ЗМІСТ
  ВСТУП
I. ІСТОРІЯ І освіти етносу
1.1. Від неоліту до Золотій орді
1.2. Племена і роду. Шежіре Молодшого жуза
II. КУЛЬТУРА АСТРАХАНСЬКИЙ Казахи
2.1. Особливості казахської культури
2.2. Сучасний розвиток і проблеми збереження казахської культури 17
2.3. Перспективи розвитку казахської культури
ВИСНОВОК 24
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 25
ДОДАТКИ

ВСТУП

Метою даної курсової роботи є систематизація, накопичення і закріплення знань про проблеми збереження та розвитку казахської культури в Астраханській області.
Актуальність обраної мною теми роботи безперечна. У сучасних умовах необхідність вивчення рідної культури стає все більш нагальною проблемою для етносу.
Для реалізації вищезазначеної мети в курсовій роботі необхідно розглянути наступні питання:
- Розглянути історію та освіта етносу;
- Вивчити особливості казахської культури;
- Проаналізувати сучасний розвиток казахської культури, а також проблеми збереження казахської культури в сучасних умовах;
- Вивчити перспективи розвитку казахської культури Астраханської області.
У казахського народу своя самобутня культура. На її формування впливала в різні роки матеріально-духовне життя, яку вели казахи. Обряди, звичаї, традиції астраханських казахів ті ж, що і жителів Західного Казахстану. Хоча спільне проживання людей багатьох національностей призвело до взаємопроникнення культурних традицій. Вони відображають особливості життя народу, культури попередніх поколінь степових скотарів. Господарський уклад, їжа, одяг були найбільш пристосовані до тих умов, в яких вони проживали.

