Меркулов В. І.
Кожному російській людині з дитинства знайомі чудові казки Олександра Сергійовича Пушкіна, дивовижні і чудові за своїм сюжетом та літературному стилю. Всі вони прекрасні, але однією з найулюбленіших, мабуть, можна назвати "Казку про царя Салтана". Острів Буян і мудрий цар Гвідон, тридцять три богатирі та білочка з золотими горішками - це образи, що стали близькими і рідними, що збереглися на все життя. Вони ніби зачіпають в душі живу пам'ять, приховану в підсвідомої глибині під спудом щоденної суєти і побутових проблем. Знову і знову гортаючи сторінки цієї пушкінської казки, не перестаєш дивуватися її внутрішній красі і глибокому змістом.
Вважається, що в дитинстві Пушкін почув народні казки від своєї няні Аріни Родіонівну, а згодом створив твори на основі дитячих спогадів. Це не зовсім так. До казок поет звернувся в зрілому віці, коли сформувався його інтерес до давньоруської історії та російського фольклору. Живий міф переплітається в пушкінських казках з живою історією.
Дослідники не раз робили спроби наблизити "Казку про царя Салтана" до історичних реалій, прагнули перекласти її дію на географічну карту. Але багато хто з них вже звиклися з думкою, що це майже марно - занадто алегоричним здається на перший погляд це пушкінський твір! Літературознавець М.К. Азадовський зазначав, що "дуже важкий питання про джерела" Казки про царя Салтана "(1). І складність, звичайно, полягає не тільки в тому, щоб з'ясувати, до яких джерел звертався безпосередньо Пушкін. Важливо зрозуміти, звідки бере початок сама казкова традиція , що захопила поета.
Навряд чи перед нами просто "чарівна дитяча казочка", як необачно висловилася А. Сванідзе (2). Глибина і архаїчність сюжету дозволяють припустити, що в "Казці про царя Салтана" знайшло відображення якесь давнє передання, почуте Пушкіним. Спробуємо ще раз уважно звернутися до цього твору.
Восени 1824 року Пушкін був засланий в глухе маєтку своєї матері - до Михайлівського. Місцеві жителі, щоправда, називали його інакше. На питання де знаходиться село Михайлівське будь-який з них, швидше за все, здивовано знизав би плечима. Зате легко вказав би Зуєво, яке і відомо нам зараз як те саме село, де проводив довгі місяці посилання Пушкін.
У Михайлівському Пушкін звернувся до фольклорних матеріалів, і невичерпним джерелом народного натхнення стала для нього няня Аріна Родіонівна (3). Відомо, що з її слів Пушкін записав кілька казкових сюжетів. Першим у його зошиті був текст, покладений в основу "Казки про царя Салтана", яка і відкривала цикл пушкінських казок. Пушкін виступив своєрідним провідником народної традиції, поетично втіливши оповіді російської старовини. "Вивчення старовинних пісень, казок, - писав він, - необхідно для досконалого знання властивостей російської мови" (4). Пушкін першим почав вводити в російську літературну мову живу народну говірку. У цьому сенсі поет виступив ще й чудовим майстром слова.
З ранніх років Пушкін виявляв жвавий інтерес до історії. У начерках збереглася його поема "Вадим", задумана як поетичне осмислення легенди про варязьке покликання до Новгорода. Його надихав героїчний образ Олега Віщого, що воював і з хозарами, і з візантійцями, і прибили на знак своєї перемоги "щит на воротах Царгорода". В уривках дійшла до нас поема на сюжет історичного перекази про Бове-королевич. І це тільки ті мотиви, в яких поетичний талант Пушкіна звертався до спадщини Київської Русі.
У Михайлівському Пушкін мучився від нудьги, пив гірку ("я п'ю один") і писав братові Льву про своє проведення часу (початок листопада 1824 р.): "... Увечері слухаю казки - і винагороджують тим недоліки проклятого свого виховання. Що за чудо ці казки ! Кожна є поема! "(5). Те ж саме він пізніше написав і Вяземському: "... валялися на лежанці і слухаю старі казки та пісні. Вірші не лізуть" (6). Аріна Родіонівна намагалася всіляко скрасити самотність поета, який неодноразово повторював, що "з нею тільки мені не нудно" (7). Одноманітність і нудьга вбивали поетичне натхнення, зате Пушкін записував давні північно-російські перекази, послужили в майбутньому початком для його поетичних казок. Недарма сам Пушкін називав свої казки "народними".
