(1905-1942)
Дивацтва цієї людини почали проявлятися ще на шкільній лаві,
коли замість прізвища Ювачев він взяв собі дивний псевдонім - Хармс, який варіював з вражаючою винахідливістю, іноді навіть в підписі під одним рукописом: Хормс, Чармс, Хаармс, Шардам, Хармс-Дандан і т.д. Охочі до розгадок літературознавці не раз намагалися і ще будуть намагатися розшифрувати їх по-своєму. Сам Хармс вважав (про що зустрічаються записи в його щоденнику), що незмінне ім'я приносить нещастя, і брав нове прізвище як би в спробах піти від нього. До того ж Хармс любив дивувати, дивувати, епатувати, робив це весело, святково. Його справжнє ім'я - Данило - в сполученні з незвичайною прізвищем вистрілювало як цирковий номер, а часта зміна звучних псевдонімів нагадувала фокус.
Він народився в Петербурзі в родині відомого народовольця Івана Павловича Ювачева, засудженого свого часу до смертної кари, заміненої
довічним ув'язненням, що відбував посилання на Сахаліні, де з ним познако
мився Чехов. Даня народився вже після звільнення батька, коли Ювачев повернувся
до Петербурга. Майбутній поет закінчив «Петершуле» - німецьку гімну зію. У ці роки почала століття батько Хармса став автором мемуарних і релігійних книг і послужив прототипом для героїв Льва Толстого і Чехова. Тому у Хармса цілком літературні коріння. Але Іван Павлович не схвалював творів сина, оскільки вони не були схожі на те, що він почитав в літературі.
Хармс-письменник сформувався в 20-і роки, випробувавши вплив В. Хлєбнікова
і А. Труфанова. Найперша з збережених віршів Данила Хармса датована 1922 роком, перша публікація з'явилася в 1926 році в альманасі «Збори віршів».
Однодумці у творчості були знайдені в колі поетів, які називали себе оберіутам (від ОБЕРІУ - Об'єднання Реального Мистецтва). «Хто ми?
І чому ми? .. - Запитували вони у своєму маніфесті .- Ми - поети нового міроощу вання і нового мистецтва ... У своїй творчості ми розширюємо і поглиблюємо сенс предмета і слова, але ніяк не руйнуємо його. Конкретний предмет, очищений від літературної та повсякденній лушпиння, робиться надбанням мистецтва ... »оберіути знайшли собі притулок у стінах ленінградського Будинку друку, де 24 січня 1928 відбувся їх найбільший вечір« Три лівих години ». Хармс - разом з М. Заболоцький, О. Введенським К. Вагіновим, І. Бахтеревим та іншими - читав на першому «часу» свої вірші, сидячи на шафі, на другому «часу» була представлена його п'єса «Єлизавета Бам», одним з постановників якої був сам автор. ОБЕРІУ дуже захопило Хармса, і він розривався між оберіутского заняттями і коханої. «Куди поділося ОБЕРІУ? Все пропало, як тільки Естер увійшла до мене. З тих пір я перестав як слід писати і ловив тільки з усіх боків нещастя ... як я можу піддавати свою справу, ОБЕРІУ, повного розвалу. Господи, допоможи! Зроби, щоб протягом цього тижня Естер пішла від мене і жила б щасливо. А я, щоб знову взявся писати, будучи вільна як раніше! »Ніщо не повинно було відволікати від творчості, навіть любов. Через кілька років цей вузол був розрубаний іншими - зовнішніми силами. Щоб покласти край виступам оберіутов в гуртожитках, клубах, військових частинах і т.д. ленінградська молодіжна газета «Зміна» помістила статтю «Реакційний жонглерство» (9 квітня 1930 р.), що мала підзаголовок: «Про одну вилазку літературних хуліганів», де оберіутов порівнювали з класовими ворогами. У грудні 1931 року Хармс, Введенський і деякі їхні друзі були арештовані і заслані до Курська, звідки вони повернулися
в червні 1932 р.
Позаду залишилися дві єдині «дорослі» публікації - по віршу
в кожному - в двох збірниках Союзу поетів (у 1926-му і в 1927-му роках). За життя
більше не вдалося опублікувати жодної «дорослої» рядки. Після 1928 року він
навіть не робив спроб опублікувати ще щось. Більш того, не присвячував своїх
знайомих в те, що пише. «Хармс сам дуже любив малювати, але мені свої малюнки
ніколи не показував, а також все, що він писав для дорослих. Він заборонив це всім
своїм друзям, а з мене взяв клятву, що я не буду намагатися дістати його рукописи », -
згадувала художниця Аліса поре.
