Ель-Аламейн або російські солдати в Північній Африці

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Про автора:

Володимир Володимирович Бєляков - журналіст-міжнародник і історик-сходознавець. Доктор історичних наук. Народився в Москві в 1950 році. Після закінчення Московського державного інституту міжнародних відносин МЗС СРСР служив в Радянській армії в якості військового перекладача з арабської мови, працював в арабській редакції Московського радіо, був кореспондентом Радянського телебачення і радіо в Лівані. З 1986 по 2000 рік-власний кореспондент у Єгипті. В даний час-провідний співробітник Інституту сходознавства Російської академії наук, професор Військового університету в Москві. Автор десяти книг, у тому числі монографії «До берегів священним Нілу ... Росіяни в Єгипті» (2003), науково - популярної книги «Російський Єгипет» (2008) і видається тричі історичного путівника «Єгипет вздовж і впоперек» (2001,2005 і 2008 ).

Актуальність обраної теми

В першу чергу хочеться сказати про актуальність даної теми, так як про військових діях, що відбувалися в роки Другої світової війни в Північній Африці, росіяни знають не так багато: так, воювали там союзники, розбили війська осі Берлін-Рим, не дали фашистам перехопити в Англії та Франції їх арабські колонії, встановити контроль над Суецьким каналом ... Трохи допомогли і нам, адже якби не було північноафриканського театру військових дій, то загрузлий там фашистські війська були б напевно перекинуті на східний фронт ...

Не було людини в Радянському Союзі, якого б так чи інакше не зачепила війна. У тому числі і героїв цієї книги, які опинилися в роки війни далеко від батьківщини, в Північній Африці. У кожного своя, неповторна доля, по-своєму повчальна. Володимир Пеняк і Дмитро Амілахварі, хоробро билися проти фашистів, Савелій Ширяєв і Борис Фрідман, Прохор Решетіцкій і Сулейман Велієв-хіба їх дивовижні, не відомі нам раніше, військові дороги, що проходили через три частини світу, не заслуговують на увагу нащадків? Ким вони були? Яка їх доля? Адже саме вони, і ще мільйони інших солдатів безстрашно билися за чисте, мирне небо для нас ...

До і після Ель-Аламейна

Ель-Аламейн - маленьке містечко на березі Середземного моря, недалеко від Олександрії. Невеликий ресторанчик, бензоколонка, пара десятків будиночків-здавалося б, робити там чужинцю абсолютно нічого. Але незважаючи на це, майже кожен день в Ель-Алаймене зупиняються туристичні автобуси. Тому що в роки Другої світової війни це місце стало знаменною і до цього дня зберігає сліди драматичних подій майже 70-річної давності.

Пізньої осені 1942 року неподалік від Ель-Алаймо йшло кровопролитна битва. Війська союзників по антигітлерівській коаліції перейшли від оборони до наступу, розгромивши при цьому німецько-італійський експедиційний корпус під командуванням фельдмаршала Роммеля.

Перший постріл зробили італійці, 13 вересня 1940 року. Вони, перебуваючи в Лівії, вторглися в Єгипет. Із заходу після поразки Франції італійським військам в Лівії небезпека не загрожувала. Італія мала там чверть мільйона солдатів, а англійці у Єгипті всього тридцять тисяч. Італійська армія була погано озброєна, але Муссоліні вважав, що гігантська перевага в живій силі забезпечить йому негайну перемогу. Єгипет був «жирним шматком». Це велика країна з численними природними багатствами, також міст між Африкою та Азією. Плюс ще й Суецький канал, який для італійців був особливо важливий, для постачання трьохсоттисячним армії перебувала в Ефіопії.

Італійці, пройшовши по території Єгипту декілька днів зупинилися містечку Сіді - Баранов. Англійська розвідка намацала їх слабкі місця і 9 грудня 1940 перейшла в наступ. Успіх був феноменальним. Італійці втекли або здавалися в полон. Через три дні в полоні у англійців було понад 39 тисяч осіб.

