Економічне диво Німеччини Японії Південної Кореї

1. Коротко опишіть суть економічного дива: «німецького», «японського», «південно-корейського» та інших
1.1 «Німецьке» економічне диво
Якщо після I світової війни територія Німеччини практично не постраждала від військових дій, то після II світової війни країна лежала практично в руїнах. Промислове виробництво було на рівні третини від довоєнного, гостро стояло житлових питання, велика частина житлового фонду була порушені під час війни, тоді як більше 9 мільйонів німців були вислані до Німеччини з Східної Прусії і земель за Одер і Нейсе. Життєвий рівень впав на 1 / 3. Гроші знецінилися, грошова маса не мала товарного покриття, поширювався бартерний товарообіг. Союзники почали вивіз промислового обладнання в рахунок репарацій. Крім того Німеччина перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована. Частина її територій відторгнута. Це була країна де, як писав один сучасник, «серед голоду і холоду померла надія». Фактично було два шляхи подолання кризи. Перший з них це йти шляхом планове економіки, з можливою націоналізацією власності. Інший йти шляхом ринкової економіки. Перший шлях підтримували соціал-демократи і профспілки. Другого шляху підтримувалися християнські демократи. Так як у виборах до рейхстагу ХДС-ХСС в коаліції з ВДП виявилися в більшості і сформували уряд, економічні плани саме цих партій і були приведені в життя. Християнські демократи, незважаючи на невдоволення трьох окупаційних держав, відмовилися від будь-яких видів тиску на економіку. Втілювалися в життя такі принципи ринкової економіки як, свобода економіки, свобода конкуренції; уряд впливало на економіку, перш за все наданням кредитів, податкових пільг, і введенням премій за експорт. Також діяли й антимонопольні закони. Все це а так само, незначні військові витрати, відсутність величезних витрат на утримання колоніального апарату, приїзд мільйонів біженців втратили все на сході, і виявляють завидну енергію на новому місці Ї все це зумовило швидкий розвиток Німеччини. У 1950 році припинилося розподіл продуктів харчування за картками. У 1956 році ФРН виробила продукції втричі більше, ніж уся Німеччина до війни. Особливо високими темпами зростання західнонімецький експорт. Близько половини усієї виробленої в ФРН продукції йшла на експорт. Доходи від експорту дозволили, ФРН розплатиться з боргами, здійснити виплати жертвам нацизму і створити великі золотовалютні резерви, які зробили марку однієї з найбільш стабільних валют у світі. Велику увагу держава, приділялася також соціальної політики, при вільній конкуренції неминуче хтось залишається за бортом, і державна повинна була допомагати їм. Закони 50-х років мали покращити становище постраждалих від війни, біженців, інвалідів, людей похилого віку. За допомогою податків і компенсацій, держава намагалася згладити тягар труднощів, розділяючи його серед усього населення. Такий стрімкий розвиток економіки ФРН стали називати німецьким економічним дивом. У середині 60-х років намітився деякий спад (-0,1%), безробітних знову збільшилася. Хоча на перших порах таке гальмування здавалося тимчасовим У 1966 році міністром економіки став соціал-демократ. Хоча успіхи, ринкової економіки, були незаперечними, і огосударствлеваніе економіки вже було нереальним, але соціал-демократи все одно залишалися прихильниками збільшення впливу держави в політиці. Проведена ними політика називалася глобальним регулюванням і полягала в налагодження більш тісних зв'язків між урядом, банками, промисловістю і профспілками. Така політика виявилася досить вдалою і допомогла подолати кризу 1967году. До середини 70-х років економіка розвивалася досить енергійно, але зв'язку з всесвітнім енергетичною кризою економічна ситуація погіршилася. Стала досить енергійно рости безробіття. І на початку 80-х років. ВДП прийшла до висновку, що повернення до колишніх принципам ринкової економіки неминуче. Хоча економіка ФРН трохи загальмувалося в 70-80-х роках і дещо сповільнилося, тим не менш, темпи розвитку ФРН в період з закінчення I світової війни до 90-х років вражають. ФРН в кінці 80-х років залишилася однією з найбільш індустріально розвинених країн світу.