I. ІСТОРІЯ І освіти етносу

1.1. Від неоліту до Золотій орді

Казахи мають тривалу і складну етнічну історію. Стародавні корені матеріальної культури і антропологічного типу казахів простежуються у племен епохи неоліту. Сліди стоянок знайдені при археологічних розкопках у долині річки Бухтарми на сході Казахстану. (Додаток 1).
У цей час вже з'являються скотарство і землеробство, люди вигадують лук і стріли, набагато полегшили полювання на диких тварин.
В епоху бронзи населення Казахстану займалося не тільки скотарством, але і видобутком руди і плавкою металу. В кінці бронзового століття в першому тисячолітті до н.е., найдавніше населення Казахстану вже переходить до кочового скотарства. Про це свідчать кам'яні фігурки тварин - койтастар - знайдені в різних областях республіки. (Додаток 2).
У число предків казахів входили племена саків - массагетов, Огуз, аланів, сарматів, кипчаків, що мешкали на території сучасного Казахстану та Середньої Азії.
У III столітті до н.е. - II столітті н.е. на півдні Казахстану виникло державне утворення Уйсун, на південному заході жили племена, що входили в державу Кангли. У перших століттях н.е. на захід від Аральського моря жили сармати, також зробили вплив на етногенез казахів. У VI-VII століттях племена, що населяли південно-східну частину Казахстану перебували під владою Тюркського каганату.
В цей же час на території Казахстану оселилися племена, які прийшли зі сходу (тюргеші, теле, Карлуков та ін.) Надалі в різних районах Казахстану з'явилися короткочасні об'єднання ранньофеодального типу, в які входили місцеві кочові, а почасти й осілі тюркомовні племена.
Етнічному згуртуванню місцевих племен сприяло виникнення держави Караханідов в X-XIII століттях. На початку XII століття територія Казахстану піддалася вторгненню кидання (каракітаев). Вони змішалися згодом з корінних тюркомовних населенням. На початку XIII століття з території Монголії та Алтаю проникли залишки тюркомовних племен Найманов і керей (кереитов), розгромлених полчищами Чінгісхана [1].
Вже в ті далекі часи по південній частині Казахстану проходив важливий караванний торговий шлях, що поєднав Середню Азію і через неї Візантію з Китаєм. В історії він відомий під назвою «великого шовкового шляху», тому що тут одним з головних предметів торгівлі були вищі сорти шовкової тканини. Не менш важливе значення придбали та інші дороги, на шляхах яких стали з'являтися торгово-ремісничі міста, караван-сараї та інші поселення.
Магістраль «шовкового шляху» пролягла через Хозарський каганат. Перше феодальне держава Південно-Східної Європи, центром якого було місто Ітіль.
«Ітіль був великим містом, в якому дерев'яні будинки стояли поруч з повстяними юртами і глинобитними будівлями.
У Хазарії мирно уживалися різні релігії. У Итиле мечеть з мінаретом височіли над царським палацом, у місті були як мечеті зі школами для навчання Корану, так і християнські церкви, і єврейські синагоги. Судочинство в країні велося за язичницьким, християнського, іудейського і мусульманського законам ». [2]
Проте ні Хазарському каганату, ні землеробських районах Казахстану не судилося довго рости і розвиватися.
У сорокових роках XIII століття в результаті завоювань монгольських полчищ, очолюваних ханом Батиєм, онуком Чингісхана, Казахстан, як і Середня Азія був включений до складу величезної імперії, відомої в російському літописі під назвою Золотої Орди, з центром у Нижньому Поволжі. Поволжі мало багато переваг: тут проходив «шовковий шлях», звідси було ближче до інших монгольським державам, а саме головне, що тут легко поєднувалася осіле і кочове господарства.
Основним населенням міст і степів залишалися половці (кипчаки). Половецький мова звучала не тільки в побуті, але і при дворі ханів. Незважаючи на це монгольські хани не допускали кінчаков-половців до управління державою, вважаючи їх підкореним залежним населенням.
На території сучасного села селітрених Харабалінський району, в ста кілометрах на північ від Астрахані залишилися сліди столиці Золотої Орди - міста Сарай Бату. (Додаток 3).
«Перша письмова згадка про місто відноситься до 1254 році, коли його відвідав посол французького короля Людовика IX Гільйом Рубрук. У 1333 році в місті побував арабський мандрівник Ібн-Батута. Він застав величезних розмірів місто з широкими вулицями, населений різними народами: монголами, асами, кипчаками, черкесами, росіянами і візантійцями. Місто вважалося великим торговим і ремісничим центром. Палаци і громадські будівлі будувалися з обпаленої цегли, будинки рядових жителів - із сирцю і дерева »[3].
Тим не менш Золота Орда було неміцним державою. Її послаблювали міжусобиці феодалів і визвольна боротьба підкорених народів. У результаті вона незабаром розпалася на окремі племінні союзи.
Важливо відзначити, що монгольське панування надовго, принаймні на два століття, затримало економічний і культурний розвиток Казахстану, загальмувавши освіта казахської народності.
Отже, після розпаду Золотої Орди в середині XV століття виникли два феодальних володіння. Найбільш великими з них були нагайськую Орда, яка зайняла степу в межиріччі Уралу і Волги, і Узбецьке ханство, землі якого сягали від низин Сирдар'ї і до Іртиша. Населення цих ханств було тюркомовним.
У другій половині XV століття утворилися перші казахські ханства, а на початку XVI століття завершилося формування казахської народності, що почалося ще задовго до монгольської навали і тривало багато століть.
У середині XVI століття після розпаду нагайськую Орди до складу казахської народності влилася значна частина ногайців, прікочевалі через Урал. Крім того, до казахам приєдналися окремі племена і роди з розпався Сибірського ханства Кучума і деякі пологи Східного Семиріччя, раніше підлеглі ханству під назвою Моголистан.
Термін «казах» з 30-х років XVI століття став застосовуватися до всього населення, входив раніше в Узбецьке ханство, розташованих на схід від нього районів. Казахи в XVI-XVIII століттях були відомі під ім'ям «казахів Кайсацкой орди». Пізніше їх помилково назвали «киргиз-кайсака», «киргиз-казахами», «киргизами», переносячи на них сама назва сусіднього народу - власне киргизів. Остання найменування зберігалося в літературі і в документах до 1925 року [4].
Помітний вплив на формування казахської народності справила кипчакский культура. У XIV столітті вже всі золотоординські ханські укази (ярлики) пишуться на кипчакский мовою. Кипчаки - одні з предків казахів.
Особливо посилюється вплив кипчаків після розпаду Золотої Орди. В цей же час поступово відбувається асиміляція народів, окремих родів: киргизьких (казахських), татарських, нагайськую, карагашскіх, які часто ворогували між собою. Потім «вони змішалися і поріднилися, і земля взяла верх над природними та расовими якостями їх, і всі вони стали точно кипчаки, як ніби вони одного роду, через те, що монголи оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними й залишалися жити в землі їх »- так писав у XIV столітті Аль-Омар [5].

