Всі викладу

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Коні несуть серед заметів, небезпеки немає: у сторону не кинуться, все ліс, і сніг їм по черево - правити не потрібно. Скачемо знову в гору звивистій стежкою; раптом крутий поворот, і начебто несподівано ввірвалися з маху в здійсненні ворота при громі дзвоника. Не було сили зупинити коней біля ганку, протягли повз, і засіли в снігу нерозчищений двору ...

Я озираюся: бачу на ганку Пушкіна, босоніж, в одній сорочці, з піднятими вгору руками. Не потрібно говорити, що тоді в мені відбувалося. Вискакую з саней, беру його в оберемок і тягну в кімнату. На дворі страшний холод. Дивимося, один на одного, цілуємося, мовчимо! Він забув, що треба прикрити наготу, я не думав про памороззю шубі і шапці.

Було близько восьмої години ранку. Не знаю, що робилося. Прибежавшая стара застала нас в обіймах один одного в тому самому вигляді, як ми потрапили в будинок:

один - майже голий, інший - весь закиданий снігом. Нарешті, пробила сльоза - ми прокинулись. Соромно стало перед цією жінкою, втім, вона все зрозуміла. Не знаю, за кого прийняла мене, тільки, нічого не питаючи, кинулася обнімати. Я негайно здогадався, що це добра його нянька, стільки разів їм оспівана, - трохи не задушив її в обіймах.

Все це відбувалося на маленькому просторі. Кімната Олександра була біля ганку, з вікном, а двір, через яке він побачив мене, почув дзвіночок. У цій невеликій кімнаті містилася ліжко його з пологом, письмовий стіл, диван, шафа з книгами. У всьому поетичний безлад, скрізь розкидані списані аркуші паперу, всюди валялися покусані, обпалені шматочки пір'я.

Я тим часом придивлявся, де б вмитися ... Кой-як все це тут же залагодили, копошачись серед уривчастих питань: що? як? де? Нарешті, помаленьку прибрано; ми сіли з трубками. Бесіда пішла вільніше; багато чого треба було розповісти, про що розпитати одне одного!

Пушкін видався мені дещо серйозніше колишнього, зберігаючи, проте ж, ту ж веселість. Він, як дитя, був радий нашому побачення, кілька разів повторював, що йому ще не віриться, що ми разом. Колишня його жвавість у всьому виявлялася в кожному слові, в кожному спогаді: їм не було кінця в невгамовної нашої розмови. Зовнішньо він мало змінився, обріс тільки бакенбардами.

... Серед розмови раптово він запитав мене: що про нього говорять в Петербурзі і в Москві? Я йому відповів, що читає наша публіка дякує йому за кожен літературний подарунок, що вірші його придбали народність у всій Росії і, нарешті, що близькі і друзі пам'ятають і люблять його, бажаючи щиро, щоб швидше скінчилося його вигнання.

Він терпляче вислухав мене і сказав, що кілька примирився в ці чотири місяці з новим своїм побутом, спочатку дуже для нього обтяжливим; що тут, хоча мимоволі, але все-таки відпочиває від колишнього шуму і хвилювання; з Музою живе у злагоді і трудиться охоче і ретельно.

(За І. І. Пущино. Записки про Пушкіна.) (434 слова.) № 2

Я сидів сам у напівтемній кімнаті, занурений у якусь книгу, і не чув дзвінка в передній. І раптом, піднявши очі, побачив на порозі величезну фігуру у розхристаній шубі і високої бобрової шапці. Це був Ф. І. Шаляпін. Я бачив його обличчя досі тільки на сторінках ілюстрованих журналів. Він заповнював собою весь простір відчинених дверей, а за ним десь у напівтемряві біліла пелеринка збентеженою покоївки.

- Олексій вдома? - Прогудів його хриплуватий з морозу голос.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до мене, безцеремонно заглянув в лежала переді мною книгу. Сіруватий розсіяний погляд його ковзнув по світлих гудзикам моєї студентської тужурки.

- Філолог? Ентузіаст? За вихором бачу!