1.2 «Японське» економічне диво
Цим терміном позначається ривок в економічному розвитку Японії, що стався протягом 1955-1973 рр.., Коли середньорічні темпи її економічного зростання становили 9,5%. За ці роки обсяг промислового виробництва зріс в 6,6 рази, національний дохід на душу населення збільшився більш ніж у 8 разів і досяг рівня Англії та Італії. Японія освоювала технології переробки сировинних і паливних ресурсів та масового стандартизованого випуску готових виробів. У 50-х рр.. були реконструйовані металургійні заводи, вугільні шахти та електростанції і заново побудований зруйнований під час війни торговий флот. У 60-х на базі конверсії військових підприємств і нового будівництва практично з нуля були відтворені виробництво електропобутових приладів і радіоприймачів, автомобільна промисловість. Почалося створення галузей післявоєнного покоління: нафтохімії, виробництва синтетичних волокон і смол, електроніки. Цей процес стимулювався поєднанням наступних факторів: наявність дешевої і добре навченої робочої сили, інженерно-технічних кадрів; доступність нових технологій; достатні внутрішні джерела нагромадження та механізми фінансування капіталовкладень. У Японії не було скільки-небудь значної зовнішньої заборгованості, крім декількох цільових позик Світового банку, вона не користувалася великими зовнішніми кредитами. Бюджет зводився з профіцитом протягом 1949-1968 рр.., І запас міцності грошової системи дозволяв Банку Японії підтримувати низькі процентні ставки кредиту. Капіталовкладення підприємств фінансувалися головним чином банками. Індустріалізація викликала масовий відтік робочої сили з сільського господарства. Цей процес супроводжувався безпрецедентно швидким зростанням доходів найманих працівників (в середньому на 10% у рік) і масовим створенням нових малих підприємств, число яких виросло в півтора рази. Період високих темпів створив у Японії сучасний середній клас. На економічне зростання витрачалося близько 30% ВВП, у тому числі 18-20% припадало на інвестиції в обладнання та виробниче будівництво.
Для цього періоду було характерне активне втручання держави в розподіл ресурсів між галузями і в організацію галузей з метою формування певної структури промисловості. Найважливішим інструментом промислової політики була система валютних квот на оплату необхідного імпорту, тобто практично картковий розподіл валютних ресурсів і дозвіл доступу для іноземних інвесторів тільки на індивідуальній основі.
Тим самим зводилася до мінімуму іноземна конкуренція на внутрішньому ринку. Протекціонізм був головною складовою тодішньої промислової політики. Іншими складовими були податкові пільги пріоритетним галузям.
До кінця 60-х рр.. в Японії був створений промисловий потенціал для конкурентоспроможного експорту.
У міру того, як продукція оновленої промисловості виходила на міжнародні ринки, внутрішній ринок відкривався для іноземних товарів. У 70-х рр.. два світових нафтових кризи викликали в Японії гострі спалахи інфляції і різке уповільнення темпів зростання. «Економічне диво» закінчилося, але завдяки йому Японія досягла західних стандартів добробуту.

2. «Південно-корейська» економічне диво
Про швидке економічне зростання Республіки Корея говорилося чимало. Цю "історію успіху" пов'язують з високими темпами зростання ВНП, які склали 8,6% у період з 1962-1988г і перетворенням країни з традиційно сільськогосподарської у цілком індустріальну, серед досягнень якої рівень ВНП на душу населення більш 5000 $ і 13 місце в списку провідних торгових держав світу.
На стрімке зростання економіки Південної Кореї надавали і впливають самі різні чинники - об'єктивні і суб'єктивні, економічні і політичні, внутрішні і зовнішні, такі як:
- Орієнтована на експорт, на взаємодію із зовнішнім світом стратегія розвитку;
- Сприятливий міжнародний економічний клімат
60-х-першої половини 70-х років, що полегшив доступ до зовнішніх джерел ресурсів;
- Сильне й ефективне керівництво в особі авторитарних
урядів, що відклали демократичні і політичні пре-
освіти на користь економічного розвитку;
- Відносно малі витрати на зміст військово-промислового комплексу (2-3% проти 60-70% північно-корейських витрат);
-Залучення іноземних капіталовкладень - як фінансових, так і технологічних: промислове устаткування і "now how";
-Етнічна і культурна однорідність, а також конфуціанська традиція, особливу цінність що додає працьовитості, освіті, життєвому успіху і відданості своїй нації.
Ці та багато інших чинників багато в чому визначили швидкі темпи розвитку економіки Республіки Корея
Одним з факторів, що пояснюють стрімке зростання економіки Південної Кореї, являється сильне й ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку. У Кореї досягненню фінансово-грошової збалансованості приділялася першочергова увага. Навіть у роки значних господарських труднощів грошовий обіг, інфляція, дефіцит державного бюджету не виходили з-під контролю держави. Центральну роль у цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі. Інший важливий напрямок державного регулювання Південної Кореї пролягає у валютній сфері. У різних варіантах примушення до того, щоб тримати іноземну валюту на спеціальних рахунках у ЦБ, що діє в Кореї з 1949 року.
Висока активність державного регулювання з великою виразністю виявляється у формуванні галузевих пропорцій. Наприклад, при проведенні аграрної реформи найважливішою складовою частиною стало примусове дроблення великих земельних наділів на більш дрібні - міра, неможлива без прямого активного втручання держави. У цьому зв'язку варто посилатися на програму "цільового розвитку". Починаючи з 70-х років, спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги:
-Машинобудування
-Електроніка
-Текстильна промисловість
-Чорна металургія
-Кольорова металургія
-Нафтохімія
-Кораблебудування
Цим галузям надавалася явна перевага в постачанні ресурсами, вони користувалися переважними податками й іншими пільгами.