Північноафриканський театр військових дій відрізнявся від європейського насамперед кліматом і характером місцевості. Денна температура перевищувала 70-80 градусів. Пустеля після дощу перетворювалася на грузьке болото по якому просуватися було невозможно.Также однією з особливостей північноафриканського театру військових дій було слабке заселення.

Військові дії в Північній Африці могли б скінчитися ще в лютому 1941 року, якби Черчілль не наказав перекинути самих досвідчених бійців з Лівії до Греції, біля кордонів якої Гітлер зосередив близько 600 тисяч солдатів, що затягнуло війну ще на 2 роки. Але Гітлер не планував вторгатися у Північну Африку, пряме панування рейху передбачалося лише у Центральній Африці. Але ганебної поразки союзників - італійців змусило Гітлера зробити це. За наказом фюрера почалося термінове формування Африканського корпусу в складі танкової та легкої девізій. Командиром був призначений генерал - лейтенант Роммель. Африканський корпус повинен був прибути до Лівії до кінця травня. Але дізнавшись, що Черчілль перекинув кращі частини до Греції, Роммель вирішив почати наступ наявними в його розпорядженні військами 31 березня. Прибуття Африканського корпусу посилило позиції фашистів. Американці перекинули до Лівії підкріплення. Морські війська американців топили третину відправляються до Лівії вантажів і боєприпасів. У Африканському корпусі почався гострий дефіцит боєприпасів та продовольства. У ніч на 5 грудня 1941 облога Тобрука була знята.

Базувалася на Сицилії німецької авіації вдалося нейтралізувати Мальту. Перегрупувавши сили Роммель віддав наказ про наступ. Італо-німецькі війська прорвали оборону союзників, захопили Бенгазі і знову підійшли до Тобрук. Тобрук упав, союзники відступили на територію Єгипту, до Ель - Аламейн, біля якого створили оборонну лінію. Над Єгиптом нависала загроза італо-німецької окупації.

Але союзники вистояли. Допомогло правильно обране місце оборонної лінії. Роммель віддав наказ військам наступати в напрямку Каїра. Виснажені боями під Тобрук фашистські війська відстали. Британська авіація діяла активно.

Англійський військовий діяч генерал Окінлек зберігав спокій. У Єгипет все більше ввозилося військове спорядження, бійці. Але британський прем'єр був незадоволений діями Окінлека, на його думку саме Окінлек винен у тому, що війська відкотилися так далеко на схід. Окінлек був замінений Монткогмері.Монтгомері наказав перевести штаб армії в Бург аль-Араб. Завданням Монтгомері було підняття бойового духу солдатів, що похитнулося у зв'язку з поразкою перед італо-німецькими військами. Він переглянув помилки своєї армії, готуючи її до рішучого наступу.

На відміну від Монтгомері, Роммель не отримав не однієї свіжої армії. Союзники перевершували Роммеля абсолютно у всьому. За Планом Роммеля, на північній ділянці італійці проводять відволікаючі операції, а німецькі танкісти завдають головного удару в районі пагорбів Алам-Хальфа, після чого повертають на північ і оточують 8 армію.

Вночі була спроба прорвати оборону союзників у висот Алам-Хальфа. Вони були зустрінуті чадним вогнем, британська авіація панувала в повітрі, за тиждень боїв державам осі так і не вдалося домогтися успіху. Роммель наказав припинити наступ.

Ввечері 23 жовтня 1942 року армія союзників перейшла в наступ, але воно просувалося важко. Британська розвідка донесла, що Роммель перекинув основні німецькі частини на північ, в район головного удару союзників. Монтгомері вирішив, продовжувати наступ на півночі, вістря його перенести на південь, проти італійців, як на більш слабка ланка. Увечері 30 жовтня союзники відновили наступ на півночі, готуючись до прориву на півдні. Прорив вдався, британські частини увірвалися в тил до противника. Над військами держав осі нависла загроза розгрому. Роммель почав відступати, не дивлячись на наказ Гітлера не здавати позицій.

