В.В. Шаповал
01 В один із днів, в один з цих днів,
02 тим більше помітних, що сильніше
03 дощ барабанить в шибки і майже
04 дзвонить у дзвоник, щоб в кімнату увійти,
05 (де стіл визнає свого в чужому,
06 а чайні стакани - старшим);
07 то нижче він, то вище поверхом
08 по сходовим маршам тупотить
09 і знову розтікається в склі;
10 і Альпи громадяться на столі,
11 І, як орел, ширяє в ущелинах муха; -
12 то в холоді, а то в теплі
13 ти все бродиш, як тінь, і глухо
14 під ніс мурличешь пісні, як завжди,
15 і чай охолов, холодна вода
16 під вечір вижене тебе з кімнат
17 на кухню, де скрипучий стілець
18 і газового пальника гул
19 твій слух заповнять,
20 заглушать всі чужі голоси,
21 а сам вогонь, світися блакитно,
22 поглине, засліпивши твої очі,
23 не залишаючи попелу - чудеса! -
24 сучки календаря і циферблату.
25 Та, чайник знявши, ти дивишся в стелю,
26 милуючись тріщинок системою,
27 не вимикаючи чорний стеблинка
28 з гуде і палаючої хризантемою.
Текст відтворюється за виданням: Бродський Йосип Олександрович. Форма часу. Вірші, есе, п'єси. У двох томах. - Том 1. Вірші. - Мінськ: Ерідан, 1992. - С. 377. Авторська датування відсутнє (знята?). Текст поміщений в розділ З "Старих англійських пісень" між віршами "Псковський реєстр" 1965 і "Дні біжать наді мною ..." 1964 року. Нумерація рядків належить коментаторам.
Структура тексту. 28 рядків вірша візуально не розбиті на строфи. Складна система римування і відмова від заголовних букв на початку віршованих рядків також є авторським вказівкою на відсутність внутрішнього формального членування. На цьому тлі як смислонесущая сприймається розбивка тексту на два нерівних пропозиції. Перше представляє собою деякий рамкову опис обстановки і рутинних дій героя, названого "ти". (Яків Гордін: "Бродський з хворобливою педантичністю ставився до ситуації, коли" я "оповідача затуляло світ або персонажа:" У міру того як я пишу ці рядки, я помічаю, що перша особа однини суне свою потворну голову з тривожної частотою "( "Поклонитися тіні"). Ця "потворна голова" турбувала його не через гіпертрофованої скромності, а з причини переконаності в пріоритеті тексту - квінтесенції мови - по відношенню до автора. Письменник - поет особливо! - рупор мови і, відповідно, повинен знати своє місце "(с. 9).) Друге речення (заключне чотиривірш) фіксує деякий стан героя як вчинок, що суперечить (" Але ...") рамкової опису.
Коментар до заголовку і першому пропозицією. "Гвоздика" у прив'язці до 1960-х років - це офіційний квітка революції. "Червона гвоздика - супутниця тривог, / Червона гвоздика - наша квітка", пісня з піонерських збірників, яку школярі вчили напам'ять в обов'язковому порядку. В офіційній іконографії Ленін часто зображувався з червоною гвоздикою в петлиці, букет червоних гвоздик - звичайний елемент оформлення святкових листівок до 7 листопада і 9 травня. У 1970-і відбувалося зниження цього образу, викликане втратою довіри до офіціозу. (Як приклад такого зниження можна навести анекдот, в якому типовий "човник" 1970-х, вічно мандрує між Кавказом і Москвою з двома валізами, щільно набитими квітковим товаром, припиняє спробу викрадення літака за кордон, а потім витирає закривавлений кинджал зі словами: "До Туреччини захотів, а в мене гваздика гибнет".) Та й через брак вибору гвоздики дарувалися по всіх приводів.
Бродський: "Біографія письменника - у крої його мови. Пам'ятаю, наприклад, що у віці років десяти або одинадцяти мені спало на думку, що вислів Маркса" Буття визначає свідомість "вірно лише до тих пір, поки свідомість не опанувало мистецтвом відчуження; далі свідомість живе самостійно і може як регулювати, так і ігнорувати існування "(есе" Менше одиниці ", с. 69 - Тут і далі, якщо не обумовлено інше, сторінки дано по виданню. Бродський І. Поклонитися тіні: Есе. - СПб.: Азбука , 2000). По суті, "Гвоздика" представляє собою зразок інтелектуального опору: у квітці газового пальника замість нав'язуваної гвоздики розгледіти хризантему - це і є урок мистецтва відчуження себе від побуту, буття та Системи. Але сучасному читачеві цей текст цікавий ще й історично, як зліпок побуту комуналки 1960-х.
