Курсова робота
КРИЗА НАТО
2004
О Г Л А В Л Е Н Н Я:
"1-2" РОЗДІЛ 1.СТРАТЕГІІ кризового реагування НАТО В УМОВАХ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВІДЛИГИ У 1990 - РОКИ .......................... 7
1.1. НАТО: криза інституціональної ідентичності ............................................. ....... 7
1.2.Реалізація концепції цивільно-військової взаємодії ......................... 11
1.3.Новая стратегічна концепція НАТО ............................................ ....................... 13
ГЛАВА 2.Россія І АНТИКРИЗОВА СТРАТЕГІЯ НАТО У СВІТЛІ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ В КОСОВО .................................... .................................................. ................ 16
2.1.Взаімоотношенія Росії і НАТО до загострення кризи в Косово ................. 16
2.2.Возможние шляхи вирішення нової кризи навесні 2004 року .......................... 19
ВИСНОВОК ................................................. .................................................. ....................... 22
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ................................................ .................................................. ..... 24
ВСТУП
Із завершенням «холодної війни» проблеми війни і миру набули нового звучання. Надії на те, що XXI століття буде більш безпечним для людства, ніж XX, поки не виправдовуються. Спостерігається зростання числа неядерних, локальних, міждержавних і внутрішньодержавних конфліктів. В умовах зростання руйнівної сили звичайної зброї, наслідки цих конфліктів стають все більш небезпечними. Зберігаються розбіжності з багатьох питань, у тому числі і належать до сфери воєнної безпеки, між Російською Федерацією та Сполученими Штатами, які залишаються найбільш важливими у військовому сенсі державами сучасного світу. Від того, які підходи до цих проблем візьмуть гору в США, найсильнішою у військовому відношенні державі сучасності, ядрі системи спілок, головним з яких є НАТО, багато в чому залежить майбутній стан системи міжнародних відносин.
Саме на даному етапі світового розвитку закладаються основи стратегії розширюється на Схід блоку НАТО, визначаються контури військово-політичних доктрин і напрямів військового будівництва США на XXI століття. Очевидно, те, як вони будуть сформульовані і реалізовані, вплине на утримання військових доктрин і спрямованість військового будівництва інших країн світу, в тому числі і Російської Федерації.
Починаючи з 1993 р., розширення Північноатлантичного альянсу на схід утворює одну з провідних сюжетних ліній у відносинах між Росією і Заходом, у формуванні російської зовнішньої політики в цілому, в боротьбі ідей і політичних течій з питання про військово-стратегічної орієнтації Росії і в кінцевому рахунку про її цивілізаційної приналежності. При цьому історія дискусій про розширення НАТО свідчить про глибокі відмінності в сприйнятті проблеми російськими і західними спостерігачами.
Нову хвилю інтересу до проблем війни і миру, вже в ламанні до сучасних реальностей, викликали події навколо Югославії, військова операція, проведена НАТО проти Сербії, що послідували за нею зміни у змісті військових доктрин США і НАТО. Так, в 1999 р. багато автори основного видання вітчизняної американістики, журналу «США - Канада: економіка, політика, культура», звернулися до питання про те, як зазначені проблеми розуміються в сучасній Америці. Наприклад, на думку В.А. Кременюк, у міру того, як правляча еліта США зміцнилася в розумінні ролі Сполучених Штатів як єдиної наддержави, стало змінюватися її ставлення до використання військової сили в міжнародних відносинах. Силові акції стали сприйматися не тільки як виправдані, але й доцільні [1]. І.Ю. Жинкіна вважає, що в США постійна готовність до війни розглядається як ключовий фактор, завдяки якому інші складові національної могутності набувають реальну значимість а міжнародних відносинах [2]. Б.М. Занегін вважає, що, перемігши у «холодній війні», США перейшли до політики «ультраколониализма» [3], встановлення контролю над світовими ресурсами.
Російськими фахівцями підготовлений ряд аналітичних матеріалів [4], присвячених різним аспектам політики США у галузі оборони, розвитку і фінансування окремих військових програм, змін у стратегії НАТО у нових політичних умовах. Ці публікації та матеріали становлять значний інтерес для розуміння поглядів правлячих кіл США на роль військової сили в сучасному світі.
Погляди політологів США також зазнали змін. У провідних представників політології США не виникало сумнівів у тому, що військова сила та її використання сумісні з реальностями ядерного століття. Сучасна американська політична думка продовжує спиратися на підходи, розроблені в період «холодної війни» такими аналітиками, як 3. Бжезинський, Г. Кан, Дж. Кеннан, Г. Кіссінджер, Г. Моргентау, У. Ростоу, Р. Страус-Хюпе [5].
Події в Косово в 90-х роках ХХ століття і 17 березня 2004 оголили цілий комплекс проблем, що супроводжують Північноатлантичному альянсу та Організації Об'єднаних Націй протягом останніх 12-13 років, їх нездатність врегулювати гострі етнополітичні конфлікти, застосовуючи застарілі доктрини та технології. Інституційна криза в самих НАТО та ООН не дозволяє цим структурам приймати адекватні та оперативні рішення з питання в Косово. Руйнування міфу про «сербської національної нетерпимості» по відношенню до албанців поставило завдання перегляду підходів не тільки до вирішення косовської кризи, але і всієї подальшої стратегії альянсу з питань врегулювання локальних конфліктів. Косівський криза стала одночасно індикатором і каталізатором кризи НАТО. В одному з нечисленних досліджень з проблем Югославії підкреслюється, що криза, що вибухнула в цій країні і що вилилася в кровопролитну війну на Балканах, став одним з найсерйозніших за значимістю та наслідків подію а політичного життя Європи після закінчення Другої світової війни. Безумовно, розпад СФРЮ знаходився в контексті ще більш великомасштабних змін, що потряс всю Східну Європу на пережитому нами нині історичному етапі [6].
Мета курсової роботи - показати характер кризовий явищ та шляхи їх вирішення в Північноатлантичному альянсі в нових міжнародних умовах на прикладі подій в Косово.