Не менш жорстко держава в Південній Кореї контролює іноземний капітал. Важливо відзначити, що прямі іноземні капіталовкладення с1967-1986рр. складають менше 2% від сукупних валових інвестицій. Південна Корея прагне залучити не будь-які іноземні інвестиції, а тільки ті, які вписуються в загальну стратегію її розвитку. Тому не менше 2 / 3 іноземних капіталовкладень концентруються в таких пріоритетних галузях, як хімія, машинобудування і електроніка.
Поряд із залученням іноземних інвестицій, починаючи з 80-х років, економічна політика Південної Кореї була спрямована на залучення з-за кордону сучасних технологій. Хоча в силу різноманітних причин обсяги запозичень в області технологій були не настільки значними, як в сферах позикових коштів і прямих капіталовкладень, її роль у переносі південнокорейської економіки на сучасні рейки й у залученні країни до досягнень НТР була, тим не менш, досить висока.

3. Історія економічного співробітництва Росії та США
Історія торгово-економічних відносин Росії і США налічує понад 200 років. До початку XIX ст. між ними встановилися масштабні і стійкі торговельні зв'язки, які протягом цілого століття розвивалися по висхідній. Революція 1917 р . і громадянська війна перервали хід розвитку економічних відносин двох країн і на довгі роки перевели їх у політико-ідеологічну площину. В кінці листопада 1917 р . уряд США прийняло рішення не відвантажувати до Росії продовольство та інші товари «поки більшовики залишаються при владі», і лише в 1922 р . після стабілізації політичної обстановки, під тиском ділових кіл адміністрація дала дозвіл приватному бізнесу на торгівлю з СРСР. Вже до початку 30-х років він став самим великим імпортером американського обладнання, що допомогло деяким американським фірмам полегшити тяготи «великої депресії».
16 листопада 1933 р . у Вашингтоні були встановлені дипломатичні відносини між СРСР і США, а в липні 1935 р . було укладено офіційне торговельну угоду на міждержавному рівні. У серпні 1937 р . СРСР і США надали одна одній на взаємній основі «безумовний і необмежений режим найбільшого сприяння з усіх питань, що стосуються митних зборів, зборів, правил і формальностей, що мають відношення до ввезення, продажу і використання товарів». Прямим наслідком цього став вихід США на перше місце за обсягом експорту в СРСР. Напередодні війни з Німеччиною СРСР здійснював на американському ринку майже третину своїх закупівель по імпорту. У квітні 1942 р . США і СРСР уклали угоду про лендлізу, загальна сума поставок за яким склала 9,8 млрд. дол.
Як відомо, в радянській американистике побутувала стійка точка зору, що дипломатичне визнання Білим домом Радянського Союзу було наслідком зацікавленості ділових кіл США в розширенні ринків збуту американської продукції в умовах глибокої економічної кризи. Дійсно, економічна криза, що вибухнула в кінці 20-х років, виявився для Америки одним з найбільш руйнівних і набагато більш тривалим, ніж для більшості європейських країн. Проте якщо проаналізувати обсяг, структуру і динаміку торгово-економічних відносин нашої країни з США, то виявляється, що за більшістю показників товарообіг навіть в середині 30-х років не перевищував рівня передкризового періоду. Причини тому різні, але головна полягає в тому, що особливості підходів США до СРСР завжди визначалися переважно політичними міркуваннями, і головним спонукальним мотивом до встановлення дипвідносин між нашими країнами був новий баланс сил, який складався в Європі і в кінцевому рахунку привів до Другої світової війни .
У післявоєнний період двосторонні відносини знову почали загострюватися. В кінці 1947 р . уряд США заборонив постачання технологічного обладнання в СРСР. У 1949 р . була введена система ліцензування експорту до Європи та створено Координаційний комітет з експортного контролю (КОКОМ). У 1951 р . з'явився закон «Про контроль над допомогою з метою взаємної оборони», відомий як закон Бетла. І, нарешті, було денонсовано торговельну угоду 1937 р . Тільки в 70-х роках, в період розрядки, почався процес нормалізації, в результаті якого в жовтні 1972 р . було укладено торговельну угоду, що передбачала надання режиму найбільшого сприяння та відмова від дискримінації в торгових відносинах. Була досягнута домовленість про врегулювання розрахунків за лендлізу, підписано угоду про взаємне надання кредитів. У 1974 р . сторони уклали довгострокову угоду про сприяння економічному, промисловому і технічному співробітництву між двома країнами. Успішно почали свою діяльність спільна міжурядова радянсько-американська комісія з питань торгівлі, створена в 1972 р ., І Американо-радянський торговельно-економічна рада (АСТЕС), заснований діловими колами двох країн рік по тому. Сумарний товарообіг за період 1971-1975 рр.. перевищив 5,4 млрд. дол. (У 8 разів більше, ніж у попереднє п'ятиріччя).
