Захаров В. М.
У роману "Біси" - особлива доля не тільки в історії російської літератури, але і в історії Росії. Достоєвський написав роман, який став каменем спотикання для декількох поколінь російських читачів. Про роман сперечалися, але сперечалися не стільки критики і читачі, скільки політики. Роман відразу відкинула ліберальна і революційна інтелігенція, яка засудила його як антиреволюційний і антинигилистические. У радянські часи не було окремих видань "Бісів" - його можна було читати тільки в зібраннях творів. Єдина спроба окремого видання в 1935 р., яку зробив відомий дослідник творчості Достоєвського Л. П. Гроссман, мала сумний результат: видання було заборонено, тираж вже надрукованого першого тому знищений, випадково вціліло декілька екземплярів. Всі розуміли, кого Достоєвський назвав бісами.
Політична репутація автора роману була обумовлена однією обставиною його творчої історії - зверненням письменника до "Нечаєвського справі".
"Нечаєвського справа" - відомий політичний процес початку 70-х років XIX століття над таємницею змовницької організацією "Народна розправа", створеної колишнім вільним слухачем Петербурзького університету С. Г. Нечаєвим, який після весняних студентських заворушень 1869 спочатку втік у Швейцарію, завів там знайомство з М. А. Бакуніним і Огарьовим, а у вересні того ж року з мандатом несуществовавшего "Російського відділу всесвітнього революційного союзу" (не було ні "російського відділу", ні "союзу" - справжня лише підпис Бакуніна) повернувся в Росію і в Москві організував таємне товариство, головним чином, серед студентів Петровської землеробської академії.
Нечаєвського "Народна розправа" вчинила одну "розправу" - вбивство свого члена слухача Петровської академії І. І. Іванова, який запідозрив Нечаєва у брехні та інтригах, виступив проти його методів політичної боротьби, зажадав доказів повноважень, відмовився від участі у змові і вирішив діяти самостійно. Нечаєв переконав членів однієї п'ятірки в тому, що для успіху спільної справи необхідно вбити Іванова, щоб той не доніс. Вбивство завжди огидно. Вбивство в житті було не менш огидно, ніж у романі. Протестуючи потай проти пропозиції Нечаєва, спільники допомогли йому вбити Іванова, а цими посібниками були завідувач книжковим магазином П. Г. Успенський (прототип Віргінського), відомий історик, фольклорист і етнограф І. Г. Прижов (прототип Толкаченко), наглядач арештантського будинку М. М. Миколаїв (прототип Еркеля), студент академії А. К. Кузнєцов. Майже відразу вбивство було розкрито, і "Народна розправа" безславно припинила своє існування. 1-15 липня 1871 відбувся голосний судовий процес, який засудив до різних мір покарання всіх учасників змови, крім втікача Нечаєва, який в 1872 р. був виданий Росії швейцарською владою, засуджений на 20 років каторжних робіт і ув'язнено в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці. Деякий час по тому він розпропагувати охорону, мало не втік, помер від водянки 24 листопада 1882 - рівно через тринадцять років, день в день, після вбивства їм студента Іванова.
У цієї історії була своя передісторія. Шурин Достоєвського був студентом Петровської землеробської академії. Стривожений повідомленнями преси про заворушення в академії, Достоєвський, який жив тоді за кордоном, запропонував дружині запросити його до Дрездена в гості. Приїзд І. Г. Сніткіна в жовтні 1869 року викликав жваві бесіди, в яких брат Ганни Григорівни багато розповідав про події в Петровській академії і особливо про студента Іванові, незабаром вбитого Нечаєвим. А. Г. Достоєвський пізніше згадувала: "про студента Іванові мій брат говорив як про розумного і видатного за своїм твердому характеру людину і докорінно змінила свої колишні переконання. І як глибоко був вражений мій брат, дізнавшись потім з газет про вбивство студента Іванова, до якого він відчував щиру прихильність! Опис парку Петровської академії і гроту, де був убитий Іванов, було взято Федором Михайловичем зі слів мого брата "(Достоєвська, 190).
У грудні 1869 р. Достоєвський дізнається з російських газет про вбивство І. І. Іванова та причетності до цього злочину С. Г. Нечаєва, а в січні 1870 р. серед начерків повісті, в якій фігурують герої романічній фабули (Князь, Учитель, Вихованка , Красуня), з'являються Нечаєв і його жертва: "Прокламації. Мелькає Нечаєв, вбити Вчителі (?)", виникає одна з ключових сцен і позначений конфлікт майбутнього роману:" Засідання у нігілістів, вчитель сперечається "(Д. XI, 58-64 ). У істотних рисах фабула роману вже дозріла.