ГЛАВА 1.СТРАТЕГІІ кризового реагування НАТО В УМОВАХ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВІДЛИГИ
У 1990 - РОКИ

1.1. НАТО: криза інституціональної ідентичності

У результаті розпаду Радянського Союзу і наступу слідом за цим міжнародної політичної «відлиги» у 90-ті роки минулого століття перед Північноатлантичним альянсом [7] виникла проблема зовнішньої адаптації до нових міжнародних умов і внутрішньої структурної перебудови. У роки «холодної війни» НАТО, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН та статті 5 власного Статуту, являла собою регіональний пакт, метою якого було забезпечення «колективної оборони» його членів. Однак після зникнення півстолітнього супротивника - СРСР і ОВД - необхідність збереження НАТО в тому вигляді, в якому вона проіснувала всі післявоєнні роки, так само, як необхідність існування широкомасштабного американської військової присутності в Європі і центральній ролі альянсу в системі трансатлантичної і західноєвропейської безпеки, вперше була поставлена ​​під сумнів, принаймні, теоретично. Таким чином, на початку 1990-х років НАТО зіткнулася з неминучим кризою власної інституційної ідентичності.
Найважливішим чинником перегляду стратегічних пріоритетів НАТО стала зміна характеру основних загроз міжнародній безпеці. Незважаючи на те, що глобальне протистояння наддержав пішло в минуле, ступінь конфліктності і політико-військової нестабільності в Європі і світі не стільки зменшилася, скільки набула якісно нового змісту. На перший план вийшли проблеми регулювання численних осередків регіональної напруженості, яка не тільки перетворилося на одне з ключових напрямків світової політики, а й набув різко воєнізований характер - все більш очевидним стало переважання так званого силового умиротворення над «традиційним миротворчістю» часів «холодної війни».
Центр регіонального збройного протистояння змістився в бік більш обмежених за масштабом і географічним параметрами зіткнень. Серія серйозних провалів 1993-1994 рр.. в галузі регулювання локально-регіональних конфліктів не тільки в країнах «третього світу» (крах багатонаціональної операції в Сомалі, кровопролитні міжплемінні сутички в Бурунді та Заїрі, загострення ситуації в Афганістані і Анголі та ін), але і в центрі Європи (на території колишньої Югославії), свідчила про те, що «традиційне миротворчість», яка домінувала у таких міжнародних організаціях, як ООН, більше не спрацьовує. У цих умовах основне навантаження з реагування на «нові виклики» міжнародної безпеки лягла на США як на єдину світову наддержаву. Однак на перехідному етапі в розвитку міжнародних відносин, що характеризується не абсолютною, а відносною, чи «пом'якшеної», однополярність [8], одноосібне тягар відповідальності за підтримання глобальної безпеки виявилося непосильним навіть для США, що зробило завдання зміцнення союзницьких відносин з європейськими партнерами по НАТО - основним американським зовнішньополітичним пріоритетом. Військово-політичні структури НАТО підключилися до пошуку адекватної відповіді на «нові виклики» європейської безпеки в рамках розробки і проведення в життя нової антикризової стратегії альянсу.
Антикризова стратегія НАТО стала одним з основних напрямів внутрішньої трансформації альянсу і розроблялася вона в тісному взаємозв'язку зі стратегією його розширення (зовнішньої адаптацією). Необхідно було вирішити проблему участі об'єднаних збройних сил НАТО у військових операціях, які, по-перше, не були б прямо пов'язані із забезпеченням оборони держав - членів альянсу, а по-друге, проходили б за межами його територіальної «зони відповідальності». Таким чином, перегляду підлягали як стратегічні функції альянсу, так і його географічна орієнтація.