Представляється ймовірним, що (1) "В один із днів, в один з цих днів" герой не знає куди подіти себе саме у зв'язку зі святом. Цей день і без дощу був би (2) "помітним" (24) "сучком календаря". Але зайвий привід осмислити "помітність" цього дня нав'язана дощем, що вимушує сидіти вдома, хоча (Бродський:) "Все було під рукою: Літній сад, Ермітаж, Марсове поле" (есе "Півтори кімнати", с. 51): (3 - 4) "дощ барабанить в шибки і майже / дзвонить у дзвоник, щоб в кімнату увійти". Бродський: "З трьох високих склепінних вікон нам нічого не було видно, окрім школи навпаки; але центральне вікно одночасно служило дверима балкону" (есе "Півтори кімнати", с. 25). На цих дверей не могло бути дзвінка, але дощ створює такий акустичний ефект. Нагадаємо молодим читачам, що мелодії дверних і телефонних дзвінків в той час були ще абсолютно стандартні і бідні.
(5) "стіл визнає свого в чужому", ця алюзія до сцени впізнавання таємно повернувся Одіссея собакою одухотворяє стіл. ("Одухотворений світ не мій кумир. / Нерухомість - вона нічим не гірше. / Особливо, коли вона схожа / На рухомість" ("О, як мені милий кільцеподібний дим!" / / Бродський І. А. Форма часу. Вірші, есе , п'єси. У двох томах. - Том 1. Вірші. - Мінськ: Ерідан, 1992. - С. 392)). Бродський: "Дивним чином наші меблі опинилася під стати обличчі й внутрішньому вигляду будівлі"; "Будівля була величезним тортом в так званому мавританському стилі, настільки характерне для північної Європи початку століття. Закінчене в 1903 році, в рік народження мого батька, воно стало архітектурною сенсацією Санкт-Петербурга того часу, і Ахматова одного разу розповіла мені, як вона з батьками їздила в бричці дивитися на це чудо. / У західному його крилі, що звернено до однієї з найславетніших в російській словесності вулиць - ливарному проспекту, колись знімав квартиру Олександр Блок. Що до нашої анфілади, то її займала подружжя, чиє верховенство було відчутним як на передреволюційної російської літературної сцені, так і пізніше в Парижі в інтелектуальному кліматі російської еміграції двадцятих і тридцятих років: Дмитро Мережковський і Зінаїда Гіппіус. І якраз з балкона наших півтора кімнат, зігнувшись гусеницею, Зінько викрикувала образи революційним матросам. / Після революції, у відповідності з політикою "ущільнення" буржуазії, анфіладу поділили на шматочки, по кімнаті на сім'ю "" (есе "Півтори кімнати", с. 25, 19-20 ). Стіл був сучасником вельми населеного минулого, він міг дізнатися багатьох. Не ясно, чому (6) "чайні стакани [визнають чужого] старшим". Ці склянки - класична прикмета радянського побуту, 14-гранні, товстого скла з круглим обідком по верху , здається, по 6 коп. за штуку, вони зустрічали вас у їдальнях і поїздах, вдома і в школі, в кафе і кабінетах. Склянки набагато молодший столу, а головне - вони позбавлені індивідуальності. Якщо зачепити стіл або полицю, то у відповідь їх щільна шеренга (навіть пара) видавала подобострастное, верескливе деренчання. Така фактуальная і асоціативна база для розуміння рядків 5-6.
Рядки 5-6, крім того, мають пряме, побутове прочитання: чайник, як чужинець, зазвичай живе на кухні, приходить і займає своє місце на столі серед склянок.
З певною часткою обережності можна доповнити рядок 6 ("стіл визнає свого в чужому") таке: в комісійні магазини потрапляли не лише речі, що здаються громадянами, але і дешевий НКВД-шний (як зараз - митниця) конфіскат. У цьому ключі може бути прочитана і фраза "Ця ліжко було предметом особливої гордості матері, бо вона купила її дуже дешево в 1935 році, до того, як вони з батьком одружилися, доглянувши її і підібраний до неї в пару туалетний столик з трельяжем під другорозрядною меблевої крамниці "(есе" Півтори кімнати ", с. 40). Хтось ішов, а комусь пощастило залишитися і чекати свого часу серед чужих речей, господар яких міг повернутися лише як "тінь".