1.2. Племена і роду. Шежіре Молодшого жуза

Усі найдавніші племена, що склали етнічну основу казахської народності, за расовою ознакою належали до одного так званого південно-сибірського монголоїдної типу, говорили на взаємозрозумілою діалектах тюркської мови і мали однаковий тип господарства - кочове скотарство.
Проте всі ці племена займали обособившиеся один від одного території.
Племена, що кочували на півдні і південному сході сучасного Казахстану, отримали назву Старшого жуза; ті, які населяли середню частину Казахстану - називалися Середнім жузом; племена ж, що жили в західній частині Казахстану іменувалися Молодшим жузом. Ці жузи представляли собою союзи споріднених племен. Слово «жуз» перекладається як «сотня», тобто в кожному Жузе приблизно по сотні пологів. Пологи об'єднувалися в родоплемінні об'єднання тайна. Племена об'єднувалися для того, щоб легше було відображати навала спільних ворогів і для нападу на сусідні володіння. Племінні союз жузов були важливою сходинкою у формуванні казахської народності.
Зупинимося на історії великих племен та пологів, складових Молодший жуз, до якого відносяться казахи, що проживають в Астраханській області, які також є вихідцями Букеевской або Внутрішньої Орди.
За усним Шежіре Молодший жуз пішов від нащадків людини на ім'я Бекарис.
Шежіре - це історія про походження племен та пологів казахського народу.
З початку і до середини XVIII століття в молодшому Жузе панував плем'я Каракесек, а з кінця XVIII століття це плем'я слабшає, втрачає своє панівне становище, а замість нього висувається родове об'єднання Аліма. Цим і пояснюється те, що головними біяші Молодшого жуза вибиралися тільки з роду Аліма.
Більш нечисленні пологи постійно зазнавали з боку великих родів утиски і приниження, особливо пологи, що входять до складу «Жетиру». Тому, за порадою Тауке-хана (1680-1718) ці невеликі, не мають між собою ніяких родинних зв'язків пологи, об'єдналися в одне плем'я і називалося це родове об'єднання, як було сказано, за кількістю пологів «Жетиру» («Сім пологів») .
Вчені вважають, що сім пологів, що об'єдналися в одне плем'я, є «осколками», тобто частинами великих родів, з якихось історичним обставинам покинули свої рідні місця і влилися до складу Молодшого жуза [6].
Це можна простежити на прикладі двох родів - Кердері і Жагалбайли.
Кердері - прямі нащадки юечжей, розбитих і вигнаних з обжитих ними місць гунами на чолі зі своїм ханом Моде в II столітті до н.е.
Після того, як залишили рідні місця, вони розділилися на дві частини: одна невелика частина осіла недалеко від рідних місць, а інша більша частина дійшла до Бактрії і утворила тут кушанскую державу, що охопила південь Середньої Азії, Афганістан, Північну Індію та ряд інших районів .
Що стосується роду Жагалбайли, то існує такий переказ. Коли розпалася Золота Орда, з нагайськую земель два відомих батира Жага і Байло зі своїми підданими переселилися на річку Жайик. І з часом їх нащадки називали себе іменами двох ватажків - жага-Байло.
За цим переказом рід Жагалбайли прийшов з Ногайської Орди. Вважають, що решта п'ять пологів прийшли сюди з Середнього жуза.
Тепер зупинимося на історії слова «Беріш». Відомий вчений С. Аманжалов писав, посилаючись на працю арабського письменника аль-Айні, що єгипетські султани Бейбарс (роки правління 1260-1279) і Калауна (роки правління 1279-1290) - вихідці «з кипчакский роду Берж огли» [7]. М. Танишпаев у своїй книжці розповідає, що слово «Берж» у тобольских татар означає «міцний», «твердий» [8]. Одним словом, велике казахське плем'я «Беріш» відноситься до найдавніших казахським племенам. За усним Шежіре «Беріш» - не плем'я, а ім'я людини, від якого народилося 12 дітей.
Рода і племена Молодшого жуза, в основному, складаються з кипчаків, а решта - з огузів і ногайців. Це можна пояснити на прикладі племені адайцев.
Про походження адайцев існує багато версій, з них більш правдоподібною вважається наступна. Адайци - нащадки найдавнішого племені Дай, що жило на узбережжі Каспійського моря. Спочатку Дайца входили до складу кангюйского держави, що проіснувало з III століття до н.е. до I століття н.е. Потім входили до складу каганату західних тюрків, що захопили цей регіон. У другій половині VIII століття племена огузів перейшли із Семиріччя, де мешкали, в район Сирдар'ї. На новому місці огузи, досягнувши свого розквіту, стали захоплювати сусідні племена, приєднавши їх до себе. У цей час (Х століття) Дайца і увійшли до складу огузів. Під час приходу огузів Дайца мешкали на півострові Мангистау. Однак огузи Мангистау прийняли за острів і його мешканців, називали «адаі». Острів на мові огузів - «пекла», а мешканець «острова» взяли ім'я «адай». Коли в XI-XII століттях огузи покинули ці місця, залишилися адайци і частина огузів на узбережжі Сирдар'ї, що займалася землеробством.
До огузи в молодшому Жузе відносяться роду кердері, адай, кете. У XIII столітті, коли монголи захопили територію Казахстану, адайци були в складі Золотої Орди. Саме з цього часу вони зграї спілкуватися з кипчаками. Після розпаду Золотої Орди адайци були в складі Узбецького ханства, позика в складі Ногайської Орди.
З утворенням в XV столітті казахського ханства адайци повністю увійшли до складу Молодшого жуза.
У кінці XIX століття утворилися нові роди: рід султанів (торі), ходжінцев (шкіра) і туленгітов.
Рід султанів утворився з дворянського стану султанів. До 80-х років XIX століття султани вже становлять особливий рід. Своє походження ведуть від потомства Джучі, старшого сина Чингісхана.
Ходжінци (шкіра) утворили рід набагато раніше, ніж султани. Вони теж входили в особливу групу - дворянство, що становить з султанами «білу кістку». Ходжінци ведуть своє походження від арабів - проповідників мусульманської віри в період проникнення ісламу на територію Казахстану.
Туленгіти, як охоронці і слуги ханів і султанів, кочували разом з ними в степу і як рід сформувалися пізніше. Пологи турі, шкіра і туленгіти мають загальну родову тамгу, схожу на ханську.
Жузи управлялися ханами, і над ними був верховний хан, що раніше називався каганом, тобто ханом ханів, який керував усім народом. наприклад, таким був Касимхан (XVI століття), про яке йде мова в різних джерелах, що «він тримав народ свій у суворій покорі» [9]. При верховному ханові постійно були три головні бія - від кожного жуза був представник, без них не могло бути прийняте жодне важливе державне рішення. Існував рада чотирьох на чолі з верховним ханом. Бій - це суддя, на чолі кожного роду стояв такий бій, який обирається народом, і саме через них хан жуза керував степовими народами. Бій вирішував всі питання життя роду і був адміністративним і військовим керівником.
У будь-який момент за призовом хана кожен рід мав би виставити озброєний загін для відсічі ворогу. Існувало спеціальне військове стан - батири, які в мирний час навчали молодь військової справи, а під час війни очолювали бойові загони.
Родові об'єднання складалися з більш дрібних пологів, ті - з аулів. Аули очолювали аксакали, вирішували всі поточні питання аульной життя. Особливо найважливіші справи вирішувалися на загальних зборах аули, а також на всеказахском курултаї, збиралися раз на рік у ставці верховного хана.
Тут треба сказати, що з малих років кожен чоловік носив зброю. Прийшов на збори без зброї позбувся права голосу, і навіть молодші за чином і віком могли зайняти місце вище за нього. Мало того, володіли бойовою зброєю і жінки. У тих сім'ях, де народилися тільки дівчатка, їх навчали військової справи в обов'язковому порядку.
Дійшов до нашого часу звичай «Киз куу» («Наздожени дівчину»), коли наречений зобов'язаний наздогнати на коні наречену і перемогти її у змаганні, - це відлуння тих часів, коли жінки нарівні з чоловіками захищали рідну землю від загарбників. У випадку смерть чоловіка має організаторські здібності дружина ставала главою аулу або роду, тому що лише вона одна об'єднувала дорослих синів і рідню.

