Від автора
Корпус есе - такий підзаголовок видається мені найбільш доречним тут. Саме корпус, а не цикл. Тому що слово "цикл" (в який нас значенні) передбачає, відповідно до трактування словників, закінчений ряд будь-яких творів. "Корпус" ж, як тлумачить Даль, це "збори однорідних в одне ціле". Про закінченості мови немає. Гоголіана не може бути закінчена. Особистість Гоголя не піддається остаточного прояснення, і тому Гоголіана залишається відкритою. Причому, відкритою для будь-якого автора, який готовий її розширювати. Мені, наприклад, хотілося б побачити в складі корпусу такі есе, як "Гоголь і хвороби", "Гоголь і вогонь", "Гоголь і смерть". Я буду дуже радий, якщо мені вдасться написати їх самому. Але мені буде радісно побачити їх і написаними кимось іншим, кому близький мій погляд на Гоголя як на особливу персону в історії російської літератури, - таку персону, в якій явно проглядаються риси художнього персонажа, створеного життям. Додам до цього, що життя, або, якщо так можна висловитися, фантазія життя, попрацювала над образом російського письменника Гоголя до того майстерно, що для приватної авторської фантазії майже не залишається місця.
Закордонний паспорт Гоголя, який служив йому вірною запорукою безперешкодних подорожей, невимовно люб'язних його загадкового серцю, був у повному порядку завжди. Він був у повному порядку і в ту грудневу хвилину 1846 року, коли Гоголю, раптом з'явилася на розум незвичайна думка - випросити собі в імператора Миколи Павловича ... закордонний паспорт. Це трапилося в Неаполі, в будинку графині Софії Апраксиной, де Гоголь тоді зимував. Думка була настільки різкою і оживляючої, що Гоголь, який вже не перший місяць не діяв уявою, вже не перший місяць чекав в тужливій заціпенінні зручного пароплава і піднесеного настрою, щоб відплисти до Палестини, до Гроба Господнього, для смиренних молитов, відразу ж і з колишнім жаром узявся за перо.
"Всемилостивий Государ!
Чи не встає, що дерзаю обурювати маловременний відпочинок Ваш від многотрудний справ мого, може бути недоречною проханням ". - Так починалося це вогняне неапольському послання Гоголя про паспорт до царя Миколи I.
Цар, звичайно, не міг повною мірою відчути цю затаєну вогненність, - не тому, що її приховували громіздкі початкові слова послання, нема. Просто цар не мав ні найменшого уявлення про те, в яких вигадливих, дивовижних, до крайності незвичайних відносинах зі своїм паспортом знаходився в усі час закордонних мандрівок його підданий, скласти "Мертві душі". Про це мали уявлення тільки ті рідкісні друзі і приятелі Гоголя, яким доводилося їздити з ним одним диліжансом від держави Європи, та негусто розставлені по акуратним дорогах цих держав разноязикіе трудяги-чиновники, яким траплялося з обов'язку поліцейської або прикордонної служби звернутися до Гоголя з буденно ввічливими словами на своїй мові: "Прошу пред'явити ваш паспорт, добродію!"
Ось тут-то і позначалася на повну силу вся незрозуміла дивина відносин між Гоголем і паспортом.
Справно скріплений належними підписами і печатками, паспорт лежав у нього в кишені. Гоголю потрібно було тільки витягнути його на світ, показати поліцейському чиновнику і благополучно їхати далі. Але Гоголь не витягав і не показував. Поліцейський чемно повторював свій запит на іншому європейському мовою і зі звичним терплячістю витримував паузу, ще не підозрюючи, що його очікує. Гоголь тим часом роздратовано і як би ображено відвертався в сторону. І раптом оголошував поліцейському мовою його нації найрішучіших і неприязним тоном, що ніякого паспорта він йому не покаже, хоча паспорт при ньому і є.
