Життя і творчість

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Зміст.


1. Вступ ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 2

2. Біографія ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3

3. Душа Поета ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 11

4. Побут і Буття ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 12

5. Сенс ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .15

6. Смерть і час ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 18

7. Небо Поета ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .23

8. Література ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .24


Вступ.


З реді безцінних духовних скарбів, якими Росія така багата, особливе місце належить жіночої ліричної поезії. Цей жанр співзвучний жіночої душі. Говорячи про жіночу ліриці, слід розглядати всі її різноманіття - лірику філософську, громадянську, пейзажну і любовну. Тільки занурюючись у всі різноманітність ліричної стихії, поет знаходить силу, повноту і цілісність відчуття життя. Ліризм - це чудова здатність поета всякий раз, в неповторності даного миті, побачити світ як би заново, відчути його свіжість, початкову красу і приголомшливу новизну. А саме ці якості притаманні жіночої душі.

Лірика народжується з непереборної потреби душевного саморозкриття, з жадібного прагнення поета пізнати самого себе і світ в цілому. Але це лише половина справи. Друга половина в тому, щоб заразити своїм розумінням іншого, схвилювати і здивувати його, потрясти його душу. Таке чудове властивість ліричної поезії: вона служить каталізатором почуттів і думок. Вся гама почуттів доступна жіночої лірики - любов і гнів, радість і печаль, відчай і надія.

Оскільки в основі ліричної поезії лежить конкретне особисте переживання, її немає і бути не може без особистості поета, без його душевного досвіду. Д.І. Писарєв стверджував: "Лірика мають право бути тільки першокласні генії, тому що тільки колосальна особистість може приносити суспільству користь, звертаючи його увагу на свою власну приватну і психічне життя". Сказано це надто категорично, але по суті абсолютно вірно: тільки той має право на сповідь і може розраховувати на співпереживання читача, кому є чого сказати. Особистість поета повинна бути неодмінно значною, духовно багатої і тонкою. Тільки за цієї умови лірична поезія здатна вирішити своє головне завдання - залучити читача до доброго і прекрасного. А хто як не жінка-поет здатна це зробити.

Феномен жіночої поезії викликав завжди, викликає і нині різноголосицю суджень. Критичних пристрастей, уїдливих нарікань, скептичних усмішок тут ще більше, ніж у спорах про жіночу прозу. Напевно, тому, що явище це важче "не помічати", так як воно у вітчизняному та світовому масштабі має плеяду, безумовно, визнаних імен. Це прославлені поетеси Сапфо античності і Корінна. Це зовсім близькі нашому часу Зінаїда Волконська - муза багатьох поетів, Євдокія Ростопчина, Кароліна Павлова, Зінаїда Гіппіус. За усіма іменами - творчість, що виразила свою епоху повною мірою.

Чудові сторінки жіночої поезії минулого століття ввійшли в скарбницю літератури, але тільки в XX столітті жінки знайшли повний поетичний голос в особі Ганни Ахматової і Марини Цвєтаєвої.


Біографія.


М арина Цвєтаєва народилася в Москві 26 жовтня 1892 в висококультурної сім'ї, відданою інтересам науки і мистецтва. Батько її, Іван Володимирович Цвєтаєв, професор Московського університету, відомий філолог і мистецтвознавець, став надалі директором Румянцевського музею образотворчих мистецтв (нині Державний музей мистецтв імені А. С. Пушкіна).

Мати походила з зросійщеної польсько-німецької родини, була натурою художньо обдарованої, талановитої піаністкою. Померла вона ще молодий в 1906 році, і виховання двох дочок, Марини і Анастасії, і їх зведеного брата Андрія стало справою глибоко їх любив батька. Він намагався дати дітям грунтовну освіту, знання європейських мов, всіляко заохочуючи знайомство з класиками вітчизняної і зарубіжної літератури та мистецтва.

У шістнадцять років Марина Цвєтаєва здійснила самостійну поїздку до Парижа, де прослухала в Сорбонні курс старо французької літератури. Навчаючись ж у московських приватних гімназіях, вона відрізнялася не стільки засвоєнням обов'язкової програми, скільки широтою своїх загальнокультурних інтересів.

Вже в шестирічному віці Марина Цвєтаєва почала писати вірші, і то не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецьки. А коли їй виповнилося вісімнадцять років, випустила свій перший збірник "Вечірній альбом" (1910), що включав в основному все те, що писалося ще на учнівської лаві. Збірник був помічений, з'явилися рецензії.

Одним з перших на "Вечірній альбом" відгукнувся Валерій Брюсов. Він писав: "Вірші Марини Цвєтаєвої ... завжди відправляються від якогось реального факту, від чого-небудь дійсно пережитого". Ще більш рішуче вітав появу цвєтаєвської книги поет, критик і тонкий есеїст Максиміліан Волошин, який жив у той час у Москві. Він навіть визнав за необхідне відвідати Цвєтаєву у неї вдома. Невимушена і змістовна бесіда про поезію поклала початок їх дружбу, - незважаючи на велику різницю у віці.

За "Вечірнім альбомом" пішли ще дві збірки: "Чарівний ліхтар" (1912) і "Із двох книг" (1913), видані за сприяння друга юності Цвєтаєвої Сергія Ефрона, за якого вона вийшла заміж в 1912 році.

Сила цветаевсккіх віршів вражала тим більше, що їх сюжети були не тільки традиційні для жіночої лірики, але в якійсь мірі навіть повсякденні. Але якщо раніше про любов розповідав Він або від Його імені, то тепер голосом Цвєтаєвої, про кохання - як рівна з рівних - розповідає Вона, жінка. У першому альбомі Цвєтаєвої зустрічаються вірші у формі сонета, що передбачає високу майстерність, уміння в чотирнадцяти рядках сказати багато чого. Увага до сонета вимагало не тільки високою стіховой культури, але і ємність образу, чіткість думки. Вірші ранньої Цвєтаєвої звучали життєствердно, мажорно. Але вже в перших її віршах була невідома раніше в російській поезії жорсткість, різкість, рідкісна навіть серед поетів-чоловіків. У віршах Марини Цвєтаєвої є і твердість духу і сила майстра:

Я знаю, що Венера - справа рук,
Ремісничих, - і знаю ремесло.

