Зміст
Введення
Глава 1. Форми захисту цивільних прав
Глава 2. Способи захисту цивільних прав
Заходи захисту і міри відповідальності
Конкретні способи захисту
Висновок
Список літератури
Введення
Захист суб'єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку, тобто за допомогою застосування належної форми, засобів і способів захисту. Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та Неюрисдикційна.
Юрисдикційна форма захисту є діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених і оспорюваних суб'єктивних прав.
Суть її виражається в тому, що особа, права та інтереси якої порушені неправомірними діями, звертається із захистом до державних або іншим компетентним органам (у суд, арбітражний, третейський суд, вищестоящу інстанцію і т. д.), які уповноважені вжити необхідних заходів для відновлення порушеного права і припинення правопорушення.
У рамках юрісдікціооной форми захисту, у свою чергу, виділяються загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється у судовому порядку.
Основна маса цивільно-правових інтересів розглядається районними, міськими, обласними та іншими судами загальної компетенції. Поряд з ними судову владу здійснюють арбітражні суди, які вирішують спори, що виникають у процесі підприємницької діяльності. За угодою учасників цивільних правовідносин спір між ними може бути переданий на вирішення третейського суду. У тих випадках, коли конституційні права і свободи громадян порушені або можуть бути порушені законом, застосованим чи підлягає застосуванню в конкретній справі, розгляд якої завершено або розпочато у суді чи іншому органі, громадяни мають право на звернення до Конституційного Суду РФ.
Глава 1. Форми захисту цивільних прав
Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів виступає за загальним правилом позов, тобто звернене до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, і звернене до відповідача матеріально-правова вимога про виконання лежачому на ньому обов'язку або про визнання наявності чи відсутності правовідносин, з іншого боку. В окремих випадках засобом судового захисту є заява, зокрема у справах окремого провадження, або скарга, зокрема при зверненні до Конституційного Суду РФ. Судовий чи, як його називають, позовної порядок захисту застосовується у всіх випадках, крім тих, які особливо вказані в законі.
Спеціальний порядок захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, відповідно до ст. 11 ЦК, слід визнавати адміністративний порядок їх захисту. Він застосовується як виняток із загального правила, тобто тільки у прямо зазначених у законі випадках. У такому порядку відбувається, наприклад, захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій від дій осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення (ст. 99 ЖК). Засобом захисту цивільних прав, здійснюваної в адміністративному порядку, є скарга, що подається до відповідного органу особою, права і законні інтереси якого постраждали внаслідок правопорушення.
У деяких випадках відповідно до закону застосовується змішаний, тобто адміністративно-судовий, порядок захисту порушених цивільних прав. У цьому випадку потерпілий, перш ніж пред'явити позов до суду, повинен звернутися зі скаргою до державного органу управління. У такому порядку вирішуються, наприклад, окремі спори патентного характеру, деякі справи, що виникають з правовідносин у сфері управління, та ін
Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян і організацій із захисту громадянських прав і охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних та іншим компетентним органам. У новому ЦК зазначені дії об'єднані у поняття "самозахист цивільних прав" і розглядаються в якості одного із способів захисту цивільних прав (ст. 12 ЦК). самозахист цивільних прав в теорії - це форма їх захисту, що допускається тоді, коли потерпілий має в своєму розпорядженні можливостями правомірного впливу на порушника, не вдаючись до допомоги судових чи інших правоохоронних органів. У рамках цієї форми захисту володар порушеного або спарюємо права може використовувати різні способи самозахисту, які повинні бути відповідні порушення і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення (ст. 14 ЦК). До допускаються заходам самозахисту відносяться, зокрема, дії особи в стані необхідної оборони (ст. 1066 ЦК) і вкрай необхідної оборони (ст. 1067 ЦК), застосування до порушника так званих оперативних санкцій, наприклад, відмова вчинити певні дії в інтересах несправного контрагента (відмова від оплати, передачі речі і т. п.), доручення виконання роботи, не зробленої боржником, іншій особі за рахунок боржника (ст. 397 ЦК) та деякі інші дії.
Захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується застосуванням передбачених законом способів захисту.
Глава 2. Способи захисту цивільних прав
Заходи захисту і міри відповідальності
У ст. 12 ГК РФ названі одинадцять способів захисту цивільних прав. Тільки два з них включені до переліку впернвие. Це компенсація моральної шкоди і самозахист. Проте новим є лише сам термін "самозахист", так як деякі з її прийомів, наприклад утримання, були відомі цивільному законодавству і раніше.
