Договір довічного утримання

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Зміст
Глава I. Поняття інституту довічного утримання та його загальні положення
1.1. Становлення інституту довічного утримання
1.2. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД
Глава II.
2.1. Договір довічного утримання: поняття, зміст, сторони, відповідальність сторін
2.2. Підстави зміни або розірвання договору з ДК
Глава III.
3.1. Порівняльна характеристика договору довічного утримання в старому та новому кодексах

Введення
Вибираючи цю тему курсової, мені, перш за все, було цікаво, яким все-таки чином дістається майно чужої людини у власність. Багато хто вважає цей договір самим, що не є легким способом придбання, найчастіше, квартири. І в більшості випадків до такого способу прибігають або молоді люди, або люди зрілого віку, що укладають найчастіше цей договір не в свою користь. Я маю на увазі батьків, які хочуть придбати житло для своїх дітей, при сьогоднішніх цінах на нерухомість, врятли їх можна засуджувати, що за своє життя вони не змогли заробити їм на житло. Можна зрозуміти і молодих людей, яким вже хочеться бути самостійними, не бути «під крилом батьків», але грошей ясна річ немає, тоді вони надходять, як мені здається одним з трьох способів: 1) Крадуть, грабують, «заробляючи» тим самим собі на житло, але найчастіше це житло виглядає не так як їм хотілося - скрізь холодно, і все в гратах. Не маловажний поштовх на такі кроки посувають нині модні фільми, які показують тільки дії, а показати наслідки, напевно, не вистачає розуму або кмітливості. 2) По-друге, сьогодні можна взяти кредит на житло, для молоді тут діють особливі пільги, але й вони часто не посильні для звичайного студента, щоб зробити перший внесок. У цьому році Держфонд сприяння молодіжному житловому будівництву має отримати з казни всього 30 млн. грн. Вони передбачені на одну програму - часткової компенсації ставки за кредитами комерційних банків. Що стосується перспектив, то у Верховній Раді зареєстрований законопроект про пільгове кредитування молодіжного житлового будівництва. Він пропонує віддавати молодим сім'ям 0,5 відсотка держбюджету. У 2007 році це складе 767 млн. грн. Якщо врахувати, що на заплановані видатки бюджету закладено трохи більше 150 млн. грн., Цифра виглядає явно завищеною. До речі, треба врахувати, що коло потенційних позичальників планується обмежити тільки стоять на квартирному обліку. Це в масштабах країни - 1,4 млн. сімей, з яких молодих тільки третину.
Правда, парламентаріями передбачений ще один варіант. Пільгова іпотека може бути фінансована юридичними особами, в тому числі нерезидентами, страховими компаніями та пенсійними фондами, охочих заробити кредитуванням.
Пропонуються нові схеми допомоги молодим позичальникам. Автори законопроекту вважають, що часткову компенсацію, яка виражається в наданні пільгових кредитів під 3-6%, треба замінити субсидією на початковий внесок або на погашення частини кредиту. До розряду нововведень можна віднести довгострокову оренду житла з правом викупу, де в ролі орендодавця виступить Фонд. Ідея, в принципі, непогана. Якщо б не впиралася в проблему, де Фонду для здачі в оренду взяти квартири ...
3) Ну а тепер я хочу більш детально зупиниться на третьому варіанті поведінки молоді в такій важкій для себе ситуації. У більшості випадків, так чинить юридично грамотна молодь, я маю на увазі укладання договору довічного утримання. Ну, самі посудіть, при середній зарплаті 800-1000 грн., До скільком років він може дозволити собі купити квартиру, при цьому ще слід врахувати, що більша частина зарплати йде «просто по дрібницях», і така зарплата далеко не в кожного. Крім того, на батьків теж не завжди можна покластися в цьому питанні, тим більше, якщо в сім'ї не одна дитина, а, наприклад, два. Та й соромно я думаю повинно бути самій людині, коли в 25 років, за нього його проблеми вирішує не він, а його батьки.
Придбання майна в такий спосіб є найбільш вигідним і легальним, інша справа - моральна сторона людини, який, доглядаючи за одиноким, літнім людиною, буде просто чекати його смерті, щоб заволодіти його майном. Звичайно, видовище не з приємних, але як сказав один мій знайомий «хочеш жити - вмій крутитись».
Тому в цій роботі я поставив собі за мету розкрити дану тему якомога ширше, дізнатися про переваги і недоліки цього договору, щоб дізнатися, чи варто укладати, спершу здається «простий», договір.
Але перед тим як приступити до написання курсової роботи, я вирішив дізнатися, що про даний договорі думали в різні часи відомі вчені-юристи, адже, як відомо спочатку цей договір був заборонений, оскільки «суперечив правил соціалістичного співжиття»
Спочатку, коли як окремого інституту ще не існувало, але потреба існувала, укладався договір дарування, де дозволялося поміщати в договір такий пункт як довічне утримання обдаровуваного. Але в 1940 році було заборонено вносити в договір дарування подібні пункти, не було заборонено укладати договір довічного утримання взагалі. Тому в 1945 р . з'явилися перші наукові праці, але варто сказати, що серед вчених також не було єдності в розумінні цього договору. Наприклад, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір довічного утримання як договір дарування з умовою. На їхню думку, такі угоди мали безоплатний характер. Але дана точка зору не знайшла багато своїх прихильників. По-іншому розглядали цей договір Г. Амфітеатров і В. Маслов. Перший вважав даний договір оплатним і різновидом договору купівлі-продажу, В. Маслов також вважав договір довічного утримання різновидом договору купівлі-продажу, де як ціна був обов'язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд.
По-іншому до вирішення даного питання підходив В. Рясенцев. Він вважав договір довічного утримання як самостійний договір. Він вважав: дана угода не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним.