Серед засуджених по "Нечаєвського справі" був і один з огудників "Бісів" П. М. Ткачов, який заявив у статті "Хворі люди", що в цьому романі "остаточно виявляється творче банкрутство автора" Бідних людей ": він починає переписувати судову хроніку, плутаючи і перебріхуючи факти, і наївно уявляє, ніби він створює художній твір ", що сам роман -" погане уособлення одного старого стенографічного звіту "(не такого, втім, і" старого ": процес відбувся в липні 1871 року, стаття в журналі" Дело "вийшла навесні, у березні-квітні, 1873 року незадовго до втечі Ткачова із заслання до Швейцарії). Що стоїть за цією критикою - нещирість і озлоблення жодної з обвинувачених "бісів" або невдоволення очевидця, не дізнався в романі деталі знайомих подій?
На цей рахунок Достоєвський дав вичерпні роз'яснення у грудневій статті "Щоденника письменника" за 1873 рік. З посиланням на думки "деяких з наших критиків" Достоєвський писав, що в "Бісах" він лише "скористався фабулою відомого Нечаєвського справи", "що власне портретів чи буквального відтворення Нечаєвського історії у мене немає; що взято явище і що я спробував лише пояснити можливість його в нашому суспільстві, і вже в сенсі суспільного явища, а не у вигляді анекдотичному, не у вигляді лише описи московського окремого випадку "(Д. XXI, 125). Так, Достоєвський вважав "Нечаєвського справу" одиничним фактом. Так зазначив він цю думку в підготовчих матеріалах до "Бісів": "Нечаєв сам по собі все-таки випадкове і одноосібне істота" (Д. XI, 279). Його цікавив не Нечаєв, а "нечаевщіни": "Я хотів, - продовжував Достоєвський у грудневому" Щоденнику письменника ", - поставити питання і, скільки можливо ясніше, у формі роману дати на нього відповідь: яким чином в нашому перехідному і дивовижному сучасному суспільстві можливі - не Нечаєв, а Нечаєва, і яким чином може трапитися, що ці Нечаєва набирають собі під кінець нечаєвцев? " (Д. XXI, 125).
Як Нечаєва спокушали "нечаєвцев", великого секрету немає. Для тих, хто попроще, це збудження смути, плетіння інтриг, розв'язання інстинктів натовпу, попрання святинь, знущання і блюзнірство: "нас обдурили", "знайди ворога", "хто не з нами, той проти нас", "чим гірше, тим краще "," розділяй і володарюй "," все дозволено "," мета виправдовує засоби "і т. п. Для тих, хто думав про" високе і прекрасне ", це спокуса ідеєю" загального щастя "і обіцянка дива будь-яку ціну - примусом , насильством, навіть кров'ю, це і спокуса нестерпною для багатьох мрійників думкою про те, що вони можуть не встигнути, спізнитися, їх можуть не взяти у світле майбутнє, і т. п.
Рецепти цієї політичної "кухні" відомі. Роман Достоєвського - про інше. Як писав Достоєвський, "я спробував зобразити ті всілякої і різноманітні мотиви, за якими навіть найчистіші серцем і простодушний люди можуть бути притягнуті до скоєння такого ж жахливого лиходійства. Ось у тім-то й жах, що у нас можна зробити самий капосний і мерзенний вчинок , не будучи зовсім іноді мерзотником! " (Д. XXI, 131). Про цю небезпеку перетворення "найчистіших серцем і простодушних людей" у "бісів" і попереджає роман Достоєвського.
Критики закидали Достоєвського за те, що він розповів у своєму романі про нетиповому явищі в російській революційному русі. Н. К. Михайлівський, наприклад, сказавши, що "Нечаєвського справа" - "монстр", "сумне, помилкове і злочинне виключення", повчально картав письменника: "ви не за тих бісів вхопилася". Що ж, так можна було думати сто тридцять років тому. У нас після трагічного досвіду XX століття подібних ілюзій і оман немає. Роман давно названий пророчим.
Достоєвський розгледів в "нечаевщіни" симптом небезпечною "хвороби" у суспільній свідомості. Ця "хвороба" - політичний авантюризм і екстрімізм, який вже не прикидається благородні одягу, а розводячи мораль і політику, не гребує аморальними засобами - в ім'я "загального щастя", "благої мети", а то й просто "майбутнього". У романі ця "хвороба" проявилася в співучасті "немерзавцев" в політичному душогубство - вбивства за підозрою, зв'язавши їх круговою порукою "на крові".
