Детермінація та попередження злочинності серед персоналу органів

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

МВС України
Харківський національний університет внутрішніх справ
О.А. Мартиненко
ДЕТЕРМІНАЦІЯ ТА ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ СЕРЕД ПЕРСОНАЛУ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Монографія

Рецензенти: д-р юрид. наук А.Г. Кальман; д-р юрид. наук, проф. О.М. Литвак; д-р юрид. наук, проф. Л.М. Давиденко
Мартиненко О.А.
М23
Детермінація та попередження злочинності серед персоналу органів внутрішніх справ України: Монографія. - Х.: Вид-во ХНУВС, 2005. - 496 с.
ISBN-099-610-143-2.

Монографія присвячена комплексному аналізу факторів, що детермінують злочинність серед персоналу органів внутрішніх справ України. У роботі проведено історичний огляд становлення підрозділів поліції і міліції на території України різних періодів з одночасним аналізом стану законності серед персоналу. Окремо наведено порівняльний аналіз правопорушень у підрозділах поліції (міліції) США, Великобританії, Російської Федерації та ряду європейських країн. Кримінологічна характеристика сучасної злочинності серед працівників ОВС України побудована автором на великому емпіричному матеріалі, що дозволяє розглянути детермінанти протиправної поведінки персоналу на загальнодержавному, відомчому та індивідуальному рівнях. Механізм дії криміногенних факторів на стан законності представлений з урахуванням правових, соціальних, організаційно-управлінських і інших аспектів діяльності правоохоронних органів. Відповідно до даної схемою автором пропонується комплекс заходів щодо попередження злочинності серед персоналу ОВС України з урахуванням сучасних розробок європейської кримінологічної науки.
Монографія розрахована на широке коло наукових працівників, викладачів, аспірантів, студентів юридичних вузів і факультетів, працівників правоохоронних органів.
ББК 65 (4УКР) 2я 73

ISBN 099-610-143-2
© Мартиненко О.А., 2005
© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2005
© Захаров Б.Є., художнє оформлення, 2005


Зміст
"1-4" Список скорочень, що містяться в тексті
ВСТУП
Розділ 1. Поліція і суспільство
1.2 Проблема дотримання принципу законності в діяльності поліції різних країн світу.
Розділ 2. Історико - кримінологічний аналіз стану дисципліни і законності в правоохоронних органах на території України.
2.1 Становлення професійної етики та службової дисципліни в роботі поліції часів Російської імперії
2.2 Дотримання дисципліни і законності в органах внутрішніх справ УРСР
2.3 Загальне положення справ у міліції Україні 1991-2005 рр..
Розділ 3. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ І ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У ПІДРОЗДІЛИ ОВС
3.1 Злочини серед працівників ОВС: питання кримінально-правових та кримінологічних дефініцій.
3.2 Кількісно-якісні показники злочинів та інших правопорушень в підрозділах ОВС Україна ............................. .
3.3 Характеристика особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини та інші правопорушення
Розділ 4. Фактори, причини та умови, які обумовлюють існування й відтворення злочинності та інших правопорушень серед персоналу ОВС України
4.1 Детермінація злочинів і правопорушень, скоєних у системі органів внутрішніх справ (загальні положення)
4.2 Фактори злочинності в органах внутрішніх справ
4.2.1 Економічні чинники
4.2.2 Соціальні фактори
4.2.3 Ідеологічні чинники
4.2.4 Соціально-психологічні фактори
4.2.5 Політико-оцінні фактори
4.2.6 Організаційно-управлінські чинники
4.2.7 Правові чинники
4.3 Фактори окремих видів (груп) злочинів та інших правопорушень в підрозділах ОВС
4.3.1 Економічні чинники
4.3.2 Соціальні фактори
4.3.3 Соціально-психологічні фактори
4.3.4 Організаційно-управлінські чинники
4.3.5 Правові чинники
4.4 Безпосередні причини та умови конкретних злочинів, скоєних співробітниками ОВС ....................................... ......................
Розділ 5. Попередження злочинності та інших правопорушень в ОВС України
5.1 Поняття і система діяльності щодо попередження злочинності
5.2 Загальносоціальні заходи попередження злочинності та правопорушень в системі органів внутрішніх справ
5.3 Спеціально-кримінологічні заходи попередження злочинності та правопорушень в підрозділах органів внутрішніх справ.
5.4 Індивідуальні заходи попередження злочинності та правопорушень серед персоналу ОВС України
ВИСНОВОК
Додаток 1
Додаток 2
Додаток 3
Додаток 4
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Список скорочень, що містяться в тексті
ВЦВК - Всесоюзний центральний виконавчий комітет
ДАІ - Державна автоінспекція
ГИБДД - Державна інспекція безпеки дорожнього руху
ГПУ - Головне політичне управління
ГУАСМ - Головне управління адміністративної служби міліції
ГУБОЗ - Головне управління боротьби з організованою злочинністю
ГУООП - Головне управління охорони громадського порядку
ГУРЛС - Головне управління роботи з особовим складом
ДВБ ГУБОЗ МВС - Департамент внутрішньої безпеки Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС
ДПС ДАІ - дорожньо-патрульна служба державної автоінспекції
ДРП МВС - Департамент роботи з персоналом МВС
ДСП - для службового користування
ДТП - дорожньо-транспортна пригода
ІТТ - ізолятор тимчасового утримання
ІЛС - Інспекція з особового складу
ВТУ - виправно-трудове установа
КМСН - кримінальна міліція у справах неповнолітніх
КМ - кримінальна міліція
КПЗ - камера попереднього ув'язнення
МООП - Міністерство охорони громадського порядку
МРЕВ ДАІ - міжрайонний реєстраційно-екзаменаційний відділ ДАІ
НАВСУ - Національна Академія внутрішніх справ України
НКВД - Народний комісаріат внутрішніх справ
НУВС - Національний університет внутрішніх справ
НЕП - нова економічна політика
ВБНОН - відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків
ОБХСС - відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності
ВБЕЗ - відділ боротьби з економічними злочинами
ОВС - органи внутрішніх справ
ООП - охорона громадського порядку
ОУР - відділ карного розшуку
ППСМ - патрульно-постова служба міліції
РВ - районний відділ
РВВС - районний відділ внутрішніх справ
СМ СРСР - Рада Міністрів СРСР
ЗМІ - засоби масової інформації
РНК - Рада Народних Комісарів
СО - слідчий відділ
СУ - слідче управління
УБНОН - Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків
УВБ - Управління внутрішньої безпеки
УДСБЕЗ - Управління Державної служби по боротьбі з економічними злочинами
УИМ - дільничний інспектор міліції
КК - Кримінальний кодекс
УМВС - управління МВС в області
УМВДТ - управління МВС на транспорті
КПК - Кримінально-процесуальний кодекс
УР - кримінальний розшук
ХІВД - Харківський інститут внутрішніх справ
ЦГАВОВУ - Центральний державний архів вищих органів влади України
УППСМ - Статут патрульно-постової служби міліції

ВСТУП

Ця монографія присвячена кримінологічному аналізу факторів, що детермінують злочини та інші правопорушення серед персоналу органів внутрішніх справ України.
Актуальність такого непростого дослідження визначається, перш за все, підвищеною увагою громадських і державних інститутів до діяльності правоохоронних органів в умовах демократичного розвитку українського суспільства та адаптації його до європейських стандартів. Необхідність зміцнення верховенства права, що лежить в основі правоохоронної діяльності, знаходить своє втілення в активній імплементації міжнародних норм, що забезпечують дотримання прав людини, стратегічної реорганізації МВС України, встановлення політики «прозорості» і орієнтації на потреби населення.
У цих умовах успішне виконання органами внутрішніх справ свого суспільного призначення знаходиться в прямій залежності від рівня дотримання ними вимог закону, в силу чого поняття «законність» стає категорією, визначальною сьогодні авторитет підрозділів ОВС України.
Стан законності і службової дисципліни зберігає також особливої ​​актуальності і в силу наявних серед співробітників органів внутрішніх справ численних фактів корупції, зловживання своїм службовим становищем, непрофесійних дій, пияцтва і брутальності. Такі негативні явища не тільки викликають більшу заклопотаність і резонанс у суспільстві, але і знижують ефективність профілактичних заходів, підсилюють ступінь відчуження між населенням і правоохоронними органами.
Що стосується уваги вчених, то проблема правопорушень в органах внутрішніх справ є, на жаль, об'єктом нечисленних досліджень, оскільки донедавна у вітчизняній кримінології діяльність органів внутрішніх справ розглядалася виключно з точки зору здійснення останніми функції боротьби зі злочинністю. Навіть у проекті Концепції розвитку української кримінологічної науки відсутній питання про попередження злочинів у сфері правоохоронної діяльності.
Хоча тематика так званої «міліцейської» злочинності активно розвивається російськими дослідниками, однак і вона обмежується поки описом кримінологічної характеристики злочинів, скоєних працівниками ОВС, а також спробами описати базові риси особистості правопорушників. Серйозне осмислення окремих проблем функціонування органів внутрішніх справ відображено в ряді робіт як вітчизняних авторів, так і дослідників країн СНД (Н. І. Ануфрієв, О. М. Бандурка, Ю. Ф. Кравченко, В. В. Лазарєв, В.С. Медведєв, П. П. Михайленко, А. Д. Сафронов). Роботи ж, виконані на рівні комплексного теоретичного узагальнення щодо механізму детермінації протиправної поведінки посадових осіб ОВС сьогодні в кримінологічній науці пострадянського простору відсутні.
У той же самий час навряд чи викличе сумнів той факт, що детермінаціонние природа злочинів, скоєних в області правоохоронної діяльності, має свою, тільки їй притаманну специфіку. І лише за умови вивчення специфіки детермінаціонние факторів може йти мова про розробку повноцінної превентивної політики держави в галузі зміцнення дисципліни і законності серед співробітників правоохоронних органів, адекватного реформування органів внутрішніх справ, створення ефективної кадрової політики.
З урахуванням викладеного пропоноване увазі читача дослідження включає в себе вивчення детермінант правопорушень серед працівників ОВС на трьох рівнях - державному, відомчому та індивідуальному. Одночасно робиться кримінологічний і кримінально-правовий аналіз сукупності злочинів, скоєних особовим складом органів внутрішніх справ. Для отримання загальної картини досліджуваного явища був також проведений ретроспективний історичний аналіз розвитку підрозділів поліції і міліції на території України, починаючи з XIX ст., Огляд стану дотримання законності в підрозділах США, Великобританії, Російської Федерації, окремих країн Європи. Все це дозволило виділити об'єктивні негативні тенденції, притаманні правоохоронним органам різних країн.
Основу емпіричної бази аналітичної роботи склали:
- Результати комплексного кримінологічного дослідження, здійсненого самостійно і у складі наукового колективу НУВС серед підрозділів органів внутрішніх справ у 10 областях України (820 респондентів);
- Матеріали вивчення вироків, винесених судами щодо 582 колишніх працівників ОВС протягом 1995-2003 рр..;
- Результати опитування колишніх працівників ОВС, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі;
- Результати лонгітюдного дослідження особистісних характеристик курсантів Національного університету внутрішніх справ (1997-2004 рр..);
- Дані статистичної звітності ДВБ ГУБОЗ МВС України за 1992-2004 рр..;
- Матеріали більш 1120 службових перевірок за фактами порушень дисципліни і законності, що містяться в 124 томах архівних документів ДВБ ГУБОЗ МВС України за період з 2000 р. по 2003 р.;
- Дисциплінарна практика відділів внутрішніх розслідувань Громадянської поліції ООН в Боснії-Герцеговині (1998-2000 рр..) Та Косово (1999-2002 рр.)..
- Матеріали про правопорушення, що містяться в повідомленнях засобів масової інформації протягом 1999-2005 рр..
Автор висловлює сердечну вдячність своєму вчителю - доктору юридичних наук, професору, члену-кореспонденту Академії правових наук України Івану Миколайовичу Даньшина, хто своєю терплячим і мудрим ставленням багато в чому визначив становлення і здійснення даного дослідження.
Окремих слів вдячності заслуговують мої дорогі однодумці і колеги, завдяки принциповій, але виключно доброзичливій критиці, яких запропонована робота реалізувалася як комплексне наукове дослідження.
Автор також щиро вдячний керівництву і співробітникам Департаменту внутрішньої безпеки МВС України, співробітникам державних та відомчих архівів, бібліотек, що зробили неоціненну допомогу при підборі емпіричного матеріалу, а також тим ученим, хто своєю діяльністю в галузі історії та управління органів внутрішніх справ, кримінології та кримінального права , соціології та психології сприяє усвідомленню суспільством важливості проведеної в даному напрямку роботи.

Розділ 1. Поліція і суспільство

Місце поліції в суспільстві: історична ретроспектива

У своїй історичній ретроспективі кримінологія до настання періоду позитивістського підходу спочатку акцентувала увагу всього лише на визначенні та порівнянні дефініцій «злочин», «злочинець», «контроль над злочинністю». У цей так званий «докрімінологіческій» період представники класичної школи, пов'язаної з ім'ям Ч. Беккаріа, ставили систему кримінальної юстиції в центр своїх аналітичних та концептуальних вишукувань, спрямовуючи свої зусилля насамперед на побудову раціональної та ефективної системи кримінального права та юстиції. [1] Проблема правопорушень у системі правоохоронних органів не виділялася спочатку в розряд самостійної також з тієї причини, що велика частина європейських країн на той час належала до типу так званого «поліцейської держави».
«Поліцейські держави», які виникли у XVII ст. і досягли розквіту в XVIII ст., називалися так не тому, що мали поліцейські органи, а тому, що адміністрація в силу властивих їй поліцейських функцій дозволяла собі все, не знаючи ніяких правових меж. Органи державного управління могли пред'являти будь-які вимоги і здійснювати шляхом примусу все, що, на їхню думку, було необхідно для суспільного блага і суспільної користі. З курсу історії держави відомо, що спочатку слово «police» (поліція) співпадало за своїм значенням з державною діяльністю («policing») і в ряді документів було синонімом гарного стану, суспільного благополуччя. Так, наприклад, в ранніх німецьких документах «gute Polizei» означало порядок (Нюрнберзький указ 1492).
Розвинута в рамках політичної економії XVIII ст. «Наука поліції» включала в термін «поліція» всю діяльність з управління державою і громадським порядком за допомогою економічної, соціальної та культурної політики. [2] Розуміння поліції як «сукупності державних установ та дій, що мають метою (за допомогою застосування державної сили) видалити зовнішні перешкоди, загороджувальному шлях всебічному розвитку суспільства, які не в змозі видалити окремі особи або дозволений союз цих осіб »беззастережно поділялася і підтримувалося всіма провідними політичними економістами того часу - від А. Сміта до Бентама. [3] Функція ж поліції в прусському загальному земському праві , наприклад, визначалася як створення необхідних установ для збереження публічного спокою, безпеки та порядку, а також усунення небезпеки, що загрожує публіці або окремим її членам. При цьому передбачалося, що захист від правопорушень зобов'язані надавати установи правосуддя та юстиції, надання усякої іншої допомоги випадало на частку загонів поліції, що були всього лише малою частиною поліцейських проектів.
Слід зазначити, що для європейського співтовариства тієї епохи питання дотримання законності поліцейськими підрозділами поглиналися більш глобальної ідеєю - обмеженням поліцейської влади і зменшенням її компетенції за допомогою норм природного права. Оскільки поліція і держава були єдиним цілим, всі дії поліцейських чиновників розглядалися, як вчинені на благо держави, а відсутність правових механізмів впливу на поліцію з боку громадян робили її практично невразливою для громадської думки і критики.
При підготовці посадових осіб з підтримання правопорядку особлива увага звертається на питання поліцейської етики та прав людини, особливо в процесі ведення розслідувань, на альтернативи застосуванню сили та вогнепальної зброї, включаючи мирне врегулювання конфліктів, розуміння поведінки великих мас людей і методи переконання, ведення переговорів і посередництва , а також технічні засоби з метою обмеження застосування сили або вогнепальної зброї.
Система контролю щодо законності застосування поліцією сили та вогнепальної зброї будується на принципах ефективності й незалежного розгляду. Уряду і правоохоронні органи повинні встановити ефективні процедури надання та розбору рапортів по всіх випадках застосування вогнепальної зброї з боку компетентних органів, відповідальних за незалежний адміністративний розбір справи і судовий контроль. Одночасно уряду і правоохоронні органи забезпечують залучення старших посадових осіб до відповідальності, якщо їм відомо або повинно було бути відомо про тих, що були або наявних випадках незаконного застосування сили або вогнепальної зброї знаходяться в їхньому підпорядкуванні посадовими особами з підтримання правопорядку і вони не вжили всіх наявних в їх розпорядженні заходів для запобігання, припинення таких випадків або повідомлення про них. Особи, постраждалі від застосування сили та вогнепальної зброї, або їх законні представники мають доступ до незалежного процесу, включаючи судовий процес. У разі смерті таких осіб справжній стан відповідним чином поширюється на їхню - утриманців.
Закінчуємо розгляд міжнародних документів Декларацією про захист усіх осіб від насильницького зникнення, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 47/33 від 18 грудня 1992 р. [118] До діяльності поліції даний документ має відношення тільки в тих випадках, коли силові функції правоохоронних органів можуть бути прямо або побічно використані в ході насильницького зникнення громадян. Визнаючи подібні акти злочином особливої ​​ваги, Декларація підтверджує, що ніякі надзвичайні обставини, накази і розпорядження не можуть бути використані в якості виправдання для здійснення зникнення громадян, а посадові особи, які отримали такий наказ (розпорядження) мають право не виконувати їх (ст.6) .
Оскільки арешт і позбавлення волі є початковою стадією в більшості випадків насильницького зникнення, контроль над процесом затримання громадян, їх арешту та утримання під вартою виступає в якості основної превентивний захід. Правоохоронним органам у зв'язку з цим пропонується зміст усіх затриманих осіб лише в офіційно встановлених місцях з подальшим якнайшвидшим оповіщенням про місце знаходження родичів затриманих, їх адвокатів та інших осіб, що мають законний інтерес до подібної інформації. У кожному місці, де утримуються затримані особи, в обов'язковому порядку ведуться списки обліку, доступні для будь-яких форм законного контролю з боку судових і компетентних незалежних органів (ст. 10).
Національні уряди визначають коло осіб, які мають право віддавати накази про арешт громадян і міри покарання за порушення процедури затримання та утримання громадян під вартою. Винні відсторонюються від виконання будь - яких службових обов'язків, їхні справи розглядаються не спеціальними трибуналами або військовими судами, а в звичайних компетентних судах для забезпечення незалежного правосуддя (ст. 16).
Говорячи про міжнародно-правових рамках діяльності поліції, необхідно згадати і такий феномен, як регулювання діяльності Громадянської поліції ООН - провідного суб'єкта правоохоронної діяльності місій ООН з підтримки миру в різних зонах міжетнічних конфліктів. Громадянська поліція є унікальним підрозділом, утвореним і фінансується ООН з метою здійснення поліцейського моніторингу, підтримання правопорядку і забезпечення внутрішньої безпеки на території дії миротворчої місії ООН. Громадянська поліція, як поліцейський компонент місії ООН, формується з професійних працівників поліції країн-членів ООН, спрямованих своїми національними урядами для виконання завдань місії з підтримання миру. [119]
Відповідно до класифікації А.А. Теличкина, діяльність Громадянської поліції ООН регулюється правовими джерелами декількох рівнів. До першого рівня відносяться статутні документи міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ), а також національне законодавство, що регламентують діяльність з підтримки і відновлення миру в цілому. До документів другого рівня відносяться правові джерела, що регламентують загальні питання організації та проведення тієї чи іншої конкретної операції. Безпосередньо пов'язані з темою нашого дослідження правові джерела, які регулюють службову діяльність Громадянської поліції ООН, відносяться до третього рівня. [120]
Це перш за все, постійно діюча Інструкція (Standart Operating Procedures), що є свого роду «конституційним законом» та містить Кодекс поведінки працівника Громадянської поліції ООН, його права та обов'язки, вимоги до службової дисципліни, процедуру розслідувань за фактами порушень дисципліни і законності. [121 ] До документів третього рівня відносяться також мандат Громадянської поліції, директивні документи вищого керівництва операції і командного складу Цивільної поліції. Залишаючи зміст даних документів для аналізу в наступних дослідженнях, обмежимося лише загальними фразами, що основною особливістю документів, що регулюють діяльність Громадянської поліції, є дотримання всіх положень вищевикладених міжнародних конвенцій і декларацій з одночасним посиленням етико - службових вимог до поведінки та діяльності працівників поліції.
Практика Європейського Суду з прав людини також спочатку дотримується погляду на працівників поліції як на абсолютно особливу категорію громадян, права яких повинні бути спочатку обмежені, особливо в частині, що стосується прийому на роботу і свободи волевиявлення. Пов'язано це, перш за все, з тим, що поліцейські як службовці, безпосередньо пов'язані з державою і реалізацією державної влади у вигляді примусу, тому до них повинні бути пред'явлені більш суворі вимоги та обмеження, у тому числі - і в області реалізації прав людини. [ 122]

Розділ 2. Історико - кримінологічний аналіз стану дисципліни і законності в правоохоронних органах на території України

2.1 Становлення професійної етики та службової дисципліни в роботі поліції часів Російської імперії