Як мені здається, ближче до істини був все-таки В. Рясенцев, ну а свою думку я висловлю в ув'язненні своєї курсової роботи.

Глава I Поняття інституту довічного утримання та його загальні положення
1.1. Становлення інституту довічного утримання
Цивільний кодекс УРСР 1922 р . не згадував інститут довічного утримання. Зате нотаріальна Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 р . в ст.120 дозволяла у договір дарування вміщувати пункт про обов'язок особи, яка отримала дар, утримувати дарующего або третіх осіб до смерті та забезпечувати дану обов'язок, капіталізуємо накладення штрафу на майно. Це було перший спогад про інститут довічного утримання в нашому законодавстві. Але 1 серпня 1940 р . директивним листом НКЮ УРСР дана стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити у договір дарування пункти про обов'язок утримувати дарующего або третіх осіб, але це не означало, що не можна було укладати договір довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у договір дарування.
Незважаючи на те, що з 1940 р . було заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували робити це різними шляхами, обходячи закон. Сторони могли оформити відчуження будинку договором купівлі-продажу, при цьому ціна була невеликою, але тут же формулювалася додатковий обов'язок довічного утримання. Часто в договорі про відчуження будинку встановлювалася реальна ціна, але при цьому вказувалося, що в рахунок покупної ціни покупець зобов'язаний надавати продавцю довічне утримання. У практиці зустрічалися і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договору (дарування та довічного утримання). В кінці-кінців, наводиться приклад спадкового договору, за яким одна сторона заповідала будинок іншій стороні, яка зобов'язувалася годувати перша особа до її смерті.
Судова практика ставилася до договорів довічного утримання неоднозначно. Суди часто відмовляли в задоволенні позовів, які грунтувалися на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду СРСР у вирішенні № 416 за 1944 р . за позовом Л.М. до М.М. вказала: договори довічного утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними і з інших причин. Наприклад, рішенням Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом М. до П., визнало договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання недійсним, оскільки дарування є угодою безоплатним, а дана угода - оплатне. В іншому випадку, у постанові Верховного Суду СРСР, за позовом Г. до 33-ї дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна з обов'язком довічного утримання під один з відомих видів - дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимогам, що пред'являються до названим вище договорами, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала його недійсним.
Отже, з наведених вище прикладів можна зробити наступний висновок. Суди часто намагалися підвести договір довічного утримання під договору дарування або купівлі-продажу. А оскільки це не виходило, вони визнавали їх недійсними, тому що чинний на той час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.
Іноді, в ряді випадків, суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання договору дійсним, побудованим за будь-якої моделі. яка не суперечила закону, посилаючись при цьому на ст.106 Цивільного кодексу 1922 р . Згідно з нею одним з можливих підстав виникнення зобов'язань був договір як такої. При цьому названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.
З прийняттям у 1963 р . нових цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання. Він характеризується першими спогадами про цей договір в нашому законодавстві, розширенням відносин по довічному утриманню на практиці, неоднозначним ставленням до них судових органів, детальними дослідженнями інституту довічного утримання вченими-юристами, які значно вплинули на включення його в нові цивільні кодекси. Детальне вивчення робіт юристів того часу може дозволити також вирішити й низку сучасних проблем.
1.2. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД
Протягом останнього десятиліття в усіх країнах СНД були прийняті нові цивільні кодекси, в яких порівняно з радянським періодом значно змінилося ставлення до інституту довічного утримання. У зв'язку з цим правильним буде проаналізувати, як у цих державах вирішували проблеми, пов'язані з цим інститутом.
Перш за все, слід зазначити, що стосовно інституту довічного утримання в законодавстві, країни СНД, так само як і всі інші в світі, можна поділити на два типи:
1) країни, в законодавстві яких не згадується договір довічного утримання (Азербайджан, Вірменія);
2) країни, у цивільних кодексах яких згаданий договір регулюється як самостійний договірної тип. Сюди входять всі інші держави СНД.
Щодо першого типу держав, то слід зазначити, що, наприклад, Цивільний кодекс Вірменії 1999 р . регулює близький до інституту довічного утримання інститут ренти. При цьому в ст.577 цього акта зазначено, що договором ренти може бути передбачена виплата ренти передачею майна, виконанням робіт або наданням послуг, відповідних за вартістю грошовій сумі ренти. Хоча в цьому законі і не згадується про договір довічного утримання, але він може виникати на практиці і при цьому регулюватися нормами про ренту, оскільки надання послуг може полягати в утриманні або догляді за відчужувачем (одержувач ренти).
Аналогічне положення міститься в ст.870 нового Цивільного кодексу Азербайджану. Тому в даному випадку, так само як і у Вірменії, договір довічного утримання буде регулюватися нормами про ренту.
Аналізуючи законодавство країн другого типу, спочатку потрібно зупинитися на Цивільному кодексі Російської федерації, в якому інституту довічного утримання присвячені статті 601-605. Російські юристи в основному розглядають цей договір як різновид довічної ренти.
Порівнюючи російський і український інститути довічного утримання, перш за все, потрібно звернути увагу на такі особливості російських правових норм.
По-перше, одержувач ренти (відчужувач) може передати у власність платника ренти (набувача) лише житловий будинок, квартиру, земельну ділянку чи іншу нерухомість.
По-друге, розмір загального обсягу змісту на місяць не може бути менше двох мінімальних розмірів оплати праці, встановлених законом.
По-третє, договором довічного утримання може бути передбачена можливість заміни утримання виплатою протягом життя платежів у грошовій формі.
По-четверте, набувач має право відчужувати, заставляти, або іншим способом обтяжувати нерухоме майно, але тільки після угоди з відчужувачем.
По-п'яте, відчужувач має право вимагати повернення нерухомого майна або виплати йому викупної ціни тільки при істотному порушенні платником своїх обов'язків.
