(Сприйняття, тлумачення, оцінка)
Живопис - це поезія, яку бачать, а поезія - живопис, яку чують.
Російська мова - це мова нашого народу, багатий, гнучкий, образний і мальовничий. Його поповнювали і вдосконалювали своєю творчістю справжні художники слова: Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Толстой, Достоєвський. Н.А. Заболоцький - відомий російський поет двадцятого століття. Його теж по праву можна назвати майстром слова. У своїх творах Заболоцький відточує кожну фразу, кожен художній образ. Він вважав, що його життя належить мистецтву: «Я відрікся від життєвого благополуччя, від« суспільного становища », відірвався від своєї сім'ї - для мистецтва. Поза його - я ніщо ... ». Поет думки, поет філософських роздумів і класичної завершеності вірша - таким увійшов Заболоцький в нашу літературу.
Якою має бути справжня поезія - цій темі присвячено вірш «Читаючи вірші», написане в 1948 році. У ньому Заболоцький розмірковує про те, наскільки людина повинна володіти мистецтвом слова, щоб вважатися справжнім майстром.
Вірш можна розділити на дві частини. У першій Заболоцький іронізує над творчістю сучасних йому «поетів»: Цікаво, забавно і тонко: Вірш, майже не схожий на вірш.
Мурмотіння цвіркуна і дитини Досконало письменник збагнув.
Майже в кожному слові в цій строфі прихована авторська посмішка. Йому «забавно» читати вірші людей, котрі вважають себе поетами. Не випадково автор використовує слово «вірш» з явним розмовною, зневажливим відтінком, причому в другій частині Заболоцький вживає слово «поезія». У цьому вірші ці слова - антоніми. Вірш - безглузде словотворчість, а поезія - справжнє мистецтво. Авторська іронія чути в кожному слові першої частини: «бурмотіння» непорівнянно з «досконалістю», а «зім'ята мова» з «витонченістю». Але хіба можна справжнє мистецтво вважати «нісенітницею»? Звичайно ж, ні. І тому так переконливо звучать в кінці першої частини риторичні питання: Але можливо ль мрії людські У жертву цим забавам принести? І чи можливо російське слово Перетворити в щебетання щигля, Щоб сенсу жива основа Крізь нього прозвучати не могла? Автор вважає недосконалі вірші лише порожній «забавою», непотрібним словотворенням, «щебетанням щигля». А справжнє «російське слово» - це поезія Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Єсеніна. Це велика мова великої нації. Відповідь на ці питання звучить у другій частині вірша.
Друга частина протиставлена першою. Зневажливе «вірш» Заболоцький замінює високим і ємним словом «поезія». Поезія, з точки зору автора, - це мистецтво слова, і перш ніж оголосити себе поетом, необхідно досконало оволодіти цим мистецтвом. Для цього недостатньо лише таланту, необхідні й спеціальні знання. В останньому чотиривірші звучить ідея вірша: Той, хто життям живе справжнім, Хто до поезії з дитинства звик, Вічно вірує в животворящий, Повний розуму російську мову.
Рідна мова для Заболоцького схожий на живу істоту, він називає його «оживлює», «повним розуму». Навчитися володіти ним досконало - таке завдання ставить автор перед початківцями поетами. Саме тоді вони стануть справжніми майстрами слова.
Вірш цікаво і з лексичної точки зору. Розмовна лексика надає відтінок іронії, прихованої смішки. Таких слів особливо багато в першій частині: «вірш», «бурмотіння», «нісенітниця», «зім'ятою», «щебетання» і т.д. Високі слова, вживаючись поряд з розмовними, підкреслюють іронію. А в другій частині висока лексика надає поезії відтінок урочистості, допомагає яскравіше висловити основну думку. Тут ми зустрінемо такі слова: «перешкоди», «вірує», «животворящий», «повний розуму».
Вірш написано трискладових розміром - чотиристопним анапест, що надає йому особливого, мелодійне звучання. Строфа - чотиривірш, перехресна римування і чергування ненаголошених (жіночих) та ударних (чоловічих) закінчень - ознаки класичного віршування. Я думаю, що така форма вибрана не випадково. Мета поета: показати початківцям літераторам, як необхідно працювати над віршами. У деяких рядках, для надання більшої образності, Заболоцький використовує алітерацію. Наприклад: «бурмотіння цвіркуна та дитини» - повторюється звук «р», «щебетання щигля» - звук «щ», в останньому чотиривірші багато шиплячих «ж», «щ» і свистячих «з», «з». Фонетичне оформлення робить вірші Заболоцького ще більш образними.
Мені подобаються вірш Заболоцького, тому що вони дуже мелодійні, і в кожному з них - свій підтекст, глибокий сенс. Я думаю, що ідея цього вірша дуже актуальна для нашого часу. «Великий і могутній» російську мову засмічують жаргонізми, просторіччя, іноземні слова. Таку промову ми чуємо з вуст телевізійних журналістів, зустрічаємо на сторінках газет і журналів. Але такий «мова» не зразок для наслідування. І тому набагато корисніше читати класику, щоб навчитися всього багатства російської мови.