Міністерство освіти Російської Федерації
Омський державний педагогічний університет
Філологічний факультет
Реферат
Журнал «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену»: специфіка і характер, історія створення та видання
Омськ 2010
Зміст
Передумови виникнення журналу
Творці журналу: видавці, редактори, автори
Жанрово-тематичний репертуар видання
Висновок
Список літератури
Передумови виникнення журналу
Провінційна російська періодика виникла лише через 80 з гаком років після столичної та налічує сьогодні всього трохи більше 200 років. Причин такого пізнього появи журналістики в провінції кілька. Основна з них криється в тій ситуації, яка склалася в друкарському і видавничій справі в Росії 18 століття. З часів Петра 1 друкарні і книговидавництво знаходилися виключно в руках держави, субсидувалися, регламентувалися і контролювалися ним. Найсуворіша монополія на друкарський стан при централізації виробництва друкованого слова, яке зосереджувалась лише в обох столицях імперії, стала головним бар'єром на шляху розвитку друку в провінції. Лише в 1783 Катерина II видає указ про «вільних» друкарнях. Хоча казенні друкарні в провінції, завдяки ініціативі місцевих адміністраторів, почали виникати ще в 60-роки і уряд в 1773 році прийняв указ про заклад губернських друкарень, до 80-90-х років жодна губернія не скористалася ним. Зате після указу 1783 провінція точно прокинулася: з 1784 по 1808 р. друкарні виникли в 24 провінційних містах, однак «вільними» були тільки в чотирьох: Тамбові, Тобольську, Костромі і Ярославлі. Місцеві друкарні ставали потенційної технічною базою для організації місцевої журналістики. Саме в Ярославлі виникає перше російське провінційне періодичне видання «Самотній пошехонець», що проіснувало близько двох років. Розвиток провінційної журналістики серйозно стримували такі чинники, як вкрай обмежена мережа паперових мануфактур, вузький читацький ринок, відсутність налагодженої системи розповсюдження видань; періодика провінції виявлялася тотально неокупні. З цих же причин не проіснувала і року перша провінційна газета «Тамбовські известия» (1788г.).
Після припинення періодичних видань в Ярославлі і Тамбові центр провінційної журналістики перемістився до Сибіру: у 1789 р. в Тобольську виник журнал «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену». Серед умов, що сприяли виникненню періодичної преси саме тут, можна відзначити наступні. Тобольськ з того часу був великим торговим і промисловим центром, він по праву вважався великим культурним центром: тут були власний театр з постійною трупою, духовна семінарія, геодезична школа, школа для солдатських дітей, приватні пансіони. Кадри цих установ, чиновники адміністративних, офіцери військових органів, а також освічені дворяни, заслані з європейської частини Росії, становили тут помітну культурну прошарок. Чимало було освічених людей серед посадських, міщан і купецтва. До таких людей можна віднести купців Корнільєва, що відкрили в 1789г. власну друкарню. 11 березня того ж року в Тобольську відкривається Головне народне училище. Останні дві події, безсумнівно, були вирішальними вплив на факт створення першого сибірського журналу, який почав виходити у вересні 1789 р. Перші чотири номери «Іртиша» були надруковані на кошти В. Корнільєва, а всі наступні - на кошти Тобольського наказу громадського піклування. Журнал виходив протягом майже двох з половиною років: з вересня 1789 по грудень 1791 З вересня по грудень 1790 р. в виданні з невідомої причини стався перерву. «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену» був другим, а в 1789-1790 рр.. єдиним провінційним журналом в Росії.
2. Творці журналу: видавці, редактори, автори
Ідея організації журналу, ймовірно, зародилася в групі молодих вчителів Головного народного училища. Її схвалили адміністрація навчального закладу, гаряче підтримали губернський прокурор, поет і «вольтеріст» Іван Іванович Бахтін, засланий поет і письменник Панкратій Платонович Сумароков. Василь та Дмитро Корнільєва вирішили безкоштовно дати папір і надрукувати теж «безоплатно з доброчинність» чотири перші книги журналу. Реальну підтримку ідея зустріла і в намісника Олександра Васильовича Аляб'єва, який енергійно допомагав всім культурним починанням. У період організації журналу Аляб'єв не залишився осторонь. Він розіслав розпорядження комендантам, городничим і капітан-справникам про передплату на журнал. Більш того, з проханням сприяти передплаті він звернувся до правителів інших губерній - у Вятку, Перм, Володимир, Ярославль. Явно за його розпорядженням наказ громадського піклування взяв на себе витрати по виданню. Вельможа Катерининської формації, Аляб'єв дбав і про те, щоб підняти престиж свого правління.