П.І. Бартенєв писав: "Аріна Родіонівна майстерно розповідала казки, сипала прислів'ями, приказками, знала народні повір'я і безперечно мала великий вплив на свого вихованця, неістребленное потім ні іноземцями гувернерами, ні вихованням в Царськосільському ліцеї" (8). Однак сестра Пушкіна Ольга Сергіївна якось написала, що саме в Михайлівському поет по-справжньому оцінив рассказчіцкій дар няні.
Аріна Родіонівна передала Пушкіну ті казки, які побутували у неї на батьківщині. У цьому сенсі багато що може пояснити її походження. П.В. Анненков зазначав, що "весь казковий російський світ був їй відомий" (9). Російською Півночі, звідки була родом Аріна, століттями зберігалася міфологічна традиція, сходила до Стародавньої Русі. Навіть на рубежі XX століття в північно-російських селах ще пам'ятали оповіді і билини про Київський князівстві і давньоруських богатирів. А в пушкінські часи в народному середовищі зберігалися і більш ранні родові перекази про варязьких і вандальскіх предків (10).
Російська Північ був історично пов'язаний з областями, розташованими на південно-балтійському узбережжі. Культурні та етнічні контакти Новгорода і Пскова з Прибалтикою були обумовлені географією і існували з найдавніших часів. Останні археологічні дослідження дозволяють вважати, що Ладога була заснована вихідцями з балтійського регіону на початку VIII століття (норманістскіе вчені вважають їх вікінгами-норманами, що історично не виправдано). Пізніше ці колонізатори проникали всередину країни, і дійшли аж до берегів Білого моря. Літописець писав про те, що новгородці відбувалися "від роду варязького".
Міцні зв'язки між російськими регіонами існували до XII-XIII ст., Коли Ваграм, батьківщина варягів в околицях Любека і Ростока, потрапила під владу німецьких завойовників. Росіяни були змушені покидати Прибалтику. Вони відступали через Пруссію в Псков і далі до Новгорода, де їх називали "Виїжджаючи від Прус" або "від Німець". Багато хто з цих російських переселенців стали родоначальниками прославлених дворянських родів, які тримали кермо влади і в Московським царстві, і пізніше в Російській імперії. До речі від одного з них, "чоловіка чесна" Ратша, вів своє походження і рід Пушкіних.
Разом з балтійськими переселенцями на російську Північ приходили їхні міфи і сказання. У народі складалася традиція, що зберігалася майже незмінною до часу Пушкіна (та й пізніше вона була помітна). Живий носієм цієї традиції і була няня поета Аріна Родіонівна. Завдяки її чуйному повчанням Пушкін зміг зануритися в чарівний світ північно-російських казок.
Згідно із записом у церковній книзі, Аріна Родіонівна народилася 10 квітня 1758 року в селі Ламповий, розташованої в області, що належала колись древньому Новгороду, потім Швеції і потім знову Росії. До Північної війни найближчі предки Аріни, як і багато росіян з тих місць, були фактично шведськими підданими. Вони жили в ізоляції від решти руського світу, дбайливо зберігаючи свої традиції, які не піддавалися чужим впливам і тому зберегли самобутність з того часу, коли вся південна та східна Прибалтика була росіянкою.
Про саму Аріні Родіонівні і її біографії написано чимало. Її справжнім ім'ям було Ірина, що підкреслювало північно-російські, поморські коріння. Архангельський історик і краєзнавець І.І. Мосе підказав авторові цих рядків, що тільки помори могли назвати Ірину Іриней. Ім'я Аріна було її домашнім.
Мати Ликера Кирилова і батько Родіон Яковлєв мали сімох дітей. Дитиною Аріна значилася кріпак графа Апраксина, але потім її рідне село разом з людьми купив прадід Пушкіна Абрам Ганнібал. І пізніше Аріна потрапила нянею до майбутнього поетові. Вона була грамотна, збереглася її пізніша листування з Пушкіним, який все життя ставився до своєї няні з трепетною повагою.
Життєвий шлях Аріни Родіонівну показав прекрасний приклад життя жінки в згоді з російською традицією. Походить з великої сім'ї-роду, Аріна і сама залишила велике потомство, проживши свої дні з чуйною любов'ю до дітей, яких виховувала за народними звичаями. Вона померла "від старості" влітку 1828 року. Реєстрацію її похорону пізніше знайшли в списках Смоленського кладовища Санкт-Петербурга.
