи інших елементів, що в ньому всі елементи, його складові, узгоджені, скоординовані, субординований між собою за допомогою певних закономірностей, відносин і процесів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвитку конкретного суспільства і держави.
Одна справа - побудова державного управління в монархічному державі, інше - в аристократичному, третє - у демократичному. Те ж відноситься і до формаційним особливостям: між феодальним і капіталістичною державою існує велика різниця. Впливає також і рівень розвитку суспільства і держави: навіть у наш час, при міжнародному визнання деяких основоположних явищ (свобода, справедливість, право, демократія і т.д.), конкретне побудова державного управління багато в чому залежить від соціально-економічного, духовного і політичного розвитку певної країни.
Тому першою підставою систематизації принципів державного управління є виділення тих загальних закономірностей, відносин і процесів, які притаманні всій системі державного управління, забезпечують міцність залежностей держави та суспільства і створюють щось вихідне, типове для закономірностей, відносин і взаємозв'язків різних груп її елементів (підсистем ). Подібні, певною мірою, універсальні закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління позначаються поняттям загальносистемні принципи державного управління. Виявити та описати ці принципи - завдання спеціального дослідження, оскільки вона дуже складна, особливо коли стосується державного управління перехідного характеру - нестійкого і постійно змінюється.
Друга підстава систематизації пов'язано з аналізом і наукової характеристикою тих закономірностей, відносин і взаємозв'язків, які організовують групи онтологічних елементів державного управління. Мова йде, про що хотілося б нагадати, про такі групи елементів державного управління, як цілі, функції, структура, процес. Якщо природа державного управління відображається в загальносистемних принципах, що впливають на всі групи елементів системи державного управління, то, природно, що в кожній групі елементів повинні діяти якісь свої, специфічні закономірності, відносини і взаємозв'язки, що надають їм (групами елементів) впорядковану структуру.
Адже залежно від того, як побудовані (в статиці і динаміці) відповідні групи елементів, виникають їх можливості і зміст дії в системі державного управління. З одних і тих же елементів державного управління (цілей, функцій і т.д.) можна створити вельми різні структури (комбінації елементів) з абсолютно різною соціальною роллю в суспільному життєдіяльності. К примеру, одни и те же элементы управленческой деятельности формируют автократический, либеральный либо демократически-правовой стили государственного управления. И так по каждой группе элементов. Закономерности, отношения и взаимосвязи организации групп элементов государственного управления, открытые и осмысленные наукой, думается, можно рассматривать в качестве структурных принципов государственного управления.
Данные принципы приобретают свою специфику в каждой из групп элементов, поскольку место и роль этих групп в системе онтологических элементов государственного управления обусловливают их особое построение. Значит, структурные принципы государственного управления можно подразделить на следующие виды: структурно-целевые, отражающие закономерности, отношения и взаимосвязи рационального построения "древа" целей государственного управления; структурно-функциональные, характеризующие закономерности, отношения и взаимосвязи построения функциональной структуры государственного управления; структурно-организационные, связанные с закономерностями, отношениями и взаимосвязями построения организационной структуры государственного управления, и структурно-процессуальные, дающие представление об основных (определяющих) закономерностях, отношениях и взаимосвязях рационального и эффективного ведения управленческой деятельности органов государственной власти и местного самоуправления. О содержании групп структурных принципов будет сказано ниже.
И еще кратко об одном, третьем, основании систематизации принципов государственного управления. Нами рассматривается только общая (методологическая) часть теории государственного управления и в нем – только те принципы, которые имеют типичное значение для государственного управления. Но в различных подсистемах (территориальных, отраслевых, функциональных и т.д.) государственного управления и, особенно, в различных аспектах специализированной государственно-управленческой деятельности могут иметь (и реально имеют) место своеобразные, порой уникальные закономерности, отношения и взаимосвязи организации тех или иных управленческих элементов. Так выделяются, к примеру, принципы государственной службы, принципы работы с персоналом управления, принципы информационного обеспечения государственного управления, принципы технологизации государственного управления, принципы административного процесса и т.д.
Исследование, раскрытие и систематизация таких принципов – дело специального (дифференцированного) научного управленческого знания, как и познание принципов в других видах управления. В то же время весьма важно отслеживать, чтобы специализированные принципы в различных проявлениях государственного управления не противоречили общесистемным и структурным принципам и способствовали укреплению целостности государственного управления.
3. Виды принципов государственного управления
Выделение и гносеологическая характеристика общесистемных принципов государственного управления требуют глубоких и целенаправленных исследований. Поэтому здесь предлагаются лишь авторские размышления на данную тему, которые не претендуют, разумеется, на истину в последней инстанции. Это попытка представить в логической последовательности те закономерности, отношения и взаимосвязи, которые проистекают из зависимостей природы общества и государства и значимы для всего государственного управления. К ним отнесены: объективность, демократизм, правовая упорядоченность, законность, федерализм, разделение власти, публичность.