Отримавши таку потужну підтримку і допомогу, автори і перекладачі, які працювали «безгрошової», трудилися захоплено і споро. І у вересні 1789 р. вийшло перше урало-сибірське періодичне видання - щомісячний журнал з чудернацькою назвою «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену» (у давньогрецькій міфології Іпокрена - чарівне джерело на горі Гелікон у Беотії. Джерело цей присвячений музам і Аполлону і забив під ударами копита Пегаса. «Іртиш, що перетворюється на джерело поезії», - очевидно, такий зміст вкладали в назву автори видання).
Офіційна редакція «Іртиша» входила в обов'язки вчителів Тобольського головного народного училища. Мимовільний житель Тобольська, на шляху до місця заслання провів у місті сім місяців, А. Н. Радищев писав в 1791 р.: «Тут є казенне училище, і на превеликий подив я знайшов у ньому вчителів, досить добре освічених для цих місць». Вчителів цих було четверо: Тимофій Михайлович Воскресенський, Іван Борисович Лафінов, Василь Якович Прутковський, Іван Андрійович Набережнін. Всі вони були енергійними і плідними співробітниками журналу. Однак є підстави вважати справжнім ініціатором видання і, можливо, його фактичним редактором П.П. Сумарокова (1763 - 1814), оскільки в Тобольську він першим скористався відкриттям друкарні, щоб опублікувати плоди своїх літературних занять, і з усіх місцевих авторів був, мабуть, єдиною людиною, володів яскраво вираженою схильністю і здібностями до редакторсько-видавничої діяльності. Замішаний у справу про підробку асигнацій, він був засуджений до заслання на життя в Тобольськ, з позбавленням дворянського звання. За сприяння губернатора Аляб'єва Сумарокова вдалося зайнятися викладанням і літературою. Після припинення «Іртиша» він випустив протягом двох років 12 книг «Бібліотеки наукового, економічного, повчальної, історичної та розважальної ...». З царювання імператора Олександра I Сумароков був повернений до Росії і знову зведений у дворянство. Він був редактором «Вісника Європи» і видавцем «Журналу приємного, цікавого і забавного читання». Жоден з інших співробітників «Іртиша» ніколи пізніше ні редакторської, ні видавничою діяльністю не займався.
Брали участь у журналі поряд з викладачами та учні. Особливо активним була співпраця учня 4 класу Івана Трунін, вміщувалися на сторінках «Іртиша» віршовані досліди власного твору і перекладні. Перебування в училищі прищепило Трунін полювання і до подальших літературним заняттям. Він співпрацював у «Бібліотеці наукового ...», а в 1802 р. - у московському журналі« Новини російської літератури », де надрукував, зокрема, лист, що критикує мовну позицію Карамзіна.
Інший учень, бухарець Апля Мамет, надрукував у «Іртиші» чи не перший російський переклад з перської мови «Думки магометан про смерть пророка Мойсея». У «Листі до видавців» перекладач говорив, що його праця з'явився завдяки отриманим в училищі знань: «Отримувачі у ньому деякий пізнання російської мови і слідуючи своєму руху, перевів я щось з перської на російський мова» 22.