Проте в другій половині 70-х - початку 80-х років проблема еміграції радянських євреїв, події в Афганістані та Польщі стали для США підставою для поновлення санкцій щодо СРСР. У грудні 1974 р . конгрес схвалив законопроект про торгову реформу з поправками Джексона-Веніка і Стівенсона, які пов'язували надання режиму найбільшого сприяння країнам з неринковою економікою з вільної еміграцією з цих країн. У 1980 р . адміністрація Дж. Картера ввела ембарго на продаж зерна і встановила більш жорсткий контроль над експортом новітніх технологій. В кінці 1981 р . президент Р. Рейган наклав заборону на експорт в СРСР устаткування зі США для розвідки і видобутку нафти і газу, а потім поширив його на філії американських компаній за кордоном та іноземні компанії, що виробляють аналогічне устаткування за американськими ліцензіями.

Лише наприкінці 80-х років в період перебудови в СРСР почалася нова фаза «потепління» в радянсько-американських, а потім у російсько-американських політичних і економічних відносинах. У 90-ті роки американська сторона усунула деякі дискримінаційні торгово-політичні обмеження, які були встановлені для колишнього СРСР і продовжували діяти у відношенні нової Росії.
Найважливішим документом стала Угода про торговельні відносини, підписану в 1990 р . між СРСР і США і введена в дію у відношенні Росії 17 червня 1992 р . Вперше після 1951 р . нашій країні був наданий (хоча і на тимчасовій основі) режим найбільшого сприяння в торгівлі. У квітні 1992 р . конгрес США усунув одне з основних перешкод у російсько-американських відносинах - поправки Берда і Стівенсона, що встановлювали стеля в 300 млн. дол. для загального обсягу кредитів, наданих Росії Експортно-імпортним банком США. Були скасовані також законодавчі заборони по лінії Товарно-кредитної корпорації. Усунуто обмеження на послуги спеціального урядового страхового агентства Сполучених Штатів - Корпорації з приватних інвестицій за кордоном (ОПІК). Росія дістала можливість використовувати пільгові довгострокові кредити за програмою «Продовольство для прогресу». На підвищенні ефективності експорту значної частини російських товарів до Сполучених Штатів відбилося поширення на Росію Генеральної системи митних преференцій.
Суттєвим кроком стало підписання в червні 1992 р . американо-російського Договору про уникнення подвійного оподаткування (обмін ратифікаційними грамотами відбувся в грудні 1993 р .). Розвитку економічних відносин між США і Росією повинен був сприяти підписаний у червні 1992 р . і ратифікований конгресом в листопаді 1993 р . Договір про заохочення і взаємний захист капіталовкладень. Однак його не ратифікувала Держдума Росії, оскільки редакція його положень не відповідає російському законодавству з іноземних інвестицій. Під час російсько-американського саміту в червні 2000 р . американській стороні був переданий на узгодження проект Протоколу до зазначеним Договором.
У червні 1992 р . президенти двох країн підписали «Меморандум про взаєморозуміння з питань відкритої суші». Відповідно до нього сторони відмовилися від взаємної практики закриття міст і цілих регіонів для іноземців. Це дало можливість багатьом центрам ВПК залучати закордонні інвестицій.
У вересні 1993 р . конгрес США прийняв законопроект про іноземну допомогу в 1994 фінансовому році, згідно з яким на сприяння реформам в колишніх радянських республіках, включаючи Росію, вперше передбачалося виділення 2,5 млрд. дол. З тих пір країни СНД зайняли окрему рядок при підготовці щорічного законопроекту про асигнування на зовнішню допомогу.
У 90-і роки відбулися суттєві зміни у політиці США в галузі експортного контролю. Були зняті обмеження на експорт до Росії деяких видів сучасного устаткування і технологій, телекомунікаційного та електронного обладнання, відмінена заборона на надання Росією послуг із запуску американських комерційних супутників.
З 1 квітня 1994 р . припинив свою діяльність КОКОМ. У рамках Вассенаарської угод була створена нова організація з участю Росії і інших країн, проти яких була перш націлена політика експортного контролю.
21 листопада 1993 р . конгрес США прийняв закон «Про сприяння реформі в нових демократичних країнах» (підписаний 17 грудня 1993 р . президентом США), що передбачає поетапне скасування понад 70 законодавчих обмежень, встановлених в роки «холодної війни».
У березні 1994 р . по лінії Російсько-американського комітету з розвитку ділового співробітництва були підписані документи в галузі торгівлі, зокрема, про взаємний доступ товарів на ринки. А 28 вересня 1994 р . в ході державного візиту в США президента РФ був підписаний документ «Партнерство для економічного прогресу» - спільна заява глав держав про цілі і принципи розвитку торгівлі, економічного співробітництва та інвестицій між РФ і США У цій заяві американська сторона офіційно визнала Росію країною з «перехідною економікою ». Обговорювалися також проблеми інвестицій, скасування дискримінаційних обмежень ринку для російських товарів, торговельно-економічні проекти і митне співробітництво.