Серед названих у статті 12 можна виділити способи, застосування яких можливе лише судом (визнання заперечної операції недійсною, визнання недійсним акту державного органу і т. д.); способи, які можуть бути використані стороною правовідносини як за допомогою суду, так і самостійно (відшкодування збитків, стягнення неустойки та ін); самозахист, захист цивільних прав без участі суду.
Ряд перелічених у ст. 12 способів можуть бути застосовані не тільки судом, але і державними органами, які у випадках, передбачених законом, здійснюють захист цивільних прав в адміністративному порядку. Наприклад, антимонопольні органи при здійсненні дій, заборонених ст. 5 і 6 Закону про конкуренцію, і порушенні тим самим прав громадян та юридичних осіб вправі застосувати до порушника, що займає домінуюче становище на товарному ринку, ряд заходів захисту, перелічених у ст. 11 ЦК, наприклад, направити припис, що зобов'язує укласти або розірвати договір або внести до нього зміни, дати розпорядження про припинення використання монопольно високих цін і ін однак при відмові виконати припис необхідно звернутися до суду, так як тільки суд може прийняти обов'язкове для всіх рішення про визнання договору недійсним, про зміну або розірвання договору і т. д.
Перелік способів захисту не є вичерпним (практиці відомі й інші способи).
Конкретні способи захисту
Визнання права
Звернемося до більш детального аналізу закріплених ст 12 ЦК конкретних способів захисту. Першим з них названо визнання суб'єктивного права. Необхідність у цьому способі захисту виникає тоді, коли наявність у особи певного суб'єктивного права піддається сумніву, суб'єктивне право оспорюється, заперечується або є реальна загроза таких дій. Найчастіше невизначеність суб'єктивного права призводить до неможливості його використання або, принаймні, ускладнює таке використання. Наприклад, якщо власник житлового будинку не має на нього правовстановлюючого документа, він не може цей будинок продати, подарувати, обміняти тощо Визнання права як раз і є засобом встановлення невизначеності у взаєминах суб'єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання зі боку третіх осіб дій, що перешкоджають його нормальному здійсненню.
Визнання права як засобу його захисту за самою своєю природою може бути реалізовано лише в юрисдикційному (судовому) порядку, але не шляхом вчинення позивачем будь-яких самостійних односторонніх дій. Вимога позивача про визнання права звернена не до відповідача, а до суду, який повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного права.
Відновлення становища, яке існувало до порушення права
Відновлення становища, яке існувало до порушення права, як самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене регулятивне суб'єктивне право внаслідок правопорушення не припиняє свого існування і може бути реально відновлена шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст 301 ГК), виселення особи, які самоправно зайняли жиле приміщення (ст. 99 ЖК) та ін відновлення становища, яке існувало до порушення права, може відбуватися за допомогою застосування як юрисдикційного, так і Неюрисдикційна порядку захисту.
Припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення.
Поширеним способом захисту суб'єктивних прав є припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Як і визнання права, даний спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад, стягненням збитків або неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес власника суб'єктивного права виражається у тому, щоб припинити порушення його права на майбутнє час або усунути загрозу його порушення. Так, наприклад, автор твору, що незаконно використовується 9готовітся до випуску у світ без його відома, спотворюється, піддається переробці і т. п.) третіми особами, може вимагати припинити ці дії, не висуваючи ніяких інших, наприклад майнових, претензій.
Визнання оспорімой угоди недійсною і застосування наслідків її недійсності.
У ст. 12 ГК до способів захисту віднесено як визнання незаперечною угоди недійсною, так і застосування наслідків її недійсності. Інакше визначені можливості захисту сторонами своїх прав при недійсності нікчемного правочину, так як в даному випадку стаття передбачає захист цивільних прав тільки шляхом застосування наслідків недійсності правочину. Виходячи з цієї норми, суди відмовляли у прийнятті позовів про визнання нікчемних правочинів недійсними, оскільки нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання її такою судом (п. 1 ст. 166 ЦК). у п. 32 постанови Пленумів ЗС РФ і ВАС РФ № 6 / 8 зазначено, що позовні вимоги про визнання нікчемного правочину недійсним підлягають вирішенню судом у загальному порядку, оскільки ЦК не виключає можливості пред'явлення таких позовів. Цією постановою судам запропоновано при задоволенні позову вказувати, що угода є нікчемною, в мотивувальній частині рішення.
Можливий також позов про визнання судом угоди недійсною, якщо інша сторона оспорює дійсність угоди, вважаючи її нікчемною.