Достоєвський однозначно висловився проти революції як політичного способу розв'язання соціальних і моральних проблем суспільства.
У романного "Нечаєва", Петра Степановича Верховинського, - фатальна роль в "Бісах". У революційній діяльності він - головний змовник, але "дрібний біс". У нього немає "великої ідеї", немає ідеалу, але є політична доцільність. Підстать герою і "розмовляє" прізвище - Верховенський. Про себе він говорить з цинічною відвертістю: "Я шахрай, а не соціаліст". Дійсно, "політичний соціалізм" був для нього всього лише засобом досягнення мети. Його "демон" - влада. Влада повна, безмежна і жадана - над життями, думками і почуттями людей. Заради цього він готовий на все. Звичайно, він не служить в охоронному відділенні, як припустив дехто (а сам Верховенський це не спростував), але Петро Степанович - провокатор не стільки в прямому, скільки в переносному сенсі. Він майстерно плете інтригу, вплутуючи у змову "наших" і губернська влада. Плоди його провокаторську діяльності - скандал під час зборища, трупи і пожежі під час "свята" і врешті-решт "розправа" над Шатова, що викликала ланцюгову реакцію інших смертей (Кирилова, Лізи Дроздової, Федька каторжної, дружини і новонародженого немовляти Шатова, Степана Трохимовича і Ставрогіна).
Петро Степанович Верховенський - недостойний син свого батька, хоча і плоть від плоті, дух від духу його. Образ думок і дій Петра Степановича - це логічний розвиток ліберального ідеалізму сорокових років, втіленого в особистості, характер і долю Степана Трохимовича Верховинського.
"Батьки і діти" - рідна і улюблена тема російської літератури. Вона розроблена в комедії Грибоєдова "Горе від розуму" у конфлікті Чацького з "фамусовское суспільством" - "століття нинішнього" з "минулим століттям". Трохи пізніше Лермонтов у своїй "Думі" передрік той знаменний конфлікт двох поколінь, який став предметом зображення у відомому романі Тургенєва. Збирався писати роман "Батьки і діти" і Достоєвський, але не написав, хоча як сказати - починаючи з "Бісів", проблема "батьків і дітей" ставилася і була розроблена в романах "Підліток" та "Брати Карамазови", в "Щоденнику письменника ".
У "Бісах" - це одна з ключових проблем.
Якось непомітно, само собою, ліберал і благодушний цінитель піднесеного і прекрасного Степан Трохимович втратив колишні ідеали і перетворився на нахлібника генеральші Ставрогіна, стурбованого не стільки "світовими питаннями", скільки тим, як би не опинитися підставним чоловіком - ненароком не одружуватися на " чужих гріхів ". Лише перед смертю він усвідомлює свою людську падіння ("все життя брехав") і нездійснене цивільне призначення.
Петро Степанович ні в що не ставить сентиментальне прекраснодушність батька. Політичний авантюрист відверто зневажає "естетичне припровадження часу" Фур'є і Кабе - його цілком задовольняє бісівська "шігалевщіна": підміна свободи деспотизмом, придушення геніальності і торжество посередності, знеособлення людини і перетворення народу в "маси". Його енергія затоплення: чи варто йому з'явитися в ліберальному гуртку товаришів Степана Трохимовича, майже миттєво "наші" стають політичними змовниками. Степан Трохимович не лише рідний батько Петруші, але і один з багатьох духовних батьків російської смути.
"Бесовства" Петра Степановича - зворотний бік адміністративного устрою життя. Як не парадоксально, заперечуючи влада, він впивається владою - він жадає владу заради самої влади.
Біси в романі не тільки ті, хто належить революційного руху. Як не дивно, губернатор фон Лембке не відвертає, а посилює "бісовщину". Він простодушно вірить і навіть переконаний, що всі справи вершаться в канцеляріях і їх успіх залежить від волі чиновника, що все в житті влаштовується по циркулярами і розпорядженнями. Він сходить з розуму, коли під час пожежі бачить, що стихія не підкоряється наказам, а його спроба втрутитися в хід подій виробляє метушню і безлад. Настільки ж безуспішна у своїх спробах облагодіяти суспільство Юлія Михайлівна, яка намагалася виконати призначення, написане Гоголем у розділі "Що таке губернаторша" з "Вибраних місць із листування з друзями".