Друкувалися в «Іртиші» та особи, що не мали відношення до училища, в тому числі навіть проживали в інших сибірських містах. Найбільш цінними з цих авторів, крім П.П. Сумарокова, були тобольський прокурор Іван Іванович Бахтін, не позбавлений літературних здібностей людина (до того ж він був налаштований прогресивно, і його різкі викриття кріпосного права в журналі звертали на себе увагу), і засланець кріпак князів Голіциних Н.С. Смирнов-непересічна особистість, за своїми знаннями і образу думок типовий представник освітньо налаштованої інтелігенції, а також засланий зі столиці й опозиційно налаштований перекладач Г. Фрізе. Епізодично на сторінках журналу з'являлися твори та переклади сестри П.П. Сумарокова Наталії Панкратівна Сумарокова, кадета Д. Дягілєва, асесора Експедиції гірських справ О.М. Гладкова, вчителі Іркутського головного народного училища С. Бєлишева та ін У журналі брала певну участь і дружина П.П. Сумарокова, німкеня за національністю, уроджена Софія Казаб. Виявився причетним до «Іртишу» такий великий для свого часу поет, як Н.П. Ніколов. Перебування Радищева в Тобольську в роки видання «Іртиша» дало привід припустити його участь у цьому журналі. На жаль, документального підтвердження цьому не знайдено, хоча співпраця О.М. Радищева в «Іртиші» і не було б дивним. Довгий термін перебування Радищева в Тобольську сприяв встановленню його контактів з місцевою інтелігенцією. Відомо про неодноразові зустрічах Радищева з також засланим у Сибір колишнім кріпаком М. Смирновим. Ймовірно, були якісь контакти і з Сумарокова, і з Фрізе. Іншими словами, журнал, безсумнівно, привернув увагу Радищева.
3. Жанрово-тематичний репертуар видання
У передмові до першого номера журналу говорилося, що він видається з метою «доставити вчителям властиве званню їх вправу, за допомогою якого й серед виконання покладеної на них поважної посади, досягали б і вони подальших здібностей до вящему удосконалення толь витонченого закладу». Місячник передбачалося наповнювати «всякого роду, як творами, так і перекладами у віршах і прозі».
Обсяг окремого номера не перевищував 66 сторінок, на яких містилися матеріали без послідовної нумерації, без рубрик, без будь-якого видимого порядку. У ньому друкувалися як невеликі за обсягом, так і великі твори «з продовженням надалі». Нерідко в кінці номера читачеві пропонувалися віршовані загадки, а в наступному номері - відповіді на них. Редакція прагнула до широти охоплення тематики і жанровим розмаїттям, як у поезії, так і в прозі, причому різних літературних напрямів і стилів. Переважна більшість матеріалів у журналі і по кількості їх і за обсягом становлять переклади або з зазначенням джерела, мови оригіналу і перекладача, або без вказівки: така була практика всієї російської журналісіткі того часу. Повне ім'я автора твору або його перекладача в журналах того часу було рідкістю. Найчастіше використовувалися криптоніми. «Іртиш» слідував цим же неписаним «правилом».
Журнал здавна вважали (деякі дослідники і до цих бенкет вважають) «літературним», підкреслюючи тим самим пріоритет у ньому художніх творів. Це невірно. «Іртиш» - літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал, хоча художні твори займають у ньому значне місце.
Оригінальні твори тобольских літераторів, якщо не вважати офіційних промов, що говорили на урочистих актах в училищі, були майже виключно поетичними. У тому числі велике місце в «Іртиші» займала сатирична поезія. З творів цього жанру особливою сміливістю і гостротою відрізняється антикріпосницька «Сатира на жорстокості деяких дворян до їх підданим» І.І. Бахтіна, опублікована в січневому номері за 1790 антикріпосницьких настроїв пройняті і деякі інші його вірші (епіграма про покарання слуги, казка «Пан та селянка», перекладна притча «Юзбек»).
На сторінках «Іртиша» віце-губернатор Коливанського намісництва Н.А. Ахвердов повів активну кампанію проти голови коливанських палати кримінального суду Насіння Шалімова. У журналі була надрукована сатира Ахвердова «Вовк-суддя, або покарані злість і неуцтво. «Іртиш» в порівняно великій кількості (13 екз.) Поширювався в Коливань. У числі передплатників були Шалімов та Ахвердов. Не задовольняючись однією підпискою, останній замовив власнику друкарні В. Корнільєва відбитки своєї сатири і розповсюдив їх серед жителів Коливань. Ображений Шалімов подав на зухвалого автора скаргу до сенату, в якій достатньо переконливо довів, що саме він і його колеги з кримінальної палати зображені в сатирі, яка додається до скарги в якості речового доказу. Ахвердов, однак, не заспокоївся. У серпні 1790 р. він надрукував листа, в якому, маючи на увазі, можливо, донос Шалімова, писав, що «вовк і по смерті своєї довго мешканців ... турбував, смердючий прах наповнював Атмосферу, тривожив нюх і справляв злопам'ятство ».