10 травня 1995 р . на зустрічі президентів Росії і США в Москві було прийнято спільну заяву, в якій американська сторона підтвердила зобов'язання підтримувати участь Росії як держави-засновника у багатосторонніх переговорах з розробки нового міжнародного експортного режиму, покликаного «забезпечити контроль над торгівлею зброєю і чутливими товарами подвійного призначення» .
21 березня 1997 р . президенти Росії і США на зустрічі в Гельсінкі підписали Спільну заяву щодо російсько-американської економічної ініціативи, яка спрямована на "стимулювання інвестицій та економічного зростання в Росії, поглиблення російсько-американських економічних зв'язків, на прискорення інтеграції Росії в світову економіку». У спільній заяві також говорилося, що «Росія і США будуть розглядати проблеми, пов'язані з регулюванням торгівлі між двома країнами, і робити кроки з розширення взаємного доступу на ринки, а також створювати відповідні умови для поширення на Росію режиму найбільшого сприяння на постійній і безумовній основі ». Президенти США та Росії «визначили в якості мети, що обидві сторони докладуть максимум зусиль до того, щоб Росія вступила в 1998 р . до Світової організації торгівлі на комерційних умовах, які зазвичай застосовуються до знову приєднується членам ».
17 травня 1998 р . за спільною ініціативою президентів РФ і США, які взяли участь у зустрічі «вісімки» в Бірмінгемі, в підсумкове комюніке був включений пункт про посилення контролю над експортом воєнних ракетних технологій і технологій подвійного призначення. 12 - 13 березня 1998 р . у Вашингтоні відбулася 10-та ювілейна сесія Російсько-американської міжурядової комісії з економічного та технологічного співробітництва. Співголови комісії підписали підсумковий спільну доповідь, в якому говорилося, що «російсько-американське співробітництво в економічній і технологічній областях стало суттєвим фактором зміцнення партнерських відносин між США та РФ, забезпечення їх стійкості, передбачуваності та безперервності». Спочатку сферами діяльності комісії були енергетика і космос. Згодом діапазон її діяльності розширився за рахунок ще шести областей російсько-американської ділової співпраці: розвиток підприємництва, конверсія оборонної промисловості, охорона навколишнього середовища, наука і техніка, охорона здоров'я та сільське господарство. Кожну з перелічених областей курирував комітет, до складу якого входили керівники відповідних американських і російських міністерств і відомств.
Після паузи, викликаної дефолтом 1998 р . і подальшим економічною кризою в Росії, з 2000 р . позитивні явища у двосторонніх торговельно-економічних зв'язках знову стали набирати силу. Так, у жовтні 2000 р . в США було прийнято рішення про підвищення кредитного рейтингу Росії, а з грудня 2000 р . ОПІК відновила страхування приватних американських інвестицій в Росії від політичних ризиків.
У ході двосторонньої зустрічі в Генуї 22 липня 2001 р . президенти Росії і США виступили на підтримку ініціативи американських ділових кіл про запуск «Російсько-американського ділового діалогу» - постійного каналу зв'язку між підприємцями з підключенням державних структур двох країн.
13 листопада 2001 р . на російсько-американському саміті у Вашингтоні було ухвалено Спільну заяву про нові стосунки в економічній сфері, в якому сторони висловили «прихильність створенню умов, які забезпечать розширення торговельних та інвестиційних зв'язків, а також допоможуть Росії реалізувати свій економічний потенціал і стати одним з повноправних і провідних учасників світової економічної системи ». Сторони підтвердили намір «спільно працювати над створенням клімату довіри у торговельних і інвестиційних відносинах між нашими країнами», а також свою «відданість спільній роботі з метою прискорення переговорів про приєднання Росії до СОТ». Вони закликали учасників «Російсько-американського ділового діалогу» «продовжити роботу з визначення тих областей, де наші закони і нормативні акти стримують розвиток торгівлі та інвестицій».
Високий темп нарощування російсько-американської взаємодії зберігається і в останні роки. Так, у спільній заяві президента В. В. Путіна і президента Дж. Буша, прийнятому на зустрічі в Санкт-Петербурзі 1 червня 2003 р . і касавшемся питання про нові стратегічні відносини, говориться: «24 травня 2002 р . ми взяли на себе урочисте зобов'язання будувати нові стратегічні відносини між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки. Ми проголосили партнерство між нашими країнами і нашу прихильність спільній роботі задля просування стабільності, безпеки і благополуччя наших народів, а також спільним зусиллям у справі протидії глобальним викликам та сприяння вирішенню регіональних конфліктів. Ми також заявили про намір вирішувати існуючі розбіжності в дусі взаємної поваги.