При порушенні громадянських прав, що виникають з адміністративних, податкових, митних та інших подібних відносин, основним способом захисту є звернення до суду з заявою про визнання неправомірної акта повністю або частково недійсним. Кодекс вперше чітко визначив правове значення рішення суду про визнання недійсним акту державного органу або органу місцевого самоврядування, розглядаючи прийняття такого судового акту як застосування способу захисту цивільних прав.
Акти громадських об'єднань (організацій), рішення органів управління господарських товариств і товариств (рішення загальних зборів, ради директорів акціонерного товариства тощо) можуть торкатися як особисті немайнові, так і майнові права і законні інтереси громадян і юридичних осіб. Такі рішення не є актами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, тому при порушенні ними цивільних прав застосовуються різні способи захисту.
При оскарженні актів органів управління господарських товариств і товариств (загальних зборів, ради директорів і т.д.) можна говорити про використання таких згаданих у ст. 12 способів, як звернення до суду з вимогою про припинення дій, що порушують цивільні права, про відновлення первісного стану та ін
У зв'язку з неясністю характеру позовів, заявлених у згаданих випадках громадянами та юридичними особами, в п. 8 постанови Пленумів ЗС РФ і ВАС РФ № 6 / 8 запропоновано судам приймати позови громадян і юридичних осіб про визнання недійсними актів, виданих органами управління юридичних осіб, якщо ці акти не відповідають закону і іншим нормативним правовим актам і порушують права та охоронювані законом інтереси громадян і юридичних осіб, оскільки такі спори випливають з цивільних правовідносин.
Детальні роз'яснення про порядок застосування судами заходів захисту прав акціонерів дано також у постанові Пленумів ЗС РФ і ВСА РФ № 4 / 8.
При розгляді таких спорів не повинні застосовуватися норми ЦПК ІАПК, що встановлюють особливості розгляду справ та виконання рішень за заявами про визнання недійсними актів державних органів та органів місцевого самоврядування.
Інакше підходить судова практика до скарг (позовами) на рішення громадських об'єднань та організацій. Вони розглядаються стосовно до порядку розгляду скарг (позовів) на акти державних органів і органів місцевого самоврядування (див. коментар до ст. 13 ЦК).
Встановлена законом або договором неустойка, а також норми про відшкодування збитків попереджають порушення цивільних прав і стимулює виконання зобов'язань. Тому неустойка розглядається ЦК не тільки як спосіб захисту цивільних прав, але і як спосіб забезпечення виконання зобов'язань (див. ст. 325 - 333 ГК), а збитки - як основний вид відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (див. ст. 15, 393, 394 ЦК).
Неустойка і збитки можуть бути відшкодовані добровільно або стягнуті за рішенням суду.
Компенсація моральної шкоди
До засобів захисту прав громадянина ст. 12 ГК РФ відносить відшкодування не тільки майнового, а й моральної шкоди, розуміючи під ним фізичні і моральні страждання. Відшкодування моральної шкоди - це грошова компенсація фізичних і моральних страждань, тому такий спосіб застосування тільки для захисту прав громадянина (див. ст. 151, 152 ЦК та коментарі до них, а також ст. 1099, 1100, 1101 ЦК).
У відношенні захисту прав і законних інтересів юридичних осіб норми ЦК про компенсацію моральної шкоди не застосовуються. Юридична особа може скористатися таким способом захисту, як пред'явлення, як пред'явлення позову до арбітражного суду на захист ділової репутації (ст. 22 АПК).
Пункт 5 ст. 19, п 5 ст. 152 ЦК передбачають способи захисту прав громадянина на випадок, якщо порушені його честь, гідність і ділова репутація. Згідно з п. 7 ст. 152 ЦК правила цієї статті про захист ділової репутації громадянина застосовуються до захисту ділової репутації юридичної особи. Так, юридична особа має право у судовому порядку вимагати від засобів масової інформації спростування відомостей, що ганьблять його ділову репутацію, а також відшкодування заподіяних збитків.
Визнання недійсним акту державного органу або органу місцевого самоврядування
Ненормативний акт державного органу або органу місцевого самоврядування, а у випадках, передбачених законом, також нормативний акт, що не відповідають закону або іншим правовим актам і порушують цивільні права та охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, можуть бути визнані судом недійсними.
У разі визнання судом акту недійсним порушене право підлягає відновленню або захисту іншими способами, передбаченими ст. 12 ГК РФ.
Стаття 46 Конституції надає громадянину і юридичній особі право оскаржити до суду рішення і дії (або бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб. Судовий контроль за законністю актів і дій у сфері управління, захист суб'єктів цивільних прав від свавілля державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є однією з гарантій здійснення і дотримання громадянських прав.
Стаття 13 ЦК розвиває конституційну норму, представляє суду право визнавати не відповідають закону управлінські акти недійсними.
