BC Малахов, Т.В. Щітцова
Гадамер (Gadamer) Ганс Георг (1900-2002) - нім. філософ. Вивчав філософію, германістику та історію мистецтв спочатку в Бреслау (нині Вроцлав), потім (1919-1922) у Марбурзі. Під керівництвом П. натора-па і Н. Гартмана захистив дисертацію «Сутність задоволення в діалогах Платона» (1922). Слухав лекції М. Шелера і Е. Гуссерля, працював у семінарі М. Хайдеггера. Філос. освіта доповнив класико-філологічним (на кафедрі П. Фрідлендера в Марбурзькому ун-ті), по завершенні повного курсу навчання представив до захисту роботу «Діалектична етика Платона» (на матеріалі діалогу «Філеб»). У 1927-1936 - доцент в ун-тах Марбурга та Кіля, в 1937 - проф. в Марбурзі, з 1939 - в Лейпцігському університеті (в 1947-1949 - ректор), 1949-1968 - в Гейдельберзі (де отримує завідування кафедрою, керованої раніше К. Ясперсом). Після виходу на пенсію (1968) жив і працював у Гейдельберзі. Аж до кін. 1980-х рр.. - Активний учасник філос. семінарів, в т.ч. в США. У 1990-і рр.. - Частий гість міжнародних колоквіумів (особливо в Італії), Г. - основоположник філос. герменевтики.
На відміну від попередньої герменевтичної традиції філос. герменевтика не зводиться до розробки методології розуміння текстів (і взагалі не є такою розробкою), а представляє собою свого роду філософію розуміння. Її предмет утворюють не тільки «розуміють» (історико-гуманітарні) науки, але - в тій мірі, в якій феномену розуміння надається універсальний характер, - вся сукупність людського знання про світ і буття в ньому, Розуміння для Г. - спосіб існування пізнає, чинного і оцінює людини. Ставлячи питання про умови можливості розуміння, Г. прагне подолати односторонньо гносеологічну орієнтацію філос. мислення (яке, починаючи з І. Канта, займалося дослідженням умов можливості пізнання) і перевести філософствування в площину онтології. Розуміння як універсального способу освоєння людиною світу конкретизується Г. як «досвід». Дійсність не тільки (теоретично) пізнається, а й (життєво-практично) «вивідує» людиною, тому в Г. часто мова йде не про «пізнанні», а про «досвіді» світу.
Останній включає в себе і безпосередність переживання («досвід життя»), і різні форми практично і естетично опосередкованого освоєння реальності («досвід історії», «досвід мистецтва»), Основні механізми формування досвіду закладені в мові. Мова задає вихідні схеми людської орієнтації в світі, випереджаючи його схоплювання в поняттях. Допонятійного і дорефлектівние форми освоєння дійсності, які реалізуються на рівні предпоніманія і лежать в основі теоретичного пізнання, описуються Г. як «навмисне», «передбачення», «передбачення», «перед-мнение» і т.д. - Ці поняття ієрархічно не впорядковані. Головне для Г. - показати обумовленість рефлективно-теоретичного освоєння світу допредікатівнимі формами знайомства з ним. В якості основної такої форми Г. виділяє «забобон» (Vor-urteil, букв.: Перед-судження). У свідомому використанні цього двозначного терміна - полеміка Г. з філософією Просвітництва, що проголосив своєю метою очищення розуму від забобонів, Фундаментальною характеристикою людського буття і мислення Р. вважає історичність: його визначеність місцем і часом і, отже, тієї «ситуацією», в якій людина себе застає. Можливість стати на позицію надвременного, позаісторичного суб'єкта - ілюзія «ідеалізму свідомості» (під таким ім'ям у Г. виступає класична європейська філософія від Р. Декарта до Гуссерля включно).
Подолати цю т.зр. і тим самим перевести філософствування в онтологічний план Г. намагається за допомогою поняття гри. Вихід за обрій «мислячого себе мислення» в філос. герменевтиці відбувається шляхом звернення до мови, що розглядається як автентичний спосіб саморозкриття істини буття. У критичній опозиції позитивистски-сцієнтистського напряму сучасної філософії Г. прагне показати незвідність істини до того її поняттю, яке склалося в рамках новоєвропейської науки. Істина є не характеристика пізнання, а характеристика самого буття. Вона не може бути схоплена за допомогою «методу», операционализировать пізнає суб'єктом, а може лише відкрити себе розуміла осмисленню. Істина «здійснюється», і переважний спосіб її «звершення» («події») - мистецтво, Виходячи з цих положень, Г. переосмислює традиційно-герменевтичну проблематику. Розуміння тексту постає як екзистенціальне подія людського життя, а осмислення минулого культури («досвід традиції») виступає як форма самоосмислення індивіда і суспільства. Онтологічне умова розуміння - його вкоріненість у традиції, «причетність» її буття як суб'єкта, так і об'єкта розуміння.