На відміну від європейських держав, що зробили у XVIII ст. перші кроки до побудови правової держави і обмежили в законодавчому порядку коло дій поліції, Російська імперія ще тривалий час представляла собою набір архаїзмів «поліцейської держави». Так, аж до революційних подій 1917 р. більшість російських кодексів не встановлювало яких-небудь загальних почав з питання відповідальності держави за шкоду, заподіяну посадовими особами. На практиці ж при з'ясуванні спірних питань рішення суду були дуже різноманітними. Одним з найбільш показових був випадок, коли в одному з губернських міст важливий злочинець, переслідуваний поліцією, забіг в приватний будинок, замкнувся в ньому і почав відстрілюватися. Губернатор, не бажаючи ризикувати поліцейськими, звелів підпалити будинок. І будинок, і злочинець в результаті були знищені у вогні пожежі. Власник же дому подав до суду прохання про компенсацію заподіяної шкоди, оскільки за законом подібне розпорядження губернатор мав право віддавати тільки в умовах воєнного часу або стану облоги. Однак судом рішення губернатора не було визнано перевищенням влади, оскільки згідно статті 340 Уложення про покарання Російської імперії губернатор при настанні надзвичайних обставин мав право приймати заходи, не передбачені законом.
Держава в таких випадках не несло відповідальності за дії, вчинені службовою особою на благо суспільства. Позов домовласника до губернатора як до приватної особи також не міг бути прийнятий, оскільки, віддаючи наказ про знищення будинку, губернатор виступав як представник державної влади. За цих же міркувань апеляція домовласника в Правлячий Сенат також була відхилена. [123] Аналогічний результат мав переважна більшість справ щодо випадків зловживань владою з боку поліцейських чиновників.
До пережитків «поліцейської держави» слід віднести і набір на нижчі поліцейські посади, який тривалий час після утворення міністерства внутрішніх справ (1802 р.) залишався примусовим, а не контрактним. За діяв законом поліцейські команди комплектувалися виключно за рахунок нижчих армійських чинів, які стали непридатними до військової армійській службі внаслідок придбаних каліцтв і продовжували відбувати військову повинність вже на посадах поліції при настільки ж мізерному жалуванні. Автори історичного огляду, присвяченого сторіччю міністерства внутрішніх справ (1902 р.), при всій своїй лояльності до існуючого режиму змушені були визнати, що такі команди були «малоздібних до поліцейської службі і небездоганні з поведінки». [124]
Одним з перших документів, що свідчать про те, що стан дисципліни у правоохоронних органах стає предметом серйозного вивчення, є указ Миколи I від 3 липня 1826 про створення III відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії. Правоохоронні органи були однієї з силових структур, за діяльністю якої Микола I після грудневого повстання 1825 р. вирішив встановити централізований контроль, щоб уникнути подібних замахів на самодержавство надалі.
Створене III відділення було першим органом, на який покладалася функція нагляду за діяльністю апарату державного управління, в тому числі і місцевого адміністративно-поліцейського апарату. Виконавчою структурою III відділення був корпус жандармів, про що в Указі хоча і не було сказано прямо, але було закріплено у відповідних секретних інструкціях для жандармських офіцерів. Корпус жандармів, входячи до складу МВС, підпорядковувався одночасно і військовому відомству, але глава його доповідав про стан справ особисто імператору, що спочатку визначало незалежний статус жандармів. [125] З цієї причини рапорту жандармських офіцерів відрізнялися об'єктивністю, неупередженістю і послужили причиною багатьох зіткнень між керівництвом поліцейської та жандармської службами. Звіти начальників жандармських губернських управлінь, які направлялися кожні 6 місяців, свідчили насамперед про те, що поліція не лише постійно бере хабарі, а й просто встановлює систему поборів з підвладних їм жителів. [126]
Виключне становище жандармерії, як зовнішньої контролюючої інстанції, не могло влаштовувати міністерство внутрішніх справ, яке було змушене розширити органи внутрішнього контролю. З початку 30-х рр.. XIX ст. збільшується кількість поліцейських чиновників для особистих доручень міністра, створюється навіть спеціальний підрозділ для проведення негласних ревізій та розслідування матеріалів щодо фактів зловживань місцевої поліції. З їх допомогою стають очевидними випадки порушень законності з боку великих поліцейських чинів Санкт-Петербурга, Москви і довколишніх губернських міст.
До цього періоду відносяться і перші спроби зміцнення службової дисципліни шляхом підвищення професійної підготовки поліцейських. У 1838 р. для покращення діяльності столичної поліції на службу в поліцію були запрошені випускники Училища правознавства - одного з кращих навчальних закладів того часу. Унтер-офіцерів, які мали бездоганний послужний список, надавалося право з двох спроб здати іспити для отримання звання чиновника 14-го класу. У програму іспитів, затверджених імператором, входили завдання для перевірки загальноосвітньої та спеціальної підготовки. Екзаменовані повинен був володіти навичками рахунку, грамотного письма, швидкого читання, знати основи християнського вчення в рамках катехізису. У розряд спеціальних знань входили і правила первинних слідчих дій, порядок розшуку осіб, що переховуються від поліції, а також володіння інструкцією для квартального наглядача. Кандидат повинен був уміти вести службове листування і статистичний облік правопорушень. Отримання класного чину для унтер-офіцерів було значною подією в житті - їх платня підвищувався в два рази, а самі вони звільнялися від тілесних покарань.
Проведена, однак, міністерством у 1847 р. внутрішня ревізія в 27 губерніях показала, що зловживання в поліції, які досягли державних розмірів, загрожують її подальшому функціонуванню і вимагають негайного реформування поліцейських підрозділів. [127]
Саме з цього моменту ми можемо говорити про постійну діяльності держави в питаннях зміцнення службової дисципліни і законності органів внутрішніх справ. Після військової реформи 1874 р., що скасувала рекрутський набір, в поліції з 1880 р. був введений вільний найм за контрактом через проходження вступних випробувань. Для того, щоб зробити службу за наймом більш привабливою, були збільшені розміри платні, засновані пенсії, нагороди за вислугу років, спеціальні пільги. При цьому, однак, звузилися функції поліції: проведення слідства передавалося до компетенції судових слідчих, господарські справи і питання благоустрою переходили у відання міської думи. Значно розширився низовий апарат поліції за рахунок введення посад дільничних урядників і поліцейського резерву в повітах. У містах було збільшено число околоточних наглядачів, а в обов'язки двірників, як допоміжного ланки, тепер входила допомогу поліції.
У зводі законів видання 1892 р. була підтверджена роль губернського правління як інстанції, що приймає скарги на повільність, зволікання, безлади і неправильні дії місцевих поліцейських органів і яка має право «... переслідувати, зупинити і скасувати будь-яка дія поліції, якщо воно не стосується виробництва дізнань про злочинних діяннях, по якому поліцейські чини знаходяться в безпосередній залежності від прокурорів та їхніх товаришів ». Нагляд за слідчими діями поліцейських чинів закріплювався за інститутом прокуратури, яка була зобов'язана притягати до відповідальності поліцейських чинів всіх рангів «за упущення і заворушення по слідчій частині». У випадках розбіжності між прокуратурою і МВС справу надходило на остаточне вирішення Урядового Сенату, в Сполучене Присутність Першого і Кримінального Касаційного департаментів. [128] Діяльність поліції та стан законності в її лавах до кінця XIX ст. контролювалося таким чином трьома «зовнішніми» інстанціями: прокуратурою, губернським правлінням і жандармерією.
Найбільш важливою для зміцнення законності в діяльності органів внутрішніх справ була розробка жорсткої правової регламентації службової діяльності судових і поліцейських посадових осіб. «Ухвала про покарання кримінальних та виправних» 1885 передбачало майже всі дії чиновників, що відхиляються від букви закону і містять загрозу для виникнення зловживань. Відділення третій даного Уложення було присвячене виключно дій поліцейських і носило назву «Про злочини і проступки чиновників поліції». Особлива увага зверталася на попередження хабарництва як найбільш поширеного і небезпечного посадового злочину. У правовій теорії виділялися навіть два види хабарництва - хабарництво і здирства - различающие прийняття хабара або за вчинення дій, що входять в коло обов'язків чиновника, або за дії, що виходять за межі його компетенції (ст.372 Укладення). Для кожної можливої ​​ситуації отримання хабара була відповідна стаття Уложення.
Перелік караних діянь був досить великий, і для судових слідчих, наприклад, кримінальне покарання передбачалося за:
- Невиконання своїх обов'язків належним чином;
- Придбання особисто або за допомогою інших осіб майна, що є предметом слідства, до якого слідчий має якесь відношення;
- Оформлення позики в осіб, які перебувають під слідством;
- Повільність проведення слідства без поважних причин;
- Застосування погроз та інших незаконних методів під час слідства;
- Спроби слідчого послабити силу фактів і доказів, висунутих проти обвинуваченого. [129]
Стосовно ж поліцейських чинів були передбачені кримінальні покарання за вчинення таких проступків:
- Несвоєчасне повідомлення про вчинений злочин і несвоєчасне затримання осіб, які можуть бути подозреваеми в його скоєнні;
- Незаконне утримання під вартою без поважних на те причин і в місцях, для того не призначених;
- Не надання начальству паперів, що подаються містяться під вартою, коли це не заборонено їм законом;
- Несвоєчасне повідомлення керівництва про факти взяття під варту у встановлений термін;
- Застосування насильства до містяться під вартою і заподіяння їм шкоди;
- Пристрасть до однієї з сторін при виконанні судового рішення. [130]
У документах можна було знайти також положення про те, що за наявності умислу на вчинення того чи іншого правопорушення винного чекало набагато більш суворе покарання, ніж просто за «вчинене за недбалості або через незнання». Законом у ряді статей враховувався також факт повторності проступку, що служило обтяжуючою провину обставиною. Кримінально-правові заходи відносно зазначених суб'єктів також представляли собою досить розроблену систему, в якій, крім загальних видів покарань та стягнень, за злочини та проступки по службі передбачалося:
- Виключення зі служби (позбавлення права вступати знову в будь-яку державну службу, брати участь у виборах і бути обраним на посаді за призначенням дворянства, міст і селищ);
- Відмова від посади (позбавлення права протягом трьох років надходити знову на державну і суспільну службу);
- Вирахування з часу служби, що дає право на отримання нагород, пенсій, знаків відмінності;
- Видалення з посади;
- Переміщення з вищої посади на нижчу;
- Арешт від трьох тижнів до восьми місяців;
- Догану з внесенням у послужний список;
- Вирахування з платні (але не більше однієї третини річного доходу);
- Догана без внесення до послужний список;
- Зауваження.
Як додаткове покарання застосовувалося опублікування прізвища засудженого через столичні і губернські сенатські відомості. [131]
Примітно, що в російській юридичній літературі, крім злочинів (абсолютної неправди) і адміністративних правопорушень (цивільної неправди) існувала окрема галузь - «поліцейська неправда», яка включала злочинні діяння чинів поліції, що створюють загрозу посягання на правоохоронюваним об'єкти. [132] Вимоги до особистої дисципліни поліцейських були сформульовані в ряді інструкцій і настанов, що носив характер піднормативна актів, а тому передбачав часто не кримінальну, а дисциплінарну відповідальність - арешт від одних до семи діб або штраф від одного до п'яти карбованців. Городовому, наприклад, суворо заборонялося під яким би то не було приводом брати на заощадження сукню від сторонніх осіб; стерегти покинутий товар і виконувати подібні доручення на прохання приватних осіб; клопотати у справах в місцях поліцейського управління; під час служби входити в зайву відвертість, спроможну зашкодити справі й роняє значення городового.
Окремим пунктом наказували вимоги щодо моралі й поведінки поліцейських, які повинні були дотримуватися чесність, ввічливість, неупередженість як норму службового етикету, порядність і тверезість в особистому житті. На службі городовий зобов'язаний був бути завжди у формі при блясі і зброї, дотримуватися чистоти і охайність в одязі, звертатися з публікою чемно й запобігливо, не дивлячись на можливе зухвала поведінка громадян. Як охоронці порядку, городовому наказувалося бути прикладом благопристойності не лише на службі, а й у побуті, для чого він зобов'язаний був уникати непристойних жартів, лихослів'я, буйного, танців і співу в публічних місцях. Столичним околодочним наглядачам з урахуванням цих вимог було навіть заборонено відвідувати трактири й ресторани у вільний від служби час як приватні особи. В інструкціях підкреслювалося, що «сувора чесність, неупередженість та непідкупність суть такі якості, якими повинні відрізнятися всі чини поліції, бо тоді тільки вони придбають необхідне для успішного відправлення служби довіру і повагу всіх обивателів, які, бачачи в чинах поліції своїх захисників і оборонців, будуть охоче виконувати всі законні вимоги та надавати їм зі свого боку сприяння ». [133]
Однак настільки докладна етико-правова регламентація службової діяльності не зіграла належної їй ролі, оскільки система органів внутрішніх справ за своєю природою мала ряд серйозних недоліків, негативно позначилися як на стан дисципліни серед особового складу, так і на функціонуванні поліції в цілому. [134]
В якості основної причини, найбільш згубно впливала на стан дисципліни в органах внутрішніх справ, було наявність архаїчних положень часів «поліцейської держави», які робили поліцію надмірно консервативної і закритою структурою, що стояла над суспільством і не зацікавленої в захисті інтересів окремих підданих. Про труднощі, пов'язані з оскарженням дій державних чиновників у судовому порядку ми вже згадували вище. До цього слід додати і те важливе положення, що для більшості громадян на практиці не існувало демократичних умов для переслідування поліцейських чинів у випадку протиправної поведінки останніх. Відповідно до встановленого порядку судочинства, для порушення кримінальної справи відносно поліцейського чиновника громадянин-позивач повинен був попередньо одержати на це письмовий дозвіл від поліцейського керівництва губернії. Само собою зрозуміло, що подібні дозволи видавалися у виняткових випадках, коли злочин поліцейського отримувало широку публічну розголосу і набувало громадський резонанс.
Цілком очевидно, що обов'язки, пов'язані з безпосередньою охороною правопорядку, були гіпертрофовані, оскільки поєднували в собі відразу кілька напрямів правоохоронної діяльності. Якщо звернутися до інструкції для столичних поліцейських наглядачів, то ми можемо переконатися, наскільки широким було поле їх діяльності тільки з точки зору здійснення нагляду. Так, кожен наглядач повинен був знати проживають в його ділянці піднаглядних в обличчя; знати їх точну адресу, будинок, номер квартири; розміщення кімнат, входів, вікон, кватирок у квартирі і саму займану піднаглядним кімнату або номер, намагаючись у відсутності піднаглядного відвідати їх, з'ясувати заняття і засоби до життя, коло знайомства і з ким особливо піднаглядний близький, а також його майнове становище і повсякденне життя, ретельно придивляючись при цьому, не відбуваються чи є у піднаглядних недозволених сходок або вечірок.
Поліцейський наглядач завжди повинен був знати в своїй ділянці всіх утримувачів мебльованих кімнат, у яких переважно селиться учнівська молодь, а одно всіх приватних осіб, які здають молоді кімнати: скільки кімнат ними здається, якого роду мешканці в них живуть, по скільки людей живуть в кімнаті або номері, хто їх відвідує, які стосунки між собою у мешканців, які стосунки мешканців з господарями. Особливо ретельно слід було наглядати за так званими квартирами для учнів, за міськими, церковно-парафіяльними і приватними школами. Поліцейський наглядач знайомився з внутрішнім розпорядком кожного з наявних у його ділянці фабричних, заводських і ремісничих закладів; повинен був знати власника фабрики, пайовиків, директорів і майстрів, завідуючих артілями і розцінки робіт; знати число робітників; тривалість робочого дня, початок його, перерви і кінець; що і де виробляється; яке, де і ким виходить винагороду за працю; де, за що і в якому розмірі накладається стягнення за упущення в роботі; знати особистість старшого і місцевого фабричних інспекторів, як вони ставляться до господаря і робочим; коли відвідують фабрики, які ними зроблені останні розпорядження.
Крім того, при виконанні безпосередніх службових функцій поліцейські урядники, наприклад, зобов'язані були також наглядати за правилами питному торгівлі, рибного лову й полювання. З метою охорони народного здоров'я урядники в селищах спостерігали за чищенням вулиць, вмістом у справності канав для осушення, за продажем на сільських ринках і базарах зіпсованих харчів та напоїв, отруйних або сильнодіючих речовин, сукні та речей після хворих і «... померлих від заразної або чіпкою хвороби ». [135] Справне стан доріг і мостів, цілісність телеграфних проводів, збереження межових знаків і дерев, посаджених уздовж дороги, також входили до компетенції урядників. Аналогічні положення ми можемо знайти і в інструкціях для поліцейських і околоточних наглядачів, городових, які стежили за ходом будівель і ремонтів в містах, своєчасним прибиранням вулиць, правилами торгівлі. В обов'язках міської поліції можна зустріти навіть такий пункт, як спостереження за тим, щоб на вулицях не з'являлися візники на кривих та хворих конях і в рваною одязі. При настанні і закінчення канікулярного часу їм необхідно було стежити за від'їжджаючими, що приїжджають, зустрічали і проводжали особами.
В архівних матеріалах є також велика кількість різноманітних розпоряджень поліцейських чиновників, що стосуються регулювання питань торгівлі, друку, організації атракціонів і розваг, що здаються сьогодні безглуздими історичними казусами. Так, до наших днів дійшов випадок з фабрикантом, що випустив до 300-річчя дому Романових серію носових хусток з зображенням осіб найяснішої прізвища. Незважаючи на самі вірнопідданські при цьому спонукання, фабрикант був підданий поліцією штрафу, а партія його товару була конфіскована і знищена. Пояснення поліції були вкрай прості - неблагонадійні і революційні елементи, селяни і інородці могли скористатися даними хустками не як пам'ятними сувенірами, а за їх прямим призначенням, ображаючи тим самим особистість августійших осіб.
Аналогічний випадок стався з одним промисловцем-виробником писальних пір'я, яке виготовило (знову-таки виключно з релігійних мотивів) партію пір'я з вибитим на них зображенням православного хреста. У розпорядженні поліції було зазначено, що селяни, заощаджуючи чорнило, мають звичай плювати на пір'я, розбавляючи таким чином засохлі на них чорнило. Щоб таким чином уникнути ймовірних образу хреста як символу віри, вся партія пір'я була конфіскована поліцією і знищена. [136]
Результатом таких акцій при настільки розгалужених обов'язки і недостатньо скоєному механізмі відповідальності перед законом стало широке розповсюдження серед поліції почуття вседозволеності і безмежності власної влади, що спричинило за собою зростання фактів зловживань, що мав місце в поліцейських підрозділах. Незаконні арешти, рукоприкладство, грубість і хабарництво у свідомості обивателів на початку XX ст. були незмінним атрибутом дій поліції.
Широкому поширенню негативних явищ в органах внутрішніх справ сприяло і недосконалість форм громадського контролю за діями поліції, точніше, відсутність таких у дореволюційний період. По-перше, поліція управлялася виключно у централізованому порядку, і говорити про вплив муніципальної влади на діяльність поліції, яка лише частково узгоджувала свою діяльність з місцевими органами управління, було б явним перебільшенням. У Російській імперії не існувало муніципальної поліції в тому вигляді, в якому вона була представлена ​​в європейських країнах, і який заслужив одностайне визнання правознавців XX ст. Наявність муніципальної поліції і відповідний контроль за нею з боку міських управлінь відчутно знижував кількість випадків, коли поліція могла відносно безкарно перевищувати дані їй повноваження. Зразком для наслідування вже на той час служила англійська поліція, повністю підпорядкована муніципалітету міст, за винятком тільки округу державної столичної поліції, яка охороняла королівську резиденцію і тому перебувала безпосередньо під контролем державної влади.
Цікавий погляд колишнього начальника Департаменту поліції царської Росії А.А. Лопухіна. Визнаючи достоїнства муніципальної організації британської поліції, він одночасно категорично виступав проти військової організації вітчизняних органів внутрішніх справ та існування в поліції того часу військової дисципліни. На думку А.А. Лопухіна, військова дисципліна виправдовує себе лише під час бойових дій, до яких поліція не має безпосереднього відношення. У повсякденному ж роботі військова дисципліна заглушає ініціативу, робить мислення стандартним, не спонукає до самостійного пошуку, що на корені вбиває розвиток професійно значущих якостей справжнього поліцейського. Цивільні, виборчі основи також не підходять для організації поліцейської роботи, оскільки для формування когорти керівників необхідно їх висунення в залежності від професійних якостей, а не від симпатій громадян-виборців, які відносно специфіки правоохоронної діяльності в основній своїй масі є дилетантами. [137]
По-друге, не могло бути й мови про контроль з боку преси та громадських організацій, оскільки і свобода друку, і організації самі перебували під невсипущим контролем поліції. Більш того, в кінці XIX ст. був виданий спеціальний указ, який забороняв негативно висвітлювати дії поліції у пресі, під каральні санкції якого могла підпасти будь-яка інформація критичного характеру. Деяке послаблення в цій частині спостерігається тільки після першої російської революції 1905 р., коли стали можливими окремі публікації про діяльність поліції. Публікації подібного роду, однак, були дуже нечисленними, при цьому автор часто позначався лише ініціалами, а то й просто не вказувався у вихідних даних.
Стан законності в органах внутрішніх справ, безумовно, залежало і від рівня матеріального забезпечення, який ніколи не був досить високим для ефективного попередження корисливих правопорушень серед особового складу. Околодочний наглядач, наприклад, мав вагомі владні повноваження і підлеглих йому городових, отримував річний оклад всього в 600 руб. (50 руб. В місяць) і не входив до числа високооплачуваних чиновників. Стільки ж отримував самий дрібний службовець (наприклад, діловод або лічильник статистичного відділення Санкт-Петербурзької міської управи). Для порівняння зазначимо, що за даними того ж статистичного відділення за 1908-1910 рр.., Некваліфіковану чорнороб у столиці отримував у середньому 1 руб. 12 коп. щоденно, тобто мав місячний дохід близько 30 рублів. Наскільки великі були ці грошові суми, ми надаємо судити читачам, привівши тут тільки відомості про деякі ціни на основні продукти. Так, в 1908 р. пуд (16 кг) яловичини в Санкт-Петербурзі коштував від 5 до 8,8 руб., Свинини - від 5,15 до 7,12 руб. і баранини - від 4 до 6,21 руб., пуд житнього борошна продавався за 1 руб. 19 коп., Пуд гречаної крупи - за 1 руб. 16 коп. Обід в їдальні для малозабезпечених коштував 8-10 коп. [138]
Вимагала свого поліпшення і система підготовки професійного ядра органів внутрішніх справ, оскільки нижчий складу відрізнявся слабкою грамотністю і недостатніми моральними якостями, а керівництво, яке прийшло в поліцію після закінчення правових факультетів яких військових училищ, не володіло специфікою виконуваної роботи. Такі ж проблеми існували і в інших правоохоронних структурах, зокрема, в інституті судових слідчих, про що свідчать відгуки відомих юристів початку XX ст. Чималу їх заклопотаність викликала вкрай слабка підготовка майбутніх юристів, небажання молодих людей навчатися на обраному ними ж юридичному факультеті, недбалість і непрофесіоналізм у роботі, вузький загальноосвітній кругозір.
Цим питанням було присвячено спеціальне видання, в якому, зокрема, зазначалося: «Молоді юристи виявляються з року в рік все менш і менш підготовленими до практичної службової діяльності. Непідготовленість ця походить від недостатнього володіння ними письмовим російською мовою і слабкого загального та спеціального юридичної освіти. Дуже часто зустрічаються кандидати на судові посади, які настільки погано знайомі з російською граматикою, що пишуть із грубими орфографічними помилками. Знання основних понять права в них дуже обмежені; знання закону немає майже жодного, так само, як і вміння поводитися з законом. Значна більшість з закінчують курс в університеті зовсім не знайоме з теорією доказів у цивільних справах. Більшість не може пояснити різницю між такими основними поняттями кримінального права, як розбій, крадіжка, грабіж, заявляючи, що «грабіж здійснюється вдень, а крадіжка вночі» (випадок з практики). Розібратися в самому звичайному юридичному явище, з яким доводиться зіштовхуватися в житті, вони не вміють ». [139]
На проблемі якості підготовки юристів загострював свою увагу і автор статті «Наші слідчі» А.С. Ющенко: «В останні роки все частіше і частіше доводиться чути й читати про заяви присяжних засідателів з приводу крайньої незадовільності попереднього слідства у справах, запропонованим на їх вирішення. Рядові обивателі: селяни, крамарі, дрібні чиновники, озброєні лише здоровим глуздом, потрапляючи до суду в якості присяжних засідателів, бачать, що слідчий, досліджуючи той чи інший злочин, вибрав невдалий або неправильний метод дослідження. Присяжні засідателі бачать це й бачать так ясно, так чітко, що вважають своїм громадянським обов'язком голосно, публічно заявити про це, а судовий слідчий, який виробляв наслідок, людина з вищою, юридичною освітою, спеціалізувався в слідчій справі, виявляється, не бачив і не розумів цього.
Скаржаться на слідчих не одні присяжні засідателі: скаржаться всі, кому доводиться так чи інакше мати справу з нашими слідчими, як чи потерпілих, або свідків (про обвинувачених я вже й не кажу); нерідко скаржаться навіть обивателі, лише з боку спостерігають за тим , як виробляється в нас слідство у кримінальних справах. Скаржаться перш за все і більше всього на повільність слідства, на відсутність у слідчих ініціативи та живого інтересу до справи. В останні 15-20 років на юридичний факультет все частіше і частіше надходять молоді люди, стурбовані лише тим, щоб з найменшими витратами праці і в найкоротший термін отримати диплом. Інтересу до юридичних наук у цих молодих людей, звичайно, небагато, займаються вони цими науками лише перед іспитами, займаються гарячково, без будь-якого аналізу. Пізнання, необхідні для складання іспитів, купуються в кілька тижнів і так само швидко, потім випаровуються.
Людина, який виписує книги і журнали, що займається музикою або яким-небудь мистецтвом, серед слідчих велика рідкість. Більшість же задовольняється обов'язково одержуваними Урядовим Вісником та іншими казенними виданнями і в кращому випадку виписує будь-яку місцеву газету, або сімейні - «Ниву» з додатками.
Ще рідше доводилося зустрічати в цих людях, які присвятили своє життя відправленню правосуддя, який-небудь інтерес до основи їх професії - до юриспруденції. Вся юридична бібліотека у цих юристів обмежується Судовими Статутами і Укладенням про покарання видання Таганцева, а багато хто навіть і того не мають, задовольняючись казенними виданнями ». [140]
До моменту ліквідації самодержавства таким чином, після тривалого періоду розвитку і реформ, в органах внутрішніх справ були наступні положення, що визначають загальний стан службової дисципліни та наявність негативних явищ у дотриманні законності особовим складом:
- Формальний контроль з боку держави (Урядовий сенат, прокуратура, губернські правління);
- Недосконалий механізм відповідальності чинів поліції перед законом;
- Відсутність форм суспільного (соціального) контролю за діяльністю органів внутрішніх справ;
- Нерозвиненість муніципальних поліцейських підрозділів;
- Перевантаженість обов'язків поліції сторонніми функціями;
- Недостатній рівень професійної підготовки особового складу і його матеріального забезпечення.
Викладені недоліки почасти намагався виправити П.А. Столипін у запропонованій ним в 1907 р. реформу міністерства внутрішніх справ на засіданні II Державної Думи. Ним, зокрема, були запропоновані на розгляд наступні положення.
1. Введення на місцях посади помічника губернатора з поліції, з підпорядкуванням йому загальної поліції, жандармської поліції і охоронних відділень.
2. Зведення всіх актів, що регулюють діяльність поліції, в єдиний «Статут поліцейський».
3. Створення мережі поліцейських навчальних закладів для підготовки працівників.
4. Підвищення окладів поліцейським і жандармам в три рази для ефективної боротьби з корупцією в поліції.
Смерть П.А. Столипіна (1911 р.) залишила цей проект в архівах, до якого повернулися тільки в 1916 р. при розробці постанови Ради Міністрів «Про посилення поліції у 50 губерніях імперії і про покращення службового і матеріального становища поліцейських чинів». Крім викладених вище положень, в цьому документі вперше передбачалося усунути статеву дискримінацію в органах внутрішніх справ. Жінкам, раніше не допускаються ні на одну посаду в поліції, дозволялося працювати в канцеляріях і діловодстві «... з однаковими з займають відповідні посади особами чоловічої статі службовими правами та перевагами, за винятком прав на виробництво в чини і на нагородження орденами». [141]
Однак, прийняте напередодні повалення Тимчасового уряду в 1917 р., ця постанова також не була реалізована і подальший розвиток органів внутрішніх справ на Україну проходило в рамках законодавчої бази радянського періоду.

2.2 Дотримання дисципліни і законності в органах внутрішніх справ УРСР

Створення правоохоронних органів нової формації відбувалося в непростих умовах. Відповідно до марксистської теорією більшовиків, після перемоги пролетарської революції в ході зламу старої державної машини в першу чергу повинні були бути ліквідовані постійна армія і поліція, а їх функції передані збройного народу. Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), утворений у 1917р., Випробував тому на собі всі зміни у поглядах політиків на сутність правоохоронної діяльності. Створений спочатку за зразком старого міністерства внутрішніх справ, апарату НКВС згодом неодноразово реформувався, що далеко не завжди призводило до покращення роботи його підрозділів на місцях. Дискусія в Центральному виконавчому комітеті 1924 взагалі ставила на порядок денний доцільність існування НКВС, пропонуючи розформування «зайвого» силового відомства і передачу його функцій Народному комісаріату юстиції і Головному політичному управлінню. Позитивним моментом цілої серії реорганізацій можна назвати суттєве звуження функцій НКВС, в результаті чого питання статистики, медичного і ветеринарного нагляду, справи печатки були передані іншим відомствам.
У 1917-1918 рр.. перед знову сформованими органами внутрішніх справ стояло непросте завдання - укомплектувати міліцію кадрами, здатними виконувати функції захисту правопорядку і при цьому уникнути залучення колишніх поліцейських співробітників і фахівців. Остання обставина диктувалося як загостреним неприйняттям радянського уряду до дореволюційних поліцейським органам, так і саботажем поліцейських чиновників розпоряджень радянських установ.
Керівництву НКВС треба було вирішувати і питання настільки наболілого характеру, як зняття завіси таємності у діяльності правоохоронних органів, залучення преси до висвітлення роботи міліції, ліквідація перешкод для судового переслідування співробітників органів внутрішніх справ у разі необхідності з боку пересічних громадян.
Нормативно-правова база, що дісталася у спадок від царської поліції, потребувала реформування на принципово нових засадах. З цим було пов'язано і вирішення питання статусу міліції в новій державі, її взаємовідносин з іншими державними структурами.
Треба також вирішувати і менш глобальні, але суттєві завдання професійного навчання співробітників, їх матеріального забезпечення, профілактики службових правопорушень, які в умовах Громадянської війни і військової інтервенції вкрай посилилися.
Завдання комплектування міліції була вирішена шляхом широкого призову в міліцію всіх бажаючих з числа робітників і селян. Ставлячись до представників інших станів як до потенційних ворогів Радянської влади, керівництво НКВС суворо стежило за тим, щоб кількість вихідців з буржуазного класу не перевищувала в середньому 11-12% від усього особового складу. Замість залучення «старих фахівців» стала проводитися лінія на їх виявлення і звільнення з міліції. В результаті загальне число службовців колишньої поліції виявилося мізерно малим. У кримінальному розшуку Криму, наприклад, в 1922 р. з 78 співробітників тільки 1 людина раніше працював в поліції. [142] Для стану внутрішньої дисципліни такий метод кадрового комплектування з'явився приголомшуючим ударом. Первісна чисельність міліції в 1919-1920 рр.. досягала 200 тис. чол., причому міліціонери всіх видів служби являли собою у величезній більшості «натовп людей, абсолютно недисципліновану, ненавчених, без стоїть на належній висоті командного складу». [143]
За даними 1923 р. (вже після вжитих заходів щодо якісного поліпшення особового складу) серед 12 тис. співробітників міліції Україні налічувалося всього 56 чол. з вищою і 1084 чол. з середньою освітою, інші ж мали нижчу освіту, а 252 чол. були зовсім неграмотні. Навіть до 1930 р. у складі харківської (тоді столичній) міліції лише 2 чол. мали вищу освіту, тоді як основна маса (96,6%) працівників була з нижчим і домашнім освітою. [144] Протягом перших років існування Радянської держави практично керівники всіх рангів відзначали слабкість особового складу міліції, його не вистачає досвіду і навіть схильність до злочинів. Це супроводжувалося і такими негативними рисами, як слабка стройова, спеціально-адміністративна та професійна підготовка співробітників, дуже неясне поняття у багатьох з них про військову та службової дисципліни.
Найближчим результатом подібної кадрової політики з'явився найбільший за всю історію існування вітчизняних органів правопорядку сплеск службової злочинності, що досягла катастрофічних розмірів. Судити про те, наскільки велика була ступінь поширеності правопорушень серед співробітників міліції того часу, ми можемо з уривчастих даних, які збереглися в архівах.
У Полтавській губернії, наприклад, в травні 1920 р. було зареєстровано 53 злочини, скоєних місцевими жителями і 33 злочини, скоєних міліціонерами, тобто службова злочинність губернської міліції становила 60% від загальнокримінальної! Серед основних злочинів у Полтавській губміліціі за 1920 домінували: перевищення влади (35%), хабарництво (18%), грабежі (9%) і вбивства (6%). У Харківській губернії станом на 28 листопада 1921 р. було зареєстровано 390 випадків злочинів з боку співробітників міліції, з яких переважали невиконання наказів і нехтування службою (66,4%), «Упускаючи заарештованих» (10,5%), пияцтво (6 , 9%). [145] Протягом 1921-1922 рр.. в українській міліції нараховувалося десятки випадків дезертирства, мародерства, переходу на бік банд як окремих міліціонерів, так і невеликих міліцейських загонів.
Під час спеціального опитування, проведеного начальником міліції Української республіки К. Федоровим у березні 1922 р., жоден з голів губвиконкомом не міг поручитися за те, що місцева міліція благонадійні і не поверне зброю проти Радянської влади. Тільки завдяки екстреним і жорстких заходів, проведених в короткий термін, вдалося стабілізувати, а потім і поступово знизити рівень правопорушень у міліції. Керівництво НКВС активно працювало над тим, щоб для населення України того часу слова «міліція» і «злочинність» знову не стали синонімами. Так, за період з 1 жовтня 1921 р. по 1 квітня 1922 злочинність серед співробітників української міліції виражалася вже більш помірної цифрою - всього в 454 злочину. [146]
Категорична відмова органів робітничо-селянської міліції успадковувати досягнення, досягнуті царською поліцією, по суті відкинув організацію захисту правопорядку молодої Радянської держави на нульову позначку. Кадрова політика в органах внутрішніх справ встановлювалася методом проб і помилок, часто підміняючи анархістсько-вольовими рішеннями. Щодо стану службової дисципліни і законності відгомони такого радикального підходу до вирішення проблеми комплектування міліцейських підрозділів простежувалися ще протягом значного періоду у вигляді низького загальноосвітнього рівня особового складу, заперечення того позитивного, що малося на досвіді колишньої поліції, відсутність професійної етики.
Одним з вирішальних факторів, який дозволив зберегти нові органи внутрішніх справ як керовану силу і систему стала орієнтація на військову модель в управлінні підрозділами НКВС. Дисципліна в міліції декретом Ради Народних Комісарів (РНК) «Про радянську робітничо-селянської міліції» 1919 р. відразу була визначена як військова, заснована на статутах і настановах, прийнятих у Червоній Армії. У тому ж році була оголошена мілітаризація міліції, при якій 1 / 3 міліціонерів і 1 / 5 командного складу постійно перебували в діючій армії для участі у спільних бойових діях. У разі ж необхідності до участі в бойових діях залучалися всі підрозділи міліції, що знаходяться в даному районі. [147] Закріплення такої моделі відбулося трохи пізніше - в 1920 р., коли декретом ВЦВК міліції республіки була підпорядкована структура військово-стройових частин особливого призначення. Втім, військова дисципліна в міліції залишається обов'язковим пунктом і тоді, коли міліція визначалася вже просто як адміністративно-виконавчий орган (Постанова РНК СРСР «Положення про робітничо-селянської міліції» 1931 р.).
Такий крок дозволив вирішити кілька проблем, пов'язаних зі зміцненням законності у правоохоронній діяльності. По-перше, підрозділи міліції одразу ж були переведені на фронтовий пайок, забезпечені по мірі можливості обмундируванням та озброєнням, що на початковому етапі дозволило згладити криза управління, викликаний слабким матеріальним забезпеченням міліціонерів. По-друге, кадровий склад міліції почав активно зміцнюватися червоноармійцями, до яких були пред'явлені досить високі вимоги. Кандидат на службу в міліцію з числа червоноармійців повинен був бути не молодше 28 років, грамотний і мати 6 місяців перебування на фронті. До цього додавалися вимоги щодо його соціального походження і попередню трудову діяльність. По-третє, керівний склад міліції зміцнювався політпрацівниками, які здійснювали і функції внутрішнього контролю за станом дисципліни в правоохоронних органах.
Початкові результати воєнізації як особовим складом, так і керівництвом оцінювалися позитивно - у міліціонерів прокинувся інтерес до служби, з'явилося почуття обов'язку і відповідальність, спільність інтересів і внутрішня спайка. Міліція зайняла своє, належне їй місце в системі державних органів, почала користуватися повагою серед населення. Залишившись, однак, протягом наступних десятиліть в якості базової, військова модель органів внутрішніх справ перестала грати свою первісну позитивну роль. Протягом усього радянського періоду ця модель виключала необхідність таких очевидних перетворень, як реформування міліції в професійну поліцію, можливість поділу підрозділів на державні і муніципальні, що істотно гальмувало створення нових концепцій розвитку правоохоронних органів.
У профілактиці службових правопорушень визначальну роль зіграла і розробка нормативної бази, що регулювали діяльність співробітників міліції. За допущені злочини і провини винні каралися в дисциплінарному порядку і несли відповідальність в суді, що встановлювалася на однакових підставах з усіма громадянами. Цікаво, що згідно з початковим документами, співробітники міліції зобов'язані були нести більш високу за ступенем міру покарання за скоєний злочин. [148] У наступних нормативних актах це положення було анульовано.
Декретом ВЦВК 1920 вперше закріплювалися демократичні умови для оскарження громадянами дій міліції. Порушення кримінального переслідування тепер за дії та упущення співробітників міліції вироблялися на загальних підставах шляхом подачі відповідної заяви в народний суд або в революційний військовий трибунал. Щоправда, компетенція судів і трибуналів у розгляді таких кримінальних справ була визначена тільки до 1932 р. постановою Наркомату юстиції УРСР «Про підсудності справ працівників міліції». У ньому було роз'яснено, що особи оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу міліції у справах військових злочинах, про посадові злочини (передбачених відповідними статтями Кримінального кодексу) і про державні злочини (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) повинні бути підсудні військовим трибуналам, а у справах про інші злочини - загальним судам.
«Правилами проходження служби ...» 1923 р. встановлювалося перелік і градація дисциплінарних заходів, які могли бути вжиті щодо особового складу:
1) зауваження, застереження словесне або в наказі;
2) догану словесний в приписі або в наказі;
3) незвільнення з казарми в позаслужбовий час, не більше двох тижнів. Цьому покаранню могли піддаватися лише ті службовці, які за законом, статутам або розпорядженнями начальників зобов'язані були жити в казармах;
4) позбавлення права на підвищення по службі, а також на отримання нагород та відзнак на службі на час від 4 до 8 місяців;
5) арешт до 30 діб;
6) усунення на наступну нижчу посаду. [149]
Дані заходи носили явний відбиток аналогічних настанов дореволюційного періоду, тому в новому Положенні про робочо-селянської міліції від 25 травня 1931 їх перелік був перетворений в більш близьку для нас форму, яка включала: а) зауваження; б) догана; в) суворий догана; г) заборона відлучки з місця розташування стройової частини або навчального закладу міліції на строк до одного місяця; д) призначення поза чергою на службу до 3 нарядів; е) арешт до 20 діб; ж) усунення на нижчу посаду; ж) звільнення з служби. Були обговорені також права начальників різних рівнів при накладенні дисциплінарних стягнень на винних підлеглих. [150]
Для зміцнення дисципліни важливу роль грали і позитивні стимули, що заохочували співробітників за зразково видатне виконання службових обов'язків, прояв самовідданості, героїзму і інші особливі заслуги. До 1931 р. сформувався перелік заохочень, застосовуваний до працівників оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу міліції, що включав у себе подяку, що оголошується в наказі, додатковий чергову відпустку, грошову нагороду і, що особливо примітно - нагородження орденами Союзу РСР і союзних республік.
Правове регулювання службової дисципліни в органах внутрішніх справ цілком закономірно відображало державну політику по відношенню до правоохоронних структур. Це можна помітити при вивченні положень про міліцію різних періодів. Служба в міліції, наприклад, оголошувалася добровільною, але кожен надійшов на неї зобов'язаний був прослужити не менше одного року відповідно до Положення про робітничо-селянської міліції 1920 р. з можливістю подальшого добровільного продовження. У 1923 р. в нормативних документах з'явилося положення, яке передбачало гарантування виконання міліціонерами обов'язкового терміну служби. Так, за самовільне залишення місця служби до закінчення річного терміну з метою ухилення від неї, службовці міліції та розшуку підлягали нести відповідальність як за втечу, стосовно до відповідних статей Кримінального кодексу відповідно до Правил проходження служби в Робітничо-селянської червоної міліції та кримінальному розшуку. Трохи пізніше, в 1931 р., термін обов'язкової служби при збереженні добровільності вступу до міліції був збільшений до двох років, при цьому кримінальна відповідальність за спробу залишити службу раніше обумовленого терміну була збережена. Статус співробітників міліції також був неоднозначний. Вперше він був позначений в 1923 р. як статус осіб, які перебувають на державній службі, але відповідальність співробітників міліції передбачала подвійну юрисдикцію - військових трибуналів та загальних судів, про що згадувалося раніше. Спроби створення в міліції профспілок або входження міліціонерів за родом їх служби в професійні спілки співробітників радянських установ також не були дозволені. Причиною цього було ставлення держави до підрозділів міліції - таке ж, як до військових підрозділів, в яких існування таких організацій не могло бути.
Стан дисципліни і законності в підрозділах міліції контролювалося за допомогою «зовнішніх» і «внутрішніх» інстанцій. До перших відносилися органи прокуратури і суду, а також Головне політичне управління (ГПУ-ОГПУ) та органи місцевого самоврядування, які здійснювали контрольно-ревізійні функції. У 20-х рр.. до цього переліку приєднуються громадські організації та засоби масової інформації, що зіграли помітну роль під час проведення чисток рядів міліції і показових судових процесів.
У якості «внутрішніх» контролюючих органів стали виступати основні підвідділи НКВС, в коло службових завдань яких було поставлено проведення нагляду за станом дисципліни у лавах міліції. Відповідно до Положення про Народному комісаріаті внутрішніх справ 1924 таких підвідділів було три: підвідділ міліції, підвідділ розшуку і підвідділ політінспекціі. На підвідділ міліції покладалося спостереження, контроль і керівництво місцевими органами міліції з питань постової служби, правил дисципліни і внутрішнього розпорядку в органах міліції, а також призначення, зміщення і облік складу міліції в установленому порядку. У функції підвідділу карного розшуку входило безпосереднє виробництво (за завданнями НКВС) розробок і дізнань про злочини за посадою, скоєних місцевими співробітниками міліції та карного розшуку. Нарешті, політінспекція була органом, збирали інформаційний матеріал про політичний стан органів міліції та розшуку і спостерігав за «працездатністю політпрацівників».
Говорячи про контроль за станом дисципліни, ми не можемо обійти стороною і такий специфічний феномен радянського періоду, як проведення періодичних чисток у лавах міліції. Не володіючи якісним особовим складом і повним контролем за станом справ на місцях, керівництво НКВС у перші роки Радянської влади змушене було вживати кампанії з масової перевірці та звільнення своїх співробітників для тимчасової стабілізації дисципліни. Першою великою чисткою в українській міліції стала кампанія 1921 р. керівництво НКВС пояснювало доцільність даного заходу тим, що до лав міліції проник «темний елемент, шкурники, хабарники, спекулянти, кримінальні і навіть політичні злочинці, своїми діями не тільки гальмують справу відтворення міліції, але і дискредитують таку ». Виключенню з міліції тому підлягали:
а) всі дезертири, що покинули фронт і незаконно проникли до органів міліції;
б) провокатори, співробітники старої царської політичної поліції (охранки), проникли різними способами в міліцію;
в) політичні злочинці, які виступали і організували контрреволюційні виступи проти Радянської влади;
г) особи, позбавлені по суду прав і не відновлені в таких;
д) особи, які експлуатують чужу працю й покинули в міліції в особистих цілях;
е) особи, що займали за старого режиму високі адміністративні посади;
ж) особи, непридатні до служби з чисто технічних або стройовим причин. [151]
Після цього послідувала Всеукраїнська чищення міліції 1923 р., поєднана з радикальним скороченням штатів в силу фінансових труднощів радянської держави. У результаті чисельність особового складу скоротилася з 189 тис. чол. (Жовтень 1921 р.) до 12 881 чол., Тобто більше, ніж у 10 разів. Причиною таких рішучих заходів послужив також розгул службової злочинності в органах внутрішніх справ, що може поставити під загрозу саме існування радянського режиму. Завдяки різкому скороченню своєю чисельністю міліція стала більш керованою, однак говорити про поліпшення її працездатності не доводилося через майже цілковиту відсутність професіоналізму та досвіду. Тим більше, що в «очищеної» міліції 11210 чол. (87% особового складу) були переведеними для її «зміцнення» червоноармійцями.
Ефект цієї своєрідної «полювання на відьом» був настільки заразливим, що на Україну чищення міліції далеко вийшла за спочатку поставлені межі. На місцях вона не обмежувалася перевіркою документів, а була своєрідним «публічним судом трудящих над ними ж створеної міліцією». У найбільших містах України (Харкові, Києві, Одесі) у процес чистки були залучені тисячі робітників, які по 5-7 годин на день розбирали і активно оцінювали окремих працівників міліції. У підсумку із загального числа міліціонерів (12881 чол.) Було виключено ще 2733 чол., Тобто 19%. Категорії виключених складають довгий перелік, наведений у доповіді начальника міліції УСРР, в якому можна знайти і такі сумнівні формулювання, як «кар'єрист», «примазатися», «шкурник», «малолітній». [152]
У подальшому проведення чисток закріпилося в практиці управління органами внутрішніх справ як метод підтримки і зміцнення службової дисципліни. У 1929-1930 рр.., Наприклад, було «вичищено» ще близько 15% особового складу. [153] Як інструментарій кадрової роботи був прийнятий і метод спрямування (партійні мобілізації, висуванства) до міліції різних категорій громадян і службовців, який не завжди себе виправдовував. У різні періоди свого існування міліція «зміцнювалася» робочими, селянами, червоноармійцями, політпрацівниками і чекістами, при цьому нерідкими були спроби відрядити до міліції співробітників, що мають погані атестації, що скомпрометували себе, непрацездатних, хворих і т.д.
Серед правопорушень, що існували в той час в органах внутрішніх справ, найбільшого поширення набули хабарництво, грубість по відношенню до громадян, незаконні методи проведення обшуків, арештів і допитів. Саме проти них і були спрямовані основні зусилля керівництва НКВС, причому хабарництво було основним «бичем» не тільки міліції, але і всіх державних органів. Причинами тому були недосконалість системи державного управління, НЕП, що посилювалася в міліції матеріальна незабезпеченість її співробітників. Так, в інструкції 1923 р. по боротьбі з хабарництвом зазначалося, що в міліції найбільш вражені хабарництвом апарати постачання; паспортні столи; райони, обслуговуючі базари; дільничні; столи, группирующих матеріали з накладеними адміністративними стягненнями. У роботі оперативного складу та слідчих спостерігалися пережитки «військового комунізму», коли мета виправдовувала засоби, а вседозволеність була нормою в боротьбі зі злочинністю. Численні вказівки керівників підрозділів стосуються необхідності уважного, попереджувального та ввічливого ставлення до громадян, зжиті в поведінці співробітників грубості, пихи й хизування.
Для мінімізації зазначених негативних явищ був зроблений, крім чисток, ряд заходів загального характеру. У першу чергу, увагу було звернуто на найболючіше місце - матеріальне становище в органах міліції, яке дійсно було невтішним. Так, за один тільки 1922 заборгованість держави по міліції становила 500 млрд. руб. Були губернії, де міліціонери і працівники не отримували платні за 7 місяців. Відсутність грошей ставило місцеві управління міліції не тільки в безвихідне, але іноді і в неприпустимо принизливе становище. Кременчуцька губернська міліція, наприклад, отримавши від головного управління обмундирування, протягом трьох діб не могла викупити вагона з ним і зробила це лише тоді, коли зайняла у приватної особи 100 мільйонів рублів, давши зобов'язання відпрацювати їх. Ряд міліцейських підрозділів з тієї ж причини був змушений брати на себе розвантаження барж з дровами.
Оклади співробітників суттєво відрізнялися в кожній окремо взятій губернії, і різниця між мінімальним і максимальним окладом міліціонерів за Україну досягала п'ятикратної величини. При цьому, однак, навіть у самій «щедрої» столичної Харківської губернії співробітники міліції були однією з низькооплачуваних категорій радянських службовців. У червні 1923 р. зарплата міліціонера становила 521 крб. в місяць. Вони отримували ще пайок вартістю 5 руб. 50 коп. У той же час цивільний сторож щомісяця отримував 1040 руб., А пересічний пожежний - 1919 руб. і пайок вартістю 12 руб. При такій диспропорції в оплаті навіть проведена Всеукраїнська чистка органів міліції не змогла стримати широкого поширення хабарництва серед особового складу та плинності кадрів, яка досягла в масштабі Україні 72%. [154]
Керівництво країни розуміло, що при всій мізерності ресурсів не можна ставити «армію внутрішнього порядку» у таке принизливе становище і тому підвищення заробітної плати залишалося одним з найбільш нагальних питань, від вирішення якого залежало стан службової дисципліни в подальшому. Після утворення СРСР і введення твердої внутрішньої валюти заробітна плата співробітників міліції стала поступово збільшуватися. У 1924 р. був встановлений мінімум зарплати для начальників районної міліції у 40 крб., А протягом 1925-1926 рр.. була збільшена зарплата молодших міліціонерів з 24 руб. 50 коп. до 28 руб. і агентів розшуку з 32 руб. 20 коп. до 45 руб. Розмір грошових доходів читачі можуть оцінити за рівнем купівельної спроможності рубля на харківському роздрібному ринку станом на 1.05.1926 р. У той час борошно житнє коштувала 10 коп., Борошно пшеничне - 29 коп., М'ясо 1 гатунку - 80 коп., Олія соняшникова - 60 коп., картопля - 5 коп., цукор-пісок - 62 коп., сіль - 5 коп. (Всі ціни наведено за 1 кг). За шматок мила платили в той час 17 коп., А за десяток сірників - 15 коп. Бажаючим оновити свій гардероб метр ситцю обходився в 40 коп., Метр сукна - від 4 до 85 коп. За пару юхтових чобіт доводилося платити від 12 до 22 крб. [155]
З 1931 р. для працівників оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу міліції були встановлені періодичні надбавки до заробітної плати за вислугу років в таких розмірах: за 3 роки безперервної служби в міліції - 10%, за 6 років - 20%, за 9 років - 30% і за 12 років - 50% від основного окладу за займаною в даний момент посади. При обчисленні надбавки до заробітної плати за вислугу років для осіб, які закінчили навчальні заклади міліції, час навчання в них приймалося до уваги в подвійному розмірі.
Паралельно йшло створення основ професійної етики співробітників міліції, покликаної втілити в собі моральні вимоги суспільства до правоохоронної діяльності нової держави. У документах того періоду підкреслювалося, що «міліція своїм зразковим служінням інтересам трудящих на грунті суворої і справедливої ​​пролетарської законності повинна довести, що вона не схожа на царську поліцію, в середовищі якої процвітало хабарництво, беззаконня і свавілля, а також повну відсутність поваги до особистості людини . У населення поняття про міліціонера, як про варті його особистої і майнової безпеки, повинно бути обов'язково пов'язане тільки з чесністю, справедливістю, законністю, ввічливістю та іншими кращими якостями бездоганних людей ». [156] Етичні норми, правда, досить довгий час залишалися другорядної категорією , про що свідчать численні накази і розпорядження, які потребують змінити ставлення до громадян, припинити використання грубих методів роботи, «повернутися обличчям до населення». [157]
Недостатня регулятивна роль етичних норм почасти пояснювалася і тим, що вони викладалися у вигляді окремих наказів, інструкцій і розпоряджень. До 1931 р. намітився тенденція включати ряд вимог до морально-психологічних якостей співробітників в положення про проходження служби та до статутів, що дозволило закріпити їх як формальні вимоги до професійної придатності та компетенції особового складу.
Формуванню належної дисципліни у підрозділах було покликане розвиток системи професійної підготовки, яка аж до 1924 р. перебувала в зародковому стані. З цією метою була створена Всеукраїнська школа командного складу міліції та розшуку, де проводилася підготовка за двома напрямками роботи: спеціально-міліцейської і розшукової. Склад курсантів формувався виключно з осіб командного складу зі стажем роботи не менше одного року, при цьому половина направляються на навчання курсантів повинні були бути членами компартії. Випускники зі своїми теоретичними знаннями були цілком готові до практичної роботи. Для ліквідації міліцейської безграмотності на місцях були організовані навчальні команди, що готують в першу чергу міліціонерів для сільських районів. Заняття в них проводилися за програмою, затвердженою центральними органами міліції, а постачання бібліотечка з питань правової та спеціальної підготовки також ішло в централізованому порядку.
Результатом проведених заходів стало зниження до початку 30-х рр.. кількості дисциплінарних стягнень як в абсолютних цифрах, так і в процентному відношенні. З усієї кількості заведених відносно співробітників міліції справ значна частка припадала на посадові злочини, які в більшості своїй «з-за незначності» закінчувалися накладенням дисциплінарних стягнень.
Створення та поступове реформування органів внутрішніх справ у період з 1917 р. по 1936 р. в основному сприяло вирішенню більшості проблем, що мали місце в діяльності дореволюційної поліції. Тим не менш, службова дисципліна співробітників міліції також мала відчутні недоліки з причини їх невизначеного правового статусу, слабкий рівень професійної і загальноосвітньої підготовки, невирішеність питань матеріально-побутового забезпечення. При проведенні політики щодо подальшої централізації діяльності органів внутрішніх справ це оберталося відсутністю інтересу особового складу до дорученої справи, несамостійністю та інертністю при виконанні своїх професійних обов'язків.
У розглянутий період були закладені принципові організаційно-правові компоненти, що детермінують подальший розвиток радянської міліції на всьому протязі її існування. Подальший розвиток політико-виховного апарату, проведення періодичних кампаній з очищення кадрового складу, структуризація окремих відомств і служб органів внутрішніх справ не привели до якісної зміни ролі міліції в суспільстві, через що зазначені негативні тенденції, як і раніше виступали в ролі кримінологічних детермінант службової злочинності .
Друга світова війна як один з найбільш критичних періодів радянської держави лише загострила окреслені проблеми. За роки війни міліція втратила багатьох своїх кращих співробітників, через що повсюдно присутній значний некомплект особового складу. Зовнішні пости міліції в цілому по СРСР перекривалися тільки на 74%. [158] Повоєнні роки характеризуються великим сплеском зростання правопорушень серед співробітників правоохоронних органів, коли в доповіді відділу кадрів МВС УРСР за 1947 р. фігурувало 5903 співробітника, покараних протягом минулого року. [ 159] З них 1172 людини було віддано до суду і 4731 осіб було залучено до дисциплінарної відповідальності. Розподіл за видами правопорушень виглядало наступним чином (табл. 7):