Відкриєш будь-яку сторінку, і відразу поринаєш у її стихію - в атмосферу душевного горіння, безміру почуттів, найгостріших драматичних конфліктів з навколишнім поета світом. У поезії Цвєтаєвої немає і сліду спокою, умиротворення, споглядальності. Вона вся в бурі, в дії і вчинку. Слово Цвєтаєвої завжди свіже, пряме, конкретне, значить тільки те, що значить: речі, значення, поняття. Але в неї є своя особливість - це слово-жест, що передає якусь дію, свого роду мовної еквівалент душевного жесту. Таке слово сильно підвищує напруження і драматичне напруження мови:

Нате! Рвіть! Дивіться! Тече, не там же?
Заготовляють чан!
Я державну рану віддам до краплі!
Глядач - бел, завіса - рдяний.

І навіть музикальність, передавши їй від матері позначалася своєрідно - не в співучості і мелодійності. Навпаки її вірші різання, поривчасті, дисгармонійні. Вона не стільки писала вірші в звичайному сенсі, скільки їх записувала - на слух і по слуху. Вони виникали зі звукового хаосу, з сум'яття почуттів, схожою на шум вітру або води. Музичність Цвєтаєвої не схожа на символічну звукопис, вона чекала, коли поетичне слово само з'явиться з звукової вологи - з моря чи мовної ріки. Звук, музика були в її свідомості лоном вірша і прабатьком поетичного образу. Підкоряючись музичної інтонації Цвєтаєва безжально рве рядок на окремі слова і навіть склади, подібно до музиканта, знемагали в морі звуків. Бродський в одній зі своїх статей говорив навіть про "фортепіанному" характер цвєтаєвський творів. "Музика" Цвєтаєвої розвивалася контрастно.

І що тому - вогнище охолов,
Кому розлука - ремесло!
Однією хвилею накотило,
Інший хвилею віднесло.

Дві наступні її дореволюційні книги по суті своїй продовжують і розвивають мотиви камерної лірики. І разом з тим у них вже закладені основи майбутнього вміння майстерно користуватися широкою гамою емоційної рідної віршованої мови. Це була безсумнівна заявка на поетичну зрілість.

Цвєтаєва була романтиком-максималістом, людиною крайнощів, художником винятково напруженій емоційного життя, особистістю, постійно "перезбуджений" у своїх "безмірних" прагненнях, - вона ніколи не могла зупинитися на "золотій середині", дотримати розміреності дієслова або витримати паузу. Правда, нерідко це їй вдавалося, але все ж, як правило, ціною яких то втрат у фарбі, у звуці, у просторості регістру. Цю особливість, якою вона дорожила, хоча і утихомирювати, мала вона на увазі у вірші "Поет":

Поет - здалеку заводить мову,
Поета - далеко заводить мову ...

Це двовірш можна поставити епіграфом до всього, що Цвєтаєва зробила в поезії. Рахунки з поезією у неї не легкі. Вона постійно бачила перед собою дорогу, яка йшла "здалеку" і вела "далеко".

Мені і тоді на землі
Не було місця,
Мені і тоді на землі
Усюди був будинок.

На цій формулі протиріч будується все її подальшу творчість. Цвєтаєва любить антитезу, її стиль виключно яскравий і динамічний, він як би розрахований на сильне гіпнотичний вплив, на "чару". Антоніми Цвєтаєвої вживаються для характеристики суб'єктивних переживань героїні, явищ природи, будь-яких дій і ознак предмета: вдих - видих, рідна - чужа, перший - останній, почав - скінчив, близь - даль, народилася - помру, нудно - солодко, любити - ненавидіти і т.д. Головна функція антонімів у поетичній творчості Цвєтаєвої - контраст. Тут знову згадуються кращі зразки жіночої поезії, що використовують цей художній прийом, за допомогою якого більш яскраво передаються почуття, емоції, переживання, ставлення до світу і людей (подібне зустрічам і в поезії Гіппіус). Невгамовна фантазія Цвєтаєвої дозволяє їй знаходити нові індивідуальні контрасти. Іноді вона поєднує, здавалося б, несумісні поняття (оксюморон):

Крижаний багаття - вогневий фонтан!
Високо несу свій високий стан ...

Поезія Цвєтаєвої, чуйна на звуки розрізняла голоси незліченних доріг, що йдуть у різні кінці світу, але однаково обриваються у вирі війни: "Світове почалося в імлі кочовища ..." У переддень революції Цвєтаєва вслухається в "нове звучання повітря". Батьківщина, Росія входила в її душу широким полем і високим небом. Вона жадібно п'є з народного джерела, немов передчуваючи, що треба напитися в запас - перед безводдя еміграції. Печаль переповнює її серце. У той час як, за словами Маяковського "знищені всі середини", і "земну кулю самий на дві розколовся півкуль половини" - червону і білу. Цвєтаєва одно готова була засудити і тих і інших - за кровопролиття:

Всі рядком лежать, -
Не розвести межею.
Поглянути: солдат!
Де свій, де чужий?

Жовтневу революцію Цвєтаєва не зрозуміла і не прийняла. Лише багато пізніше, вже в еміграції, змогла вона писати слова, що пролунали як гірке засудження самої ж себе: "Визнай, пом'яни, відкинь Революція - все одно вона вже в тобі - і одвічно ... Жодного великого російського поета сучасності, у якого після Революції не здригнувся і не виріс голос, - ні ". Але прийшла вона до цього свідомості непросто.

Лірика Цвєтаєвої в роки революції та громадянської війни, коли вона вся була поглинута очікуванням вести від чоловіка, який був у лавах білої армії, пройнята сумом і надією. Вона пише книгу віршів "Лебединий стан", де прославляє білу армію. Але, правда, прославляє її виключно піснею найглибшої скорботи і трауру, де перегукуються багато мотивів жіночої поезії XIX століття. У 1922 році Марині було дозволено виїхати за кордон до чоловіка. Еміграція остаточно заплутала й без того складні стосунки поета зі світом, з часом. Вона й еміграції не вписувалася в загальноприйняті рамки. Марина любила, як втішне заклинання, повторювати: "Кожен поет, по суті, емігрант ... Емігрант з Безсмертя у Час, неповерненець у свій час!" У статті "Поет і час" Цвєтаєва писала: "Є така країна - Бог. Росія межує з нею, - так сказав Рільке, сам сумували по Росії все життя". Сумуючи на чужині за батьківщиною і навіть намагаючись знущатися над цією тугою, Цвєтаєва прохріпіт як "поранену тварину, кимось поранена в живіт":

Туга за батьківщиною! Давно
Викрита морока!
Мені абсолютно все одно
Де зовсім самотньо.

