Зміст:
1. Досвід державного регулювання малого бізнесу в країнах Азії 3
2. Особливості венчурного фінансування. Венчурні фонди .............. 7
3. Зарубіжний досвід підтримки малого інноваційного бізнесу ............ 13
Список використаної літератури ............................................... ............. 15
1. Досвід державного регулювання малого бізнесу в країнах Азії.
Як показує досвід розвинених ринкових економік, практично в кожній країні існує певне, тільки їй властиве співвідношення між тими функціями держави по відношенню до економіки, які визначаються ринковим характером останньої, і функціями держави, обумовленими специфікою країни, своєрідністю її історичного досвіду, державності, національної культури .
Практика, що склалася в країнах з ринковою економікою, показує, що система стимулювання малого підприємництва являє собою сукупність заходів, спрямованих на вирішення основної проблеми малого бізнесу і здійснюваних державою, громадськими організаціями і великим бізнесом через спеціальну інфраструктуру, а також у рамках різноманітних форм господарської інтеграції.
Можна виділити 2 взаємопов'язані підсистеми підтримки малого бізнесу: державну і інтеграційну державне стимулювання малого бізнесу здійснюється за наступними напрямками: по-перше держава, створюючи загальні умови для функціонування бізнесу, формує те середовище (сприятливе або не дуже), в якій належить розвиватися малому бізнесу, по-друге, на державному рівні розробляються і реалізуються спеціальні програми підтримки малого бізнесу, по-третє, держава сприяє становленню та розвитку інтеграційної підсистеми стимулювання малого підприємництва. Ця політика проводиться як на національному і на наднаціональному рівні. В останнє десятиліття спостерігається послідовна регіоналізація політики щодо малого бізнесу: центр виробляє загальну стратегію, забезпечує законодавчу базу і створення механізмів підтримки. Конкретна ж підтримка здійснюється на рівні регіонів та громад. Приватний великий бізнес, коли в його інтереси входить розвиток малого підприємництва, теж співпрацює з державою, особливо в питаннях фінансування.
Не менш важливим є завдання держави щодо формування сприятливого для підприємництва соціально-психологічного клімату, доброзичливого ставлення до бізнесу взагалі та до дрібного бізнесу в зокрема. У країнах з розвиненою ринковою економікою для суспільної свідомості характерні симпатії до малих форм підприємництва. Для країн же з перехідною економікою це поки залишається серйозною проблемою.
Поряд зі створенням загальних умов функціонування бізнесу, держава розробляє програми спеціальної підтримки малого бізнесу, метою яких є забезпечення йому рівних шансів з іншими секторами економіки.
Об'єктивності заради слід зазначити, що економічний ризик у сфері малого підприємництва як правило вище, і «життєвий цикл» малих підприємств звичайно коротше, ніж великих компаній. Навіть у благополучних промислово розвинених країн невеликі підприємства випробовують цілий ряд характерних труднощів. Ось чому всюди: в Європі, Японії, США, країнах Азії - дрібне і середнє підприємництво знаходить все ширшу підтримку держави.
Дана підтримка надається у вигляді [1]:
- Організаційно-інфраструктурної форми (спрощений порядок реєстрації, навчання і перепідготовка кадрів, стимулювання зв'язків між великим і малим бізнесом на основі механізмів франчайзингу, субпідряду та лізингу і т. д.);
- Фінансової форми (запровадження пільгового режиму оподаткування та кредитування, забезпечення держзамовленням, стимулювання банків і страхових компаній до кредитування і страхування малих підприємств і т. д.);
- Майнової форми (науково-технологічна підтримка, пільгування умов надання в оренду приміщень і обладнання, що перебувають у державній власності, а також формування державних лізингових компаній і т. д.).
Для країн, що розвиваються, які ставили перед собою завдання досягнення економічного добробуту, стало очевидним, що пройти успішно всі етапи еволюції в рамках зразковою західної моделі, принаймні, нереально протягом історично короткого часу з урахуванням своїх національних особливостей, брак капіталів і швидко мінливих економічних реалій у світі.
Якщо західна економічна модель розвивалася відносно довго, сама диктуючи умови виробничих параметрів, надавши вирішальний вплив на світовий ринок, то провідні азіатські країни, сьогодні все ближче і ближче ставали в один ряд з високорозвиненими країнами Заходу, повинні були пристосуватися до вже існуючих реалій і рухатися по схемою прискореного наздоганяння.
Потрібно було розробити і впровадити принципово нову модель форсованого розвитку, де держава, в силу недостачі ресурсів і практично злиденного населення, відсутність кваліфікованого менеджменту та робочої сили, змогло б організувати прискорене піднесення економіки і створити умови для зростання власних ринкових сил. Так почало своє народження азіатська економічна модель.
Країни Азії взяли багато рис існуючих економічних моделей розвинутих країн, поєднуючи це з своїми соціокультурними особливостями, враховуючи специфіку побудови відносин у суспільстві. Іншою відмінною рисою стала роль держави, як прискорювача в економічному житті країн регіону.
Поставивши в основу свого розвитку принцип порівняльних переваг, багато країн Азії змогли зробити економічне піднесення у відносно короткі терміни, взявши на озброєння принципово нову економічну доктрину.
Економічна історія показує, що ніде в світі не було і немає суто ринкової економіки. Державне регулювання чи державний сектор в явній або прихованій формі все одно існують, а їх конкретні завдання визначаються в залежності від даного етапу розвитку економіки. На початковому етапі необхідність держсектора пов'язана насамперед з розвитком матеріальної інфраструктури та базових галузей промисловості, тобто галузей, які є фундаментальними, капіталомісткими і не забезпечують швидку віддачу. Ці галузі на початку свого розвитку непривабливі для приватного капіталу не тільки із-за низької рентабельності, але і через відсутність у приватного сектора великого обсягу власних капіталів.
Крім цього, будь-яка комплексна і фундаментальна реформа вимагає від уряду попереднього вивчення та аналізу структуру і перспективу всіх напрямів економіки, підбір і коректування тих пріоритетних, на яких повинна будуватися майбутня модель. Кожен напрямок має відповідати одному або всім з нижчевикладених критеріїв-економіка повинна бути: експортоорієнтованої; імпортозамінної по тих товарах, які в силу великих обсягів, довгостроковості їх імпорту або зі стратегічних міркувань вкрай необхідні для економічного життя країни, або мають потенціал стати експортоорієнтованої.
Після визначення пріоритетних і непріоритетних секторів економіки країна береться за реорганізацію конкретних виробничих одиниць різних секторів економіки - за господарських суб'єктів, для створення найбільш ефективних виробничих ланцюжків.
Правильна оцінка пріоритетних для країни напрямів та розробка механізмів оптимальної взаємодії всіх ланцюжків господарства дозволяє досягти максимально ефективного використання мобілізованих коштів.
Азіатська модель економічного розвитку, на відміну від західної, має в собі колосальну частку державної участі. Воно проявляється як у формі володіння державою акціонерного капіталу компаній у ключових галузях хоча б на першому етапі, так і безпосереднім його участю у розвитку економіки в цілому. Можна стверджувати також, що приватне володіння акціонерним капіталом тут не має визначальне значення, оскільки практично вся влада належить регулюючим державним структурам.
Модель ця спирається не тільки на закони конкурентного саморозвитку. Ринок розглядається не стільки як середовище для самовдосконалення, скільки в якості полігону для створення, апробування та збуту продукції. Мотором для самовдосконалення, модернізації та розвитку служить держава.