А писав Хармс щодня, у всякому разі прагнув писати. «Людина у своїй справі бачить порятунок, і тому він повинен постійно займатися своєю справою, щоб бути щасливим. Тільки віра в успішність своєї справи приносить щастя ... »І далі в« Блакитній зошити »№ 24 він записує:« Досить ледарства й неробства! Кожен день розкривай цей зошит і вписуй сюди не менше півсторінки. Якщо нічого не пишеться, то запиши хоча б за прикладом Гоголя, що сьогодні нічого не пишеться. Пиши завжди з інтересом і дивися на писання, як на свято. »
Ці записи відносяться до середини 30-х років, коли твір для дітей йшло
всі натужно, все важче. Почавши з співробітництва в журналі «Їжак» (з 1928 року), а
потім «Чиж» (з 1930-го року), з того, що в одному номері журналу могли з'явитися і його розповідь, і вірш, і підпис під картинкою, Хармс до середини 30-х вже писав для дітей все рідше і рідше, від випадку до випадку. І можна лише дивуватися, що при порівняно невеликому числі дитячих віршів («Іван Іванич Самовар», «брехун», «Гра», «Мільйон», «Як тато застрелив мені тхора», «З дому вийшов чоловік», «Що це було ? »,« Тигр на вулиці ») він створив свою країну в поезії для дітей і став її класиком.
Про дітей Хармс відгукувався дуже невтішно. Персонаж одного з його чорно-юморних оповідань пропонував скидати дітей в яму і зверху закидати вапном, кажучи що «схильність до дітей» «майже те ж, що схильність до зародка, а схильність до зародку - майже те ж, що схильність до випорожнення». Але сам письменник готовий був швидше відступити: «Я завжди йду оттудова, де є діти», «Труїти дітей - це жорстоко. Але що-небудь адже треба ж з ними робити! "Данило Хармс був здатний лише писати для них вірші. С. Я. Маршак, почувши вірші Хармса, визнав його незамінним чарівником для дітей, розгледів в детоненавістніке потенційного улюбленця дітей, і вводив в дитячу літературу. Діти краще, ніж хто б то не було, могли відчути щось чарівно-дивне в його рядках, сонячно-веселий, барвистий, чарівно-химерний світ, створюваний поетом
у віршах, був «близький дитячій психіці» (К. Чуковський). У дітей немає впевненості в елементарних істинах, тому вони люблять потішні порушення порядку, словесне пустощі, гру в нісенітницю, а Хармс легко, граючись пише вірші, нагадують поетичні досліди дитини - простотою зовнішньої форми, летючістю миттєво виникають смислів, високим ступенем випадковості, в якій проявляється
безпечність, повторюваністю, позбавленої будь-якої монотонності.
Данило Хармс був одним із самих талановитих дитячих поетів.
Не кожен письменник, який пише для дорослих, міг складати для дітей. Наприклад, один
з його побратимів по ОБЕРІУ М. Заболоцький, щоб бути надрукованим, намагався скористатися тим же, що і Хармс - віршами для дітей, але вірші виглядали натужитися
вими, вимушеними, дотягнутися до абстрактного «дитячого рівня».
Доля зіграла з Хармсом злий жарт, на кшталт його власним чорному
гумору, - забрала у нього право публікувати «дорослі» твори, давши взамін можли
ність заробляти на життя, забавляючи тих, хто був для нього «в кращому випадку
жорстокими і примхливими дідками ». Якщо високо шанований їм Льюїс Керролл
писав для улюблених читачів, то Хармс став дитячим письменником за потребою.
Діти від цього не програли, може бути в силу того, що Хармс був чесний і талановитий.
Ті, хто в дитинстві познайомився з іскристими веселощами, просякнутими веселкою, схожими на новорічні вертушки віршами, вже не забуде це ім'я. І для самого Хармса дитяча література стала його візитною карткою.
Але внутрішньо він жив тим, що творив не для дітей. Оповідання, вірші,
п'єси, статті, записи в щоденниках - у всьому оригінальність, несхожість ні на що,
ні на кого. «Я хочу бути в житті тим же, чим Лобачевський в геометрії», - записав
він в 1937 році.