Характеризуючи ці зміни, слід нагадати, що основна проблема договору довічного утримання в радянський період полягала в тому, що норми були сконструйовані так, щоб захистити відчужувачів, і останні досить часто зловживали цим положенням. Слід сказати, що Росія, першою серед країн СНД, по-новому підійшла до регулювання відносин щодо довічного утримання. І тому, в деяких країнах СНД відбулася рецепція російського інституту довічного утримання, причому це стосується не тільки змісту норм, але і їх структури та порядку розміщення. Така ситуація спостерігалася в статтях 537-541 ЦК Киргизстану 1998 р .; У статтях 572-576 ЦК Білорусії 1998 р .; І в статтях 535-539 ЦК Казахстану 1999 р . Тому я не буду зупинятися на аналізі договору довічного утримання в названих державах.
Якщо розглянути ГК Таджикистану 1999 р ., То слід сказати, що в інституті довічного утримання цей кодекс повністю повторює аналогічний інститут російського ЦК (дивитися вище), але має якісь свої специфічні норми. З них найбільший інтерес представляє положення, згідно з яким, сторони можуть відмовитися від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов'язань взаємини сторін стали нестерпними або з інших істотним причин надзвичайно ускладнене або неможливе продовження договору. При цьому передане за договором майно повертається відчужувачеві, а витрати платника ренти (набувача) не компенсуються, якщо договором не встановлено інше.
Досить оригінально підійшли до регулювання договору довічного утримання в Грузії. Цьому питанню присвячені статті 941-950 ГК Грузії 1997 р . Перш за все, звертає на себе конструкція статті, яка дає визначення договору довічного утримання. З її аналізу неможливо зрозуміти, належить цей договір до реальних або до консенсуальних. Крім того, не визначається і майно, яке може відчужуватися, і тому сторони самі визначають, яке майно може відчужуватися і яку конструкцію договору (реальну або консенсуальним) вибрати. Слід звернути увагу і на інші особливості регулювання договору довічного утримання в ЦК Грузії (такий же зміст і в новому ЦК Таджикистану):
По-перше, довічне утримання може бути встановлено в грошовому або натуральному вигляді.
По-друге, дана угода укладається в простій письмовій формі, а при відчуженні нерухомого майна він повинен бути нотаріально завірений.
По-третє, набувач може відчужувати, заставляти чи іншим способом розпоряджатися переданим йому майном, але тільки з письмового дозволу відчужувача.
По-четверте, надання довічного утримання може бути оскаржене іншими особами, які володіють законним правом на одержання утримання від набувача, але не змогли його отримати внаслідок того, що годувальник (набувач) надає довічне утримання.
По-п'яте, сторони можуть відмовитися від договору довічного утримання, якщо внаслідок порушення договірних зобов'язань взаємини сторін стали нестерпними, або з інших істотним причин надзвичайно утрудненное або неможливе продовження договору.
Отже, як ми бачимо з усього вищесказаного, у країнах СНД по-різному підійшли до регулювання інституту довічного утримання. Але якщо порівнювати цей інститут в законодавстві цих держав, з відповідним інститутом у праві Україні, то можна прийти до висновку, що в нашому новому ЦК це питання врегульовано набагато ширше. У той же час, окремі положення, враховуючи міжнародний досвід, можливо, варто було б запозичити. Наприклад, змінити норми так, щоб відчужуватися могло будь-яке рухоме і нерухоме майно, і щоб відчужувач міг вимагати розірвання договору довічного утримання тільки при істотному порушенні набувачем своїх обов'язків. Ці зміни, як мені здається, тільки поліпшать регулювання інституту довічного утримання і дадуть можливість вирішення багатьох проблем.

Глава II Договір довічного утримання як такої
2.1. Договір
Договором визнається угода двох і більше осіб, яке спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Договір є однією з найбільш поширених підстав виникнення зобов'язань. Договір є угодою, але поняття "угода" ширше від поняття "договір", угоди можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. Тобто, будь-який договір завжди є угодою, але не кожна угода є договором. Відповідно, на договори поширюються правила щодо умов дійсності угод, підстав визнання їх недійсними й інші положення про угоди.
У сучасних умовах особливо зросла рать договору як основної форми, в якій реалізуються товарно-грошові відносини в суспільстві.
Рещающих моментом договору є згода сторін.
Кожна особа вільно у своєму виборі укладати чи не укладати договір. Лише як виняток, з метою забезпечення інтересів держави, її громадян, законодавство передбачає можливість примусити того чи іншого суб'єкта укласти договір. Так, Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" (22 грудня 1995 р .) У певних випадках зобов'язує суб'єктів господарської діяльності, будь-якої форми власності, укласти контракт на виконання державного замовлення.
Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що і класифікація угод (консенсуальні і реальні, оплатне і безоплатні, абстрактні і каузальні і т.п.). Але договорами притаманні і певні особливості, які зумовлюють наступна їх низовина.
Так, за правилами формування змісту договору діляться на іменні і безіменні. Іменні договори це ті, які мають легальне назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, ще визначають їх поняття, коло прав та обов'язків сторін (Закон України «Про лізинг», Закон «Про оренду державного та комунального майна»). Безіменні договору безпосередньо законодавством не регулюються, але на практиці сторонами застосовуються (агентський договір, франчайзинг, інжиніринг тощо).
За ознакою розподілу прав і обов'язків між сторонами розрізняють односторонні і двосторонні договори. В односторонньому договорі одна сторона має лише суб'єктивні права, а інша лише суб'єктивні обов'язки (договір позики, дарування). У двосторонніх договорах права та обов'язки покладаються на обидві сторони (купівля-продаж, поставка).