Битва при Ель-Аламейн італо-німецькі війська програли. Втрати були дуже великі.

Тим часом у північно - західній частині Африки йшла розроблена союзниками операція «Факел». Війська осі опинилися в лещатах. У північноафриканської кампанії наступив заключний етап.

Для того щоб остаточно очистити Північну Африку від фашистів, треба було ще півроку. Війська осі окопалися в Тунісі і відчайдушно відбивали атаки переважаючих сил союзників.

Дорога в Туніс виявилася довгою та кривавою. Союзники не стали висаджувати десант у Тунісі. Цим скористалися Італія і Німеччина, почавши висадку військ у Тунісі. Війська союзників, висаджені в Марокко і Алжирі, не мали опеньки бойових дій. Але зіткнулися вони з добре обстріляних супротивником. Також свою негативну роль зіграла особливість місцевого театру військових дій.

Тим часом 8-а британська армія, яка наступала зі сходу, рушила в бік Тунісу. Англо-американські війська просувалися на схід повільно, набираючись військового досвіду. У середині лютого вони отримали сильний удар в районі гірського проходу Кассерін і зазнали значних втрат. 8-а армія почала наступ на лінію Марет. Через тиждень війська осі стали спішно відступати на північ.

13 травня 1943 військові дії в Північній Африці були повністю завершені. Фашистські війська в Тунісі повністю капітулювали.

За перемогу союзники заплатили велику ціну. У боях за Туніс вони втратили 70 тисяч убитих, поранених і зниклих без вісті.

По всій Північній Африці - від Єгипту до Марокко розкидані військові кладовища союзників. Але такого цвинтаря як в Ель-Аламейн немає ніде. 7367 могил розділені на сектори-ботальони поперечними доріжками. Біля входу-колона-кенотаф на стінах якого вибиті 11 945 імен тих, хто в різний час загинув в Північній Африці і чиї могили не встановлені.

Над братськими могилами німецьких і італійських солдатів споруджені меморіали.

Війна - і в Африці війна. Очима очевидців

У журналі «Азія і Африка сьогодні» була опублікована стаття А. Бовкало «Російські православні приходи в Африці». У цю статтю включені витяги з щоденника настоятеля російської церкви св.Олександра Невського в Олександрії Алексія Дехтерева. Він вів щоденник 1940-1942 роки, з уривків якого, населенню Єгипту, під боком якого йшли військові дії і бомбування фашистської авіацією, жилося далеко не солодко.

Щоденник Алексія Дехтерева.

«10 червня. Я поїхав на тиждень в Каїр у справах церкви. Але мені пощастило, тому що в цей же вечір я дізнався про оголошення війни Італією, Англії та Франції. І відразу ж вирішив повернутися в Олександрію до своєї пастви. Труба призовна прозвучала, і я повинен був бути на місці, серед своїх прихожан. До мене з усіх боків:

-Куди це ви, хіба можна тепер їхати в Олександрію? Навпаки, тепер від туди їдуть ...

-Не можна, а саме має тепер їхати,-відповідав я всім,-поїду! Не тримайте! ...

Однак цю ніч я не стулив повіки; хвилювали думки про страшних випробуваннях, майбутніх бідної Олександрії, ... що ж це: передчуття гіркої чаші?! Так, передчуття ... »(стор.28)

Для Єгипту це була чужа війна. Його невелика армія не брала участі у військових діях. Але єгиптяни втомилися від панування англійців тому багато міркували за принципом: ворог мого ворога-мій друг. Фашистська пропаганда вселяла думку про те, що при ураженні англійців, єгиптяни знайдуть свободу.