Таблиця 7
Структура правопорушень серед працівників ОВС УРСР

Вид правопорушення

Передав
суду
(Чол.)
Притягнуто до дисциплінарної відповідальності (осіб)

Контрреволюційні злочини

8
0
Порушення радянської законності
227
477
Мародерство і пограбування
82
0
Хабарництво
143
163
Дезертирство
107
0
Втрата зброї
34
139
Недбале ставлення до служби
51
835
Хуліганство, пияцтво, моральний розклад
0
729
Зловживання службовим становищем
0
881
Присвоєння речових доказів
108
73
Порушення постової, конвойної та вартової служби
112
689
Інші проступки
300
745
Причинами такого стану речей керівництво МВС УРСР, крім поганих умов матеріального забезпечення, називає активність бандформувань в районах Західної України і відповідне небажання співробітників працювати в таких небезпечних умовах. Дійсно, з березня 1947 р. в Рівненській і Волинській областях фіксується зростання кримінального бандитизму, який мав політичне забарвлення. Всього до осені 1951 р. на території Західної України діяло 274 озброєні групи. У Західній Білорусії того ж періоду налічувалося 13 таких груп, на території Литви - 132. За 10 мес.1951г. відбулося 713 бойових зіткнень, в результаті яких було знешкоджено 2283 бойовика, з них вбито - 1345. [160]
До причин погіршення стану законності в правоохоронних органах відноситься і велика кількість «неперевірених» людей, тобто співробітників, які не пройшли спецперевірку після Великої Вітчизняної війни. Цілком ймовірно, що до великого числа засуджених співробітників безпосереднє відношення мала й репресивна політика держави того часу.
На багаторазове збільшення випадків «перегинів» і порушень конституційних прав громадян безпосередній вплив чинила і внутрішня дестабілізація в поєднанні з першими ознаками «холодної війни» на зовнішньополітичній арені. Політичні реалії 1946 зажадали не тільки посилення мілітаризації ОВС, але й перекладу на особливе становище міліції Москви, столиць республік, а також військових портів і міст «особливого списку». У сформованих умовах шпигуноманії та підозрілості внаслідок слабкої оперативної роботи допускалися не тільки масові затримання громадян, але також необгрунтовані і передчасні арешти осіб, вина яких не була повністю доведена. Поряд з масовою необгрунтованої перевіркою документів отримали розповсюдження не менш як масові штрафи громадян. У Ленінграді, наприклад, внаслідок подібної практики в 1946 р. був оштрафований кожен шостий житель. З метою поліпшення післявоєнного іміджу СРСР допускалися серйозні викривлення кримінальної статистики. У науковій літературі є згадки про те, що в офіційну статистику 1946-1948 рр.. потрапляло всього лише близько 14,7% зареєстрованих по лінії УР злочинів. [161]
Однак черговий період мілітаризації органів внутрішніх справ надав, тим не менш, позитивний вплив на стан службової дисципліни. У 1947 р. відбулося зниження на 35,2% кількості співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності (див. табл. 8) і на 21,7% - до дисциплінарної відповідальності. Всього ж у 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 760 чіл. (1,2% від усього особового складу) та до дисциплінарної відповідальності - 3703 людини (5,9% від усього особового складу). У подальшому ці показники знизилися ще більш значно і залишалися такими аж до початку 80-х років.
Таблиця 8
Кількісний розподіл злочинів, скоєних співробітниками ОВС УРСР у 1947-1948 рр..

Досконалі кримінальні злочини
1947
1948
1.
Порушення соц.законності
227
112
2.
Незаконне застосування зброї
118
81
3.
Присвоєння і незаконне вилучення майна
82
18
4.
Дезертирство з лав МВС
107
69
5.
Зловживання і халатне ставлення
до виконання обов'язків
35
90
6.
Розголошення службової таємниці, втрата документів
0
8
7.
Розкрадання, привласнення, розтрати
238
85
8.
Хабарництво
143
90
9.
Втрата зброї
24
46
10.
Порушення статутів постової служби
120
89
11
Інші злочини
198
72
Всього
1172
760
Зміцнення дисципліни та законності в органах внутрішніх справ залишалося в зоні пильної уваги радянського керівництва. На загальнодержавному і республіканському рівні протягом найближчих 20 років видається серія постанов, з яких слід згадати постанову ЦК КПРС «Про факти порушення законності в міліцію» від 29.01.58 р.; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо поліпшення діяльності виправно -трудових установ МВС союзних республік »від 03.04.61г.; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР« Про заходи щодо поліпшення діяльності радянської міліції »від 17.08.62 р.; постанову ЦК КПУ« Про серйозні недоліки в роботі ВТУ з перевиховання ув'язнених » від 17.05.63 р.; постанову ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР «Про стан та заходи щодо поліпшення підбору, розстановки і виховання кадрів в органах міліції УРСР» від 16.05.67 р.; постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про серйозні недоліки у діяльності міліції та заходи щодо подальшого її зміцнення »від 19.11.68 р.
Удосконалюється відомча нормативна база - в 1948 р. прийнято Дисциплінарний Статут міліції, введений новий Статут постової та патрульної служби (УППСМ-48). В організаційному плані важливим моментом було відновлення протягом 1953-1956 рр.. прокурорського нагляду за діяльністю міліції та ВТУ. 25 жовтня 1956 постановою ЦК КПРС і СМ СРСР був також відновлений принцип подвійного підпорядкування УВС областей: по «вертикалі» вони підпорядковувалися МВС республік і були підзвітні виконкомам місцевих рад народних депутатів по «горизонталі».
Знаменною подією післявоєнного періоду стало прийняття Верховною Радою УРСР від 28.12.1960 р. нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів УРСР. У новому КПК була вперше закріплена система правових гарантій для учасників кримінального процесу. Окрема ст. 21 КПК УРСР гарантувала обвинуваченому право на захист і забезпечувала захист його особистих і майнових прав, що було серйозним стримуючим фактором для службових зловживань з боку посадових осіб, які проводять дізнання та досудове слідство. До профілактиці посадових злочинів в ОВС слід віднести і прийняття 20.02.1962 р. Указу «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво», що передбачав смертну кару за одержання хабара при особливо обтяжуючих обставин.
Структурою внутрішнього контролю службової дисципліни і законності в повоєнний час виявляється Інспекція з особового складу, на яку було покладено основне навантаження щодо запобігання вказаних негативних явищ. [162] Роль внутрішньої інстанції частково виконував також інститут заступників начальників міських і районних відділів по політчастині, створений у квітні 1949 рішенням ЦК ВКП (б). У червні 1956 р. ці посади в міліції були скасовані, проте були відновлені знову в 1965 р. під назвою «заступник начальника з політико-виховної роботи».
Реформи 1960-х рр.. не створили абсолютно нової правоохоронної системи, а лише трансформували її в більш «м'який» варіант сталінської. Правова структура змінилася поверхнево і заново стабілізувалася в «брежнєвську епоху». Процес оновлення був неглибокий і стосувався створення нових структур, підвищення профпідготовки кадрів і залучення громадськості до боротьби зі злочинністю. [163] Пріоритетним завданням залишалося встановлення партійного контролю над діяльністю МВС. Трансформації державної політики добре простежуються на прикладі центрального апарату МВС, яке 01.05.60 р. було скасовано і замінено сукупністю республіканських міністерств з охорони громадського порядку (МООП). У 1966 р. союзна МВС було знову відновлено, а в 1968 р. МООП СРСР було повернуто стару назву - МВС СРСР.
Відсутність довгострокової стратегії розвитку правоохоронних органів демонструють і коливання чисельності особового складу. Так, в 1946-1951 рр.. до міліції було спрямовано 15000 комуністів і комсомольців, проте вже в 1950-і рр.. проводиться необгрунтоване скорочення чисельності міліції. Збільшення чисельності міліції за рахунок офіцерів, звільнених у запас у зв'язку з частковим скороченням армії в 1954 р., змінюється різким скороченням апарату МВС та всього особового складу в 1958 р. [164] У 1964 р. в міліцію знову направлено понад 12000 комуністів, а в 1965 р. приймається рішення про збільшення співробітників ще на 35000 чол. (У цілому по СРСР). [165] 1983-1985 рр.. були ознаменовані безпрецедентним скороченням чисельності органів внутрішніх справ на 150 тис. чол.
Кількісні показники порушень службової дисципліни і законності, знизилися в 1950-х - середині 1970-х рр.., Не виключали виникнення резонансних випадків, які ставлять під загрозу авторитет не тільки міліції, а й державного виконавчого апарату в цілому. Одне з таких подій мало місце в червні 1963 р. в м. Кривий Ріг, де співробітники міліції виявили невиправдану грубість при затриманні п'яного військовослужбовця строкової служби. Їх наступні непрофесійні дії призвели до розростання приватного конфлікту до масштабу масових заворушень, коли «хуліганство елементи» почали зводити рахунки з окремими співробітниками міліції. [166]
У цілому, до середини 70-х років рівень професійної підготовки та освіти працівників ОВС залишався відчутною проблемою. У 1948 р. лише 9,8% провідної категорії керівних співробітників міліції мали вищу освіту, 6,2% з них мали незакінчену вищу, кожен третій керівник мав початкова вища освіта. За даними 1954 79% співробітників УР, більше 60% особового складу БХСС і 45% слідчих не мали навіть середньої освіти. [167]
Для виправлення ситуації, що склалася МВС СРСР були встановлені в кінці 1950-х рр.. підвищені вимоги до кандидатів на службу, включають наявність загальноосвітньої підготовки не нижче 7 класів, а для призначення на керівну посаду - наявність освіта не нижче середнього, обстановка змінилася на краще. Тим не менш, освітній рівень працівників органів внутрішніх справ ріс повільними темпами. У 1965 р., наприклад, тільки 12,6% поч. складу міліції мало вищу освіту, з них юристів вищої кваліфікації - 9%. З середнім юридичною освітою працювало 18,5% начальників. Серед рядового і молодшого начскладу середню освіту мали лише 11,7%. [168] За даними 1973 р., в Україні кожен третій з призначених на посади начскладу не мав спеціальної освіти, а середню освіту було відсутнє у 5-20% рядового складу. [ 169]
У силу «застійних» явищ до кінця 70-х рр.. робота з кадрами в МВС СРСР була самим запущеним ділянкою. Рішення приймалися з урахуванням політичної кон'юнктури, подвійних стандартів, поспішно, проводилися в життя без відповідної матеріальної підтримки і методом кампаній. За ухваленням рішень і гучними словами не слідували практичні справи. Міліцейські структури придбали роль універсального інструменту для вирішення політичних, соціально-культурних, виховних проблем (нагляд за зачісками, довжиною штанів і спідниць, музичним репертуаром і т.п.), в силу чого втрачали авторитет і довіру населення. [170]
Для збільшення «відкритості» в роботі правоохоронних органів використовувалися зустрічі керівництва з населенням і трудовими колективами, спільні рейди з охорони громадського порядку, курирування молодіжних гуртків та секцій. Населення мало можливість впливати на роботу міліції шляхом направлення листів і скарг, а також здійснювати частковий контроль правоохоронних органів за допомогою партійних і радянських працівників. Проте з часом даний напрямок виявилося формалізованим, що призвело до вихолощування самої ідеї громадського контролю. Вже в 70-х рр.., Наприклад, з 20 тис. скарг і пропозицій, щорічно надходили в МВС УРСР, тільки 8-10% стосувалися фактів порушень законності співробітниками ОВС та їх неправильних дій. Відповідно, з цих 8-10% у результаті відомчих перевірок підтверджувалося в середньому 20-30% скарг та заяв. [171]
За логікою суспільного розвитку, правопорушення в органах внутрішніх справ у другій половині ХХ ст. відбивали негативні явища і недоліки розвитку радянського періоду, хоч і в значно меншому масштабі. З початку 60-х років, наприклад, почастішали випадки службового підроблення, незаконного збагачення і хабарів; дисциплінарної практиці стають відомими випадки злочинів молодих офіцерів - випускників шкіл міліції. У 1970-1980 рр.. погіршилися основні показники економіки, наростав дефіцит товарів народного споживання. Набули поширення нові види розкрадань, виникали організовані злочинні групи у сфері торгівлі, збуту і виробництва. З'явилися підпільні цехи, зросла кількість випадків хабарництва та спекуляції. Співучасниками організованих злочинних груп стають керівники підприємств, посадові особи радянських і партійних органів, МВС. Якщо у звітах за станом дисципліни 1970-х рр.. зустрічаються такі формулювання, як «незаконне володіння двома садовими ділянками», «покупка автомобіля поза чергою», то в кінці 1980-х рр.. на зміну їм прийшли «участь у приватнопідприємницької діяльності», «неділові зв'язку з представниками кримінального середовища» і т.п.
Статистичні дані того періоду не дозволяють нам здійснити послідовний аналіз стану законності, як у силу фрагментарності архівних даних, так і через часту зміну форм звітності, в результаті яких в статистиці фігурували різні оціночні позиції. Так, наприклад, у звітах деяких років дається зведена цифра порушень соціалістичної законності разом з числом випадків пияцтва, хабарництва, незаконного застосування зброї, у звітах інших же років може бути присутнім тільки число випадків порушень соцзаконності без розшифровки її складових компонентів. Тим не менш, відповідно до звітів про роботу з кадрами в ОВС Української РСР за 1967-1970 рр.. ми можемо судити про відносно низькій питомій вазі покараних співробітників (близько 8,6%) в цілому по МВС (див. табл. 9). [172] При цьому внутрішній розподіл числа покараних співробітників вказує в першу чергу, на домінуючу роль слідчого апарату й міліції як основних «постачальників» порушників законності (в середньому 12,3 і 9,5%% відповідно). Для співробітників слідчого апарату в 1967-1970 рр.. найбільш поширеними порушеннями були пияцтво і порушення соціалістичної законності, в той час як у співробітників міліції спостерігається істотна перевага випадків пияцтва.
Таблиця 9
Стан службової дисципліни в ОВС УРСР у 1967-1970 рр..
Служба
Рік
Всього покарано
Нарушеніезаконності *
Пияцтво
Хабарні-
кість
Зловживання службовим
становищем
Залучено
до кримінальної
відпові-
ності
Кількість
людина
у% до заг. кол-ву особового складу
Всього по МВС
1967
5582
8,1
368
1345
17
150
118
1968
6231
8,8
407
1463
11
154
125
1969
6575
8,9
330
1507
14
127
118
1970
6625
8,7
358
1338
12
142
118
Міліція
1967
4167
9,0
323
1054
14
111
103
1968
4612
9,8
350
1180
11
117
108
1969
4799
9,9
279
1198
8
86
95
1970
4782
9,6
312
1020
9
103
90
ВТУ
1967
604
6,2
4
122
0
15
3
1968
633
7,4
9
104
0
14
3
1969
648
6,8
3
100
1
22
5
1970
719
7,3
4
121
1
17
2
Пожежна
охорона
1967
287
3,8
3
89
1
2
8
1968
355
4,5
5
92
0
7
9
1969
422
5,1
2
107
0
6
5
1970
403
4,8
1
88
0
7
8
Слідство
1967
251
10,7
35
35
1
8
1
1968
267
11, .5
35
22
0
6
1
1969
343
14,7
46
31
5
6
5
1970
295
12,5
37
26
2
6
4
* В порушення соц. законності входять випадки вбивства, поранення, побиття, укриття злочинів, фальсифікації, незаконного арешту, незаконного затримання, незаконного застосування зброї
Дані про стан дисципліни і законності в українській міліції радянського періоду, взяті з десятирічним інтервалом (1978-1980 рр..), Показують подальше зниження загального показника питомої ваги покараних співробітників з 8,6% до 6,4% в цілому по ОВС УРСР. Знизився і питома вага порушень у слідчому апараті з 12,3% до 9,7%. В інших службах і підрозділах міліції стан дисципліни і законності було різним. За рівнем порушень на перше місце в 1978-1980 рр.. виходять співробітники карного розшуку (12,8% покараних до загальної кількості особового складу) та дільничні інспектори міліції (12,1% покараних, рис. 5). Домінуючими порушеннями для представників зазначених служб були укриття злочинів і рукоприкладство.
\ S
Рис. 5. Питома вага покараних в 1978-1980 рр. співробітників ОВС УРСР по службах (у% до общ.чіслу особового складу)
Слід відзначити і високі кількісні показники осіб, покараних за пияцтво в підрозділах карного розшуку і охорони громадського порядку (див. табл. 10). [173]
Таблиця 10
Стан службової дисципліни в ОВС УРСР у 1978-1980 рр..
Служба
Рік
Всього покарано
У тому
числі
за порушення законності
З них:
Всього
засуджено
Покарано
за пияцтво
К-ть осіб
У%
до заг. кол-ву особового складу
Укриття
злочинів
Хабарництво
Рукопрі-кладство
Всього
по МВС
1978
8158
6,6
531
59
18
119
254
987
1979
8221
6,6
515
135
17
81
227
875
1980
7650
5,9
334
44
26
80
288
889
УР
1978
1817
12,4
233
43
6
36
48
124
1979
2023
12, .5
247
103
4
23
50
129
1980
1755
13,7
162
35
4
34
83
118
Дільничні
1978
980
11,8
111
12
4
27
32
75
1979
1062
12,8
113
41
3
16
30
66
1980
972
11,8
73
12
3
21
46
71
ОБХСС
1978
212
6,9
15
0
1
0
2
19
1979
239
7,9
15
1
1
1
4
10
1980
212
7,4
5
0
3
0
5
6
Слідство
1978
316
8,9
65
5
1
0
6
21
1979
393
11,0
95
5
2
1
5
12
1980
372
9,4
46
0
3
0
7
13
ДАІ
1978
520
5,6
37
0
8
9
22
35
1979
449
5,6
15
1
5
6
27
27
1980
472
9,3
20
0
6
3
27
27
ООП
1978
1730
4,4
84
0
0
60
95
442
1979
1641
4,6
68
1
3
35
88
371
1980
1450
4,2
47
0
2
21
87
362
Пожежна охорона
1978
479
4,2
5
1
0
0
10
69
1979
466
4,1
2
0
0
1
11
68
1980
439
3,2
2
1
0
0
9
94
Вневедомст-жавна
охорона
1978
720
5,4
13
0
0
6
34
128
1979
665
4,8
8
1
1
3
15
129
1980
636
3,8
6
1
1
2
26
99
ВТУ
1978
958
7,2
16
0
2
3
15
54
1979
842
5,8
11
0
0
4
9
50
1980
813
5,2
13
0
7
0
18
62
Аналіз наявних даних про стан законності в органах внутрішніх справ України дозволяє реконструювати загальну тенденцію розвитку основних видів правопорушень періоду 1947-1980 рр.. Сплеск кримінально караних діянь, яким характеризувався 1947 р., змінилося різким скороченням правопорушень з боку співробітників органів внутрішніх справ вже в 1948 р. і залишався на низькому рівні протягом десятиліття (1961-1970 рр.).. Надалі (1978-1980 рр..) Загальна кількість засуджених співробітників знову зростає майже в 2 рази. Питома вага покараних співробітників при цьому має відносно стабільні кордони в 6,5-10,3% до загальної кількості особового складу ОВС УРСР (див. рис. 6, 7).
\ S
Рис. 6. Кількість співробітників ОВС УРСР, засуджених у період 1947-1980 рр..
\ S
Рис. 7. Питома вага покараних в 1947-1980 рр. співробітників ОВС УРСР (у% до заг. Числу особового складу)
Якісний аналіз структури службової злочинності в ОВС УРСР показує початкове превалювання правопорушень корисливої ​​спрямованості, що йде на спад в 1963 р. з одночасним зростанням показників порушень соціалістичної законності (рис. 8). У 1978 р. показник порушень законності досягає свого максимуму (531 випадки), у той час як правопорушення корисливої ​​спрямованості знижуються до майже нульової позначки (18 правопорушень за рік). У подальшому намічається тенденція до їх зближення.
\ S
Рис. 8. Динаміка злочинів корисливої ​​спрямованості та порушень законності
Основне число правопорушень розглянутого періоду доводилося на міліцію, де рівень покараних становив у середньому 9-9,9% від загального числа співробітників проти такого ж показника в 8,1-8,9% по МВС УРСР у цілому.
Після епохи тоталітаризму в середині 1980-х рр.. органи внутрішніх справ виявилися не готові боротися з обвальним зростанням економічної і організованої злочинності. Був потрібен перегляд соціальної ролі всієї правоохоронної системи, розробка нової концепції її функціонування в суспільстві. Однак рішення сформованої кризової ситуації було традиційним - нове керівництво МВС СРСР на початку 1980-х рр.. взяло курс на проведення безпрецедентної чистки кадрів особового складу. З 1983 по 1985 рр.. в цілому по СРСР за порушення законності, за службовою невідповідністю було звільнено 161000 співробітників, що з'явилося в цілому нищівним ударом по кадрам МВС. [174] Натомість в міліцію було направлено понад 55 тисяч комуністів. [175] Пізніше було визнано, що під час цієї кампанії були допущені перегини і частина звільнених знову була прийнята на службу.
Перебудова і розпад СРСР сприяли загальної дестабілізації кадрів. Якщо раніше з міліції звільнялися новачки, не витримували умов роботи, то в кінці 1980-х - початку 1990-х органи внутрішніх справ залишали, в основному, професіонали з великим досвідом роботи, яким пропонували кращі умови праці та оплати у комерційних структурах. [176 ] Тому після розпаду СРСР перед керівництвом МВС незалежної України в усьому масштабі стояло завдання не тільки налагодження ефективної роботи органів внутрішніх справ, але і проблема їх якнайшвидшого реформування в умовах кадрового та матеріально-технічного дефіциту.

2.3 Загальне положення справ у міліції Україні 1991-2005 рр..