Розрізняють також договору комутативні і алеаторних. Комутативні договору - це договори, при укладанні яких сторонам відоме співвідношення та обсяг прав і обов'язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він придбає у власність передбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що замість майна, яке він втратить, він отримає певну суму грошей. Більшість договорів у цивільному праві - комутативні. Алеаторних договори - це договори на ризик, тобто при укладанні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата або збагачення однієї зі сторін залежить від випадку. Скажімо, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, оскільки смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. [Бірюков]
Поняття договору
За договором довічного утримання, одна сторона, що є непрацездатним особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач зобов'язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування , догляду і необхідної допомоги.
За своєю юридичною природою даний договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення. І все ж цей договір не можна визнати чисто одностороннім, оскільки у набувача може виникнути право вимагати розірвання договору. Якщо незалежно від волі набувача його майновий стан змінився так, що він не здатний надавати відчужувачеві обумовлене договором забезпечення набувач має право вимагати розірвання договору.
Даний договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок (інше майно). Адже договір слід визнати реальним. Разом з тим це договір, в якому обидві сторони мають певну вигоду, а тому він є оплатним. [Дзера]
Для характеристики цього договору важливе значення має визначення основного правового результату, на досягнення якого він спрямований. За ЦК України вважається, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок або його частина, перш за все, має на меті одержання утримання, догляду та інших послуг, в яких воно потребує внаслідок непрацездатності. Тому довічне утримання знаходиться не серед договорів про відчуження права власності, а серед договорів про надання послуг.
Договір довічного утримання зближує з купівлею-продажем така ознака, як перехід майна у власність набувача.
Перехід майна у власність покупця є безумовним. Покупець має право повернути майно продавцю у разі продажу майна неналежної якості у встановлені законом терміни. Повернення ж будинку колишньому власнику при розірванні договору довічного утримання можливо на вимогу будь-якої сторони в чинність зазначених у законі підстав незалежно від якості предмета договору і будь-яких термінів.
За договором довічного утримання мета полягає в систематичному наданні засобів існування відчужувачеві. Тому відносини сторін мають триваючий характер. За договором купівлі-продажу еквівалент виражений у грошовій сумі, а за договором довічного утримання в матеріальному забезпеченні в натурі. [Харитонов, Санніахметова]
Сторони у договорі довічного утримання
Крім загальних вимог, що пред'являються законом до учасників цивільних правовідносин, до сторін у договорі пред'являються спеціальні вимоги. Відчужувачем майна за цим договором може бути лише особа, що відповідає передбаченим законом вимогам; воно повинно бути непрацездатним за віком чи станом здоров'я. Непрацездатність пов'язується з досягненням пенсійного віку. Якщо непрацездатність є результатом стану здоров'я, то вік відчужувача значення не має. [Харитонов, Санніахметова].
Головне аби відчужувач був непрацездатним особою, а внаслідок чого настала непрацездатність, то ця обставина правового значення не має. На нашу думку, немає ніякої потреби підкреслювати у законі, що особа повинна бути непрацездатним за віком або за станом здоров'я. Досить того, що ця особа (відчужувач) непрацездатна, а непрацездатність може настати лише за віком або за станом здоров'я.
Тим не менш, якщо мова йде про непрацездатність відчужувача за станом здоров'я, то в необхідних випадках стан здоров'я має бути посвідчення відповідними медичними висновками чи документами.
За чинним цивільним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки фізична особа, хоча у чинному ЦК України сказано, що набувачем може бути особа, при цьому не підкреслюється, що ця особа має бути фізичною (ст. 425). Тим не менш судова практика визнає набувачем за договором довічного утримання лише фізична особа. Юридична особа, мовляв, не може бути набувачем за цим договором, оскільки укладення договору довічного утримання виходить за межі статутної діяльності юридичної особи.
Практика показала недоцільність такого обмеження, і тому проект ЦК України, як видно з наведеного визначення договору довічного утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною особою за цим договором. [Дзера].
Зміст договору
За договором довічного утримання, одна сторона, що є непрацездатним особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач зобов'язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування , догляду і необхідної допомоги.
За своєю юридичною природою даний договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення. І все ж цей договір не можна визнати чисто одностороннім, оскільки у набувача може виникнути право вимагати розірвання договору. Якщо незалежно від волі набувача його майновий стан змінився так, що він не здатний надавати відчужувачеві обумовлене договором забезпечення набувач має право вимагати розірвання договору.
Даний договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок (інше майно). Адже договір слід визнати реальним. Разом з тим це договір, в якому обидві сторони мають певну вигоду, а тому він є оплатним. [Дзера]
Для характеристики цього договору важливе значення має визначення основного правового результату, на достяженіе якого він спрямований. За ЦК України вважається, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок або його частина, передусім має на меті одержання утримання, догляду та інших послуг, в яких воно потребує внаслідок непрацездатності. Тому довічне утримання знаходиться не серед договорів про відчуження права власності, а серед договорів про надання послуг.
Договір довічного утримання зближує з купівлею-продажем така ознака, як перехід майна в собствснность набувача.
Перехід майна у власність покупця є безумовним. Покупець має право повернути майно продавцю у разі продажу майна неналежної якості у встановлені законом терміни. Повернення ж будинку колишньому власнику при розірванні договору довічного утримання можливо на вимогу будь-якої сторони в чинність зазначених у законі підстав незалежно від якості предмета договору і будь-яких термінів.
За договором довічного утримання мета полягає в систематичному наданні засобів існування відчужувачеві. Тому відносини сторін мають триваючий характер. За договором купівлі-продажу еквівалент виражений у грошовій сумі, а за договором довічного утримання в матеріальному забезпеченні в натурі. [Харитонов, Санніахметова]
Сторони у договорі довічного утримання
Крім загальних вимог, що пред'являються законом до учасників цивільних правовідносин, до сторін у договорі пред'являються спеціальні вимоги. Відчужувачем майна за цим договором може бути лише особа, що відповідає передбаченим законом вимогам; воно повинно бути непрацездатним за віком чи станом здоров'я. Непрацездатність пов'язується з досягненням пенсійного віку. Якщо непрацездатність є результатом стану здоров'я, то вік відчужувача значення не має. [Харитонов, Санніахметова].