Першим кроком до вирішення завдання перетворення НАТО з оборонного союзу в організацію, яка націлена на забезпечення «колективної безпеки» її членів, повинна була стати схвалена в листопаді 1991 р. Стратегічна концепція альянсу. Її ще відрізняв оптимізм з приводу збільшених «можливостей успішного розв'язання криз на ранніх стадіях» [9] і потенціалу для розвитку пан'європейського діалогу та співпраці у цій області, а також визнання провідної ролі НБСЄ у регулюванні конфліктів у Європі (за можливої ​​участі ЄС, ЗЄС і ООН) [10]. Тим не менш, у цьому документі була висловлена ​​стурбованість з приводу непередбачуваності нових загроз європейській безпеці і припущення про те, що для вирішення подібних проблем може знадобитися військова міць альянсу [11].
У міру того, як дедалі очевиднішою ставала нездатність «блакитних касок» ООН, дислокованих у Боснії і Хорватії, виконувати покладені на них Радою Безпеки ООН завдання, сили і ресурси НАТО стали все більш широко залучатися до підтримки сил ООН з охорони порядку на території Боснії і Герцеговини. З середини 1993 р. сили НАТО вже не тільки блокували Союзну Республіку Югославію (СРЮ) з моря, але і здійснювали контроль за дотриманням зони, закритої для польотів авіації конфліктуючих сторін, займалися кризовим плануванням, захистом «блакитних касок» ООН, спостереженням за пересуваннями сторін і здачею важких озброєнь, а також створенням «зон безпеки» [12].
На тлі практичної участі НАТО в регулюванні конфліктів на території колишньої Югославії щодо провідної участі США робилися спроби сформулювати специфічну «миротворчу» доктрину альянсу. Вже в першому документі, прийнятому в зв'язку з цим Військовим комітетом НАТО в серпні 1993 р., знайшов відображення американський тезу про відсутність принципової різниці між «підтриманням миру» і «силовим умиротворенням» [13].
У середині 1990-х років все ясніше стали виявлятися політико-теоретичні розбіжності між США і їхніми європейськими партнерами, перш за все Францією, а також між самими європейськими країнами - членами НАТО з цілого комплексу питань, пов'язаних з миротворчою діяльністю [14]. Однак, навіть з поступовим зближенням підходів США та їх основних союзників по НАТО в цій сфері, у альянсу так і не з'явилося офіційної миротворчої доктрини.
Практичне розв'язання пов'язаних з цим проблем в рамках Північноатлантичного альянсу повинна була забезпечити концепція «багатонаціональних оперативних сил» (МОС) [15], вперше запропонована на розгляд Ради міністрів НАТО міністром оборони США Л. Еспіно в Травемюнде (жовтень 1993 р.) і схвалена на Брюссельської зустрічі глав держав і урядів альянсу в січні 1994 р. [16]
Основна ідея полягала в тому, щоб, не змінюючи пріоритетної орієнтації НАТО на забезпечення «колективної оборони» (Стаття 5), зробити інтегровану військову структуру альянсу достатньо гнучкою для виконання та інших місій - насамперед у рамках «кризового реагування».
Основою функціонування МОС в рамках інтегрованої військової структури НАТО стала нова система командування, побудована на принципі «виділення, але не відділення». Цей принцип передбачав виділення зі складу регіональних командувань НАТО частини персоналу, який при необхідності міг би бути використаний для організації оперативного штабу, відповідального за проведення будь-якої конкретної операції, а потім посилено відповідними модулями. Завдання створення МОС носила комплексний, багатофункціональний характер і зачіпала саму суть трансатлантичної зв'язки в нових міжнародних умовах. У більш широкому плані концепція була націлена на те, щоб, не вносячи змін в текст Північноатлантичного Договору 1949 р., вирішити проблему використання збройних сил альянсу в місіях, що виходять за рамки суто оборонних операцій і здійснюються за межами території держав - членів НАТО, спільно і навіть під командуванням ЗЄС та / або за участю держав, які не є членами НАТО (подібно операції СВС НАТО у Боснії).