Але, а поки єгиптяни з тривогою чекали можливі жертви у війні, в якій по суті не брали участь.

«Їздив до міста, де дізнався про заняття німцями Парижа. Тільки повернувся додому - сирена. ... Для зовнішнього слуху дико неприємна, жахлива сирена. Сорок хвилин тривало нудне чекання, поки не пролунав відбій. Я і діти стояли біля вікна в їдальні, спостерігаючи, як швидко порожніла довга вулиця. Вона спорожніла в одну мить. І вулиця наша, і все місто ніби вимерли при перших же звуках сирени. «(Стор.30)

Страшно стало тепер жити. Особливо моторошно тепер вечорами і ночами. Перші дні неоголошеної війни були лише очікуванням біди, але біда не змусила себе довго чекати.

«Прекрасний місячний вечір переходив у ніч, коли нарешті сталося те, чого найбільше боявся населення міста і чого все ж таки не уникнуло воно: рівно о першій годині ночі загула сирена, і почалася тривога скінчилася лише до сьомої ранку.

Почався обстріл зенітних гармат. Незабаром все ближче почалися розриви скидаються бомб. Я виразно чув їх скреготливий і глухо свистячий-гуде політ - падіння. Наш будинок буквально трясе від цих розривів і обстрілу неба зенітними батареями »(стор.31)

«Я тільки закрив книгу і ліг, як зазвучала сирена. Незабаром заговорили знаряддя: спершу далеко, потім все ближче і ближче ... Над нашим будинком ясно було чути важкий років бомбовозів.

Все ж таки скрутне становище: сидіти в темній, тендітної коробці, яка в кожну мить може розлетітися на друзки ... »(стор.35)

Наступні записи священика розкривають перед нами картину наростаючого жаху і хаосу: місто починає спішно перебудовуватися, біля багатьох будинків з'являються захисні стіни з цегли та бетону. Люди масово тікають з Олександрії, на станціях твориться неймовірні речі: поїзні склади забиті повністю, місця беруться з бою, багато проштовхують свій багаж у вікна і самі йдуть за ним, крик, шум, неймовірна штовханина ... Місто на очах перетворюється, стаючи якимось сумним, втрачаючи останні іскри ще зовсім недавньої життєрадісності ..

За два з половиною роки Алексій Дехтерев і його паства пережили 229 повітряних нальоту. Як то кажуть, війна - вона і в Африці війна ...

Полковник Хлєбников

Полковник Олександр Сергійович Хлєбніков, був командиром танкової дивізії, в перші ж тижні війни потрапив у полон на Україну, під Новою Ушицею. У серпні його перевели в табір на півночі Франції, де були зібрані всі полонені Європи. Крім Хлєбникова в армії містилися і інші бійці червоної армії. Від англійців вони дізналися, що табір розташований всього в 30 кілометрів від Британії, і почали готувати втечу. Безмісячної вночі Хлєбніков і дванадцять бійців - танкістів здійснили свій задум. Фашистські прожектора засікли пліт, але завдяки густому туману, вислані на пошуки втікачів катера не знайшли їх.

Хлєбнікова і його товаришів доставили в Портсмут, головну військово-морську базу Англії, а звідти відвезли до Лондона. На третій день до Хлебникову прибув бригадний генерал. Хлєбніков зажадав, щоб їх відправили на батьківщину, але, за словами генерала, надійного зв'язку з Росією не було. Тоді Хлєбніков попросив влаштувати йому побачення з радянським послом, але він опинився в Росії.

Тоді генерал запропонував Хлєбниковим відправитися у 8-у армію, в Тобрук. Хлєбніков вагався. Він розумів, що головний фронт проходить у нього на батьківщині, а не в Північній Африці, але туди він не може потрапити. Тоді він погодився поїхати в Тобрук. Хлєбников і його товариші, одягнені в англійську військову форму прибутку до Єгипту в травні 1942 року. Під вечір автоколона, з якою вони їхали, зупинилася на відпочинок у маленької станції Ель-Аламейн. Хлєбніков вирішив вивчити місцевість, вона здалася йому ідеальною для генерального бою. Море на півночі, Каттарская западина на півдні, в центрі - пагорби, які легко можна обороняти ...