Для азіатської економічної моделі характерні такі риси: стримування поточного споживання на користь нагромадження, експортна експансія, централізоване індикативне планування, що дозволяє мобілізувати державні і приватні ресурси для великих національних виробничих і науково-дослідних проектів, субсидування високотехнологічних галузей, наявність ефективно діючого бюрократичного апарату та реальних механізмів узгодження інтересів держави, бізнесу і профспілок.
Можна стверджувати, що всі явища, які в популярній економічній літературі прийнято називати "азіатським економічним дивом", відбулися в рамках єдиної економічної політики, що проводиться з єдиного центру при дотримання принципу наступності соціально-політичного та економічного курсу при зміні правлячих адміністрацій.
Причому піввіковий досвід розвитку східно-азіатських країн показує, що продуктивність економічних реформ, мало залежала від типу політичного режиму в країні. Він може бути ліберально-демократичним з елементами традиційних ієрархічно-корпоративних відносин як у Японії, носити авторитарний характер, з поступовим його еволюцією у ліберально-демократичному напрямку, як це видно на прикладі Південної Кореї, нарешті, носити риси, властиві суспільству на перехідному етапі його розвитку - від централізованої соціалістичної системи до авторитарного національно-державному державі, як це відбувалося в Китаї в 80-90-і роки. Головний критерій тут - здатність правлячої адміністрації контролювати ефективне функціонування державного апарату, підтримувати його керованість, а також здатність забезпечувати економічну дисципліну і грамотно вибирати орієнтири і методи економічної політики.
В основі інтенсивного економічного зростання в ряді країн Азії лежали такі особливості господарського розвитку:
- Високий рівень заощаджень та інвестицій;
- Експортна орієнтація економіки;
- Висока конкурентоспроможність у зв'язку з відносно низькими ставками заробітної плати;
- Значний приплив іноземних прямих і портфельних інвестицій в силу відносної лібералізації ринків капіталів;
- Сприятливі інституціональні фактори становлення ринково-орієнтованої економіки.
2. Особливості венчурного фінансування. Венчурні фонди.
Терміни "венчурний капітал" і "венчурний бізнес" беруть початок від англійського слова "venture", яке перекладається у відомому словнику В. К. Мюллера як "ризиковане підприємство або починання", "спекуляція", "сума, яку піддають ризику".
Можна виділити наступні особливості венчурного фінансування [2]:
1. Венчурне фінансування пов'язане з пайовими вкладеннями в акції, тобто з ризиком і біржової грою.
2. Венчурний капіталіст вкладає свої кошти не безпосередньо в компанію, а в її акціонерний капітал, іншу частину якого складає інтелектуальна власність засновників нової компанії.
3. Інвестиції здійснюються в компанії, акції яких ще не котируються на фондовій біржі.
4. Венчурний капітал направляється в малі високотехнологічні компанії, орієнтовані на розробку і випуск нової наукомісткої продукції.
5. Венчурний капітал надається новим високотехнологічним компаніям на середній та тривалий термін і не може бути вилучений венчурним капіталістом за власним бажанням до завершення життєвого циклу компанії.
6. Венчурне фінансування надається переважно компаніям з потенційною можливістю зростання, а не компаніям вже приносить високий прибуток.
7. Венчурний капітал направляється на підтримку нетрадиційних (нових, а іноді і зовсім оригінальних) компаній, що, з одного боку, підвищує ризик, а, з іншого - збільшує ймовірність отримання надвисоких прибутків.
8. Вкладення венчурного капіталу саме в ексклюзивні малі високотехнологічні компанії продиктовано прагненням не тільки отримати більш високі, в порівнянні з інвестиціями в інші проекти, доходи, а й бажанням створити нові ринки збуту, зайнявши на них панівне становище.
9. Венчурні інвестиції надаються не назавжди, а лише на певний час.
10. Венчурне фінансування - це своєрідний позику новим компаніям, довгостроковий кредит без отримання гарантій, але під більш високий, ніж у банках, відсоток.
11. Венчурний капіталіст, направляючи інвестицію в нову малу компанію, повинен заздалегідь вирішити, яким чином він збирається реалізувати своє право на отримання прибутку. Іншими словами, має визначити, як буде в кінці життєвого циклу профінансованої компанії (через 5 - 7 років) виходити з інвестиції.
12. У міру розвитку компанії збільшуються її активи і ліквідність як за рахунок появи попиту на не котируються акції, так і у зв'язку з виникає конкуренцією між охочими придбати новий прибутковий бізнес.
13. Успішність розвитку проінвестованої малої компанії визначається зростанням ціни на її акції, реальністю прибуткового продажу компанії або її частини, а також можливістю реєстрації компанії на фондовій біржі з наступною прибутковою купівлею-продажем акцій на фондовому ринку.
14. Взаємний інтерес засновників компанії та інвесторів в успішному та динамічному розвитку нового бізнесу пов'язаний не тільки з вірогідністю отримання високих доходів, але і з можливістю стати учасником створення нової прогресивної технології, стимулюючої науково-технічний прогрес країни.
15. Роль інвестора в успішному розвитку нової компанії не обмежується лише своєчасним наданням венчурного капіталу, а включає одночасно інвестування свого досвіду в бізнесі і ділових зв'язків, що сприяють розширенню діяльності компанії, появи нових контактів, партнерів і ринків збуту.
Однак, крім орієнтації на малі успішно розвиваються підприємства, що мають перспективу швидкого зростання, для венчурного капіталу характерний і ряд додаткових особливостей.
Ось деякі з них.
Так як для прибуткової реалізації інвестицій, вкладених у венчурні підприємства, необхідний вихід нової високотехнологічної компанії на фондовий ринок для продажу акцій, власник вкладених у компанію коштів цікавиться не дивідендами, а приростом самого капіталу. Зазвичай венчурні капіталісти, вкладаючи кошти у венчурні підприємства, хочуть збільшити свій капітал не менш ніж в 5 - 10 разів за 7 років. При цьому, так як венчурне підприємство вперше може вийти на фондовий ринок у кращому випадку через 3-5 років після інвестування, венчурний капіталіст не розраховує на отримання прибутку раніше цього терміну. І весь цей період вкладений у компанію венчурний капітал неліквідний, а реальна величина прибутку стає відомою лише після виходу підприємства на фондовий ринок, коли інвестори венчурного капіталу отримують дохід за рахунок продажу свого пакету акцій бажаючим за суму, що істотно перевищує обсяг спочатку вкладених у компанію коштів.
1. Досвід державного регулювання малого бізнесу в країнах Азії 3
2. Особливості венчурного фінансування. Венчурні фонди .............. 7
3. Зарубіжний досвід підтримки малого інноваційного бізнесу ............ 13
Список використаної літератури ............................................... ............. 15
1. Досвід державного регулювання малого бізнесу в країнах Азії.
Як показує досвід розвинених ринкових економік, практично в кожній країні існує певне, тільки їй властиве співвідношення між тими функціями держави по відношенню до економіки, які визначаються ринковим характером останньої, і функціями держави, обумовленими специфікою країни, своєрідністю її історичного досвіду, державності, національної культури .
Практика, що склалася в країнах з ринковою економікою, показує, що система стимулювання малого підприємництва являє собою сукупність заходів, спрямованих на вирішення основної проблеми малого бізнесу і здійснюваних державою, громадськими організаціями і великим бізнесом через спеціальну інфраструктуру, а також у рамках різноманітних форм господарської інтеграції.