Предмет сатири в романі ширше, ніж викриття "нечаевщіни". У коло сатиричного зображення входять і літературні, і суспільні звичаї ("великий письменник" Кармазін, "геніальний графоман" Лебядкін, "літературна кадриль", провінційна суєта марнославства, "свято").
У романі є "біси" і "біснуваті" (одержимі бісами), причому найчастіше їх ролі нероздільні: є ситуації, в яких "одержимі" самі стають "бісами", спокушають інших. Герої дратують і бісяться: інтригують, заздрять, ревнують, принижують і ненавидять один одного. У кожного - свої "біси": у Кирилова - свавілля, у Лебядкіна - хитрість, у Лембке - "адміністративний захват", у Юлії Михайлівни - її роль "губернаторша", у Кармазинова - зарозумілість і марнославство "великого письменника".
Яким "бісом" одержимий Ставрогіна?
На відміну від багатьох Ставрогіна не знає не те, що йому робити, а те, яким йому бути. Він "не холодний, ані гарячий". У нього немає своїх ідей. Він - герой без обличчя. У його характері немає вираження певної духовної сутності. Його обличчя перетворилося на маску, красиву, спокусливу, але неживу і, як зауважив хронікер, огидну.
Ставрогіна давно поставила себе вище добра і зла. Це його вихідна і зручна позиція в житті. Він "збагнув свою відірваність від грунту", досяг вже граничного відчуження від світу та людей, став богом самому собі.
Ставрогіна злочинний, але його злочини вчинені не з користі, хоча у сповіді був і розповідь про ганебної крадіжці тридцяти двох рублів у бідного чиновника. Ставрогіна насолоджується своїми падіннями, знаходячи і в них принадність гріха. Він відчуває себе, межі своєї людяності, і не тільки себе, але й інших, випробовуючи себе владою над думками і почуттями інших людей.
У його душі таїться Мефістофель.
Колись він поставив філософський експеримент: захопив Шатова ідеєю "російського Бога", російського Христа, великого призначення російського народу. Кирилову він вселив атеїстичні думки, які набрали вигляду парадоксальною теорії логічного самогубства.
Син колишнього кріпака Ставрогіна, Шатов отримав гарну освіту, знає кілька іноземних мов, але він же страждає від того, що він, росіянин за народженням, усвідомлює себе "неросійських", мучиться "шуканням Бога", на прямій ж питання Ставрогіна, вірує чи той в Бога, визнається, що "буде вірувати Бога". Для нього віра в Бога - надія єднання зі світом, народом, Росією.
Смертельний і самогубство логічний висновок Кирилова з атеїстичних навіювань Ставрогіна. У теорії Кирилова очевидний її антихристиянський зміст. Христос був Боголюдиною, Кирилов возмечтал стати людинобогом: щоб стати богом (боги безсмертні) необхідно, міркує Кирилов, подолати страх і біль смерті в самогубство. Незважаючи на декларативний атеїзм, він не проти запалити лампаду перед іконою, поставити свічку Богові. Про ступінь "наближення" Кирилова до своєї безбожної ідеї "человекобога" красномовно свідчить потворна сцена самогубства, коли за давнім домовленістю Верховенський приходить за життям Кирилова, щоб його передсмертною запискою прикрити вбивство Шатова. У передсмертній грі з Верховинського в "кішки-мишки", грі з життям і смертю, Кирилов не тільки не набуває божественний, але втрачає і людську подобу.
Ставрогіна лише спостерігає, хто ким стане і що буде, - не втручаючись, він стежить за долями Шатова і Кирилова. Такий його досвід пізнання, який він, соглядатай, ні в що не ставить: це премудре знання нічого не дає йому - лише переконує в безглуздості життя. Для нього і власне життя стала самогубним експериментом. Все, кого він приваблює і зваблює, гинуть. Він не може дати їм нічого, душа його мертва. Ця правда відкрилася дружині Шатова і Лізі Дроздової. За його душею нічого немає: ні ідей, ні ідеалів, ні віри в Бога, ні любові. Своє невіра він проектує на зовнішній світ. "Якщо Бога немає, все дозволено", але як раз в цьому не впевнений герой і ставить свій убивчий експеримент над Шатова і Кирилова, робить спробу сповіді.