Через рік, вже сама редакція журналу звернулася до жителів Коливань і, вдаючись до тієї ж алегорії, радила розрити могилу, де лежить вовк, турбує людей і після смерті, щоб потім прибити його до землі «завостренним осиковим кілком». Так, сибірський журнал взяв участь у боротьбі з судовим свавіллям, затаврувавши на своїх сторінках кримінальну палату. Цей епізод, проте, був єдиним випадком, коли «Іртиш» активно втрутився в суспільне життя Сибіру.
За винятком згаданих віршів І.І. Бахтіна та Н.А. Ахвердова, сатирична поезія в «Іртиші» не стосувалася соціальної проблематики. Осміянню піддавалися переважно загальнолюдські пороки і недоліки, які виставляють у традиційних для сатиричної літератури типізованих образах, таких як скупий («Скарб» Д. Дягілєва, «Проповідь та лихвар» І. І. Бахтіна), заздрісник (однойменна притча І. І. Бахтіна) , любующійся собою юнак (епіграма Н. Сумарокова «Майже всі дзеркала Нарцис перекупив ...»), неосвічені лікарі (« відстріляних нога »П. П. Сумарокова) і т. п. Тон сатири в більшості випадків помірний, а об'єкти глузування нерідко малозначні: чоловік, що боїться жаб («Чоловік з жінкою» І. І. Бахтіна), без смаку одягається дівчина («пихата дівчина» І. Трунін та ін.)
Друкувалися в «Іртиші» та дидактичні вірші, До їх числа відноситься, наприклад, байка І.І. Бахтіна «Стара з онуками», в якій протиставляються безтурботна лінощі і працьовитість. Притча того ж автора «Рада моєму другові» рекомендує, дивлячись на «принади Кларісси», не забувати про долю метелики, літаючої навколо палаючої свічки. У перекладеної П.П. Сумарокова байці Лафонтена «Гарбуз і жолудь» розвивається думка про доцільність всього сущого на землі.
Сатиричні та дидактичні віршовані твори в «Іртиші» служили в більшості своїй цілям морального виховання. Просвітницькими і повчально-виховними завданнями журналу визначався також у значній мірі і характер лірики тобольских літераторів. У "Оді» «Іртишу, що перетворюється в Іпокрену» І. Трунін писав про доброчинних наслідки освіти та у зв'язку з цим віддавав похвали самому журналу. Час від часу публікувалися в «Іртиші» філософсько-дидактичні вірші на різні традиційні для XVIII ст. теми («Природа» І. Набережніна, «Надія» І. Лафінова, «Вірші на смерть» М. Смирнова і «Заперечення» на них І. І. Бахтіна, «Ода на гордість» П. П. Сумарокова та ін) .
Повчальний характер має ряд ліричних віршів І. Лафінова. Його «Елегія», надрукована в листопаді 1789 р. («О боже мій! Що я? ... Що зробилося зі мною ?..»), написана від імені людини, що відпали від чесноти і тому мучимого соромом і загальним презирством.
Один з основних мотивів любовної лірики тобольских поетів - страждання коханих в розлуці та їх взаємні клятви вірності. Першим у жовтні 1789 р. звернувся до нього І. Лафінов, надавши своїй «Елегії» («Отже, надії немає з коханою мені бути ?...») звичайний повчальний характер. Тема була негайно підхоплена іншими авторами і багаторазово варіювалася в їх віршах і піснях, позбувшись свого первісного відкритого дидактизму.