Пушкінські запису тих казкових сюжетів, що були зроблені в Михайлівському зі слів Аріни Родіонівну, до пори до часу залишалися невикористаними, і лише кілька років потому поет втілив їх у своїй творчості.
У 1831 році робота над "Казкою про царя Салтана" була завершена. При її написанні Пушкін і звернувся до своїх конспективним нотаток, зробленим на засланні. В основі казки, поза сумнівом, лежало стародавній переказ, що оповідала про острівній державі, яка з міста-фортеці, яке охоронялося берегової вартою і вело міжнародну торгівлю.
Сюжет цього пушкінського твору знаходив паралелі в європейському фольклорі, але не випадав і з власне російській традиції всупереч думці деяких літературознавців. Варіант Аріни Родіонівну, правда, містив кілька оригінальних особливостей. У записах Пушкіна читаємо:
"Деякий цар задумав одружитися, але не знайшов до вподоби нікого. Підслухав він одного разу розмова трьох сестер. Старша хвалилася, що держава одним зерном нагодує, друга, що одним шматком сукна одягне, третя, що з першого року родить 33 сина. Цар одружився на менший, і з першої ночі вона понесла. Цар поїхав воювати. Мачуха його, заздрячи своїй невістці, зважилася її погубити. Після дев'яти місяців цариця благополучно вирішилася 33 хлопчиками, а 34-й вродив дивом - ніжки по коліно срібні, ручки по лікті золоті , у лобі зірка, в заволік місяць; послали сповістити про те царя. Мачуха затримала гінця по дорозі, напоїла його п'яним, підмінила лист, в якому написала, що цариця вирішилася не мишею, не жабою, невідомої тваринки. Цар дуже засмутився, але з тим же гінцем наказав дочекатися приїзду його для вирішення. Мачуха знову підмінила наказ і написала наказ, щоб заготовити дві бочки; одну для 33 царевичів, а іншу для цариці з чудовим сином - і кинути їх у море ..."( 11)
Таким був початок казки, що послужила основою для написання. Зав'язка казкового сюжету в даному випадку традиційна - три дівчини сперечаються про те, що зробила б кожна з них, ставши царицею. Царю полюбилися слова третього дівчата - "якби я була цариця, я б для батюшки-царя народила богатиря". У них помітна реальне підгрунтя родового оповіді, який прославляв продовження роду і дітородіння, які вважалися пріоритетними в традиційному суспільстві перед іншими "цінностями", бенкетами і пишними вбраннями. Цар взяв у дружини ту дівчину, яка найбільш відповідала пологовому ідеалу, уявленням про жінку, як про матір і вірної дружини.
Як і належало, "в ті пори війна була", і цар вирушив у похід, залишивши молоду дружину вдома очікувати приплоду. Але після успішних пологів цариця стає жертвою підступного змови, прирік її на смерть в морських хвилях, будучи разом з сином заточеною в бочці (до речі цілком звичайний спосіб страти у північних народів). У записі цей сюжет представлений так:
"Довго плавали цариця з царевичем в засмолені бочці - нарешті, море викинуло їх на землю. Син помітив це." Матінка ти моя, благослови мене на те, щоб розсипалися обручі, і вийшли б ми на світло ". - Господь благослови тебе, дитино . - Обручі лопнули, вони вийшли на острів. Син обрав місце і з благословення матері вибудував місто і став у ньому жити та правити "(12).
Чудеса, які у казці творить царівна Лебідь, - пізній вигадка Пушкіна. У первинному варіанті їх творив сам царевич. Цікаво, що ні в пушкінських записах, ні в російських фольклорних редакціях сюжету казки немає образу царівни Лебеді (13).