Ми зустрілися знову, щоб підтвердити партнерський характер відносин між нашими країнами і нашу прихильність тому, щоб спільно протистояти викликам ХХI століття ».
Завдяки спільним зусиллям російсько-американські відносини серйозно просунулися вперед по цілому ряду напрямів. Це стосується питань стратегічної стабільності, спільної боротьби з міжнародним тероризмом, протидії розповсюдженню зброї масового знищення. У сфері двосторонніх відносин розвивається торговельно-економічне та інвестиційне співробітництво, взаємодія в космічній та інших галузях. Більшість домовленостей, прийнятих під час останньої зустрічі президентів у вересні 2003 р . в Кемп-Девіді, виконується або перебуває в процесі виконання. Як відзначали на спільній прес-конференції 26 січня 2004 р . міністри закордонних справ двох країн, російсько-американські відносини спираються на міцний фундамент, що дозволяє спільно долати розбіжності, які виникають або можуть виникати у підходах до тих чи інших проблем.
До досягнень останнього часу, крім вищезгаданих, можна також віднести:
- Ратифікацію в обох країнах Договору про скорочення стратегічних наступальних потенціалів;
- Активізацію розвитку енергетичного діалогу, який отримує всебічне осмислення в ході російсько-американських ділових енергетичних самітів і реалізується в рамках поставок російської нафти на ринок США зближення позицій з питань вдосконалення транспортної інфраструктури, сприяння інвестиціям, розвитку електроенергетики, газової промисловості та спільних наукових розробок у цих областях.
Розгорнуту оцінку російським інтересам у сфері енергетики В. В. Путін дав 26 вересня 2003 р . у своєму виступі в Колумбійському університеті і в ході відповідей на запитання аудиторії, зокрема в контексті взаємодії Росії та ОПЕК: «Ми координуємо свою діяльність з ОПЕК, але членом цієї організації не є і не будемо в неї вступати. Повинен сказати, що Росія зацікавлена ​​у справедливих, але не надто завищених цінах на енергоносії. Тому що на відміну від інших нафтовидобувних країн ми вкрай стурбовані необхідністю зростання переробних секторів російської економіки і вважаємо, що зайве завищені світові ціни на нафту і нафтопродукти бумерангом повертаються до нас і завдають шкоди нашій переробної промисловості. Тому ми в цьому сенсі - зручний, на наш погляд, партнер для основних споживачів нафти. Для інформації можу сказати, що минулого місяця щоденний видобуток нафти в Російській Федерації була вищою, ніж у Саудівської Аравії. Ми стали «номером один» у світі з щоденного видобутку нафти. Це, по-моєму, 8,5 або 8,8 млн. бар. нафти на день. І це без газу - з газом ми давно всіх обігнали. Але ми будемо діяти дуже акуратно з тим, щоб не обрушити світові ціни на нафту. Цього ми теж не хочемо. Ціна повинна бути справедливою як для виробників, так і для споживачів ».
З метою прискорення темпів економічного розвитку, розширення та поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків за останні роки в Росії знижено податкове навантаження, спрощені умови валютного регулювання. Удосконалюється інвестиційне законодавство і система бухгалтерської звітності з урахуванням сформованої світової практики. При цьому, в самому широкому сенсі, за словами російського президента, «справа навіть не в законах, не в правилах, які створює парламент, уряд - справа в культурі організації виробництва. Це вимагає певного часу, але розуміння того, що держава повинна йти від надмірного регулювання, є, і ми будемо цим шляхом наполегливо йти вперед ».
30 квітня 2003 Держдепартамент опублікував чергову щорічну доповідь «Тенденції глобального тероризму», який фіксує зміцнюється російсько-американська взаємодія в боротьбі з терористичною загрозою. Перш за все - це розширення мандата, вихід на нові параметри співпраці Робочої групи по боротьбі з тероризмом, узгоджені рішучих заходів на шляхах протидії фінансуванню тероризму, довірчі обміни інформацією по лінії спецслужб, спільні кроки на антитерористичному напрямі в діяльності ООН, у рамках ОБСЄ, Ради Росія - НАТО, інших міжнародних форумів та інститутів. Слід відзначити також, що в рамках російсько-американської Робочої групи з боротьби з тероризмом створено окрему підгрупу з тероризму - ЗМЗ. До її складу входять не тільки дипломати, а й експерти практично з усіх аспектів проблеми «тероризму масового знищення».
Позитивна тенденція у сфері співробітництва підтверджується і в доповіді Держдепартаменту 2004 року.