Головне аби відчужувач був непрацездатним особою, а внаслідок чого настала непрацездатність, то ця обставина правового значення не має. На нашу думку, немає ніякої потреби підкреслювати у законі, що особа має бути нетрудоспособнім за віком або за станом здоров'я. Досить того, що ця особа (відчужувач) непрацездатна, а непрацездатність може настати лише за віком або за станом здоров'я.
Тим не менш, якщо мова йде про непрацездатність відчужувача за станом здоров'я, то в необхідних випадках стан здоров'я має бути посвідчення відповідними медичними висновками чи документами.
За чинним цивільним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки фізична особа, хоча у чинному ЦК України сказано, що набувачем може бути особа, при цьому не підкреслюється, що ця особа має бути фізичною (ст. 425). Тим не менш, судова практика визнає набувачем за договором довічного утримання лише фізична особа. Юридична особа, мовляв, не може бути набувачем за цим договором, оскільки укладення договору довічного утримання виходить за межі статутної діяльності юридичної особи.
Практика показала недоцільність такого обмеження, і тому проект ЦК України, як видно з наведеного визначення договору довічного утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною особою за цим договором. [Дзера] .. Проте слід сказати, що у цій же статті Дзера як-би суперечить сас собі, коли говорить про юридичних осіб в договорі довічного утримання. Оскільки відповідно до проекту ЦК України набувачем майна може бути і юридична особа, то виникає питання, яка доля набутого юридичною особою майна після його ліквідації. За ст. 803 Нового ЦК, у разі ліквідації юридичної особи обов'язки за договором довічного утримання переходять до правонаступників юридичної особи, яка уклала договір. У такому випадку майно, яке було раніше відчужене з умовою довічного утримання, підлягає поверненню відчужувачеві. Отже, обов'язки з утримання відчужувача переходять до правонаступників юридичної особи, а відчужене майно має бути повернуто відчужувачеві.
На нашу думку, ця норма сформульована невдало. Якщо її треба тлумачити так, як сформульовано, то в такому рішенні цієї проблеми немає логіки. Обов'язки з утримання відчужувача майна переходять до правонаступників юридичної особи, а майно повинно бути повернено відчужувачеві. У такому разі відпадає правова підстава для утримання відчужувача майна правонаступниками юридичної особи. Ця норма потребує певного уточнення.
Слід пам'ятати, що у разі смерті набувача майна за договором довічного утримання відмовитися від договору може не тільки відчужувач, а й спадкоємці померлого набувача майна (ст. 429 ЦК України). У такому разі майно повертається відчужувачеві. Ця норма збереглася і в проекті ЦК України (п. 2 ст. 802).
Відповідно до ЦК України, майно, передане набувачеві за договором довічного утримання за погодженням сторін, може бути замінене рівноцінним за вартістю майном набувача з збереженням усіх обов'язків, які прийняв набувач за укладеним раніше договором.
Допускається встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними, якщо інше не передбачено договором.
Отже, у проекті ЦК порівняно з чинним законодавством істотно розширено коло осіб, які можуть бути набувачами (не тільки фізичні, але і юридичні особи), а також передбачена можливість укладення цього договору на користь третьої) особи. Значно ширше розуміється і об'єкт договору - не лише житловий будинок або його частина, як це передбачено у чинному законодавстві, але і будь-яке нерухоме імуество, а також рухоме майно, яке має значні ву цінність. Тим самим розширені можливості використання цього договору в цивільному обороті. [Харитонов, Саніахметова]
Врешті-решт, за Новим ЦК України, довічне утримання може надаватися не тільки у вигляді матеріального забезпечення у натурі, а й у грошовій сумі. У такому разі в договорі повинні бути визначені розміри періодичних виплат, їх черговість. Новий ЦК допускає можливість заміни надання довічного утримання у натурі у період дії договору виплатою періодичних платежів у грошах. При цьому розмір грошової суми, яка визначається в договорі, у розрахунку на місяць повинні бути не менший за розмір грошової оцінки прожиткового мінімуму.
Відчужувач майна може подати позов на набувача не тільки про розрив договору, а і про примус набувача до виконання взятих ним на себе зобов'язань або стягнення з нього у грошовому виразі всіх цих видів матеріального забезпечення в натурі. Якщо договір передбачав обов'язок періодичної виплати грошової суми на особисті витрати відчужувача, то у випадку її несвоєчасної виплати настають наслідки, обумовлені простроченням виконання зобов'язання. Так, відповідно до ст. 214 ЦК України набувач зобов'язаний сплатити ще й три відсотки річних від невиплаченої суми. Сторони в договорі можуть передбачити й інший розмір штрафу.
Проект ЦК України передбачає також можливість включення в договір довічного утримання обов'язки набувача майна оплатити ритуальні послуги.
Сторони можуть передбачити й інші види, способи і форми матеріального забезпечення у натурі. Вони повинні бути лише чітко конкретизовані. У практиці укладання договорів довічного утримання часто передбачається обов'язок набувача майна виплачувати відчужувачеві щомісячні невеликі грошові суми на дрібні витрати.
Бажано, щоб в договорі всі види матеріального забезпечення у натурі оцінювалися також у грошах. [Дзера]
Відповідальність сторін. (Стаття Юридична Україна)
Перед тим як перейти до відповідальності сторін, хотілося б розповісти про права та обов'язки, на підставі чого може виникати відповідальність.