Ставрогіна давно поставила себе вище людей і вище Бога: перш філософського були моральні експерименти. Один з них розкрито у сповіді Ставрогіна з неопублікованої глави "У Тихона", відкинутої редакцією "Русского вестника" за святенницьким міркувань. Там Ставрогіна зізнається в розбещенні малолітньої Матрьоша, вчиненому ним при здоровому розумі, за тверезого і холодного розрахунку, в тому числі і для того, щоб з'ясувати, чи може він зупинитися чи ні, і, з'ясувавши, що може зупинитися, здійснює ганебне і "негарне" злочин, якому немає спокути - в цьому переконався сам Ставрогіна, прирікаючи себе на "знищення". Як влучно вгадав Шатов, цей та інші подібні вчинки Ставрогіна здійснені "по хтивості моральному": ганебна для "принца Гаррі" одруження на парі на недоумкуватої хромоножка Марії Лебядкін, проведення за ніс за залі одного зі старійшин Дворянського клубу Гаганової, укус губернаторського вуха, дуель з сином Гаганової, протягом якої Ставрогіна тричі піднімався під постріл противника і тричі стріляв у повітря.
Сповідь була задумана Ставрогіна як акт покаяння - бажаного морального відродження, але вона коробить колишнього архієрея Тихона: це цинічна сповідь, до того ж розрахована на публічне визнання. Тихон проникливо розгледів в ній насамперед браваду-презирливий виклик громадській думці. Задумане Ставрогіна - антихристиянський акт: християнське покаяння - це таїнство, інтимний, а не публічний вчинок.
Тихон вгадав, що Ставрогіна стоїть на межі нової зриву: напередодні, здавалося б, відродження він готовий до "нового і ще найсильнішому злочину". Тихон розгледів "біса" в душі Ставрогіна - підбурювальних біса невіри ("гаденько", "золотушного" - за визнанням самого героя).
Так і сталося. Зізнавшись публічно, що Марія Лебядкіна його законна дружина, Ставрогіна нічого не робить, аби зупинити послужлива завзяття Петра Верховинського, готового на свій лад звільнити "Івана-Царевича" від сімейних уз. Ставрогіна міг запобігти загибелі Лебядкін, але не перешкодив цьому.
Ставрогіна сам не вбиває, але на ньому лежить моральний відповідальність за багато смерті у романі. Він біснується з Федьком каторжних: той просить завдаток на майбутнє вбивство Лебядкін, а Ставрогіна розкидає по бруду дрібні паперові гроші - двозначний і зловісний жест: начебто не змовляється, а й відмови немає. Він міг, але не запобіг вбивство Шатова, що викликало ланцюговою реакцією самогубство Кирилова, смерть від післяпологового ускладнення невірної дружини Шатова і її ставрогінского дитини. Гине Ліза, в яку закохані всі, хто міг закохатися в романі, але вона захоплена Ставрогіна. Невимовною жах її "закінченого роману" з Ставрогіна полягає в тому, що після їх фатальної ночі на тлі пожеж і вбивств вона не хоче жити. Її тягне до смерті вина Ставрогіна - вона і розтерзана мстивої натовпом як "ставрогінская". І сам Ставрогіна, ретельно готував свій від'їзд до Швейцарії з "доглядальницею" Дашею, наприкінці роману висить на горищі "за дверцями". Жирно намилений шовковий шнурок, "заздалегідь припасену і обраний", - самосуд Ставрогіна. Його самогубством завершується "вигнання бісів" в сюжеті роману.
Такий результат його "проб" над життям і людьми: невір'я і заперечення неминуче тягнуть його до смерті. Так романна доля Ставрогіна розвиває сатиричну тему Петруші Верховинського. Їх "принципи" ворожі "живого життя": їх нігілізм несе в собі руйнування і смерть іншим, їхнє життя звернена на знищення самого себе - спочатку душі, потім і плоті.
До недавнього часу мало хто критики помічали оповідача в романі. Ситуація змінилася після робіт Ю. Ф. Карякіна, в яких дослідник, спираючись на спостереження попередників, надав виключне значення образу і характеру оповідача в романі, "пану Г-ву", Антону Лаврентійовичу. "Біси" - його роман, він - автор, оповідач, хронікер, один з героїв трапилася історії. Про нього майже не залишається слів, коли його потрібно представити кому-небудь з поважних осіб. Самим багатослівним стало подання Ліпутіна, який так відрекомендував хронікера капітану Лебядкін: "пан Г-в, класичного виховання і у зв'язках з самим вищим суспільством молода людина". Антон Лаврентійович підкреслено негеніален, звичайний, можна навіть сказати - посередній, не помітний у світському суспільстві, скромний, безликий, але не безособовий. Він один з не багатьох, хто встояв і не увійшов до змову. Він де-то служить, щиро прив'язаний до Степана Трохимовичу, закоханий в Лізу, може різко заперечити Петру Степановичу, його іронічним поглядом побачені герої та події роману. Це не Достоєвський, а "невідомий" - суб'єкт зі своєю думкою, своїм словом, своїм характером.