Протягом 1991-1994 рр.. ОВС України повною мірою відчули весь розмах дестабілізаційних процесів, викликаних розпадом СРСР. Процес переділу власності в умовах параду суверенітетів супроводжувався численними дисфункціями у сфері соціально-правового контролю. Багато закони колишнього СРСР, формально зберігаючи свою дію, втратили адекватність змінилася соціально-політичної обстановки і перестали виконувати свою контрольно-регулятивну функцію. Формування нової, адекватної правової бази відбувалося повільно, з тривалим збереженням численних правових колізій та прогалин у сфері цивільного, податкового, бюджетного та митного законодавства. Це сприяло появі в кримінальному просторі значної частини ситуативних і випадкових злочинців. Перші роки незалежності Україна характеризувалися також спалахом насильницьких злочинів і помітною активністю всіх формувань організованої злочинності. Тому стратегічним завданням органів внутрішніх справ стало не реформування старої системи управління, а протидія обвального зростання злочинів у кредитно-фінансовій та банківській системах, зовнішньоекономічної діяльності, сферах приватизації та енергозабезпечення. [177]
Проте в 1995 р. проблеми матеріально-технічного забезпечення та розмивання кадрового ядра досягли настільки катастрофічних розмірів, що подальше використання застарілої моделі адміністративно-командного управління стало неможливим. У кримінальному розшуку налічувалося всього 14% співробітників, що мали вищу юридичну освіту, а питома вага слідчих з вищою юридичною освітою впав до 63,8%. У таких областях, як Вінницька, Одеська, Херсонська, Луганська, Кіровоградська ця цифра ледве сягала позначки 40-50%. [178] Серед співробітників служби боротьби з економічною злочинністю юристи становили лише третю частину особового складу. Про якість слідчих дій говорить факт повернення кожного десятого кримінальної справи для додаткового розслідування в Луганській, Донецькій, Івано - Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської та Черкаській областях. У Донецькій, Рівненській, Одеській, Закарпатській областях протягом 1995 р. мали місце не поодинокі випадки порушень законності при затриманні, арешті та притягненні громадян до кримінальної відповідальності. [179]
Рівень злочинності та правопорушень серед особового складу органів внутрішніх справ досяг в 1995 р. своїх максимальних показників: до відповідальності за порушення законності було залучено 1,1 тис. чол., З них засуджено - 174 співробітника, було допущено 243 факту неправомірного застосування зброї. Продовжували мати місце ганебні випадки хабарництва, здирництва і поборів, перш за все - з боку співробітників ДАІ. [180] Основна маса злочинів при цьому відбувалася молодими співробітниками у віці від 20 до 30 років. [181] 1995 відзначений і появою у відомчій статистиці нового негативного явища - фактів самогубств співробітників. Сумний «рекорд» втрат персоналу органів внутрішніх справ припадав на 1996-1998 рр.., Коли число суїцидів досягало 58 випадків щорічно.
У цей же період з'являються численні повідомлення неурядових організацій України про випадки жорстокого поводження з громадянами з боку посадових осіб в ході попереднього слідства, результатом чого є тілесні пошкодження і навіть смерть. Викладені факти знайшли своє відображення в доповіді Комітету ООН проти тортур за 1997 р. і викликали особливу стурбованість міжнародного співтовариства. [182]
Основною причиною такої негативної обстановки в правоохоронних органах ряд дослідників бачить в дискримінаційних умовах оплати праці, в результаті чого у 1993-1995 рр.. притік кандидатів на службу в ОВС скоротився з 51,8 тис. до 43,5 тис. чол. Одночасно фінансові проблеми поставили під загрозу звільнення більше 22 тис. чол., Утримувалися за рахунок місцевих бюджетів. [183]
Керівництво МВС всерйоз занепокоєне перспективою того, що без екстраординарних заходів господарем становища в країні може стати організований і корумпований криміналітет, накреслила ряд стратегічних заходів щодо поліпшення кадрового забезпечення. До них ставилися реорганізація і скорочення роздутих і малоефективних апаратів управління, перегляд процесу утворення нових відомчих служб. Вперше було піднято питання про можливість створення муніципальної міліції. Основні напрями реформування органів внутрішніх справ були закладені в Концепції розвитку системи МВС, затвердженої постановою № 456 Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1996 Даною концепцією було передбачено поетапне звільнення міліції від таких невластивих їй функцій, як паспортна, візова та міграційна робота, медичне обслуговування нетверезих осіб, зміст бродяг, примусове лікування від алкоголізму та наркоманії, виконання покарань. Планувалося також скоротити чисельність допоміжних служб, ліквідувати «зрівнялівку» в оплаті праці співробітників оперативних і неоперативних підрозділів, ввести контрактну форму проходження служби. Основним полем діяльності міліції пропонувалося зробити охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю.
Реальне реформування ОВС, їх організаційно-штатна і структурна перебудова були розпочаті з 1996 р. Управлінський апарат МВС і в областях було скорочено на 20%, здійснювалося раціональний перерозподіл функцій і повноважень у системі управління ОВС на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. На виконання концепції реформи система виконання покарань була виведена зі складу ОВС, а постановою КМ від 09.08.99 р. № 1451 міліція громадської безпеки - звільнена від невластивих їй функцій медичного протверезіння громадян. [184]
До 2000 р. були знижені прикордонні спеціальні звання для 30 тис. посад начскладу, в тому числі - для 4 тис. посад зі спеціальним званням «полковник», а до 2005 р. на 50% скорочено кількість генеральських посад. Понад 80% міських управлінь було реорганізовано в міські відділи, об'єднано 30% міських і районних відділів внутрішніх справ, розміщених в одному населеному пункті. [185] До 2001 р. відноситься спроба реорганізації апарату управління МВС з урахуванням європейського досвіду, що вводила інститут Державного секретаря і його заступників з одночасним скасуванням посад заступників міністра МВС. Однак незабаром МВС України повернувся до первісної своїй структурі.
Реорганізація основних служб та управлінь відображала, в основному, результати впливу політичної обстановки в країні. Якщо 2004 р. у структурі ОВС України було ліквідовано тільки Управління транспортної та спеціальної міліції, то, починаючи з 2005 р. за ініціативою Президента України розпочато рішуче реформування служб ДАІ і УБОЗ, розглядаються варіанти виведення інституту слідчих у самостійну структуру - Національне бюро розслідувань. Слід зазначити, що процеси реформування останнім часом відчувають при цьому суттєві труднощі в силу нерозробленості комплексної моделі трансформації правоохоронних органів та відсутності єдиного підходу до розвитку ОВС на рівні уряду.
У кадровій політиці також були переглянуті підходи до роботи з особовим складом. Рішуча заміна всіх категорій керівників, які не могли забезпечити доручені напрямки роботи в сучасних умовах і що почалася в 1994 р., була практично завершена до 1997 р. Керівництво ГУУМВД було замінено майже на 100%, більше ніж на 70% - начальники міськрайвідділів. При цьому виявилася слабкість існуючої системи підготовки, навчання, селекції та розстановки керівних кадрів, оскільки з 11 замінених у 1997 р. начальників УМВС 10 були переведені з інших областей, а не підготовлені з місцевого резерву на висування. [186]
Починаючи з 1997 р. серед співробітників ОВС виділяються «групи ризику», тобто ряд співробітників, схильних до порушень дисципліни і законності. Вперше було оприлюднено число таких співробітників, налічує в липні 1998 р. 569 чол. (Вінницька область - 127 чол., Харківська - 121 чол., Київська - 119 чол.). [187] До роботи з «групами ризику», крім керівників підрозділів, залучаються і співробітники служби психологічного забезпечення.
У 2000 р. була розроблена і введена в дії Комплексна програма кадрової політики в органах і підрозділах внутрішніх справ, забезпечення дисципліни і законності в 2001-2005 рр.., А також комплексна програма кадрового забезпечення оперативно-службової діяльності карного розшуку. Був також введено новий порядок прийому на службу. Він полягав в більш глибокому і ретельному вивченні кандидатів із застосуванням психологічних методик і подальшим їх навчанням в училищах професійної підготовки на основі нової модульної програми. З 2005 р. у ряді областей починають впроваджуватися більш сучасні моделі конкурсного відбору на керівні посади, що передбачають широке ознайомлення всього особового складу з наявністю вакантних посад, гласність і об'єктивність у проведенні конкурсного відбору. [188]
Проте основним інструментом кадрових реформ, як і раніше залишається метод позачергових атестацій з наступною масовою заміною керівного складу, що в силу своєї частоти надає швидше негативний ефект, оскільки невиправдано збільшує кількість молодих співробітників на керівних посадах без відповідного професійного досвіду. Так, тільки в 2005 р. було замінено 672 чол. начскладу, в тому числі - кожен другий начальник горрайліноргана, на 90% оновлено керівництво центрального апарату МВС України, за результатами позачергової атестації звільнено 2 тис. співробітників. [189]
Політика міністерства щодо зміцнення дисципліни і законності, очищенню ОВС від співробітників, які порушують закони, зловживають владою і службовим становищем, передбачала активізацію внутрішнього контролю. Таким контролюючим підрозділом, крім інспекції з особового складу, спочатку було Управління по боротьбі з корупцією в ОВС, створене у липні 1992 р. Кабінетом Міністрів у структурі кримінальної міліції центрального апарату МВС України. На новостворене управління були покладені завдання щодо виявлення та розкриття корупційних зв'язків, корисливих злочинів, скоєних співробітниками ОВС. Однак у міру того, як до компетенції даного управління стали включатися всі більш широкі завдання з попередження та розкриття всіх навмисних злочинів, скоєних співробітниками, воно було перейменовано в Управління внутрішньої безпеки.
У серпні-вересні 1997 р. силами співробітників внутрішньої безпеки була проведена великомасштабна спеціальна операція з очищення рядів від порушників дисципліни і законності. До відповідальності було притягнуто понад 1,4 тис. чол. з подальшим звільненням з ОВС понад 500 чол. [190]
Багато в чому оздоровлення дисципліни в підрозділах сприяло проведення операції «Чисті руки», в ході якої було проведено безліч перевірок і комплексних атестацій. [191] Так, у м. Севастополь були розглянуті звернення громадян, серед яких ряд скарг на діяльність міліції підтвердилися. У ході розслідувань до дисциплінарної відповідальності були притягнуті 10 співробітників. В АР Крим піддалися атестації 3534 співробітника, серед яких було виявлено 25 чол., Які не відповідають займаним посадам, і 13 чол., Які підлягають звільненню з ОВС. У ході операції «Чисті руки» у Вінницькій області було проведено 271 перевірка, в результаті яких 127 осіб притягнуто до дисциплінарної відповідальності, 31 - звільнено з негативних мотивів. У Донецькій області були проаттестовани 14 450 співробітників, серед яких 21 підлягав звільненню, а 22 - понижено в посаді. У м. Києві було проаттестовано 11 711 співробітників, що склало 72% від загальної кількості. Виявлено 115 співробітників, які не відповідають займаним посадам, звільнено - 38, знижений на посаді - 10.
У подальшому для кращої координації дій Управління внутрішньої безпеки та Інспекція з особового складу були об'єднані, а в 2003 р. Управління внутрішньої безпеки отримало більш незалежний статус після реорганізації його в окремий департамент у складі ГУБОЗ МВС та підпорядкування безпосередньо міністру внутрішніх справ. Передбачалося, що цим буде забезпечена велика об'єктивність у проведенні службових перевірок та розслідувань щодо працівників, які вчинили службові правопорушення та дисциплінарні проступки, негідною поведінкою і вчинками компрометуючих звання співробітника міліції. На сьогоднішній день МВС України повернувся до колишньої форми спільної діяльності цих підрозділів.
У 2004 р. міністерством у рамках співробітництва з Радою Європи та відповідно до положень Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» розпочато експеримент створення мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в східних регіонах України. В даний час наказом міністра від 08.07.2005 р. такі групи пропонується створити в кожній області. Основними завданнями мобільних груп є виявлення та аналіз фактів порушень прав людини з боку співробітників міліції, зміцнення відносин між населенням та міліцією, проведення роботи з представниками громадських та правоохоронних організацій. [192] Додаткову допомогу в контролі за діяльністю територіальних підрозділів надають представники міністра в регіонах, інститут яких введено з 2005 р. [193]
Був також взято курс на розширення взаємодії МВС України з правоохоронними органами інших країн, підписання договорів про правову взаємодопомогу, фінансове забезпечення оперативно-розшукових і слідчих заходів, що проводяться нашими співробітниками за кордоном.
Щодо правових заходів зміцнення дисципліни та законності в діяльності ОВС України слід зазначити, перш за все, ухвалення цілої низки міжнародних документів та угод у сфері правоохоронної діяльності, а також розробкою вітчизняних законів з урахуванням дотримання в них міжнародних стандартів. Наприклад, Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, прийняті 8 Конгресом ООН, були повністю враховані при прийнятті законів України «Про міліцію» та «Про Службу безпеки».
З метою забезпечення в повному обсязі неухильного виконання вимог Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, Конституції України, Закону «Про міліцію», Закону «Про попереднє ув'язнення» та інших нормативних документів з цих питань МВС України здійснено ряд заходів щодо поліпшення умов тримання затриманих і заарештованих осіб у спецустановах міліції. До 2000 р. була підготовлена ​​програма розвитку діяльності ізоляторів тимчасового тримання ОВС, посилені спеціально-юридичні гарантії свободи та особистої недоторканності громадян при затриманні, арешті і утриманні під вартою.
З метою попередження тортур та інших форм насильства в спецустановах міліції відомчими нормативними актами МВС України було передбачено, що лише у виняткових випадках співробітники міліції цих установ мають право застосовувати заходи фізичного впливу та спеціальні засоби до правопорушників. Перелік таких обставин чітко обмежений. У 2005 р. ст. 127 «Тортури» Кримінального кодексу України була доповнена таким кваліфікуючою ознакою, як вчинення катувань співробітниками правоохоронних органів, з встановленням більш суворого покарання - від 10 до 15 років позбавлення волі. З 2005 р. в МВС України запроваджено посаду помічника міністра з питань дотримання прав людини та гендерної політики.
Законом України «Про адвокатуру» вперше були введені правові норми, що допускають участь адвоката у кримінальному процесі з моменту затримання підозрюваного, а також дають обвинуваченому право відмовитися від давання показань без попередньої конфіденційної бесіди з адвокатом. Назва закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду» говорить саме за себе. У 2005 р. змінами до ст. 5 Закону «Про міліцію» були додатково закріплені права затриманих і заарештованих осіб на доступ до адвоката і відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої громадянам незаконними діями працівників міліції.
Необхідно відзначити і таке важливе нововведення в кримінально-процесуальне законодавство України, як встановлення права громадян на оскарження в судовому порядку санкції прокурора на арешт. [194] Новим Кримінально-виконавчим кодексом вперше було визначено правовий статус та обговорені гарантії соціального захисту персоналу установ і органів по виконання покарань.
У 2002 р. в Донецькій, Київській, Одеській областях, АР Крим з 1 квітня 2002 р. по 1 січня 2003 р. був проведений експеримент з виведення слідчих з підпорядкування районних, міських та обласних управлінь внутрішніх справ і створення вертикалі з підпорядкуванням тільки МВС. [195] Результати експерименту показали перспективність такої системи підпорядкування. За короткий період експерименту в областях зросла питома вага розслідуваних справ, збільшилася кількість справ, направлених до суду, скорочені терміни слідства. Залишок справ, за якими слідство не завершене, також було зменшено. Покращено якість досудового слідства. На додаткове розслідування прокурорами та судами було повернуто майже вдвічі менше справ. [196]
В черговий раз було акцентовано увагу на необхідності переорієнтації міліції на обслуговування потреб населення та побудови роботи за принципом «міліція - для народу». У звіті МВС України 1995 р. відзначається, що новим критерієм професіоналізму ОВС стає оцінка її роботи населенням. Відповідно з цим поряд з системою обов'язкових звітів керівників усіх рангів перед населенням вводиться регулярне вивчення громадської думки. У 2000 р. Центром громадських зв'язків МВС України таке опитування було проведено у відношенні 5,5 тис. респондентів з 21 регіону. [197]
Подальший пошук нових форм взаємодії та залучення громадськості до охорони правопорядку привів до розробки Програми МВС України з розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 рр.. Передбачені даною програмою заходи передбачали підняти на новий рівень ділове співробітництво між міліцією і населенням, створити організаційно-правову систему для більш широкого залучення громадськості до проведення профілактичної роботи та охорони правопорядку. Своєчасне інформування населення про діяльність ОВС через засоби масової інформації, покликане сприяти підвищенню авторитету співробітників міліції, лягло в основу створення аналітичних телерадіопрограм, спеціалізованих рубрик у відомчій пресі та щотижневої інформаційної програми «Резонанс», установки рекламних щитів з телефонами «гарячої лінії» МВС України. Зазначені заходи з'явилися реальними кроками до встановлення «прозорості» та відкритості в роботі міліції.
У результаті перерахованих заходів до теперішнього часу число співробітників, засуджених за скоєні злочини, в порівнянні з 1995 р. скоротилося більш, ніж втричі. Удвічі зменшилася кількість засуджених за вчинення посадових злочинів, у 8 разів зменшилася питома вага співробітників, звільнених на першому році служби. [198]
Проте МВС України продовжує випробовувати проблеми організаційно-управлінського характеру і правового забезпечення своєї діяльності, що сприяють вчиненню співробітниками міліції службових правопорушень та дисциплінарних проступків.
Не був прийнятий новий Дисциплінарний Статут, не були внесені зміни до наказів, які регламентують дисципліну і функціональні обов'язки підрозділів ОВС. Незважаючи на свою недостатню ефективність, залишилася незмінною система заохочень і покарань в органах внутрішніх справ. Продовжує мати місце практика накладання дисциплінарного стягнення за проступок підлеглого всім керівникам, аж до начальника управління, що не тільки непомірно роздуває кількість стягнень, а й девальвує рестриктивную цінність дисциплінарного покарання.
Потребує свого вирішення проблема рівноправного представництва в міліції жіночої частини населення. У той час, як в поліцію країн Західної Європи антидискримінаційні закони відносно жінок були прийняті ще в 1970-х рр.. і жінки в поліції складають сьогодні 25-40% всього особового складу, частка жінок в ОВС України дорівнює 4,5%. У відомчих документах МВС України можуть бути присутніми вказівки та рекомендації про прийом на службу жінок з розрахунку 5-10% від усього особового складу, що йде врозріз з політикою європейської спільноти і суперечить положенням прийнятої 18 грудня 1979 Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції «Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок »і ратифікованої Україною в числі перших - 24 грудня 1980 [199]
Назрілим є питання про перегляд статусу міліції в сучасній Україні та її основні завдання. На сьогоднішній день Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю, Національною програмою боротьби з корупцією, організаційного і кадрового забезпечення службової діяльності основними завданнями органів системи МВС з питань забезпечення правопорядку є:
- Охорона конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян;
- Скорочення динаміки і структури злочинності;
- Посилення протидії організованій злочинності;
- Забезпечення захисту економічних відносин від злочинних посягань;
- Удосконалення оперативно-розшукової діяльності;
- Зміцнення кадрового потенціалу основних і допоміжних служб;
- Гарантування безпеки працівників ОВС;
- Поліпшення нормативно-правового забезпечення, розвиток відомчої науки.
У ст. 1 Закону України «Про міліцію» остання визначається як державний озброєний орган виконавчої влади, що на сьогоднішній день не цілком відповідає дійсності. [200] На думку А.Т. Комзюк, наприклад, набагато коректніше характеризувати міліцію як «професійне збройне формування виконавчої влади, що створюється для виконання завдань щодо захисту життя, здоров'я, прав і свобод кожної людини, законних інститутів держави і суспільства від протиправних посягань з можливістю застосування заходів безпосереднього примусу». [201 ] Такий підхід, дійсно, значно наблизив би суть діяльності міліції до загальноприйнятого розуміння поліції у сучасному суспільстві, де поліція бачиться не стільки карально-охоронної силою, скільки демократичним інститутом, покликаному гарантувати громадянам безпечні умови життя.
Залишаються не подоланими суттєві труднощі фінансового та матеріально-технічного забезпечення підрозділів. Забезпеченість озброєнням, боєприпасами, засобами індивідуального захисту та зв'язку, криміналістичною технікою, речовим майном до цих пір не відповідає встановленим нормам. [202] Не дивлячись на підвищення зарплати, ініційоване міністром внутрішніх справ, не вистачає бюджетних коштів на виплату в повному обсязі грошового утримання, зарплати, соціальних виплат, оплату комунальних витрат. Частково дана проблема пов'язана з виведенням міліції з підпорядкування місцевим органам управління, що не тільки позбавило її додаткових ресурсів фінансування, але й порушило взаємодія підрозділів міліції з місцевими державними органами та населенням, поставила міліцію поза демократичного контролю з боку громадськості. Тому подальший процес децентралізації міліції з одночасним створенням сильних муніципальних підрозділів залишається на порядку денному в числі найбільш актуальних.
У доповіді 2001 Комітету ООН проти тортур зазначається, що в Координаційному комітеті боротьби зі злочинністю спільно засідають представники судових органів і МВС, що суперечить принципу поділу влади і може негативно впливати на незалежність правосуддя в Україні. Були також відзначені численні вироки, побудовані лише на визнанні підсудних. Комітет висловив стурбованість тим фактом, що кількість розкритих злочинів досі є критерієм службового просування слідчих. Слідчі, таким чином, можуть вдаватися до жорстоких форм поводження з затриманими та підозрюваними для отримання від них «щирого визнання" і досягнення кращих показників розкриття злочинів. З наведеної логікою міжнародних оглядачів важко не погодитися. Тому Комітет рекомендував уряду України врегулювати суперечливі положення щодо часу, з якого затримані особи мають право на адвоката і гарантувати, що таке право може бути використано з моменту затримання. Комітет ООН також вказав на недолік відповідного навчання поліцейського персоналу щодо знання ним своїх обов'язків і прав затриманих осіб. [203]
Україна було рекомендовано також вжити необхідних заходів для встановлення абсолютно незалежного механізму оскарження дій правоохоронних органів з метою гарантії проведення негайних, незалежних і повних розслідувань за фактами заяв про катування і жорстоке поводження із затриманими та підозрюваними. У нашій країні, дійсно, відсутня достатньо ефективна система незалежних органів, здатних успішно розслідувати скарги громадян щодо випадків неправомірних дій співробітників міліції та забезпечити притягнення до відповідальності осіб, винних у таких діяннях.
Уповноважена ВР України з прав людини у своїй щорічній доповіді 2003 р. також зазначила, що проблема насильства і тортур у міліції, як і раніше залишається масштабною і актуальною. Кожен другий випадок побиття затриманих здійснюється оперуповноваженими в приміщеннях райвідділів з метою вибивання зізнання у вчиненні ще не розкритих злочинів. Найбільш поширеними видами тортур при цьому є тривале побиття, застосування протигазу чи поліетиленового пакета для удушення, електричного струму, підвішування в наручниках, приміщення в так звану «прес-камеру». [204] До 2005 р. в Європейському Суді з прав людини знаходилося близько 40 справ за фактами застосування тортур в Україну, перші з яких були розглянуті позитивно на користь потерпілих. [205]
Окреслені проблеми та їх негативні наслідки в наступних розділах є предметом нашого розгляду в якості детермінант правопорушень серед персоналу органів внутрішніх справ.

Розділ 3. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ І ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У ПІДРОЗДІЛИ ОВС

3.1 Злочини серед працівників ОВС: питання кримінально-правових та кримінологічних дефініцій

Поняття злочинів, скоєних співробітниками ОВС

Останнім часом терміни «злочини серед особового складу ОВС», «посадові злочини співробітників міліції», «злочини, скоєні за участю співробітників міліції» отримали однаково широке поширення в науковій літературі та засобах масової інформації, відомчих нормативних актах і практичної діяльності ОВС. Це, безумовно, говорить про необхідність виділення феномена протиправної поведінки працівників ОВС у відносно самостійну галузь вивчення. Дослідження українських кримінологів і вчених СНД також свідчать про необхідність окремої розробки питань попередження злочинів та інших правопорушень серед співробітників органів внутрішніх справ. Однак саме визначення такого роду злочинів у кримінології сьогодні відсутня.
Між тим виділення окремих видів злочинності за критерієм спеціального суб'єкта у кримінології є традиційним, оскільки особистість злочинця є «... основним і найбільш важливою ланкою всього механізму злочинної поведінки, тому особливості, що породжують таке поводження, повинні бути безпосереднім об'єктом попереджувального впливу». [206]
Крім того, суб'єкт окремих видів злочинів має певний соціально-правовий статус, що визначає специфічну сферу його злочинної діяльності. Саме з урахуванням цих позицій в кримінології використовуються терміни «злочинність неповнолітніх», «військова злочинність», «злочинність мігрантів», що визначають зазначені групи злочинів відповідно до властивими їх суб'єктам ознаками. Завдяки такому підходу виділення злочинності співробітників ОВС у відносно самостійну галузь кримінологічних досліджень представляється не менш логічним, оскільки дозволить об'єктивно вивчити суть проблеми, розглянути та проаналізувати специфічність даної групи злочинів, визначити основні напрямки превенції зазначеного негативного явища.
Розглядаючи співробітника ОВС у якості спеціального суб'єкта злочинів та інших правопорушень, необхідно відзначити, перш за все, цілком певний обсяг специфічних ознак, властивих тільки даної категорії осіб:
1) співробітники ОВС реалізують завдання, пов'язані з покладеним на них обов'язком по захисту прав людини, інтересів суспільства і держави;
2) вони виконують специфічні функції, пов'язані з припиненням правопорушень, затриманням причетних до цього осіб і обмеженням їх свободи;
3) кожен співробітник ОВС займає посаду в державному збройному органі виконавчої влади з відповідним обсягом владних повноважень і правом на застосування примусових заходів;
4) кожен співробітник наділений також повноваженнями, що дозволяють виконувати юридично значимі дії, обов'язкові для виконання іншими посадовими особами та громадянами;
5) посадові повноваження співробітників ОВС не обмежуються сферою одного відомства - МВС, а поширюються на діяльність інших міністерств, відомств і організацій;
6) співробітники ОВС захищені законом від втручання в їх службову діяльність і перебувають під посиленою правової та соціальним захистом з боку держави. [207]
Таким чином, для визначення співробітника ОВС як спеціального суб'єкта цілком може бути використана конструкція, запропонована В.І. Дінекой, згідно з якою співробітник ОВС може бути визначений як особа, що надійшов на добровільній основі за досягнення встановленого законом віку на службу до державного органу виконавчої влади, яка прийняла присягу, призначена у встановленому порядку на посаду з присвоєнням спеціального звання і, допущене тим самим до виконання завдань , покладених законом на органи внутрішніх справ. Даному співробітнику надаються посадові повноваження владного характеру для регулювання правовідносин у сфері правопорядку на основі здійснення юридично значущих дій, обов'язкових для громадян та інших посадових осіб. [208]
На відміну від визначення основних характеристик спеціального суб'єкта, питання про перелік злочинів, які слід розглядати в рамках досліджуваного явища видається більш проблематичним в силу суперечливості позицій різних авторів.
Так, в російських дослідженнях останнього часу відстоюється теза про те, що злочинність співробітників ОВС слід розглядати як самостійний вид злочинності, що має яскраво виражену специфіку, обумовлену особистістю злочинця, який представляє собою сукупність всіх злочинів (службових, загальнокримінальних, необережних і т.д.), скоєних співробітниками органів внутрішніх справ у державі за певний проміжок часу. [209]
Інша точка зору передбачає обмеження кола злочинів, скоєних співробітниками ОВС та міліції, застосуванням такої ознаки, як вчинення злочину з використанням службового становища, оскільки саме службове становище працівника ОВС, його повноваження у чому визначають характер скоєних ним злочинів та інших правопорушень. На думку прихильників цієї позиції, включення в досліджуваний коло явищ групи загальнокримінальних, необережних та інших злочинів, скоєних незалежно від використання службового становища, позбавляє даний вид злочинності своїх характерних особливостей, оскільки в даному випадку співробітник ОВС не виступає в ролі спеціального суб'єкта і нічим не буде відрізнятися від звичайного злочинця. [210]
На наш погляд, жодна з наведених позицій не може розглядатися в якості пріоритетної, оскільки мова йде про різні підходи до вивчення зазначеного поняття - кримінологічної та кримінально-правовому.
Перша точка зору, безумовно, має сенс, коли ми ставимо за мету вивчення в цілому феномена злочинів і правопорушень співробітників ОВС, тобто розглядаємо кримінологічне зміст явища. У цьому випадку, дійсно, аналізу має підлягати вся статистична сукупність злочинів (службових, загальнокримінальних, необережних і т.п.), об'єднана на підставі лише однієї ознаки - єдиного спеціального суб'єкта злочинів. Крім того, в полі вивчення повинна бути залучена статистика таких «фонових» явищ, як дисциплінарні проступки, адміністративні правопорушення, окремі форми делінквентної поведінки, оскільки деякі з них представляють для суспільства не меншу небезпеку, ніж вчинення окремих злочинних діянь. [211]
Акцентуючи ж увагу на злочинності співробітників ОВС як на певній сукупності протиправних діянь, яка згодом може претендувати на місце у самостійному інституті Особливої ​​частини кримінального права, ми автоматично повинні звужувати поле нашого дослідження рамками кримінально-правового підходу. У такому випадку коло злочинів, відповідно до думки другої групи авторів, логічно повинен включати лише ті злочини, які вчиняються з використанням службового становища.
Незважаючи на те, що питання протидії злочинам, вчинених з використанням службового становища, були в центрі постійної уваги юристів ще з часів СРСР, однак і сьогодні зміст поняття «використання службового положення» є предметом триваючої дискусії.
Нагадаємо, що позиція ряду вчених зводиться до вузького розуміння використання службового становища - як здійснення дій, які входять в коло службових обов'язків посадової особи та складових його компетенцію. Деякі вчені при цьому підкреслюють, що подібні дії можливі «... тільки при відповідному службовому становищі особи, під час несення служби». [212] У науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України за редакцією В.В. Сташиса і В.Я. Тація також наголошується, що «... склад службового зловживання буде відсутній, якщо посадова особа, домагаючись необхідного йому рішення, використовує для цього не своє службове становище, а особисті зв'язки, свій авторитет, загальновизнану важливість займаної нею посади, дружні або родинні відносини з іншими посадовими особами ». [213]
Прихильники іншого напрямку віддають перевагу більш широкого розуміння використання службового становища. На їхню думку, оскільки суб'єкт, займаючи відповідну посаду і виконуючи певні обов'язки в рамках своєї службової компетенції, має в силу цього певний авторитет і службові зв'язки з іншими посадовими особами, то він може чинити на них вплив, завдяки чому має низку фактичних можливостей, які виникають саме у зв'язку з його займаної посади. [214] Так, І.А. Гельфанд під використанням особою свого службового становища розумів як ті дії, які особа могла вчинити в силу виконання службових обов'язків, так і ті, які безпосередньо не пов'язані з виконанням обов'язків служби, однак визначаються можливостями, зумовленими службовим становищем. [215]
Позиція третьої групи вчених почасти подібна до наведеної точкою зору. Під використанням службового становища в даному випадку розуміються не тільки дії, безпосередньо пов'язані з виконанням обов'язків посадовою особою за місцем служби, а й дії, вчинені поза службою, якщо вони були обумовлені посадовою авторитетом чи впливом. На думку професора Л. Гаухман, використання повноважень охоплює діяльність як в рамках повноважень посадової особи, так і за її межами, однак у зв'язку з його статусом. В обох випадках це є використанням авторитету влади, яке може розширюватися в залежності від рівня службового становища на різні сфери. [216]
З урахуванням наведених положень очевидно, що вчинення співробітником ОВС суто професійного, «міліцейського» злочини можливо тільки у зв'язку з наявними у нього службовим становищем, тобто заняттям певної посади в системі органів внутрішніх справ, а також з використанням наданих співробітнику повноважень по службі, що робить можливим реалізацію злочинного посягання з причин об'єктивного і суб'єктивного характеру.
Разом з тим, матеріали вивчених кримінальних справ свідчать, що співробітники ОВС здійснюють злочини й поза сферою службової діяльності, проте з використанням посадових повноважень і інших атрибутів співробітників ОВС (форменого одягу, службового посвідчення, табельної зброї та спецзасобів). У таких випадках співробітники ОВС використовують своє службове становище в широкому сенсі, тобто використовують службовий авторитет, службові зв'язки і можливості, що випливають зі службового становища для здійснення впливу на інших осіб. Крім того, значне число співробітників ОВС як при здійсненні злочину, так і в процесі приховування слідів злочину активно використовують професійні навички, знання оперативно-розшукової діяльності, кримінального та кримінально-процесуального законодавства, криміналістики.
Тому в даному дослідженні з метою більш широкого, кримінологічного вивчення феномену злочинності під використанням співробітником ОВС свого службового становища при вчиненні ним злочинів як у сфері службової діяльності, так і за її межами пропонується розуміти:
- Використання співробітником ОВС будь-яких фактичних можливостей, що випливають з повноважень, властивих співробітникові у зв'язку з займаною посадою;
- Використання атрибутів співробітника ОВС - форменого одягу, службового посвідчення, елементів екіпіровки тощо;
- Використання спеціальних засобів та / або табельної зброї;
- Використання професійних знань і навичок, якими працівник володіє в силу виконання ним правоохоронних функцій.
Дане визначення, на думку автора, дозволить найбільш повно охарактеризувати аналізовану групу злочинів і більш точно визначити коло посягань, що відносяться до категорії злочинів співробітників ОВС, що в свою чергу, дозволить розробити набір найбільш ефективних заходів попередження злочинів та інших правопорушень, скоєних співробітниками ОВС.
Характеризуючи даний вид злочинів, не можна обійти увагою і питання його суб'єктивної сторони, пов'язані з формою провини, оскільки російські дослідники схильні відносити до категорії злочинів, скоєних співробітниками ОВС, тільки умисні злочини, вчинені до того ж шляхом активних дій. Аргументуючи таку позицію, С.А. Алтухов, наприклад, вказує, що оскільки факти вчинення співробітниками міліції злочинів з необережності хоча і є кримінально-карними і суспільно-небезпечними, проте не можуть відноситися до категорії «міліцейських» злочинів «... з-за відсутності умислу на заподіяння шкоди діяльності державного управління» . [217]
З точки зору кримінологічного вивчення феномена протиправної поведінки співробітників правоохоронних органів краще, на наш погляд, буде розгляд, поряд з навмисними злочинами, і злочинів, скоєних з необережності, якщо професійна приналежність суб'єкта виступає в якості умови вчинення злочинів. До останніх можуть бути віднесені дорожньо-транспортні пригоди, недбале поводження з табельною зброєю, недбалість під час чергування, тобто ситуації, коли вчинення правопорушення досить часто обумовлюється суб'єктивним відчуттям безкарності співробітника в силу його приналежності до правоохоронних органів (наприклад, уявне відчуття службового «імунітету» від співробітників ДАІ). До того ж додаткова суспільна небезпека необережних злочинів, скоєних співробітниками ОВС, полягає не лише в порушенні суспільних відносин, а й у формуванні нових негативних антигромадських відносин і зв'язків. [218]
Узагальнюючи вищевикладене, в даному дослідженні пропонується під злочинами співробітників ОВС розуміти передбачені Кримінальним кодексом суспільно-небезпечні винні діяння, вчинені співробітниками органів внутрішніх справ з використанням службового становища і мають ряд специфічних ознак [219]:
1. Вчинення злочину спеціальним суб'єктом - співробітником ОВС, який є представником державного органу виконавчої влади, які займають відповідну посаду, виконує специфічні завдання і функції, наділеним владними повноваженнями і має право на застосування різних форм примусу в рамках чинного законодавства.
2. Термін «використання службового положення» передбачає використання співробітником ОВС будь-яких фактичних можливостей, що випливають з повноважень, властивих співробітникові у зв'язку з займаною посадою; використання атрибутів співробітника ОВС - форменого одягу, службового посвідчення, елементів екіпіровки тощо; використання спеціальних засобів та / або табельної зброї; використання професійних знань і навичок, якими працівник володіє в силу виконання ним правоохоронних функцій; наявність безпосереднього зв'язку між суспільно-небезпечним діянням і фактом використання службового становища.
3. Характер зазначених злочинів має підвищений рівень суспільної небезпеки, оскільки вони перешкоджають нормальному функціонуванню органів влади і управління, порушують реалізацію принципу рівності всіх громадян перед законом, завдають істотної шкоди авторитету державної влади і іміджу ОВС, підривають зацікавленість громадян у підтримці правопорядку, сприяють формуванню моральних деформацій у суспільстві.