Вона навіть з гарчанням вишкірив зуби на свою рідну мову, який так обожнювала, який так вміла ніжно і люто жати своїми робочими руками, руками гончаря слово:

Чи не спокушусь та мовою
Рідним, його закликом молочним.
Мені байдуже - якою
Чи не розуміється бути зустрічним!

Далі "домоненавістніческіе" слова:

Всяк будинок мені чужий, кожен храм мені порожній ...
Потім треба ще більше відчужене, гордовите:
І все - одно, і все - єдине ...

І раптом спроба знущання над тугою за батьківщиною безпорадно обривається, закінчуючись геніальним за своєю глибиною видихом, який перевертає весь сенс вірша в несамовиту трагедію любові до батьківщини:

Але якщо по дорозі - кущ
Встає, особливо - горобина ...

І все. Тільки три крапки. Але в цих точках - потужне, нескінченно триваюче в часі, німе визнання в такій сильній любові, на яку нездатні тисячі разом узятих віршотворців, що пишуть не цими великими точками, кожна з яких як крапля крові.

У своїх листах Цвєтаєва пише: "Усяке життя в просторі - самому просторому! - І в часі - найвільнішому! - Тісна ... У житті нічого не можна ... Тому мистецтво (" уві сні все можливо "). З цього - мистецтво - моє життя ... Інших шляхів немає ". Дійсно, інших шляхів, крім догляду у власний світ, у Цвєтаєвої не було в еміграції. У цей період для її лірики характерним стало занурення в міфотворчість.

Ще в 1921 році в творчості Марини Цвєтаєвої виявляється явний перелом. Вона все частіше змінює широкої і вільної співучості заради повільного та урочистого "великого стилю". Від суто ліричних форм вона все більш охоче звертається до складних лірико-епічним конструкціям до поеми, до віршованій трагедії. І сама лірика її стає монументальної: окремі вірші поєднуються за принципом ліричної сюжетності в цикли, підлеглі особливими законами композиції. Чільна форма мови в ліриці Цвєтаєвої - монолог, але дуже часто звернений до нікому співрозмовнику, якого переконують або оскаржують. Вірш Цвєтаєвої з плином часу як би твердне, втрачає свою летючість. Вже в циклах "Учень" і "Отрок" він стає урочисто величним, набуваючи рис одичного "високого стилю".

І колос взрос, і годину веселий пробив,
І жорен зажадала зерно ...

Високий склад у зрілих віршах Цвєтаєвої перемішаний з просторечиями, книжкова архаїка - з розмовним жаргоном. Це було обдуманим прийомом, і на вільному поєднанні пишномовності з просторіччям був заснований особливий ефект цвєтаєвський стилю - та "висока простота", коли слово саме повсякденне, часом навіть вульгарне, знаходить ударне звучання в ряду слів іншого лексичного шару і у відповідному інтонаційному ключі.

Словоіскатель, словесний хахаль,
Слів неприкритий кран,
Ех, слуханул б разок - як ахав
У ніч половецький стан!

Пошуки монументальності, "високості" призвели Цвєтаєву до Біблії і до античності. З найбільшою виразністю позначилося це у двох віршованих трагедіях Цвєтаєвої на міфологічні сюжети - "Тріадні" і "Федра". Підвищений драматизм її віршів виражається через протиставлення матерії і духу, побутового та надпобутової початку ("Пригвождена ..."). При цьому нерідко одне й те ж слово вміщує в себе обидва полюсних поняття. Так відбувається в "Поемі Гори", де гора - однойменний реальний пагорб і духовна вершина. Обігрується два значення слова "гора" - у звичному для нас розумінні і в архаїчному, напівзабуте - "гора" - "верх". "Поема Гори" - "Пісня над піснями" Цвєтаєвої, емоційне перенапруження вираз злітає духу, охопленого високою пристрастю. Любов осмислюється в ній як почуття, який піднімає смертного з бруду буття. Марина Цвєтаєва відштовхується від побуту в пориві утвердження влади пристрасного, страждає духу. Побут і буття різко протиставлені один одному в її віршах:

Око дивиться - невидимейшую далечінь,
Серце дивиться - невидимейшую зв'язок ...
Вухо п'є - нечувана чутка ...
Над розбитим Ігорем плаче Див.

Продовжуючи жити в літературі і для літератури, Цвєтаєва писала багато, з захопленням. Вірші її в ту пору звучали життєствердно, мажорно. Тільки у найважчі хвилини могли вирватися в неї такі слова: "Дайте мені спокій і радість, дайте мені бути щасливою, ви побачите, як і це вмію!" У ці роки Державне видавництво випускає дві книги Цвєтаєвої: "Версти" (1921) і поему - казку "Цар-дівиця" (1922).

У травні 1922 року їй було дозволено виїхати за кордон до чоловіка, Сергію Ефрон, колишньому офіцерові білої армії, опинився в еміграції, у той час студентові Празького університету. У Чехії вона прожила більше трьох років і в кінці 1925 року з родиною переїхала до Парижа. На початку 20-х років вона широко друкувалась в білоемігрантських журналах. Вдалося опублікувати книги "Вірші до Блоку", "Розлука" (обидві - 1922), "Психея. Романтика "," Ремесло "(обидві - 1913), поему-казку" Молодець "(1924). Невдовзі стосунки Цвєтаєвої з емігрантськими колами загострилися, чому сприяло її возраставшее тяжіння до Росії ("Вірші до сина", "Батьківщина", "Туга за батьківщиною! Давно ...", "Челюскінці" та ін.)

У роки еміграції у віршах Цвєтаєвої звучали туга і біль розставання з батьківщиною, настраждався і "лютою", згарищах і крові. Вірші народжувалися самі різні, від високоурочистий до "простонародних", тільки на трагічному рівні. Цвєтаєва виконала на чужині той же шлях, що й багато російські письменники (Бунін, Купрін, Шмельов, Набоков), вони - кожен по-своєму - відчували себе самотніми, відокремлений від емігрантської дійсності, від літературної та іншої суєти. І всіма думками вона звернулася назад, до минулого, до "витоків". Пішовши "в себе, в едінолічье почуттів" вона хотіла воскресити весь той світ, що канули в небуття, який створив, виліпив її - людини і поета.

Тієї Росії - немає,
Як і тієї мене.

