У 50-ті роки ХХ ст. Еміль Бенвеніст, розробляючи теорію висловлювання, послідовно застосовує традиційний для французької лінгвістики термін discours в новому значенні - як характеристику "мови, що привласнюється мовцем". Зеліг Харріс публікує в 1952 р. статтю "Discourse analysis", присвячену методу дистрибуції по відношенню до надфразовою единствам. Т.ч. ці два авторитетних вчених закладають традицію тотожного позначення різних об'єктів дослідження: Бенвеніст розуміє під дискурсом експлікацію позиції мовця у висловленні, у трактуванні Харріса об'єктом аналізу стає послідовність висловлювань, відрізок тексту, більший, ніж пропозиція.
Первісна багатозначність терміна визначила і подальше розширення семантики. У 60-і роки Мішель Фуко, розвиваючи ідеї Бенвеніста, в пропонує своє бачення цілей і завдань дискурсивного аналізу. На думку Фуко та його послідовників, пріоритетним є встановлення позиції мовця, але не по відношенню до породжуваному висловом, а по відношенню до інших взаємозамінним суб'єктам висловлювання і виражається ними ідеології в широкому сенсі цього слова. Тим самим, для французької школи дискурс - перш за все певний тип висловлювання, властивий певній соціально-політичній групі або епосі ("комуністичний дискурс").
Концепція Фуко, що об'єднала лінгвістику з історичним матеріалізмом, незважаючи на очевидну близькість методології, не знайшла відгуку в радянській науці про мову. Втім, і "харрісовское" розуміння дискурсу не стало популярним, хоча цілком узгоджувалося з домінували в ті роки в радянському мовознавстві структурно-семантичним підходом. Все це тим більше дивно й тому, що саме в другій половині ХХ століття виникло і утвердилося в працях радянських вчених такий напрямок, як граматика (лінгвістика) тексту. Визначаючи лінгвістичні закономірності організації тексту (І. Р. Гальперін, О. І. Москальська, З. Я. Тураєва та ін), мовознавці з необхідністю прийшли до висновку як про недостатність застосовуваного методу, так і про нечіткість і неоднозначність використовуваного термінологічного апарату ( проблеми розмежування пропозиції та висловлювання, тексту і його одиниць тощо). Більш того, традиційний структурно-семантичний підхід не володів достатньою пояснювальною силою по відношенню до таких провідним характеристикам тексту, як його цілісність і зв'язність. Неможливість суто лінгвістичного пояснення цих текстових категорій викликає рефлексію щодо суміжних областей знання: формулюється гіпотеза про роль задуму творця (Н. І. Жинкін), образу автора (І. І. Ковтунова). Очевидно, що подібна точка зору узгоджується з поданням Бенвеніста про дискурсі як "мови, що привласнюється мовцем", але і ця дефініція довгий час залишається без належної уваги.
Термін "дискурс" послідовно не використовується ні в одному з трьох своїх центральних значень аж до кінця 80-х років. Пострадянська традиція актуалізувала термін одночасно у всій його багатозначності, що поставило сучасних дослідників перед необхідністю уточнення та розмежування значень. Залишаючи за рамками аналізу прийняте в публіцистиці останніх десятиліть розуміння дискурсу як соціального явища ("феміністський дискурс", "дискурс насильства"), що сходить, без сумніву, до ідей французьких постструктуралістів, відзначимо подвійність власне лінгвістичного тлумачення терміна. Дискурс у сучасних дослідженнях-це і "мова, занурена в життя" (Н. Д. Арутюнова), і рух інформаційного потоку між учасниками комунікації.
Очевидно, що ці точки зору не виключають, а скоріше, доповнюють один одного: уявлення про процеси породження і розуміння тексту неможливо без опори на комунікативну ситуацію ("занурення в життя"); уявлення про дискурсі як процесі спирається і на думку французьких дослідників про провідну ролі суб'єкта висловлювання. Ми пропонуємо розуміти дискурс як сукупність мовленнєво дій комунікантів, пов'язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням, реконструкцією мовної картини світу продуцента рецепієнта. Таке уявлення лежить в руслі динамічного (on-line) підходу до мови; ключові для визначення девербативи (дія, пізнання, презентація, реконструкція) досить повно відображають різноманіття операцій найвищого ступеня складності, скоєних учасниками комунікації.
Точкою сполучення різноспрямованих, але конгруентних за своєю природою дій, скоєних комунікантами, є текст. Уявлення про дискурсі як процесі дозволяє аналізувати текст як явище статичне, зону погашення сил. Таке розуміння тексту не є традиційним для вітчизняного мовознавства, хоча З. Я. Тураєва відзначає, що "як якась об'єктивна реальність текст існує у певних параметрах поза свідомістю що творить і сприймає його суб'єкта. У цьому сенсі він є закритою системою, для якої характерний стан спокою "(Тураєва 1986:12). Більш традиційною є точка зору на текст, по-перше, як на факт письмової форми мови, по-друге, відбувається змішання прямого і метонімічна значень: терміном "текст" описується фрагмент тексту. СР визначення, запропоноване І.Р. Гальперіним: "Текст - твір речетворческой процесу, що володіє завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно оброблене відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразовою єдностей), об'єднаних різними типами лексичної, граматичної , логічної, стилістичної зв'язку, що має певну цілеспрямованість і прагматичну установку "(Гальперін 1981:18). Таке визначення цілком узгоджується зі статичним (off-line) підходом до мови, об'єктом аналізу якого, за влучним зауваженням П. Серіо, є "мова Адама, ця сказана на самоті, позбавлена пам'яті мова" (Серіо 1999:197).