Важливо відзначити, що серед усіх мусульманських народів, ставлення до жінки у казахів значно краще. Казашки ніколи не закривали обличчя, вони не були поневоленими, у вирішенні важливих сімейних питань їх голос не був останнім.
В степи не имелось тюрем – закон соблюдали строго. Вспомним еще раз слова о Касымхане: «Он народ свой держал в строгом повиновении!» Кстати, о его Конституции в степи осталось определение «Касымханным каска жалы» - «Священный путь, проложенный великим Касымханом[10]». А Конституция Тауке хана, называлась «Жети жоргы» («Семь установлений»). Согласно этим положениям, закон начинался с семьи – с установления авторитета родителей. За недостойное отношение к семье, родители имели право убить своего сына или дочь, и их за это не наказывали. Суд не имел права заставлять жену и детей давать показания против мужа и отца. За умышленное убийство следовала смертная казнь или выкуп 1000 овец. Род мог выкупить правонарушителя, но после этого его воспитывали так, что он никогда уже более не помышлял о повторении проступка. Сказавшего старшему плохое слово сажали на черную корову задом наперед и возили по аулу – каждый стегал его плетью. За супружескую неверность убивали – каждый член рода обязан был бросить в нарушителя камень.
Благодаря уважению и соблюдению законов и сохранился казахский народ в течение тысячелетий.