Дощ то посилює свої спроби увірватися в будинок: (7-8) "то нижче він, то вище поверхом / по сходовим маршам тупотить", то послаблює їх: (9) "і знову розтікається в склі". Ця звичка прислухатися до кроків на сходах ("Ідуть заарештовувати?") Стільки разів описана в контексті 1930-50-х, що немає сенсу на ній зупинятися. Можна лише зауважити, що звук кроків нічних патрулів у музиці революції вловив вже Блок (те, що ракурс у нього дзеркальний, зворотний, нічого не міняє емоційно: адже і тим і іншим страшно): "Революцьонний тримайте крок, / Невгамовний не дрімає ворог" (Блок А. "Дванадцять").
(10) "і Альпи громадяться на столі". Бродський: "Літніми вечорами три наших високих вікна були відкриті, і вітерець з річки намагався знайти образ предмета під тюлевою фіранкою" (есе "Півтори кімнати", с. 50). Крім цих "Альп", дійсних лише в тому випадку, якщо стіл стояв під вікном в кімнаті батьків, є ще припущення. Оскільки "Альпи"-фіранки над столом абсолютно неймовірні для закутка ("полукомнати") Йосипа: "високе зашторені вікно точно за півметра над коричневим, досить широким диваном без подушок" (там же), то, здається, що "Альпи", яким більше відповідає нагромаджується, - це складські: "Оскільки у сусідів з протилежного боку цих дверей стояв рояль, я зі своєю затулився від бринькання їх дочки стелажами, які, спираючись на мій письмовий стіл, точно підходили під нішу" (там же).
(11) "і, як орел, ширяє в ущелинах муха". Ущелини "Альп" - це все ж книжкові полиці.
(12-14) "то в холоді, а то в теплі / ти все бродиш, як тінь, і глухо / під ніс мурличешь пісні, як завжди". Контраст між холодом балкона і теплом кімнати, відмічений "хитається", вказує на те, що згадана перед цим муха прокинулася у зв'язку з початком опалювального сезону. Отже, справа відбувається швидше 7 листопада, ніж у травні. Які пісні муркоче герой? Навіть якщо він в опозиції до панівної Системі, серед них могла прослизнути і пісня "Червона гвоздика", або подібні. (Що там говорити, ці тексти мали липкостью рекламних слоганів.) Це тим більше ймовірно, що герой муркоче "пісні, як завжди". Це просто звичка, а не вчинок.
(15-16) "і чай охолов, холодна вода / під вечір вижене тебе з кімнат". День майже пройшов. Чому ж герой на ім'я "ти" з такою неохотою залишає своє "гніздо"? (Пор. концепт 'квартири-гнізда': Бродський І., есе "Півтори кімнати", с. 39.) Треба підігріти чайник, але на кухні людно? Якщо б це був будній день, на кухні б вдень було порожньо. Але герой вже давно і до останнього відтягує свій вихід на кухню. Значить, людно з ранку. Отже, як ми і припустили вище, справа відбувається у святковий день. Адже зазвичай: "Сусіди були добрими сусідами і як люди, і від того, що всі без винятку ходили на службу і, таким чином, були відсутні кращу частину дня" (есе "Півтори кімнати", с. 22). І далі нам вже не обійтися без пояснення до двох специфічним реаліям:
Півтори кімнати: (4) "в кімнату увійти" і (16) "з кімнат". Це "мерехтіння" категорії числа - не обмовка. Бродський: "У півтора кімнатах (якщо взагалі по-англійськи ця міра простору має сенс), де ми жили втрьох, був паркетна підлога ...";" Наші півтори кімнати були частиною великої, довжиною в третину кварталу, анфілади, що тяглася по північній стороні шестиповерхового будинку, яке дивилося на три вулиці і площа одночасно "; цей status quo сприймався як дарунок долі (" Крім надлишку в тринадцять квадратних метрів, нам нечувано пощастило ..."), від якої неможливо відмовитися: мешканці не можуть "закласти їх (арки між половинами кімнати на своїй території) цегляною кладкою або зашити дошками, що було протизаконно, тому що призвело б до володінню двома кімнатами замість півтори, на які ми за ордером мали право. Крім досить частих перевірок, вироблених нашим кербудом, сусіди, в яких би милих відносинах ми з ними не знаходилися, донесли б на нас куди слід в ту ж секунду ". Не так просто пояснити сучасному молодому читачеві, чому такі сусіди - хороші, але врахуйте, що для тодішніх пітерців (ні засланців, ні засуджених, ні колгоспників: "Думаю, вони вважали, що їм пощастило, хоча ніколи нічого такого не говорилося") було абсолютно ясно, що "квартира - це довічно, місто - довічно, країна - довічно" (есе "Півтори кімнати", с. 15, 19, 21, 40, 17, 45). Можливості соціальної мобільності були в основному негативні, тобто "вниз".