1.2.Реалізація концепції цивільно-військової взаємодії

Найважливішим нововведенням 1990-х років в області кризового реагування НАТО стало введення в теорію і практику альянсу американської концепції цивільно-військової взаємодії (Civil-Military Cooperation - CIMIC), вперше випробуваної НАТО в Боснії. Ідея полягала в тому, щоб одному з модулів / компонувальних блоків у стрункій системі МОС надати виключно функції взаємодії з «цивільними» організаціями в галузі реалізації цивільних (невійськових) аспектів мирної угоди. «Центр цивільно-військового співробітництва» (ЦГВС), повинен був зайнятися наданням найрізноманітнішої підтримки (інформаційної, технічної, координаційної і т. д.) різним міждержавним і неурядовим організаціям, які займаються проблемами біженців, гуманітарною допомогою, відновленням місцевих адміністративних органів, зруйнованої економіки і т. п. (на момент початку розгортання СВС НАТО в Боснії діяло 530 таких організацій) [17].
Тут важливо підкреслити, що вся концепція цивільно-військової взаємодії НАТО була підпорядкована передусім військовим завданням альянсу: у робочих документах НАТО «цивільно-військове співробітництво» визначається як «військова операція, основним завданням якої є підтримка цивільної влади, населення, міжнародних та урядових організацій , яка буде сприяти виконанню військової завдання »[18].
Заходи щодо відпрацювання засобів і методів "кризового реагування" стали невід'ємною частиною і інших ініціатив, зроблених в рамках трансформації альянсу, зокрема, програми «Партнерство заради миру». Основний сенс ПЗМ полягав у тому, щоб пом'якшити гостроту суперечностей, пов'язаних з розширенням НАТО на схід, а також забезпечити ефективну підготовку і реформування збройних сил країн - кандидатів у члени НАТО з метою досягнення їх взаємодоповнюваності з силами альянсу. Практичний досвід співпраці з партнерами НАТО по лінії ПЗМ служить ще одним свідченням на користь нового підходу до проблеми використання ресурсів НАТО, на вирішення якої якраз і була націлена програма МОС.

1.3.Новая стратегічна концепція НАТО

Сукупність вищевикладених концептуальних розробок і оперативно-тактичних нововведень склала основу сучасної антикризової стратегії НАТО, яка продовжує динамічно розвиватися. Її нинішній стан зафіксоване в новій Стратегічній концепції НАТО, прийнятій на саміті альянсу в березні 1999 р. Не дивлячись на те, що характер і географічні параметри «нових викликів» безпеки альянсу визначені досить умовно (мова йде про «нестабільності в євроатлантичному регіоні та навколо нього, а також можливих регіональних кризах на периферії альянсу »), вони стоять на першому місці в числі найбільш ймовірних загроз, випереджаючи небезпеки, що виходять від ядерних держав, пов'язані з поширенням зброї масового знищення і т. д. Більше того, вперше названі джерела і причини локальної або регіональної нестабільності в євро-атлантичному регіоні та на його периферії, причому, поряд з «етнічними та релігійними чварами, територіальними суперечками» і т. п., у якості таких вказані «розпад держав» і «провал реформаторських зусиль» [19].