На противагу колишньої герменевтиці, розрізняти розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і «застосування» («аплікацію») як відносно самостійні процедури, Г. затверджує їх тотожність:
1) розуміння завжди є «витлумачують», а тлумачення - «розуміючим»
2) розуміння можлива лише в ролі «застосування» - співвіднесення змісту тексту з культурним і розумовим досвідом сучасності.
«Забобони» історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити ина-ковость тексту по відношенню до інтерпретатору (момент «чужості» в тлумаченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління і тим самим забезпечуючи континуум традиції (момент «інтимності» тлумачення). Інтерпретація тексту, таким чином, полягає не у відтворенні первинного (авторського) сенсу тексту, а у створенні сенсу заново. Кожен акт інтерпретації - подія в житті тексту, момент його «дієвої історії», а тим самим і ланка «звершення традиції», Відмовляючись від розробки теорії інтерпретації (Г. задовольняє її розробка у Е. Бетті), філос. герменевтика зосереджує увагу на продуктивній стороні тлумачення текстів.
Інтерпретацію культурної традиції Г. розглядає як діалог минулого і сьогодення. Діалог здійснюється в «питально-відповідної» формі, важливо не тільки реконструювати питання, відповіддю на який даний текст є, але і віднести це питання до себе. Діалог з традицією для Г. - не культурологічна завдання, а самостійний джерело філос. знання. Зразком для нього служить Хайдеггер. Але звернення до філос. традиції націлене не на «деструкцію метафізики», а на її максимальну активізацію в контексті сучасного мислення. У пошуках шляхів подолання одностороннього когнітівізма Г. звертається до спадщини Аристотеля і Канта. «Практична розумність», поєднує в собі і пізнавальну, і моральну боку ставлення людини до світу, повинна вивести людство із глухого кута, в який його завело инструменталистский орієнтоване мислення. Непересічне значення Платона Г. бачить у розумінні філософствування як діалогу (діалогічну модель філософії Г. загострює проти монологізму гегелівської діалектики).
Критикуючи новоєвропейський «суб'єктивізм» (трансценденталізм неокантіанства та феноменології, відправним пунктом яких є автономний і автореферентний суб'єкт), Г. апелює до Г.В.Ф. Гегелем, Центральним витвором Г., що приніс йому світову популярність, стала робота «Істина і метод: основні риси філософської герменевтики» (1960, рос. Пер. 1988). Назва роботи носить провокуючий характер: союз «і» позначає тут не стільки зв'язок «істини» з «методом», скільки їх певну несумісність. Демонструючи «неметодіческую» суть людського пізнання, Г. прагне показати, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттям науки і що лежить в її основі поняттям методу, не є ні єдиним, ні універсальним. Культурно-історична традиція знає різні способи людського ставлення до світу. Науково-теоретичне його освоєння - лише одна з можливих позицій людського буття. Можна виділити три основні форми зв'язку людини зі світом, три основних види досвіду і, відповідно, три виміри, в яких розгортається буття людини: «естетичне», «історичне» і «мовне» (їм відповідають три основні розділи книги).
Всі три терміни несуть на собі печатку умовності, тому що, по-перше, вони не позначають принципово різних сфер, а по-друге, що склався за останні півтора століття характер їх використання призвів до збіднення їх значення. Записане по відомству «естетики» мистецтвознавство неприпустимо звузило досвід істини, що знаходили в мистецтві і за допомогою мистецтва. Під впливом Канта, вбачав основу прекрасного в апріорної структурі суб'єктивності, відбулося забуття того фундаментального обставини, що мистецтво є спосіб розкриття істини. Історизм 19 ст. вилучив з історичної сфери «герменевтическое вимір»: історію стали вивчати, замість того щоб її розуміти. До текстів минулого стали підходити «лише історично», тобто розглядати їх виключно як продукт певних соціально-культурних обставин, як якщо б вони не мали ніякого стосунку до нас. У прагненні подолати обмеженість позитивистски орієнтованої історичної науки В. Дільтей запропонував психологічний підхід до осмислення феноменів минулого: їх потрібно не просто пояснити, виходячи з певного уявлення про зв'язок загального і приватного, але і зрозуміти, відтворивши як унікальне породження індивідуальності. Однак герменевтична проблема, тобто проблема розуміння, тим самим не розкривається - для розуміння недостатньо переміщення інтерпретатора в «горизонт» автора, необхідно «переплавлені» їх горизонтів.
Останнє ж може відбутися тільки завдяки чомусь третьому, тому загальному, в чому зможуть примиритися позиції обох. Таким «третім» виступає мова, що розглядається з точки зору його буттєвого статусу, тобто як особлива реальність, усередині якої людина себе застає і яка не може бути схоплена засобами соціологічної або психологічного дослідження. У стихії мови здійснюється як розуміння людиною світу і його саморозуміння, так і розуміння людьми один одного. Г., однак, не обмежується вказівкою на мову як основну умову можливості людського буття, а прагне продемонструвати, що «буття, яке може бути зрозуміле, є мова». Як несуча основа передачі культурного досвіду від покоління до покоління мова забезпечує можливість традиції, а діалог між різними культурами реалізується через пошук спільної мови,.