Можливість оскаржити в суд незаконні акти та дії у сфері управління ст. 12 ГК трактує як спосіб захисту цивільних прав. Судовий контроль за законністю актів і дій у сфері управління більш ефективний у порівнянні з адміністративним, так як суд незалежний і підкоряється лише закону, судовий розгляд дає можливість більш повно і гласно виявити справжні відносини і ухвалити обгрунтоване і законне рішення.
Поряд зі ст. 13 ГК действует Закон РФ от 27.04.93 "Об обжаловании в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан". Существенные поправки в этот Закон внесены Федеральным законом от 14.12.95 "О внесении изменений и дополнений в Закон Российской Федерации "Об обжаловании в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан". Закон от 27.04.93 конкретизирован в нормах гл. 24.1 ГПК.
Порядок рассмотрения дел судами общей юрисдикции по жалобам граждан на действия государственных органов определен ст. 239.1 – 239.8 ГПК (гл. 24.1), они возбуждаются на основании жалобы и являются делами неискового производства. Их рассмотрение подчиняется правилом производства по делам, возникающим из административно-правовых отношений. Требование гражданина о защите нарушенных прав обращено к суду, а не к органу, акт (действие, бездействие) которого обжалуется. Следовательно, нет оснований для применения иска как заявленного в суд требования к лицу, нарушившему права и законные интересы другого лица.
Жалоба должна быть рассмотрена судом в десятидневный срок с участием гражданина и руководителя государственного органа (общественной организации, должностного лица), действия которых обжалуются. Если жалоба признана обоснованной, суд обязывает нарушителя полностью устранить допущенное нарушение прав и свобод гражданина.
У ст. 239.8 ГПК предусмотрено, что с момента вступления в законную силу решения суда о признании индивидуального или нормативного акта либо отдельной его части незаконными этот акт или отдельная его часть считаются недействительными.
Срок для обжалования акта государственного органа или органа местного самоуправления в ряде случаев определяется законом.
Так, в силу ст. 239.4 и 239.5 ГПК жалоба на неправомерный акт или иные действия подается гражданином по его выбору или в суд, или в вышестоящую инстанцию в порядке подчиненности органа. В первом случае установлен трехмесячный срок со дня, когда гражданину стало известно о нарушении его прав и свобод; во втором – один месяц со дня получения гражданином уведомления вышестоящего органа об отказе в удовлетворении жалобы или истечения месячного срока на ответ.
По Законам "О конкуренции", "О защите прав потребителя", "О рекламе" решение (предписание) антимонопольного органа может быть обжаловано в суд в течение шести месяцев со дня его вынесения.
Присуждение к исполнению обязанности в натуре
Присуждение к исполнению обязанности в натуре, нередко именуемое в литературе таким реальным исполнением, как самостоятельный способ защиты гражданских прав характеризуется тем, что нарушитель по требованию потерпевшего должен реально выполнить те действия, которые он обязан совершить в силу обстоятельства, связывающего стороны. Исполнение обязанности в натуре обычно противопоставляются выплате денежной компенсации. Вполне очевидно, что интерес потерпевшего отнюдь не всегда может быть удовлетворен такой заменой. Он вправе настаивать на том, чтобы контрагент фактически совершил действия, являющиеся предметом соответствующего обязательства, например, реально передал вещь, выполнил работу, оказал услугу и т. п. Лишь в тех случаях, когда реальное исполнение стало объективно невозможным либо нежелательным для потерпевшего, данный способ должен быть заменен иным средством защиты, по выбору потерпевшего.
Самозащита гражданских прав
Допускается самозащита гражданских прав. Способы самозащиты должны быть соразмерны нарушению и не выходить за пределы действий, необходимых для его пресечения.
Самозащита – это один из способов защиты гражданских прав. Для него характерно то, что субъект гражданского права защищает себя собственными действиями. По сравнению с другими средствами защиты, это защита без обращения в суд или иной орган, осуществляющий защиту гражданских прав.
Статья 14 ГК допускает использование данного способа при наличии в совокупности трех условий:
Нарушение права или возможность (опасность) его нарушения;
Необходимость пресечения (предупреждения) нарушения;
Применение мер, соответствующих характеру и содержанию правонарушения.
Этим условиям отвечает защита прав и интересов собственными силами при захвате имущества и иных противоправных действиях нарушителя. Действия обладателя права в защиту личных и имущественных прав не признаются противоправными, если они совершены в состоянии необходимой обороны. По Уголовному кодексу РФ (ст. 37) необходимая оборона – это защита личности и прав обороняющегося от общественно опасных посягательств. Відповідно до ст. 1066 ГК вред, причиненный при самозащите в состоянии обороны без превышения ее пределов, не подлежит возмещению.