Принцип объективности государственного управления является исходным и обусловливает необходимость следования во всех управленческих процессах требованиям объективных закономерностей (естественно-природных и общественно-исторических) и реальным возможностям общественных сил. Он выражает зависимость системы государственного управления от:
а) характера, уровня развития и закономерностей общества, прежде всего тех его компонентов, которые выступают управляемыми объектами;
б) общественных целей, поставленных и решаемых в данный исторический отрезок времени;
в) наличных средств и ресурсов, подлежащих вовлечению в управление;
г) внутренних закономерностей функционирования и развития управления как определенного системного общественного явления.
Принцип объективности отражает также широкий круг закономерностей, отношений и взаимосвязей организации, функционирования и развития государственного управления, связанных с преломлением и реализацией в нем целей, объективных условий и субъективного фактора общества. Нарушение этого принципа, вызываемое обычно субъективистскими, волюнтаристскими отклонениями от природных и общественных закономерностей, приводит к большим потерям в жизни общества, направляет его усилия в необоснованную или негативную сторону, тормозит развитие, вызывает неприятие людьми государственно-управляющих воздействий.
В современном государстве основополагающее значение в осуществлении управления с его стороны отводится принципу демократизма государственного управления. Утверждение этого принципа является результатом многовековой борьбы народов за признание их носителями суверенитета и единственным источником власти и, соответственно, за обеспечение прав и свобод каждого человека и гражданина. Принцип демократизма воспроизводит народовластие в государственном управлении. Это – сложный и многогранный принцип, требующий, прежде всего, установления глубоких и постоянных взаимозависимостей между обществом и государством, между всеми компонентами общества и необходимыми им компонентами системы государственного управления. Он менее всего сводится к проведению государственными органами в обществе референдумов или избирательных кампаний, а предполагает пронизывание потребностями, интересами и целями жизнедеятельности людей (своих граждан) всех элементов государственного управления (политики, целей, функций, структуры, процесса, результатов управления и т.д.). К сожалению, нередко демократизм государственного управления иссякает с занятием депутатских мест и государственных должностей. Отсюда "дурной" кругооборот одних и тех же политических проблем. Необходимо подлинное освоение принципа демократизма государственного управления.
Если признавать, что государство служит обществу, а деятельность органов государственной власти и местного самоуправления ориентирована на удовлетворение управленческих потребностей, интересов и целей людей, то нетрудно сделать вывод о том, что все в государственном управлении относится к категории должного и не может не быть надлежаще упорядочено. Сущность правового государства также реализуется в государственном управлении. Есть основание таким образом говорить о принципе правовой упорядоченности государственного управления.
Этот принцип объективно обусловливает необходимость главным образом законодательного определения основных аспектов целей, функций, структур, процесса, самих принципов государственного управления. Причем не просто решения данных вопросов в законах или иных нормативных правовых актах, а именно в правовых законах (здесь нет тавтологии), содержащих в себе идеи справедливости, гуманности, сотрудничества, обеспечения прав, свобод и обязанностей людей. В истории России принцип правовой упорядоченности государственного управления редко воспроизводился: вместо правовой нормы, принятой в демократической правовой процедуре, упор обычно делался на руководящую волю, к тому же харизматически обрамленную, способную якобы решить все проблемы. В результате мы мало продвинулись по пути осознания и использования огромных возможностей права в государственном управлении.
Прилегающим к вышеназванному принципу и в известной мере дополнительным к нему является принцип законности государственного управления. В самом деле, если правовая упорядоченность государственного управления служит важным условием и фактором его рациональности, действенности и эффективности, то она может быть практически осуществлена лишь при установлении в государственном управлении ясного в понимании и последовательного в реализации режима повсеместного и полного исполнения законов и нормативных правовых актов. Без законности нет правового государства: последнее превращается в завлекательный лозунг политической и экономической элиты во время проведения избирательных кампаний.
Принцип законности влечет за собой ряд методологических и практических положений: во-первых, он предполагает, что функционирование и развитие государственного управления имеют прочные правовые основания, определяются законом и состоят в его практической реализации; во-вторых, принцип законности обусловливает актуальность своевременного и правильного правового регулирования изменений в содержании, организационной структуре, элементах деятельности органов государственной власти и местного самоуправления; в-третьих, он требует четкого порядка их нормативной деятельности, особенно принятия и исполнения правовых актов, и, в-четвертых, служит основой для формирования и поддержания сознательной дисциплины в деятельности государственных служащих.