II. КУЛЬТУРА АСТРАХАНСКИХ КАЗАХОВ

2.1. Особенности казахской культуры

Домашние промыслы и художественные ремесла казахского народа зародились в глубокой древности. Предметы быта кочевников-скотоводов – седла, конская сбруя, изделия из дерева, кости и металла – богато украшались орнаментом (Приложение 4). Обычно изображались луна, звезды, геометрические фигуры, стилизованные листья, цветы, бараний рог.
Искусные народные мастера-ювелиры (зергеры) делали кольца, браслеты, серьги, застежки, пуговицы, украшая их вставными полудрагоценными камнями или плетением из тонкой серебряной проволоки (Приложение 5 (г)).
Женские головные уборы, оборки платья, сумки, ковры, чепраки для седла отличались красивой вышивкой. Токари-резчики вытачивали из дерева чашки, ковши для кумыса, большие миски, отделывая их резьбой, инкрустацией из серебра, золота и цветного камня (Приложение 6).
Из рогов архара и горного козла делали орнамент на шкатулках, ружейных ложах, табакерках.
Эти изделия народных умельцев бережно хранятся в семьях казахов как реликвии, их передают из поколения в поколение.
Многие виды декоративно-прикладного искусства перестали быть предметом только домашнего промысла. Ковры, гобелены, кошмы (ковры), пиамы делают теперь на предприятиях.
Почти в каждом казахском доме сохранились яркие войлочные ковры, которые стлали на полу и расшитые тускиизы (настенные войлочные или матерчатые ковры), (Приложение 5 (а)). Они придают жилищу казахов национальный колорит.
До сих пор в убранстве домов казахов, преимущественно в сельской местности Астраханского края, сохранились некоторые национальные традиции. Например, непременная принадлежность интерьера казахского дома – низкий круглый столик, за которым едят. Для хранения домашних вещей, как правило, служит сундук, украшенный искусной резьбой или красочным орнаментом; на него складывают цветные одеяла и подушки. Среди домашней утвари казахов обязательны самовар, казан (котел), кожаные мешки для кумыса, пиалы для чая и кесе – фарфоровые большие чашки без ручек. Все эти предметы быта свидетельствуют о гостеприимстве казахского народа.
Что касается национальной одежды казахов, то сейчас, конечно ее надевают только по семейным и национальным праздникам.
Одежда казахских скотоводов была очень простой. Они носили обыкновенные ситцевые штаны и бязевую рубашку с прямым воротом, кожаные сапоги с очень узкими носками и высокими каблуками, сверху надевали в большинстве случаев желтый халат и бешмет, которые опоясывали ремнем с серебряными бляхами. На голове казахи носили шапку или шляпу из войлока, тюбетейку. Зимой надевали шубы из овчины и из шкур молодых жеребят.
Костюм богатых казахов шился из шелковой материи и украшался серебряными и даже золотыми бляхами и монетами. (Приложение 7)
Остановимся на женской одежде и украшениях. Женский национальный костюм состоит из широкого белого хлопчатобумажного или шелкового цветного платья, бархатного жилета и штанов, собранных у щиколотки. (Приложение 5 (в)).
Украшением служили бусы, серьги, браслеты. (Додаток 8). Важно отметить, что девочкам прокалывали уши и надевали серьги уже с 3-х лет.
Пожилые женщины носили на голове кимешек – нечто вроде капюшона из белой ткани с вырезом для лица, а молодые – шелковый платок. На ноги надевали мягкие сапожки – ичиги. На казашках часто можно было видеть бархатные или плюшевые пальто и жакеты. Одежду девочек нередко украшали нашитыми на груди монетами и пуговицами.
Раньше казашки вплетали в косы ленточки с нашитыми монетами, носили шапочки с султаном из перьев филина, высокие тюрбаны. (Приложение 5 (б)).
Теперь эти элементы казахского женского костюма можно увидеть только в ансамблях народных песен и танцев и коллективах художественной самодеятельности.
Прочно сохраняются национальные особенности и традиции в казахской национальной кухне. Основу ее издавна составляют продукты животноводства – мясо и молоко. Позже, с развитием земледелия, казахи стали употреблять мучные продукты.
Национальными считаются блюда: бешбармак, баурсак, казы и напитки из молока: айран, кумыс, шубат.
Летом почти в каждой семье готовят айран – кислое молоко, разбавленное водой. Его пьют как прохладительный напиток, или заправляют различные крупяные похлебки. Из айрана делают курт и иримшик. Курт – это творог, скатанный в колобки и высушенный на солнце, а иримшик – жирный рассыпчатый творог.
Казахи любят крепкий чай, который пьют в любое время года. В чай обычно добавляют молоко со сливками. За чаем издавна обсуждались вопросы как семейной, так и государственной важности. Излюбленный напиток и кумыс – особым способом заквашенное кобылье молоко, известное своими лечебными свойствами. Из верблюжьего молока подобным же образом делают шубат[11].
Зимой у казахов преобладает мясная пища. Из мясных блюд наиболее распространен бешбармак – сваренные в бульоне баранина и куски раскатанного теста. Бешбармак в переводе означает «пять пальцев». Это кушанье называется так, потому что его принято есть руками. Большое блюдо с бешбармаком ставят на середину стола. Мясо подают с костями. Каждому гостю дают определенный кусок мяса. Голова животного преподносится самому почетному гостю. Бешбармак запивают сорпой – крепким бульоном, который подается в больших пиалах.
Кроме бешбармака казахи готовят куырдак – жаркое из печени, легкого и мяса с картошкой.
Из конины, например, делают казы и шужук – очень вкусные сырокопченые колбасы.
Казахи часто готовят баурсаки – кусочки кислого теста, варенные в сале. Их подают к чаю. Казахи шутят: «Утром пьем чай с баурсаком, в обед пьем чай с куырдаком, вечером пьем чай с бешбармаком».
В последние года в нашей области ни один казахский праздник не обходится без сооружения юрт. Наши современники убедились в том, что традиционное казахское жилище – юрта – очень удобное, быстрое в возведении и красивые архитектурное сооружение. (Додаток 9). Это связано с тем, что образ жизни казахов был обусловлен главным занятием – скотоводством. Летом он кочевали со своими стадами в поиске пастбищ, а с наступлением холодов поселялись в зимовьях. Жилищем казахов в летнее время служила юрта, зимой – не особенно больших размеров «мазанка» с плоской крышей[12].