У Хлєбникова був лист з англійської Військового міністерства до генерала Окінлеку. Він розшукав його неподалік від Тобрука. Положення союзників був критичним, фашисти розкидали їх оборону, але Тобрук ще тримався.

У Тобруці наші танкісти застали повний хаос. За старшого там був генерал Клоппер, який схилявся до того, щоб здати фортецю. Клоппер покинув Тобрук, і старшим за званням виявився Хлєбніков. Він розшукав співвітчизників, які були зведені в одну роту в складі Колдстрімского полку. Командування обороною фортеці було в руках у Хлєбнікова. Він розумів, що йому потрібно затримати фашистів хоча б на пару днів, щоб дати можливість основним військам відійти до Ель - Аламейн. Це завдання було виконано, на жаль, з великими втратами

На третю ніч група захисників Тобрука на чолі з Хлєбниковим вирвалася з фортеці під прикриттям артилерійського вогню. Вони спрямували всі озброєння до оазису Джарабуб. Там виявився гарнізон німців, після короткого бою, який зайняв загін Хлєбнікова. Після невеликого відпочинку загін рушив на північний схід, де на п'яту ніч загін наскочив на тили італійської дивізії. Бій був недовгим, але кривавим. Загін Хлєбникова до ранку вийшов до Ель-Аламейн, в розташування індійської дивізії.

Індійці зустріли загін захоплено і повідомили, що в Каїр по дорозі до Москви прилетів Черчілль. Хлєбніков відправився до Окінлеку, але на пост командування 8-ї армії був призначений Монтгомері.

В подальшому бій Хлєбнікова не пустили, його приставали до штабу танкової дивізії, а його товариші - танкісти влилися в ряди захисників Ель - Аламейна.

Життя Хлєбнікова обривається від розстрілу ворожим літаком. «Падаючи блідим обличчям на північ, Хлєбников викинув руки вперед, немов намагаючись дотягнутися до Батьківщини. Гарячий вітер з Сахари старанно взявся заносити тіло піском і до ранку насипав ним незатишний могильний горбок. »(Стор.54)

Меморіал Ель-Аламейн

Не всі - за віком чи станом здоров'я-могли надіти військову форму. Але байдужих серед російських емігрантів не було. «Вони боролися за перемогу на боці союзників, інших щире бажання позбавити країну від комуністичного ярма призвело до важкого омані - співпраці до німецькими військами.» (С. 72)

Надгробні плити стоять шеренгами, ніби солдати в строю. Могили розділені на сектори-батальйони поперечними доріжками. Біля входу на цвинтар-колонада-кенотаф, увінчаний величезним кам'яним хрестом. Довідкова книга, де в алфавітному порядку розташовані 11 945 імен тих, хто в різний час загинув в Північній Африці і невідомо де похований. Прізвища цих людей вибиті на стінах колонади.

«Коли блукаєш по кладовищу союзників в Ель-Аламейн, то розумієш, чому та війна називалася світової. На надгробних плитах-не тільки англійські, але й французькі, польські, чеські, індійські, єврейські імена ... Представники більше двох десятків країн різних континентів брали участь у цій битві. А що ж наші співвітчизники? »(Стор. 55)

Щороку наприкінці жовтня у меморіалів в Ель-Аламейн збираються ветерани, щоб відзначити чергову річницю битви.

На французькому військовому кладовищі, іменується «Військовий некрополь гамартій» російських імен на надгробних каменях добрий десяток. Микола Нанко, загинув 9Мая 1943 року. В'ячеслав Трофимов, 11 січня 1943 року. Сергій Попов, 12 січня 1943 року. Павло Замішати, 4 травня 1943 року. Кирило Федоров, 1 червня 1943 року.