Назва острова Пушкін сприйняв з російської народної традиції - Буян. У давньоруській мові так іменували високе місце, пагорб, бугор, а також високе місце для богослужіння. У "Слові Даниїла Заточника" Буян - це пагорб, гора ("за буяном' коні паствіті"). Так могли називати і гору на острові, здіймалася серед безодні в море. У північно-російських говорах Буян також пов'язаний з водою, морем. Напрошується порівняння з сучасним словом "буй", яким позначають сигнальний маячок, що підноситься над водою. В. Даль вказував на те, що в давнину словом Буян називали пристань, торг, височина (14). Подібний сенс слова виражений у ранньому значенні прикметника "буйний" - видатний, яке набувало особисті епітети сміливий, хоробрий, зухвалий. Князь Всеволод, герой "Слова о полку Ігоревім", наприклад, носив військове прізвисько "Буй тур". Виявлення цих архаїчних значень допомагає розгадати глибинний сенс пушкінської міфологеми "острів Буян". Представляється місто на горі посеред моря, з пристанню і торгом, святилищами та храмами, що підтверджується і рядками Пушкіна.
У російській фольклорі образ острова-Буяна широко поширений. Багато змови, що відображали язичницьку картину світу, починалися зі слів: "На морі на Окіяне, на острові на Буяні лежить бел-горюч камінь Алатир ...". Ім'ям цього загадкового каменя скріплялося заклинання.
Дослідники фольклору давно відзначали, що "камінь Алатир" пов'язаний з Балтійським регіоном. Звертали увагу і на те, що Балтійське море іноді називалося Алатирський морем. Але при цьому вважалося, що легенди про камінь сягають стародавніми уявленнями про бурштині (15). В. Даль також пов'язував слово "алатир - алабор" з позначенням бурштину (16). Однак можна запропонувати більш близьку аналогію, яка напрошується сама собою.
У німецькій землі Мекленбург лежить острів Рюген, найбільший на Балтійському морі. З стародавньої мови його назва дослівно перекладається як "Ругскій" (тобто "Російський"). Донемецкім населенням тут були руси (в німецькомовних документах їх називали ругамі), яких вважали корінними жителями острова з найдавніших часів. Наприклад, готський історик Йордан писав про війну готовий з ульмеругамі, тобто з "острівними ругамі" (17), - так могли назвати тільки русів з Рюгена і сусідніх островів.
Після того, як в 1325 році на Рюгене обірвалася російська правляча династія, острів потрапив до складу Померанії, а в середині XVII століття відійшов до Швеції. З 1815 року за рішенням Віденського конгресу Рюген став належати Пруссії (18). За часів Третього Рейху острів був знаменитий курортами нацистського товариства "Сила через радість", а за часів НДР там розташовувалася радянська військова база.
Острів Рюген складається із крейдяних порід, порослих буйною рослинністю. Туристи, які приїжджають сюди неодмінно вирушають на екскурсію до величних білим скель, що нависає над морем. "Німецька хвиля" якось процитувала слова художниці Гудрун Арнольд: "Ця щедрість, ця первозданна міць ландшафту надихає мене знову і знову! Я тому і живу тут, в Засніц, щоб крейдяні скелі були завжди поруч" (19). Природна краса Рюгена і минулого надихала творців. На початку XIX століття тут працював чудовий живописець Каспар Давид Фрідріх.
Особливою пам'яткою є крейдяна скеля "Королівський трон" (Konigstuhl), що височіє над морем на 180 метрів. За старою легендою, щоб підтвердити свій титул і право на владу, майбутній король повинен був з боку моря піднятися від її підніжжя до вершини. Священна біла скеля як би стверджувала своїм непорушним величчю священне право. Пам'ять про "білому камені алатир" збереглася в російській традиції з тих часів.
Північний край острова Рюген далеко видається в море. Мис зі стрімкими крейдовими скелями ще в давнину отримав назву Аркона, яке дослівно означає "біла гора" (від інд-європ. Ar, arya - білий, благородний і кон' - гора). У давнину на Арконе знаходився храм Святовита, якому приносили дари правителі сусідніх держав і жертвували частину товарів купці.
Данська хроніст Саксон Граматик писав: "Місто Аркона лежить на вершині високої скелі; з півночі, сходу та півдня він обгороджений природного захистом ... із західного боку його захищає високий насип у п'ятдесят ліктів ... Посеред міста лежить відкрита площа, на якій височить чудовий дерев'яний храм, шанований не тільки завдяки пишності свого зодчества, а й завдяки величі бога, якому тут був споруджений ідол "(20).
Арконскій вал висотою більше десяти метрів зберігся до наших днів. Можна уявити, яким величним здавався місто в давнину! Гельмольд називав Аркон "головним містом", столицею острова (21). Культ Святовита тут був настільки сильний, що навіть після хрещення довелося підмінити його вигаданим культом святого Віта. У 1168 Аркон зруйнував датський король Вальдемар I.