У тому ж 1937-м Хармс одного разу записав у щоденнику своє естетичне кредо:
«Мене цікавить лише« нісенітниця », тільки те, що не має ніякого практичного
сенсу. Мене цікавить тільки життя у своєму безглуздому прояві. Геройство, пафос,
молодецтво, мораль, гігієнічність, моральність, розчулення і азарт - ненависні
мене слова. Але я цілком розумію і поважаю: захват і захоплення, натхнення і
відчай, пристрасть і стриманість, розпуста і цнотливість, печаль і горе, радість і
сміх ». «Такий дивний коктейль естетичних цінностей при неабиякий поетічес
ком дарування повинен був дати дуже цікаві результати - і дав їх ». (Є. Євтушенко)
У творах для «дорослих» дитяча гра в нісенітницю перетворюється у побутовій
абсурд. Література абсурду виявилася ідеальним вираженням всіх тих жахів, всіх тих нісенітниць, які відбувалися навколо, які й породили цей самий абсурд, його
мислення. Хармса займала абсурдність існування, дій, вчинків окремих
ного людини або групи людей, помножена на абсурд самого життя, буття. Він не так вже й багато вигадував, вигадував цю «нісенітниця», замішуючи її на чудовому, дивному, -
він лише фіксував на ній свою увагу. Йому було зовсім просто витягати смішне, веселе з безглуздою «нісенітниці», яка становила суть його мислимих і немис
лімих історій, і коли ні про який абсурді як літературному напрямі ніхто не
думав, - він разом зі своїм другом Олександром Введенським, кожен по-своєму,
прокладав цей напрямок. Хармс відчував себе новатором у літературі і тому
відчував себе самотнім. («Немає поваги до мене письменників. Немає між ними справжність
них шукачів ", - записав він у 1933 році.)
Розповіді і сценки з циклу «Випадки», присвяченого дружині Марині Маліч,
незважаючи на весь їхній лаконізм (деякі речі - в третину сторінки) і фантасмагоріч
ність, дивним чином передають і атмосферу, і побут 30-х років. Їхній гумор -
це гумор абсурду. Хармс чудово усвідомлював, що такий гумор може бути не всякому
зрозумілий, і все ж не відмовлявся від нього. У нотатках «Про сміху» він говорив: «Є
кілька сортів сміху. Є середній сорт сміху, коли сміється весь зал, але не
в повну силу. Є сильний сорт сміху, коли сміється та чи інша частина зали, але вже
на повну силу, а інша частина зали мовчить, до неї сміх у цьому випадку зовсім не доходить. Перший сорт сміху вимагає естрадна комісія від естрадного актора, але
другий сорт сміху краще. Бидло не повинні сміятися ».
Побут і дії у Хармса умовні. Побутовий фон - не більше ніж стартова
майданчик, з якого починається дія. Читати те, що ним написано, реалістічес
кими очима, безглуздо, - це лише призведе до помилкового судження про автора.
Перший випадок називається «Блакитна зошит № 10». Публікатор Хармса А. А. Алексан
дров так пояснює походження цієї назви: «Розповідь спочатку був записаний Хармсом в невелику зошит, обкладинка якої була обтягнута блакитним
муаром, і значився там під № 10 - звідси і його назва ». Назва «випадку» -
випадково. Неможливо уявити його походження інакше, ніж у результаті чисто
випадкового збігу обставин. Сам розповідь - випадок, як і майже будь-який текст,
який волею випадку складається саме з цих слів, саме в цю хвилину, саме
на цьому аркуші паперу. Тому назва «випадок».
Для прикладу хармсовскіх «випадків» текст першого з них:
«Жив один рудий чоловік, у якого не було очей і вух. У нього не було і волосся,
так що рудим його називали умовно. Говорити він не міг, тому що у нього не було рота.
Носа у нього не було. У нього не було навіть рук і ніг. І живота у нього не було, і спини
у нього не було, і хребта у нього не було, і ніяких нутрощів у нього не було.
Нічого не було! Так що незрозуміло, про кого йде мова. Вже краще ми про нього не будемо
більше говорити. "
Як і текст, ім'я у Хармса - незвично, безглуздо. Ім'я - це не пам'ять про людину і роді, воно ні з чим не пов'язано (Брабонатов, Сенеріфактов, Кульдихонін, Амгустов, Черчеріков, Холбін, Акінтетерь, Гатет, Люпин, Уківакін і т.д.).