У новій Стратегічній концепції особливо чітко проглядаються стоять перед альянсом проблеми в області парирування загроз, пов'язаних з локально-регіональними етнополітичними конфліктами. Так, у стратегічних документах НАТО явно недооцінюється специфіка операцій невійськового типу, що є основою «кризового реагування». Згідно Стратегічної концепції НАТО, для успішного запобігання конфліктів і реагування на кризи потрібні в основному ті ж військово-політичні ресурси і можливості (єдина структура командування і військова інфраструктура, багатонаціональний характер військової підготовки, ретельне попереднє планування), що і для забезпечення «колективної оборони» [20]. Автори концепції взагалі відмовляються класифікувати наявні в розпорядженні альянсу сили у відповідності з поставленими перед ними завданнями (колективна оборона, з одного боку, або антикризові і миротворчі операції, з іншого), підрозділяючи формування НАТО лише в залежності від ступеня їх боєготовності та мобільності. Це повністю відповідає взятим альянсом курсом на заперечення принципової відмінності між повномасштабними військовими діями і «операціями невійськового типу» і на об'єднання «солдата і миротворця в одній особі» (найбільш яскравим вираженням цього курсу є концепція МОС).
При всіх перевагах такого підходу, він практично нічого не дає з точки зору вироблення стратегії реагування на невійськові виклики безпеки, створювані сучасними локально-регіональними конфліктами, і мало сприяє збільшенню ефективності антикризових операцій НАТО.
Очевидно, що в рамках інтегрованої військової структури НАТО існують певні структурні (інституційні) обмеження для якісного прориву у цій області. З активізацією і навіть рутинізацією використання НАТО як інструмент силового умиротворення в Європі неминуче зростає тенденція до прийняття на себе альянсом верховної відповідальності за весь процес мирного врегулювання, включаючи його громадянські аспекти. Це відбувається де-факто під час втручання НАТО в Боснії і Косово.
Військово-політичний блок НАТО за визначенням не пристосований і в принципі не здатний забезпечити весь комплекс заходів, пов'язаних з реалізацією мирного врегулювання. Більш того, в окремих випадках втручання НАТО в найгостріші етнополітичні суперечності, в тому числі на ранній стадії, справляє дестабілізуючий вплив і скоріше служить засобом загострення конфліктів, ніж сприяє їх врегулювання (найяскравіший приклад тому - Косовська криза 1998-1999 рр.. І 17 березня 2004 року).
У цьому сенсі фундаментальна для альянсу проблема полягає в спробі протистояти загрозам, пов'язаним з найскладнішими етнополітичними конфліктами, врегулювання яких вимагає міжнародного втручання на довготривалій або постійній основі, методами «кризового реагування» (використання яких неминуче характеризується крайньою заполітизованістю, непропорційно високою роллю засобів масової інформації, і т. п.).

ГЛАВА 2.Россія І АНТИКРИЗОВА СТРАТЕГІЯ НАТО У СВІТЛІ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ В КОСОВО