Колись острів носив іншу назву - Руян (або Ружан). На вендской мовою і сьогодні Рюген позначається словом Rujan, а прикметник рюгенскій - rujansk. Після німецького завоювання і християнізації залишки стародавнього російського населення продовжували жити на острові. Б. Лісін писав про одну жительці Рюгена, яка носила прізвище Голіцина і померла в 1402 році (22). У різних джерелах згадуються й інші нащадки давньоруського населення острова, які довгий час зберігали російські традиції. До цього дня на Рюген залишилося багато росіян (не просто слов'янських, а саме росіян!) Назв - Бесін, Бобін, Грабів, Любко, Медов, Пане, Тишів ... Багато хто з них назавжди зберегли давній зв'язок з культом Святовита - Вітова, Вітт, Вітте (23). А.С. Фамінцин зазначав, що на острові Рюген з тих пір збереглося і декілька "святих місць": Swante grad, Swante kam, Swante gore (нині Сванте) і так далі (24). До речі торг у прибережному містечку Вітт поблизу Аркони зобразив на своїй гравюрі близько 1840 року Корнеліус у книзі "Подорожі по Північному та Балтійському морях".
Пам'ять про давнє російською острові - руяне - зберігалася і після того, як він потрапив під данське і шведське, тобто "німецьке" панування. Вона жила в північно-російської фольклорної традиції, в етнічному середовищі, пов'язаної з російською Прибалтикою. Ім'я Руян отримало в народі поетичний епітет Буян.
Порівняння казкового Буяна з реальним Руян-Рюгеном напрошується і ще однією важливою деталлю, що потрапила в пушкінський текст з сказання Аріни Родіонівну. Це сюжет про чудесні богатирів, виходять з моря, щоб оберігати спокій міста і його жителів. У записах Пушкіна читаємо:
"Тужить царівна про решту своїх дітей. Царевич з її благословення береться їх відшукати ... Він йде до моря, море всколихалося, і вийшли 30 хлопців і з ними старий". У цьому уривку міститься важливе уточнення - острів охороняють не просто тридцять богатирів, а тридцять братів Гвидона (знову вказівку на родовий характер перекази!) (25).
В історичних джерелах можна простежити цікаву паралель до цього казкового сюжету. Згаданий Саксон Граматик писав: "Кожен житель острова [Рюген] обох статей вносив монету для утримання храму [Святовита]. Йому також віддавали третину видобутку і награбованого ... У його розпорядженні були триста коней і стільки ж вершників, які все добувається насильством і хитрістю вручали верховному жерцеві ... "(26).
Триста воїнів Святовита були добірної гвардією, на плечах якої лежала священний обов'язок охорони святилища і острови. Взагалі дружина на Русі ніколи не була численною. Навіть у великих князівствах її регулярна чисельність коливалася близько тисячі чоловік, притому, що професійна дружина була розділена на "старшу" (бояри) і "молодшу" ("діти боярські"). Належність до воїнству була привілеєм, поєднаної з особистою відповідальністю. Під час великих воєн скликали ополчення, яке значно додавало війську чисельності.
Пізніше в Новгороді були відомі триста "золотих поясів" - боярська верхівка, в руках якої перебувала реальна влада. Раді трьохсот "золотих поясів" фактично підпорядковувався і князь, і посадник, і архієпископ. Вони ж вирішували всі найважливіші питання життя Новгорода, які пізніше виносилися на віче.
Непросто простежити за джерелами, наскільки історичні імена казкових персонажів. Ім'я царя Пушкін сприйняв у Аріни Родіонівну, перетворивши її "Султана Султанович, турецького государя" у казкового Салтана. Це ім'я, звичайно, є пізнішим вигадкою. Можна припустити, що в початковому варіанті стародавнього перекази воно було іншим (родове сказання завжди носить генеалогічний характер і зазвичай "пам'ятає" імена). Але в усному перекладенні з покоління в покоління початкове, "історичне" ім'я було втрачено. Так з'явилося ім'я Султан Султанович (або Салтан в пушкінської обробці), яке добре поєднувалася з багатозначною приказкою - "повз острова Буяна в царство славного Салтана".