У циклі "Вірші до сина" є рядки:

Нас батьківщина не покличе!
Їдь, мій син, додому - вперед -
У свій край, в свій вік, у свій час, - від нас -
До Росії - вас, до Росії - мас,
У наш-годину - країну! в цей-час - країну!
В на-Марс - країну! в без-нас - країну!

Але незважаючи на це твердження, Цвєтаєва в 1934 році пише з почуттям гордості:

Сьогодні - сміюся!
Сьогодні - хай живе
Радянський Союз!
За вас кожним м'язом
Тримаюся - і пишаюся:
Челюскінці - росіяни!

З гіркотою і болем Цвєтаєва зустріла звістку про захоплення Чехословаччини фашистами. Її антифашистські вірші, присвячені бореться чеському народу, стали злетом її таланту:

У клятві руку підняли
Всі твої сини -
Померти за батьківщину
Усіх - хто без країни!

Але заключного акорду у творчості Цвєтаєвої немає, причиною тому - творча криза. "Еміграція робить мене прозаїком ..." - Писала вона. Прийнято вважати, що мовчання було викликано тяжкими обставинами життя. Міркуючи по-людськи, навіть одного з трагічних подій її життя досить було б, щоб паралізувати творчість. Тим не менш, зовнішні обставини ніколи повністю не пояснюють внутрішню долю поета. Терор пробудив музу Мандельштама, світова війна не перешкодила, а навпаки, допомогла Ахматової поглянути на своє життя "як з вежі". Сама Цвєтаєва вважала, що її криза пов'язана з художніми причинами: "Моя трудність, - писала вона в 1940 році, - в неможливості мого завдання, наприклад словами (тобто смислами) сказати стогін: а-а-а. Словами (смислами) сказати звук ". Ще раніше в "щуролова", Цвєтаєва визначила поезію як

Рай - суті,
Рай - сенсу,
Рай - слуху,
Рай - звуку.

Однак ця "ідеальна поетика" у Цвєтаєвої початку роздвоюватися: гармонія "суті і слуху" змінилася їх протиборством, сенс вже не уміщався в звук, голий стогін, від соціально-політичного роздвоєння, вже не міг зодягнутися в сенс. Влітку 1939 року, після сімнадцяти років еміграції Цвєтаєва повернулася на батьківщину. Як і раніше, вона спілкувалася з багатьма, але все було лише "людній пусткою" в її самоті і горе. Чоловік і дочка були репресовані. Цвєтаєву не заарештували, не розстріляли - її стратили непомічання, непечатаніем, злиднями. Тема юності (життя і смерті) виникають у Цвєтаєвої і в останні роки:

Бути ніжною, билиною і гучної,
- Так жадати жити! -
Чарівною та розумною, -
Чарівній бути!

Знаю, помру на зорі!
На якій з двох, разом з якою з двох
Не вирішити по заходу.
Ах, коли б можна, щоб двічі мій факел згас,
Щоб на вечірній зорі і на ранковій відразу.

У липні 1941 року Цвєтаєва залишає Москву і потрапляє в лісове Прикамье, Єлабугу. Тут, у маленькому містечку, під гнітом особистих нещасть, на самоті, в стані душевної депресії, вона кінчає з собою 31 серпня 1941 року.

Так трагічно завершується життєвий шлях поета, всією своєю долею затвердив органічну, неминучу зв'язок великої щирої таланту з долею Батьківщини.



























































Душа Поета.


Б ез душі весь цей світ був і є не більш як мертвий труп, темна безодня і якесь небуття; щось таке, чого навіть боги жахаються ". Ці слова Гребля - античного філософа, який помер більше семисот років тому, - можна було б взяти в якості постскриптуму до долі Марини Іванівни Цвєтаєвої - видатного поета епохи трагічної розгубленості людини. Сорок дев'ять років безперервної душі в бездушному і задушливому світі. У чому сенс цього післанництво поета, його занедбаності в епоху?

До вас всім - що мені, ні в чому

Не знала заходи,

Чужі і свої?!

Я звертаюся з вимогою віри

І з проханням про кохання.

Ця спрямованість - через голови сучасників - не до нас чи що? "Я то знаю, як мене будуть кохати (що читати!) Через сто років!" Поет лише тоді має шанс доторкнутися до кореневища епохи, коли "утримає" (грецьке "епохе") себе від неї, вступається, не дасть захопити себе мутного потоку "історичного":

Про поета не подумав

Століття - і мені не до нього.

Бог з ним, з громом, Бог з ним, з шумом

Часу не мого!

Якщо життя не до предків -

Не до правнуків мені: стад.

Вік мій - отрута мій, а мій вік - шкода мій,

Вік мій - ворог мій, а мій вік - пекло.

Такий, в глибині своєї, кожен поет. Але трагізм шляху Цвєтаєвої - абсолютно особливий, примушує пригадати давніх орфиков, платонівську печеру в'язнів або "Печеру німф" Порфирія ... Чи можливо при такому трагічному дисонансі з віком (адже вік і каліцтво - однокореневі слова!) Говорити про гукнути їм поета? Чи тільки естетично або ж повчально-історично (изломанность долі, зацькованого поета "століттям-вовкодавом") значима для нас Цвєтаєва?


Побут і буття.


Б итіе (виникнення, зростання, життя) і побут (скарб, будинок, то, що мають) - антитеза ця пройшла через усю творчість Цвєтаєвої і нею неодноразово підкреслювалася. Взята сама по собі, вона навряд чи може багато що сказати про поета: справді, образ Поета-романтика - і побут, "золотий горщик" - ось вже воістину "дві речі несумісні" і в несумісності своїй цілком звичні.

Але що вражає нас у Цвєтаєвої, так це немислиме для нас, сучасних, зламаних і забрехавшись, проникнення в саму серцевину буттєвого, тобто людського по перевазі. Бо тільки людина - є: Бог за будь-якого існування, тварина, рослина, камінь - вони надто вже є, не схильні й не сприймають такого потрібного для буття зміни. А буття - це і є життя, зміна, дихання (про що і свідчить найдавніший корінь цього слова). А що є саме безкомпромісне зміна, як не самозаперечення, тобто тяга до небуття: "я не хочу померти, я - хочу не бути". Ось і виходить, що роман поета з буттям, обертається одночасно тягою до неіснування. Це не є "охи" так "ахи" про вигнанства якого поета, це - дотик до самої серцевини людського існування: бути - щоб не бути, і не бути - щоб воістину стати. Це і є Життя людське (не божественна і не тваринна). "Доля. Живу, споглядаючи своє життя, - все життя - Життя! - У мене немає віку і немає обличчя. Може бути, - я - саме Життя! "Сама Життя ... Само-життя - те, що древні називали "автодзоон", або інакше - Душа ...