Возможно применение мер самозащиты и в состоянии крайней необходимости, которую ст. 1066 ГК трактует как опасность, угрожающую самому обладателю прав или другим лицам, если эта опасность при данных обстоятельствах не могла быть устранена другими средствами. Такие действия, как и действия в состоянии необходимой обороны, ГК не признает противоправными. Однако если в состоянии крайней необходимости причинен вред, то он, как правило, подлежит возмещению. Самозащитой действия в состоянии крайней необходимости могут признаваться, если ценность защищенных прав превышает причиненный вред. Например, огнестрельное ранение грабителя фруктов в саду едва ли может рассматриваться как действие, соразмерное нарушению.
Служебная практика не признает самозащиту правомерной, если она явно не соответствует способу и характеру нарушения и причиненный (возможный) вред является более значительным, чем предотвращенный (п. 9 постановления Пленумов ВС РФ и ВАС РФ № 6/8).
Одним из проявлений самозащиты можно признать удержание имущества кредитором несмотря на то, что ГК трактует это действие как один из способов обеспечения исполнения обязательств (ст. 329, 359, 360). Удержание вещи допускается, пока обязательство не будет исполнено. Кроме того, требования кредитора, удерживающего вещь, могут быть удовлетворены из стоимости этой вещи. В таких случаях обладатель имущественных прав защищает свои права и интересы собственными действиями, не обращаясь к суду.
Возмещение убытков
Лицо, право которого нарушено, может требовать полного возмещения причиненных ему убытков, если законом или договором не предусмотрено возмещение убытков в меньшем размере.
Под убытками понимаются расходы, которые лицо, чье право нарушено, произвело или должно будет произвести для восстановления нарушенного права, утрата или повреждение его имущества (реальный ущерб), а также неполученные доходы, которые это лицо получило бы при обычных условиях гражданского оборота, если бы его право не было нарушено (упущенная выгода).
Если лицо, нарушившее право, получило вследствие этого доходы, лицо, право которого нарушено, вправе требовать возмещения наряду с другими убытками упущенной выгоды в размере не меньшем, чем такие доходы.
Статья 15 включена в главу ГК об основаниях возникновения гражданских прав, их осуществлении и способах защиты. Такое расположение общей нормы об убытках (в отличие от ГК 1964 г., где она была в разделе "Обязательственное право") связано с тем, что возмещение убытков характерно не только для обязательств, но и для иных институтов гражданского права.
В статье содержаться общие предписания о возмещении убытков, определены их виды независимо от характера правонарушения. На основе этой нормы в часть первую Кодекса включен целый ряд норм, регулирующих отношения, возникающие при возмещении убытков (ст. 16, 74, 105,393,394,400). Ряд норм об убытках содержится в части второй ГК (ст. 520, 524 и др.).
Возможность использовать возмещение убытков как средство защиты нарушенных прав возникает у граждан и юридических лиц из самого факта неисполнения обязанности, нарушения гражданских прав, т. е. независимо от того, содержится ли в той или иной форме ГК упоминание о таком праве. Тем самым возмещению убытков придан характер универсального способа защиты гражданских прав. Возмещение убытков может сочетаться с другими способами защиты.
У п. 2 ст. 15 ГК названы два вида убытков: реальный ущерб и упущенная выгода. В состав реального ущерба включены расходы, которые лицо уже реально произвело к моменту предъявления иска о возмещении убытков либо которые еще будут им произведены для восстановления нарушенного права, т. е. будущие расходы. К реальному ущербу отнесены и убытки, вызванные утратой или повреждением имущества, так как в этом случае также производятся расходы.
Упущенная выгода представляет собой доходы (выгоду), которые получило бы лицо при обычных условиях гражданского оборота, если бы его права не были нарушены (например, договор был бы исполнен надлежащим образом).
Норма о возможности взыскания будущих расходов является новой по сравнению с ГК 1964 г. основная проблема заключается в обосновании необходимости и размера будущих расходов.
ВС РФ и ВАС РФ, определяя направленность разрешения споров, связанных с взысканием убытков, причиненным гражданам и юридическим лицам, предложили судам требовать подтверждения необходимости будущих расходов и их предполагаемого размера обоснованным расчетом и доказательствами, в качестве которых могут быть представлены смета, калькуляция затрат на устранение недостатков товаров, работ, услуг; договор, определяющий размер ответственности за нарушение обязательств, и т. п. (см. п. 10 постановления пленумов ВС РФ и ВАС РФ № 6/8).