У «Іртиші» було також опублікована велика кількість поетичних перекладів і близьких до оригіналу наслідувань, тематично співзвучних оригінальним віршам тобольских поетів. Вказівка на перекладної або наслідувальний характер вірші часто відсутня. Так було надруковано ряд перекладних епіграм П.П. Сумарокова і вірш І. Набережніна «Безпристрасність», що є наслідуванням знаменитої канцонете італійського поета П.-А.-Д. Метастазіо «Свобода». Щодо багатьох віршів до цих пір немає ясності. Деякі з них, безперечно, сягають до іноземних джерел («Парижанин в Римі», «гасконець в трактирі» І. І. Бахтіна). Однак нерідко тобольские автори самостійно розробляли у віршах запозичені в іноземних письменників сюжети («Бувальщина», «Майстерний лікар», «Спосіб воскрешати мертвих» П. П. Сумарокова; «Обманщик» І. Трунін), в тому числі взяті з прозових творів на мовою оригіналу або з їх російських перекладів.
Поезія, таким чином, займала дуже важливе місце в літературно-просвітницької діяльності гуртка, поєднаного навколо «Іртиша».
Художня проза в «Іртиші» була представлена виключно перекладами. Основним критерієм відбору творів було їх повчальне зміст. Перекладалися, наприклад, моралістичні твори древніх авторів (кілька листів Плінія Молодшого, уривок з Тіртея, «Мова македонського царя Філіпа II» і ін), деякі з них, можливо, входили в програму училища. Велика кількість невеликих розповідей і притч було переведено з «Французького Меркурія» і «Енциклопедичного журналу», а також інших французьких та німецьких джерел. Розповідь французького письменника Ф.-Т.-М. Бакголя-ра Д'Арні «Саллі або англінская любов» представляв «плачевні наслідки цього пристрасті, коли вона не поправляема була розумом або посадою» 38. Анонімні оповідання «Карибська любов» і «Акмон і Соліна» проповідували руссоистской думка про моральному та духовному перевагу людини, вихованої і що живе в патріархальних умовах, над людьми, ввібрали з цивілізацією її численні вади. У «Повісті про султана Тогрул-Бек-Арсламе» малюється негативний образ монарха, повідомляє «лінощів, розкоші, всякого роду нестриманість, особливо ж пияцтва» 39 і в результаті втратив свою державу. Ця притча також ілюструє думку про згубні наслідки розкоші і поганих звичок, породжуваних цивілізацією; в той же час читачі могли бачити в ній натяк на звичаї російського двору. Публікувалися в «Іртиші» збірки афоризмів і повчально-розважальних анекдотів. Прозою були переведені кілька поетичних творів.
Перебуваючи в глухий сибірської провінції, співробітники «Іртиша» мали у своєму розпорядженні, природно, дуже обмеженим вибором книг. Тому вони часто перекладали твори малозначні, все гідність яких зводився до їх повчального характеру. Тим не менше, і в цих умовах, користуючись старими іноземними журналами, у тому числі двадцятирічної давності, тобольские літератори йшли в ногу зі столичними журналами. Деякі перекладені ними твори майже одночасно, а в ряді випадків навіть пізніше, з'явилися в інших перекладах в петербурзьких і московських періодичних виданнях.
З точки зору проблематики переказів і відображення в них літературно-мистецьких шукань початку 90-х років XVIII ст. «Іртиш» повністю перебував у загальному руслі літературного руху в Росії. Зокрема, у ньому знайшли відображення характерні для тих років настрої сентименталізму (розповіді Ф.-Т.-М. Бакюляра Д'Арні, «Ніч» С. Геснера, «Смерть Нарциси, дочки славного Юнга» в перекладі М. Смирнова, і ін). Разом з тим підбір перекладів визначався і місцевими просвітницькими завданнями, що виникають із зв'язку журналу з Тобольським головним народним училищем. Однак ці завдання тобольские літератори вважали за потрібне вирішувати в общепросветітельском плані, прагнучи підняти сибірського читача до рівня європейського; саме тому «Іртиш» не набув суто місцевого характеру.
Художні твори займають лише частину обсягу «Іртиша», який, будучи дітищем училища, був задуманий як журнал універсального змісту. Всі інші статті, в яких здійснювалася широка просвітницька програма, були в основному перекладними.