Поліцейський вже менш чемно і менш відсторонено, намагаючись вникнути здивованим розумом в те, що відбувається, вимагав дати йому паспорт. Але Гоголь стояв на своєму: "не дає, та й годі" - з досадою згадує видавець "Москвитянин" Михайло Погодін, який не раз потрапляв на дорогах Європи через паспорта Гоголя в пригоду, бо не хотів зрадницьки образити одного, тобто вступити інакше, ніж Гоголь, перебуваючи у Гоголя в попутників. Він теж (напружено хмурячись і червоніючи) не показував паспорт. Зав'язувався скандал. Пасажири диліжанса вже чули голосну й отруйну лайка, вимовних на місцевому мовою. Як раптом мову змінювався; змінювався і голос сварити людину. Звуки цілком далекого промови лунали в повітрі альпійського селища. Це Гоголь говорив по-російськи. І при тому говорив так плавно, так задушевно і таким благально-ніжним тоном, яким вимовляє трепетний юнак найласкавіші вибачення своїй коханій. - Але Гоголь, звичайно, не вибачався. Дивлячись ясними і спокійним очима прямо в очі поліцейському, він, "на чому світ стоїть", як свідчить Погодін, лаяв спочатку самого поліцейського, потім "імператора австрійського, його міністерство", потім "всіх гонфалоньєра і подести", словом, всі вищі й найвищі влади країн, розпросторені в навколишньому світі, включаючи владу (військові і судові) улюбленою Італії. - Поліцейського охоплювало суперечливе почуття. Його одночасно і бентежила і заворожувала безперервна музика слів, в якій йому чулися саме ласкаві вибачення. Вражений такою різкою і безпричинної зміною в людині, він лише зрідка і розгублено подавав тихий голос, не звертаючись, вже ні до кого в особливості: "Панове ... попрошу ... паспорта ...". А Гоголь тим часом без його участі ні на мить, задкував до диліжанс і направляв туди ж друзів-попутників, крадькома помахуючи їм за спиною долонею. Потім він вспригівал на підніжку, оголошував кондуктору, що можна їхати, диліжанс рушив і незабаром зникав з меж селища, де збентежений чиновник, стоячи на дорозі, все ще нашіптував собі під ніс: "Панове ... паспорта ...".
Було б помилкою зробити висновок, що Гоголь дуже трепетно любив свій паспорт, не бажаючи його навіть випускати з рук. Хоча на цю думку і наводять слова Погодіна, який підкреслює, що "Гоголь ні за що на світі не хотів нікому показувати свого паспорта, і його треба було кліщами витягати з його кишені. Він запевняв мене навіть що коли їздить один, то ніколи не показує паспорт нікому по всій Європі під різними приводами. "Все так. Але бували випадки, коли справа поверталося зовсім інакше. І про ці випадки свідчить сам же Погодін. З його спогадів випливає, що таким зразком, як описано вище, Гоголь поводився тоді, коли паспорт знаходився при ньому дуже близько. "Тепер - уявіть собі, - пише Погодін, - що паспорти у нього немає, що він засунув його куди-небудь у валізу, в книгу, в кишеню. Він повинен, нарешті, шукати його, тому що ми приступаємо з проханнями: треба їхати, а не пускають. Він почне скаженіти, ритися, не знаходячи його ніде, кидати все, що трапляється під руку, і нарешті, знайшовши його там, де не можна і припускати ніякого паперу, почне лаяти самий паспорт, навіщо він туди засунув, і кричати поліцейському: "На тобі паспорт, їж його! ""
А далі відбувалося щось і зовсім вже неймовірне. Як тільки поліцейський брав паспорт в руки, Гоголь свої руки ховав за спину, і тепер вже ні за що на світі не хотів брати паспорт тому, - відмовлявся від нього так гнівно і так наполегливо, що, здається, був би дуже задоволений, якщо б поліцейський і справді поклав в рот, розжував і з'їв негідника.