2.1.Взаімоотношенія Росії і НАТО до загострення кризи в Косово

«Фактор НАТО» став основною проблемою у взаєминах Росії з Заходом у сфері європейської безпеки з початком дебатів про розширення альянсу на схід, в ході яких керівництво Росії неодноразово отримувало від представників альянсу запевнення в тому, що після закінчення «холодної війни» він являє собою чисто оборонний союз, який не має ні намірів, ні політичної волі вести наступальні військові операції. У самій Росії низкою експертів протягом більшої частини 1990-х років висловлювалася думка про «позитивному» характері процесу внутрішньої трансформації НАТО (у бік додання блоку політико-військового, а не військово-політичного характеру) на противагу «негативного», з російської точки зору , процесу розширення НАТО на схід.
Незабаром стало очевидно, що ідея побудови пан'європейської системи безпеки нереалістична, а інтереси Росії, не залученої до жодної з двох основних європейських організацій (НАТО і ЄС), при вирішенні питань європейської безпеки або враховуються в мінімальному ступені, або не враховуються зовсім, спрямованість як зовнішньої, так і внутрішньої трансформації Північноатлантичного альянсу не могла не набувати загрозливого характеру для Росії.
Досить успішне оперативну взаємодію Росії і НАТО в рамках операції Сил з виконання угод / Стабілізаційних сил НАТО в Боснії дало підстави деяким оглядачам зробити висновок про «можливість проведення більш масштабних спільних операцій» [21]. Дійсно, перший експеримент за участю російських формувань у «миротворчої» операції НАТО в Боснії, схвалений декларацією Ради Федерації від 5 січня і оформлений Указом Президента РФ від 14 лютого 1996 р., зіграв важливу роль у подальшому розвитку відносин Росії та НАТО.
Основою для прийняття рішення про приєднання Росії до операції НАТО в Боснії стали побоювання тодішнього російського керівництва з приводу того, що відсутність Росії на Балканах в умовах виходу звідти ООН остаточно зміцнять позиції НАТО в регіоні та в Європі в цілому. Не можна скидати з рахунків і прагнення певної частини російської політичної та військової еліти вдихнути в такий спосіб життя в «Партнерство заради миру» та подати співпраця з НАТО у Боснії в якості останнього рубежу проти експансії альянсу на схід [22]. Проте час показав, що ці розрахунки були помилковими, а надії не виправдалися.
Одна з проблем співпраці Росії і НАТО в регіоні полягала у налагодженні взаємодії в області «кризового реагування» та миротворчої діяльності, що ставило на перше місце проблему командування російським контингентом. У разі гострих політичних розбіжностей між Росією і країнами НАТО питання про забезпечення єдності військового командування в рамках операції і про політичний контроль над російським контингентом залишався відкритим. В умовах, коли Росія не мала жодного права голосу щодо військових рішень НАТО (у тому числі в області «кризового реагування»), а лише інформували про них, і то нерегулярно і не в обов'язковому порядку, єдиним реальним способом чинити опір не влаштовувало Москву рішенням або дій альянсу в Боснії залишався виведення російського контингенту з підпорядкування НАТО.
27 травня 1997 в Парижі Росія підписала з альянсом Основоположний акт про взаємовідносини, співробітництво і безпеку з метою обмежити збиток від першої хвилі розширення НАТО. Однак час, що минув після підписання Основоположного акту і до тимчасового розриву відносин Росії з цією організацією у зв'язку з подіями на Балканах весни-літа 1999 р. показало, що розрахунки експертів не виправдалися.
Військова операція НАТО проти Югославії стала кращим підтвердженням того мінімального значення, яке надавалося в НАТО Основоположному акту: сам факт бомбардувань порушив ряд базових принципів взаємовідносин альянсу з Росією, закладених в Акті - таких, як «відмову від застосування сили або загрози силою один проти одного або проти будь-якого іншого держави, її суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності ... »і« запобігання конфліктів і врегулювання суперечок мирними засобами ... »[23].
Важливо підкреслити, що хоча напад на СРЮ стало свого роду «моментом істини» для взаємин Росії і НАТО, криза була багато в чому підготовлений всім попереднім ходом їх розвитку.
З початком агресії НАТО проти Югославії Росія, і яка раніше виступала за вирішення косовської проблеми мирними засобами в рамках ООН і / або ОБСЄ, виявилася єдиною з великих європейських держав, безпосередньо не залученою у військові дії, що зробило її основним кандидатом на роль посередника між воюючими сторонами . Помітну роль у зупинці військових дій на Балканах відіграла «човникова дипломатія» спеціального представника президента РФ з Балкан, екс-прем'єра Віктора Черномирдіна. Саме ініціатива Кремля у напрямку до Белграда міжнародної делегації у складі представників Росії (В. Черномирдіна) та ЄС (президента Фінляндії М. Ахтісаарі) для переговорів з югославським президентом С. Мілошевичем, підтримана керівництвом США, а потім і лідерами «Великої сімки» (так званий боннський мирний план), послужила відправною точкою для тимчасового (як показали подальші події) врегулювання кризи.
В умовах розриву відносин з НАТО рішення про участь російського миротворчого контингенту в операції НАТО в рамках міжнародної присутності з безпеки в Косово (КФОР) викликало далеко не однозначну реакцію як в російському суспільстві, так і серед фахівців, що висували три основні контраргументи.
1) Відсутність ясності в питанні про те, наскільки така участь відповідає інтересам національної безпеки Росії.
2) Відсутність окремого російського сектора в Косово.
3) Складнощі з фінансуванням російського контингенту в Косово.
Лише до осені 1999 р. відносини Росії з НАТО повернулися на рівень, що передував висновку Основоположного акту між ними, коли фактичний бойкот Росією ПЗМ супроводжувався її практичною участю в СВС НАТО в Боснії.
Проте розбіжності між Росією і НАТО зберігаються, напруженість у Косово не спадає. Росія як і раніше має в своєму розпорядженні дуже обмеженими можливостями впливати на ситуацію в Косово.