***
Німецький філософ, один з основоположників філософської герменевтики. Професор філософії в Лейпцігу (з 1939), ректор Лейпцігського університету (1946-1947), професор філософії в Гейдельберзі (з 1949). Основні твори: «Діалектична етика Платона» (1931), «Гете і філософія» (1947), «Істина та метод» (1960), «Діалектика Гегеля» (1971), «Діалог та діалектика» (1980), «хайдеггеровскій шлях »(1983),« Похвала теорії »(1984) та ін Піддаючи критиці методологізму наук про дух, Г. надає герменевтиці універсальний характер, бачачи її завдання не в тому, щоб розробити метод розуміння (що мало місце у Дільтея), але в тому, щоб прояснити природу цього розуміння, умови, за яких воно відбувається. Всеопределяющее підставу герменевтичного феномена Г., за Гайдеггером, вбачає в кінцівки людського існування.
Протиставляючи теоретико-пізнавальної установці поняття досвіду, Г. бачить у ньому досвід людської кінцівки та історичності. При цьому вкоріненість у переказі, яке і повинно бути випробувано в герменевтична досвіді, розглядається ним як умова пізнання. Виходячи з кінцівки буття людини і приналежності людини історії, Г. підкреслює онтологічно позитивний сенс герменевтичного кола (кола розуміння), а також особливу значимість предструктур розуміння для герменевтичного процесу. У зв'язку з чим він, зокрема, реабілітує поняття забобону (Vorurteil), вказуючи на те, що забобон як перед-судження (Vor-Urteil) зовсім не означає невірного судження, але, складаючи історичну дійсність людського буття, виступає умовою розуміння.
Аналізуючи герменевтичну ситуацію (усвідомленням якої Г. називає дієво-історичним свідомістю), Г. спирається на поняття горизонту. «Горізонтность» розуміння характеризується, згідно Р., принципової незамкнутість горизонту - через історичної рухливості людського буття, - а також існуванням тільки одного горизонту, обіймає собою все, що містить історичну свідомість, так що «розуміння завжди є процес злиття нібито для себе сущих горизонтів ». При цьому на перший план виходить центральна проблема герменевтики - проблема застосування (Anwendung). Переглядаючи традиційне рішення цієї проблеми, Г. виділяє застосування, розуміння і тлумачення як інтегральні складові частини єдиного герменевтичного процесу і підкреслює, що розуміння включає в себе і завжди є застосування підлягає розумінню тексту до тієї сучасної ситуації, в якій знаходиться інтерпретатор. Таким чином, вказує Г., розуміння є не тільки репродуктивним, але і продуктивним ставленням, що веде до визнання плюральності інтерпретації. Апелюючи до Гегеля, Г. у якості фундаменту герменевтики встановлює абсолютну опосередкування історії та правди, яка обумовлює історичний характер розуміння.
Герменевтичний феномен розглядається Г. як свого роду діалог, який починається зі звернення до нас перекази, воно виступає партнером по комунікації, з яким ми об'єднані як «Я» з «Ти». Розуміння як розмова виявляється можливим завдяки відкритості назустріч переказами, якою володіє дієво-історична свідомість. Герменевтика стає у Г. онтологією, підставою якої є мова. Вважаючи мову в якості середовища герменевтичного досвіду Г. виходить з того, що мовним (і тому зрозумілим) є сам людський досвід світу. Сам світ виражає себе в мові. Філософське значення герменевтичного досвіду складається, за Г., в тому, що в ньому осягається істина, недосяжна для наукового пізнання. Прагнучи розвинути поняття істини, відповідне герменевтичний досвід (формами якого є досвід філософії, досвід мистецтва і досвід історії), Г. звертається до поняття гри. Трактуючи його в дусі антісуб'ектівізма, Г. відзначає, що гра має своєї власної сутністю, вона залучає до себе гравців і тримає їх, і відповідно суб'єктом гри є не гравець, а сама гра. Грунтуючись на тому, розуміють що втягнуті в звершення істини й що герменевтическое звершення не є наша дія, але «діяння самої справи», Г. поширює поняття гри на герменевтичний феномен і робить це поняття відправною точкою в осягненні те, Що є правда.
Список літератури
Актуальність прекрасного. М., 1991
Platos dialektische Ethik. Leipzig, 1931
Wahrheit und Methode. Tubingen, 1960
Hegels Dialektik. Tubingen, 1971
Vernunft im Zeitalter der Wissenschaft. Frankfurt am Main, 1976
Gesammelte Schriften. Tubingen, 1982. Bd 1 - 10
Heideggers Wege. Tubingen, 1983
Das Erbe Europas. Frankfurt am Main, 1989