У середині 30-х років він, наприклад, склав текст, який можна співвіднести
з «Носом» Гоголя. «Одного разу одна людина на ім'я Андріан, а по батькові Матвійович і на прізвище Петров, подивився на себе в дзеркало і побачив, що його ніс як
б злегка пригнувся донизу і в той же час виступив горбом трохи вперед. "Петров
спрямовується на службу, де товариші по службі приступають до обговорення його носа. Всі обговорення будується Хармсом як накопичення імен, одне нашаровується на інше до
такої міри, що Хармс, врешті-решт, сам плутається в іменах, але ця помилка не має істотного значення і навряд чи можна знайти читачем, тому що імена
не навантажені сенсом. Запам'ятати їх неможливо, тому що вони є безособовими функціями. Можна порівняти з гоголівськими іменами, зібраними Білим: «Бульба,
Козолуп, Попопуз, Вертихвист, Шпонька, Чуб, Курочка з Гадяча, Суниця, Яєчня, Товстогуб »і т.д. У Гоголя імена конкретні, у Хармса - цілком абстрактні. Навіть коли Хармс використовує імена Пушкіна, Гоголя, він використовує їх
як абстрактні поняття, у відриві від їх історичного значення. Або навіть «впоперек»
історичного значення, як, наприклад, в мініатюрі 1938 року: «... не дає мені спокою
слава Жана-Жака Руссо. Чому він все знав? І як дітей сповивати, і як дівчат заміж
видавати! »
Крім класичних оповідань Хармса, де він виступає або як безликий оповідач-спостерігач, позбавлений емоцій («Випадки», «вивалюється старої» тощо), або як автор-персонаж, провокаційно схожий на інших персона
лень-«недолюдей» («Мене називають капуцином ...», «Я підняв пил ...») існує і інша група текстів, начерків, з якими справа йде інакше. Це кілька незакінчених оповідань, очевидно, що відносяться до середини або другій половині 30-х років. У них авторське «я» або відсутня, або зведено до специфічної ролі «я»
сочінітельского, що відсилає нас до традиції російської класичної літератури.
Функцією «сочінітельского я» є, перш за все, апеляція до читача, що
в устах Хармса звучить дивно, тому що в більшості випадків єдиним читачем, до якого він міг апелювати, був він сам. Особливостями цих текстів є і присутність «ліричного героя», описуваного в третій особі, і відсутність про
ствие протоколювання стрімко розгортаються подій. Робляться спроби докладного опису зовнішності, звичок, нічим не примітних вчинків однієї людини, дуже схожого на самого автора. Наприклад:
«До одного з будинків, розташованих на одній із звичайних ленінградських вулиць,
підійшов звичайний на вигляд молодий чоловік, у звичайному чорному, двобортному
піджаку, простому, синьому, в'язаному краватці і маленькою фетровому шапочці коричн
вого кольору. Нічого особливого в цьому молодому чоловікові не було, хіба тільки те, що
плечі його були трохи вузькі, а ноги трохи довжини, та курив він не цигарку, а трубку, і навіть дівчата, що стояли під ворітної, сказали йому вслід: «теж американець!»
Подібні тексти не схожі на типові хармсовского «випадки», у них нічого не слу
чає, нічого не відбувається, деталі автором списані з самого себе, зі свого знаме
нітого іміджу: картаті штани до колін, трубка, чорна собачка (яка не раз
з'являється в незавершених розповідях). «Не-випадки» (визначення А. Герасимової)
рясніють докладними описами незначних дій і різними склади-
дослідним еківоками з гоголівським відтінком, наприклад:
«Людина, про яку я почав цю повість, не відрізнявся ніякими особливими
якостями, гідними окремого опису. Він був в міру худий, в міру блідий і
в міру ледачий. Я навіть не можу згадати як він був одягнений. Я тільки пам'ятаю, що на
ньому було щось коричневе, може бути штани, може бути піджак, а може бути тільки краватку. »
Інший розповідь, про те, як Іван Якович Бобов ніяк не може підшукати собі
в магазині підходящі штани, напряму асоціюється з гоголівської «Шинелі».