Права та обов'язки сторін за договором. Як зазначалося, договір довічного утримання є одностороннім договором, в якому відчужувач набуває лише права і не несе ніяких обов'язків, а набувач набуває лише обов'язки і не має ніяких прав (за винятком розриву договору через неможливість виконувати його умови). Отже, відчужувач має право вимагати надання довічного утримання у вигляді грошових сум або матеріального забезпечення у натурі. Набувач майна зобов'язаний виконати вимогу відчужувача у межах, обумовлених договором.
Виконання договору полягає у наданні всіх видів матеріального забезпечення в натурі відповідно до змісту договору. Тому й потрібно, аби у договорі були досить чітко визначені види, обсяг, способи і форми довічного утримання. Якщо, наприклад, у договорі певна конкретна кімната для надання житла відчужувачу, то замінити цю кімнату на другуюу можна лише за згодою останнього. Це правило стосується всіх іниіх видів матеріального забезпечення в натурі. Проте деякі види утримання чи матеріального забезпечення не можна чітко конкретизувати заздалегідь у договорі. Так, наврятлі можна свідомо визначити зміст догляду чи необхідної допомоги, які будуть потрібні потрібні в майбутньому під час дії договору. Тим не менше їх загальний зміст і обсяг визначити в договорі слід.
За невиконання або неналежне виконання умов договору набувач майна несе відповідальність. Вона полягає в тому, що відчужувач має право відповідно до ст. 428 ЦК України вимагати розірвання договору, якщо набувач майна не виконує взятих на себе обов'язків. За новим ЦК України право вимагати розірвання договору за наведеним підставою має не тільки відчужувач майна, а й особи, на користь яких укладено договір. У такому випадку придбане набувачем за договором довічного утримання майно підлягає поверненню відчужувачеві. Витрати набувача майна на утримання відчужувача до розірвання договору з цієї підстави, відшкодуванню не підлягають.
Договір довічного утримання може бути розірваний і на вимогу набувача майна (фізичної особи), якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змшівся настільки, що він не може надавати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі обумовлене забезпечення.
При розриві договору довічного утримання як з першого, так і з другого підстав настають ті самі наслідки - майно повертається відчужувачеві, а витрати набувача на забезпечення відчужувача не відшкодовуються.
Договір довічного утримання припиняється також внаслідок смерті особи, яке отримувало зміст. Якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то у разі смерті одного з них договір припиняється щодо особи, яка померла.
Смерть набувача майна за договором довічного утримання не припиняє договору. Відповідно до ст. 429 ЦК України у разі смерті набувача майна обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить відчужений за договором довічного утримання будинок. При відсутності у набувача майна спадкоємців або у разі відмови їх від договору довічного утримання будинок, який був відчужений з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві. Проект ЦК України зазначену статтю доповнив нормою про те, що якщо в такому випадку відчужувач заявить вимогу про повернення майна, договір довічного утримання припиняється. Іншими словами, у разі смерті набувача майна за договором довічного утримання відчужувач цього майна має право вимагати припинення дії договору, зокрема, якщо спадкоємці набувача з тих чи інших причин не влаштовують відчужувача. [Дзера]
Якщо перейти до відповідальності, то слід сказати що в більшості випадків, за невиконання договірних зобов'язань слід громадянська відповідальність, яку ми і розглянемо нижче.
Питання цивільно-правової відповідальності є одним з найбільш складних і найбільш дискусійних у цивілістичній науці. Зокрема, такими є проблеми поняття цивільно-правової відповідальності, правової природи, підстав і т.д. Не торкаючись всіх цих проблем, все-таки для встановлення підстав відповідальності боржника необхідно визначити їх загально-цивілістичні правові основи. У юридичній науці домінуючою постійна концепція складу цивільного правопорушення як юридичної підстави цивільної відповідальності, в якої входять: 1) протиправну поведінку (дія або бездіяльність) особи; 2) негативний результат такої поведінки (шкоди); 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вина особи порушника.
Теорія складу цивільного правопорушення як підстави договірної або позадоговірної відповідальності останніми роками стала об'єктом активної критики, оскільки, на думку В.В. Витрянского, вона є результатом штучного привнесення в цивілістиці категорій кримінального права. Тому, вважає автор, підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) є порушення суб'єктивних прав, що зумовлено тим, що цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника майнового звернення перед іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, а її загальною метою є відновлення порушеного права на основі принципу відповідальності розміру заподіяної шкоди.
Безпосередніми підставами звільнення від відповідальності особи, яка порушила зобов'язання, відповідно зі ст.617 ЦК може бути доведення ним факту порушення внаслідок випадку або непереборної сили. Однак законодавець завершує цю статтю застереженням про те, що не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язань, відсутність у боржника необхідних коштів. Іншими словами, наявність цих обставин не може служити підставою для визнання невинності боржника та звільнення його від відповідальності. Звичайно, поняття «випадок» може мати неоднозначне тлумачення, а тому воно вимагає глибокого вивчення і активних дискусій. Отже, у новому ЦК України (як і в ЦК УРСР) закладено як загальне правило принцип вини для застосування цивільно-правової відповідальності, яка базується на так званій психологічної теорії вини. [С. Бервено]
Як вже зазначалося, крім заходів відповідальності у випадку порушення договору можуть наступати інші правові наслідки, які виражаються в можливості примусового або самостійного застосування до порушників заходів оперативно-захисного впливу, зокрема у формі примусу до виконання договірного зобов'язання, розірвання договору, у формі вчинення добросовісної стороною превентивних-запобіжних дій.
Частина 1 ст.22 ЦК України встановлює загальне правило про право особи на відшкодування збитків, заподіяних порушенням її громадянських прав. Відповідно до ч. 2 ст.16 відшкодування шкоди є лише одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів. Відшкодування збитків є найбільш універсальним і адекватним сутності громадянського права способом порушених цивільних прав та охоронюваних інтересів, спрямованим на відновлення порушеного майнового стану потерпілої особи і на усунення негативних майнових наслідків, які настали.