Тільки людина може бути: все інше - або ніколи не буде, або вже є. Розуміння цього - характерна риса сучасності (а сучасність - це західна культура). Яку проблему ставили на чільне місце Фома Аквінський, Майстер Екхарт, Гегель, Гайдеггер (при всій їх несхожості!)? - Проблему буття, тобто активної, себе каже явленности чогось потаємного і в потаємне своєї незнаю.

Західна культура, в суті своїй, і є культура буття. Але є і щось інше - культура лику, культура, дана нам "Трійцею" Андрія Рубльова. Що є лик, і чим він відрізняється від личини?

По-перше, будучи осередком індивідуальності, лик не має нічого спільного з "індивідуумом". Він знімає межі лише індивідуального, будучи вже якимсь (індивідуальним ж! - Згадайте ікону) узагальненням, в собі самому укладає занепокоєння, прорив до вселюдської природі. Це - Ерос, пристрасть до свого в собі - перша теза культури.

Залучення до природи, "стихії людяності", цьому чорнозему про-програвання ("поезіс") мистецтва, - це пріпаденіе до матері-землі, тому "храни" лику, чиї оберіг і жалісливість лежать в основі другої тези культури - Деметри. Явленность цього моменту характеризують приголомшливу старовину, глибинність і, одночасно, сучасність поезії Цвєтаєвої.


Спи! Застилаючи моря і землі,

Раковини тебе об'емля:

Праворуч і ліворуч і чолом і дном -

Черепашковий колисковий будинок.


Ось цей момент цвєтаєвської виразності, виразності Деметри, що вийшла з тисячолітнього затвора, ми будемо неодноразово підкреслювати надалі. Саме ця глибинна інтуїція виявилася каменем спотикання для багатьох сучасників поета, що шукали аполлонічної фігурність, а знаходили - печерне, могильний звід.

Існування улоговиною

Здавлена, в правці глушізн,

Похована живцем під лавиною

Днів - як каторгу ізбиваю життя.

Зовсім не випадково згадується тут "Котлован" недорікуватість Платонова: як ніби якийсь запит прозвучав із самих надр епохи - і поет відгукнувся.

Але самозаглиблення в себе, сновідческіх Ісіхій в печері свого серця - це тільки заставу ліцетворенія. Бо відміну лику від личини - богоуподобляющаяся відвага саморастрати своєї природи ("Бога ти дізнаєшся за непереборне порожнечі його рук"), виходу за всі межі, то третє, що ми назвемо - Діоніс.

Милий, Растран!

З поклажею не приймуть!

Щоб прийняти -

Треба відкинути!

Це - "кенозис", самоумаління, жертва - те, що робить людину людиною, бо уподібнює його до Бога:

Всі величі платні -

Дух! - Поки у плоті.

Тяжкість потоптаної клятви

Естестввом оплати.

Людина переступає свої межі, щоб оплатити злочин всім єством, вичерпати його, пожертвувати всім "поклажею" своєї, всім своїм "тут" в ім'я "десь". У цьому осередок цвєтаєвський співзвуччя смислів: "бути" - "плисти", тобто йти від себе, тут і тепер покладеного, до себе ще не колишньому. Ось воно - буття поета:

... Коли готичний

Храм нажене шпиль

Власний ...

Штиль нажене сенс

Власний ...


Нескінченна гонитва за змістом (вічна субота, срібло, зоря, біль очікування) і боязнь його фіксації (неділя, опівдні, золото, щастя), тобто смерті: "біле не вилиняє в чорне, чорне вилиняє у біле" (а тому чорне є життя в очікуванні світла). "Між неділею та суботою Я повисла, птах вербна".

Тут ми торкаємося важливою і дуже значимою для століття XX проблеми: проблеми сенсу.


Сенс.


П редшествующіе епохи різнилися між собою або як вже здобули сенс (який тепер уже просто необхідно втілити в життя), або як тільки ще шукають його. Особливістю нашого часу є дискредитація самого поняття "сенс". Світові війни, революції - вся кривава круговерть XX століття свідчать про те, що всі ми живемо під знаком агресії сенсу. Як розуміти це твердження? Агресивний зміст - це якась даність, якої можна опанувати і, оволодівши, застосувати. Абсолютний сенс людині не дано, а заданий, тобто нудить до відплиття, зворушує, терзає і розтягує душу. Те ж, що дано - завжди є лише умовність, "вічний третій в любові":

Впізнаю тебе, труну,

Як тебе не клич:

У вірі - храм, в храмі - поп, -

Вічний третій в любові! ...

Все, що б не -

Що? Та все, якщо щось!

Сенс - це щось нерозривно пов'язана з думкою, яка, у свою чергу сходить до стародавнього кореня mudh - пристрасно прагнути до чого-небудь. Тут вже немає агресії Утопії, що підкоряє собі Життя, але прагнення вгору незадоволеного собою людину. Тому поезія Цвєтаєвої, для якої сенс - це завжди пристрасть, оголення суті, що ховається за будь-якої личиною, повертає нас далеко назад, за себе довлеющую європейську культуру до праістокам стихії людяності. Відбувається заперечення "самостійності ідеї як вищої і безумовної керівниці всякого буття" (Зіммель).

Принц Гамлет! Досить царицині надра

Паплюжити ... Не незайманим - суд

Над пристрастю. Важкі винна - Федра:

Про неї і донині співають.

І будуть! - А Ви з вашої домішкою крейди

І тліну ... З кістками злослов,

Принц Гамлет! Не Вашого розуму справа

Судити запалену кров ...