Демократическая, правовая организация государственной власти и государственного управления объективно возможна тогда, когда процессы формирования и закрепления всеобщей воли (соответственно, потребностей, интересов и целей) в законах, исполнения законов и непосредственного управления, контроля за законами и разрешения конфликтов при их применении разделены, разграничены и скоординированы посредством сдержек и противовесов. Этому служит принцип разделения власти в государственном управлении. Иногда данный принцип понимается лишь в сугубо технологическом смысле и сводится как бы к простому разделению деятельности в области государственного управления. Между тем он имеет глубинное социологическое значение, состоящее в обеспечении и гарантированности принадлежности власти народу.
Оценивая двухсотлетнее действие системы разделения власти, американские авторы констатировали: "Несмотря на то, что эта система явилась причиной определенной неэффективности центрального правительства, она была колоссально успешной в достижении цели, поставленной создателями конституции, – избежании тирании". Надо не бояться разделения власти, а проводить его неуклонно сверху и донизу и таким способом, чтобы каждая "ветвь" власти в отдельности и все вместе утверждали в государстве и обществе подлинный демократизм.
Следующий принцип, также связанный с демократической, правовой организацией государственной власти и государственного управления, можно обозначить как принцип федерализма государственного управления. Федеративное устройство государства призвано отражать всю многогранность территориальной, социальной и национальной организации жизнедеятельности общества, дифференцировать и конкретизировать возможности власти применительно к региональной и локальной специфике объективных условий и субъективного фактора, приближать власть и управление к человеку и окружающим его проблемам. Принцип федерализма содержит в себе богатое организационно-регулирующее начало. Использование последнего позволяет проводить децентрализацию и деконцентрацию государственного управления, развивать и укреплять местное самоуправление, вовлекать в управленческие процессы значительное число граждан. Современные технологии различных видов человеческой деятельности, в основе которых лежит инициатива и творчество, также обусловливают необходимость построения власти снизу вверх с акцентом на свободе и ответственности человека.
Федерализм – требование времени и реальный способ успешного решения инновационных задач будущего. Стоит учиться использовать его потенциал.
Среди общесистемных принципов есть основания выделить наконец принцип публичности государственного управления. Он тоже воспроизводит демократическую, правовую (если таковая имеется) государственность и обеспечивает связь государственного управления с обществом, гражданами. Этот принцип напоминает называемый во многих публикациях принцип гласности и учета общественного мнения. Но он шире последнего по охвату отражаемых явлений, ибо включает в себя:
а) доступность государственного управления для граждан, что связано с их правом выбора состава соответствующих органов и участия в их деятельности;
б) открытость (она более емкая, чем гласность) функционирования органов государственной власти и местного самоуправления;
в) общественный контроль, в том числе через средства массовой информации, за основными государственно-управленческими процессами;
г) судебный контроль за соблюдением в процессах государственного управления конституционно закрепленных интересов общества, прав и свобод граждан. Большую и сложную группу составляют структурные принципы, среди которых представляется возможным выделить следующие.
Структурно-целевые принципы государственного управления, связанные с "древом" целей государственного управления, включают в себя принципы:
1) согласованности целей государственного управления по основным параметрам между собой, их непротиворечивость друг другу;
2) взаимодополняемости целей, при которой одна цель способствует другой и ее усиливает;
3) подчинения частных, локальных целей общим (стратегическим) – иерархию целей в "древе" целей государственного управления;
4) превращения результатов реализации одних целей в источник других целей – последовательность в движении по достижению всей совокупности целей, представленных в "древе" целей государственного управления;
5) распределенности целей по функциям государственного управления и управленческим функциям государственных органов – обеспечение перехода "древа" целей государственного управления в функциональную структуру государственного управления.
В числе структурно-функциональных принципов государственного управления, организующих функциональную структуру государственного управления, можно назвать следующие:
1) дифференциации и фиксирования функций путем издания правовых норм – закрепления управленческих функций в компетенции органов государственной власти и местного самоуправления;
2) совместимости, предполагающий совместимость однопорядковых управленческих функций в рамках компетенции одного органа, а также совместимость управленческих функций этого органа с управленческими функциями других органов в рамках их подсистемы или в целом организационной структуры государственного управления;
3) концентрации, обусловливающий необходимость предоставления определенному органу таких управленческих функций и соответствующих ресурсов, чтобы исходящие от него государственно-управляющие воздействия действительно широко и мощно направляли бы, организовывали и регулировали управляемые объекты;
4) комбинирования, направленный на то, чтобы определенная совокупность управленческих функций, исходящая из различных управляющих компонентов, в своей собственной организации не допускала дублирования и параллелизма;
5) достаточного разнообразия, требующий, чтобы управленческие функции (воздействия), приходящиеся на тот или иной компонент системы управления, по количеству и содержанию отвечали различным управленческим потребностям последнего;
6) соответствия управляющих воздействий реальным потребностям и запросам управляемых компонентов и, главным образом, управляемых объектов.