2.2.Возможние шляхи вирішення нової кризи навесні 2004 року

Росія поки не змогла використати в своїх інтересах політичні переваги, якими вона володіла як країна, не залучена до Косовська криза, але все ж отримала можливість грати певну роль в захисті інтересів неалбанського населення і служити перешкодою для здобуття краєм незалежності. Крім того, в середині 1999 р. участь у КФОР виявилося єдиним приводом, який російське керівництво могло б використовувати для виправдання навіть обмеженого поновлення контактів з НАТО.
Як показав досвід співпраці Росії і НАТО, реальна взаємодія військових формувань у польових умовах багато чого розставляє по своїх місцях. У цьому сенсі у вирішенні нинішньої кризи багато що залежить від поведінки НАТО в Косово. Деяка надія полягає в уже має місце поступове «прозріння» НАТО щодо місцевих реалій, характеру та цілей албанських екстремістських воєнізованих угруповань, які дедалі сильніше демонструють небажання лідерів албанських сепаратистів йти на компроміси і прагнути вирішити наявні протиріччя мирним шляхом. Однією з точок дотику і співпраці між Росією і НАТО стає забезпечення безпеки неалбанського населення краю.
Як повідомили інформаційні агентства, міжнародні сили для Косово (КФОР), налічують сьогодні 18 тис. військовослужбовців з 37 країн, але вони з ситуацією не впоралися. Їм на підмогу спішно вислано підкріплення - це тисяча чоловік з підрозділів НАТО, ще сотня американо-італійських «блакитних касок» Сил по стабілізації Боснії (СФОР) і 750 військовослужбовців з Великобританії [24].
Представники НАТО ухилилися від коментування подій в Косово, відіславши до заяви генерального секретаря Альянсу Яапа де Хооп Схеффера. Він засудив спалах міжетнічного насильства, зажадав припинити ескалацію конфлікту і вислав підмогу КФОР. Віддати під суд винних закликав Верховний представник Євросоюзу із зовнішньої політики і політики безпеки Хав'єр Солана.
Косівський політик албанець Ібрагім Ругова вчора бачить ключ вирішення проблеми в незалежності Косово. Відомо, що албано-сербські розбіжності в цьому питанні спровокували міжетнічні зіткнення в Косово з обох сторін у 90-ті й призвели до бомбардувань Югославії НАТО в 1999 році з подальшим перетворенням краю в фактичний протекторат ООН у тому ж 1999 році. Зараз статус Косово регламентується резолюцією ООН 1244.
Сербські ЗМІ вважають те, що відбувається «етнічним чищенням»: зараз в краї 2 млн. албанців і близько 100 тис. сербів та інших нацменшин, відтік яких після цих подій неминучий.
Таким чином, під прикриттям НАТО фактично відбулося насильницьке витіснення сербів з Косово. При цьому на сьогоднішній день план врегулювання конфлікту відсутня.
З урахуванням того, що НАТО і ООН виявилися безсилі вплинути на кризу, в даній ситуації саме Росія може зіграти дуже істотну роль у врегулюванні косовського конфлікту, захищаючи інтереси неалбанського населення і запропонувавши своє бачення проблеми.
Так чи інакше, Косовська криза на деякий час охолодить запал НАТО щодо подальших операцій поза зоною відповідальності блоку, а також частково - щодо нових хвиль розширення. Це дає Росії деяку паузу для осмислення всього, що відбувається. Хоча Росія - поки що єдина країна, яка вже зробила ряд практичних заходів з надання гуманітарної допомоги сербському населенню краю.
Між тим, події в Косово навесні 2004 року дали нове підгрунтя для дискусій про реальність виникнення «загрози балканського типу» для самої Росії, про те, що означає така загроза стосовно РФ і який її характер. Однак як у концепції національної безпеки, так і у військовій доктрині Росії, що відображають зрослу ймовірність конфлікту з НАТО, відсутнє визначення форми такого конфлікту.