4. Охарактеризуйте основні напрямки соціально-економічного розвитку сучасної Росії
Зосередивши в кінці 1991 р . у своїх руках всю повноту влади, російське керівництво негайно взяло курс на поглиблення ринкової реформи. У першу чергу уряд на чолі з в.о. прем'єр-міністра Є.Т. Гайдаром оголосило про звільнення (лібералізації) цін від державного регулювання з січня 1992 р . Одночасно уряд став вживати заходи з обмеження та скасування системи матеріально-технічного постачання (централізованого розподілу сировини і ресурсів), державного дотування збиткових галузей і регіонів, переведення підприємств на повне самозабезпечення. В умовах існуючого товарного дефіциту лібералізовані ціни стали різко рости, викликаючи гостре соціальне невдоволення. Тому уряд одночасно взяло курс на насичення ринку товарами народного споживання, чому сприяла політика лібералізації зовнішньої торгівлі (фритредерства), що відкрила кордони для широкого проникнення іноземних товарів, та вільної конвертації (переведення) рубля. Перенасичення ринку імпортними товарами призвело до масового закриття підприємств легкої, електронної, машинобудівної та інших галузей промисловості в 1994-1996 рр..
Другим напрямком реформи стало здійснення широкої програми приватизації (переведення державної власності у приватну). Керівником програми приватизації став голова Державного комітету з управління майном А.Б. Чубайс. Приватизація проводилася в два етапи. На першому (1992 - 1993 рр..) Всім громадянам Росії безоплатно передавалася частина державної власності вартістю 10 тисяч рублів у цінах 1984 р . шляхом видачі на неї приватизаційного чека (ваучера). Ця акція набула номінальний характер, тому що реальна ціна ваучера коливалася від 2 до 40 тисяч рублів у цінах 1993 р . Другий етап передбачав приватизацію державних підприємств через їх акціонування. Переважні права при цьому отримували трудові колективи. Аграрне питання завжди був визначальним в економічній і соціальній політиці Росії. З його рішенням пов'язані головні надії на відродження російської економіки і досягнення соціальної стабільності. З початком приватизації активізувався процес перетворення колгоспів і радгоспів у фермерські господарства та акціонерні товариства. Більш перспективним видається поєднання індивідуальної відповідальності та громадської захищеності сільського господаря. Кількість сільськогосподарської продукції неухильно скорочується, як і виробництво в країні в цілому. Причини цього аграрії бачать, перш за все, в невирішеності питання про землю, незважаючи на наявність ряду законодавчих актів про приватизацію виробничих земельних ділянок, і в антіпротекціоністской політиці уряду, продовжує закуповувати продовольство за кордоном, підтримуючи цим іноземного виробника. Політика економічного лібералізму (звільнення товарно-грошових відносин від державного регулювання) передбачає передачу багатьох соціальних функцій держави в руки самих громадян.
У грудні 1992 р . VII З'їзд народних депутатів Росії оцінив роботу уряду Є.Т. Гайдара як незадовільну і домігся відставки в.о. прем'єр-міністра. Новим главою колишнього уряду став В.С. Черномирдін. Він спробував запровадити часткове державне регулювання економікою країни, але в цілому продовжив ліберальний реформаторський курс. Влітку 1996 р . після виборів Президента РФ В.С. Черномирдін зберіг за собою посаду Голови уряду. У 1993 р . Верховна Рада відкрито виступив проти економічної політики Президента і уряду, оголосивши, що вона веде країну до економічної кризи. Критикувалися урядові методи приватизації, радикальні економічні реформи (метод "шокової терапії"). Після прийняття Конституції РФ 1993 р . вплив представницьких органів влади на визначення курсу соціально-економічного розвитку було різко ослаблене. Президент і Уряд Росії, спираючись на допомогу розвинених країн Заходу і міжнародних фінансових організацій, посилили свою роль в регулюванні процесу реформ. У 1996-1997 рр.., Шляхом встановлення "валютного коридору" (жорсткого рівня падіння купівельної спроможності рубля по відношенню до американського долара) і масової затримки виплат зарплати бюджетним категоріям населення, була припинена галлопіруюшая інфляція і досягнута фінансова стабілізація. Це дозволило до кінця 1997 р . зупинити спад виробництва, а в 1998 р . провести деномінацію рубля.
В кінці 1997 р . вибухнула світова фінансова криза, викликана політикою керівництва США, викинув в 1990-і рр.. на світовий ринок велику кількість незабезпечених товарною масою доларів. У цих умовах спроба СВ. Кирієнко, який змінив BC Черномирдіна на його посту 23 березня 1998 р . ввести монетаристський економічний курс закінчилася різким обвалом національної валюти в серпні-вересні 1998 р . Кирієнко був відправлений у відставку, в Росії почалася "міністерська чехарда". У вересні 1998 р . прем'єр-міністром був призначений Є.М. Примаков, в травні 1999 р . його змінив СВ. Степашин. У серпні 1999 р . Головою Уряду став В.В. Путін, у травні 2000 р . - ММ. Касьянов. Помірно-ліберальний курс реформ при цьому не змінювався.