З приводу "Записок з Мертвого Дому", в яких використаний подібний поетичний прийом, Достоєвський писав: "Особистість моя зникне. Це записки невідомого; але за інтерес ручаюсь" (Д. XXVIII .1, 349). Такий ефект є і в "Бісах". У виборі автором оповідної маски є художній умисел. Достоєвський прагнув не до авторського прояву особистості оповідача, а до типового прояву його духовних і моральних якостей. Він один із багатьох - такий, як усі. Найчастіше читач не помічає хронікера, але його очима побачена, його словами розказана ця історія. Йому ясний ідеал, тверда його віра, тверезий і проникливий аналіз.
Іноді Антона Лаврентійовича лають за те, що він мало не обиватель, недалекий і непримітний у романі, а сам роман явно не по його розуму. Ці оцінки не є справедливими, хоча дещо входило в задум Достоєвського. Несправедливо ставлення до хронікер як до обивателю. Погляд Антона Лаврентійовича на те, що трапилося в романі, не обивательський, а пророчий. І він пройшов усі спокуси - і встояв. Саме йому довірено духовний досвід і мужність пізнання, знайденого автором.
Хронікер - важливий соціальний тип. У російській літературі він схожий пушкінським "письменникам": Петру Андрійовичу Гриньова в "Капітанської дочці" і Іван Петрович Бєлкін, автору однойменних повістей. Геніальне відкриття Пушкіна в тому і полягає, що він явив російському читачеві цей корінний тип національного характеру. З таких людей, як Петро Андрійович Гриньов, Іван Петрович Бєлкін, Антон Лаврентійович Г-в, і складається народ, навколо них утворюється нація. Вони не сприйнятливі до бесовства і бісовщини.
Антону Лаврентійовичу Г-ву даровано і духовне прозріння, і художнє прозріння. "Біси" - його хроніка, його записки. Для себе і для майбутніх поколінь. Хронікер не тільки свідок і учасник подій, а й їх суворий суддя і, можливо, перший зцілився в людстві. Акт зцілення - створення "хроніки".
Верховенський, Ставрогіна, хронікер - у такій послідовності дано три щаблі романного сходження до істини, що відповідає, в свою чергу, трьом колам її пізнання: сатиричного, трагічному, апокаліптичного (інакше кажучи, пророчому: у перекладі з грецької мови апокаліпсис - "одкровення" ).
А. Г. Достоєвський згадувала, що назва роману "послужило для приходили купувати книгу приводом називати її видавала книги дівчині різними іменами: то називали її" ворожою силою ", інший говорив:" Я за "чортами" прийшов ", інший:" Відпустіть мене десяточек "дияволів". Старенька няня, чуючи часто назви роману, навіть скаржилася мені і запевняла, що з тих пір, як у нас завелася на квартирі "нечиста сила" ("Біси"), її вихованець (мій син) став неспокійніше вдень і гірше спить ночами "(Достоєвська, 251). Звичайно ж, ситуація комічна і двозначна: Достоєвський писав не про" чортів ", а одержимих людей.
.
Назва роману - метафора. Втім, у ній укладений не тільки переносний, але і символічний сенс.
Достоєвський свідомо прагнув до створення в романі символічних значень. На це вказує низка яскравих деталей.
Вбивство студента Іванова Нечаєвим сталося 21 листопада 1869 року. Достоєвський переносить час дії в романі на вересень і жовтень, приурочивши художній календар до символіки російського церковного календаря: події відбуваються на тлі знаменних свят Різдва Пресвятої Богородиці (8 вересня), Воздвиження Хреста Господнього (14 вересня), Покрови Пресвятої Богородиці (1 жовтня).
Церковним календарем і обставинами повсякденному релігійного життя героїв викликані їх бесіди про Богородицю в першій частині роману (і це, в першу чергу, розмова Марії Лебядкін з Шатова в розділі "Кульгава"). Одним з місць дії роману є "стара церква Різдва Богородиці, складова чудову старовину в нашому древньому місті", - біля воріт цієї церкви скоєно "одне потворне і обурливе блюзнірство": пограбована вправлена в стіну ікона Богоматері, а за розбите скло кіота підкинута жива миша (поголос приписує знущання "каторжному Федькові" за участю Лямшіна, але сама розбійник дорікає за цей молодшого Верховинського). У Спасо-Ефімьевском Богородському монастирі живе колишній архієрей Тихон, до якого Шатов відправив Ставрогіна, і той пішов до нього зі сповіддю.