Дорога до Сахари

Олександр Миколайович Рубакін, під час Першої світової війни служив лікарем у французькій армії, а після Жовтневої революції 1917 року повернувся до Росії.

Друга світова війна змусила Олександра Рубакін в Парижі. Почувши про вторгнення фашистських військ на територію СРСР, Рубакін в той же день біг з Парижа на південь, в місто Віші, де знаходилося праітельство французьких колабораціоністів на чолі з маршалом Петен. Але це не врятувало його від арешту, уряд Петена віддало наказ про інтегрування всіх росіян, включаючи емігрантів.

У таборі в Верне Рубакін провів майже пів року. 10 грудня 1941 його у складі 75 осіб відправили пароплавом до столиці Алжиру, а від туди на вузькоколійці - в маленьке містечко Джельфа.

Табір Джельфа

Табір в Джельфе офіційно іменувався «концтабором для політичних інтегрованих». Комендантом був французький офіцер на прізвище Кабош.

«Розташований на схилі пагорба, лицем на північ, відкритий холодним вітрам, табір мав форму величезного прямокутника, обнесеного трьома рядами колючого дроту, - пише Олександр Рубакін. - Уздовж дроту стояли жалюгідні солом'яні курені, у яких несли охорону закутані в бурнуси араби. У кожному розі з особливою башточки на табір дивилось дуло кулемета.

Слизька, глиниста дорога перетинала табір, і по обидва боки від неї біліли гострокінцеві брудні білі намети. В іншому кінці табору височіли два довгих барака, один вже готовий, другий з незавершеним стіною і без даху. Бараки були з необпалених оштукатурених цеглин. У самому кінці табору було невеликий простір, обгороджений колючим дротом, де стояло сім наметів. Вхід сюди був через ворота, замикаються на замок. Туди то нас і повели.

Це був так званий «спеціальний табір», куди саджали на деякий час всіх знову прибулих.

Це були намети на шість осіб, військового зразка. Нас було десять. Підлога в наметі земляний, між дірявими краями намети світилися щілини, звідти дув вітер. Вся намет трималася на центральній щоглі, поставленої на камені і не прикріпленою до землі. У наметах не було ні циновок, ні соломи. Довелося розстелити ковдру на сирій землі. »(Стор. 100)

У темні зимові ночі пориви вітру виривали кілочки, до яких прив'язувалася намет. Від крижаного вітру вони прокидалися. Крізь дірки в намет проникав сніг і дощ. Бувало навіть що люди прокидалися занесені снігом. У наметах не було не освітлення, не опалення. Від хронічного голодування і холоду, багато страждали поліуреміей і проносом. Щоб вийти з намету, людям доводилося попереджати про це охоронця - араба і отримати у нього дозвіл.

День починався о сьомій ранку, з перевірки. Кабош змушував усіх працювати на нього. Метод був простий: що відмовився, включаючи Рубакін, стали давати тільки воду, в якій плавала шкірка від бобів. Люди голодували і були змушені поступитися коменданту табору.

До весни 1942 року в таборі закінчили будівництво бараків і переселили туди ув'язнених. Але від цього людям краще не стало. Дахи протікали, вікна забили, залишивши лише маленькі щілинки для світла. Всередині в два поверхи були зроблені нари з необструганних дощок. Земляна підлога в суху погоду припадав пилом а під час дощу там був бруд.

За найменші провини, такі як: доставка продуктів в табір, розведення вогню, запізнення на перевірку-саджали у в'язницю. У в'язниці поперебивала половина табору, в тому числі і Рубакін. У в'язниці Рубакін провів 17 днів. Перед відправкою до в'язниці людей обшукували, відбирали всі речі - палити, писати, читати було заборонено. Зазвичай взимку людей на 3-4 день з в'язниці відправляли в госпіталь.