Можно полагать, что целесообразно воспользоваться правилами исчисления размера будущих убытков 9так называемых абстрактных убытков), установленными в ст. 524 ГК для исчисления убытков при расторжении договора поставки вследствие нарушения обязательств поставщиком или покупателем.
При определении размера будущих расходов необходимо учитывать, что подлежат возмещению не любые, а необходимые (разумные) расходы, которые понесет потерпевшее лицо в нормальные (разумные) сроки после нарушения его прав и им будет применена разумная цена. Во всяком случае при предъявлении требования о возмещении как конкретных, так и будущих 9абстрактных) расходов должна быть доказана причинная связь между нарушением (неисполнением) обязанности и убытками, а также их размер.
Соблюдение этих условий необходимо и при предъявлении требований о возмещении упущенной выгоды (неполученных доходов). Потерпевшее лицо должно доказать размер доходов, которые оно не получило из-за нарушения обязанности, а также причинную связь между неисполнением и неполученными доходами.
При исчислении размера неполученных доходов первостепенное значение имеет определение достоверности (реальности) тех доходов, которые потерпевшее лицо предполагало получить при обычных условиях гражданского оборота. Под обычными условиями оборота следует понимать типичные для него условия функционирования рынка, на которые не воздействуют непредвиденные обстоятельства либо обстоятельства, трактуемые в качестве непреодолимой силы.
В постановлении Пленумов ВС РФ и ВАС РФ подчеркивается, что размер неполученного дохода (упущенной выгоды) должен определяться с учетом разумных затрат, которые должен был понести кредитор, если обязательство было исполнено. В частности, при определении размера неполученного дохода из-за недопоставки сырья и комплектующих изделий учитывается цена реализации готовых товаров за вычетом затрат, связанных с их производством (п. 11 Постановления).
В п. 2 ст 15 ГК включено правило определения размера упущенной выгоды в случае, когда вследствие нарушения получены доходы. Согласно этому правилу лицо, права которого нарушены, вправе требовать возмещения упущенной выгоды в размере не меньшем, чем доход, полученный нарушителем.
В п. 1 ст 15 ГК закреплен один из основных принципов гражданского права – полное возмещение убытков. Однако эта норма допускает (в исключение из общего правила) возмещение убытков и в меньшем размере, если это предусмотрено законом или договором. Основания ограничения ответственности по обязательствам, в том числе и ограничение права на полное возмещение убытков, предусмотрены в ст 400 ГК. вместе с тем ст. 400 ГК признает ничтожным соглашение об ограничении размера ответственности по договору, в котором кредитором является гражданин, выступающий в качестве потребителя, если размер ответственности определен законом.
Во второй части ГК предусмотрено ограничение принципа полного возмещения убытков по отдельным обязательствам и видам договоров. При этом ограничение проявляется в разных формах. По договору энергоснабжения (и иным договорам снабжения через присоединенную сеть) подлежит возмещению только реальный ущерб (ст. 547, 548 ГК). по договору на выполнение научно-исследовательских, опытно-конструкторских и технологических работ упущенная выгода возмещается лишь в случаях, предусмотренных договором. Убытки же, причиненные заказчику в связи с выполнением работ с недостатками, возмещаются в пределах стоимости этих работ, если договором не предусмотрено, что они подлежат возмещению в пределах общей стоимости работ по договору (ст. 777 ГК).
Ограничением ответственности, и тем самым принципа полного возмещения убытков, является и установление ответственности предпринимателя за виновное неисполнение обязательств (ст. 538 ГК и др.).
Возмещение убытков, причиненных государственными органами и органами местного самоуправления.
Убытки, причиненные гражданину или юридическому лицу в результате незаконных действий (бездействия) государственных органов, органов местного самоуправления, подлежат возмещению Российской Федерацией, соответствующим субъектом Российской Федерации или муниципальным образованием.
Правовой основой нормы, включенной в ст. 16 ГК, служит ст. 53 Конституции, предусматривающая право гражданина на возмещение государством вреда, причиненного незаконными действиями (или бездействием) органов государственной власти или их должностными лицами. В свою очередь ст. 16 ГК детализирована в ст. 1069 и 1071 ГК.
Статья 16 ГК устанавливает виды нарушений, являющихся основанием возникновения права на возмещение убытков, субъектов государства, несущих ответственность за причиненный вред, а также финансовые источники возмещения убытков. Статья 1071 ГК определяет органы и лиц, к которым предъявляются требования о возмещении убытков и которые выступают от имени государства и его субъектов при возмещении убытков (вреда).