Корупція

Стосовно до розглянутого виду злочинності вимагає свого уточнення і використання терміну «корупція», оскільки універсального розуміння обсягу корупційних дій, скоєних співробітниками ОВС в європейській кримінології ще не вироблено. [220]
Одне з перших визначень терміну «поліцейська корупція» належить МакМалену, який на початку 1960-х рр.. вважав, що офіційна особа є корумпованим, якщо отримує грошову винагороду або матеріальні цінності за навмисне невиконання своїх службових обов'язків, а також надає необгрунтоване (несправедливе) перевагу одній зі сторін. [221] На той момент це була досить вдала формулювання, практично повністю відповідає потребам державної превентивної політики. Єдиним дискусійним моментом при цьому залишався спосіб, яким поліцейський міг незаконно отримувати матеріальні цінності. З точки зору одних вчених, якщо хабарництво цілком можна було розглядати як прототип корумпованої поведінки, то крадіжку, вчинену під час несення служби (наприклад, з місця скоєння злочину), необхідно кваліфікувати лише як протиправну, але аж ніяк не корумпована поведінка. [222] Інші вчені пропонували розглядати дану проблему дещо інакше - якщо поліцейський вчиняє крадіжку з місця скоєння злочину, його слід вважати корумпованим. Однак, якщо він краде що-небудь у своїх родичів, друзів та інших громадян, не прикриваючись при цьому статусом поліцейських, то його слід вважати звичайним загальнокримінальних злочинцем, оскільки корупція завжди припускає факт зловживання службовими повноваженнями. [223]
Незважаючи на зазначені дискусії, визначення МакМалена використовувалося кримінологами майже 25 років, поки в 1985 р. Панч не зробив розширення обсягу терміна «корупція». У першу чергу, це було продиктовано появою більш складних і завуальованих форм корупції, потребують відповідного удосконалення нормативно-правової бази. Згідно з визначенням Панча, можна говорити про наявність факту корупції в разі, коли офіційна особа отримує або їй обіцяють певні переваги або винагороду (для нього особисто, для групи або організації) взамін на невиконання ним своїх службових обов'язків, за надання необгрунтованої переваги однієї із сторін, а також за використання незаконних засобів при досягненні законної мети. [224] Дана редакція, безсумнівно, може вважатися найбільш вдалою з точки зору практичного її використання.
Паралельно з конретізаціей і деталізацією поняття «корупція» у кримінологічній літературі здійснювалися спроби створення універсального варіанту даного терміну. Одна з перших таких спроб була зроблена Рубаков і Беркером в 1974 р., які розглядали корупцію як проблему, перш за все, етичного плану, яка лише згодом досягає рівня правової та адміністративної проблеми. У рамках даного етичного контексту корупція визначалася як «... девіантна, безчесна, неналежне, неетичну або кримінальна поведінка з боку поліцейського». [225] Однак подібне визначення не давало можливості відокремити безпосередньо корумповану поведінку від інших видів службових правопорушень. Цілком очевидно, що сон на робочому місці, сіммуляція хвороби, вживання алкоголю (наркотиків), водіння автомобіля з порушенням встановлених правил і ряд інших незначних порушень дисципліни не можуть підпадати під перелік корупційних дій, оскільки в них відсутній мотив отримання матеріальних винагород та вигод.
Можливо, більш вдалою була спроба Клейнінга, які зробили акцент на мотивацію, яка, на його думку, є ключем до розуміння феномену корупції: «Поліцейські офіцери діють корумповано, якщо при виконанні (або при навмисному невиконанні) своїх службових обов'язків вони діють в першу чергу з наміром отримати у подальшому особисту вигоду або вигоду для свого підрозділу ». [226]
У силу того, що наведені визначення терміну «поліцейська корупція» охоплюють досить широке коло діянь - хабарництво, брутальність та насильство, підтасовка та знищення речових доказів, расизм і фаворитизм - у західних кримінологічних школах існує певне розмаїття класифікації корупційних дій. Однак кращою класифікацією, за визнанням більшості кримінологів, є ієрархічна типологія корупційних дій, розроблена тими ж Руваком і Беркером і включає 9 наступних типів (табл. 11).
Таблиця 11
Типи поліцейської корупції
Тип корупції
Зміст
1
Корупція службових
повноважень
Офіцер поліції отримує матеріальні цінності та переваги (безкоштовні частування, різні види послуг), не порушуючи при цьому вимоги закону
2
Прийом подачок
Прийняття товарів, сервісу або грошей від приватних осіб або компаній за створення сприятливих умов для їх бізнесу
3
Ситуаційні крадіжки
Крадіжка речей у заарештованих, жертв ДТП, а також загиблих громадян
4
Хабарництво
Прийняття хабара за невиконання службових обов'язків (відмова в реєстрації заяви потерпілого, неповна реєстрація зниклого майна і т.п.)
5
Протегування незаконної діяльності
Прикриття та протегування осіб, без яких той чи інший вид нелегального бізнесу не може функціонувати стабільно (захист повій, охорона наркопритонів та порноіндустрії)
6
«Рішення питань»
Припинення кримінальної справи, припинення кримінально-процесуальних дій, анулювання штрафних квитанцій
7
Безпосередня кримінальна активність
Вчинення злочинів проти особи або власності з корисливих мотивів
8
Система внутрішнього хабарництва
Купівля-продаж службових привілеїв (відпустку в літній час, зручний графік роботи, просування по службі, позачергове отримання звання)
9
Підтасовка
Фальсифікація і підтасовування доказів, підкидання речових доказів під час обшуку [227]
Кожен з наведених типів пропонується, у свою чергу, оцінювати по п'яти кваліфікаційними ознаками: зміст дій і роль виконавців; перелік порушуваних норм; груповий характер вчинення; ступінь організованості скоєних правопорушень; реакція керівництва.
Практичне розгляд конкретних дій поліцейських виявило існування значної «сірої зони», тобто переліку ситуацій, в яких вчинки поліцейських не можуть бути оцінені однозначно за шкалою "корупція - правопослушное поведінку». Переважна більшість ситуацій пов'язані з прийомом таких знаків уваги, як чашка кави або гамбургер; різдвяні подарунки, подарунки за виняткове виконання службових обов'язків; подарунки від посадової особи, яка поліцейський охороняє як охоронець. Керівники більшості поліцейських агентств завжди займали досить жорстку і безкомпромісну позицію щодо подібних ситуацій. Вільсон, один з найвідоміших реформаторів поліції США, був категорично проти навіть безкоштовної чашки кави, яка зазвичай пропонується торговцями патрульним офіцерам. Комісар поліції Нью-Йорка П. Мерфі, не менш рішучий реформатор, заявляв, що «... самими чистими грошима для поліцейського може бути тільки його зарплата». [228] Одне з найбільш останніх рішень щодо оцінки поведінки поліцейських належить британському кримінологи Д. Клейнігу , який вказав на суттєву різницю між хабаром і «знаками подяки» - хабар завжди має конкретний розмір, прямо пропорційний розміру очікуваної послуги з боку поліцейського, в той час як «подяку» носить символічний характер. [229] Однак остаточне рішення - чи вважати прийняття « знаків подяки »ознакою корупції - залишається питанням відкритим і вкрай дискусійним в законодавчій і правозастосовчій практиці Європи і США.
Україна, посідаючи одне з лідируючих місць за рівнем корумпованості, гостро потребує створення ефективних організаційних та правових механізмів протидії корупції, особливо з урахуванням складнощів переходу нашого суспільства до ринкових відносин. Ведучими криміналістами Україна при цьому ясно розуміється неможливість боротьби з корупцією лише правовими заходами. Тому першорядне значення відводиться ними злагодженому функціонуванню правового, фінансово-економічного та організаційно-управлінського механізмів. [230] При цьому окрему увагу, безсумнівно, слід приділити і законодавчій базі, яка регулює протидію корупції. За оцінкою А.Г. Кальмана, антикорупційна нормативно-правова база нараховує сьогодні близько ста нормативних актів, проте ефективність юридичної відповідальності за правопорушення корупційного характеру залишається недостатньою. Однією з пріоритетних завдань правової науки, у зв'язку з цим, є спеціальна систематизація всіх існуючих антикорупційних нормативних актів, їх узгодження і внесення необхідних коректувань. [231]
У вітчизняній науковій літературі існують два підходи при визначенні корупції. Перший - розглядає корупцію як соціальне явище і відносить до розряду корупційних всі правопорушення, вчинені посадовими особами з корисливою метою, склади яких містяться в кримінальному, адміністративному, трудовому та цивільному законодавстві. У рамках даного підходу Є.В. Невмержицький, наприклад, визначає зміст корупції як систему «... негативних поглядів, переконань, установок і діянь окремих громадян, посадових осіб інститутів влади, державних та недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих корисливих, групових чи корпоративних інтересів шляхом підкупу , хабарництва, зловживання владою, надання пільг та переваг всупереч суспільним інтересам ». [232]
Другий підхід розглядає корупційні правопорушення у більш вузькому розумінні, - як діяльність конкретних фізичних осіб, яка має певні правові наслідки. Закон України «Про боротьбу з корупцією» у зв'язку з цим визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг (ст.1). [233 ] Корупційними діяннями при цьому, згідно зі ст. 1 цього закону, вважаються:
- Незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням даних функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі - одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної вартості;
- Отримання згаданим особою кредитів або позик, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
До іншим правопорушенням, пов'язаним з корупцією, законодавець відносить такі, як: порушення спеціальних обмежень, спрямованих на попередження корупції і встановлених для державних службовців та осіб, прирівняних до них; порушення вимог фінансового контролю; неприйняття керівниками заходів по боротьбі з корупцією серед підлеглих; невиконання особами, на яких покладено обов'язки по боротьбі з корупцією, цих обов'язків (ст.ст. 5-11). [234]
Враховуючи, що в цьому дослідженні феномен корупції вивчається лише в частині, безпосередньо визначальною наявність правопорушень даного виду серед загальної маси злочинів співробітників ОВС, другий підхід є кращим. Пропоноване в його рамках поняття корупції дає нам можливість визначити правові та організаційні основи виявлення та попередження корупції серед особового складу ОВС, а також нейтралізації її наслідків з залученням усіх суб'єктів загальносоціальної та спеціально-кримінологічної профілактики.
Викладене кримінально-правове розуміння розглянутих видів злочинів дозволяє, таким чином, перейти безпосередньо до кримінологічної характеристиці всієї сукупності злочинів та інших правопорушень, скоєних співробітниками органів внутрішніх справ України.

3.2 Кількісно-якісні показники злочинів та інших правопорушень в підрозділах ОВС Україна

Вивчення злочинності співробітників ОВС як негативного соціального явища вимагає, насамперед, аналізу її зовнішніх ознак, що виражаються поруч кількісно-якісних показників і складають так звану кримінологічну характеристику злочинності. У кримінології щодо компонентів кримінологічної характеристики існують різні точки зору, проте всі вони оперують такими традиційними показниками, як рівень злочинності, коефіцієнти злочинності, структура і динаміка злочинності, географія різних видів злочинності. Як додаткові якісні показники вивчаються також «ціна» і «латентність» злочинних проявів.
Проте всі підходи можна розділити на дві групи в залежності від наявності і місця в кримінологічній характеристиці соціально-демографічних та психологічних даних про особу злочинця. Представники першої групи не схильні розглядати характеристики особистості злочинця як самостійний показник, обмежуючись їх вивченням у контексті структури злочинності того чи іншого виду. [235] Друга група вчених серед кількісно-якісних показників злочинності окреме місце відводить розгляду особливостей особистості правопорушника, що є істотним моментом. На думку І.М. Даньшина, злочин як різновид людської діяльності не можна вивчати у відриві від суб'єкта даної діяльності і, якщо ми маємо намір глибоко пізнати злочинність, то нам потрібно вивчати не тільки злочинний акт та його наслідки, але і самого виконавця - особистість злочинця. [236]
Віддаючи перевагу даній точці зору, характеристика злочинів та інших правопорушень, скоєних співробітниками ОВС, буде дана не тільки з урахуванням традиційних показників, але і з окремим розглядом особистості правопорушників, що дозволить більш повно розкрити особливості даного явища.
Емпіричною основою викладаються далі результатів є дані статистичної звітності МВС України за 1992-2003 рр.., Матеріали більш 1120 службових перевірок за фактами порушень дисципліни і законності за період з 2000 по 2003 рр.., Що містяться в 124 томах архівних документів ДВБ ГУБОЗ МВС України за 2000 -2003 рр., а також матеріали вивчення вироків, винесених судами щодо 582 колишніх працівників ОВС протягом 1995-2003 рр.. Репрезентативність отриманих даних відповідає необхідним вимогам, що пред'являються до вибірковим дослідженням подібного роду (помилка вибірки становить 3,8% з довірчим інтервалом 95%).
Відзначимо також, що точність представлених нижче діаграм, таблиць і графіків відображає стан відомчої та державної статистики обліку злочинів, що мають ряд очевидних недоліків. До таких відноситься, насамперед, відсутність системи єдиних показників, у силу чого в статистиці МВС України далеко не завжди відбивається загальна кількість злочинів, скоєних співробітниками, відсутня криминологически значима інформація щодо місця, часу, груповому характері вчинення злочину, стану алкогольного сп'яніння в правопорушників. До цього слід додати закритість відомчих даних щодо загальної чисельності атестованого складу ОВС. Остання обставина робить вкрай скрутним об'єктивний розрахунок як коефіцієнтів злочинності, так і аналізу стану справ в окремих регіонах, підрозділах і службах ОВС України. Саме з названих причин ряд наведених нижче показників злочинності вимірювався нами не в кількості зареєстрованих злочинів, а за кількістю засуджених за їх вчинення осіб. Ряд показників був отриманий за допомогою прикладних методів математичної статистики. Наприклад, питома вага злочинів, з розрахунку на 1 тис. співробітників був обчислений за допомогою математичної пропорції за наявними статистичними даними, які не мають режиму секретності.
Звертаючись до предмета нашого дослідження відзначимо, що хоча злочини, що вчиняються працівниками ОВС України, становлять незначну питому вагу в загальній масі злочинності, проте динаміка зміни їх кількісних показників має характер системного взаємозв'язку частини і цілого. Коефіцієнт кореляції Пірсона (r), розрахований для даних показників, становить 0,865, що відповідає наявності залежності в 99 випадках з 100. Порівняльний аналіз динаміки злочинності в ОВС та в Україну за період з 1992 р. графічно представлений на рис. 9.
\ S
Рис. 9. Порівняльна динаміка рівня злочинності в Україні та окремо в ОВС
Всього в період з 1992 р. по 2004 р. в Україні було порушено більше 6300 кримінальних справ за фактами неправомірних дій співробітників ОВС, за результатами розслідування яких судами були винесені обвинувальні вироки щодо 3690 осіб. До інших видів відповідальності за вчинення правопорушень некримінальних характеру в цей же період було залучено 23940 співробітників різних служб та підрозділів ОВС.
З позицій сьогоднішнього дня можна констатувати, що в 1995-1997 рр.. органи внутрішніх справ України пережили справжній кримінальний бум серед особового складу, причини і наслідки якої ми ще повинні осмислити. Рівень злочинності серед працівників ОВС в 1995 р. досяг максимальної позначки - кримінальні справи були порушені проти 1114 чол., До кримінальної відповідальності було притягнуто 550 чол. У результаті 33 випадків неправомірного застосування зброї з боку співробітників ОВС загинуло 5 громадян, ще 12 чол. були поранені. Численними були факти перевищення посадових повноважень, хабарництва, більшу частину в структурі злочинності серед особового складу становили злочину загальнокримінальної характеру. Приріст злочинів спостерігався в основному за рахунок правопорушень, скоєних співробітниками АР Крим, Донецької, Дніпропетровської, Миколаївської областей.
Процес реформування ОВС приніс свої позитивні результати у вигляді істотного (майже в 5 разів) зниження загальної кількості злочинів, скоєних співробітниками і, в першу чергу, числа загальнокримінальних злочинів (рис. 10). При цьому загальний рівень злочинів серед співробітників ОВС протягом усього досліджуваного періоду з 1992 по 2005 рр.. залишався відносно низьким і склав 11 злочинів на 10 тис. чол. в порівнянні з аналогічним показником в цілому по Україні - 103,8 злочини на 10 тис. чол.
\ S
Рис.10. Динаміка числа службових та загальнокримінальних злочинів в ОВС
Одночасно спостерігається зниження кількості кримінальних справ, порушених за фактами протиправної поведінки працівників ОВС України. Якщо в тому ж 1995 р. було порушено 970 кримінальних справ відносно 1113 чол., То до 2002 р. таких справ у провадженні перебувало вже 528.
Більш наочно динаміка зниження загального рівня злочинності простежується при аналізі кількості кримінальних справ, порушених відносно співробітників різних служб та підрозділів ОВС. Так, можна помітити, що рішучими заходами у 1997 р. МВС України вдалося добитися першого значного зниження кількості правопорушень практично у всіх найбільш «криміногенних» службах ОВС, хоча результати мали короткочасний характер, що стало причиною чергового сплеску злочинності серед співробітників. Однак після реалізації більш масштабних і довгострокових планів реформування з 1999 р. спостерігається постійне зниження злочинів, скоєних співробітниками основних служб (рис. 11).
\ S
Рис. 11. Кількість порушених кримінальних справ відносно співробітників різних служб ОВС Україна
Наведені показники були б неповними, якщо не розглядати так звані «фонові» явища злочинності, якими в кримінології прийнято позначати окремі форми делінквентної поведінки, найбільш тісно пов'язані зі злочинами і відбиваються у відомчій статистиці у вигляді сукупності адміністративних правопорушень та дисциплінарних проступків, під умовним позначенням « порушення законності ». Відповідно до встановленого порядку, до останніх належать винні протиправні діяння, вчинені атестованими посадовими особами ОВС у зв'язку з виконанням або використанням ними своїх повноважень, які призвели чи створили реальну можливість до заподіяння шкоди суб'єктам суспільних відносин, або до скоєння злочину. Відомчий класифікатор, який використовується у практиці ОВС, сьогодні включає 36 видів порушень законності. [237]
Дослідження, проведене авторським колективом НУВС у 1997 р. виявило не тільки існування широкого пласту «фонових» явищ і порушень дисципліни, але й дозволило виділити служби, в яких дані негативні явища зустрічаються найбільш часто (табл. 12). [238]
Таблиця 12
Ступінь поширеності видів порушень у службах ОВС

Вид порушення
Частота, з якою цей вид порушень зустрічається
в службі
1.
Недбале ставлення до служби
ППС (31,0%), дільничні (24,8%), ДАІ (21,7%)
2.
Невиконання наказів керівництва
ППС (19,3%), дільничні (17,2%)
3.
Ухилення від виконання прямих службових обов'язків
дільничні (29,9%), карний розшук (29,9%), ПКС (23,16%)
4.
Ухилення від допомоги громадянам
ППС (20,6%), дільничні (18,7%)
5.
Вживання спиртного в робочий час
дільничні (24,5%), ПКС (21,04%)
6.
Прихована підприємницька діяльність
УДСБЕЗ (30,8%), ДАІ, служба охорони (17,6%)
7.
Алкоголізм, наркоманія
кримінальний розшук (18,9%), дільничні (18,1%)
8.
Конфлікти в колективі, аморальну поведінку в побуті і на службі
кримінальний розшук (22,4%), ППС (19,3%)
9.
Хабарництво, корупція, здирництво
ДАІ (43,35%), УДСБЕЗ (41,11%), ППС (25,8%)
10.
Корисливі зв'язку з тіньовою економікою
УДСБЕЗ (37,2%),
ДАІ (19,8%),
кримінальний розшук (16,2%)
11.
Невиправдане насильство, порушення прав громадян
ППС (38,7%), карний розшук (34,8%), ДАІ (20,1%)
12.
Позаслужбові зв'язки з криміналітетом
УДСБЕЗ (32,3%), карний розшук (23,9%)
Станом на 2005 р. найбільшу питому вагу (81,3%) в структурі правопорушень, скоєних у 1992-2005 рр.., Займають порушення законності, пов'язані з незаконною відмовою в порушенні кримінальної справи, спробами приховування злочинів від обліку, порушенням термінів проведення слідства , фальсифікацією матеріалів слідства і спотворенням статистики про результати боротьби зі злочинністю.
Друге місце за поширеністю (12,7%) займають факти незаконного затримання, арешту і проведення обшуку, порушень термінів перебування під вартою, незаконного притягнення громадян до адміністративної та кримінальної відповідальності. Далі йде група корупційних діянь і недозволених зв'язків із затриманими (3,9%), а також порушення законності, пов'язані з фактами незаконного застосування спецзасобів, незаконних дій у відношенні затриманих і незаконних методів проведення слідства (2,1% випадків). У середньому питома вага злочинів, скоєних співробітниками за вказаний період, становив 15,4% від загальної маси порушень законності, тобто кількість порушень законності в 6,5 разів перевищувала кількість злочинів.
Паралельний розгляд динаміки кримінальних і некримінальних правопорушень серед працівників ОВС дозволяє констатувати, що значне зниження в останні роки рівня злочинів не повинно бути приводом для заспокоєння керівництва МВС України і аргументом на користь необов'язковості глибокого кримінологічного вивчення феномена злочинної поведінки співробітників правоохоронних органів. Дані свідчать, що, незважаючи на всі вжиті реформи та інновації останнього десятиліття, рівень осіб, притягнутих до відповідальності за порушення законності, змінюється не настільки істотно (рис. 12).
\ S
Рис. 12. Абсолютні показники кількості працівників ОВС України, притягнутих до відповідальності за порушення законності
Більш того, показники 2004 р., що перевищують показники 1995-1997 рр.., В рівній мірі можуть бути оцінені і як результат принципової позиції керівництва МВС щодо нетерпимості правопорушень серед особового складу, і як свідчення існування значного прошарку штучної латентної злочинності, коли дії співробітників що містять склад злочину, кваліфікуються як адміністративні та дисциплінарні делікти.
Розгляд окремо статистики дисциплінарних стягнень показує, що за різні провини в 2003 р., наприклад, було покарано 48524 чол. або 29,1% всіх атестованих працівників ОВС, тобто практично кожен третій. Причинами покарань в 67,7% випадків були недоліки у службовій діяльності та безконтрольність за діями підлеглих (58,7% і 9% відповідно). 9,8% дисциплінарних стягнень припадає на випадки пияцтва співробітників, їх негідної поведінки у побуті, невиходу на роботу без поважних причин, втрати службового посвідчення та скоєння ДТП. 22,5% дисциплінарних проступків кваліфіковані в зведених статистичних таблицях ДРП МВС України як «інші порушення» (рис. 13).
\ S
Рис. 13. Співвідношення числа накладених в 2003 р. дисциплінарних стягнень за різні види порушень дисципліни
Показники 2004 р., хоча і фіксують зниження загального числа покараних в дисциплінарному порядку приблизно на 3 тис. чол. (45796 чол., Тобто 27,9% всіх атестованих працівників), однак зазначені пропорції скоєних дисциплінарних проступків залишаються колишніми.
Таким чином, при загальному зменшенні кількісних показників злочинів, скоєних співробітниками ОВС, динаміка порушень законності та дисциплінарних проступків такої тенденції не має. Це означає, що інтенсивність дії «фонових» явищ злочинності не знижується і при незначному зниженні контролю може призвести до чергового сплеску злочинів серед особового складу. Одночасно подібна тенденція може служити непрямим свідченням наявний процес приховування керівництвом підрозділів злочинів співробітників шляхом кваліфікації їхніх дій в якості порушень дисципліни і законності, що також є несприятливим криміногенним фактором.
До сказаного слід додати, що в якісному відношенні злочинність співробітників ОВС зазнає змін у бік ускладнення засобів вчинення незаконних дій, появи нових форм кримінальної активності. Так, після 1998 р. стають відомі факти прийняття співробітниками міліції під нелегальну охорону окремих торгових точок, організацій, приватних підприємств. Така форма охорони, названа на кримінальному сленгу «дахом», швидко набула широкого поширення і сьогодні передбачає захист приватних осіб не тільки від кримінальних елементів, але і від офіційних перевірок по лінії податкової, санітарної та протипожежної служб. У практиці службових перевірок неодноразово зустрічалися факти супроводу співробітниками міліції таких контрабандних вантажів, як металопрокат, кольорові метали, сільськогосподарська продукція, пально-мастильні матеріали. [239]
Більш кримінальна форма «охорони» приватних підприємств пов'язана з вимаганням, наданням тиску і, по суті справи, є насильницьким нав'язуванням посадовою особою ОВС своїх посередницьких "послуг" для прикриття нелегальної діяльності того чи іншого підприємця. Дана форма злочинів має надзвичайно високу латентність чинності обопільної зацікавленості сторін і відомі труднощі при доведенні провини.
У 2001 р., наприклад, водії приватних автобусів Луганської області звернулися до УВБ зі скаргою на підполковника міліції П., начальника відділення ДАІ, який вимагав виплати 40 грн. на місяць з кожного водія за «роботу на його території». Після відмови з їхнього боку, за свідченнями водіїв, почав знімати за незначні порушення номери з транспортних засобів без складання протоколу, при цьому суму штрафу в кожному випадку встановлював довільно на власний розсуд. Даний співробітник був звільнений з ОВС за негативними підставах, проте порушену кримінальну справу незабаром була закрита за недоведеністю. [240]
При схожих обставинах, в тому ж році, було порушено кримінальну справу стосовно полковника міліції Ш., співробітника ГУБОЗ МВС України. За заявою генерального директора одного з комерційних підприємств, за організацію т.зв. «Даху» він був змушений зареєструвати як засновника підприємства дружину вказаного співробітника, а також періодично виплачувати останньому суми загальної складністю в 16 тис. доларів. Зазначений співробітник, крім того, за рахунок комерційного підприємства провів ремонт свого будинку і 2 дач, безкоштовно користувався послугами автозаправки. Однак кримінальну справу було припинено через відсутність складу злочину. [241]
До середини 2002 р. придбала загрозливий характер тенденція до поширення частоти випадків зради інтересів служби, про що не раз керівництво МВС України інформувало особовий склад. Ряд співробітників вступали в змову зі злочинцями, надавали їм інформацію про проведення оперативно-розшукових заходів, отримували хабарі за непритягнення громадян до кримінальної та адміністративної відповідальності. [242] У м. Києві, наприклад, у 2003 р. було звільнено троє співробітників УБОЗ за регулярну передачу з корисливих спонукань матеріалів оперативних розробок з організованим злочинним групам самим представникам криміналітету. [243] Дещо раніше у Львівській області мав місце випадок, коли лейтенант міліції Б. добровільно надав своєму знайомому, члену злочинного угрупування, службову форму та посвідчення для «залагоджування» справи щодо вкраденого останнім автомобіля. [244]
Розглядаючи поліцію, як специфічну адміністративну діяльність, яка виявляється в повелеваніях і примусі, і бажаючи не стільки визначити поняття поліції, скільки обмежити обсяг поліцейської влади, юридичні школи континентальної Європи у XVIII ст. прийшли до важливого висновку. Поліція, за їх загальну думку, була покликана служити не цілі добробуту держави в цілому, а тільки цілі охорони. Іншими словами, мета поліції полягала в охороні порядку і в усуненні небезпек, а не в турботі про добробут громадян, що повинно було бути предметом діяльності інших державних служб.
Не менш важливим було прийняття тези про те, що поняття «поліція» і «примус» в юридичному аспекті не співпадають, а тільки перетинаються, оскільки поліцейська діяльність не завжди пов'язана із застосуванням примусу (попередження публіки про загрозливу небезпеку, поліцейські заходи нагляду, розслідування злочинів ). В якості вихідного було прийнято наступне співвідношення понять поліції та примусу: поліція має право застосовувати примус (природно, у вигляді допущених законом примусових засобів) тільки в тих випадках, коли вона без цього не в змозі виконати свої завдання.
Закріплення наведених положень у правових школах Європи було завершено до кінця XVIII ст. в порядку звичайного неписаного права (Франція, Пруссія), або звичайного права (Саксонія та ін.) Головне історичне значення цього процесу полягала не тільки в тому, як визначалися поняття та коло дій поліції, але і в тому, що вперше в законодавчому порядку обмежувалася поліція і поліцейська влада. За визнанням самих юристів «... найсильніша, найнебезпечніша для свободи окремих осіб сторона державної влади була цим в принципі перетворена з беззаконної в закономірну діяльність, і таким чином, всередині поліцейської держави частково здійснилося правова держава». [4]
Сьогодні термін «policing» пропонується до розуміння не як суто поліцейська активність, але як форма соціального контролю, специфічна державна діяльність з підтримки громадського порядку. І якщо європейська спільнота все ще схильне фетишизувати роль поліції, вбачаючи в ній невід'ємну частину суспільного порядку, «... тонку блакитну лінію, що захищає мир від хаосу» [5], то таке розуміння поліції - скоріше справа стереотипів суспільної свідомості, ніж результат раціонального пізнання.
Вивчення держав різних формацій показує, що поліція як спеціалізований орган присутня далеко не в кожній державі і природно, далеко не завжди в тому вигляді, в якому її звикли бачити європейці. Доісторичні суспільства обходилися взагалі без формалізованих форм соціального контролю та охорони порядку. Антропологічне дослідження 51 доіндустріального суспільства, проведене в середині XX ст., Крім інших феноменів виявило наявність поліції як спеціалізованого озброєного загону для підтримки правопорядку лише у 20 з цих товариств. [6] Це лише підтверджує тезу про те, що якщо поліція існує не в кожному суспільстві, то функція держави щодо охорони правопорядку («policing») є універсальною категорією.
У ході тривалої історичної трансформації поліція європейського континенту до середини ХХ ст. була сформована як державне агентство, чиї представники в уніформі патрулювали громадські місця, наділені при цьому широкими повноваженнями щодо контролю над злочинністю, підтриманням громадського порядку та надання допомоги населенню. Друга частина поліції, не одягнена в уніформу, виконувала функції розслідування кримінальних злочинів та адміністративного керівництва службовою діяльністю. При цьому поліція була спеціальним органом, який має прерогативу на законне застосування сили з метою забезпечення громадської безпеки та правопорядку.
Відправною точкою для нового перегляду ролі поліції у суспільстві з'явилися глобальні процеси 60-х років минулого століття: випадки корупції та зловживань владою серед поліцейських чинів; хвиля звинувачень проти поліції за фактами расизму та дискримінації; почастішали випадки масових заворушень і мілітаризація поліцейської тактики; зростання злочинності і невіра суспільства в можливості поліції; зменшення громадської підзвітності і самоізоляція поліції від суспільства. Усвідомлення європейською спільнотою того факту, що «закон в дії» може сильно відрізнятися від «закону в книгах», вперше поставило діяльність правоохоронних органів в коло безпосередньо кримінологічних проблем.
У кримінології 60-ті роки ХХ ст. ознаменувалися розвитком позитивістського напрямку й особливо - «теорії стигми», яка проклала дорогу новим радикальним і критичним напрямкам у кримінології. [7]
Відправною точкою нових підходів стало розгляд проблем, структури і функціонування системи кримінальної юстиції, так само як і вивчення індивідів, помічених клеймом злочинців. У рамках даного підходу поведінку і діяльність співробітників кримінальної юстиції вперше стали розглядатися не як автоматичний професійну відповідь на патологічні девіації, а як процес взаємодії з правопорушниками, що носить явно індивідуальну і політичне забарвлення. Новий напрямок визначило також проведення численних досліджень про вплив організаційних і культурологічних детермінант на формування тих стереотипів поліцейської поведінки, які згодом призводять до вчинення ними правопорушень. [8]
Саме з цього моменту діяльність поліції стала однією з тем кримінологічних досліджень, основні напрями котрих можна розділити на наступні:
- Сутність системи соціального управління і місце поліції в ній;
- Осмислення феномена дискреції, тобто ситуацій, коли поліцейський діє на власний розсуд на підставі особистого професійного досвіду. Це означає, перш за все, що закон не переноситься автоматично в поліцейську практику, а залежить від особистості того, хто застосовує цей закон на практиці;
- Вивчення того, які зразки беруться поліцейськими в якості стандарту в ситуації, коли поліція діє на свій розсуд і які соціальні наслідки таких дій поліції;
- Розробка ефективного контролю за процесом прийняття поліцією рішень.
Систематичне вивчення діяльності поліції почалося практично одночасно в США і Великобританії. У США основною темою прикладних досліджень стали проблеми дотримання прав людини, що пов'язано, перш за все, із внутрішньою політичною ситуацією. Американське суспільство прийшло до усвідомлення та визнання того, що поліція на практиці відступає від положень закону, результатом чого найчастіше є порушення прав людини і випадки дискримінації. Законодавці, політики та юристи вбачали вихід із становища, що склалося в розробці більш детальних і жорстких розпоряджень, що регламентують діяльність поліції (у відповідності з основними положеннями Верховного Суду США 1966 р., відомими як кодекс MIRANDA).
Фахівці в галузі кримінального права та кримінології зосередили свої зусилля на аналізі причин поліцейських правопорушень, пропонуючи більш конкретні рекомендації для усунення наявних недоліків. [9] Соціологи одночасно вивчали такі аспекти, як взаємозв'язок процесу скоєння правопорушень та роль поліції в суспільстві, її організація, структура, культура і особистість поліцейського. [10]
Кульмінацією цього раннього періоду досліджень проблем поліції в США можна вважати широкомасштабне дослідження А. Рейса і Д. Блека, проведене за завданням президентської комісії 1967 р. по питань правоохоронної діяльності, викликане хвилею масових міських заворушень. [11]
Президентська комісія чинності помітних політичних змін в США в кінці 60-х рр.. XX ст. стала відігравати одну з провідних ролей при визначенні характеру і напрямку досліджень діяльності поліції. Так, місце проблем дотримання громадянських прав зайняло вивчення питань зміцнення закону і правопорядку. З розгляду природи поліцейських правопорушень акцент дискусій змістився на обговорення управлінських і технічних аспектів підвищення ефективності роботи поліції. Президентська комісія заснувала також Адміністрацію щодо підтримки правоохоронної діяльності, яка фінансувала дослідницькі проекти, присвячені розвитку та підвищенню ефективності поліцейських підрозділів. [12] Це породило своєрідну індустрію поліцейських досліджень, що проводяться поза академічних шкіл та університетів. Хоча такі вузько орієнтовані та прагматичні дослідження і є необхідним джерелом емпіричних даних для академічної науки, тим не менш величезне їх кількість у 70-х рр.. XX ст. практично заступило рідкісні роботи з теоретичного осмислення місця поліції у суспільстві та інших досліджень критично-філософського змісту в області вивчення поліції.
Якщо курс 60-х рр.. XX ст. на підвищення законності поліцейської роботи і розширення ступеня її підзвітності суспільству вступав у суперечність з ідеями 70-х рр.. XX ст. про підвищення ефективності роботи поліції і ступеня її контролю над злочинністю, то на початку 80-х рр.. ХХ ст. намітився новий підхід, який синтезував раніше суперечать один одному тенденції у розвитку поліції. Дослідники, політики, так само як і керівники поліцейських підрозділів прийшли до одностайного висновку, що дві зазначені тенденції є нерозривно пов'язаними і можуть бути представлені воєдино в підході, названому «community policing», тобто поліцейської діяльності, орієнтованої на потреби населення та місцевих громад в цілому. [13]
Джерелом дослідних робіт у Великобританії була свого роду комбінація змін правоохоронної політики, теоретичних положень кримінології і соціології, а також напрацювань у галузі суспільних наук. Розпочаті на відміну від США ще в післявоєнний період британські дослідження протягом 50-х рр.. ХХ ст. в хвалебному тоні підтримували сформований позитивний стереотип британського «боббі», пропонуючи всьому світу британську модель поліції як зразок для наслідування. [14]
Британська поліція спочатку бачилася як цивільне, мінімально озброєний підрозділ; володіє в справі превенції злочинів таким же об'ємом юридичних повноважень, як і самі громадяни; суворо дотримується закону у своїй діяльності; ізольована від політичного впливу та урядового контролю. Цей миролюбний і міфічний образ «боббі» активно підтримувався урядом з самого початку, що дозволяло справлятися з тиском опозиції, яка протестувала проти самого факту створення поліції і бачить в ній ще один каральний апарат монархії. І хоча в колоніальних філіях (Ірландія, Індія) громадянська модель британської поліції незабаром трансформувалася в бік мілітаризації, дружній стереотип поліції продовжував своє існування до 60-х рр.. ХХ ст. До цього часу поліція стала свого роду символом нації і користувалася безсумнівною підтримкою пересічних британців. За фасадом зовнішнього благополуччя, звичайно, мали місце зловживання владою та правопорушення, але в силу консерватизму британського суспільства вони тривалий час не ставали предметом суспільних скандалів. [15]
І лише почастішали резонансні випадки, пов'язані зі зловживаннями поліцейських чинів, змусили прем'єр-міністра утворити в 1959 р. Королівську комісію з розгляду ролі, організації та підзвітності поліції. Звіт комісії про структуру та діяльність поліції, пройнятий духом неупередженості та об'єктивності, був свого роду холодним душем для поліцейського керівництва, чия робота не піддавалася настільки ретельному розгляду з моменту утворення британської поліції на початку XIX ст.
Найперші соціологічні дослідження про поліції були також виконані в дусі неупередженості. Книга М. Бентона «Поліцейський у суспільстві» - перша емпірична робота в цій області - проклала початок для наступної хвилі дослідників, які бачать роль поліції не стільки у виконанні правоохоронної функції, скільки у наданні «миротворчих», гармонізують громадський порядок послуг населенню. [16] Ідея про миротворчої функції поліції оформилася у Британії як у результаті прагнення самої поліції підтримувати правопорядок некарательнимі заходами, так і під впливом властивих британському суспільству традиційних поглядів на функції поліції. Звернувшись до історії, ми можемо без праці відзначити це абсолютно специфічне ставлення британців до дотримання своїх громадянських свобод, у силу чого будь-який вид поліцейського нагляду вбачався та вбачається ними до цих пір як загроза громадянським свободам. Свого часу подібне відношення було однією з головних причин тривалої відсутності у Великобританії цієї поліції, коли підтримка порядку і охорона майна було справою самих громадян, які несли безкоштовно поліцейську службу і виконували обов'язки світових суддів. І лише хвиля злочинності, що захлеснула Лондон в 30-х рр.. XIX ст., Послужила відправною точкою створення Скотланд-Ярду. [17]
Робота М. Бентона також окреслила необхідність і взаємозв'язок формального та неформального соціального контролю за діями поліції, а також вперше виділила такі базові характеристики поліцейського спільноти, як підозрілість, внутрішня солідарність та соціальна ізоляція. Згодом ключові положення Бентона були розвинені в дослідженнях британських і американських авторів.
Молоді британські вчені на початку 70-х рр.. XX ст. приділили досить пильну увагу неформальної організації та субкультурі поліції, сподіваючись таким чином вийти на вирішення проблеми розробки нових правил та законодавчих рамок для поліції. Виявлені ними феномени бюрократії, воєнізованої муштри в поєднанні з безпринципністю і зловживаннями владою лягли в основу політизації процесу реформування поліції. [18] «Закон і порядок» - стало ключовим словосполученням у програмах багатьох політичних лідерів, а сама поліція стає об'єктом постійного політичного контролю, особливо під час передвиборчих кампаній.
Одночасно в академічному світі множилося число робіт з питань діяльності поліції, виконаних в рамках критичного і марксистського підходів, засновані на ліберальних і навіть радикальних цінностях. Одні з них пропонували історичний аналіз ролі поліції в суспільстві через поняття конфлікту класів, інші розглядали необхідність підзвітності та підконтрольності поліції суспільству. У цілому ж зберігалося превалювання практично орієнтованих досліджень, що пояснювалося швидко розширюється областю проблем управлінської діяльності в поліції. [19]
Окремо стояли дослідні роботи, що проводяться під егідою державних органів, у тому числі і під патронатом самої поліції. Всупереч своїй природі, дані дослідження за своїм стилем і висновків не завжди були вузьковідомчими і некритичними. Деякі з них були далекі від солідарності з управлінським стилем і духом корпоративності, що панують в поліції. Так, наприклад, одна з перших незалежних робіт, проведена Інститутом політичних досліджень на замовлення лондонської поліції, представила досить безсторонній портрет поліцейських підрозділів, що послужило надалі відправною точкою для реформи столичної поліції. [20]
Керівництво поліції більшості європейських країн зуміло усвідомити перераховані проблеми і постарався реформувати свою діяльність. Були переглянуті концептуальні засади та стандарти управління, посилена професійна підготовка поліцейських, прискорене діловодство, діяльність поліції була заново переорієнтована на допомогу суспільству і стала більш відкритою для громадянського контролю. Все більше значення набуло того, щоб правоохоронні органи відображали те суспільство, якому вони служать. У силу цього правоохоронні органи стали включати більше представників різних культур і стали більш збалансованими у гендерному відношенні. Здійснюються стратегії щодо забезпечення того, щоб правоохоронні органи поліпшили представництво груп, наявних в суспільстві. [21] Багато в чому були вирішені проблеми прийому на службу жінок і представників етнічних меншин, усунені бюрократичні перешкоди при просуванні їх по службі. В даний час співробітники правоохоронних органів підбираються з більш широких верств суспільства, причому зростає участь представників різних культурних традицій.
Сучасна кримінологія має значну бібліографію, присвячену історії теоретичних суперечок учених позитивістського толку з представниками критичного спрямування (структуралістами і марксистами в тому числі) про природу соціального контролю, його функції і способі здійснення. Відповідно до теоретичним напрямом дослідників пропонуються і різні розуміння того, як і в якому обсязі повинна виконувати свої функції поліція. [22] Останні два десятиліття особливою актуальністю відрізняється питання про внесок поліції в підтримку правопорядку та її ролі у контролі над злочинністю з огляду на те, що сучасне суспільство характеризується поступовим поділом поліцейських функцій і передачею деяких з них іншим, не поліцейським організаціям і агентствам.
Не менш тривожними були обставини втечі 2 заарештованих з приміщення одного з райвідділів м. Києва, вчиненого за сприяння та потуранні оперуповноважених даного райвідділу. Як показало розслідування, двоє оперуповноважених, лейтенанти міліції О. і В. надали в службовому кабінеті незаконне побачення 2 заарештованим з їх дружинами, після чого з 12.00 до 18.00 разом з ними розпивали в кабінеті спиртні напої. Скориставшись тим, що співробітники прийшли в стан важкого алкогольного сп'яніння і поснули прямо за столом, заарештовані безперешкодно залишили будівлю райвідділу. Слідством було встановлено, що один із співробітників, лейтенант міліції О., постійно надавав у своєму кабінеті незаконні побачення арештованим і навіть купував для них наркотики. [245]
У тому ж 2002 р. з'являється інформація про появу в підрозділах ОВС внутрішньої корупції. Наприклад, у що надійшла до розгляду Департаменту внутрішньої безпеки інформації повідомлялося, що керівник одного з підрозділів ДАІ Рівненської області через командира роти ДПС ДАІ займається поборами з підлеглих, вимагаючи щодня з кожного працюючого в першу зміну інспектора 35 грн., Що працює в другу і третю зміни - по 30 грн. і 25 грн. відповідно. Кожен командир роти ДПС ДАІ повинен був віддавати зазначеному керівникові 1 тис. грн. щотижня. [246] У 2005 р. про існування внутрішньої корупції серед міліціонерів відкрито сказав і міністр внутрішніх справ Ю. Луценко. В інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня», підтверджуючи свій курс на реорганізацію ОВС, він визнав, що йому відомий той факт, що «... генеральські погони коштували від 20 до 50 тис. Посада начальника РВВС у Київській області коштувала 50 тис. на рік». [247] У дослідженні Ю.А. Свєженцевої на поширеність серед співробітників ОВС внутрішньої корупції у вигляді плати за призначення на посаду вказали і 35% респондентів - громадян 5 регіонів України. [248]
Проблемі вивчення хабарництва в ОВС була свого часу присвячена робота С.А. Шалгуновой, що визначила серед найбільш «заражених» корупцією підрозділів такі, як міліція громадської безпеки, адміністративна служба міліції, ДАІ, кримінальний розшук, слідчі відділи. Переважна більшість хабарів (80,6%) виходило співробітниками ОВС за скоєння ними незаконних дій і лише 11,3% хабарів припадало на випадки, коли співробітники діяли законно в рамках своїх службових повноважень - прискорювали дії з розшуку злочинця і викраденого майна, скорочували терміни реєстрації транспортних засобів, надавали дозвіл на отримання побачення і передачі. Вперше у вітчизняній кримінології С.А. Шалгуновой був визначений і комплексний характер корупції в ОВС, оскільки у 61,8% випадків факти хабарництва були пов'язані з скоєнням інших правопорушень - зловживанням влади та перевищенням службових повноважень, службовою підробкою. [249]
Власне дослідження, проведене нами в ряді областей України, показало знання не менше 10% опитаних співробітників приблизних розмірів хабарів, необхідних для здійснення працівниками ОВС незаконних дій щодо громадян (табл. 13). І хоча розміри наведених розцінок сильно залежать від регіону, посади співробітника і серйозності правопорушення, знання подібних розцінок показує загальний ступінь поширеності корупції серед особового складу ОВС.