У 1937 році в щоденнику Хармс склав список найбільш близьких до нього імен письменників
в наступному порядку: Гоголь, Прутков, Мейринка, Гамсун, Едвард Лір і Льюїс
Керролл. Гоголь виступає не тільки улюбленим письменником, поставленим на першу
рядок, але і вчителем, прикладом у справі «письменництва».
У «не-випадках» Хармс обережний. Якщо у своїх типових текстах він охоче експлуату
рілої момент несподіванки, то тут - трохи торкнувся і негайно ж відсмикнув руку.
Може бути тому, що майбутня несподіванка, на якій обриваються «не -
випадки », близька до так званого диву. «Цікаво тільки диво, як порушення
фізичної структури світу », - зауважує Хармс у своєму записі 1939 року. Він вірив
у диво - і при цьому сумнівався, чи існує воно в житті. Один з часто зустрічаються мотивів його творів - сон. Сон як найзручніша середовище для звершення чудес і
віри в них. Оповідання «Ранок» (1931) - текст про неможливість створити текст, сон про безсонні
ниці, і очікування дива.
«Вчора ввечері я сидів за столом і багато курив. Переді мною лежала папір, щоб
написати щось. Але я не знав, що мені треба написати. Я навіть не знав повинні бути це вірші чи оповідання або міркування. Я нічого не написав і ліг спати. Але я довго не спав. Мені хотілося дізнатися, що я повинен був написати. Я перераховував в думці всі види
словесного мистецтва, але я не впізнав свого виду. Це могло бути одне слово, а може бути я повинен був написати цілу книгу. Я просив Бога про чудо, щоб я зрозумів, що мені потрібно написати. Але мені починало хотітися палити. У мене залишалося всього чотири цигарки. Добре б хоч дві, немає три, залишити на ранок.
Я сів на ліжку і закурив.
Я просив Бога про якесь чудо.
Так-так, треба диво. Все одно яке диво. "
«Випадки» рясніють «чудесами» і несподіванками: відлітає на небо «Молода людина, здивував сторожа», в однойменному оповіданні; з'являються на столі цукерки,
а потім трапляються дві смерті і два ігрових воскресіння в оповіданні «Батько і Дочка».
Але це все фокуси, ілюзія дива. В оповіданні «Ранок» очікується диво іншого роду.
Очікується диво в світі, який створив Бог (і в якого вірив Хармс, як допом
нал А. І. Пантелєєв, «У сивого, доброго, бородатого. У такого, як на блакитному небі під
куполом ... »), а не в тому світі, який творить автор. Очікується диво, що виробляються
дет не десь і з кимось, а з ним самим, не зовнішнє, а внутрішнє.
«Так так, треба диво. Все одно яке диво.
Я запалив лампу і подивився навколо. Все було як і раніше.
Так нічого й не мало змінитися в моїй кімнаті.
Має змінитися щось у мені. "
У зв'язку з темою дива ще одне оповідання - «Скриня».
«Людина з тонкою шиєю забрався в скриню, закрив за собою кришку і почав задихатися»,
просторікуючи про боротьбу між життям і смертю, свідком і учасником якої йому належить бути. При цьому він не збирається нічого робити для перемоги життя.
Потім скриню зникає, і людина резюмує: «Значить життя перемогла смерть невідомого -
вим для мене способом ». Можна двояко тлумачити фінал: сталося диво, але це диво -
може бути, перемога життя, а може бути, і перемога смерті. «Чудо можливо в момент
смерті. Воно можливе тому що Смерть є зупинка часу »(А. Введенський,
«Сіра зошит», 1932-33рр.).
До самого Хармс життя ставало все суворіші. У 1937-38 роках нерідкі
були дні і тижні, коли вони з дружиною жорстоко голодували. Не на що було купити навіть
зовсім просту їжу. «Я все не приходжу у відчаї, - записує він 28 вересня 1937 року. - Мабуть, я на щось сподіваюсь, і мені здається, що моє становище краще, ніж воно
є насправді. Залізні руки тягнуть мене в яму ». До цього важкого періоду життя
відноситься оповідання «Скриня» (датований 30 січня 1937) про безнадійність, безвиход -
ності. Здається, що абсурдність, що вийшла з-під пера Хармса, стає реальністю.