ВИСНОВОК

Таким чином, антикризова стратегія НАТО не зводиться тільки до операцій з підтримки миру. Вона передбачає миротворчість лише на посткризовому етапі, тоді як об'єктом, а іноді і частиною власне «антикризових» дій є збройний конфлікт, на рубежі століть переважно носить характер інтернаціоналізувати громадянської війни усередненої (низько-середньої) інтенсивності. Виходячи з цього, зрозуміло, що співпраця з НАТО можливий для Росії лише на рівні операцій з підтримання миру. У цьому сенсі події на Балканах весни-літа 1999 р. і весни 2004 року суттєво прояснили картину.
Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів, що Росія, принаймні, у середньостроковій перспективі, буде змушена стикатися з кризами та конфліктами, у тому числі збройними, на своїй периферії. У цих умовах роль зовнішніх сил та факторів набуває особливого значення, а розширення сфери впливу такого потужного військово-політичного блоку, як НАТО, на регіони, які мають для Росії важливий стратегічний інтерес - насамперед на країни СНД - розглядається як загроза російській безпеці, з огляду на загальну націленість Північноатлантичного альянсу на військово-силове вирішення проблем забезпечення стабільності в євроатлантичному регіоні і на його периферії.
У цих умовах антикризова стратегія та операції НАТО, їх характер і спрямованість набувають критичне значення як з точки зору взаємин Росії з альянсом, так і в світі більш широких інтересів забезпечення безпеки РФ.
У цілому, косовський криза показала, що, незважаючи на свою очевидну економічну і відносну військово-політичну слабкість, Росія ще має суттєве значення як фактор світової і особливо європейської безпеки і стабільності і за певних умов здатна не лише бути вельми корисною Заходу у вирішенні його власних стратегічних завдань, а й слугувати серйозною перешкодою в їх здійсненні - в тому числі і перш за все у сфері «кризового реагування» - і, що ще важливіше, «конструктивно балансувати» неадекватні або відверто агресивні дії НАТО в Європі. Таким чином, особлива роль Росії у припиненні війни НАТО проти Югославії продемонструвала не тільки потенційні небезпеки, але й переваги, які, з точки зору забезпечення безпеки в Європі, дає присутність на континенті досить потужною у військово-політичному відношенні держави, що не є при цьому членом НАТО.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бжезинський 3. Велика шахівниця. М., 1998.
2. Багатур А.Д. Плюралістична однополярність і інтереси Росії / / Вільна думка. - 1996. - # 2. - С. 25-36.
3. Жинкіна І.Ю. «Національна міць» держави як інструмент американської дипломатії США / / Канада, економіка, політика, культура, N 9,1999, з 83.
4. Занегін Б.М. США в регіональних конфліктах: малі війни і велика політика. США / / Канада: економіка, полшіка, культура. N 8,1999.
5. Іванов Ю.О., Почуева Т.Ю. Адміністрація Клінтона, Конгрес США і зовнішня політика. Інформаційно-аналітичний матеріал, М., 1999.
6. Клименко З.В. Криза і розпад Югославської Федерації / / Автореферат дис ... канд.політ.наук .- М., 1999.
7. Кременюк В.А США і навколишній світ: рівняння з багатьма невідомими США / / Канада, економіка, політика, культура, N 1,1999.
8. Лабецька Є. Косівський бікфордів шнур / / Час новин № 46 19 березня 2004
9. Основоположний акт про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між Організацією Північноатлантичного Договору та Російською Федерацією. / / Російська газета - 1997. - 28 травня. - Розділ I. «Принципи».
10. Росія буде брати участь у миротворчій операції в Боснії ... / / Червона зірка. - 1995. - 30 листопада.
11. Смирнов Н.Є. Нова стратегічна концепція НАТО і місце в ній країн-партнерів. Інформаційно-аналітичний матеріал, М., 1999 і ін
12. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій? / / Поліс, 1994, N 1.
13. Aspin L. New NATO, New Europe / / NATO Review. - 1994. - Febr. - Vol. 42. - # 1.
14. Brzezinski Z. Alternative to Partition. For a Broader Conception of America's Role in Europe. New York, 1965.
15. Brzezinsky Z. Between Two Ages. America's Role in the Technetronic Era. New York, 1970.
16. Brzezinski Z. Game Plan: How to Conduct the US - Soviet Contest. Boston-New York, 1986.
17. Christman DW NATO's Military Future / / Joint Forces Quarterly. - 1996. - Spring. - P. 78.
18. Declaration of Heads of State and Government Participating in the Meeting of the North Atlantic Council held at NATO HQs. 10-11 Jan. 1994 / / NATO Review. - 1994. - Febr. - Vol. 42. - # 1.
19. Dobbie Ch. A Concept for Post-Cold War Peacekeeping / / Survival. - 1994. - Autumn. - Vol. 36. - # 3.
20. Kahn H. Thinking about the Unthinkable. L., 1962.
21. Kahn H. On Escalation, Metaphors and Scenarios. NY 1965.
22. Kennan G. On Dealing with the Communist World. New York, 1964.
23. Kennan GF The Nuclear Delusion. Soviet-American Relations in the Atomic Age. London, 1984.
24. Leurdijk D. The United Nations and NATO in Former Yugoslavia / / Atlantishe Perspectief. The Hague. Special Issue. - 1994 .- Vol. 18. - # 6.
25. Morgenthau H. Politics Among Nations. NY, 1948.
26. Morgenthau HI A New Foreign Policy for the United States, NY, 1969.
27. NATO Press Communique M-1 (94) 3.
28. NATO Civil-Military Coordination (CIMIC) Doctrine AJP-09 [draft].
29. Phillips WR Civil-Military Cooperation: Vital to Peace Implementation in Bosnia / / NATO Review. - 1998. -Spring. - Vol. 46. - # 1.
30. Rostow W. The United States in the World Arena. New York, 1960.
31. Strausz-Hupe R. Geopolitics: the Struggle for Space and Power. NY, 1972.
32. The Alliance's New Strategic Concept. Agreed by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Rome on Nov. 7-8, 1991 р. / / NATO Review .- 1991. - Dec. - Vol. 39. - # 6.
33. The Clinton Administration's Policy on Reforming Multinational Peace Operations. Executive Summary of the Presidential Decision Directive 25. - Wash., 1994. - P. 1.
34. The Alliance's Strategic Concept. Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Washington DC on 23d and 24th April 1999. Press Release NAC-S (99) 65. - 1999. - 24 Apr. - Par. 20.