Сенс-пристрасть, сенс-вічне-прагнення-вгору - це заперечення самої серцевини сучасної цивілізації. Цвєтаєвський сенс - це біль, блоковская "радість-страждання" трепетного (і завжди жертовного) проникнення в сутність світу. "Розкрити сутність не можна, підходячи з боку. Сутність розкривається лише сутністю, зсередини-всередину, - не дослідження, а проникнення ... Дай речі проникнути в себе і - тим - проникнути в неї ". "Річ хоче висловитися ... Річ хоче випростатися ". Тут протилежна сама спрямованість людського ставлення до світу: не проективне узреніе смислів-цінностей з наступним утопічним конструюванням світу за своїм образом і подобою (человекобожество цивілізації), а готовий до жертви і страждання від фатальної відокремленості від світу вслухання в шерехи виростають в лоні землі-Охорона насіння-смислів речей. І сам поет невіддільний від цієї землі-Охорона (храму "пробудженого дому", "вдома душі"), він дає світові позначитися в собі ("Річ лоно відчуває"):

Я - мандрівниця твоєму перу

Всі прийму: я - біла мандрівниця.

...

Я село, чорна земля.

Ти мені промінь і дощова волога.

Ти Господь і Пан, а я -

Чорнозем і білий папір!

Таке "самосказаніе", смислопораждающая активність плоті світу підкреслювалися ще в Середні століття августинских ченцями, з їх вченням про невіддільність первосмисла від первоматерии: матерія не порожнеча, в яку "проектується" сенс (спочатку - Богом, а в міру заміщення Бога людиною в Новий час - самою людиною, його обмеженим і гордовитим розумом або ж "відокремленими протягами" серцевого свавілля). Вона - воістину Мати, невіддільна від проізросшего в ній чада - сенсу. Тут криється глибоко особистісна, тобто християнська, інтуїція: особистість як лик, тобто як одкровення, є справді діяльна виразність, яка може відбутися лише як звершення внутрішньо глибоких доль. В основі лику лежить Мати-Земля, булгаковська Богоземля, цілком реальна життєва основа світу, "реальність світу і сила буття". Це і не матерія, і не розумний космос (світ платонівських статуй-смислів), і не їх синтез, але якийсь хран буття створеного в усій реальності його інобитійності Бога. "Тлінний невинність, печерою ставши Дивному голосу" ...

Цветаевское неприйняття смасла-агресії лежить в основі дуже яскравих стилістичних особливостей її вірша. Одним з проявів смислової агресивності в художньому творі є замикає, опредмечиваются функція синтаксису. На мій погляд, в російській літературі XX століття це найбільш наочно продемонстрував Платонов, у якого агресія синтаксичної структури, яка намагається підпорядкувати собі слово, калічить, "абсурдірует" сама мова (приголомшливий і не має собі аналогів по сміливості і глибині експеримент художника!). У Цвєтаєвої немає диктату синтаксису - він "знято", а на його місце поставлено номінативна, постійно до себе відсилаючи, аж до голосіння, тканину вірша. Відбувається як би наповнення вірша, то є відсилання не до зовнішньої предметності, але до самої мови.

Тут необхідно звернути увагу на дуже важливий момент: номінативного фрази у Цвєтаєвої - це оклик, виклик на діалог, а не іменування (образність, статуї акмеїстів). Іменувати - це по самому змісту своєму - вже мати, привласнювати, розпоряджатися, тобто від буття переходити в побут. Оклик є надія на контакт із самим світом, іменування - контакт з образом світу, тобто із самим собою, в кінцевому рахунку. Згадаймо, як у Платонова про Дванове: він "не давав чужого імені відкривається перед ним безіменній життя. Однак він не хотів, щоб світ залишився ненареченним, він тільки чекав почути його власне ім'я замість навмисне вигаданих прозваний ". Ось такий оклик буття в надії на відповідну порушених ним і створює напружену діалогічність поетики Цвєтаєвої. "Мова ... не є мова мовця, але завжди мова бесіди, яку ведуть з нами речі ". Сюди ж потрібно віднести і перенесення смислового акценту в підрядне речення: не можна опанувати змістом повністю, можна лише доторкнутися до нього з якоїсь завжди повз спрямованою дотичній. Про головне (у нашому світі!) - Лише побічно, бо світ "прямізм" - це зовсім інший світ ("Там, де правда видніше По той бік днів").

Собеседующій з поетом, що тягне вгору сенс-пристрасть диктував Цвєтаєвої не тільки поетичні рядки, але і сам стиль її взаємин з людьми. "Я хочу, дитя, від Вас - дива. Дива довіри, дива розуміння, дива відмови ". Сучасників відлякувала людська упередженість Марини Іванівни, прагнення "нав'язати" в спілкуванні свій контекст, почути відповіді на свої питання. Вони, найчастіше, не розуміли, що в спілкуванні поет прагнув до останньої і вищої щирості: "єдина обов'язок на землі людини - правда всього істоти". Він стягнув личини, турбуючи і мучив чужу душу, Цвєтаєва прагнула до богоподібним лику людини, безстрашному у жертовній саморастрате і нескінченно вдячному у прийнятті дару: "тільки боги не боятися дарів. Зустріньте - бога. Ви дізнаєтеся його по непереборне порожнечі його сприймають рук: по невідбутність його голоду - на дар: серцевий жар. Бог є - пожирає. Ситі - тільки люди ".

Цей, спраглий лику, цвєтаєвський сенс-пристрасть, в землі вкорінений, нею изводимой і зберігається, завжди готовий до самоопустошенію має в собі незвичайну, дуже важливу для розуміння поета іпостась: Смерть і Час.

Смерть і час.


Поет - здалеку заводить мову.

Поета - далеко заводить мову ...

Ц ветаева недарма говорить про себе: "помічаю, що весь російський словник в мені, що джерело його - я, тобто зсередини б'є". І справді, поет ніби торкається того інтимного кореня мови, який для звичайної людини прихований тисячоліттями ...

Той оберіг буття, який ми назвали Деметрою-берегинею, - є не тільки початок життя, але і її кінець, тобто смерть: Кора - іпостась життя - що стала дружиною похмурого Аїда. Сам корінь нашого "зберігати" той же, що і у грецького "Кейро" - "пожирати", "винищувати", "спустошувати". Мимоволі згадуються міркування Карсавін: "Що ж це за життя, якщо в ній немає вмирання? У такій "життя" нічого не зникає і, отже, нічого й не виникає ... Любові в ній немає, бо нічого віддати, нема чим пожертвувати ... Це не життя без смерті, а смерть без життя: те, чого немає ". Не можна зберегти не втрачаючи, не можна доторкнутися до правди життя, не осягнувши правду смерті, а "вміти вмирати - зуміти перемогти вмирання - тобто ще раз вміти жити". Звідси - роман поета з небуттям, роман, що закінчився в Єлабузі ("Знаю: вдоволений ... Знаю: ненавмисно У смерть оступлюсь ...").