У цивілістичній доктрині загальноприйнятою є позиція про те, що всі можливі примусові засоби впливу до порушника представляють цивільно-правову санкцію майнового або немайнового характеру. Потім санкцією в юридичному її розумінні є застосування, як правило, державного примусу до виконання порушником конкретних зобов'язань для ліквідації певних негативних правових наслідків або їх компенсації. Тобто використання уповноваженою особою того чи іншого способу цивільних прав та інтересів супроводжується вимогою до суду (іншого юрисдикційного органу) застосувати до порушника відповідну конкретну санкцію. Серед різноманітних санкцій найбільш поширеними і ефективними є заходи цивільно-правової відповідальності, до яких також належить відшкодування потерпілій особі майнової шкоди, стягнення на її користь неустойки. Тут необхідно врахувати, що під цивільно-правовою відповідальністю розуміються санкції, які полягають у застосуванні в співвідношенні до правопорушника заснованих на законі таких негативних правових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного зобов'язання іншим, або у приєднанні до невиконання зобов'язань нового , додаткового. Ця обставина обов'язково необхідно врахувати при застосуванні відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів, в тому числі у вигляді відшкодування збитків, адже нормами ЦК встановлюються особливі умови для застосування тих чи інших санкцій. Наприклад, відповідно ч.1 ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Не є заходами цивільно-правової відповідальності присудження судом до виконання в натурі договірного зобов'язання, як-то: примус продавця продати покупцеві оплачений товар, примус позичальника повернути кредитору відповідні грошові кошти тощо. Потім, як правило, не обов'язково встановлювати провину порушника у такому порушенні. Так, відповідно ч.1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового виконання.
Від відшкодування збитку необхідно відмежовувати інші можливі способи відшкодування майнової шкоди, які в ст.22 безпосередньо не визначаються. Але зміст ст.22 дає підстави вважати, що шкода є лише складовою частиною більш широкого поняття «шкода».
У ГК під збитком завжди розуміється грошовий вираз майнової шкоди, заподіяне порушень цивільного майновому благу або інтересу. Якщо ж шкода заподіяна немайнове благо (честі, гідності, ділової репутації фізичної особи), то законодавець закріплює право потерпілої особи на відшкодування шкоди, а не шкоди. [Юридична України]
За невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків набувач несе відповідальність, яка • може виражатися у вимозі відчужувачем розірвання договору, про що ми й поговоримо далі ...
2.2. Підстави зміни або розірвання договору з ДК
Дослідженню проблем зміни та припинення договору присвячені роботи відомих учених: З.В. Луця, М. Сібільова, Я.М. Шевченка, М.П. Брагінського, В.В. Витрянского. З.М. Заммекгофф, О.С. Іоффе, Д.І. Мейєра [2] та ін Одна з останніх цікавих та гідних на увагу монографій на цю тему належить Н.М. Процьків. Ми ставимо перед собою мету дослідити понятійний значення зміни розірвання договору і проявити особливості сучасного їх правового регулювання.
У юридичній літературі відсутнє чіткого визначення поняття зміни та припинення договору, хоча воно широко використовується в роботах дослідників проблем цивільного права і судової практики. У це поняття вкладається різний зміст і воно (поняття) часто позначається різними термінами. Іноді йдеться про відмову від виконання зобов'язання, але ототожнюють його з поняттям розриву договору.
Зі зміною економічного устрою в доктрині договірного права України принцип незмінності договорів трансформувався в принцип стабільності договірних відносин. Зміна та припинення договору, за винятком окремих випадків, не заборонених законодавством, але для забезпечення стабільності цих відносин ім регламентується. Разом з тим держава здійснює вплив на процес адаптації договорів до нових умов і потреб сторін шляхом встановлення підстав, порядку і наслідків їх зміни і припинення. Таким чином, договір може бути розірваний, а також змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони одночасно за таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена ​​причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій обачності, яка від неї була потрібна; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило зацікавлену сторону того, на що вона розраховується при укладанні договору; 4) із суті договору, або із звичаїв ділового обороту не виходить, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. [С. Бородовскій]
Що стосується підстав припинення договору, то існує всього 3 причини, за якими та чи інша сторона може розірвати договір. Але для початку ми розглянемо підстави припинення договору довічного утримання.
1. Смерть відчужувача.
Оскільки виконання було призначено особисто для відчужувача, його смерть викликає припинення договору.
У разі смерті набувача обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, які успадковують будинок. При відсутності у набувача спадкоємців або відмові їх від договору будинок, що раніше відчужений за договором довічного утримання, повертається відчужувачеві;
2. Вимога відчужувача, якщо набувач не виконує або неналежним чином виконує свої обов'язки.
Якщо набувач не забезпечує відчужувача житлом, не виконує або не виконує інші обов'язки, останній має право в судовому порядку вимагати його розірвання. Відчужувач має право пред'явити ці вимоги незалежно від того, винен чи не винен набувач в порушенні договору;
3. Вимога набувача майна, якщо з незалежних від неї обставин його майновий стан змінилася настільки, що він не в змозі надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.
Отже, розірвання договору можливе при зміні матеріального становища набувача до такого ступеня, при якій останній не зі своєї вини повністю позбавлений можливості виконати зобов'язання з надання обумовленої матеріальної допомоги відчужувачу.
При розірванні договору як на вимогу відчужувача, так і на вимогу набувача будинок підлягає поверненню відчужувачеві. Витрати з утримання відчужувача, зроблені набувачем майна до розірвання договору, не відшкодовуються.
Підстави розірвання договору встановлені законом і не можуть доповнюватися іншими підставами у договорі.