Среди структурно-организационных принципов государственного управления, относящихся к построению организационной структуры государственного управления, выделяются такие:
1) единства системы государственной власти, обеспечивающий целостность, согласованность и действенность государственно-управленческих процессов;
2) территориально-отраслевой, обусловливающий зависимость организационных структур от территории, отрасли производства и обслуживания, сферы общественной жизнедеятельности;
3) многообразия организационных связей, раскрывающих реальные вертикальные и горизонтальные организационные взаимодействия органов государственной власти и местного самоуправления в системе государственного управления;
4) сочетания коллегиальности и единоначалия, вызванный спецификой организационного строения и порядка деятельности отдельных органов государственной власти и местного самоуправления;
5) линейно-функциональный, раскрывающий объем и содержание подчиненности и управленческого взаимодействия в организационной структуре государственного управления.
К структурно-процессуальным принципам, организующим государственно-управленческую деятельность и имеющим широкое применение, относятся принципы:
1) соответствия элементов (методов, форм и стадий) управленческой деятельности органов государственной власти и местного самоуправления их функциям и организации;
2) конкретизации управленческой деятельности и личной ответственности за ее результаты;
3) стимулирования рациональной и эффективной управленческой деятельности.
Висновок
Результаты проведенного исследования позволили сформулировать следующие выводы:
В теории государственного управления существуют три основных подхода к формулированию основных принципов государственного управления: правовой подход; политический подход; менеджеристский (управленческий) подход.
Згідно правовому підходу, ключовими цінностями державного управління є цінності верховенства права, захисту прав громадян. Государственный служащий подчинен не столько своему руководству, сколько требованиям правового государства и Конституции.
Згідно політичному підходу, основним завданням державного управління є максимально краще втілення волі народу. Государственные служащие должны быть политически ответственны (подотчетны), восприимчивы к текущим интересам граждан. Для того, щоб втілити це, іноді пропонується реалізація концепції «представницької бюрократії», в рамках якої органи виконавчої влади повинні бути соціальною моделлю суспільства в мініатюрі. Предполагается, что в этой ситуации облегчится учет ведомствами существующих в обществе интересов, будут снижены возможности для дискриминации отдельных групп.
Згідно менеджерістскому підходу, основними цінностями державного управління повинні бути ефективність, економічність і результативність, що формулюються, по можливості, в квантіфіціруемой (вимірної) формі. Основна проблема, яка ставиться в цьому підході, полягає в тому, як забезпечити потрібний результат з найменшими витратами або, як варіант, як отримати максимальний результат при заданих витратах. Характерным признаком данного подхода является использование понятия «государственный менеджмент» (public management) в качестве синонима понятию «государственное управления».
Общей для всех трех подходов является проблема соответствия действий государственных служащих сформулированным заранее принципам: следования принципу верховенству права (правовой подход); следования воле народа (политический подход); следования цели получения нужного социально-экономического результата (менеджеристский подход).
Принцип – это первоначало, руководящая идея, основное правило поведения. Принципы – это основополагающие идеи, отражающие объективные закономерности развития общества и государство. Существует следующие группы принципов:
1. Политико-организационные (партийное руководство, принцип участия в управлении государством, равноправия национальностей, принцип законности).
2. Организационно-технические (отраслевой, функциональный, территориально-производственный).
3. Определяющие деятельность государственного аппарата (экономические, технические, организационно-правовые, политические).
В научной литературе выделяется множество принципов, общепризнанной классификации не существует.
Список використаних джерел
Антонова Н. Б. Теория и методология государственного управления: курс лекций / Антонова Н.Б., Захарова Л.М., Вечер Л.С. – 3-е изд., доп. – Мн.: Акад. упр. при Президентові Респ. Беларусь, 2005. - 235 с.
Антонова Н. Б. Организационная структура государственного управления: курс лекций / Н.Б. Антонова, Л.М. Захарова, Л.С. Вечер. – Мн.: Акад. упр. при Президентові Респ. Беларусь, 2005. - 231 с.
Вишневский А.Ф. Загальна теорія держави і права. - Мн.: Амалфея, 2002. - 656 с.
Сучасна політична економія: Навч. посібник / Т. І. Адамович, С. А. Бородич, П. С. Лемещенко та ін; За заг. ред. П. С. Лемещенко. – Мн.: Книжный Дом; Мисанта, 2005. - 472 с.
Старцев Я. Ю. Система государственного управления: политический анализ / Учебное пособие. Єкатеринбург, 2001. - 288 с.
Теория государства и права: Учебник для вузов / под ред. Проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М.: Норма, 2003.
Теория государства и права / под общ.ред. А.С. Пиголкина. – М.: ОАО «Издательский Дом «Городец», 2003. - 544 с.
Хропанюк В. Н. Теория государства и права / под ред. Профессора В.Г. Стрекозова. – М.: Издательство «Интерстиль», 2001. - 377 с.