З перших днів ув'язнення Рубакін вів щоденник, який писати було не легко: доводилося ховати від начальства, обшуку, від шпигунів. Писати доводилося сидячи на підлозі.

Невеликі виписки з щоденника:

«9 грудня 1942 року. Зима почалася. Весь день і всю ніч дме вітер. Їжа погіршується.

22 грудня. З в'язниці повернулося двоє заарештованих - зовсім хворі. Їх відпустив лікар навіть не оглянувши. Кабош зустрів на дорозі одного молодого іспанця, дав йому за щось ляпаса і послав у в'язницю ... »(стор. 104)

«11 січня. Кабош лютує. Вивісив оголошення, що забороняє наближатися до дроту ближче, ніж на 6 метрів, а за «саботаж» всередині табору вводить суворі покарання. Справа в тому, що ми спиляли на паливо кілька стовпів, на яких підвішена дріт ...

Радісні новини з СРСР: звільнено Георгієвськ, Мінеральні Води. Ось звідки прийде наш порятунок .. »(стор. 105)

«11 квітня. Нам дозволили ходити в місто за покупками. Хлібний пайок збільшений до 400 грамів на день ... »(стор.109)

Останні добу свого перебування в неволі Рубакін описує таким чином. «Я йшов, як уві сні, нерозумно посміхаючись. Потім повернувся в місто, купив вина, солоної риби і поніс все це в Кафареллі. Вартові-араби здивовано на мене подивилися-я йшов без варти. У Кафареллі всі наші товариші вже знали про моє звільнення і мало не розчавили в обіймах.

Роки табірного життя скінчилися. У цю ніч я заснув лише на світанку ... »(стор. 110)

Висновок

Коли мова заходить про війну, то перш за все вражають її масштаби. Чотири роки кровопролитних боїв, страшні руйнування, майже 30 мільйонів загиблих ...

Не було в Радянському Союзі людини, якого б війна обійшла стороною. Так чи інакше, вона торкнулася кожного. Всі сім'ї втратили свого близької людини, що пішов у Північну Африку так і не повернувшись від туди.

Мабуть, як і будь-яка війна, війна в Північній Африці була важкою як для мирної людини, так і для ініціаторів війни.

Такі автори книг, як Володимир Бєляков, намагаються описати події так, щоб ми перейнялися у їх повний зміст, відчули всю обстановку ситуації. Йому треба було чверть століття кропіткої роботи, для написання цієї книги. Займаючись пошуками інформації про наших співвітчизників, що опинилися за волею долі в Північній Африці в роки жорстокої в історії війни, Володимир Бєляков звертався до багатьох джерел різних країн. Він хапався за кожен шанс, з надією на те, що знайшов ниточку, що веде до успішного знайденому джерела.

Його праця не минула даремно. Описуючи всі події війни, ми неначе переживаємо всю сутність жаху, що пройшла через стільки доль. Скільки витратилася сил і мужності, щоб відстояти свою честь, честь своєї країни.

Бєляков звертає уваги і на те, в особливості, що Велика Вітчизняна війна була хоч і головною, але частиною Другої світової війни. Військові дії проходили паралельно на декількох фронтах, на різних континентах. І тепер ми можемо бачити докази, що наші співвітчизники були в Північній Африці в роки Другої світової війни. Хто - то бився з фашизмом, а хто - то розраховував на вихід з полону, щоб повернутися на батьківщину.

Все це нам дає картину того, що відбувається Другої світової війну, весь не легкий шлях до перемоги.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Стаття
75.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Солдати моря
Віросповідання в Африці
Огляд копалин гомінід в Африці
Ель-Кано
Ель Греко
Ель-Амарна центр нового культу
Явище Ель-Ніньо Південне коливання і його наслідки
Історія реклами в Північній Америці
Росія в Північній війні 1700-1721 рр.
© Усі права захищені
написати до нас