Можна виділити 2 взаємопов'язані підсистеми підтримки малого бізнесу: державну і інтеграційну державне стимулювання малого бізнесу здійснюється за наступними напрямками: по-перше держава, створюючи загальні умови для функціонування бізнесу, формує те середовище (сприятливе або не дуже), в якій належить розвиватися малому бізнесу, по-друге, на державному рівні розробляються і реалізуються спеціальні програми підтримки малого бізнесу, по-третє, держава сприяє становленню та розвитку інтеграційної підсистеми стимулювання малого підприємництва. Ця політика проводиться як на національному і на наднаціональному рівні. В останнє десятиліття спостерігається послідовна регіоналізація політики щодо малого бізнесу: центр виробляє загальну стратегію, забезпечує законодавчу базу і створення механізмів підтримки. Конкретна ж підтримка здійснюється на рівні регіонів та громад. Приватний великий бізнес, коли в його інтереси входить розвиток малого підприємництва, теж співпрацює з державою, особливо в питаннях фінансування.
Не менш важливим є завдання держави щодо формування сприятливого для підприємництва соціально-психологічного клімату, доброзичливого ставлення до бізнесу взагалі та до дрібного бізнесу в зокрема. У країнах з розвиненою ринковою економікою для суспільної свідомості характерні симпатії до малих форм підприємництва. Для країн же з перехідною економікою це поки залишається серйозною проблемою.
Поряд зі створенням загальних умов функціонування бізнесу, держава розробляє програми спеціальної підтримки малого бізнесу, метою яких є забезпечення йому рівних шансів з іншими секторами економіки.
Об'єктивності заради слід зазначити, що економічний ризик у сфері малого підприємництва як правило вище, і «життєвий цикл» малих підприємств звичайно коротше, ніж великих компаній. Навіть у благополучних промислово розвинених країн невеликі підприємства випробовують цілий ряд характерних труднощів. Ось чому всюди: в Європі, Японії, США, країнах Азії - дрібне і середнє підприємництво знаходить все ширшу підтримку держави.
Дана підтримка надається у вигляді [1]:
- Організаційно-інфраструктурної форми (спрощений порядок реєстрації, навчання і перепідготовка кадрів, стимулювання зв'язків між великим і малим бізнесом на основі механізмів франчайзингу, субпідряду та лізингу і т. д.);
- Фінансової форми (запровадження пільгового режиму оподаткування та кредитування, забезпечення держзамовленням, стимулювання банків і страхових компаній до кредитування і страхування малих підприємств і т. д.);
- Майнової форми (науково-технологічна підтримка, пільгування умов надання в оренду приміщень і обладнання, що перебувають у державній власності, а також формування державних лізингових компаній і т. д.).
Для країн, що розвиваються, які ставили перед собою завдання досягнення економічного добробуту, стало очевидним, що пройти успішно всі етапи еволюції в рамках зразковою західної моделі, принаймні, нереально протягом історично короткого часу з урахуванням своїх національних особливостей, брак капіталів і швидко мінливих економічних реалій у світі.
Якщо західна економічна модель розвивалася відносно довго, сама диктуючи умови виробничих параметрів, надавши вирішальний вплив на світовий ринок, то провідні азіатські країни, сьогодні все ближче і ближче ставали в один ряд з високорозвиненими країнами Заходу, повинні були пристосуватися до вже існуючих реалій і рухатися по схемою прискореного наздоганяння.
Потрібно було розробити і впровадити принципово нову модель форсованого розвитку, де держава, в силу недостачі ресурсів і практично злиденного населення, відсутність кваліфікованого менеджменту та робочої сили, змогло б організувати прискорене піднесення економіки і створити умови для зростання власних ринкових сил. Так почало своє народження азіатська економічна модель.
Країни Азії взяли багато рис існуючих економічних моделей розвинутих країн, поєднуючи це з своїми соціокультурними особливостями, враховуючи специфіку побудови відносин у суспільстві. Іншою відмінною рисою стала роль держави, як прискорювача в економічному житті країн регіону.
Поставивши в основу свого розвитку принцип порівняльних переваг, багато країн Азії змогли зробити економічне піднесення у відносно короткі терміни, взявши на озброєння принципово нову економічну доктрину.
Економічна історія показує, що ніде в світі не було і немає суто ринкової економіки. Державне регулювання чи державний сектор в явній або прихованій формі все одно існують, а їх конкретні завдання визначаються в залежності від даного етапу розвитку економіки. На початковому етапі необхідність держсектора пов'язана насамперед з розвитком матеріальної інфраструктури та базових галузей промисловості, тобто галузей, які є фундаментальними, капіталомісткими і не забезпечують швидку віддачу. Ці галузі на початку свого розвитку непривабливі для приватного капіталу не тільки із-за низької рентабельності, але і через відсутність у приватного сектора великого обсягу власних капіталів.
Крім цього, будь-яка комплексна і фундаментальна реформа вимагає від уряду попереднього вивчення та аналізу структуру і перспективу всіх напрямів економіки, підбір і коректування тих пріоритетних, на яких повинна будуватися майбутня модель. Кожен напрямок має відповідати одному або всім з нижчевикладених критеріїв-економіка повинна бути: експортоорієнтованої; імпортозамінної по тих товарах, які в силу великих обсягів, довгостроковості їх імпорту або зі стратегічних міркувань вкрай необхідні для економічного життя країни, або мають потенціал стати експортоорієнтованої.
Після визначення пріоритетних і непріоритетних секторів економіки країна береться за реорганізацію конкретних виробничих одиниць різних секторів економіки - за господарських суб'єктів, для створення найбільш ефективних виробничих ланцюжків.
Правильна оцінка пріоритетних для країни напрямів та розробка механізмів оптимальної взаємодії всіх ланцюжків господарства дозволяє досягти максимально ефективного використання мобілізованих коштів.
Азіатська модель економічного розвитку, на відміну від західної, має в собі колосальну частку державної участі. Воно проявляється як у формі володіння державою акціонерного капіталу компаній у ключових галузях хоча б на першому етапі, так і безпосереднім його участю у розвитку економіки в цілому. Можна стверджувати також, що приватне володіння акціонерним капіталом тут не має визначальне значення, оскільки практично вся влада належить регулюючим державним структурам.
Модель ця спирається не тільки на закони конкурентного саморозвитку. Ринок розглядається не стільки як середовище для самовдосконалення, скільки в якості полігону для створення, апробування та збуту продукції. Мотором для самовдосконалення, модернізації та розвитку служить держава.
Для азіатської економічної моделі характерні такі риси: стримування поточного споживання на користь нагромадження, експортна експансія, централізоване індикативне планування, що дозволяє мобілізувати державні і приватні ресурси для великих національних виробничих і науково-дослідних проектів, субсидування високотехнологічних галузей, наявність ефективно діючого бюрократичного апарату та реальних механізмів узгодження інтересів держави, бізнесу і профспілок.
Можна стверджувати, що всі явища, які в популярній економічній літературі прийнято називати "азіатським економічним дивом", відбулися в рамках єдиної економічної політики, що проводиться з єдиного центру при дотримання принципу наступності соціально-політичного та економічного курсу при зміні правлячих адміністрацій.