Ось про цих-то відносинах між Гоголем і паспортом, мінливих, пристрасних, незбагненних, і не знав нічого цар Микола I, на чиє ім'я в якусь хвилину грудня 1846 Гоголь почав складати послання про паспорт. Єдине, що міг дізнатися цар, впоравшись у міністра двору графа Володимира Адлерберга чи міністра закордонних справ Карла Нессельроде, так це те, що паспорт у Гоголя є. Знав це, очевидно, і сам Гоголь. Але зовсім інший паспорт з'явився в ту хвилину його неприборкане уяві, яке раптом прокинулося від сну і, немов поранений велетень, знайшло подвоєну здатність рухати будь громади. Це був паспорт незвичайний, велетенський, - не за своїми розмірами, а за укладеної в ньому силі. Це був паспорт, що затьмарює всі паспорти на світі!
Послання далося Гоголю наредкость легко. У всякому разі, воно було дуже коротким і цілісним. Гоголь швидко - в дві пропозиції - перелетів вступ і, вже не приховуючи вогню, писав:
"Я наважуюся просити Ваша Імператорська Величність про найвищу заборону Вашому видати мені пашпорт на півтора року, особливий і надзвичайний, в якому б великим ім'ям Вашим схилялися всі влади і начальства Сходу до надання мені заступництва у всіх тих місцях, де буду проходити я."
У фінальних рядках, по-східному поетичних, Гоголь з східної ж тонкістю висловлював надію, що такий паспорт волею царя виникне в земній реальності:
"Таємний твердий голос говорить мені, що не буду я в боргу перед Вами, мій царствений благодійник, великодушний рятівник вже було погибавших днів моїх!
Подвійними узами законного благоговіння і вічної вдячності серця пов'язаний з Вами
вірнопідданий Ваш
На початку січня 1847 цар отримав послання. Він довго й зосереджено вчитувався в нього, раз у раз піднімаючи вгору брови; читали його і перечитували багато разів Нессельроде і Адлерберг. Відповідати було доручено Адлербергу, чию спритність і делікатність у справах надзвичайна властивості цар завжди високо цінував.
Міністр двору не став називати паспорт дивним, бо він не став називати його фантастичним, неземним; не став говорити, що такого казкового паспорта, який намалював Гоголь, не існує і ніколи не існувало в природі ... Втім, одному лише Богу відомо, що говорили між собою цар і міністри, обговорюючи характер цього паспорта. Але складений Адлерберг відповідь, де в особливому зчепленні ввічливих слів чувтвах якась сильна, насилу переважна гримаса, був такий:
"Його Величність Височайше повеліти мені зволив: повідомити вас, шановний пане, що таких надзвичайних паспортів, якого ви просите, у нас ніколи і нікому не видавалося ..."
Так, зведення у плоть летючого вимислу не відбулося. Російський цар і його міністри не володіли здібностями богів ... Але якби сталося? Або скажемо інакше: якщо б цей паспорт, уявивши Гоголю під небом Неаполя, все ж таки існував у багатогранній природі російської держави, в якій є місце будь-яким гранях, в тому числі і абсолютно феєричним. Як сприйняв би Гоголь це уречевлення своєї фантазії? Запишався б він, отримавши такий паспорт, витягнутий їм на світ завдяки найтоншому художницькому чуттю? Хизувався б він цим паспортом на дорогах світу, показуючи його з підлим задоволенням всіляким чиновникам - і митним, і поліцейським, і навіть таким, які паспорта ніколи і не вимагають? ..
Ясно, що ці питання припускають в художника дріб'язкове марнославство. Ясно також, що подібне припущення у випадку з Гоголем неправомірно. Тому що, по-перше, хто може поручитися, що Гоголь крок за кроком не вступив би з новим паспортом у точно такі ж відносини, як і з колишніми паспортами. А по-друге, не можна стверджувати з повною упевненістю, що образ Великого Паспорти, явлений у Неаполі, в будинку графині Апраксиной, належить виключно гоголівської фантазії, а отже, і гоголівської гордині.
Цей образ належить, можливо, в якості юнгівські архетипу колективного несвідомого. Або навіть - в якості чистого прототипу всіх паспарту на світі - платонівським небес.
Стаття Владислава Отрошенко