В. В. Ейдінова
Хто мене ворожою владою
З нікчеми кликнув,
Душу мені наповнив пристрастю,
Розум сумнівом схвилював? ..
Величезність Пушкіна, напевно, в тому, що він, його образ, його світ, живуть у кожному з нас - і в різних "віках", і в різних характерах, і в різних, зовсім особливих життєвих ситуаціях. Відчуваючи цю вражаючу людську сближенность, народжену самим ім'ям Пушкін, відчуваєш боязкість перед тим, щоб зважитися сказати Слово про нього, боязкість перед банальністю, расхожестью, побитого, яка, я думаю, охоплює кожного, хто дозволяє собі торкнутися такої геніальної, такої великої постаті, якою є Пушкін не тільки у світовій культурі, а й у приватній долю будь-якої людини ...
Я спробую сказати саме про це - про своє, особисте, людський стан, яке якимись "поштовхами" відчуваєш у собі і яке, напевне, можна назвати "пушкінським".
Стан це існує як непросту, що складається з дуже різних, що протистоять, навіть спростовують один одного сил, - і в той же час воно повниться таким стійким, наполегливим, постійно виникають відчуттям, яке всю цю різноманітне і разнозвучность перетворює на незбиране, певне, людськи- поетичне пушкінське настрій.
Що ж - у ньому? Мені здається, що це перш за все свобода і тому - дивна природність у вираженні поетом себе, своєї душі, своєї спраги "мислити і страждати". І ти відчуваєш відразу, в одну мить - і його "киплячий розум", і "полум'яну пристрасть" ("я зачарований, я горю ..."), і силу" безмовного, безнадійного "почуття. Але внутрішнє його безстрашність (і знову - невигадливості) відкриваються зовсім не тільки в "щасливому здриганні його серця", коли воно переживає "шалений волненье" і коли він, автор, каже своїм чарівним ліричним мовою.
Пушкінське стан свободи я відчуваю і як здатність сказати про своє сум'ятті, про випробовувані їм гнітючих стражданнях та сумнівах, про життя, де немає незабутнього і радісного чарівності. Він веде тебе в світ зовсім інших, "небезпечних одкровень", "невірних та пристрасних почуттів", народжених і "похмурим океаном", і "таємничим громом", і "каламутній вночі", і "пекельною променем", і "вереском та дзвоном пут ", і бісівським ликом" потворного ката "... Цей інший, "тіньовий", диявольський світ - теж пушкінський світ, що терзає і "надривається" його душу. І важко сказати, яке з цих випробуваних його ліричним серцем переживань виявляється більш пушкінським і більше приголомшливим наші серця. Їх загальне звучання якраз і творить, як мені здається, очищающе-піднесене, але й неймовірно напружений сприйняття світу, в якому звучать такі контрастні за їх тональності рядки: і захоплені ("пристрастей божевільних і бунтівних як упоітелен мова"), і згубні ( "і з огидою читаючи життя мою, я тремчу, і проклинаю, і гірко скаржуся, і гірко сльози ллю, але рядків сумних не змиваю").
Настільки особливо, але разом з тим і настільки впізнавано свобода самовираження поета знаходить себе і в його особливому слові, провідному в глибину його творчої особистості. Це слово (або слова, близькі йому за значенням) виявляється, як здається мені, сигналом саме пушкінської - грандіозно-безстрашної і в той же час природні - обдарованості. Першим і заголовним в їхньому ряду постає слово легкий, аура якого якраз і являє собою (може бути, це бачиться найбільш зримо крізь призму бунинского "Легкого дихання") щось прекрасне і одночасно вільне й живе, не мутне ніякої - власної або йде ззовні - натягнутість або штучністю. Слово це стає воістину лейтмотівних в ліриці поета, де спалахують одна за одною пов'язані з ним поетичні формули. Тут і "мій легкий дар", і "легкий звук і вітровіння", і "рими легкі", і "здатність легка страждати", і таке знайоме "мені сумно і легко" ... А поруч виникають мотиви ("простий", "світлий", "чистий", а й - "таємничий", "тремтливий", "тривожний"), що підтримують і підсилюють необхідні поетові тон і зміст його вірша - норовливого, пристрасного, шаленого, скорботно-сумного, але одночасно - ясного, легкого і відкритого.
Здається, сама вражаюча відкритість Пушкіна світу, постійна спрямованість до нього, позначається в потрібній йому форми вірша-діалогу ("чули ль ви ?..";" ти чекав, ти кликав ..."; "скажи, бути може ... "), відкритість, сполучена з його геніальною" страждає думкою ", робить його близьким і потрібним і мені, і кожному з нас, і всім часів, які пройшли і майбутнім ...
І, може бути, сьогоднішня епоха, епоха завершення XX століття, найжорстокішого століття в історії людства, особливо гостро потребує Пушкіна, в його феноменальній здатності жити, "відкритим серцем кажучи" і висловлюючи почуття сучасної людини: його страхи, благання, надії - так, як сам він їх висловити не вміє. Наші серця чують його поклик, його радощі й тривоги, самої своїм внутрішнім життям відповідаючи надії мого, нашого великого поета: "Бути може, в Літі не потоне строфа, доданків мною ..."