Комунальна кухня: (16-18) "з кімнат / на кухню, де скрипучий стілець / і газового пальника гул / твій слух заповнять". Бродський: "Зрозуміло, ми усі (4 сім'ї, 11 осіб) ділили один клозет, одну ванну і одну кухню"; "Які запахи, аромати і пахощів плавають в повітрі навколо стоваттной жовтої сльози, що висить на розпатланою косиці електричного шнура. Є щось племінне в цій тьмяно освітленої печері, щось початково еволюційний, якщо завгодно, і каструлі, сковорідки і звисають над газовими плитами, немов бажаючи стати тамтамами "(есе" Півтори кімнати ", с. 22, 23).
Щось "племінне" і комунальне було і в тому, що мешканці, орієнтуючись на пролетарський стандарт бідності, рідко де "скидалися" на абажур, килимки, нові меблі для кухні як "всехней" (тобто нічиєї) території. На кухні, де вже панував ідеал комунізму, горіла "жовта сльоза ... на розпатланою косиці електричного шнура" (Пор. ще один образ чужого, далекого простору у Бродського: "курна крапля на злом цвяху - / лампочка Ілліча / ллється на шашки паркету "(" Раніше тут щебетав щиглик ... "/ / Бродський І. А. Форма часу. Вірші, есе, п'єси. У двох томах. - Том 1. Вірші. - Мінськ: Ерідан, 1992. - С. 423)) , а в "своїй" кімнаті не так: "скатертину - завжди бездоганною і хрустіла, на абажурі над нею - ні пилинки, паркет був заметено і сяяв". Скрипуча меблі - це, по Бродському, теж прикмета "комунального", нецивілізованого простору, - Звуки комуналки виявляються для Бродського особливою сферою соціального досвіду: "При всіх непривабливих сторони цієї форми буття, комунальна квартира має, можливо, також і сторону, їх спокутну. Вона оголює самі основи існування: руйнує будь-які ілюзії щодо людської природи. По тому, хто як пернул, ти можеш впізнати засів у клозеті, тобі відомо, що у нього (у неї) на вечерю, а також на сніданок. Ти знаєш звуки, які вони видають в ліжку, і коли у жінок менструація "(с. 22) - не так у" гнізді ":" Ліжко була світло-коричневого полірованого клена і ніколи не скрипіла "(есе" Півтори кімнати ", с. 17, 41) .
Скрипучий стілець і гул пальника (20) "заглушать всі чужі голоси". Ще раз повернемося до висновку про те, що описаний святковий день: на кухні людно, і люди не квапляться до себе, спілкуються, можливо, щось згадують з нагоди "- річчя" Великого Жовтня. А в цей час герой на ім'я "ти" чекає, коли скипить чайник, щоб швидше піти до себе, у нього більш складні відносини з пам'яттю: "Вони (батьки) майже не розповідали мені про дитинство, про своїх сім'ях, про батьків або дідів . Знаю тільки, що один з моїх дідів (по материнській лінії) був торговим агентом компанії "Зінгер" в прибалтійських провінціях імперії (Латвії, Литві, Польщі) і що інший (з батьківського боку) володів друкарнею в Петербурзі. Ця небалакучість, не пов'язана зі склерозом, була викликана необхідністю приховувати класове походження в ту сувору епоху, щоб уціліти "(есе" Півтори кімнати ", с. 49). Але гул і блиск полум'я вводять його в короткочасний транс (він як би позбавляється слуху і зору):
(21-24) "а сам вогонь, світися блакитно, / поглине, засліпивши твої очі, / не залишаючи попелу - чудеса! - / Сучки календаря і циферблату". Герой, відключивши на мить слух і зір, забуває про минуле, яке (як можна уявити, тінню колишніх власників меблів і житла входило до нього в кімнату і по-хазяйськи сідало за стіл, яке арештні командами тупотіли по сходах, а потім) раптом пішло "без сучка без задирки", як говориться. Газ горить без попелу, що дивно. Так само, "не залишаючи попелу", здалося герою на мить, згоріли "сучки календаря і циферблату". Людина відчує не колишню, а якусь нову свободу, свободу від минулого. Але ...