В статье употребляется термин "убытки". Статьи 1069 и 1071 ГК помещены в гл. 59 ГК "Обязательства вследствие причинения вреда". Понятие "вред" более широкое, чем "убытки". Под убытками ст. 15 ГК понимает реальный ущерб (расходы) и упущенную выгоду. Возмещаются они, как правило, в денежном выражении, вред же может быть причинен личности (чести и достоинству) или имуществу гражданина, имуществу или деловой репутации юридического лица. Вред можно возместить в натуре путем предоставления вещи того же рода и качества, исправления повреждений, опровержения сведений, порочащих деловую репутацию, и т. д., путем компенсации гражданину морального вреда, а также путем возмещения убытков гражданину или юридическому лицу. Комментируемая статья устанавливает в качестве способа защиты нарушенных прав только возмещение убытков.
В качестве основания возмещения убытков в статье названы незаконные действия (бездействие) государственных органов, органов местного самоуправления или их должностных лиц, незаконные акты, т. е. изданные с нарушением закона или иных правовых актов, а также явно выраженный отказ принять акт.
Бездействием является неисполнение в установленные сроки и порядке обязанностей, возложенных на соответствующий орган (непринятие акта, несовершение действий). Разновидность бездействия – уклонение, упоминаемое в ст. 51 ГК и иных нормах.
В статье названы действия только должностных лиц, а не любых работников государственных органов и муниципальных образований. В ряде законов конкретизированы акты и действия, совершение которых может служить основанием возмещения убытков. Наприклад, ст. 20 Закона о естественных монополиях устанавливает, что подлежат возмещению по требованию субъекта естественной монополии или иного хозяйствующего субъекта убытки, причиненные в результате принятия решения, нарушающего этот Закон, в том числе при определении (установлении) цен (тарифов) без достаточного экономического обоснования.
Принципиальным является вопрос о том, кто несет ответственность, т. е. кто возмещает убытки. У ст. 16 ГК наряду с Российской Федерацией названы субъекты Федерации и муниципальные органы.
У ст. 1069 ГК установлено, что вред, причиненный незаконными действиями, включая издание незаконного акта, возмещает соответствующая казна, т. е. казна Российской Федерации, субъекта РФ или муниципального образования.
Из этой нормы вытекает, что, во-первых, убытки возмещаются на одном из трех уровней за счет соответствующей казны; во-вторых, органам государства или к муниципальным образованиям требования о возмещении убытков предъявляться не должны, так как за них отвечает казна; в-третьих, те же требования и по тем же мотивам не могут предъявляться к должностным лицам.
В некоторые законы включены нормы, устанавливающие обязанность соответствующего органа возмещать убытки. В других законах имеется указание о возмещении убытков в порядке, предусмотренном гражданским законодательством. Независимо от того, как решен вопрос в том или ином законе (ином правовом нормативном акте) должно применяться общее правило, установленное ст. 1069 ГК, - возмещение убытков казной.
Единый режим ответственности за причиненные в сфере управления убытки, установленный ст. 1069 и 1071 ГК, позволяет ответить не только на вопрос о том, за счет каких средств возмещаются убытки, но и на вопрос о том, к кому предъявляются требования. Статья 1071 ГК устанавливает, что от имени казны выступают соответствующие финансовые органы. Отсюда вытекает, что в случае предъявления в суд иска о возмещении убытков, причиненных в сфере управления, ответчиком выступает соответствующий финансовый орган.
Такой иск предъявляет лицо, права которого нарушены, либо в суд общей юрисдикции, либо в арбитражный суд согласно установленной ГПК и АПК подведомственности.
Взысканию убытков судом должна предшествовать оценка законности действий и изданных правовых актов, причинивших убытки. Из этого следует, что иск об убытках, причиненных в сфере управления, как иск, вытекающий из административных отношений, не может быть передан на рассмотрение третейского суда.
Иск о возмещении убытков, причиненных в сфере управления, затрагивает государственные и общественные интересы, поэтому на основании ст. 41 и 42 ГПК, ст.41 и 42 АПК он может быть заявлен прокурором, государственным или муниципальным органом, наделенным законом полномочиями по предъявлению исков в защиту государственных и общественных интересов.
Соответствующие указания судам дали пленумы ВС РФ и ВАС РФ в постановлении № 6/8. Согласно п. 12 постановления ответчиком по делу о возмещении убытков, причиненных в результате незаконных действий (бездействия) государственных органов, органов местного самоуправления и их должностных лиц, признается Российская Федерация, ее субъект или муниципальное образование в лице соответствующего финансового или иного уполномоченного органа. Если же иск предъявлен гражданином или юридическим лицом непосредственно к государственному органу либо органу местного самоуправления, допустившему нарушение прав, суд не должен отказывать в принятии искового заявления, а также возвращать его без рассмотрения. В этом случае суд привлекает в качестве надлежащего ответчика финансовый или иной уполномоченный орган.