Ця приказка унікальна за своїм історичним значенням. "Мимо острова Буяна" на схід, "в царство славного Салтана", пливуть казкові купці. А в дійсності перед нами опис відомого торгового шляху "із Варяг у Греки", розпочатого в варязьких землях в околицях Любека і вів до Константинополя. В образі "царства Салтана" можна відчути натяк на Візантійську імперію, яка перебувала з 1453 року під владою турецького султана.
Салтана купці розповідають, що бували "за морем" (вказівка, що в літописах завжди супроводжує згадки варягів). А поетичне "спорідненість" царів (батько-син) при цьому підкреслює зв'язку острова Буяна (Руяна-Рюгена) з Константинополем. Знахідки римських і візантійських речей неодноразово робили на острові археологи.
Важливо і те, чим торгують казкові купці. Серед товарів хутра ("торгували соболями, чорно-бурими лисицями"), коні ("торгували кіньми, жеребцями"), булат і прикраси, тобто ті предмети, які традиційно експортувалися з Русі. З часів неоліту Рюген був відомий як важливий торговий пункт (27).
Ім'я Гвідон Пушкін запозичив, по всій видимості, з Сказання про Бове-королевич. Воно широко відоме і в епосі, звернення до якого дозволяє заповнити образ. У Росії Бова-королевич був популярний як персонаж лубочних картинок (28). Проте ще Саксон Граматик переказував переказ про Бове, який був сином російської королеви Ринд і правил на Балтиці.
Легенда про Бове оповідає про "доброго короля гвідон", якого обманом убив підступний король Додон, який захопив владу в його країні. Цей Гвідон правил "у великій державі, в славному місті Антоні" (29). Пізні оповідачі вже не пам'ятали давньої назви "Аркона" і підмінили його більш близьким і зрозумілим - Антон. Важливо, що згадки про Аркон-Антоне в Сказанні про Бове-королевич аж ніяк не фрагментарні, як зазвичай буває в казках (мовляв, справа була в такому-то царстві, про який більше нічого не повідомляється). Антон - це стольне місто королівства, навколо якого кипить боротьба за владу. Бова мстить вбивці свого батька Додону і повертає собі королівський престол.
Пушкінські "казкові" імена дивним чином відповідають реальним іменам, існував у середньовічній Європі. У свій час була висловлена версія, що ім'я Гвідон сходить до кельтського друидических Гвідд, Говідд (30). Але більш цікава лінгвістична зв'язок імені Гвідон з ім'ям Вітт (від півн. Wit, Wiett - білий, світлий, світловолосий). Цікаво, що французьке Vitte походить від древнегерманского Guitte ("що живе в лісі") (31). Ймовірно, пов'язано воно і з ім'ям Святовит, раз після хрещення ім'я замінив його християнського святого писалося Saint Vitus.
Хроніст другої половини X століття Ріхер Реймський називав трьох Гвідон (Відонов), серед яких були два єпископи і граф (32). Паралелі з ранньосередньовічної Францією тут навряд чи випадкові. А.Г. Кузьмін прямо пов'язував назву графства Реймс з ім'ям "Русь", яке з часів Великого переселення народів було поширене по всій Європі (33). Розсіяні групи русів (відомі під назвами ругов, Рутенія, рузов і т.д.) тривалий час зберігалися в різних частинах європейського континенту - від Подунав'я до французької Нормандії. Зазначалося, що у французькому епосі діє багато "росіян" герцогів і графів, які або воюють проти Карла Великого, або входять до його оточення (34).
До образу Додона Пушкін пізніше звернувся в "Казці про золотого півника". У зв'язку з цим, історик Єгор Классен зазначав, що перекази "про Бове-королевич і царя Додоні містять в собі історичне ставлення" (35). Він вважав Додона королем варягів, який воював на боці Карла Великого і загинув, ймовірно, від руки підіслані вбивці. На жаль, Классен не вказав посилання на конкретні генеалогічні джерела.
Наведені свідчення дозволяють в повній мірі переосмислити те значення "Казки про царя Салтана", яке вона має для російської культури. А воно незрівнянно велика! Нехай Пушкін і змінив деякі деталі, додав частку поетичного вимислу, але він зберіг незмінною основу древнього російського перекази. На жаль, у наші дні навряд чи можна почути і записати щось подібне в вимираючих селах. Історична пам'ять нашого народу згасає з кожним роком. І пушкінські казки оживляють її, відроджують гордість за рідне минуле.