Я не знайшовся, що сказати. Величним, повільним кроком Шаляпін попрямував через всю обширну кімнату до дверей бібліотеки. Він ішов, як ідуть на сцені знатні бояри, як який-небудь старий князь Іван Хованський, оточений шанобливою челяддю. Ніщо не порушувало спокою його раптово скам'янілого особи. І тут десь з-за рогу вискочила з оглушливим гавкотом Буська, коричневий бульдог, улюблениця всієї родини. Вона прийшла в лють, відчуваючи запах ведмежою шуби, її бурштинові прозорі очі спалахнули колючим іскрою собачої ненависті, шкіра складками зібралася на загривку, пружні стегна напружилися перед рішучим стрибком.

- Ax, от ви як? - Знову прогудів Шаляпін, і все обличчя його зібралося в такі ж загрозливі бульдогів складки. У якусь частку секунди він опинився на четвереньках і дрібними квапливими кроками побіг назустріч Буську, тягнучи по гладкому паркету поли своєї шуби. У цю хвилину він знайшов разючу подібність з вилізши з барлогу ведмедем - навіть гаркнув приглушено рази два-три. Але що сталось з нещасної собакою! Буська, завивши від жаху і несподіванки, задом поповзла під диван, дряпаючи роз'їжджаються лапами слизька підлога. Шаляпін посміхнувся під ніс і знову випростався на весь гігантський зріст. Серйозно і повільно, як за хвилину до цього, він продовжував своє боярське хода. А в дверях кабінету стояв Горький і, скривившись, давився від беззвучного сміху.

Шаляпін часто бував у ці дні в Кронверкская квартирі, і я набагато частіше звик бачити його в домашній обстановці, ніж на сцені. У той зимовий сезон він грав в театрі Народного дому, тут же на Кронверкському, і часто після спектаклю заїжджав вечеряти до Горького. Як ясно бачу я його за столом, священнослужителі над різними закусками та салатами! Він жваво розповідає щось, а сам в цей час тягнеться до соуснику, кострубатий, урочисто розгорнувши ребром поставлене долоню. І кожному ясно, що він тільки що співав Олоферна, - до того цей несвідомий для нього самого жест нагадує рельєфні зображення володарів Ассирії. Навіть очі Федора Івановича дещо звужені по-східному. Часом він, забувши про все, підносить руку до неіснуючої, завитий в смоляні колечка бороді. А сам розповідає щось про Нижегородської ярмарку, хвалить нікому не відоме іспанське вино або передає останній театральний анекдот.

(В. А. Рождественський. Сторінки життя.) (435 слів.) № 3

Не встиг Чичиков озирнутися, як уже був схоплений під руку губернатором, який представив його тут же губернаторші. Приїжджий гість і тут не впустив себе: він сказав якийсь комплімент, вельми пристойний для людини середнього віку, що має чин не надто великий і не надто малий. Коли встановилися пари танцюючих притисли всіх до стіни, він, заложивши руки назад, дивився на них хвилини дві дуже уважно. Багато пані були добре одягнені і по моді, інші одяглися, у що Бог послав у губернію. Чоловіки тут, як і скрізь, були двох родів: одні тоненькі, які все увивалися близько дам; деякі з них були такого роду, що важко було відрізнити їх від петербурзьких, мали так само дуже обдумано і зі смаком зачесане бакенбарди або просто красиві , дуже гладко виголені овали осіб, так само недбало підсідає до дам, так само говорили по-французьки і смішили дам так само, як і в Петербурзі. Інший рід чоловіків становили товсті чи такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб дуже товсті, проте ж, і не тонкі. Ці, навпроти того, косилися і задкували від дам, і поглядали тільки довкола, не розставляв чи де губернаторський слуга зеленого столу для віста. Обличчя в них були повні та круглі, на інших навіть були бородавки, дехто був і рябуватості, волосся вони на голові не носили ні хохлами, ні буклями, ні на кшталт «чорт мене забирай», як кажуть французи, - волосся у них були або низько підстрижені, або прилизані, а риси обличчя більше закруглені і міцні. Це були почесні чиновники в місті. На жаль! товсті вміють краще на цьому світі обделивать справи свої, ніж тоненькі. Тоненькі служать більше за особливими дорученнями чи тільки числяться і виляють туди і сюди; їх існування як-то занадто легко, повітряне і зовсім ненадійно. Товсті ж ніколи не займають непрямих місць, а всі прямі, і вже якщо сядуть де, то сядуть надійно і міцно, так що скоріше місце затріщить і пригнічуючи під ними, а вже вони не злетять. Зовнішнього блиску вони не люблять, на них фрак не так спритно скроєний, як у тоненьких, зате у скриньках благодать Божа. У тоненького на три роки не залишається ні однієї душі, не закладених у ломбард; у товстого спокійно, зирк - і став де-небудь в кінці міста будинок, куплений на ім'я дружини, потім в іншому кінці інший будинок, потім поблизу міста село, потім і село з усіма угіддями. Нарешті товстий, послужити Богу і государю, заслужив загальну повагу, залишає службу, перебирається і робиться поміщиком, славним російським паном, хлібосольства, і живе, і добре живе. А після нього знову тоненькі спадкоємці спускають, за російським звичаєм, на кур'єрських все батьківське добро. Не можна приховати, що майже такого роду роздуми займали Чичикова в той час, коли він розглядав суспільство, і наслідком цього було те, що він нарешті приєднався до товстих, де зустрів майже всі знайомі обличчя.