Про серйозні просвітницьких наміри видавців журналу свідчить той факт, що перша з'явилася в «Іртиші» перекладна стаття «Яким чином пізнаємо ми відстані, величини, види та положення предметів» представляла собою витяг зі знаменитої книга Вольтера «Основи філософії Ньютона». Поява цього уривка говорить про те, що журнал аж ніяк не збирався дублювати навчальний матеріал, а, навпаки, ставив за мету максимально розширити кругозір читачів, пропонуючи їх увазі серйозну поживу для роздумів (у тому числі проблеми філософського порядку), викладаю в загальнодоступному викладі. Виконати цю програму повністю, однак, не вдалося. Природничонаукові статті були в «Іртиші» рідкістю і носили випадковий характер.
Основну увагу журнал зосередив на пропаганді ідеї благотворного впливу освіти, незмінно пов'язуючи прогрес людства з діяльністю освічених монархів. Ця тема неодноразово зачіпалася в промовах тобольских вчителів на урочистих актах в училищі. Вона детально розвинена у перекладеній Т. Воскресенським промови французького філософа Ж.-А. Кондорсе, виголошеній 5 червня 1782 в Паризькій академії наук перед спадкоємцем російського престолу, майбутнім імператором Павлом I.
Прямим продовженням традиції новиковских журналів можна вважати періодично друкувалася на сторінках «Іртиша ...» рубрику «Політичний вісник», хоча слід зазначити, що травестійної пафосу «відомостей» «Трутня» тут протистояло серйозне обговорення актуальних суспільних питань. Основними темами рубрики було висміювання паразитизму дворян і захист хліборобів, що забезпечували своєю працею добробут держави і перебували в стані повного юридичного безправ'я. Тільки праця, на думку авторів матеріалів, повинен визначати заслуги людини в суспільстві: «Жити без праці є зло державне; того заради політики засуджують ченців, що вони живуть в своїх затворах бездіяльно; але, панове статські правителі, прошу відповісти мені: шляхетні й наглядачі ваші в яких працях вправляються? »
У великій кількості публікувалися в «Іртиші» перекладні статті, що представляли собою короткі нариси «історії людства». У них формулювалася і доводилася на великому фактичному матеріалі думка про поступове русі людства з мороку невігластва у царство розуму і про необхідність розвитку у громадян інтелектуальних здібностей, морального почуття та естетичного смаку. Панорама прогресу в області науки, ремесел, мистецтва, літератури, виробничої діяльності та суспільного життя, показувала «як багато потрібно було часу для хитрощі людського розуму до відкриття істини і до винаходу корисних речей», повинна була переконати читачів у тому, що рух до кращого життя повільно, але невідворотно і що основний його пружиною є поширення знань. Одним з основних джерел для цих нарисів послужили твори шотландського філософа Генрі Хоума лорда Кеймза.
У цих та інших перекладних статтях час від часу зустрічаються висловлювання про неможливість прогресу без свободи, про рівність людей від народження і тому подібні думки, які в умовах кріпосницької Росії звучали дуже сміливо. Те, що уривки такого роду при перекладі не вилучалися, безумовно, говорить про відомого радикалізмі співробітників «Іртиша». Цілком ймовірно, що за межами журналу, який підлягав цензурі, цей радикалізм виявлявся ще сильніше. Тим не менш, його не слід переоцінювати. Більшість прикладів, наведених на доказ вільнодумних думок, звертало увагу на «благодійні» дії «освічених» монархів. У цілому суспільно-політична позиція першого сибірського журналу була помірно радикальною.
Висновок
«Іртиш, що перетворюється на Іпокрену» був явищем першорядної важливості у культурному житті Сибіру початку 90-х років XVIII ст, однак його поширення зустрілося зі значними труднощами. Журнал друкувався в кількості 300 екземплярів і розходився з працею, незважаючи на енергійні заходи, вжиті тобольських намісником А.В. Аляб'єва для поширення передплати (аж до примусу підлеглих). Сибірське чиновництво і купецтво байдуже поставився до журналу і не склало досить великий і чуйною аудиторії. Для того, щоб журнал завоював визнання у всеросійському масштабі, сили Тобольського гуртка були недостатні. У перший рік за передплатою розходилося 186 екз., В останній - лише 106. За розпорядженням А.В. Аляб'єва, нерозпродані примірники лунали в якості нагороди за успіхи учням Тобольського училища. Видання журналу приносило великі збитки Тобольськом наказу громадського піклування, і в кінці 1791 було припинено. Журнал давав збиток, хоча співпраця переважної більшості учасників було безкоштовним. Людей, які бажали зберегти комплекти «Іртиша» у своїх бібліотеках, в Сибіру було, очевидно, зовсім мало, і журнал зник з книжкового ринку.