Коментар до другого пропозицією. Це (25) "Але ..." треба просто прийняти. Воно суб'єктивно безмежно і трагічно за змістом. Так, герою здалося, що він все на мить забув. "Але ..." він не забуває зняти скипів чайник з вогню. Єдине, що він собі дозволяє, - це подивитися вгору. "Але ..." не в небо, а (25-26) "в стелю, / милуючись тріщинок системою". Бродський: "Наш стелю, чотирьох з гаком метрів заввишки, був прикрашений гіпсовим, все в тому ж мавританському стилі орнаментом, який, сполучаючись з тріщинами і плямами протечек від часом лопаються нагорі труб, перетворював його в дуже детальну карту якоїсь неіснуючої наддержави або архіпелагу" (есе "Півтори кімнати", с. 24). (Поет і сам неодноразово зазначав, що не може зрозуміти, звідки у нього схильність до рефлексії, адже суспільство його всіляко захищало від цієї хвороби. Ось яку особливість він за контрастом зазначав у поведінці своїх батьків: "Взагалі вони не надто дослухалися до себе .. . ";" Вони всі брали як даність: систему, власне безсилля, злидні, свого непутящого сина ";" Вражаюче, що вони ніколи не нудьгували. втомлювалися - так, але не нудьгували "(с. 17)." Ми, їхні діти , росли, точніше, ростили себе самі, вірячи в заплутаність світу, в значимість відтінків, обертонів, невловимих тонкощів, у психологічні аспекти всього на світі "(с. 48)) Тут буде дуже до речі нагадати, що з стелею в російській мові пов'язана низка стійких фраз, що позначають "ідеалістичні" заскоки: зі стелі взято - невідомо звідки взято, сумнівно; плювати в стелю - байдикувати, тунеядствовать.
Втім, немає. Споглядання стелі - не єдиний проступок. Автор ще дозволяє собі в присутності багатьох сусідів не поспішати з виключенням газу. Адже все - газ, світло, воду - економили комунальними зусиллями. Це давало право кожному квапити "товариша" в клозеті, лаяти за надто довгий помивши у ванній, стежити за користуванням газовою плитою на кухні. У цьому контексті (27) "не вимикаючи чорний стеблинка" звучить як недозволене марнотратство і навіть панство, як безумовний привід для скандалу і розслідування з боку тих, кого герою на мить вдалося не чути і не бачити на кухні.
Але й не це головне. Головна нахабство, злочин, та просто повний зашкал в поведінці "дармоїда" Йосипа Олександровича Бродського полягав у тому, що він посмів задуматися, побачити, побачити, навіть просто уявити на місці криваво-червоною, революційної гвоздики (27-28) "чорний стеблинка / з гуде і палаючої хризантемою ". От за це, фігурально висловлюючись, йому в 1964 р. і дали 5 років заслання з обов'язковим залученням до важкої фізичної праці. Ми б могли ще довго розбиратися в тому, чому в Республіці Праці (СРСР, 1922-91 рр..) Працю був самим ходовим і ефективним покаранням, але краще звернемося до порівняння двох квіток, як би обрамляють це поетичний твір. Енциклопедичні словники нам мало що дадуть. (Ми навіть не можемо зрозуміти, яке з двох рослин раніше поширилося в центральній частині Росії: ГВОЗДИК, 1) рід трав, рідко напівчагарників, сімейства гвоздикових. Близько 300 видів, в Євразії і Африці; в СРСР св. 100 видів. Багато культивують як декоративні. Використовують у квітниках і для зрізання. 