На відміну від Цивільного кодексу 1963 року, де договір довічного утримання розміщений серед договорів про надання послуг (для того, щоб підкреслити надання набувачем послуг у вигляді довічного матеріального забезпечення в натурі), в новому ЦК цей договір розміщений після договорів купівлі-продажу та дарування. Це підкреслює ту обставину, що договір опосередковує перехід права власності від відчужувача до набувача.
Допускається встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними, якщо інше не передбачено договором. [Харитонов, Саніахметова]
Припинення договору є юридичним фактом, який тягне за собою припинення в майбутньому зобов'язальних відносин, які виникли з договору та всіх взаємних прав і обов'язків, які складають його зміст. Відповідно зміна договору тягне за собою збереження договору та зобов'язань, взятих на себе сторонами протягом періоду, предшевствующих рассторженію договори, повністю зберігаються. Крім того, можливим є виникнення нового зобов'язання з відшкодування збитків, пов'язаних з рассторженіем договору. Отже, з моменту рассторженія договору, відпадає і відповідальність за таке невиконання. [С. Бородовскій]
У зв'язку з цим можна прийти до висновку про недосконалість правового регулювання зміни і рассторженія договору в цивільному праві України, що і вимагає подальшого дослідження та усовершнствованія правового регулювання інституту договору.

Глава III. Як висновок ...
3.1. Порівняльна характеристика договору довічного утримання в старому та новому кодексах
Я назвав цю главу саме так, тому що в цій главі я буду підсумовувати все зроблене в цій роботі, розповісти про мету, яку я переслідував протягом написання курсової роботи, а саме до порівняння Цивільного Кодексу 1963 р . і Цивільного Кодексу 2004 року. Звичайно, в порівнянні із Старим кодексом, де глава інституту довічного утримання становить п'ять статей, в Новому набагато ширше розглядається це питання, враховані інтереси як однієї сторони, так і іншої (правда в різних об'ємах), передбачені різні ситуації, а також прийти до висновку , що і за сорок років, все-таки не вдалося створити «універсальний» інститут, де прідусматрівалось абсолютно все. У цій главі, я хотів би підійти з нейтральної сторони до вирішення цього питання, тому нижче можна буде побачити всі недоліки і всі переваги Старого і Нового кодексу, а також можливі їх загальні риси.
У главі 57 нового ЦК договір довічного утримання визначений як договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає у власність другій стороні (набувачеві) будинок або його частина, квартиру, інше нерухоме або має значну цінність рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві довічне утримання та (або) догляд довічно (ст.744 ЦК).
Спочатку хотілося б розповісти про переваги Цивільного Кодексу 2004 р . Ну, по-перше, відповідно до ст. 746, істотно розширено коло осіб, які можуть бути набувачами - не тільки фізичні, але і юридичні особи.
Отже, у Новому кодексі, в порівнянні з Цивільним Кодексом 1963р. істотно розширено коло осіб, які можуть бути набувачами (не тільки фізичні, але і юридичні особи), а також передбачена можливість укладення цього договору на користь третіх) осіб. Значно ширше розуміється і об'єкт договору - не лише житловий будинок або його частина, як це передбачено в раніше діючому законодавстві, але і будь-яке нерухоме майно, а також рухоме майно, яке має значну цінність. Тим самим розширені можливості використання цього договору в цивільному обороті.
Врешті-решт, за Новим ЦК України, довічне утримання може надаватися не тільки у вигляді матеріального забезпечення у натурі, а й у грошовій сумі. У такому разі в договорі повинні бути визначені розміри періодичних виплат, їх черговість. Новий ЦК допускає можливість заміни надання довічного утримання у натурі у період дії договору виплатою періодичних платежів у грошах. При цьому розмір грошової суми, яка визначається в договорі, у розрахунку на місяць повинні бути не менший за розмір грошової оцінки прожиткового мінімуму.

Список використаної літератури
1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р . - Х: ТОВ «Одіссей», 2005 - 48 с.
2. Цивільний кодекс України. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2006. - 424 с.
3. Цивільний кодекс УРСР.
4. Цивільний кодекс України (науково-практичний коментар). - Х.: ТОВ «Одіссей», 1999. - 848 с.
5. Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" (22 грудня 1995 р .).
6. Бервено С. Загальні засади цівільної відповідальності за порушення договірного зобов'язання / / Юридична Україна - 2006 - № 5 с.47-51.
7. Бородовській С. Окремі питання Перелік нормативних І розірвання договору у цівільному праві України / / Право України - 2005 - № 3 с.43-45.
8. Велікорода О. Становлення інстітуту довічного утримання / / Право України - 2003 - № 12 с.122-125.
8. Велікорода О. Інститут довічного утримання в законодавстві країн СНД / / Право України - 2004 - № 2 с.67-69.
9. Цивільне право в запитаннях і відповідях / За ред. Є.О. Харитонова. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2002. - 416 с.
10.Гражданское право Україні. Практичний посібник. УкрІМА - прес, Дніпропетровськ 1994, Ємельянов В.П. (Стор.131-134)
11.Харітонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право - К.: «АСК», 2001 р .
12.Цівільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: «Юрінком Інтер», 2000.
13.Цівільне право України / І.А. Бірюков, Ю.О. Заїка, В.М Співак - К.: «Наукова думка» 2000.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Курсова
104.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Правове регулювання договору довічного утримання
Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання
Договір довічного змісту з утриманням
Договір довічного змісту з утриманням 2
Договір ренти та довічного змісту з утриманням
Договір довічного змісту з утриманням 2 Поняття і
Шлюбний договір поняття форма утримання
Договір купівлі-продажу нерухомості Договір доручення Договір комерційної концесії
Договір купівлі продажу нерухомості Договір доручення Договір комм
© Усі права захищені
написати до нас