За роки реформи в Росії була здійснена намічена реформаторами програма макроекономічної стабілізації: лібералізовано ціноутворення, зовнішня торгівля, проведена масштабна приватизація торгово-промислових підприємств і сфери послуг. У 1990-і рр.. російська економіка стала багатоукладної, що складається з 4-х господарських укладів: державного капіталізму (колишніх загальнонародних підприємств); приватного капіталізму (приватизованих підприємств), дрібнотоварного виробництва; колективного господарства. Проте економіка країни залишилася в глибокій кризі, проявами якого стали спад виробництва, зростання цін і безробіття. Рівень внутрішнього валового продукту (ВВП) скоротився в порівнянні з 1990 р . майже на 40%. Найбільшою мірою від кризи постраждали машинобудування та легка промисловість, тобто ті галузі, які переважно орієнтовані на задоволення запитів внутрішнього ринку. Промислове виробництво все більшою мірою характеризується паливно-енергетичної та сировинної орієнтації.
По суті, в першій половині 1990-х рр.. у Росії розпочався процес деіндустріалізації народного господарства, що супроводжується відтоком російських капіталовкладень за кордон. Характерною рисою економічного розвитку Росії в 1990-і рр.. стали також великомасштабні зовнішні позики. За оцінками зарубіжних експертів, у західних банках зберігається від 40 до 60 млрд. дол, вивезених з Росії. У 1990-х рр.. російському керівництву не вдалося досягти головної мети перетворень, проголошеної Б.М. Єльциним у листопаді 1991 р ., - Підвищити матеріальний добробут населення. У 1998 р . середньодушовий дохід у Росії склав 90,8% від прожиткового мінімуму. Доходи між крайніми полюсами населення відрізняються в десятки разів. Це веде не тільки до скорочення внутрішнього попиту, а й до посилення соціальної напруженості в суспільстві.

Висновок
В останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного зростання для країн, що вже досягли добробуту. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємопов'язаних аргументів.
Забруднення навколишнього середовища. Противники економічного зростання передусім стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони стверджують, що індустріалізація і економічне зростання породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст, транспортні затори і т.д. Всі ці витрати економічного зростання виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізує їх повністю. Практично все, що втягується у виробництво, з часом повертається у навколишнє середовище у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинна буде поглинути або спробувати поглинути навколишнє середовище.
Чи вирішує економічне зростання проблеми? Прихильники економічного зростання вважають, що він сам по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна вважати доведеним. Противники економічного зростання, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні, по суті є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її вирішення необхідна політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту. Взагалі кажучи, аж ніяк не очевидно, що економічне зростання є або буде засобом вирішення проблем, що стоять перед країною.
Противники економічного зростання вважають, що швидке зростання породжує неспокій і невпевненість серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими в міру технічного прогресу.
Але багато економістів виступають на захист економічного зростання як важливої ​​суспільної мети, приводячи наступні доводи.
Як зазначалося раніше, економічне зростання є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. В умовах економічного зростання вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до менших протиріч між різними групами населення. Є можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру на даному рівні, здійснювати програми допомоги старим, хворим і бідним, удосконалювати систему освіти і інші галузі соціальної сфери і при цьому підвищувати особисті доходи за вирахуванням податків.
Прихильники економічного росту вважають, що його зв'язок зі станом навколишнього середовища дуже перебільшена.
На ділі ці проблеми можна відокремити один від одного. Якщо суспільство зовсім відмовиться від економічного зростання, зберігаючи ВНП на постійному рівні, йому все ж доведеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан навколишнього середовища і якість життя.
Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення або припинення економічного зростання ослабляє прагнення людей до матеріальних цінностей і зменшує їх відчуження від виробництва.
Швидше за результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за неживою лунають якраз в тих країнах і серед тих груп населення, де в даний час рівень добробуту найбільш високий!
Інакше кажучи, саме високий рівень життя, забезпечуваний економічним ростом, і дає можливість все більшому числу людей "витрачати час на освіту, роздуми і самореалізацію".

Список використаних джерел
1. Інформаційно-аналітичне агентство - Режим доступу: http://bishelp.ru/indeks.php
2. Ексклюзивна публікація доповіді, презентованого на з'їзді Демократичної партії США в Бостоні 26 липня 2004: законодавство США і Російські інтереси - Режим доступу: http://www.. Globalrus. Ru / news / anons / 135715480
3. Ерудиція. Російська електронна бібліотека - Режим доступу: http://www.erudition.ru//referat/printeref/id27445-1htm/
4. Реферат. Росія після 1993 року - Режим доступу: http://www.bishelp.ru/ekonomika/detail.php?iD=14424
5.Географія. Економічна географія. Японське економічне диво - Режим доступу: http://www.refwold.ru/referat_656692.ntm/
6. Реферат - Німецьке економічне диво - Режим доступу: http://www.studd.ru/referats/660