Не випадково і те, що фатальний скандал, зав'язав романну інтригу, приурочений до 14 вересня - до дня Воздвиження Чесного Хреста Господнього.
Сам Достоєвський не назвав точної дати, але підказав її читачеві. Перші епізоди роману відбулися на початку вересня, після чого "пройшло з тиждень", події відновилися "на сьомий чи восьмий день", у п'ятницю. У неділю до обідні з'їхався "майже усе місто", була "урочиста проповідь".
Л. І. Сараскіна справедливо відносить дія роману до 1869 року, але, посилаючись на Григоріанський календар, помилково датує цей день 12 вересня, хоча за Юліанським календарем, за яким тоді жила Росія, неділю було не 12, а 14 вересня. Помилка Достоєвського виключена: в закордонних поневіряння письменник жив за двома календарями і був надзвичайно дотошен в розрахунках - в цьому можна переконатися з його листа А. Н. Майкова з Дрездена від 16/28 жовтня 1869. Крім того, 14 вересня 1869 став особливим днем в сімейному житті Достоєвських - у цей день народилася донька Люба.
При очевидному пристрасть Достоєвського до пам'ятних дат недільний святковий день в романі значущий з інших причин. Нагадаю, що у Ставрогіна "розмовляє" прізвище ("ставрос" - по-грецьки "хрест"). Саме в цей день, 14 вересня, могла початися "Голгофа" великого грішника Миколи Ставрогіна. У його друкованої сповіді і поведінці, як проникливо відзначив хронікер, була "страшна, невдавана потреба кари, потреба хреста, всенародної страти. А між тим ця потреба хреста все-таки в людині невіруючому в хрест ..." Тихон хотів зміцнити Ставрогіна в цій потреби: "Завжди закінчувалося тим, що наіпозорнейшій хрест ставав великою славою і найбільшою силою, якщо щиро було смирення подвигу". Але сповідь дозволила не покаянням і спокутою, а новим зривом, символічним свічників, якого для Ставрогіна стали не пристрасті і воскресіння Христа, а зашморг Іуди.
Не випадково і те, що філософські бесіди з Шатова і Кирилова відбуваються в будинку Філіппова на Богоявленської вулиці - метафізичний сенс на цій деталі звернув увагу англійський славіст Річард Пііс. У жовтні ("... жовтня ") після Покрови був убитий Шатов, а напередодні останнім мандрівка відправився Степан Трохимович. Випадково для самого героя і не випадково для автора Степан Трохимович виявляється на великій дорогою, що веде в Спасів, до якої так ніхто і не доїхав, але все на цьому шляху виконані світлою надії. На цьому шляху в Спасів відбувається сюжетне завершення "Бісів" - духовне прозріння Степана Трохимовича, авторське роз'яснення заголовної метафори та ідеї роману.
На те, що назва роману - символічна метафора, звертають увагу два епіграфа: перший - уривок з вірша Пушкіна "Біси" (1830), другий - євангельська притча. У пушкінських віршах мова йде про мандрівців, відомих і ваблених бісами і збилися з істинного шляху ("біс нас водить", "Збилися ми, що робити нам?"), У другому - про вигнання бісів і зцілення біснуватого. Сполучення двох текстів дає новий сенс, який розкривається у розвитку сюжету, в міркуваннях Шатова і Степана Трохимовича Верховинського. Він однозначний: хворі не лише одержимі - хвора Росія. Симптом хвороби - атеїзм і ненависть до Росії. Коли Імперія і Церква були ще в сяйві величі і ніщо не віщувало падіння і гонінь, Достоєвський побачив те, що було приховано від усіх, але з чого все починалося. Він перший передчував, які біди народу і країні принесе релігійний криза. У романі Петруша Верховенський обговорює думка Шатова: "... якщо в Росії бунт починати, то щоб неодмінно почати з атеїзму", - і наводить приклад: "Один сивий бурбон капітан сидів, сидів, все мовчав, ні слова не говорив, раптом стає серед кімнати і, знаєте, голосно так, як би сам з собою: "Якщо Бога нема, то який же я після того капітан?" Взяв кашкет, розвів руки, і вийшов ".