Причому піввіковий досвід розвитку східно-азіатських країн показує, що продуктивність економічних реформ, мало залежала від типу політичного режиму в країні. Він може бути ліберально-демократичним з елементами традиційних ієрархічно-корпоративних відносин як у Японії, носити авторитарний характер, з поступовим його еволюцією у ліберально-демократичному напрямку, як це видно на прикладі Південної Кореї, нарешті, носити риси, властиві суспільству на перехідному етапі його розвитку - від централізованої соціалістичної системи до авторитарного національно-державному державі, як це відбувалося в Китаї в 80-90-і роки. Головний критерій тут - здатність правлячої адміністрації контролювати ефективне функціонування державного апарату, підтримувати його керованість, а також здатність забезпечувати економічну дисципліну і грамотно вибирати орієнтири і методи економічної політики.
В основі інтенсивного економічного зростання в ряді країн Азії лежали такі особливості господарського розвитку:
- Високий рівень заощаджень та інвестицій;
- Експортна орієнтація економіки;
- Висока конкурентоспроможність у зв'язку з відносно низькими ставками заробітної плати;
- Значний приплив іноземних прямих і портфельних інвестицій в силу відносної лібералізації ринків капіталів;
- Сприятливі інституціональні фактори становлення ринково-орієнтованої економіки.
2. Особливості венчурного фінансування. Венчурні фонди.
Терміни "венчурний капітал" і "венчурний бізнес" беруть початок від англійського слова "venture", яке перекладається у відомому словнику В. К. Мюллера як "ризиковане підприємство або починання", "спекуляція", "сума, яку піддають ризику".
Можна виділити наступні особливості венчурного фінансування [2]:
1. Венчурне фінансування пов'язане з пайовими вкладеннями в акції, тобто з ризиком і біржової грою.
2. Венчурний капіталіст вкладає свої кошти не безпосередньо в компанію, а в її акціонерний капітал, іншу частину якого складає інтелектуальна власність засновників нової компанії.
3. Інвестиції здійснюються в компанії, акції яких ще не котируються на фондовій біржі.
4. Венчурний капітал направляється в малі високотехнологічні компанії, орієнтовані на розробку і випуск нової наукомісткої продукції.
5. Венчурний капітал надається новим високотехнологічним компаніям на середній та тривалий термін і не може бути вилучений венчурним капіталістом за власним бажанням до завершення життєвого циклу компанії.
6. Венчурне фінансування надається переважно компаніям з потенційною можливістю зростання, а не компаніям вже приносить високий прибуток.
7. Венчурний капітал направляється на підтримку нетрадиційних (нових, а іноді і зовсім оригінальних) компаній, що, з одного боку, підвищує ризик, а, з іншого - збільшує ймовірність отримання надвисоких прибутків.
8. Вкладення венчурного капіталу саме в ексклюзивні малі високотехнологічні компанії продиктовано прагненням не тільки отримати більш високі, в порівнянні з інвестиціями в інші проекти, доходи, а й бажанням створити нові ринки збуту, зайнявши на них панівне становище.
9. Венчурні інвестиції надаються не назавжди, а лише на певний час.
10. Венчурне фінансування - це своєрідний позику новим компаніям, довгостроковий кредит без отримання гарантій, але під більш високий, ніж у банках, відсоток.
11. Венчурний капіталіст, направляючи інвестицію в нову малу компанію, повинен заздалегідь вирішити, яким чином він збирається реалізувати своє право на отримання прибутку. Іншими словами, має визначити, як буде в кінці життєвого циклу профінансованої компанії (через 5 - 7 років) виходити з інвестиції.
12. У міру розвитку компанії збільшуються її активи і ліквідність як за рахунок появи попиту на не котируються акції, так і у зв'язку з виникає конкуренцією між охочими придбати новий прибутковий бізнес.
13. Успішність розвитку проінвестованої малої компанії визначається зростанням ціни на її акції, реальністю прибуткового продажу компанії або її частини, а також можливістю реєстрації компанії на фондовій біржі з наступною прибутковою купівлею-продажем акцій на фондовому ринку.
14. Взаємний інтерес засновників компанії та інвесторів в успішному та динамічному розвитку нового бізнесу пов'язаний не тільки з вірогідністю отримання високих доходів, але і з можливістю стати учасником створення нової прогресивної технології, стимулюючої науково-технічний прогрес країни.
15. Роль інвестора в успішному розвитку нової компанії не обмежується лише своєчасним наданням венчурного капіталу, а включає одночасно інвестування свого досвіду в бізнесі і ділових зв'язків, що сприяють розширенню діяльності компанії, появи нових контактів, партнерів і ринків збуту.
Однак, крім орієнтації на малі успішно розвиваються підприємства, що мають перспективу швидкого зростання, для венчурного капіталу характерний і ряд додаткових особливостей.
Ось деякі з них.
Так як для прибуткової реалізації інвестицій, вкладених у венчурні підприємства, необхідний вихід нової високотехнологічної компанії на фондовий ринок для продажу акцій, власник вкладених у компанію коштів цікавиться не дивідендами, а приростом самого капіталу. Зазвичай венчурні капіталісти, вкладаючи кошти у венчурні підприємства, хочуть збільшити свій капітал не менш ніж в 5 - 10 разів за 7 років. При цьому, так як венчурне підприємство вперше може вийти на фондовий ринок у кращому випадку через 3-5 років після інвестування, венчурний капіталіст не розраховує на отримання прибутку раніше цього терміну. І весь цей період вкладений у компанію венчурний капітал неліквідний, а реальна величина прибутку стає відомою лише після виходу підприємства на фондовий ринок, коли інвестори венчурного капіталу отримують дохід за рахунок продажу свого пакету акцій бажаючим за суму, що істотно перевищує обсяг спочатку вкладених у компанію коштів.
Дуже характерною особливістю венчурного фінансування є й те, що інвестор практично ніколи не прагне придбати контрольний пакет акцій компанії, чим принципово відрізняється від "стратегічного інвестора" або "партнера". Інвестор бере на себе в основному фінансовий ризик, а такі види ризиків, як технічний, ринковий, управлінський, цінової і т.д., перекладає на менеджмент, у якого якраз і знаходиться контрольний пакет акцій компанії.
Виходячи з характеру венчурного підприємництва, практично будь-яка інвестиція в будь-який етап розвитку нових компаній є високоризикової фінансовою операцією, ступінь ризику якої в поєднанні зі сміливістю і умінням чекати, може бути компенсована тільки високою рентабельністю проінвестованої високотехнологічної компанії на пізніх етапах її розвитку.
Так як венчурні інвестиції високоризикові, а у випадку неуспішного розвитку компанії інвестор втрачає всі вкладені кошти, венчурні капіталісти, щоб по можливості знизити ризики, намагаються безпосередньо брати участь в управлінні підприємством, входячи до Ради директорів. Тим же пояснюється й те, що венчурні капіталісти часто беруть безпосередню участь у відборі об'єктів для інвестування, а також те, що вони завжди одночасно проводять кілька венчурних операцій, тобто працюють і з новими, і з уже існуючими, і з підготовленими до продажу компаніями .
З метою мінімізації ризику венчурні капіталісти, як правило, розподіляють свої кошти між кількома проектами, і в той же час кілька інвесторів можуть підтримувати один проект. Для цього ж при венчурному фінансуванні застосовується поетапне виділення ресурсів у вигляді невеликих порцій (траншів) або, як прийнято говорити серед венчурних бізнесменів, через "крапельницю", коли кожна наступна стадія розвитку підприємства фінансується в залежності від успіху попередньої.