Таблиця 13
Зразкові розміри хабарів, зазначені співробітниками ОВС

Вид правопорушення

Сума хабара

1.
Незаконне адміністративне затримання
50-500 грн.
2.
Незаконне притягнення до адміністративної відповідальності
100-1000 грн.
3.
Незаконний арешт
100-500 $
4.
Незаконне притягнення до кримінальної відповідальності
200-5000 $
5.
Незаконне затримання за підозрою у скоєнні злочину
200-500 $
6.
Незаконне проведення обшуку
100-500 $
7.
Незаконна відмова в порушенні кримінальної справи
100-1000 $
8.
Фальсифікація матеріалів дізнання, слідства
100-500 $
9.
Незаконні методи проведення слідства
500-1000 грн.
10.
Порушення строків перебування під вартою
100-600 $
11.
Порушення строків дізнання, слідства
500-1000 грн.
12.
Приховування злочину від обліку
500-1000 грн.
13.
Незаконне застосування спецзасобів
100-600 $
14.
Незаконні дії щодо затриманих
100-300 $
15.
Недозволені зв'язку з арештованими, затриманими
500-1000 грн.
16.
Незаконне використання засобів і методів ОРД
100-300 $
Під впливом загального розвитку кримінальної індустрії серед співробітників ОВС з'являються факти участі в незаконному обороті наркотиків і торгівлі зброєю. [250] Не знаходячи свого відображення у відомчій статистикою, такі факти мають відносно незначну вагу - 2,4% для незаконного поводження зі зброєю і 1, 6% для незаконного обігу наркотичних речовин за результатами вибіркового вивчення матеріалів і вироків судів. Проте небезпека залучення співробітників правоохоронних органів у кримінальну діяльність подібного роду надзвичайно висока. Розслідування обставин справи, пов'язаної з участю начальника ВБНОН м. Мелітополя у функціонуванні мережі точок, які торгують наркотиками, розкрило не тільки високий рівень латентності подібних злочинів. Були також виявлені масштаби нелегального обороту грошових коштів, одержуваних співробітниками від наркоторгівлі. Тільки за приблизними підрахунками, одна така «точка», підконтрольна співробітникам ВБНОН, в Мелітополі могла приносити 15-20 тис. грн. на місяць, а мінімальний щомісячний дохід від участі у наркоторгівлі у начальника ВБНОН досягав 6-8 тис. дол. [251] Однак найчастіше, як свідчить практика, протизаконна діяльність співробітників обмежується систематичними поборами та здирництвом відносно наркоманів за непритягнення останніх до кримінальної відповідальності . [252]
Наведений огляд, заснований на кількісних показниках і окремих фактах, незалежно від ретельності його підготовки, все ж таки не може дати об'єктивного уявлення про масштаби та специфіці злочинності співробітників ОВС. Саме з цієї причини для досягнення більшого ступеня об'єктивності при оцінці будь-якого виду злочинності в кримінології використовується комплексний аналіз таких її якісних показників, як структура, динаміка (в її якісної складової), територіальний розподіл окремих її видів, оцінка латентності та розміру матеріального збитку, що наноситься в Внаслідок неправомірних дій. У ряді випадків пропонується використання таких додаткових якісних показників злочинності, як її «озброєність» і «організованість», «технічна оснащеність» злочинності. [253]
У нашому дослідженні аналіз якісних показників особливо необхідний, оскільки просте порівняння кількісних показників далеко не завжди інформативно. Так, частка загальнокримінальних злочинів і злочинів, скоєних співробітниками ОВС у сфері службової діяльності за період 1992-2005 рр.., Має приблизно однакова питома вага в загальній структурі і становить відповідно 47,7% проти 53,3%. Однак це не дає нам достатніх підстав робити висновки про тенденції розглянутих видів злочинів.
Більш повну картину ми отримуємо, порівнюючи, наприклад, питома вага окремих злочинів, що становлять певний вид злочинності та їх динаміку. Якщо почати з розгляду особливостей структури злочинів, скоєних співробітниками ОВС у сфері службової діяльності, то можна констатувати переважання серед них фактів перевищення службових повноважень, хабарництва і зловживання службовим становищем (рис. 14).
\ S
Рис. 14. Питома вага (у%) окремих видів злочинів, скоєних співробітниками ОВС у сфері службової діяльності
Згідно кількісними показниками, найбільш суттєві сплески кримінальної активності особового складу ОВС у період 1993-1997 рр.. відбувалися за рахунок вчинення фактів хабарництва та перевищення службових повноважень, показники яких за вказаний період зросли більш, ніж у 2,5 рази. Ці ж види правопорушень мають тенденцію до зростання в останні 3 роки (рис. 15).

Рис.15. Динаміка основних видів злочинів у сфері службової діяльності
Однак представлений картина дещо змінюється, якщо розглядати ситуацію зі злочинами у сфері службових відносин з позицій питомої ваги співробітників, засуджених за той чи інший злочин. Криві, побудовані для перевищення службових повноважень та хабарництва, показують, що дані види злочинів у період 1993-1997 рр.. відрізняє досить рівна і постійна динаміка, а увага керівництва МВС України повинен залучати інший період (рис. 16).
\ S
Рис. 16. Питома вага працівників ОВС, засуджених за окремі види злочинів у сфері службової діяльності
Починаючи з 2000 р., питома вага співробітників, засуджених за перевищення службових повноважень, набуває нестабільний характер, що свідчить не стільки про кількісні показники скоєних правопорушень, скільки про проблеми об'єктивності правозастосовчої практики та кваліфікації злочинів. Вказівкою на це може служити і очевидна зворотна кореляція - підвищення питомої ваги співробітників, засуджених за перевищення повноважень, майже завжди супроводжується зниженням питомої ваги осіб, засуджених за зловживання владою.
Маючи, таким чином, загальну тенденцію до зниження рівня правопорушень, структура злочинів співробітників ОВС показує неоднорідність складових її компонентів, що мають як позитивну, так і негативну динаміку зростання в останній період.
Не менш інформативним є і аналіз структури загальнокримінальних злочинів, куди відносяться насильницькі злочини, злочини корисливої ​​спрямованості, дорожньо-транспортні злочини та інші злочини, перелік яких, в силу недоліків відомчої статистики не конкретізуется.
Відображаючи тенденцію основних видів злочинів в українському суспільстві, органи внутрішніх справ, як один із соціальних інститутів, також мають переважання злочинів корисливої ​​спрямованості, складових 34% питомої ваги загальнокримінальної злочинності співробітників ОВС. Найбільш численними серед них є крадіжки (24,1%), значно перевищують показники зареєстрованих випадків грабежу і розбою - 5,7% і 4,2% відповідно (рис. 17).
Другий за значимістю є категорія ДТП та інших злочинів, чий питома вага в загальній структурі досягає 38,3%. Агресивно-насильницькі злочини становлять відносно нечисленну категорію з питомою вагою у 27,7%, що об'єднує такі склади, як умисне вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, згвалтування та хуліганство. Серед вказаних злочинів найбільш поширеними є заподіяння тілесних ушкоджень (11,1%) та умисне вбивство (9,4%). Категорії згвалтувань і хуліганства займають відповідно 2,7% і 4,5%.
\ S
Рис. 17. Питома вага окремих видів злочинів у структурі загальнокримінальної злочинності співробітників ОВС
Звертаючись до аналізу динаміки основних видів розглянутих злочинів, відзначимо, що в найбільш критичний для ОВС період 1995-1997 рр.. спостерігалося різке збільшення перевагу злочинів корисливої ​​спрямованості, приріст яких у зазначений період перевищував 110% в порівнянні з показниками попередніх років (рис. 18).
\ S
Рис.18. Динаміка основних видів загальнокримінальних злочинів
В даний час показник загальнокримінальних злочинів помітно знизився. У 2003 р. він опустився до максимального рівня - за агресивно-насильницькі злочини було засуджено 7 осіб., 1 чоловік був притягнутий до відповідальності за грабіж і ще 6 чол. - За скоєння ДТП. Остання категорія залишається приводом для пильної розгляду причин, оскільки показники ДТП, скоєних за участю співробітників міліції, перевищують темпи зростання аварійності у цілому по Україні. [254]
Більш детальний розгляд категорії злочинів корисливої ​​спрямованості вказує на те, що вказаний приріст відбувався, в основному, за рахунок числа скоєних крадіжок, за вчинення яких протягом 1995-1997 рр.. було засуджено 225 осіб., тобто практично половина (52%) всіх колишніх співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності за весь аналізований період (рис. 19). Наведені показники з високим ступенем корелюють з аналогічним зростанням випадків хабарництва та перевищення службових повноважень, зазначених вище і мали, в основному, корисливу мотивацію.
\ S
Рис. 19. Динаміка злочинів корисливої ​​спрямованості
В даний час, поряд зі зниженням числа злочинів корисливої ​​спрямованості, спостерігаються зростання випадків, коли для досягнення злочинних цілей співробітники міліції об'єднуються в злочинні групи і здійснюють ряд загальнокримінальних корисливих злочинів, що викликає серйозну стурбованість керівництва МВС України. [255] До складу таких груп, як показує судова практика, можуть входити також співробітники митниці, прокуратури, цивільні особи, в тому числі - неповнолітні.
Категорія агресивно-насильницьких злочинів є найбільш резонансною, оскільки кожен факт неправомірного посягання на життя і здоров'я громадян з боку співробітника ОВС розцінюється населенням як показник стану законності в суспільстві. Зрозуміло, такий оціночний критерій, як громадська думка, страждає зайвою суб'єктивізмом, особливо у випадках, коли під насильством рядові громадяни розуміють і випадки правомірних, законно виправданих дій співробітників ОВС при виконанні правоохоронних функцій. Однак ми повинні визнати, що в кримінології тяжкі насильницькі злочини, дійсно, в силу своєї вкрай низькою латентності, визнаються своєрідними індикаторами, що характеризують всю злочинність і моральний стан суспільства. [256]
При аналізі насильницьких злочинів, скоєних співробітниками ОВС, можна помітити, що динаміка різних їх видів не відрізняється одноманітністю (рис. 20).
\ S
Рис. 20. Динаміка агресивно-насильницьких злочинів
Найбільших значень досягає амплітуда випадків заподіяння тілесних ушкоджень, в той час як крива умисних вбивств виглядає досить згладженої і відбиває сталість зусиль керівництва ОВС щодо зміцнення дисципліни серед особового складу. Показники кількості згвалтувань і хуліганства, при загальній тенденції до зниження, є нестабільними на всьому своєму протязі і, по всій видимості, відображають не стільки стан законності в підрозділах ОВС, скільки ступінь активності контролюючих інстанцій з виявлення та принципової оцінки даних правопорушень.
Звертаючись до аналізу динаміки питомої ваги співробітників, засуджених за різні види загальнокримінальних злочинів, ми також стикаємося з фактом розбіжності динаміки якісних і кількісних показників злочинності (рис.21). Так, при загальному зниженні числа скоєних вбивств та заподіяних тілесних ушкоджень спостерігається підвищення їх питомої ваги серед загальної маси загальнокримінальних злочинів, причому дана тенденція бере початок ще з 1996 р. Симптоматичним у цьому відношенні є крива заподіяних тілесних ушкоджень, що має стійку позитивну динаміку, що вказує на наявні недоліки у відомчій профілактичній роботі з особовим складом.
\ S
Рис. 21. Питома вага працівників ОВС, засуджених за окремі види злочинів загальнокримінальної
Більш планомірної роботи, виходячи з нестабільності графіка, вимагає і попередження випадків ДТП, скоєних за участю працівників ОВС.
Насильницькі злочини, як і інші види загальнокримінальних злочинів, відносно рідко відбуваються ізольовано від статусу і владних повноважень співробітників. Як правило, протиправні дії співробітників представляють собою сукупність загальнокримінальних і службових злочинів і носять комплексний характер. Даний фактор суттєво ускладнює правильну кваліфікацію дій співробітників в судовій практиці і є незмінним пунктом обговорення фахівців при аналізі якісних особливостей злочинності в органах внутрішніх справ. При аналізі обставин вчинення злочинів, проведених у ході даного дослідження, також був встановлений той факт, що більше половини (53,1%) випадків перевищення влади було пов'язане з фактами вчинення вимагання, так само як і більшість злочинів, кваліфікованих як зловживання службовим становищем, супроводжувалося фактами нанесення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (68,1%), а також вчиненням грабежу (24,5%).
Як приклад подібного злочину може служити випадок з капітаном міліції О., старшим інспектором ДПС ДАІ, який їхав в робочий час на службовій машині, в цивільній формі одягу і з табельною зброєю. Болісно відреагувавши на те, що по шляху проходження його неодноразово обганяв автомобіль марки «Ніссан-Максима», капітан міліції О. зупинив його і зажадав у водія документи. У ході виниклої сварки співробітник ДПС побив водія табельною зброєю і ногами, після чого викрав у нього 400 дол. США, документи і зник з місця події. [257]
Говорячи про що має місце внутрішнього взаємозв'язку загальнокримінальних злочинів і злочинів у сфері службової діяльності, не можна обійти увагою і такий феномен протиправної діяльності працівників ОВС, як тортури і жорстоке поводження з громадянами. Ініційоване поруч правозахисних організацій і підтримане законодавцем, розгляд даного феномена лише нещодавно призвело до закріплення в КК України підвищення санкцій за вчинення катувань з боку посадових осіб правоохоронних органів. Це є однією з причин, по якій статистика МВС абсолютно не відображає зазначену категорію, незважаючи на численні випадки застосування тортур до затриманих осіб. У ході дослідження було виявлено лише одну кримінальну справу, порушену за фактом тортур, що відноситься до 2001 р. Другою причиною відсутності у відомчій статистиці будь-яких згадок про випадки тортур є саме згаданий вище комплексний характер протиправних дій співробітників, що дозволяє маскувати факти тортур під інші , менш тяжкі та резонансні правопорушення, найчастіше кваліфікуючи їх як перевищення службових повноважень або зловживання владою.
Докладний ж розгляд матеріалів кримінальних справ та змісту вироків судів, винесених у відношенні колишніх співробітників міліції, показує, що факти катувань у діяльності міліції не тільки мають місце, але і є досить поширеним явищем.
До такого ж висновку прийшли експерти Комітету з попередження тортур Ради Європи (КПП), що інспектували Україні протягом останніх років, починаючи з 1998 р. Під час кожного відвідування представники КПП отримували численні затвердження затриманих та засуджених громадян різних регіонів України щодо застосування до них фізичної жорстокості з боку оперативних працівників міліції. Потерпілі вказували, в основному, на побиття їх ногами, кулаками і гумовими кийками. У той же час ряд скарг стосувався таких жорстоких форм звертання, як електричний шок; удари пістолетом, припікання запальничкою; асфіксія внаслідок надягання протигазу чи пластикового пакету на голову ув'язненого; побиття ув'язнених в наручниках і підвішених за руки чи ноги (способи відомі як «слоник »,« ластівка »,« папуга »); биття по ступнях ніг. У багатьох випадках жорстокість подібного звернення досягала рівня, коли звернення можна кваліфікувати як тортури. Скарги на жорстоке поводження стосувалися як моменту арешту, так і наступних допитів, при цьому практично всі потерпілі вказували на те, що це робилося з метою домогтися визнання. [258]
Соціологічне опитування, проведене у 2001 р. Українсько-американським бюро захисту прав людини, також виявив широке застосування тортур в практиці підрозділів міліції. З 869 опитаних засуджених майже 72% респондентів вказали на те, що їх били або піддавали тортурам співробітники правоохоронних органів або з метою отримання свідчень, або для фальсифікації матеріалів слідства. У 81% випадків незаконне насильство застосовувалося на стадії попереднього слідства. [259] Проблема поширеності катувань в міліції не раз ставала темою журналістських розслідувань, а число звернень громадян до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини щодо знущань і тортур затриманих громадян в 2004 р. перевищила 13 тис. У доповіді Уповноваженої Верховної Ради з прав людини 2005 р. Також відзначався той факт, що за останні 2 роки не намічається тенденції до зниження випадків використання незаконних методів ведення слідства і застосування тортур. [260]
Авторський аналіз судової практики щодо 330 співробітників, засуджених у 2000-2003 рр.., Показав, що питома вага протизаконних дій, зміст яких підпадає під визначення "жорстоке поводження і тортури», складає в середньому 28%. У решті 72% випадків злочини співробітників ОВС не були пов'язані з формами жорстокого поводження з громадянами.
Найбільш часто у вивчених матеріалах зустрічалися випадки побиття громадян (24,9%), психологічного знущання і образ (20,1%), побиття за допомогою підручних предметів (13,2%). Набагато рідше застосовувалися такі витончені способи, як приковування, підвішування або зв'язування затриманих (7,2%), удушення їх протигазом (2,4%) і роздягання (1,2%). У судовій практиці ми виявили 36 таких випадків, що складає 10,9% від загальної маси засуджених співробітників міліції. [261]
Загальне процентне розподіл всіх фактів, пов'язаних із заподіянням співробітниками різних підрозділів фізичної шкоди громадянам, виглядає наступним чином (табл. 14).
Таблиця 14
Розподіл видів незаконного насильства з службам ОВС
Підрозділ
Легкі
тілесні ушкодження
Тілесні ушкодження середньої тяжкості
Тяжкі тілесні ушкодження
Тяжкі
тілесні ушкодження, що спричинили смерть
Вбивство (всі види)
Ранг
Карний розшук
25
38,2
27,3
12
11
1
Дільничні інспектори
21,7
8,8
18,2
28
11
2
ППСМ
15
14,7
9
8
22
3
ДАІ
13,3
5,9
9
16
0
4
Адмін. служба міліції
0
5,9
0
8
11
5
Чергова частина
1,67
14,7
0
8
11
6
СП «Беркут»
5
0
18
0
0
7
Служба охорони
1,7
2.9
9
8
0
8
КМСН
5
2.9
9
0
0
9
УБНОН
3,3
5.9
0
0
0
10
Аналіз показує, що найчастіше неправомірне застосування заходів фізичного впливу має місце в роботі підрозділів карного розшуку, служби дільничних інспекторів, ППСМ та ДАІ. При цьому слід враховувати, що спричинення фізичної шкоди у наведеній таблиці охоплювало всю різноманітність випадків - необережне поводження зі зброєю, дорожньо-транспортні пригоди, перевищення меж необхідної оборони, конфлікти на побутовому грунті, не пов'язані зі службовим становищем співробітника і т.п.
Для отримання більш чіткої картини ми виділили з наведеного загальної кількості ті 10,9% випадків, які безпосередньо відносяться до фактів жорстокого поводження з затриманими особами. Співвідносячи ту чи іншу службу міліції не тільки з безпосереднім фактом незаконного поводження з затриманими, але і з конкретним видом такого звернення, ми отримали наступний розподіл (табл. 15).
Таблиця 15
Розподіл видів тортур і жорстокого поводження з службам ОВС
Образи
Побиття руками
Побиття підручними предметами
Зв'язування, сковування
Удушення протигазом