2.2. Современное развитие и проблемы сохранения казахской культуры

Дни культуры явились ориентиром для казахского населения нашего края в духовной сфере, заставили задуматься о прошлом, настоящем и будущем казахского этноса России и послужили первоначальной основой для дальнейшего упрочения связей между Россией и Казахстаном, способствовали выходу их на новый межгосударственный уровень сотрудничества.
Сегодня можно констатировать, что первый год работы областного общества "Жолдастык, был верно начат, в нем, как бы в зародыше, было заложено его предстоящее десятилетие. Наша область, издавна считавшаяся форпостом юга России, во многих вопросах опередила стратегию центра и служит прообразом создания модели дружественных связей в приграничной зоне.
Что можно сказать об общественном движении в Астраханской области по развитию национального самосознания местных казахов в связи с перестроечными процессами? В первую очередь обращает на себя внимание культурный центр "Жолдастык". Можно надеяться, что "Жолдастык" и те общественные объединения, которые еще возникнут, будут расширяться и активизироваться в позитивном русле, на благо всего астраханского населения[13].
Дни культуры Республики Казахстан в Российской Федерации (в частности, Астраханской области) стали прообразом для культурных связей России со странами СНГ.
Сейчас областное и районные общества культуры уже имеют немалый опыт по проведению национальных казахских праздников. А тогда все было в первый раз людей-организаторов в общество "Жолдастык" было немного (8-10 человек). Приходилось прикладывать неимоверные усилия, чтобы все было проведено продуманно, слаженно. Надо было, прежде всего, осмыслить, что мы хотим, а затем составить конкретный план проведения праздника[14].
Казахское население Астраханской области с глубоким почтением относится к Дине Нурпеисовой, к ее творчеству. Уважение народа к замечательному композитору выражается чувством искреннего почитания ее потомков. Всякий раз, когда проводятся национальные праздники, родственники Дины Нурпеисовой обязательно приглашаются на них и являются самыми желанными гостями.