Визнай, що ким би ти не був у цьому світі,

Є щось прекрасне: не бути.

Цвєтаєва говорила про найдрібнішому атомі, піщинці твердості і рішучості, яка відділяє буття від небуття ("Сказати? - Скажу! Небуття - умовність"), так що вони стають чимось текучим, між ними є якийсь ледве вловимий для думки перехід, перетікання ... Текти - бечь, бігти, долати всі кордони і заходи - значить причащатися божественного.

О, його не доженете!

У домовитим піддонника

Бог - ручний бегонією

На вікні не цвіте!

...

Все під покрівлею склепінчастою

Чекали поклику і зодчого,

І поети і льотчики -

Всі отчаивались!

Оскільки біг він - і рухається.

Бо зоряна книжечка

Вся - від Аз і до Іжиця -

Слід плаща його лише!

Все, що зупинилося, увійшло в міру, замкнувся у собі, зберегло себе, - втратило життя, втратило шанс подолати свою "кульгавість" (хай би, як це відбувається з нашим світом, кульгавий вершник при цьому і мчав на бистроногой коні). Дотик до буття немислиме без зіткнення з небуттям:

Хочу зійти в могильний морок

І груди землі розкрити я:

Нехай ранить біль хворий: то знак

Веселого відплиття.

Несе нас тісний тура

На берег дикий іншого буття.

Парадоксальність світосприйняття Цвєтаєвої полягає не в її інтуїції "невиправданості світу" (І. Бродський), а в тісному переплетенні містерій сходження та сходження, що, власне, і становило серцевину Елевсинських таїнств. Чисто орфічний мотив звільнення занепалої душі ("У тілі - як у багні, У тілі - як в склепі ... Світ - це стіни, Вихід - сокиру ..."), її спрямованості вгору (" Поема повітря ") нерозривно пов'язаний у поета з материнською жалістю до всього від землі відірвати ("Могла б - взяла б У печеру - утроби"). Нам дуже важко зрозуміти це єдність, але поет більш давнє всіх "нас", з усіма нашими "культурами", йому відкрито щось, давно вже всіма забуте.

Ось це єдність Деметри і Діоніса і пояснює цілісність поетики Цвєтаєвої, нерозривність її спрямованості за всі межі ("Що ж мені робити, співаку і первістку ... З цією безміром Світ заходів?!") З бажанням утримати, зберегти дрібний атом буття ( "що ж все мистецтво, як не знаходження загублених речей, не увічнення - втрат?", - які, в кінцевому рахунку, всі будуть "тілом вашої лишили у величезному світі бідної, бідної душі").

Нерозрізнене переплетення буття і небуття - тобто біг від себе теперішнього до себе небувалого, і збереження кожної частки минулого і мінующего, як вже якогось досягнення, застави нескінченного пресуществлення душі - що це, як не Жива Вічність. Не та вічність, за якою тужать і до якої прагнуть, але вічність якимось чином вже нерозривно пов'язана з нашим світом, осяяла його своїм знаменням. Жива життя душі, непорушність пам'яті і юність оновлення - цим живе поет. Але у світі у такої вічності є ворог - руйнівної час - дитя в себе замкнутої і відсталої стихії. Час - обертання - круговерть - так це просто піщаний шерех стають чисел-нежиті, тобто сенсу як даності, обстанов.

Про як я рвуся той світ залишити,

Де маятники душу рвуть,

Де вічністю моєю править

Разміновене хвилин!

У Цвєтаєвої вкрай складні відносини з часом: вона ніколи не переживала зваблювання "зорями" як молодші символісти ("... повз народилася Часу! "), Але й не мислила поезію, як щось принципово від часу відокремлене. Чуже? - Так, але і сама чужість своїй епосі розумілася поетом як глибинне вимога самої ж епохи (епохи катастрофічного відчуження людини від самої себе, століття організованих, а тому обмежених і неорганічних мас). Цвєтаєва намацувала світовідчуття, яке повинно було б зняти тотальне взаімоотчужденіе людини і його осяжний (а не їм об'емлемого!) Часу. "Є щілину: в глиб, з часу, щілину провідна в сталактитові печери до-історії: в підземне царство Персефони і Міноса - туди, де Орфей прощався: - в А-І-Д". Знову все та ж велика діалектика Духа: смерть зневажається смертю. Не можна цю фразу розуміти натуралістично, тобто як заклик до самогубства. Поет - міфограф. Людина захоплений часом, але "світ іде вперед і повинен йти: я ж не хочу ... я маю право бути своїм власним сучасником ". У всій своїй захопленості, людина не повинна без залишку поглинатися часом. Він повинен розуміти, що безперервна зміна тимчасових моментів - це зовсім не її поновлення, але розтягнення вже колишнього. А людина повинна бути готовий до оновлення, тобто виховувати в собі готовність почути найменший шерех буття, не відкинути навіть крихітне оновлення змісту свого існування. Людина повинна бути відкритий, а тому смиренний і простий.

І в простоті своїй (ох, як важко вона нам дається, якщо дається взагалі!) Людина - співрозмовник світу - вперше виявляється у себе. Даніка ідей, пристрастей, речей - тепер він удома. Такий збіг із собою - це і є чудо, диво саме натуральне, а аж ніяк не метафоричне. Але чудо не викликається, а очікується. Ось таке очікування вислизає дива і є Поезія: "поетичне вимашленіе буває по розуму так як річ могла і мала відбутися бути". І диво це є міф: "все - міф ... не-міфу - ні, поза-міфу - ні, з-міфу - ні ... міф передбачив і раз назавжди виліпив - все ". Причому, всеізваянность ця не застигла, а у співбесіді і вслушивании своєму - відкрита.

Замість пожирає своїх чад Кроноса-часу, поетові відкривається інша картина: витягненим собеседующіх і незабутніх ликів. Замість бігу часу - наскрізь істота голосове простір. Саме такий простір створює автобіографічну прозу Цвєтаєвої - виклик часу, якого, можливо, ще не знала наша культура з часів ікони. Ікона - ось що одразу спадає на думку у зв'язку з прозою поета (недарма сучасників коробило невідповідність стилю і героя: "пише як про Гете"). Що це, як не "кругова порука безсмертя", що перемагає забуття ("немає, можна увійти двічі в ту саму річку"). Людина (також як і річ) у Цвєтаєвої дається як би в світлі свого архетипу. "У мене вічне почуття, що не я - вище середнього рівня людини, а вони - нижче: що я і є - середня людина ... і моя надзвичайна сила ... - Сама "звичаєвих", звичайна, посилається, Богом покладена - що десь - всі такі ".