І, нарешті, власники венчурного капіталу, спрямовуючи інвестиції туди, куди банки (за статутом або з обережності) вкладати кошти не вирішуються, не просто отримують звичайні або привілейовані акції, а й обумовлюють умова (у випадку купівлі привілейованих акцій), згідно з яким інвестор має право в критичний момент обміняти їх на прості, щоб таким шляхом отримати контроль над "кульгає" компанією і спробувати за рахунок зміни стратегії розвитку врятувати її від банкрутства. І це цілком виправдано, оскільки венчурні капіталісти йдуть на великий ризик, перетворюючи свої кошти в частку інших фірм, і розраховуючи на високий прибуток, характерну для найбільш успішних фірм високих технологій, у яких ціна акцій за 5-7 років зростає в кілька разів.
Оскільки вирішальна роль в успіху підприємства частіше належить не стільки ідеї, що лежить в основі продукту і технології, скільки якістю управління підприємством, венчурний капіталіст менше вникає в тонкощі наукової ідеї, вважаючи за краще проводити детальну оцінку потенційних можливостей капіталізації цієї ідеї і організаторських здібностей керівника та управлінської ланки компанії .
Венчурний капіталіст співпрацює з проінвестованої компанією до тих пір, поки вона не просто встала на ноги, але й стала привабливою для потенційних покупців. З цього моменту вчорашній власник вкладених коштів, а тепер став власником пакету, що користуються попитом, акцій, вважає свої функції вичерпаними і виходить з інвестиції, звільняючи "заморожені" на кілька років капітали і отримуючи довгоочікуваний прибуток.
Для цього у венчурного капіталіста існують два принципово можливих варіанти:
· Або продаж акцій на фондовому ринку, якій передує первинне розміщення акцій по відкритій підписці (initial public offering-IPO);
· Або прямий продаж компанії або її частини тому покупцеві, який готовий її придбати за ціною, що забезпечує інвестору запланований ним обсяг прибутку. Після чого венчурний капіталіст назавжди або на якийсь час розлучається з компанією, з якою разом "прожив" 5 - 7 років. І, як показує практика, прожив недаремно.
І, незважаючи на те, що за своєю природою венчурне фінансування неодмінно пов'язане з ризиком, саме надмірний ризик фінансування невідомої компанії є найістотнішим лімітуючим фактором для потенційного інвестора, роздумує, куди б вигідніше вкласти вільні гроші: купити акції нафтової компанії, вкласти гроші у нову компанію, що розробляє технологію завтрашнього дня, що свідомо ризиковано, або покласти гроші в банк під нехай низький, але гарантований відсоток.
Ще однією досить характерною особливістю венчурного фінансування є те, що венчурний капітал завжди чуйно реагує на моду і невідступно слідує за нею. Інвестиції охочіше і найчастіше направляються в ті галузі, які пов'язані з можливістю швидкої і прибуткової реалізації наукомісткої продукції, на яку вже є або тільки формується ажіотажний попит, що приносить найбільший прибуток.
Тому цілком правомірний висновок: венчурне фінансування буде завжди привабливо для тих, хто готовий до високого ступеня ризику, початкової неліквідності активів компанії і тривалого "заморожування" певної частини своїх капіталів заради втілення науково-технічної ідеї в життя, задоволення нових потреб людства і подальшого негарантованого отримання надприбутків.
Таким чином, венчурне фінансування - це своєрідний вид інвестування коштів у нові високотехнологічні компанії для забезпечення їх становлення, росту і розвитку з метою отримання прибутку в разі успішної реалізації проекту. Тобто це високоризикові вкладання приватного капіталу у високотехнологічні малі компанії, здатні в перспективі виробляти користуються високим попитом наукоємні продукти або послуги.
Однак ставити знак рівності між венчурним і високоризикових фінансуванням все ж таки не зовсім коректно, оскільки взагалі будь-яке фінансування, в тому числі і елементарне надання кредиту, і навіть рішення дати знайомому гроші в борг, - це теж певний ризик.
Венчурний капіталіст, що стоїть на чолі фонду або компанії, не вкладає власні кошти в компанії, акції яких він набуває. Венчурний капіталіст - це посередник між синдикованими (колективними) інвестиціями і підприємцем. З одного боку, венчурний капіталіст самостійно приймає рішення про вибір того чи іншого об'єкта для внесення інвестицій, бере участь у роботі ради директорів і всіляко сприяє росту і розширенню бізнесу цієї компанії. З іншого боку, остаточне рішення про виробництво інвестицій приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів. У кінцевому підсумку, одержувана венчурним капіталістом прибуток належить тільки інвесторам, а не йому особисто. Він має право розраховувати тільки на частину цього прибутку.
Організаційна структура типового венчурного інституту виглядає наступним чином. Він може бути утворений або як самостійна компанія (слід відрізняти від «керуючої компанії», про яку сказано трохи нижче), або існувати як незареєстрованого освіти як обмежене партнерство (у російському законодавстві немає такого поняття; про російських правових схемах венчурного інституту буде сказано трохи нижче). У деяких країнах під терміном «фонд» розуміють скоріше асоціацію партнерів, а не компанію, як таку. Директори та управлінський персонал фонду можуть бути найняті як самим фондом, так і окремої «керуючою компанією» керуючим, які надають свої послуги фонду.
Управляюча компанія, як правило, має право на щорічну компенсацію (management charge), зазвичай становить 2 - 3% від початкових зобов'язань інвесторів. Крім того, управляюча компанія або приватна особа, співробітники управлінського штату, так само як і генеральний партнер можуть розраховувати на так званий «carried interest» - відсоток від прибутку фонду, що звичайно досягає 20%. Найчастіше цей відсоток не виплачується до тих пір, поки інвестором не будуть повністю відшкодовані суми їхніх інвестицій у фонд, і, крім того, заздалегідь обумовлений повернення на їхні інвестиції (hurdle).
У разі створення партнерства з обмеженою відповідальністю засновники фонду й інвестори є партнерами з обмеженою відповідальністю. Генеральний партнер у цьому випадку відповідає за управління фондом чи здійснює функції контролю за роботою керуючого. Обмежене партнерство вільне від оподаткування: воно не є об'єктом оподаткування, а його учасники повинні платити всі ті ж податки, які вони заплатили б належний їм дохід або прибуток надійшли безпосередньо від компаній, куди вони самостійно вкладали свої кошти. У ряді країн Європи переважної організаційно-правовою формою венчурних фондів є ЗАТ, проте там діє спеціально прийняті закони про прозорість фінансової звітності, так що ЗАТ не платить податку на прибуток після продажу подорожчали часткою своїх інвесторів у компаніях, сам індивідуальний інвестор платить податок тільки після отримання своєї частки з прибутку фонду (ЗАТ).
Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж тридцятирічний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує залишатися досить складною проблемою для всього світу, перш за все, внаслідок недосконалості національних законодавств, як нових, так і розвинених ринків капіталу. У деяких країнах Європи, зокрема у Великобританії, Нідерландах, Франції та ін, національні законодавства досить пристосовані для створення і функціонування венчурних структур. В інших - інвесторам доводиться використовувати зарубіжні юридичні структури. І, тим не менш, практично повсюдно застосовується практика - реєстрація, як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах. Це дозволяє максимально спростити процес оформлення, допомагає уникнути спірних питань, пов'язаних з подвійним оподаткуванням доходів і прибутку.
Сенс створення венчурного фонду в тому, щоб інвестиції надходили на фінансування конкретних проектів і не обкладалися податками на проміжних етапах (при акумулюванні коштів на рахунках і після надходження на рахунки доходів від продажу акцій підприємства, реалізував венчурний проект), а також після надходження доходів від венчурного інвестування на рахунки учасників (товаришів) венчурного фонду.