Більшої пояснювальною силою, на наш погляд, має опис тексту як проміжної стадії дискурсу, якщо розуміти під дискурсом сукупність мовленнєво дій обох комунікантів. У той же час текст як об'єктивно існуючий факт дійсності може розглядатися в якості продукту (результату) дискурсу.
Говорити про текст як продукт дискурсу дозволяє адаптація в лінгвістиці базоового для наук про інтелект постулату про квантовий характер мислення. Виділення У. Чейф в інформаційному потоці одиниць (клауз), порівнянних з квантами мислення, призводить до уявлення про дискретно-хвильову природу дискурсу. Тим самим, можна припустити, що дискретність - апріорне властивість будь-якого дискурсу, а розподіл інформаційного потоку на клауз відбувається незалежно від інтенцій мовця та комунікативної ситуації в цілому. Мимовільна і спонтанна дискретність зумовлює як домінантної стратегії мовця встановлення зв'язності породжуваного тексту: "З точки зору мовної структури освіта адекватної мовної форм може мислитися як процес породження висловлювань з структурно релевантних одиниць нижчого порядку та їх сполуки в більш великі блоки, за допомогою яких людина здатний закріпити і висловити свої думки "(Колшанскій 1983:45).
Необхідність трансформації визначається несумісністю дискретної структури концепту і поверхневих форм тексту; вона пов'язана із зміною конфігурації ментального представлення в лінійну структуру. Трансформація дискретного представлення до подання зв'язне - необхідна умова успішності комунікації: нескладний текст не може бути адекватно декодований адресатом. Ця трансформація відбувається через встановлення глобальної та локальної зв'язності дискурсу.
Глобальна зв'язність, що розуміється нами як єдність теми (топіка) дискурсу, встановлюється продуцентом (автором) на початковій стадії розробки дискурсу: відбувається встановлення релевантних зв'язків між структурами знань - репрезентується зв'язкова модель ситуації. Встановлення локальної зв'язності відбувається на стадії формування тексту і вимагає виявлення зв'язків між пропозиціями та поверхневими структурами - виявлення відносин когезії. Авторські інтенції на цій стадії припускають вибір адекватної поверхневої структури для експлікації релевантних для продуцента зв'язків між клауз. Враховуючи той факт, що розподіл інформації за клауз при побудові дискурсу залишається незмінним (одна ідея на одну предикацию), вибір мовцем поверхневої структури залежить від таких змінних, як контекст ситуації і лінгвістичний контекст.
Розвиток пропозиції може зумовити маніфестацію і структурної схеми простого речення, і складного, і безсполучникового поєднання пропозицій, і надфразової єдності. Нам видається, що підхід до тексту як продукту дискурсу усуває протиставлення один одному цих одиниць синтаксису. По-перше, принципова відмінність між надфразовою єдностями та іншими варіантами об'єднання клауз очевидно лише в письмовій формі використання мови. По-друге, межа між союзними і безсполучникового конструкціями проводиться лише на підставі відмінностей у засобах зв'язку, більшість же дослідників синтаксису тексту схильне виділяти комплекс так званих додаткових засобів зв'язку, що спеціалізуються на об'єднанні в недискретні структуру і частин союзного складного речення, і безсполучникового поєднання пропозицій, і самостійних речень у складі складного синтаксичного цілого.
Наше уявлення про текст як статичної іманентно зв'язковий (і цілісною) проміжної стадії дискурсу дозволяє визначити його як будь-якої протяжності послідовність мовних знаків, укладену між двома зупинками в комунікації. Такий підхід зближує текст з висловлюванням і ігнорує принципове для статичного аналізу мови відмінність між письмовим і усним модусу. Динамічний підхід дозволяє дати відповідь і на значущий для лінгвістики тексту питання про одиниці дослідження: текст є продуктом даного дискурсу до тих пір, поки продуцент (рецепієнта) не ініціюють зупинку комунікації.
Список літератури
1. Тетяна Мілевська. Дискурс і текст: проблема дефініції
2. Тураєва З. Я. Лінгвістика тексту: (Текст: структура і семантика). - Москва, 1986.
3. Серіо П. Дерев'яний мову і його двійник / / Квадратура сенсу: французька школа аналізу дискурсу. - Москва, 1999.
4. Колшанскій Г. В. Про мовному механізмі породження тексту / / Питання мовознавства. - 1983. - No. 3. - С.44-51.
5. Гальперин І. Р. Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження. - Москва, 1981.