Під час передсмертної хвороби Степан Трохимович попросив прочитати місце з "Євангелія від Луки" про свиней ", з приводу якого йому" прийшла одна думка ":" ... це точнісінько в точнісінько як наша Росія. Ці біси виходять з хворого і входять до свиней - це все виразки, всі міазми, вся нечистота, демони і всі чортенята накопичилися у великому і милому наше хворе, в нашій Росії, за століття, за століття! Oui, cette Russie, que j'aimais toujours. Але велика думка і велика воля осені її знову, як і того шаленого біснуватого, і вийдуть всі ці біси, вся нечистота, вся ця гидота, загноїтися на поверхні ... й самі будуть проситися увійти до свиней. Та й увійшли вже може бути! Це ми, ми і ті, і Петруша ... et les autres avec lui, і я може бути перший, на чолі, і ми кинемося, божевільні і оскаженілі, зі скелі в море, і все потонемо, і туди нам дорога, тому що нас тільки на це ж і вистачить. Але хворий зцілиться і "сяде біля ніг Ісусових" ... І всі будуть дивитися з подивом ... "
Звичайно, це слова героя, які, як відомо, слід відрізняти від слів автора. Але це аж ніяк не означає, що вустами героїв Достоєвський не пояснював часом свої заповітні ідеї - в даному випадку концепцію роману, виражену в його назві. Ці слова Степана Трохимовича підтверджуються словами самого Достоєвського, написаними за два роки до цього романного прозріння Степана Трохимовича - тоді, коли ще не була опублікована ні один із розділів роману, але сама ідея була зрозуміла: "сталося те, про що свідчить євангеліст Лука: біси сиділи в людині, і ім'я їм було легіон, і просили Його: повели нам увійти в свиней, і Він дозволив їм. Біси увійшли в стадо свиней, і кинулося все стадо з кручі в море і все потонуло. Тоді ж навколишні жителі збіглися дивитися вчинилося , то побачили колишнього біснуватого - вже вдягнений та тямлячи і сидів при ногах Ісусових, та ті розповіли їм, як видужав той біснуватий. точь-в-точь сталося так і у нас. Біси вийшли з російської людини і увійшли в стадо свиней, тобто в Нечаєвим, в Сєрно-Соловьевіч та ін <їх>. Ті потонули або потонуть напевно, а зцілився чоловік, з якого вийшли біси, сидить у ніг Ісусових. Так і повинно було бути. Росія виблював он цю капость, якою її окормілі, і, вже звичайно, в цих виблював мерзотників не залишилося нічого російського "(Д. XXIX .1, 145). Так твердо й виразно заявлена заголовна ідея роману "Біси" в листі Достоєвського А. Н. Майкова від 9 жовтня 1870 року - ідея духовного зцілення Росії.
І це ще одне значення "хроніки": "Біси" - роман про долю Росії. Так Достоєвський продовжив іншу тему російської літератури: першою "поемою" про долі Росії були "Мертві душі" Гоголя.
Для Достоєвського майбутнє Росії обумовлено пошуками істинного шляху.
У недавні перестрочние часи частіше за все говорили, що Достоєвський напророкував наше історичне минуле. На жаль, актуальність "Бісів" неперебутна. Як і "Борис Годунов" Пушкіна, роман Достоєвського став одним з архетипів російської історії. Побачити бісів не важко в сучасності. Навряд чи вони перестануть спокушати нас у майбутньому. Ім'я їм легіон - вони багатоликі, але впізнати. Роман Достоєвського озброює читача духовним зором, щоб протистояти їм, як його хронікер.
Достоєвський дав майже пряму відповідь, навіщо складені "Біси": "Жертвувати собою і всім заради правди - ось національна риса покоління. Благослови його Бог і пішли йому розуміння правди. Бо все питання в тому й полягає, що вважати за правду. Для цього і написаний роман "(Д. XI, 303).
У цих словах Достоєвський засвідчив появу в російській життя покоління правдолюбців, прорік молитву ("Благослови його Бог і пішли йому розуміння правди"), відкрив задум роману: "Бо все питання в тому й полягає, що вважати за правду".
Є дві відповіді на це питання, "що вважати за правду".
Один відповідь дає народна мудрість: "Правд багато - істина одна".
Відповіддю Достоєвського була ідея роману. Її можна віднімати в метафоричному заголовку роману, вгадати в символічному значенні євангельської притчі про зцілення біснуватого, в сюжетній загибелі бісів у романі, в романних долях героїв, в сподіваннях на майбутнє зцілення Росії в устах прозрілого Степана Трохимовича, в переконанні автора, що Істина - Христос , в емблемі роману - зцілилася Росія біля ніг Христа /