Переваги отримання фінансування від фондів венчурного капіталу для інвестуються фірм такі:
1.) Фонди надають фінансову підтримку тим компаніям, які не в змозі вийти на запланований темп бізнесу у варіанті погашення кредиту і виплати відсотків по ньому або навіть не має права претендувати на кредит за своїми базовими показниками або внаслідок відсутності ліквідної застави.
2.) Основною стратегією венчурного капіталу є досягнення високих темпів зростання компанії, тому, як правило, фонд не зацікавлений в отриманні дивідендів.
3.) Важливою особливістю є тимчасовість союзу компанії з фондом, що виключає зацікавленість фонду в придбанні нерухомості, прав інтелектуальної власності і т.д.
4.) Пряма участь професійних венчурних капіталістів в управлінні інвестованого компанії сприяє її зростанню і фінансового успіху, а також залученню стратегічного партнера.
5.) Отримання венчурного фінансування покращує імідж компанії і полегшує доступ до інших фінансових джерел.
3. Зарубіжний досвід підтримки малого інноваційного бізнесу.
Будь-який вид інноваційної діяльності потребує державної підтримки і стимулювання. У розвинених західних країнах розроблено шляхи і форми, за допомогою яких здійснюється підтримка інноваційного підприємництва. Особливий інтерес представляє досвід таких країн, як США, Японія, Великобританія, Канада, Франція, Ізраїль, так як при всіх особливостях практика вирішення науковотехнічних проблем у цих країнах має спільну основу активну участь держави у проведенні політики.
Особливу увагу в західних країнах відводиться підтримки малого інноваційного підприємництва. У США інституційної підтримкою інноваційного підприємництва займаються адміністрація у справах малого бізнесу, Національний науковий фонд, НАСА, університети, галузеві міністерства. У Німеччині ту ж роботу проводять Міністерство економіки, Міністерство наукових досліджень і технологій, Федерація промислових дослідницьких асоціацій, Патентний центр. У Франції Міністерство економіки, Національне агентство з впровадження результатів досліджень, Науково-технічний фонд. У Японії Корпорація фінансування дрібного бізнесу, Народна фінансова корпорація, Центр ризикового підприємництва. В Італії Фонд технологічних нововведень.
Разом з центральними і комерційними банками, страховими фондами всі ці організації створюють необхідну основу для ефективної реалізації національних програм підтримки малого інноваційного підприємництва.
У загальному плані система державної підтримки малого інноваційного бізнесу за кордоном реалізується через два головні каналу сприяння: малому бізнесу в цілому і підприємствам, зайнятим безпосередньо інноваційною діяльністю. Другий каналу державної підтримки інноваційного підприємництва полягає у сприянні інноваційної діяльності в цілому. Центральне місце в цій системі займає сфера НДДКР і впровадження новітніх технологій на основі пільгових кредитування та оподаткування, страхування і прямого фінансування венчурного підприємництва.
Існує різноманіття механізмів, за допомогою яких в розвинених країнах світу держава бере участь у створенні сприятливого інноваційного клімату і сприяє комерціалізації результатів дослідницької діяльності. В узагальненому вигляді застосовувані інструменти можна розділити на три великі групи. По-перше, це пряме фінансове участь держави у вигляді фінансування певних проектів (наприклад, участь у венчурному фінансуванні) чи організацій (наприклад, малих інноваційних фірм). По-друге, це підтримка зв'язків між державним і приватним сектором у науково-інноваційній сфері (державно-приватні партнерства). По-третє, це фінансування створення елементів виробничо-технологічної інфраструктури (технопарків, інкубаторів, офісів з просування технологій, тощо).
Ефективний процес комерціалізації технологій можливий у випадку існування у країні цілісної та комплексної інноваційної системи, а державна участь в активізації інноваційної діяльності є ключовим. Відзначимо принципові особливості державного стимулювання комерціалізації у високотехнологічній сфері за кордоном [3]:
1. Підтримка інноваційної діяльності здійснюється на всіх її стадіях (від виконання науково-дослідницької роботи до реалізації технологічної продукції (послуг)). Як правило, державою пропонується цілий спектр програм залежно від стадії розвитку технології.
2. Багатокомпонентна підтримка інноваційної діяльності здійснюється з урахуванням регіональних особливостей і державних пріоритетів. Кожна зі стадій розвитку і перетворення знань отримує фінансову, консультаційну, інформаційну та інші види підтримки.
3. Велика увага приділяється програмам, що переводять результати досліджень і розробок у стадію комерційного використання, і навіть комплексними програмами підтримки початківців технологічних компаній. Держава, беручи участь в гарантуванні ризиків і фінансуючи високоризикові проекти, тим самим не підміняє собою бізнес, а компенсує «провали ринку».
4. Держава активно підтримує розвиток зв'язків науки з промисловістю через фінансування кооперативних НДДКР на доконкурентних стадіях. При цьому співпраця вигідна як науковим організаціям, так і бізнес-сектору. Істотним стимулом у таких програмах є передача прав на інтелектуальну власність, створену за рахунок бюджетних коштів, у промисловість для її подальшої комерціалізації.
5. При створенні інноваційної інфраструктури важливо будувати не тільки ті елементи, які безпосередньо відносяться до сфери науки та технологічного виробництва. «Зовнішня» інфраструктура - стан доріг, аеропортів, інших комунікацій - повинні бути привабливими для потенційних інвесторів, а не служити перешкодою інноваційного розвитку.
Список використаної літератури.
1. Агеєв А.І. Підприємництво: проблеми власності і культури. - М.: «БЕК», 1999
2. Врублевський Б.І. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник. - Львів: «Розвиток», 2003
3. Дежіна І. Г., Салтиков Б. Г. Зарубіжний досвід державної участі
у підтримці комерціалізації результатів дослідницької діяльності. - М., 2004
4. Зайцев Н.Л. Економіка, організація і управління підприємством. - М.: «Инфра-М», 2004
5. Колесов В.П. Малий бізнес в умовах глобалізації світового господарства. - М., 2000
6. Лабков С.С. Основи підприємницької діяльності. Мн.: БГЕУ, 2006
7. Малий бізнес і держава. / / Матеріали наукової конференції. - М.: ТЕИС, 1999
8. Підприємництво: Підручник для вузів. / Под ред. Г.Б. Паніна. - М.: ЮНИТИ, 2003
Виходячи з характеру венчурного підприємництва, практично будь-яка інвестиція в будь-який етап розвитку нових компаній є високоризикової фінансовою операцією, ступінь ризику якої в поєднанні зі сміливістю і умінням чекати, може бути компенсована тільки високою рентабельністю проінвестованої високотехнологічної компанії на пізніх етапах її розвитку.
Так як венчурні інвестиції високоризикові, а у випадку неуспішного розвитку компанії інвестор втрачає всі вкладені кошти, венчурні капіталісти, щоб по можливості знизити ризики, намагаються безпосередньо брати участь в управлінні підприємством, входячи до Ради директорів. Тим же пояснюється й те, що венчурні капіталісти часто беруть безпосередню участь у відборі об'єктів для інвестування, а також те, що вони завжди одночасно проводять кілька венчурних операцій, тобто працюють і з новими, і з уже існуючими, і з підготовленими до продажу компаніями .