Можно полагать, что государственный или муниципальный орган, действиями которых причинены убытки, вправе принимать участие в процессе по иску о возмещении убытков в качестве третьего лица без самостоятельных требований.
В п. 12 Постановления содержится также указание о том, что при удовлетворении иска взыскание должно производиться за счет средств соответствующего бюджета (казны), а при отсутствии денежных средств – за счет иного имущества соответствующей казны.
Требования о возмещении убытков, причиненных государственным органом или органом местного самоуправления, являются гражданско-правовыми, хотя их основанием служат действия 9бездействие) в сфере управления. В связи с этим при определении состава убытков, условий привлечения к ответственности, сроков исковой давности подлежат применению ст. 15, 1069, 1071 и иные статьи ГК.
Убытки подлежат возмещению при наличии вины и доказанности их размера, причинной связи между убытками и незаконными действиями (бездействием) в сфере управления, в том числе незаконными актами причинителя вреда. Граждане могут одновременно с требованием об убытках предъявлять требования о возмещении морального вреда или использовать иные средства защиты гражданских прав, а юридические лица -– требование о защите деловой репутации.
Прекращение или изменение правоотношени
Своеобразным способом защиты гражданских прав и охраняемых законом интересов является прекращение или изменение правоотношений. Так, покупатель в случае существенного нарушения требований к качеству товара в праве по своему выбору либо отказаться от исполнения договора купли-продажи и потребовать возврата уплаченной за товар денежной суммы, либо потребовать замены товара ненадлежащего качества товаром, соответствующим договору (п. 2 ст. 475 ГК); получатель ренты при существенном нарушении плательщиком ренты своих обязательств вправе потребовать возврата недвижимого имущества, преданного в обеспечение пожизненного содержания, либо выплаты ему выкупной ренты (п. 2 ст. 605 ГК), и т. д. Чаще всего данный способ защиты реализуется в юрисдикционном порядке, так как связан с принудительным прекращением или изменением правоотношения, но в принципе не исключает его самостоятельное применение потерпевшим. Например, при существенном нарушении поставщиком или покупателем договора поставки потерпевшая сторона может в одностороннем порядке расторгнуть договор путем уведомления об этом другой стороны, т. е без обращения в арбитражный суд (п. 4 ст 523 ГК).
Висновок
Под способом защиты субъективных гражданских прав понимаются закрепленные законом материально-правовые меры принудительного характера, посредством которых производится восстановление (признание) нарушенных (оспариваемых) прав и воздействие на нарушителя. Общий перечень этих мер дается в ст. 12 ГК, где говорится, что гражданские права защищаются путем:
Признания права;
Восстановления положения, существовавшего до нарушения права, и пресечения действий, нарушающих право или создающих угрозу его нарушения;
Признания оспоримой сделки недействительной и применения ее последствий недействительности, применение последствий недействительности ничтожной сделки;
Признания недействительным акта государственного органа или органа местного самоуправления;
Самозащиты права;
Присуждения к исполнению обязанности в натуре;
Возмещения убытков;
Взыскание неустойки;
Компенсация морального вреда;
Прекращения или изменения правоотношения;
Неприменения судом акта государственного органа или органа местного самоуправления, противоречащего закону;
Иных способов, предусмотренных законом.
Список літератури
Гражданское право в 2-х томах. Підручник. М., БЕК, 2005.
Цивільний Кодекс РФ.
Цивільне право: Підручник. Часть вторая/ Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергєєва. СПб.: Теис, 2005
Цивільне право Росії: Курс лекцій. Часть первая/ Под ред. О.Н. Садикова. М.: Юрид.лит., 2004.
Безбах В.В., Пучинский В.К./Основы российского гражданского права М.: Теис, 2005.
Коментар до цивільного кодексу РФ. Части 1, 2/ Под ред. Ю.К. О.Н. Садикова. М.: Юринформцентр, 2005
Брагінський М.І., Витрянский В.В. Договірне право. Загальні положення. М., 2005.
Цивільне право. Часть первая: Учебник/ Под ред. А.Г. Калпина и А.И. Масляєва. СПб., 2005
Тархов В.А. Гражданское правоотношение, Уфа, 2002 г.
Цивільне право. Часть 1: Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергєєва. М., 2006.
Безбах В. В., Пучинский В. К. Основы российского гражданского права. М., 2004 р.
Комментарий к Гражданскому кодексу РФ, части первой / Отв. ред. проф. О.Н. Садиков. М., 2006 г.