Рис. 1. Структура областного общества казахской культуры и языка «Жолдастык»
В истории нашего народа есть люди, имена которых вспоминаются с гордостью, с особым уважением. Для казахов Астраханской области, таким человеком является композитор-импровизатор, ученица Курмангазы Дина Кенжеевпа Нурпеисова.
Дина Нурпеисова родилась 8 марта 1861 года в с. Бектай Джаигалинского района Западно-Казахстанской области в семье скотовода. Первым се учителем был отец, самоучкой овладевший игрой на домбре - народном инструменте, бережно хранимом тогда почти в каждой казахском семье. В становлении Дины как талантливого создателя домбрового искусства послужило несколько счастливых моментов в ее судьбе. Прежде всего, это - огромный талант, дар, данный ей от природы.
Участвуя в 1935 году на празднике-конкурсе в селе Марфино, она получает свою первую премию. Зрители и жюри восторженно встретили ее исполнение. На страницах газет в то время писали про ее выступление: "Кто бы мог подумать, что из этой, сделанной вручную, небольшой черной домбры можно извлекать такие чарующие звуки, такую великолепную музыку".
Зрительская симпатия и поддержка, уважение к стремлению профессионального совершенствования далеко не молодой женщины вселили в Дину Нурпеисову уверенность в себе и в сделанном ею выборе. Ее неустанный труд не замедлил принести свои результаты. Слава о Дине Нурпеисовой росла. В 1936 году ее приглашают (ей тогда было 75 лет) в казахскую филармонию им. Джамбула в г. Алматы. Так описывает ее отъезд Саурбек Бакбергенов в книге "Дина": "Внимательно оглядев всех. Дина Кенжеевна взволнованно сказала: "Я уезжаю в столицу Казахстана, чтобы выполнить свой долг. Он заключается в том, что, научившись многому у замечательного домбриста Курмангазы, я дала зарок донести его музыкальное мастерство до тех, кто любит домбру, наш народный музыкальный инструмент. Донести до каждого музыканта-домбриста то совершенство, манеры и высочайшую технику исполнения на домбре, как это умел Курмангазы - мой учитель. Я не прощаюсь, я еду работать, чтобы поднять выше наше казахское домбровое искусство".
Деятельность общества помогает администраций области укреплять и разнообразить связи с соседом-Казахстаном. Стали традиционными приезды из Республики Казахстан в Астрахань творческих коллективов ученых, художников. Правительство Казахстана, руководители его многих областей, районов оказывают области и обществу различную помощь в культурно-просветительской работе среди казахского населения, в том числе и финансовую. В вузах Республики Казахстан учатся 150 астраханцев - молодых ребят и девушек.
Эта деятельность по направлению в вузы Казахстана в дальнейшем продолжалась из года в год. Многие из абитуриентов поступили в вузы, окончили их и сейчас, вернувшись на родину, работают в школах нашей области.
Министерство образования Казахстана помогло и с направлением в дальнее зарубежье, в Польшу, выпускника 1991 года Енотаевской школы Насырова Р.К., который в настоящее время обучается в аспирантуре Варшавского университета.
В эти же годы родилось предложение на базе педагогического училища открыть отделение подготовки учителей казахского языка для начальных классов. Надо было подобрать преподавателей казахского языка и литературы для педучилища. Это тоже оказалось не простым делом, в городе казахов проживает мало, кадров нужных не было, поэтому пришлось казахам-преподавателям, казахам-редакторам приезжать в течение ряда лет из села, чтобы вести занятия в педучилище и передачи на телевидении и радио.
Эти заботы стали заботами общества. В какой-то мере администрация области, руководители народного образования в этих вопросах на нас полагались, и мы с ними поддерживали очень тесный контакт. Сегодня добрыми словами нужно отозваться о Валерии Александровиче Шитове, о заведующих районными отделами народного образования: в Красноярском районе - Васильченко А.И. (она сейчас работает заместителем в департаменте образования области), в Камызякском районе - В.Я. Чилийском, ныне покойном.
1991-1992 годы были характерными для установления теплых дружеских отношений с Республикой Казахстан. Особенно в этом вопросе положительную позицию занимали депутаты Верховного Совета Казахстана, наши земляки, которые жили в г. Алма-Ате и других регионах Казахстана.
Учителям астраханских школ, которые ведут обучение на казахском языке, катастрофически не хватает литературы и газет на родном языке.
В настоящее время в Астраханской области казахский язык преподают в 74 школах области. Однако все они испытывают трудности с литературой и учебным инвентарем.