З метою мінімізації ризику венчурні капіталісти, як правило, розподіляють свої кошти між кількома проектами, і в той же час кілька інвесторів можуть підтримувати один проект. Для цього ж при венчурному фінансуванні застосовується поетапне виділення ресурсів у вигляді невеликих порцій (траншів) або, як прийнято говорити серед венчурних бізнесменів, через "крапельницю", коли кожна наступна стадія розвитку підприємства фінансується в залежності від успіху попередньої.
І, нарешті, власники венчурного капіталу, спрямовуючи інвестиції туди, куди банки (за статутом або з обережності) вкладати кошти не вирішуються, не просто отримують звичайні або привілейовані акції, а й обумовлюють умова (у випадку купівлі привілейованих акцій), згідно з яким інвестор має право в критичний момент обміняти їх на прості, щоб таким шляхом отримати контроль над "кульгає" компанією і спробувати за рахунок зміни стратегії розвитку врятувати її від банкрутства. І це цілком виправдано, оскільки венчурні капіталісти йдуть на великий ризик, перетворюючи свої кошти в частку інших фірм, і розраховуючи на високий прибуток, характерну для найбільш успішних фірм високих технологій, у яких ціна акцій за 5-7 років зростає в кілька разів.
Оскільки вирішальна роль в успіху підприємства частіше належить не стільки ідеї, що лежить в основі продукту і технології, скільки якістю управління підприємством, венчурний капіталіст менше вникає в тонкощі наукової ідеї, вважаючи за краще проводити детальну оцінку потенційних можливостей капіталізації цієї ідеї і організаторських здібностей керівника та управлінської ланки компанії .
Венчурний капіталіст співпрацює з проінвестованої компанією до тих пір, поки вона не просто встала на ноги, але й стала привабливою для потенційних покупців. З цього моменту вчорашній власник вкладених коштів, а тепер став власником пакету, що користуються попитом, акцій, вважає свої функції вичерпаними і виходить з інвестиції, звільняючи "заморожені" на кілька років капітали і отримуючи довгоочікуваний прибуток.
Для цього у венчурного капіталіста існують два принципово можливих варіанти:
· Або продаж акцій на фондовому ринку, якій передує первинне розміщення акцій по відкритій підписці (initial public offering-IPO);
· Або прямий продаж компанії або її частини тому покупцеві, який готовий її придбати за ціною, що забезпечує інвестору запланований ним обсяг прибутку. Після чого венчурний капіталіст назавжди або на якийсь час розлучається з компанією, з якою разом "прожив" 5 - 7 років. І, як показує практика, прожив недаремно.
І, незважаючи на те, що за своєю природою венчурне фінансування неодмінно пов'язане з ризиком, саме надмірний ризик фінансування невідомої компанії є найістотнішим лімітуючим фактором для потенційного інвестора, роздумує, куди б вигідніше вкласти вільні гроші: купити акції нафтової компанії, вкласти гроші у нову компанію, що розробляє технологію завтрашнього дня, що свідомо ризиковано, або покласти гроші в банк під нехай низький, але гарантований відсоток.
Ще однією досить характерною особливістю венчурного фінансування є те, що венчурний капітал завжди чуйно реагує на моду і невідступно слідує за нею. Інвестиції охочіше і найчастіше направляються в ті галузі, які пов'язані з можливістю швидкої і прибуткової реалізації наукомісткої продукції, на яку вже є або тільки формується ажіотажний попит, що приносить найбільший прибуток.
Тому цілком правомірний висновок: венчурне фінансування буде завжди привабливо для тих, хто готовий до високого ступеня ризику, початкової неліквідності активів компанії і тривалого "заморожування" певної частини своїх капіталів заради втілення науково-технічної ідеї в життя, задоволення нових потреб людства і подальшого негарантованого отримання надприбутків.
Таким чином, венчурне фінансування - це своєрідний вид інвестування коштів у нові високотехнологічні компанії для забезпечення їх становлення, росту і розвитку з метою отримання прибутку в разі успішної реалізації проекту. Тобто це високоризикові вкладання приватного капіталу у високотехнологічні малі компанії, здатні в перспективі виробляти користуються високим попитом наукоємні продукти або послуги.
Однак ставити знак рівності між венчурним і високоризикових фінансуванням все ж таки не зовсім коректно, оскільки взагалі будь-яке фінансування, в тому числі і елементарне надання кредиту, і навіть рішення дати знайомому гроші в борг, - це теж певний ризик.
Венчурний капіталіст, що стоїть на чолі фонду або компанії, не вкладає власні кошти в компанії, акції яких він набуває. Венчурний капіталіст - це посередник між синдикованими (колективними) інвестиціями і підприємцем. З одного боку, венчурний капіталіст самостійно приймає рішення про вибір того чи іншого об'єкта для внесення інвестицій, бере участь у роботі ради директорів і всіляко сприяє росту і розширенню бізнесу цієї компанії. З іншого боку, остаточне рішення про виробництво інвестицій приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів. У кінцевому підсумку, одержувана венчурним капіталістом прибуток належить тільки інвесторам, а не йому особисто. Він має право розраховувати тільки на частину цього прибутку.
Організаційна структура типового венчурного інституту виглядає наступним чином. Він може бути утворений або як самостійна компанія (слід відрізняти від «керуючої компанії», про яку сказано трохи нижче), або існувати як незареєстрованого освіти як обмежене партнерство (у російському законодавстві немає такого поняття; про російських правових схемах венчурного інституту буде сказано трохи нижче). У деяких країнах під терміном «фонд» розуміють скоріше асоціацію партнерів, а не компанію, як таку. Директори та управлінський персонал фонду можуть бути найняті як самим фондом, так і окремої «керуючою компанією» керуючим, які надають свої послуги фонду.
Управляюча компанія, як правило, має право на щорічну компенсацію (management charge), зазвичай становить 2 - 3% від початкових зобов'язань інвесторів. Крім того, управляюча компанія або приватна особа, співробітники управлінського штату, так само як і генеральний партнер можуть розраховувати на так званий «carried interest» - відсоток від прибутку фонду, що звичайно досягає 20%. Найчастіше цей відсоток не виплачується до тих пір, поки інвестором не будуть повністю відшкодовані суми їхніх інвестицій у фонд, і, крім того, заздалегідь обумовлений повернення на їхні інвестиції (hurdle).
У разі створення партнерства з обмеженою відповідальністю засновники фонду й інвестори є партнерами з обмеженою відповідальністю. Генеральний партнер у цьому випадку відповідає за управління фондом чи здійснює функції контролю за роботою керуючого. Обмежене партнерство вільне від оподаткування: воно не є об'єктом оподаткування, а його учасники повинні платити всі ті ж податки, які вони заплатили б належний їм дохід або прибуток надійшли безпосередньо від компаній, куди вони самостійно вкладали свої кошти. У ряді країн Європи переважної організаційно-правовою формою венчурних фондів є ЗАТ, проте там діє спеціально прийняті закони про прозорість фінансової звітності, так що ЗАТ не платить податку на прибуток після продажу подорожчали часткою своїх інвесторів у компаніях, сам індивідуальний інвестор платить податок тільки після отримання своєї частки з прибутку фонду (ЗАТ).
Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж тридцятирічний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує залишатися досить складною проблемою для всього світу, перш за все, внаслідок недосконалості національних законодавств, як нових, так і розвинених ринків капіталу. У деяких країнах Європи, зокрема у Великобританії, Нідерландах, Франції та ін, національні законодавства досить пристосовані для створення і функціонування венчурних структур. В інших - інвесторам доводиться використовувати зарубіжні юридичні структури. І, тим не менш, практично повсюдно застосовується практика - реєстрація, як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах. Це дозволяє максимально спростити процес оформлення, допомагає уникнути спірних питань, пов'язаних з подвійним оподаткуванням доходів і прибутку.