Роздягання

Ранг

Карний розшук
47,7
38,5
45,5
54,2
62,5
75
1
Дільничні інспектори
12
16,9
18,2
8,3
12,5
0
2
Чергова частина
6
4,8
4,5
8,3
0
25
3
УБНОН
6
4,8
9
12,5
12,5
0
4
ППСМ
6
9,6
6,8
4,2
0
0
5
ДАІ
3
9,6
2,3
4,2
0
0
6
Адмін. служба
міліції
1,5
1,2
2,3
0
12,5
0
7
КМСН
4,5
3,6
0
4,2
0
0
8
СП «Беркут»
0
3,6
6,8
0
0
0
9
УБЕЗ
3
2,4
0
0
0
0
10
Служба охорони
1,5
0
0
0
0
0
11
«Географія» злочинності. Досліджуючи «географію» злочинності співробітників ОВС, тобто розподіл скоєних злочинів за територіальною ознакою, ми можемо виділити, перш за все, області та регіони з найбільш високими абсолютними показниками. У їх число входять АР Крим, де за період з 1992 р. по 2003 р. було засуджено 236 співробітників, м.Київ - 229 засуджених, Донецька, Луганська, Дніпропетровська області з показниками в 204-213 засуджених співробітників ОВС. Найбільш низькі числа спостерігаються у таких областях, як Рівненська - 40 засуджених співробітників, Чернівецька - 61 чол., Херсонська - 65 чол., М. Севастополь - 37 чол.
Більш масштабна картина видається при розгляді «географії» злочинності з урахуванням пропонованого рядом авторів поділу території України на 5 регіонів:
- Центральний (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська обл., М.Київ);
- Донецько-Придніпровський (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська обл.);
- Західний (Вінницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька обл.);
- Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська обл., М. Севастополь);
- Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.). [262]
Найбільш криміногенним регіоном, виходячи з абсолютних цифр, можна вважати Західний регіон з показником 798 засуджених співробітників за 1992-2003 рр.. За ним слідують Донецько-Придніпровський (747 чол.), Центральний (673 чол.) Та Причорноморський (628 чол.) Регіони. Найнижчі показники має Північно-східний регіон - тут за досліджуваний період було засуджено всього 402 чол. Одночасно Західний і Центральний регіони лідирують за абсолютними показниками скоєних насильницьких злочинів. На їх частку доводиться відповідно 27,5% і 22,4% співробітників, засуджених за даний вид злочинів. [263]
Однак абсолютні кількісні показники, не будучи об'єктивним критерієм стану злочинності, не дають можливості оцінити реальний стан справ у регіонах. З цієї причини кримінологічний аналіз передбачає обов'язкове порівняння показників рівня злочинності і коефіцієнтів (індексів) злочинності. У нашому випадку більш кращим, з точки зору наявності статистичних даних, таким є коефіцієнт злочинної активності (До пр.акт), тобто показник співвідношення кількості засуджених співробітників до загальної кількості атестованих працівників ОВС у розрахунку на 1 тис. чоловік. З урахуванням даного коефіцієнта географічний розподіл злочинності співробітників виглядає трохи інакше (табл. 16).
Таблиця 16
Розподіл регіонів за абсолютними показниками і коефіцієнту злочинної активності персоналу ОВС
Регіони
Абсолютна кількість
засуджених співробітників
До пр.акт
1.
Західний
798
1,4
2.
Північно-Східний
402
1,3
3.
Донецько-Придніпровський
747
1,2
4.
Причорноморський
628
1,2
5.
Центральний
673
1,1
6.
У середньому по Україні
-
1,24
Так, якщо Західний регіон залишається на першому місці, то друге місце займає вже Північно-Східний регіон (Полтавська, Сумська, Харківська області), відтісняючи області Донецько-Придніпровського регіону, в той час як на останньому місці по злочинної активності виявляється Центральний регіон, незважаючи на наявність більш високих абсолютних показників у порівнянні з областями Причорноморського регіону.
Аналогічні зміни відбуваються і при детальному аналізі показників злочинної активності стосовно до окремих областей, що найбільш наочно при розгляді кожного регіону. У Західному регіоні, наприклад, Львівська область при найвищому кількості засуджених співробітників займає середнє положення, оскільки найвищі коефіцієнти злочинної активності і в регіоні, і в Україні одночасно спостерігаються серед підрозділів Тернопільської та Івано-Франківської областей (табл. 17).
Таблиця 17
Показники злочинності для персоналу ОВС Західного регіону
Західний регіон
Абсолютна кількість засуджених
співробітників
До пр.акт
1.
Вінницька область
86
1
2.
Волинська область
79
1,5
3.
Закарпатська область
81
1,5
4.
Івано-Франківська область
93
1,69
5.
Львівська область
184
1,45
6.
Рівненська область
40
0,77
7.
Тернопільська область
93
2,08
8.
Хмельницька область
81
1,24
9.
Чернівецька область
61
1,34
У середньому по Україні
-
1,24
Схожа картина спостерігається і в Північно-Східному регіоні, де коефіцієнт злочинної активності співробітників Сумської області ставить її в п'ятірку найбільш криміногенних областей України, в той час як абсолютні показники не дозволяють це побачити (табл. 18).
Таблиця 18
Показники злочинності для персоналу ОВС Північно-Східного регіону
Північно-Східний регіон
Абсолютна кількість засуджених співробітників
До пр.акт
1.
Полтавська область
112
1,3
2.
Сумська область
154
2,1
3.
Харківська область
136
0,6
У середньому по Україні
-
1,24
Найбільш парадоксальна картина складається в Донецько-Придніпровському регіоні, де три з чотирьох областей - Дніпропетровська, Донецька і Луганська - мають одні з найбільш високих абсолютних показників співробітників, засуджених за вчинення злочинів. Однак при перерахунку їх на 1 тис. атестованого складу виявляється, що показники кримінальної активності співробітників Дніпропетровської та Донецької областей не тільки не є високими, але і займають останні місця в цілому по Україні. Луганська область є одним з небагатьох винятків, коли обидва згаданих показника входять до п'ятірки найбільш високих в країні (табл. 19).
Таблиця 19
Показники злочинності для персоналу ОВС Донецько-Придніпровського регіону
Донецько-Придніпровський
регіон
Абсолютна кількість засуджених
співробітників
До пр.акт
1
Дніпропетровська область
204
0,88
2
Донецька область
213
0,73
3
Запорізька область
124
1,42
4
Луганська область
206
1,86
У середньому по Україні
-
1,24
Подібним виключенням є і АР Крим, при цьому одночасно слід звернути увагу на досить високий коефіцієнт злочинної активності, властивий особовому складу підрозділів м. Севастополя, в силу чого Севастополь займає друге місце за криміногенності в Причорноморському регіоні (табл. 20).
Таблиця 20
Показники злочинності для персоналу ОВС Причорноморського регіону
Причорноморський регіон
Абсолютна кількість засуджених співробітників
До пр.акт
АР Крим
236
1,76
Миколаївська область
119
1,16
Одеська область
171
1,14
Херсонська область
65
0,7
м. Севастополь
37
1,32
У середньому по Україні
-
1,24
У Центральному регіоні одними із «лідерів» як за кількістю засуджених співробітників, так і за їх питомою вагою у розрахунку на 1 тис.чол. є столичні підрозділи, підтверджуючи, тим самим, притаманну для загальної злочинності тенденцію до значного підвищення інтенсивності в центрах політичної і промислово-фінансової активності (табл. 21).
Таблиця 21
Показники злочинності для персоналу ОВС Центрального регіону
Центральний регіон
Абсолютна кількість засуджених
співробітників
До пр.акт
1
Житомирська область
95
1
2
Київська область
103
1,3
3
м. Київ
229
1,36
4
Кіровоградська область
84
0,75
5
Черкаська область
84
1,33
6
Чернігівська область
78
0,97
У середньому по Україні
-
1,24
Розглядаючи співвідношення скоєних злочинів залежно від приналежності співробітників до різних служб і підрозділів, можна виділити, перш за все, підрозділи міліції громадської безпеки, на частку яких припадає в середньому 25,5% кримінальних справ, порушуваних щороку за фактами протизаконних дій співробітників. У загальній масі співробітників ОВС, засуджених у період з 1992 р. по 2004 р., частка представників міліції громадської безпеки складає відповідно 24,1%. Наведені показники за своїм абсолютним значенням є найбільш високими серед інших служб та підрозділів ОВС.
Друге місце за абсолютними показниками займає служба карного розшуку, де було засуджено за досліджуваний період 525 чол., Що склало 14,8% від загального числа засуджених працівників ОВС України. Щорічно у відношенні співробітників УР реєструється від 10 до 15% всіх кримінальних справ, порушених за фактами незаконних дій працівників ОВС.
Третє місце за кількістю скоєних злочинів займає служба охорони, що дає в загальній масі 10,9% (387 чол.) Засуджених співробітників. За нею з невеликим відривом йдуть підрозділи ДАІ (9,8% засуджених) та служба дільничних інспекторів міліції (8,8% засуджених). Найменше число порушуваних кримінальних справ припадає на частку співробітників УБОЗ - від 2 до 5% у загальній масі щорічно.
Розрахунок коефіцієнтів злочинності, тим не менш, показує, що підрозділи УБОЗ при незначних абсолютних показниках займають третє місце в Україні за рівнем кримінальної активності співробітників. Таким же чином справа йде і з підрозділами карного розшуку, чиї показники, посідаючи перше місце, дозволяють інакше оцінити основні підрозділи і служби ОВС залежно від ступеня їх криміногенної небезпеки (табл. 22).
Таблиця 22
Ранжування основних служб ОВС за коефіцієнтом злочинної активності персоналу
Служби
та підрозділи
Кількість
засуджених
співробітників
% Від загального кол-ва засуджених працівників ОВС
УР
525
14,8
ООП
856
24,1
УБОЗ
75
2,1
УИМ
312
8,8
ДСО
387
10,9
ДАІ
348
9,8
наслідок
150
4,2
керівництво
28
0,8
дізнання
32
0,9
УДСБЕЗ
66
1,9
штаб
80
2,3
КМСН
23
0,6
УБНОН
15
0,4
«Ціна» злочинності. "Ціна" злочинності, тобто обсяг і характер прямого і непрямого економічного і соціально-психологічного збитку від злочинних посягань, служить додатковим політико-якісним критерієм, за яким може бути оцінена небезпеку того чи іншого виду злочинності для суспільства. Прямий збиток матеріального характеру розраховується у грошовому еквіваленті і зазвичай використовується при аналізі наслідків злочинів корисливої ​​спрямованості. Для агресивно-насильницьких злочинів прямий збиток може бути врахований у вигляді кількості летальних результатів, заподіяних потерпілим тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, суми витрат на лікування і виплату допомоги з непрацездатності. До непрямого збитку відносять кошти, витрачені державою на протидію злочинності і грошовий вираз негативних соціальних наслідків злочинності. [264] Незважаючи на наявність у кримінології різних методик, оцінка наслідків т.зв. «Міліцейської» злочинності зустрічає істотні ускладнення в силу недосконалості судової та відомчої статистики, що робить дане питання темою окремого дослідження.
А.С. Новаков, наприклад, що розраховував ціну злочинів, вчинених у сфері службової діяльності, брав за основу загальний розмір збитків, завданих всією сукупністю злочинів в Україні за 2001 р., що склало суму в 786 300 000 грн. Враховуючи, що питома вага злочинів у сфері службової діяльності власне співробітників ОВС займав близько 0,02-0,04% від загальної кількості злочинів в Україні, була отримана цифра в 314 520 грн. як приблизний показник щорічного збитку від «міліцейської» злочинності. При цьому вказану суму з урахуванням рівня латентності пропонувалося збільшити не менш, ніж у 10-12 разів, що приводить нас до суми 3,1-3,7 млн ​​грн. щорічно. [265]
Однак більш точний розрахунок, на наш погляд, можна здійснити, виходячи з інформації, що міститься у судових матеріалах. Проведений аналіз були у розпорядженні автора вироків судів стосовно 330 колишніх працівників ОВС дозволяє констатувати, що практично в половині випадків (49,85%) потерпілим було завдано матеріальної шкоди, у 48% випадків збиток носив фізичний характер, і в 7,2% випадків окремо був виділений моральну шкоду. При цьому компенсація за останній вид збитку може досягати значної суми.
Прикладом відшкодування одного з максимальних за розмірами позовів з відшкодування моральної шкоди став в 2000 р. випадок з жителькою Тернопільської області, яка припаркувала особистий автомобіль біля магазина і, залишивши в кабіні малолітньої дитини, відлучилася за продуктами. Співробітники ДПС ДАІ лейтенант міліції М. і старший сержант міліції К., перебуваючи неподалік у неробочий час на службовому автомобілі, незаконно примусили жінку виплатити їм 50 грн. в якості штрафу за порушення правил паркування без видачі штрафної квитанції. Потерпіла, яка була на той момент матір'ю, яка годує, подала заяву на незаконні дії співробітників міліції, вказавши, що в результаті наданого тиску і грубого звернення у неї пропало молоко. За рішенням суду співробітники ДПС виплатили на користь потерпілої позов у ​​розмірі 40 тис. грн. за відшкодування моральної шкоди та 50 грн. - За відшкодування матеріального збитку. [266]
Загальний розмір збитків, наявний в проаналізованих матеріалах судів за 2000-2003 рр.., Склав суму в 757721 грн., При цьому в грошовому еквіваленті розміри різних видів збитків розподілилися наступним чином:
- Моральну шкоду - 355300 грн. (48,9%); - матеріальний збиток - 190180 грн. (25,1%); - фізичний збиток - 93365 грн. (12,4%); - вид збитків не вказано - 118246 грн. (15,6%).
Маючи розмір збитків, встановленого за вироками судів, а також кількість осіб, засуджених за дані злочини, ми маємо можливість здійснити підрахунок як загальної суми шкоди для конкретних категорій злочинів, так і середню суму шкоди, що припадає на одного засудженого кожній категорії. Крім того, у нас з'являється можливість методом екстраполяції розрахувати передбачуваного масштабу шкоди, заподіяної потерпілим незаконними діями співробітників ОВС (табл. 23).
Таблиця 23
Розміри реального і передбачуваного матеріального збитку для різних видів злочинів працівників ОВС (в тис. грн.)
Сума шкоди на підставі вибірки
(У грн.)
Збиток
у розрахунку на 1 чол.
Заг. кол-во
засуджених
за 1992-2003 рр..
Передбачувана сума збитку
за 1992-2003 рр..
ДТП
179,323
44,830
400
17,932,000
Зловживання владою, перевищення службових повноважень
291,196
6195
1180
7,110,100
Насильницькі злочини
112,865
11,286
472
5,327,228
Крадіжка, грабіж, вимагання
47,429
7905
592
4,679,760
Халатність, підробка документів,
службова фальсифікація
93,322
7776
144
1,119,744
Хабарництво
33,586
2099
494
1,036,906
Всього
757,721
7976
3544
28,266,944
Як можна бачити з наведеної таблиці, перші місця серед усіх видів протиправних діянь займають, в залежності від суми завданої шкоди, випадки зловживання владою та перевищення службових повноважень, порушення правил безпеки руху, вчинення насильницьких злочинів. При цьому розмір збитків, заподіяних у результаті ДТП, в розрахунку на 1 засудженого є найвищим - 44830 грн., Оскільки всі проаналізовані нами випадки засудження співробітників за даний вид злочину закінчувалися смертю потерпілих.
Розмір передбачуваного прямого збитку може бути оцінений, таким чином, в 2 млн 355 тис. грн. щорічно, що з урахуванням латентності насправді є більш значною сумою.
Додатково до наведених цифр слід також врахувати збитки у вигляді загального числа летальних випадків та тілесних ушкоджень. Згідно відомчої статистики МВС України, з числа співробітників протягом 1992-2003 рр.. було засуджено: за вчинення умисного вбивства - 159 чол., за вчинення згвалтування - 47 чол., хуліганства - 79 чол., заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості - 187 чол., тобто 472 чол. Однак при цьому слід враховувати такі моменти. По-перше, випадки зловживання владою практично завжди супроводжуються незаконним нанесенням потерпілому (або декільком потерпілим) тілесних ушкоджень. З цієї причини факт засудження працівника ОВС за даний вид злочину на практиці передбачає наявність, як мінімум, одного громадянина, потерпілого від рукоприкладства або незаконного застосування спецзасобів. По-друге, як було зазначено вище, факт засудження працівника ОВС за скоєння ДТП у судовій практиці слід після настання летального результату одного з потерпілих. З урахуванням сказаного, на додаток до офіційних статистичних даних слід додати результати здійснених співробітниками за 1992-2003 рр.. 400 ДТП та 298 випадків зловживання владою, які спричинили настання смерті та заподіяння тілесних ушкоджень відповідно. Таким чином, за приблизними розрахунками в результаті неправомірних дій працівників ОВС за останні 12 років було заподіяно:
- Смерть потерпілих - 559;
- Тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості - 611.
Наведені розрахунки, з урахуванням розмірів непрямого збитку, що наноситься українському суспільству внаслідок вчинення особовим складом ОВС злочинів та інших правопорушень, є додатковою аргументацією на користь необхідності окремого кримінологічного вивчення даного явища і розробки в зв'язку з цим спеціальної превентивної політики.
Рівень латентності. Латентність злочинів, як суто кримінологічна категорія, досить детально розглядалася в роботах І.М. Даньшина, Є.Г. Фролової, Г.А. Матусовського, А.Г. Кальмана, В.Ф. Оболенцева і на сьогоднішній день конструюється на основі двох ознак - невідомості злочину для правоохоронних органів та його врахованими в кримінально-правовій статистиці. Найбільш повне визначення латентної злочинності характеризує її як сукупність фактично вчинених, однак не виявлені або не стали відомими правоохоронним і судовим органам злочинів, відомості про яких у зв'язку з цим не знаходять відображення в офіційній кримінально-правової звітності. [267]
У роботах радянського періоду були досить репрезентативні дослідження латентної злочинності і спроби розрахунку кількісних показників латентності для різних видів злочинів. У дисертації Р.М. Акутаева, наприклад, наводяться такі показники латентності: умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження - 30%; грабежі і хуліганство - 30-50%; розкрадання державного майна та посадові злочини (зловживання владою, халатність тощо) - 50-70% ; хабарництво, дрібні крадіжки, згвалтування, обман покупців - понад 70%. [268]
Сучасна ситуація, природно, внесла свої корективи у наведені показники. До того ж, розрахунок рівня латентності відчутно залежить від методів та якості прикладних методик. Справедлива і позиція кримінологів, які вважають, що рівень латентної злочинності визначається не стільки збільшенням обсягу реальної злочинності, скільки фактором сумлінної реєстрації злочинів співробітниками правоохоронних органів. [269] За оцінками різних експертів, в Україні співвідношення зареєстрованих та латентних злочинів складає 1:3, 1: 5, а то й 1:10. [270] Дослідження, проведене В.Ф. Оболенцева щодо 23 найбільш поширених в Україні злочинів, показало, що рівень латентності для них знаходиться в досить благополучних межах - в середньому 30%. [271] В той же час не можна не погодитися з доводами О.М. Литвака, яке зазначає, що оцінка латентності злочинів у сфері господарської діяльності та корупції не є адекватною, оскільки реєстрації підлягає не більше 1-2% даних злочинів. [272] Окремі міжнародні дослідження схильні вважати рівень виявлених злочинів у межах не менше 50% від фактично здійснених . [273]
Існування латентної злочинності визначається цілою низкою чинників. Серед них - специфіка окремих видів злочинів, що припускають потайний характер їх вчинення; цілеспрямовані зусилля суб'єктів злочину, що маскують скоювалися злочини під правомірні дії; дистанційована позиція населення по відношенню до правоохоронних органів, заснована на негативному досвіді або низькому рівні правосвідомості; страх перед репресіями з боку злочинця ; незаявлення про вчинені делікти, скоєних у найближчому оточенні (наприклад, про насильство в сім'ї); порушення принципів реєстрації злочинів (вибірковий прийом заяв громадян, відмова в реєстрації шкоди малого чи дуже великого розміру); слабка робота судів; недотримання режиму законності в діяльності правоохоронних органів. [274]
Для злочинів ж та інших правопорушень, скоєних співробітниками ОВС, характерний більш високий рівень латентності, спочатку визначається специфікою суб'єкта злочину. Будучи самі відповідальними за об'єктивність оцінки злочинності, співробітники мають можливість маніпулювати її показниками, а також використовувати професійні знання для приховування слідів злочину. Важливий при цьому і високий інтелектуальний рівень правопорушників для збільшення періоду латентності. [275] Високий ступінь латентності злочинів у сфері службової діяльності дозволяє окремим співробітникам порушувати закон протягом тривалого періоду. Так, один із старших інспекторів МРЕВ ДАІ Донецької обл. з 1996 р. по 1998 р. зробив 133 факти незаконної реєстрації, перереєстрації та зняття з обліку автомобілів. [276]
У дослідженні, проведеному А.С. Новакова, серед найбільш вагомих факторів, що визначають підвищену ступінь латентності злочинів серед особового складу ОВС, вказуються також недосконалість методів виявлення злочинів, скоєних співробітниками міліції, формальний контроль за діяльністю ОВС, наявність кругової поруки серед працівників, турбота керівництва про хибно уявлюваної «чистоту мундира». [277]
Останній фактор часто має місце у випадках, коли при здійсненні загальнокримінальних злочинів керівництво підрозділів намагається якщо не приховати їх повністю, то хоча б завуалювати ступінь криміналізації неправомірних дій підлеглих, представляючи скоєні діяння як злочину не загальнокримінальної порядку, а скоєні у сфері службової діяльності. З даним фактором пов'язана і широко поширена в країнах СНД практика звільнення працівників з негативним підставах за порушення законності замість залучення їх до кримінальної відповідальності.
Аналіз матеріалів звільнень співробітників міліції по так званим негативних мотивів, здійснений С.А. Алтухова, свідчить про те, що приблизно в 65% випадках виявлені порушення законності за характером та ступенем суспільної безпеки нічим не відрізнялися від злочинних посягань, що передбачають кримінальну відповідальність. [278] У вітчизняній практиці також є подібні випадки. Так, ст. сержант міліції Л., співробітник спецпідрозділу ППСМ «Беркут», заступивши на чергування, разом з напарником відхилилися від маршруту і, переодягнувшись в цивільний одяг, зайшли на 1,5 години в кафе. Там ст. сержант міліції Л. затіяв бійку, вийшов на вулицю для подальшого з'ясування відносин з невідомими, після чого був приголомшений. Невідомі зникли, відібравши при цьому у Л. табельну зброю. Останній був звільнений з ОВС без наступного порушення кримінальної справи. [279]
До наведеного переліку факторів можна додати наявність у працівників ОВС широкого спектру владних повноважень, що дозволяє реалізовувати частина незаконних дій під виглядом проведення стандартних оперативно-розшукових і процесуальних дій. Дана обставина дозволяє приховувати частину протизаконних дій навіть від безпосереднього керівництва, на яке покладено функцію внутрішнього контролю за поведінкою підлеглих. Результати проведеного А.С. Черепашкіним опитування показують, що спроби приховування співробітниками злочинів стають відомими керівництву МВС лише у 45,8% випадків, а органи прокуратури знають лише 24% таких випадків. Для російських органів внутрішніх справ приблизний рівень латентності різних правопорушень виглядає наступним чином (табл. 24).
Таблиця 24
Латентність окремих видів злочинів і правопорушень, скоєних співробітниками РФ (у%)
Вид діяння
Приховано від
керівництва
Приховано від
прокуратури
Хабарництво
80,5
85,4
Незаконне адміністративне затримання
71,6
88,8
Перевищення посадових повноважень
59
79,7
Зловживання посадовими повноваженнями
59
74,3
Халатність
51,3
78,5
Необгрунтоване притягнення до адміністративної відповідальності
49,2
54,9
Необгрунтоване застосування спецзасобів
38,4
72
Необгрунтоване застосування зброї [280]
38,4
39,2
С.А. Шалгунова у зв'язку з особливостями особистості правопорушників акцентує також увагу на складнощі своєчасного виявлення співробітників, схильних до скоєння правопорушень у силу нерозробленості науково-прикладних методик поведінкової діагностики в кримінології та юридичної психології. [281]
Цілком очевидним є також і той факт, що підвищеному рівню латентності розглянутих злочинів сприяє поведінку потерпілих у вигляді небажання звертатися в різні інстанції для захисту своїх прав. Незважаючи на досить розповсюджені факти порушення законності при проведенні обшуку житлових приміщень (навмисна псування речей, образливі висловлювання, дрібні крадіжки та незаконне вилучення), в матеріалах службових перевірок майже не зустрічаються скарги громадян стосовно вказаних дій співробітників. Найбільш поширеними причинами такої позиції є небажання бути втягнутим у кримінальний процес, страх переслідування та помсти з боку співробітників ОВС, наявність судимості, зневіра у допомогу правоохоронних органів, небажання розголосу.
Зовнішні обставини вчинення злочинів. Як було встановлено в результаті вивчення зазначених вище матеріалів службових перевірок і вироків, переважна більшість (78,6%) неправомірних дій щодо громадян співробітники ОВС скоїли в робочий час. Проте для окремих видів злочинів є свої особливості.
Всі випадки згвалтування припадають на позаслужбовий час, половина з них були здійснені в період з 18.00 год до 01.00 год На цей же період припадає і більшість випадків ДТП - 61,5%. У загальній масі злочинів велика частка заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, які також були скоєні в неробочий час (41%), при цьому 47,8% з них припадають на вечірній і нічний час.
Проміжок часу з 18.00 год до 01.00 год в цілому є найбільш криміногенним. Саме в цей період доби, коли слабшають форми внутрівідомчого контролю, працівників, які перебувають переважно при виконанні службових обов'язків, були здійснені практично всі випадки грабежу, 58,3% випадків заподіяння шкоди чинності необережного поводження зі зброєю. На цей же період часу доби доводиться до однієї третини скоєних крадіжок та фактів пособництва злочинцям, заподіяння громадянам легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Розподіл протиправних дій, вироблене в залежності від місця їх здійснення, додатково підкреслює необхідність посилення контролю за діями особового складу на робочих місцях, оскільки факти пособництва злочинцям у 69,2% випадків реалізовувалися безпосередньо в службових приміщеннях ОВС, так само як і факти хабарництва (65, 2%). Досить тривожним є і показник тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень - у 63,6% і 57% випадків відповідно вони також були заподіяні в службових приміщеннях підрозділів, що побічно вказує на що має місце практику незаконного застосування заходів фізичного впливу до затриманим та заарештованим особам.
Злочини та інші правопорушення співробітників в загальній сукупності в 72,3% випадків були здійснені в міській місцевості і в 26% випадків - у сільській. Дана пропорція справедлива майже для всіх видів досліджених видів злочинів, за винятком випадків вчинення вбивства, ДТП і крадіжок, які приблизно порівну розподіляються між міською та сільською місцевістю. У 50,7% випадків протиправних дій були вчинені співробітниками у формі як атрибуті відомчої приналежності, навіть у випадках здійснення грабежів і крадіжок.
Стан алкогольного сп'яніння правопорушника характерно, як правило, для тяжких злочинів і злочинів, які спричинили летальний результат. Так, стан сп'яніння було встановлено в 66,7% випадків вчинення згвалтування, 50% - необережне поводження зі зброєю, 48% випадків - заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, 30% - скоєння ДТП і 33,3% умисного вбивства.
Груповий характер скоєння протиправних дій простежується у 46,5% вивчених матеріалів. Найбільш високий рівень злочинів, скоєних за наявності спільників, відноситься до таких категорій, як згвалтування (83,3%), грабіж (66,7%), заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (60,6%), незаконне вилучення речей і матеріальних цінностей (58,3%). В якості спільників при цьому найчастіше виступають безпосередні колеги з того ж відділу або підрозділу, і лише в одиничних випадках спільниками були співробітники прокуратури, митниці, цивільні особи, які не мали стосунку до правоохоронних органів. При цьому у 34,5% спільниками були колеги, рівні за статусом і службовим положенням, у 8% випадках спільниками були підлеглі і в 6,3% випадках - безпосередні начальники правопорушників. Остання категорія спільників зустрічається в такого роду злочинах, як згвалтування (16,7%) і заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (11,4%).
Наявність свідків скоєних протиправних дій також має важливе значення з огляду на тезу про підвищену латентності «міліцейських» злочинів. Як було встановлено, тільки в 34% випадків свідки були відсутні або не були встановлені. У решті ситуацій наявність свідків з боку громадян і співробітників ОВС зустрічається з однаковою частотою. Виняток становлять лише такі види протизаконних дій, як фальсифікація документів і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, свідками яких в 3-4 рази частіше стають працівники ОВС, ніж громадяни.
Використання табельної зброї, спецзасобів та службового становища при здійсненні протиправних дій також має враховуватися як додатковий оціночний критерій при аналізі злочинів співробітників ОВС. Як випливає з матеріалів перевірок і вироків судів, незаконне використання табельної зброї мало місце, в основному, при випадках необережного поводження зі зброєю (70,8%) та умисного вбивства (88,9%). Спецзасоби використовувалися найчастіше при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень (54,5%), а також легких і середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (33%). Звертає на себе увагу загальна висока частота використання службового становища (52,6%) при вчиненні злочинів, особливо таких, як крадіжка і грабіж (66,7%), згвалтування (50%).
Характеристика обставин вчинення злочинів не може вважатися повною без розгляду особливостей статусу потерпілого і його поведінки, хоча слід зазначити, що такі відомості, як рід занять потерпілого, стан алкогольного сп'яніння відсутні у відомчій статистиці і зустрічаються приблизно в 50% вироків судів, а інформація про наявність у потерпілих судимості була відсутня в 77% вивчених матеріалів. Інші характеристики - зміст поведінки потерпілого, використання ним зброї, його статус як підозрюваного - були отримані в результаті детального вивчення матеріалів службових перевірок.
У своїй сукупності потерпілі по своєму роду занять представлені категоріями робітників і приватних підприємців (19% і 13,3% відповідно), студентів (10,8%). Останні, найчастіше стають жертвами протиправних дій з боку працівників ОВС у випадках вчинення ними згвалтувань (50%), заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (36,4%), грабежів і вбивств (по 33%), ДТП (23%). У ставленні представників робочих спеціальностей незаконні дії відбуваються, в основному, при вимаганні (30,3%), умисному вбивстві (22,2%), заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (20,5%), необережному поводженні зі зброєю (17, 6%). Приватні підприємці як потерпілі зустрічаються при вчинення стосовно них крадіжок (77,8%), фінансових махінацій (66,7%), фальсифікації документів (21%), незаконного вилучення речей і матеріальних цінностей (21,7%), вимагання (19 , 1%). Співробітники ОВС виступають в якості потерпілих переважно у випадках необережного поводження зі зброєю (17,6%) та умисного вбивства (11,1%).
При оцінці всієї сукупності обставин поведінка потерпілих може бути оцінений як провокує приблизно в половині випадків (49,5%) і як нейтральна - у 32% випадків. Високий рівень випадків провокуючого поведінки потерпілих зустрічається при здійсненні згвалтування (66,7%), заподіяння легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень (58%), умисного вбивства (55,6%), вимагання (53,9%). При цьому в більшості випадків (86,4%) спостерігався виключно мирний характер провокуючого поведінки, без використання потерпілими вогнепальної і холодної зброї, підручних засобів, спроб фізичного протидії співробітникам ОВС.
58,2% потерпілих були підозрюваними у скоєнні злочинів і саме цим було обумовлено незаконне застосування до них заходів фізичного впливу, про що було сказано вище при аналізі ситуацій катувань та жорстокого поводження. На це вказує статус підозрюваних у 70,8% випадків заподіяння їм тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть (36%). Факти вимагання та незаконного вилучення матеріальних цінностей також переважно здійснювалися стосовно підозрюваних громадян - у 68,5% і 65,2% випадків відповідно, так само як і фальсифікація документів - 61,9% випадків.
Обставиною, що полегшує реалізацію незаконних дій співробітників ОВС, є і стан алкогольного сп'яніння потерпілих, що характерно, насамперед, при скоєнні злочинів, які спричинили тяжкі наслідки - згвалтуванні (100%), необережному поводженні зі зброєю (41,2%), заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть (32%).
Цікаво, що при оцінці ступеня впливу сукупності факторів, які обумовлюють вчинення злочинів, співробітники ОВС вказують, що хабарництво, наприклад, є, на їхню думку, результатом переважно зовнішніх чинників (матеріальна скрута, тиск з боку керівництва, провокація з боку потерпілого). Хоча більша частина злочинів досить об'єктивно визнається опитаними як дія чинників виключно внутрішнього порядку - переконань і намірів індивіда (табл. 25). Більш докладно про це буде сказано в розділі, спеціально присвяченому детермінації.
Таблиця 25
Розподіл відповідей на запитання: «Як Ви думаєте, під впливом яких чинників відбувається більшість таких злочинів?»
Під впливом факторів зовнішнього порядку
Під впливом чинників внутрішнього
порядку
У силу випадкових обставин
Отримання хабара
86,5
9,4
4,1
Вимагання хабара
59,4
35,3
5,3
Умисне вбивство
13
39
48
Грабіж
26
50,3
23,7
Крадіжка
30,8
49,1
20,1
Згвалтування
7,7
61
31,3
Незаконні дії
у відношенні затриманих або заарештованих
35,5
42
22,5
Зловживання
службовим становищем
43,8
43,8
12,4
ДТП з власної вини
3
14,2
82,8
Службова підробка
30,8
45,5
23,7
Халатність
13,1
36,3
50,6
Підводячи підсумки будь-якого прикладного дослідження, дослідники завжди задаються питанням про специфічність або універсальності виявлених ними фактів і феноменів. Відповідь на дане питання є досить простим, якщо в науковому розпорядженні є результати досліджень подібних напрямків, існує уніфікована система вимірювань та оцінки результатів, що значно полегшує проведення подальшого порівняльного аналізу. Мова точних дисциплін виявляється в цьому випадку універсальною мовою наукового спілкування представників різних академічних шкіл різних країн. Кримінологічні ж дослідження, незважаючи на широке використання досить точного інструментарію прикладної математики, часто позбавлені привілеї точних наук бути повністю зіставними. Причиною тому служать різні оціночні критерії, які використовуються на розсуд авторів, оригінальність підходів у діагностиці та аналізі досліджуваних криміногенних процесів, різноманітність досліджуваних об'єктів, на яких концентрується увага вчених. При порівнянності результатів кримінологічної характеристики злочинів з'являються і такі проблеми, як національні відмінності в закріплюються законодавцем складах злочинів, розбіжність форм статистичного обліку по лінії кримінальної юстиції, особливостей використання оціночно-правових дефініцій.
Кримінологічна оцінка злочинів, скоєних співробітниками правоохоронних органів, відчуває всі перераховані труднощі, коли мова йде про порівняльному аналізі масштабів досліджуваних негативних явищ. Викладені вище кількісно-якісні показники з цілком очевидних причин не порівнянні, наприклад, з наявними статистичними даними США і Великобританії. Можливим об'єктом для порівняльного аналізу поточної криміногенної обстановки в органах внутрішніх справ Україна могла б стати відповідна відомча статистика країн СНД. Однак тут, крім питання про доступність і відкритості подібних матеріалів, додатково виникає проблема маловивченою такого явища, як злочинність особового складу ОВС. На сьогоднішній день тільки російська кримінологія може говорити про активна розробка даного напрямку, що і робить роботи російських авторів поки що єдиним джерелом для проведення порівняльного аналізу. Цьому сприяє також схожість законодавчої та правозастосовчої практики наших країн.
Вивчення російських джерел показує, що в України і Росії з 1998 р. спостерігається загальна тенденція до зниження рівня злочинності в розрахунку на 1 тис. населення. За даними О.М. Варигіна, рівень злочинності серед особового складу ОВС РФ в 2002 р. становив 3,1 злочинів на 1 тис. атестованого складу, тобто був у 5,6 разів нижче, ніж в цілому рівень злочинності по країні (табл. 26). [282]
Таблиця 26
Порівняльні показники злочинності в Україні та Російській Федерації
Рівень злочинів в ОВС (на 1тис. Атестується. Складу)
Рівень преступленійв країні (на 1 тис. населення)
1998
2002
1998
2002
України
1,14
0,46
11,5
9,3
Російська
Федерація
3,5
3,1
21,5
17,7
Криміногенна обстановка в підрозділах ОВС Україна виглядає значно більш сприятливою, оскільки навіть за часів сплесків кримінальної активності рівень, скоєних в Україні злочинів не досягав і половини російських масштабів. Цим, можливо, пояснюється і набагато більший розрив (10-20-ти кратний) між показниками загальної злочинності в країні й злочинності серед працівників ОВС України (рис.22).
Тим не менш, структура т.зв. «Міліцейської» злочинності в обох державах має ряд схожих рис. По-перше, це стосується співвідношення загальнокримінальних і службових злочинів, скоєних співробітниками ОВС. Якщо в Росії на 45% загальнокримінальних злочинів припадає 55% злочинів у сфері службової діяльності, то для України ця пропорція за весь період з 1992 р. по 2005 р. складає відповідно 48,6% і 51,4% злочинів. При цьому за результатами останніх років співвідношення зазначених видів злочинів зазнало істотних змін і сьогодні загальнокримінальні злочини займають тільки 27% у загальній масі кримінально-караних діянь, вчинених співробітниками ОВС України.

Рис. 22. Порівняльні показники злочинності в Україні та в підрозділах ОВС у розрахунку на 1 тис. чол.
По-друге, як і російська правоохоронна система, українські органи внутрішніх справ сьогодні мають справу з новими, активно розвиваються формами протиправної діяльності у вигляді організованої «міліцейської» злочинності, прихованої підприємницької діяльності, свідомого зрадництва інтересів служби з корисливих спонукань, участі ряду співробітників у незаконному обігу наркотиків і зброї. І хоча офіційні цифри зазначених видів злочинної діяльності незначні - в середньому по 2-3% для України і РФ, проте їх існування викликає серйозний громадський резонанс і занепокоєння керівництва МВС.
По-третє, питома вага окремих видів злочинів у структурі загальнокримінальної та службової злочинності РФ і Україна практично однаковий (табл. 27). Порівнюючи наведені в російських дослідженнях статистичні дані з аналогічним періодом розвитку українських органів внутрішніх справ, не можна не помітити, що перші місця в обох державах серед категорії загальнокримінальних злочинів займають випадки скоєння ДТП і крадіжок, а серед службових злочинів - випадки перевищення службових повноважень, хабарництва і зловживання владою. [283]

Таблиця 27
Порівняльні показники злочинності в Україні та РФ у розрахунку на 1 тис. співробітників (1999-2000 рр.).
РФ
України
Загальнокримінальні злочини
1.
Умисне вбивство
3,4
17
2.
Заподіяння тілесних ушкоджень
5
10,9
3.
Згвалтування
1,7
0
4.
Крадіжка
9,8
17,6
5.
Розбій
2,6
6,7
6.
Грабіж
3,1
3
7.
Хуліганство
7,7
5,5
8.
ДТП
23,1
23
Злочини у сфері службової діяльності
1.
Зловживання владою
17,4
19,4
2.
Перевищення службових повноважень
44,9
48,5
3.
Хабарництво
24,2
24,1
4.
Халатність
4
5,9
5.
Службова підробка
5,7
2
Виявлені тенденції демонструють, на наш погляд, не стільки тотожність внутрішньої економіко-політичної ситуації в сусідніх державах, скільки універсальність проблем, що виникають у системі правоохоронних органів в ході реалізації принципу законності та дотримання прав громадян, про що почасти свідчать результати наведеного вище огляду діяльності поліцейських підрозділів Західної Європи і США.