Хармс наче знав про відпущених йому 36 роки життя. Бували дні, коли непечата
ющійся письменник складав по два-три вірші або за два оповідання. Носити їх
у редакції було марно. У щоденнику він умовляє себе не впасти духом, залишитися
вірним обраному шляху, навіть якщо доводиться плисти проти течії. «Життя це море,
доля це вітер, а людина це корабель, - розмірковує він .- І як хороший рульової може використовувати противний вітер і навіть йти проти вітру, не змінюючи курсу корабля, так і
розумна людина може використовувати удари долі і з кожним ударом наближатися
до своєї мети ... »У середовищі письменників він почуває себе чужим. Вірші «На відвідування
Письменницького Будинку 24 січня 1935 »починаються рядками:
Коли надісланий долею,
Я в двері до вас стукаю, друзі,
Мій погляд темніє сам собою
І в серці стукіт вгамувати не можна ...
Хармс жив високої духовної життям, нехай його коло обмежувався
кількома друзями (Введенський, Ліпавскій, Друскін, Олейніков). Велика дружба
пов'язувала його з художниками Петром Соколовим, Володимиром Татліна, Казимиром
Малевичем, ученицями Філонова Алісою поре і Тетяною Глєбової, музикантами
Ісайєю Браудо, Марією Юдіної, Іваном Соллертинского.
23 серпня 1941 Данило Хармс був заарештований втретє, і останній раз.
Останні місяці життя він провів у в'язниці і в початку лютого 1942 року загинув,
щоб бути реабілітованим в 1956-му.
Вже слабея від голоду, дружина Данила Івановича, М. В. Маліч, прийшла в квартиру, що постраждала від бомбардування, разом з другом письменника Я. С. Друскіна, склала в невелику валізку рукописи чоловіка, а також знаходилися у Хармса
рукописи Введенського і Миколи Олейникова, і цей чемоданчик як найбільшу
цінність Друскін берег під час усіх перепитей евакуації. Повернувшись в 1944 році
до Ленінграда, він взяв у сестри Хармса Є. І. Ювачевой та іншу, чудом уцілілу на
Надеждинської, частина архіву.
Проходять десятиліття - і в літературі відкривається те, що було поховано часом. До кінця 60-х - початку 70-х років світ вважав родоначальниками європейської
літератури абсурду Ежена Йонеско та Семюеля Беккета. Але, прочитавши невідомі досі
п'єсу «Єлизавета Бам» (1927), прозові та віршовані твори Данила Хармса, а також п'єсу «Ялинка у Іванових» (1939) та вірші А. Введенського, світ
здивувався - настільки популярна нині гілку літератури з'явилася задовго до Йонеско та
Беккета.
Макс Фрай вважає, що «російська література не заслуговує Хармса», що
«В Небесної Канцелярії планували ... черговий подарунок яких-небудь англійців»,
так як «високе мистецтво абсурду - це їх споконвічна спеціалізація», але «пізніше з'ясуй
лось, що Хармс, як не дивно, конче потрібен величезній кількості читачів. Його
люблять особливою любов'ю. Немає іншого автора, якого б пародіювали настільки активно
і анонімно ... Хармса не пародіюють тільки ліниві ». «Література Хармса действитель
але те саме геометрії Лобачевського. Він розставляє знаки на папері таким чином, що на
очах читача починають перетинатися паралельні прямі; безперервність буття
відміняється; знайомі слова частково втрачають звичне значення, ... живі люди стають плоскими і безбарвними, як танцюристи в театрі тіней; та й сама реальність
розлітається безжальним пером на дрібні осколки ... Я не знаю письменника більш жахливого, ніж витончено іронічний Хармс ... Його смертельна зброя - невинний
цинізм ангела (хоча і меншою мірою - інопланетянина), злегка шокованого незамис
Ловато безглуздістю людського пристрою. »
«Світ ловив, але так і не спіймав Хармса (убив - так, звичайно, але не спіймав);
а «значить, життя перемогла смерть невідомим для мене способом». (М. Фрай)
Використана література:
О. Злобіна. Випадок Хармса, або оптичний обман.
М. Ямпольський. Безпам'ятство як джерело (Читаючи Хармса).
А. Герасимова. Данило Хармс як письменник.
Є. Євтушенко. Про Хармсе ("Строфи століття").
А. Герасимова. Як зроблений «брехун» Хармса.
Макс Фрай. Бидло не повинні сміятися.
А. Геркар. До питання про значення чисел у Хармса.
В. Глоцер. Гуморні розповіді. Данило Хармс.