Після припинення видання журналу, за розпорядженням Аляб'єва було вирішено кілька повних його комплектів представити у дар «різним знаменитим особам, що перебувають у Санкт-Петербурзі та Москві». Особами, яким було визначено подарувати «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену», були П.В. Завадовський, Г.Р. Державін, О.П. Козодавлев, Є.Р. Дашкова, І.В. Гудович, Н.П. Шереметєв, П.В. Лопухін і М.М. Херасков.
Усі вісім комплектів вирішено було попередньо переплести в зелені сап'янові палітурки з золотим обрізом, на що було витрачено 120 рублів асигнаціями за рахунок Тобольського Наказу громадського піклування.
Таким чином, всього було випущено в світ 24 книжки цього журналу, а не 28, як довгий час запевняли багато бібліографи, які вважали, що перерви у виданні журналу не було, а просто квітня книжки за вересень - грудень 1790 зробилися недоступною бібліографічною рідкістю.
По відношенню до цих чотирьох книжках таке визначення було невірним, так як їх зовсім не існувало, але по відношенню до всього комплекту першого літературного журналу Сибіру - таке визначення абсолютно справедливо. «Іртиш, що перетворюється на Іпокрену» - рідкісне російське видання.
Це був просвітницький журнал з переважанням літературних матеріалів, не позбавлених часом критичного звучання. Справа його видання опинився в руках людей, відданих літературі і одночасно за своїми поглядами уособлюють ту частину російської прогресивно мислячої громадськості, яка нерідко об'єктивно перебувала у внутрішній опозиції до існуючого режиму влади. Але якщо ідеологічна спрямованість журналу спочатку визначалася позицією ліберально налаштованих учасників, то в структурному відношенні суворої витриманістю розташування матеріалів він не відрізнявся.
Слід відзначити ще одну сторону змісту «Іртиша ...». У журналі практично ніяк не висвітленою опинилася тема Сибіру, історії її заснування, природи і звичаїв її народів.
Дослідники до останнього часу невисоко оцінювали рівень Тобольської журналістики епохи Просвітництва, проте зараз приходять до думки, що при всіх недоліках ці журнали показали можливості місцевої інтелігенції, її готовність і бажання вести діалог з аудиторією, розширювати культурний простір сибірського суспільства. Основна мета журналу - просвітництво читачів, пропаганда наукових знань, залучення до просвітницької культурі Західної Європи.
Список літератури
1. Андрєєва, А.А. ЗМІ регіону: Навчальний метод. посібник. - Тюмень: Видавництво Тюменського держ. ун-ту, 2008. - 90 с.
2. Володкович, А.Ф. Сибірська рукописна журналістика декабристського періоду кон.18-50-і роки 19 століття / / Шості Макушинський читання: Тези доповідей 22-23 травня 2003 р.-Новосибірськ, 2003 .- С. 93-96.
3. Історія російської журналістики XVIII-XIX століть / За ред. Громовий Л.П. - СПб.: Видавництво С-Петерб. ун-ту, 2003.
4. Нариси російської літератури Сибіру. Том 1. Дореволюційний період .- К.: Наука, 1982. - 606 с.
5. Павлов В.А. Нариси історії журналістики Уралу. Том 1: (1760-1860). - К.: Вид-во Урал. Ун-ту, 1992. - 272с.
6. Первістки російської провінційної журналістики / / http://antkniga.myinsales.ru/page/ПЕРВЕНЦЫ-РУССКОЙ-ПРОВИНЦИАЛЬНОЙ-ЖУРНАЛИСТИКИ
7. Шиловський М.В. Фактори, що впливали на суспільно-політичне життя західносибірських міст другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / / Міста Сибіру XVIII - початку XX ст.: Зб. наук. ст. / Под ред. В.А. Скубневского .- Барнаул: Изд-во Алт. держ. ун-ту, 2002. - 168 с.