Сенс створення венчурного фонду в тому, щоб інвестиції надходили на фінансування конкретних проектів і не обкладалися податками на проміжних етапах (при акумулюванні коштів на рахунках і після надходження на рахунки доходів від продажу акцій підприємства, реалізував венчурний проект), а також після надходження доходів від венчурного інвестування на рахунки учасників (товаришів) венчурного фонду.
Переваги отримання фінансування від фондів венчурного капіталу для інвестуються фірм такі:
1.) Фонди надають фінансову підтримку тим компаніям, які не в змозі вийти на запланований темп бізнесу у варіанті погашення кредиту і виплати відсотків по ньому або навіть не має права претендувати на кредит за своїми базовими показниками або внаслідок відсутності ліквідної застави.
2.) Основною стратегією венчурного капіталу є досягнення високих темпів зростання компанії, тому, як правило, фонд не зацікавлений в отриманні дивідендів.
3.) Важливою особливістю є тимчасовість союзу компанії з фондом, що виключає зацікавленість фонду в придбанні нерухомості, прав інтелектуальної власності і т.д.
4.) Пряма участь професійних венчурних капіталістів в управлінні інвестованого компанії сприяє її зростанню і фінансового успіху, а також залученню стратегічного партнера.
5.) Отримання венчурного фінансування покращує імідж компанії і полегшує доступ до інших фінансових джерел.
3. Зарубіжний досвід підтримки малого інноваційного бізнесу.
Будь-який вид інноваційної діяльності потребує державної підтримки і стимулювання. У розвинених західних країнах розроблено шляхи і форми, за допомогою яких здійснюється підтримка інноваційного підприємництва. Особливий інтерес представляє досвід таких країн, як США, Японія, Великобританія, Канада, Франція, Ізраїль, так як при всіх особливостях практика вирішення науковотехнічних проблем у цих країнах має спільну основу активну участь держави у проведенні політики.
Особливу увагу в західних країнах відводиться підтримки малого інноваційного підприємництва. У США інституційної підтримкою інноваційного підприємництва займаються адміністрація у справах малого бізнесу, Національний науковий фонд, НАСА, університети, галузеві міністерства. У Німеччині ту ж роботу проводять Міністерство економіки, Міністерство наукових досліджень і технологій, Федерація промислових дослідницьких асоціацій, Патентний центр. У Франції Міністерство економіки, Національне агентство з впровадження результатів досліджень, Науково-технічний фонд. У Японії Корпорація фінансування дрібного бізнесу, Народна фінансова корпорація, Центр ризикового підприємництва. В Італії Фонд технологічних нововведень.
Разом з центральними і комерційними банками, страховими фондами всі ці організації створюють необхідну основу для ефективної реалізації національних програм підтримки малого інноваційного підприємництва.
У загальному плані система державної підтримки малого інноваційного бізнесу за кордоном реалізується через два головні каналу сприяння: малому бізнесу в цілому і підприємствам, зайнятим безпосередньо інноваційною діяльністю. Другий каналу державної підтримки інноваційного підприємництва полягає у сприянні інноваційної діяльності в цілому. Центральне місце в цій системі займає сфера НДДКР і впровадження новітніх технологій на основі пільгових кредитування та оподаткування, страхування і прямого фінансування венчурного підприємництва.
Існує різноманіття механізмів, за допомогою яких в розвинених країнах світу держава бере участь у створенні сприятливого інноваційного клімату і сприяє комерціалізації результатів дослідницької діяльності. В узагальненому вигляді застосовувані інструменти можна розділити на три великі групи. По-перше, це пряме фінансове участь держави у вигляді фінансування певних проектів (наприклад, участь у венчурному фінансуванні) чи організацій (наприклад, малих інноваційних фірм). По-друге, це підтримка зв'язків між державним і приватним сектором у науково-інноваційній сфері (державно-приватні партнерства). По-третє, це фінансування створення елементів виробничо-технологічної інфраструктури (технопарків, інкубаторів, офісів з просування технологій, тощо).
Ефективний процес комерціалізації технологій можливий у випадку існування у країні цілісної та комплексної інноваційної системи, а державна участь в активізації інноваційної діяльності є ключовим. Відзначимо принципові особливості державного стимулювання комерціалізації у високотехнологічній сфері за кордоном [3]:
1. Підтримка інноваційної діяльності здійснюється на всіх її стадіях (від виконання науково-дослідницької роботи до реалізації технологічної продукції (послуг)). Як правило, державою пропонується цілий спектр програм залежно від стадії розвитку технології.
2. Багатокомпонентна підтримка інноваційної діяльності здійснюється з урахуванням регіональних особливостей і державних пріоритетів. Кожна зі стадій розвитку і перетворення знань отримує фінансову, консультаційну, інформаційну та інші види підтримки.
3. Велика увага приділяється програмам, що переводять результати досліджень і розробок у стадію комерційного використання, і навіть комплексними програмами підтримки початківців технологічних компаній. Держава, беручи участь в гарантуванні ризиків і фінансуючи високоризикові проекти, тим самим не підміняє собою бізнес, а компенсує «провали ринку».
4. Держава активно підтримує розвиток зв'язків науки з промисловістю через фінансування кооперативних НДДКР на доконкурентних стадіях. При цьому співпраця вигідна як науковим організаціям, так і бізнес-сектору. Істотним стимулом у таких програмах є передача прав на інтелектуальну власність, створену за рахунок бюджетних коштів, у промисловість для її подальшої комерціалізації.
5. При створенні інноваційної інфраструктури важливо будувати не тільки ті елементи, які безпосередньо відносяться до сфери науки та технологічного виробництва. «Зовнішня» інфраструктура - стан доріг, аеропортів, інших комунікацій - повинні бути привабливими для потенційних інвесторів, а не служити перешкодою інноваційного розвитку.
Список використаної літератури.
1. Агеєв А.І. Підприємництво: проблеми власності і культури. - М.: «БЕК», 1999
2. Врублевський Б.І. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник. - Львів: «Розвиток», 2003
3. Дежіна І. Г., Салтиков Б. Г. Зарубіжний досвід державної участі
у підтримці комерціалізації результатів дослідницької діяльності. - М., 2004
4. Зайцев Н.Л. Економіка, організація і управління підприємством. - М.: «Инфра-М», 2004
5. Колесов В.П. Малий бізнес в умовах глобалізації світового господарства. - М., 2000
6. Лабков С.С. Основи підприємницької діяльності. Мн.: БГЕУ, 2006
7. Малий бізнес і держава. / / Матеріали наукової конференції. - М.: ТЕИС, 1999
8. Підприємництво: Підручник для вузів. / Под ред. Г.Б. Паніна. - М.: ЮНИТИ, 2003
[1] Колесов В.П. Малий бізнес в умовах глобалізації світового господарства. - М., 2000, стор 82
[2] Малий бізнес і держава. / / Матеріали наукової конференції. - М.: ТЕИС, 1999, стор.67
[3] Дежіна І. Г., Салтиков Б. Г. Зарубіжний досвід державної участі
в поддержке коммерциализации результатов исследовательской деятельности. – М., 2004, стр. 46
в поддержке коммерциализации результатов исследовательской деятельности. – М., 2004, стр. 46