Давньоруська спадщина доводиться відновлювати майже по крупицях. Особливо якщо мова заходить про часи, більш давніх, ніж ті, про які повідомляють літописи. І звернення до витоків неодмінно приведе нас на Балтику, де в давнину правили могутні російські королі. Там народжувалися наші міфи і сказання, там народжувався сам російський народ.
Список літератури
1. Азадовський М.К. Джерела казок Пушкіна / / Временник пушкінської комісії. 1936. Ч. 1. - С. 150.
2. Сванідзе А. Казка - брехня, та в ній натяк ... / / Знання-сила. 2000 № 11. - С. 98.
3. Азадовський М.К. Пушкін і фольклор / / Временник Пушкінської комісії. № 3. - М.-Л., 1937. - С. 154.
4. Пушкін А.С. Твори в трьох томах. Т. III. - М., 1986. - С. 467.
5. Пушкін А.С. Повне зібрання творів у 10-ти томах. Т. X. - М.-Л., 1949. - С. 108.
6. Там же. - С. 119.
7. Вересаєв В. Пушкін у житті. Т. 1. - М., 1936. - С. 258, 259.
8. Бартенєв П.І. Рід і дитинство Пушкіна / / Про Пушкіна. - М., 1992. - С. 57.
9. Анненков П.В. Матеріали для біографії Пушкіна / / Соч. Пушкіна. Т. I. - СПб., 1855. - С. 4.
10. Сказання Великого Новгорода, записані Олександром Артиновим. Сост. Ю.К. Бігунів. - М., 2000.
11. Пушкін А.С. Повне зібрання творів у 10-ти томах. Т. III. - М.-Л., 1949. - С. 456.
12. Там же. - С. 456-457.
13. Азадовський М.К. Джерела казок Пушкіна / / Временник пушкінської комісії. 1936. Ч. 1. - С. 154.
14. Даль В. Тлумачний словник живої великоруської мови. Т. I. - М., 1994. - С. 138.
15. Міфологічний словник. - М., 1992. - С. 28-29.
16. Даль В. Указ. соч. - С. 9.
17. Йордан. Про походження та діяння гетів. - СПб., 2001. - Прим. 59, 64.
18. Wendler O. Geschichte Rugens. - Bergen u. Sassnitz auf Rugen, 1895.
19. Див. на сайті у мережі Інтернет: http://dw-world.de Репортаж від 26.05.2002.
20. Saxo Grammaticus. Gesta Danorum. - Copenhagen, 1931. - P. 466.
21. Гельмольд. Слов'янська хроніка. - М., 1963. - С. 238.
22. Лісін Б. Звідки родом Рюрик? / / Літературна Україна, № 5 від 5 лютого 1988. - С. 22.
23. ADAC Reisefuhrer Rugen. Hiddensee Stralsund. - Munchen, 2003.
24. Фамінцин А.С. Божества древніх слов'ян. - СПб., 1995. - С. 138.
25. Пушкін А.С. Повне зібрання творів у 10-ти томах. Т. III. - М.-Л., 1949. - С. 457.
26. Saxo Grammaticus. Gesta Danorum. - Copenhagen, 1931. - P. 467.
27. Шрадер О. Індоєвропейці. - М., 2003. - С. 83.
28. Наприклад, див: Казка про хороброго, славному і могутньому витязя і богатиря Бове. У кн.: Ровинський Д. Російські народні картинки. Кн. 1 - СПб., 1881. - С. 83.
29. Казка про Бове Королевичі / Перекладення С. Сметаніна. - Сургут, 1999.
30. Фадєєва Т.М. Античні і кельтські витоки "Казки про царя Салтана ..." / / Петербурзький Реріховскій збірник. Вип. IV. - СПб., 2001. - С. 9, 12. Стаття, в цілому, непереконлива і слабка.
31. Довідник особистих імен народів РРФСР / Под ред. А.В. СУПЕРАНСКАЯ. - М., 1987.
32. Ріхер Реймський. Історія. - М., 1997. - С. 53, 65, 72, 79, 80, 85, 96, 147, 148, 158, 162, 166.
33. Кузьмін А.Г. Падіння Перуна. Становлення християнства на Русі. - М., 1988. - С. 130.
34. Там же. - С. 144.
35. Классен Е. Нові матеріали для найдавнішої історії слов'ян взагалі і слов'яно-русичів до рюриковской часу особливо з легким нарисом історії русів до різдва Христового. - М., 1854. - С. 17.