Тісний зв'язок з архетипом, власним завданням є якесь заколдовиваніе світу, переведення його в новий вимір - Небо Поета.


Небо поета.


П роізведеніе мистецтва настільки утворює єдність з тим, на що вказує, що збагачує її буття як би новим буттєвим процесом "(Гадамер). Життя у творі мистецтва як би повертається до себе самої, але вже не як просто життя, а як її подання, тобто - гра. Ігрове початок у поетиці Цвєтаєвої дуже яскраво проявилося в її романтичних драмах, звідси ж і її неослабна тяга до століття XVIII - самої "стильною" з близьких до нас за часом епох.

Чи є життя Казанови, наприклад, служінням якої б то не було преднайденной ідеї? - Ні, але вона хвилює і мимоволі захоплює нас в п'єсах поета, бо тут життя настільки заглиблюється в себе, що набуває неминуще гідність, гідність стало стилем життя. Це - цілком бароковий принцип - непізнавана внутрішнє життя, стихія (стіхія-марш!), а на поверхні - гра, танець прекрасних і зачаровують образів. Для нас - це дуже несерйозно: ми або без залишку віддаємося непросветленной рутині життя, або ребячлівой бавимось грою тіней на її поверхні. Для попередніх же поколінь гра - це особливий і самоцінний світ.

Найбільш близько доторкнутися до цього світу "самокрученого" сенсу ми тепер можемо лише в поезії. Гра - це чистісіньке прояв людської творчості. Що ми розуміємо під творчістю? Це слово занадто "згіркло" контекстами, щоб можна було б відразу відповісти на поставлене питання. Можливо, нам підкаже щось поглиблення в його первосмисл. Індо-європейський корінь нашого "творити" (tver) містить в собі три основних смислових відтінки: "огороджувати", "хапати" і "ховати". Вже самі по собі ці первосмисли вельми несподівані і, здавалося б, мало чим можуть нам допомогти.

Однак спробуємо трохи просунутися по тому руслу, яке пропонує нам саму мову. Творіння не можна зрозуміти виходячи з "створення", бо незрозуміло що таке створення саме по собі (мурашки теж щось створюють). Творення ж є вже якась обгородженій від життя в її безпосередності (бджоли створюють вулик, будучи повністю занурені в безпосередність своєї життєвої дрімоти). Така "огорожа", "витримка" є утримання від заклику стихії і долі, тобто перехід від світу матеріальної сили до світу сенсу. У творінні життя як би схоплює саму себе, тобто те, що вона є в самому єстві своєму. Тут доречно скористатися чином Хайдеггера: в античній колоні явлено саму суть камінь так, як воно не дано ні в якій скелі або просто камені ("щоб зрозуміти саму просту річ, потрібно занурити її у вірші, щоб звідти побачити"). Таким чином, творіння - це дотик до суті, тобто силі ізводящей, родоначальної - землі. Але сходження в землю і є ніщо інше, як поховання (перше пробудження культури відбулося з першої похоронної урною).

Така концепція творчості не має нічого спільного з поданням про творіння Богом світу з нічого. Про таке творіння ми судити не можемо, і вже тим паче не можемо з такого творіння судити про культуру, бо вмить її зруйнуємо, перетворивши в пасьянс, що розкладаються з готових елементів ("люціферіанство" культури). Те ж творіння, про який ми говоримо - це збереження ("поховання") буття з метою дати йому збутися, "схопити" себе, не дати розтектися по зламані стежками стихійного самоствердження. Творіння - це нерозривна єдність пам'яті, жалісливий і пристрасті. Ось про такий творінні - вся Цвєтаєва. Це і є її "небо поета", "третє царство": і не гола, непросветленних земля ("тут - занадто тут") і не далеке холодне небо ("там - занадто там") - але неповторне єдність того й іншого, " чарівної плоть землі ", її заплідненість божественним, перше небо і друга земля, гористий рай" Новорічного "і очікування дива.

Поет - це як би страж самої першооснови світу, постійно нагадує нам про самих себе, а тому що вабить до вищого. Він сам - і жертва і жрець - віддає не краплю крові (як Одіссей) на пробудження померлих, але всю свою кров без залишку ...

Так що ж: не будь поета - не було б і світу? - Не знаю, - в усякому разі, нас не було б. Але "таке було серед людей ..." - і це наша єдина надія на диво - на нашу зустріч з самими собою. Як благословенне явище поета, "тобто вищого, що може бути на землі після ченця"! І, прийшовши, - він назавжди залишається з нами у своєму здобутий будинку - храмі буття. А тому хочеться сказати: "як пишеться на новому місці?"

Як пишеться в хорошій жисть

Без столу для лікті, чола для кисті

(Жмені) ...

  • До побачення! До знайомства!

Побачимося - не знаю, але - порозуміємось.

З новим рукоположенням.

Смерть Поета теж входить в його буття. А його буття належить майбутньому. Це майбутнє вже настало.


Література.


  1. Бавін С., Семибратова І. Долі поетів Срібного віку: Бібліографічні нариси. - М.: Кн. Палата, 1993. - 480с.

  2. Павловський А.І. Кущ горобини: Про поезію М. Цвєтаєвої. - Л., 1989.

  3. Кедров К. Росія - золота і залізна клітки для поетес / / "Нові Вісті" № 66, 1998р.

  4. Саакянц А.А. Марина Цвєтаєва. Сторінки життя і творчості (1910-1922). - М., 1986.

  5. Цвєтаєва М. У співучій граді моєму: Вірші, п'єса, роман у листах / Укл. К.В. Смородін. - Саранськ: морди. кн. вид-во, 1989. - 288с.

  6. Поет Марина Цвєтаєва / / Осоргін М.: Олімп, 1997.

  7. Зі статті "Марина Цвєтаєва" / / Павловський О. М.: Олімп, 1997.


24


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
97.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Життя і творчість А Білого
Життя і творчість А П Чехова
Життя і творчість Лермонтова
Життя і творчість ОЕМандельштама
Життя і творчість Ф М Достоєвського
Життя і творчість АСолженіцина
Життя і творчість І А Буніна
Життя і творчість ІППавлова
Життя і творчість СП Галябарди
© Усі права захищені
написати до нас