2) Прянощі з висушених квіткових бутонів гвоздикового дерева; Хризантеми, рід одно-і багаторічних трав і напівчагарників сімейства складноцвітих. Близько 150 видів, в Євразії і Африці: у СРСР 70-80 видів. Численні сорти з суцвіттями різної форми і забарвлення використовують у декоративному садівництві. Придатна для зимової вигонки.) Буденний досвід дає привід зробити висновок, що гвоздики дешевше і зустрічаються частіше. Крім того, не останню роль у сприйнятті гвоздики як квітки звичайного, а хризантеми як квітки для обраних, зіграли їх назви. Назва гвоздика здається народним, похідним від гвоздик. (Насправді ж назва гвоздика є результатом адаптації в російської мови польського дослівного перекладу німецької назви рослини Nelke, яке також означає "маленький гвоздик". (Фасмер Макс. Етимологічний словник російської мови. - Т. I. - М.: Прогрес, 1986. - С. 399). Хто бачив сушену гвоздику (приправу), той відразу зрозуміє, у чому подібність. І тут мова зіграв з мільйонами звичайну жарт: те, що здається своїм, виявляється теж запозиченим, чужинних.) А хризантема - це грецька назва , яке можна перекласти як "златоцвет, золотий квітка". Зрозуміло, чому в рамках комуністичної ідеології перша рослина асоціювалося з пролетарським цвяхом ("Цвяхи б робити з цих людей, / Не було б у світі міцніше цвяхів", М. Тихонов), а не з міщанської приправою, в той час як друге сприймалося з відомої настороженістю.
Ми постаралися показати, в якому сенсі цей текст є приватним зразком інтелектуального опору: у квітці пальника замість "правильної" гвоздики автор розгледів "індивідуалістичну" хризантему. "Незалежність - краща якість, краще слово на всіх мовах", - писав Бродський на засланні. І надалі багато сюжети в його творчості пройняті "однією прихованою ідеєю - допомогти кожній окремій людині усвідомити можливість незалежності. Перш за все - духовної" (Гордін, с. 10-11).
Цілком можливо, що цей розбір чи коментар комусь здасться занадто вільним в окремих деталях. Поезія - не тригонометрія, тут завжди є семантичний зазор для розкиду розумінь і трактувань. Однак і в поетичному тексті присутні і виявляються сигнали, що підтверджують одне вірний напрямок у розумінні. Так, рамкової метаморфозу "гвоздика - хризантема" співзвучні парні образи "муха - орел", "* книжкові полиці - Альпи", "тріщинок система (на стелі) - * карта неіснуючої наддержави". І такі паралельні конструкції не можуть бути випадковим збігом, це частини єдиного авторського задуму, це складові авторського світогляду.
Окрім цього, і для прояснення головного образу "гвоздика - хризантема" ми звернулися до деяких реалій побуту комунальної квартири 1960-х. І тут нам допомогло увагу поета до власної біографії й біографії свого часу: "Бродський наполегливо і послідовно вибудовував свою біографію, чітко позначаючи ракурси, для нього бажані, у численних інтерв'ю, діалогах, автобіографічній прозі", як зазначає Яків Гордін (с. 5) .
Часом та чи інша рядок здається читачеві довільної, навіть межує з ребусом. У цьому випадку справжня поезія повинна користуватися презумціей свідомості. Якщо автор сказав саме так, а не інакше, а ми його не розуміємо, то це не його, а наша провина-біда. Дуже часто поезія спочатку адресується найближчого колі сучасників, друзям. Зрозуміло, що від інших читачів щось залишиться прихованим назавжди. Так, поки ми не побачимо фотографію будинку Бродського, ми можемо до безкінечності гадати, як саме і чому (7-8) "то нижче він [дощ], то вище поверхом / по сходовим маршам тупотить". Чи то вікна були відчинені навстіж (що малоймовірно), чи то сходові клітини в "мавританському" будинку були відкритими і захищені тільки поручнями? Але і в подібних деталях поет відповідально точний і фотографічно зорок. "Великий і різноманітний світ есеїстики Йосипа Бродського - навіть у тих випадках, коли він аналізує вірші чи прозу, - це перш за все світ, населений людьми, світ не абстракцій, а доль, бо для нього будь-який рядок, зазначена талантом, не меншою мірою відзначена і автобіографічної повнотою "(с. 5). За рідкісним винятком, нам залишалося лише соположіть вірші і прозу нашого великого сучасника, фізично залишився в історії минулого - страшно сказати: двадцятих! - Століття, але який перебуває з нами у плоті своїх художніх текстів.