2.3. Перспективы развития казахской культуры

Основным из главных направлений своей работы областное общество "Жолдастык" считало возрождение богатого в прошлом духовного наследия казахского народа, которое, к сожалению, в советское время было забыто. Руководство общества Н.С.Искаков. Х.А.Шаушиев, Н.М.Арешев. Ш.К. Кара-саев, М.С.Джакубалиев и другие члены президиума, опираясь на поддержку губернатора области А.П. Гужвина, делали все возможное, чтобы казахская молодежь узнала, какие существовали в старину обряды, обычаи и традиции, а старшее поколение - возрождало их. Это стоило большого груда. Пришлось подключить к такой многоплановой работе все районные общества, руководителей районов, где компактно проживают казахи, специалистов областного департамента культуры, искусства и кино, областного методического центра народной культуры. Астраханского училища культуры, сельскую творческую интеллигенцию.
Как показывает опрос молодежи, большинство ее с удовольствием интересуются национальными традициями, обычаями, обрядами, активно посещают зги мероприятия. А взрослое же население охотно рассказывает и показывает молодому поколению, что представляет собой, например, такой обряд, как "Бет ашар", "Беак тойы", национальный праздник "Наурыз" и т.д.
Конечно, процесс возрождения и дальнейшего развития культуры в нашей области был бы невозможен, если бы областное общество "Жолдастык" при поддержке областного руководства, начальника департамента культуры, искусства и кино Н.С.Терешенко. председателя Астраханского фонда культуры Г.С.Маколова не добилось открытия в Астраханском училище культуры класса домбры. Для работы с учащимися был приглашен специалист из Республики Казахстан Айтасов Талигат Ислямович. За время существования класса были подготовлены 35 домбристов. Уже в период обучения учащиеся заявили о себе в областных и международных конкурсах народной музыки. В 1997 году Абулгазиева Насып за участие в конкурсе юных маэстро "Золотой ключик" получила диплом. Кубашева Жанаргуль стала дипломантом международного конкурса в городе Атырау.
Из числа учащихся Астраханского училища культуры был организован ансамбль казахской музыки, который со временем удостоился звания - народный. В настоящее время состав ансамбля пополнился творчески одаренными молодыми людьми.
В репертуаре ансамбля - инструментальная музыка, казахские народные и авторские песни. Он желанный участник районных и областных праздников.
Совместно с областным методическим центром народной культуры, районными казахскими обществами сделано и делается многое по выявлению и поддержке талантливых исполнителей, привлечению широких масс к национальному народному творчеству. Пример тому - проведение смотров детского творчества. Они постоянно проводятся в Володарском, Камызякском, Красноярском, Енотаевском, Лиманском районах. Итогом районных мероприятий стал заключительный областной смотр в городе Астрахани. Всего в нем приняло участие 8 коллективов, 27 солистов из 9 районов области. Работа по развитию детского творчества будет продолжаться[15].

ВИСНОВОК

В заключении подведем основные итоги курсовой работы. На основании изученного материала можно сделать следующие выводы.
Обобщая вышесказанное, можно сделать вывод, что областное казахское общество знало, что в возрождении и развитии культуры своего народа не обойтись без активной творческой помощи Республики Казахстан. Поэтому руководство общества постоянно обращалось к Президенту, правительству, различным министерствам Казахстана, а также к руководителям таких областей, как Алма-Атинская, Атырауская, Мангыстауская. Западно-Казахстанская, но вопросам подготовки и переподготовки кадров для работы в клубных учреждениях. К чести казахстанцев, наша область не имели отказа в помощи.
В то же время велико стремление астраханских казахов чаще поддерживать разносторонние связи с Казахстаном. Они хотят в достаточном количестве и систематически получать казахские учебники, программы, пособия для углубленного изучения языка, литературы и истории своего народа, телепрограммы в записи, грампластинки. Многие желают, чтобы их сыновья и дочери учились в вузах и техникумах столицы и других городов Казахстана, глубоко овладевали его культурой.
Что можно сказать об общественном движении в Астраханской области по развитию национального самосознания местных казахов в связи с перестроечными процессами? В первую очередь обращает на себя внимание культурный центр "Жолдастык". Можно надеяться, что "Жолдастык" и те общественные объединения, которые еще возникнут, будут расширяться и активизироваться в позитивном русле, на благо всего астраханского населения[16]. Итак, можно сказать: процесс возрождения культуры казахов в нашей области идет, и он необратим.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Археологический словарь Астраханского края / Сост. Є.В. Шнайдштейн. Астрахань: Издательский дом «Астраханский университет», 2004.
2. Астраханские казахи. Історія і сучасність. – 1-е изд. – Астрахань: Изд-во ГУП ИПК «Волга», 2000.
3. Марков А.В., Львов С.В. Астрахань и казахи. – Астрахань: Изд-во ГУП ИПК «Волга», 2000.
4. Васькин Н.Г. Заселение Астраханского края. — Волгоград, 1993.
5. Еремеев Э.Р. Астрахань: история и современность. – Астрахань: Издательство «Волга», 1999.
6. Культура Астрахани. / Под ред. І.А. Митченко. - Астрахань, 2001
7. Социально-экономическое положение Астрахани. Під ред. И.В.Зверева. Астрахань, 2002
8. Ушаков Н.М., Щучкина В.П., Тимофеева Е.Г и др. История Астраханского края. – Астрахань: Издательство Астраханского пед.ин-та, 1996.
9. Хрестоматия Астраханской области / Сост. В.С. Урастаев Г.Д. – Астрахань: Изд-во ГУП ИПК «Волга», 2000.
10. www.astrakhan.ru
11. www.kazakh.ru//culture