3.3 Характеристика особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини та інші правопорушення

Особистість злочинця, як основна категорія кримінології, без розгляду якої неможливо пояснити причини злочинної поведінки, в теоретичному плані досліджена досить повно. Історія кримінології є, по суті, хронологією розвитку поглядів учених на сутність винного поведінки і тих рушійних сил, в силу яких індивід ставить себе поза колом встановлених суспільством правил. Незважаючи на існуючі розбіжності з приводу того, що саме вважати особистістю злочинця і чи варто взагалі виділяти цей термін в самостійну категорію, ми не можемо заперечувати той факт, що сьогодні в кримінології навряд чи знайдеться інше поняття, яке з такою ж ємністю позначало б особистість індивіда , преступившего закон.
Особистість злочинця характеризується кількома групами ознак, серед яких зазвичай виділяють: соціально-демографічні ознаки; особистісно-рольові властивості; соціально-психологічні якості; риси правосвідомості та моралі; психічні відхилення і аномалії; кримінально-правові ознаки. [284] У даному дослідженні характеристика особистості злочинця проводиться, перш за все, з урахуванням раніше розглянутих кримінально-правових ознак, тобто з виділенням груп осіб, які вчинили різні види загальнокримінальних і службових злочинів. Таку категорію ознак, як психічні аномалії і відхилення, ми змушені виключити з розгляду, оскільки у вивчених матеріалах або були відсутні результати психолого-психіатричної експертизи, або її результати вказували на відсутність будь-яких відхилень у психічному розвитку підсудного, що частково пояснюється спочатку ретельно відбором осіб при надходженні на службу в ОВС.
Представлена ​​соціально-демографічна характеристика особистості правопорушника з числа працівників ОВС базується на трьох джерелах. Перший з них є результатом узагальненого аналізу, проведеного автором в 1998 р. у приватних справах 232 засуджених УВП-91 з числа колишніх працівників ОВС. Другим джерелом є аналіз характеристик особистості 330 співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності протягом 2000-2003 рр.. І нарешті, третім джерелом були статистичні дані ДВБ ГУБОЗ МВС України, де з 2001 р. відбиваються основні характеристики особистості співробітників правопорушників (вік, освітній рівень, стаж служби і т.п.). Наводячи всі отримані дані до єдиного знаменника, ми можемо говорити про можливість виділення відмінних соціально-демографічних особливостей, що характеризують різні категорії правопорушників.
Загальний стаж служби в ОВС приблизно у 67% правопорушників залишається досить високим - від 6 до 10 років, що фіксується в усіх джерелах статистичних даних. Незважаючи на видиме переважання у більшості категорій злочинів саме молодих співробітників, питома вага осіб, що прослужили в органах внутрішніх справ менше 6 років, все ж залишається незначним - зі стажем від 3 до 5 років налічується тільки 13% правопорушників і ще 7,5% мали стаж служби від 1 року до 3 років.
У даній ситуації немає парадоксу - перші 4-5 років служби в ОВС до більшості (до 74% від вибірки) правопорушників припадають на отримання спеціальної освіти, після чого слід приблизно річний період адаптації до специфіки роботи в конкретному підрозділі. У цілому серед засуджених співробітників налічувалося 30% осіб, що мають середню спеціальну освіту, 29,3% - мають вищу неюридичну і 14,6% - вищу юридичну освіту.
Якщо подивитися на розподіл правопорушників в залежності від тривалості їх перебування на посаді, то ситуація прояснюється ще більше - 63,5% засуджених співробітників працювали на посаді 1-3 роки, тобто проходили період професійного становлення, ще 14% були тільки призначені на посаду і знаходилися на стадії первинної адаптації. І лише п'ята частина правопорушників (22,4%) мала стаж перебування на посаді понад 3 років.
Серед загальної маси колишніх співробітників, засуджених за вчинення злочинів, найбільш значна частина (41,4%) належала до осіб, що мали звання прапорщика, лейтенанта і старшого лейтенанта міліції. Співробітники зі званням капітана і майора міліції становили 28% від загального числа засуджених. Частка рядового та сержантського складу серед правопорушників також значна - 27,3%.
Додаткове розподіл правопорушників з урахуванням займаної посади та вікових груп показує незначне загальне домінування осіб у віці від 26 до 30 років над представниками інших груп (табл. 28).
Таблиця 28
Розподіл правопорушників з урахуванням займаної посади і віку (у%)
Посада
Вікова категорія
20-25 років
26-30 років
31-40 років
старше 40
Стажист
50
50
0
0
Міліціонер, кінолог
45,2
38,1
16,7
0
Командир відділення, взводу
14,3
35,7
50
0
Черговий, помічник чергового
18,2
45,5
27,3
9
Оперуповноважений, старший оперуповноважений
34,6
33,7
28,7
3
Дільничний, старший дільничний
26,9
36,5
34,6
1,9
Слідчий, старший слідчий
23,5
52,9
23,5
0
Інженер, експерт
0
75
25
0
Інспектор, старший інспектор
19
42,8
33,3
4,8
Зам.нач. РВ, УМВС
1
6
52,6
40,4
Всього
26,2
35
31,7
7
Отримане розподіл щодо осіб рядового складу частково підтверджує результати російських авторів, які вказують, що найбільш криміногенним періодом служби в російській ППСМ є термін від 3 до 6 років. На цьому етапі у багатьох рядових співробітників формується стереотип мислення, за яким сам співробітник представляє себе досвідченим міліціонером, які знають закони і нормативні акти для залучення будь-якого громадянина до адміністративної відповідальності. Одночасно в багатьох з'являється зарозумілість, викликане свідомістю свого досвіду і тривалістю роботи в підрозділі. [285]
Сімейний стан колишніх співробітників можна охарактеризувати в цілому як соціально благополучне. Більшість засуджених співробітників (69,2%) на момент вчинення злочину були одружені і мали дітей. Неодружених і розлучених налічувалося 23,8% і 6,6% відповідно.
Розглядаючи групу співробітників, які вчинили агресивно-насильницькі злочини, слід виділити із загальної маси категорію осіб, які займали посади міліціонерів і ставилися до рядового складу ОВС - на їх частку припадає 25% скоєних вбивств, 21,6% - заподіяних тілесних ушкоджень і 37,6% згвалтувань (додаток 2). Другий за частотою скоєних вбивств та заподіяних тілесних ушкоджень є посада дільничного інспектора міліції з питомою вагою 30% і 21,6% відповідно. Третє місце за ступенем поширеності займають оперуповноважені, які вчинили 14,7% вбивств, 33,3% згвалтувань і заподіяли 18,1% тілесних ушкоджень. Високий в останній категорії злочинів питома вага інспекторів різних служб, які брали участь у 25% згвалтувань і 16,7% заподіяння тілесних ушкоджень. Серед осіб, засуджених за насильницькі злочини, звертає на себе увагу висока питома вага (до 50%) неодружених і розлучених співробітників, при цьому у 71,4% гвалтівників були власні діти.
Найбільш криміногенної в групі осіб, які вчинили насильницькі злочини, є наймолодша категорія співробітників у віці від 20 до 25 років, які мають стаж служби в ОВС 1-3 роки. Представниками даної категорії було скоєно 66,7% згвалтувань, при цьому злочини були скоєні виключно сержантами і прапорщиками міліції. На частку сержантського складу доводиться 83,3% всіх згвалтувань, на частку прапорщиків - решта 16,7%.
На цей же віковий діапазон (20-25 років) припадає в середньому 41% всіх випадків заподіяння тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Серед осіб, які незаконно заподіяли громадянам тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, домінують особи сержантського складу (31%), лейтенанти і старші лейтенанти міліції (20,7% і 17,5% відповідно). 63,2% з них мали загальний стаж служби в ОВС від 5 до 10 років. У випадках вчинення вбивства домінуюча частина правопорушників рівномірно представлена ​​категоріями 26-30 років і 31-40 років (по 33,3% випадків) зі стажем служби 5-10 років, при цьому 55,5% всіх вбивств було скоєно особами сержантського складу і прапорщиками міліції.
Для загальнокримінальних злочинів корисливої ​​спрямованості притаманне схоже розподіл. У 40,8% випадків ці злочини були скоєні рядовим складом на посадах міліціонерів, у 24,4% - оперуповноваженими різних служб і в майже однаковій пропорції (11%) - дільничними інспекторами міліції та начальниками міськрайвідділів і відділень. У 66,7% грабежів було скоєно злочинцями у віці від 20 до 25 років, всі з яких були рядовими і сержантами міліції зі стажем служби в ОВС від 1 року до 3 років. У 41,7% крадіжок та інших розкрадань було скоєно особами від 31 до 40 років, у 41,7% належали до сержантському складу міліції. Частка неодружених і розлучених серед категорії корисливих злочинців, засуджених за вчинення крадіжки і грабежу помітно висока - 58%.
У категорії службових злочинів у вигляді зловживання владою та перевищення службових повноважень перше місце займають оперуповноважені з питомою вагою 26%, за ними слідують рядові міліціонери (24,2%) та дільничні (14,1%). Факти перевищення службових повноважень припадають, в основному на вікову категорію співробітників від 26 до 30 років (41%), у той час як зловживання владою з однаковою частотою (36%) допускають особи від 26 до 30 років і від 31 до 40 років. Стаж служби в ОВС до 27% правопорушників склало 3-5 років, для 38% - понад 5 років.
У ситуаціях допущення халатності, вчинення службового підроблення частка оперуповноважених також є домінуючою (24%), однак друге і третє місця займають дільничні та начальники міськрайвідділів з питомою вагою 21,7% і 16,2% відповідно. Випадки прояву недбалості в 40% припадають на молодшу вікову категорію (20-25 років), з яких 50% правопорушників було сержантами міліції, решта - лейтенанти, старші лейтенанти і капітани міліції (по 12,5%). У 74% правопорушників стаж служби при цьому був у межах від 3 до 10 років.
Факти вчинення підробки переважно (41,7%) скоюють особи у віці від 31 до 40 років, що мають звання від старшого лейтенанта до майора міліції (в середньому по 28% кожній категорії) і стаж служби в ОВС від 5 років і вище (74 %).
За фактами хабарництва та корупції були засуджені також переважно оперуповноважені (27,2% випадків) і з деяким відривом в питомій вазі - інспектора різних служб (16,8%) та дільничні (15,2%). Їх вік практично рівномірно представлений двома групами - від 26 до 30 років (36%) та від 31 до 40 років (38%) із стажем служби в ОВС не менше 3 років. У 26,6% правопорушників мали звання сержантів і прапорщиків міліції, 30,8% - звання старшого лейтенанта міліції.
Учасниками ДТП з летальним результатом потерпілих найбільш часто виявлялися співробітники ОВС, які займали посади інспектора (42,8%), міліціонера (39,3%) та оперуповноваженого (32% випадків). Серед правопорушників даної категорії переважають представники вікової групи від 31 до 40 років (57%), що мали, в основному, звання сержанта (53,8%), лейтенанта і майора міліції (за 15,4%) із стажем служби від 5 років і вище (76,8%). Як відмітну особливість слід виділити високий рівень серед корупціонерів та осіб, які вчинили ДТП, сімейних людей (81% і 78% відповідно), що мали по одному і більше дітей, що помітно перевищує середній показник для досліджуваної вибірки (69%).
Щодо середньостатистичного співробітника-правопорушника в ході дослідження було встановлено, що серед життєвих цінностей провідне місце займають переважно категорії користі, виражені в досить помірною, середнього ступеня. Це, перш за все, «благополуччя сім'ї» (48% опитаних); «гроші» (38,9%); «влада» (31,8%); «власне благополуччя» (29,2%); «корисні зв'язки, кар'єрне зростання »(24,7%). Значно більш низьке рейтингове місце займають цінності, пов'язані з трудовою дисципліною, завданнями і змістом службової діяльності, інтересами інших людей.
Одна з категорій співробітників, однак, звертає на себе увагу ступенем відхилення в сфері життєвих цінностей. Мова йде про дільничних інспекторів міліції, більшість з яких серед найбільш значущих цінностей своєї діяльності вказали «влада» (70%), «гроші» (60%), «корисні зв'язки, кар'єрне зростання» (50%). [286]
У мотиваційній сфері співробітників ОВС також домінують переважно корисливі мотиви. Так, в числі найбільш вагомих мотивів, що визначають їх вибір професії та зміст службової діяльності, співробітники вказують бажання поліпшити матеріальне становище (27,9% опитаних), отримувати особливу повагу з боку оточуючих (27,3%), бажання мати владні повноваження (25 , 3%), спрагу гострих вражень (20,1%).
У співробітників, засуджених за скоєні агресивно-насильницькі злочини, а також за випадки зловживання владою та перевищення службових повноважень, стає більш помітна тенденція до авторитарності й винятковості - перші місця серед провідних мотивів службової діяльності займають необхідність відчуття влади і особливої ​​поваги з боку оточуючих (близько 40% опитаних).
Розглядаючи питання мотивації протиправних дій, необхідно вказати, що в даний час в кримінології існує дуже обмежена кількість робіт, присвячених розгляду мотиваційної сфери правопорушників з числа співробітників ОВС. Оскільки тема злочинності в правоохоронних органах отримала своє оформлення тільки на початку 1990-х рр.., Перелік робіт, де зроблені спроби класифікувати мотиви злочинів, налічує трохи більше десятка дисертаційних досліджень.
В основному це роботи російських авторів, у частині з яких результати досліджень, на жаль, представлені на рівні емпіричного накопичення фактів, без подальшої систематизації та абстрагування, що не дозволяє приймати їх для подальшого наукового аналізу. До таких можна віднести роботи Н.В. Тарасова та К.А. Прохорова, де автори виділяють практично подібний перелік провідних мотивів протиправної діяльності співробітників, що включає в себе наступні категорії:
- Приклад друзів, товаришів по службі (39,8% випадків);
- Впевненість у безкарності (27,4%);
- Відсутність належного контролю (18,6%);
- Незнання закону (3,6%);
- Необхідність забезпечення прожиткового мінімуму сім'ї (2,7%);
- Користь (1,8%);
- Прагнення завоювати авторитет (1,8%);
- «Не було іншого виходу» (1,8%);
- Помста, ревнощі (0,9%);
- Фінансові проблеми (0,9%);
- «Не вважав за потрібне дотримуватися закону» (0,9%). [287]
Очевидно, що такі категорії, як «необхідність забезпечення прожиткового мінімуму сім'ї», «фінансові проблеми» і «користь» є позначеннями одного і того ж корисливого мотиву і можуть бути без шкоди для цілей дослідження об'єднані саме під такою назвою. Серед наведених дефініцій серйозні заперечення зустрічають «впевненість у безкарності», «відсутність належного контролю», «незнання закону», які є швидше факторами, що сприяють вчиненню злочину, ніж власне мотивами. Вельми проблематично віднесення до категорії мотивів і таких, як «не було іншого виходу», «прагнення завоювати авторитет», «не вважав за потрібне дотримуватися закону». На наш погляд, до останніх категоріям більше застосовується термін «мотивування», під яким у кримінології розуміється «раціональне пояснення суб'єктом злочину своєї поведінки, обставин, що спонукали його до вибору даної дії». [288] Однак для кримінологічного дослідження потрібно не тільки перерахування причин поведінки в тому вигляді, як їх вказують респонденти під час опитування, а й філософсько-аналітична робота авторів щодо осмислення і узагальнення отриманих даних.
Друга і велика частина робіт представляє собою результат поступової трансформації загальноприйнятого в кримінології поділу мотивів протиправної поведінки, що передбачав виділення груп ідейних (політичних), корисливих, насильницьки-егоїстичних, анархістсько-індивідуалістичних, легковажно-беззвітний і боягузливо-малодушних мотивів. [289] Одне з перших досліджень в області «міліцейської» злочинності, що належить А.А. Купленскому, кілька видозмінило вказаний перелік, доповнивши його т.зв. «Мотивами професійної пасивності». [290]
Однак досить самостійна класифікація мотивів протиправної поведінки, пов'язаного з виконанням службових обов'язків, вперше з'явилася тільки в 1998 р., представлена ​​Ю.А. Мерзловим. У ній автором виділяються такі мотиви, як кар'єристські, відомчо-корпоративні, статусно-виконавчі, службово-корисливі, ідейні. [291] Запропонована класифікація практично без змін до цих пір зустрічається в роботах інших авторів. [292]
Ідея виділення в якості самостійної категорії мотивів службової діяльності отримала свій розвиток в роботі С.А. Алтухова, який виділив відповідні типи «злочинців-службистів»: «азартні силовики», «хабарники», «кар'єристи». Крім того, С.А. Алтухова були запропоновані до розгляду два типи співробітників, які вчинили загальнокримінальні злочини - «випадковий» типа і «перевертні». Остання категорія, яка має не цілком вдале популістське назву, включала осіб, які вчиняють загальнокримінальні злочини без використання можливостей служби та посадових повноважень, серед яких автором досить стисло описувався корисливий і насильницький типи злочинців. [293]
Дещо інше поділ мотивів пропонує О.М. Варигін, який виділив мотиви «професійних» і загальнокримінальних злочинів, при цьому остання категорія автором практично не була розкрита і залишилася декларативною. Серед найбільш поширених мотивів «професійних» злочинів були вказані «службістскіе» (кар'єристські мотиви; прагнення виглядати професіоналом; небажання псувати відносини з колегами) і корисливі, що мають питому вагу 43,7% і 20,3% відповідно. Далі з великим відривом слідують мотиви насильства (помста, прагнення показати почуття переваги) і конформістські (приклад товаришів по службі), що мають питому вагу від 4,7% до 8,5%. [294]
Окреме місце серед зазначених робіт займають класифікації мотивів службових злочинів, запропонованих українськими дослідниками. У 2003 р. А.С. Новаков запропонував розглядати мотиви службових злочинів як сукупність відомчо-корпоративних, корисливо-злочинних, морально-деформованих і ситуативних мотивів. [295] Не заперечуючи в цілому проти логіки побудови такої класифікації, слід все ж відзначити, що слово «ситуативні» стосовно до мотиву в більшою мірою характеризує швидкість розвитку і реалізації будь-якого мотиву, ніж його смисловий зміст. Викликає також зауваження використання надмірно загального формулювання «морально-деформовані мотиви», під яку з однаковим успіхом можуть підпадати ті ж корпоративні або корисливо-злочинні мотиви.
Категорія корисливих мотивів свого часу була ретельно розглянута в дисертаційній роботі С.А. Шалгуновой, присвяченій проблемам хабарництва та корупції в ОВС. Умовно автором було проведено розмежування корисливих спонукань хабарників на шість підгруп мотивів:
- Жага накопичення грошей і матеріальних цінностей;
- Прагнення до досягнення матеріального комфорту і благополуччя, що дозволяє вважати себе «не гірше за інших людей»;
- Потреба в алкоголі, прагнення до легкого, безтурботному існуванню;
- Задоволення матеріальної необхідності «службового характеру» - бажання догодити начальнику, підтримання необхідних для роботи ділових і неформальних зв'язків;
- Задоволення насущних матеріальних проблем сімейно-побутового характеру для придбання одягу, ліків, меблів;
- Вчинення корупційного діяння для отримання гострих відчуттів, коли важливий не стільки результат (особисте збагачення), скільки саме переживання ситуації ризику. [296]
У даній роботі, так само як і в дослідженнях С.А. Алтухова та А. Н. Варигіна, як не можна більш помітно простежується намітилася останнім часом тенденція до пошуку специфічних мотивів злочинів співробітників ОВС, «прив'язки» певних груп мотивів до окремих видів «міліцейської» злочинності. Продиктована прагненням емпіричного пізнання настільки нового для вітчизняної кримінології явища, дана тенденція навряд чи може бути методологічно виправданою і перспективною з кількох причин.
По-перше, встановити однозначний причинно-наслідковий зв'язок між певними мотивами і окремими видами злочинів - завдання дуже проблематична, оскільки насправді один і той же набір мотивів може детермінувати різні види злочинів. Насильницькі злочини співробітників ОВС можуть бути в рівній мірі результатом дії не тільки агресивно-насильницьких мотивів, але і мотивів користі, ідейних і конформістських мотивів, а також (у ряді випадків) мотивів легковажно-безвідповідальних. Корисливі правопорушень також можуть бути детерміновані аж ніяк не суто корисливими мотивами збагачення - серед найбільш вірогідних причин ми можемо вказати і неправильно поняті інтереси служби, і конформістські мотиви, і мотиви кар'єрного зростання як різновиду марнославства. Більше того, для індивідів з високосоціалізірованним контролем власної агресії можливі варіанти, коли корисливі злочини можуть вчинятися як проміжний етап для досягнення кінцевої мети - помсти. Що має місце полімотівірованность більшості людських вчинків також робить поділ мотивів на «службові» і «загальнокримінальної» досить умовним.
Другою причиною, за якою пошук специфічних мотивів злочинності співробітників ОВС може вважатися відносно безперспективним напрямом, є той факт, що набір мотивів людської поведінки за своїм обсягом є відносно стійким і універсальним освітою, вивченим достатньо повно методами емпіричної психології. Навряд чи можна очікувати, що існують не вивчені і не відомі в науці мотиви, що детермінують виключно або переважно злочину співробітників, якісним чином відрізняються від раніше відомих. Зрозуміло, дослідник сам має право вибирати назву, яким він позначає той чи інший досліджуваний мотив, однак при узагальненні та уніфікації отриманих результатів виділяються мотиви так чи інакше будуть зведені до вже усталеним родовим назвам.
Саме з цієї причини жоден з розглянутих вище авторів так і не розкрив сукупності мотивів, що детермінують вчинення співробітниками загальнокримінальних злочинів, оскільки в такому випадку він був би змушений повернутися до тих же самим родовим визначенням користі, егоцентризму, конформізму тощо, підтвердивши , тим самим, що загальнокримінальної та службові злочини детермінуються одними і тими ж мотивами.
З урахуванням висловлених зауважень більш кращою є сьогодні позиція провідних російських кримінологів, які пропонують розглядати два різновиди мотивації протиправних дій співробітників ОВС. [297] До першої відносяться хибно розуміються службові інтереси, в силу чого співробітники порушують вимоги закону, виходячи з неоднорідних спонукань. Так, одна частина співробітників йде на вчинення правових норм для "відновлення" справедливості, керуючись при цьому принципом «мета виправдовує засоби». Інша частина співробітників орієнтована на просування по службі та отримання заохочень, які безпосередньо залежать від показників службової діяльності, поліпшення оперативної обстановки в районі. У даному випадку порушення законності мотивуються не стільки помилково понятими інтересами служби, скільки корисливо-особистими інтересами і кар'єристських міркуваннями.
Другий вид мотивації характерний для так званої категорії «перевертнів у погонах», тобто співробітників, спочатку роблять правопорушення виключно з міркувань особистої вигоди. Провокуючи порушення закону з боку громадян, підкидаючи у вигляді доказів зброю або наркотики завідомо невинним людям, співробітники даної категорії вимагають, по суті, хабарі або послуги з їх боку. З психологічної точки зору такого роду поведінка мотивована звичайними кримінальними нахилами, тому особа таких співробітників ОВС, на думку авторів, практично не відрізняється від характерологічних рис здирників, злодіїв, гвалтівників і т.п.
Мотиваційна сфера правопорушників у погонах, таким чином, представляється даною групою кримінологів як сукупність корисливих спонукань, хибно розуміються службових інтересів та інших мотивів, характерних для звичайних кримінальних злочинів. Дана позиція, тим самим, вказує на те, що специфіка злочинності співробітників ОВС полягає не стільки в мотивах, скільки в особливостях їх реалізації з використанням статусу і можливостей посадових осіб правоохоронних органів.
Для розуміння загальної картини механізму мотивації окремих видів злочинності подібний підхід представляється логічно вивіреним і методологічно вірним. Не заперечуючи важливості дослідження мотиваційних складових того чи іншого мотиву, він виходить, в першу чергу, з необхідності формування «родового дерева» основних мотивів людської діяльності, їх конкретизації та вивчення механізму взаємодії різних видів мотивів при реалізації тієї чи іншої форми поведінки індивідів, у тому числі і протиправного.
Вивчені класифікації останніх років, так само як і власні результати вивчення мотивації скоєних співробітниками ОВС злочинів, також дозволяють говорити про необхідність повернення до класифікації мотивів більш універсального порядку. В якості такої може виступати вже існуюча, хоча й трохи видозмінена класссіфікація, запропонована свого часу В.В. Лунєєва, і містить наступні категорії мотивів:
1. Корисливі мотиви, які включають усі види мотивів, спрямовані на придбання матеріальних цінностей, поліпшення свого майнового статусу, підвищення добробуту. Мотив особистої вигоди досить різноманітний у своєму кримінальному прояві, проте у загальних рисах він детермінує дві групи корисливих злочинів: задоволення мінімальних прожиткових потреб; на збагачення. При цьому форма реалізації корисливого мотиву може бути досить складною.
Як приклад можна розглянути ситуацію вимагання, що мала місце у Львівській області. Співробітник ППСМ сержант міліції М. і кінолог ДСО сержант міліції К. за попередньою змовою запропонували 3 неповнолітнім інсценувати куріння марихуани з залученням неповнолітнього Романова, чиї батьки, на думку співробітників, були досить забезпеченими громадянами. Після того, як неповнолітні закурили, сержанти міліції ініціювали їх арешт і помістили всіх у службові приміщення райвідділу. Далі, знову з допомогою неповнолітніх, сержанти міліції М. і К. інсценували відпустка кожного неповнолітнього за хабар в 400 $ з кожного, про що останні повідомили Романову, який також дав згоду принести з дому зазначену суму. Для отримання такої суми Романов виніс з будинку з метою продажу цінні речі, про що довідалася його мати і повідомила про те, що трапилося в прокуратуру. Обидва співробітника були засуджені до 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна. [298]
До групи корисливих можуть бути віднесені т.зв. «Кар'єристські» мотиви, коли досягнення певного становища в службовій ієрархії розглядається індивідом як джерело збагачення (найчастіше незаконного). Тому для просування по службових сходах і призначення на бажану посаду співробітник може здійснювати ряд протизаконних дій (фальсифікація матеріалів слідства, приховування злочинів від обліку, дача хабара), що дозволяють у кінцевому рахунку виглядати у більш вигідному світлі з точки зору показників службової діяльності.
У судовій практиці зустрічаються приклади змішаної форми кар'єристських і суто корисливих мотивів. Так, у 2001 р. оперуповноважені карного розшуку С., М. і М., намагаючись розкрити злочин, викликали громадянина М. у кабінет, де побили його руками і ногами, зв'язали ременем, підвісили на металевій трубі головою вниз. Тримали в такому положенні 30 хв., Продовжуючи бити, після чого громадянин Н. був змушений підписати зізнання в нібито зроблену крадіжку. Після цього оперуповноважені почали вимагати від нього 1 тис. грн. за несодержаніе під вартою, відібрали в якості застави паспорт і військовий квиток. На наступний день громадянин Н. приніс і передав їм у дворі житлового будинку 250 грн. як частину необхідної суми, де оперуповноважені і були затримані на місці співробітниками СБУ. [299]
2. Насильницькі мотиви, до яких можна віднести досить широку категорію мотивів, що детермінують більшу частину соціально несхвалюваних вчинків. Такими є помста, ревнощі, злість, егоцентризм, т.зв. хуліганські мотиви - прагнення показати свою зневагу до особистої гідності людини; прагнення проявити безчинство, п'яну завзятість, перевага, грубу силу, познущатися над більш слабким і беззахисним людиною.
Прояв мотивів насильства досить часто пов'язане зі станом сп'яніння правопорушника, що в конкретній життєвій ситуації призводить до значно більш тяжких наслідків. Один з таких показових випадків мав місце в Херсонській області, де дільничний інспектор, лейтенант міліції П. близько 20.30 год, будучи в нетверезому стані, зайшов в приватне домоволодіння гр. М., побив його, витягнув на вулицю, де побив ще раз і залишив лежати на вулиці. Через півгодини дільничний П. з'явився додому до гр. Р., якого також почав бити, проте на грунті раптово виниклої умислу дістав табельну зброю і вбив гр. Р. пострілом в голову. [300]
3. «Ідейні» мотиви, серед яких нас, перш за все, цікавлять такі, як прагнення до встановлення справедливості, віра в непогрішність закону, непримиренність до правопорушників, принципове дотримання високих моральних принципів. Як не дивно, але саме ідейні мотиви часто стають причиною протиправної поведінки співробітників в ситуаціях, коли діюча система юстиції показує свою неспроможність. У таких випадках частина співробітників самовільно бере на себе функцію виконавців правосуддя, домагаючись незаконними способами відновлення соціальної справедливості. Тимчасово поступаючись принципами дотримання законності, «ідейні» співробітники щиро вважають, що в боротьбі зі злочинністю мета цілком виправдовує засоби.
У 1998 р. міліціонер роти супроводу поїздів в Одеській області С. перевозив товар у спецвагон. Під час проходження частина товару була вкрадена провідником і скинута ним на станції. С., виявивши пропажу і дізнавшись причетність до цього провідника, побив останнього, зламавши йому 6 ребер. Потім, повернувшись на станцію разом з напарником і провідником, знайшли його спільника, вилучили у нього більшу частину викраденого товару, після чого помістили провідника в багажник автомобіля, привезли до райвідділу, а потім додому до С. Там прикували його наручниками до батареї, вимагаючи повернення залишку товару, періодично б'ючи. Від завданих побоїв провідник помер. С. був засуджений за ст. 166 ч. 2 до 3 років позбавлення волі. [301]
4. Конформістські мотиви припускають небажання індивіда виділятися і ставати предметом підвищеної уваги, прагнення «бути, як усі», страх змін, небажання проявляти ініціативу і вирішувати будь-які проблеми, страх перед відповідальністю за власні дії. До даної категорії можуть бути віднесені відомчо-корпоративні і статусно-виконавські мотиви, виділяються різними авторами та передбачають вчинення злочинів співробітниками чинності небажання «псувати стосунки з колегами», прагнення догодити начальнику, сліпого наслідування прикладу товаришів по службі.
Показовим у цьому відношенні може бути надзвичайна подія, що мало місце в 2003 р. в Одеській області, де за підозрою у вбивстві був арештований і доставлений до Суворовського РВ раніше судимий І. Після того, як останньому вночі стало в камері погано, черговий по райвідділу викликав «швидку допомогу». Що приїхав лікар зробив укол і рекомендував госпіталізувати арештованого, але черговий по райвідділу відмовився, мотивуючи відмову тим, що у нього немає на це дозволу керівництва. Проте згодом про те, що трапилося керівництву не доповів, вирішивши відкласти справу до початку робочого дня. Через 2 години, близько 03.00 год заарештований помер у камері від нападу епілепсії та струсу мозку. За результатами службового розслідування було покарано 14 чол. [302]
Як різновид конформістської мотивації можуть виступати боягузливо-легкодухі мотиви, коли злочин є результатом неготовності працівника взяти на себе особисту відповідальність за власну поведінку в стресовій ситуації. Прикладом такого злочину може виступати випадок з начальником відділу УБОЗ однієї з областей майором міліції Б., який разом зі знайомою виїхав у нічний час на берег річки. Залишивши машину на схилі, він перебрався зі знайомою на заднє сидіння, де вони почали розпивати спиртні напої. Через деякий час автомобіль зірвався з ручного гальма і впав у річку. Майор міліції Б. зумів виплисти, залишивши дівчину в автомобілі. Рятувати її не намагався, хоча вона була жива й згодом захлинулася в затопленому автомобілі. З місця події відразу зник, пояснивши все сильним переляком, про подію нікому не повідомив. Був засуджений за ст. 286 до 5 років позбавлення волі. [303]
5. Легковажно-безвідповідальні мотиви характеризуються набором таких психологічних елементів, як прагнення індивіда не відповідати за власні вчинки, жити сьогочасної ситуацією, вести гедоністичний спосіб життя, бажання свідомо уникати всього, що привносить в особисте життя ускладнення і напруга. Поведінка, детерміноване мотивами подібного роду, характеризується відходом від проблем, поверхневим ставленням до обов'язків, перекладанням відповідальності та роботи на інших, прийняттям самого легкого і найменш відповідального рішення в ситуації морального вибору. Факти вчинення службової недбалості, ДТП, необережного заподіяння тілесних ушкоджень є, як правило, результатом легковажно-безвідповідальної мотивації співробітників ОВС.
Так, наприклад, сержант міліції Ч., заступивши з колегою на патрулювання, виявив на березі водойми рибалок, розпивали спиртні напої. Приєднавшись до них на їх запрошення, в ході спільного розпиття спиртного міліціонери на прохання рибалок розбирали табельну зброю і давали їм для огляду. У результаті необережного руху при складанні пістолета сержант міліції Ч. зробив постріл у свого напарника, заподіявши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості. [304]
На основі виділених груп мотивів можливе подальше виділення
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Монографія
936.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Попередження злочинів серед персоналу ОВС України Організацією
Заходи попередження злочинів серед персоналу ОВС України соціа
Попередження злочинів серед персоналу ОВС України Організаційно-управлінський аспект
Заходи попередження злочинів серед персоналу ОВС України соціально-психологічний аспект
Детермінація організованих форм економічної злочинності
Попередження злочинності
Принципи та види попередження злочинності
Попередження злочинності у зарубіжних країнах
Особливості попередження загальнокримінальної корисливої ​​злочинності
© Усі права захищені
написати до нас