(Н. В. Гоголь. Мертві душі.) (454 слова.)

№ 4

Чайковський прокинувся рано і кілька хвилин не рухався, прислухаючись до передзвону лісових жайворонків. Навіть не дивлячись у вікно, він знав, що в лісі лежать росяні тіні.

На сусідній сосні кувала зозуля. Він встав, підійшов до вікна.

Будинок стояв на пагорбі. Ліси йшли вниз, у веселу далечінь, де лежало серед заростей озеро. Там у композитора було улюблене місце - воно називалося Рудим Яром.

Сама дорога до Яру завжди викликала хвилювання. Бувало, взимку, в сирій готелі в Римі, він прокидався серед ночі і починав крок за кроком згадувати цю дорогу: спочатку по просіці, де близько пнів цвіте рожевий іван-чай, потім березовим грибним дрібноліссям, потім через поламаний міст над зарослою річкою і - вгору, в корабельний бір.

Він згадував цей шлях, і у нього важко билося серце. Це місце здавалося йому найкращим вираженням російської природи. Він знав, що сьогодні, побувавши там, повернеться - і давно живе десь всередині улюблена тема про ліричну силі цієї лісової боку переллється через край і хлине потоками звуків.

Так і сталося. Він довго простояв на обриві Рудого Яру. З заростей липи і бруслини капала роса. Стільки сирого блиску було навколо, що він мимоволі примружив очі.

Але більше всього в цей день Чайковського вразив світ. Він вдивлявся в нього, бачив все нові пласти світла, що падали на знайомі ліси. Як тільки він раніше не помічав цього?

З неба світло лилося прямими потоками, і під цим світлом особливо опуклими і кучерявим здавалися вершини лісу, видного зверху, з обриву.

На галявину падали косі промені, і найближчі стовбури сосен були того м'якого золотистого відтінку, який буває у тонкої соснової дощечки, освітленій ззаду свічкою. І з незвичайною того ранку пильністю він зауважив, що соснові стовбури теж відкидають світло на підлісок і на траву - дуже слабкий, але такого ж золотистого, рожевого тону.

І нарешті, він побачив сьогодні, як зарості верб і вільхи над озером були висвітлені знизу голубуватим відблиском води.

Знайомий край був весь обласканий світлом, просвічені їм до останньої травинки. Різноманітність і сила освітлення викликали у Чайковського той стан, коли здається, що ось-ось станеться щось незвичайне, схоже на диво. Він відчував цей стан і раніше. Його не можна було втрачати. Треба було негайно повертатися додому, сідати за рояль. Чайковський швидко пішов до будинку.

Удома він наказав слузі нікого до себе не пускати, пройшов в маленький зал, замкнув деренчливу двері і сів до рояля.

Він грав. Він домагався ясності мелодії - такий, щоб вона була зрозуміла і мила і Фені, і навіть старому Василю, буркотливим лісникові з сусідньої поміщицької садиби.

Він грав, не знаючи, що Феня принесла йому суниці, сидить на ганку, міцно стискає засмаглими пальцями кінці білого головної хустки і, відкривши рот, слухає. А потім приплівся Василь, сів поруч з Фенею.

- Грає? - Запитав Василь. - Припинити, кажеш, не можна?

- Ніяк! - Відповів слуга і посміхнувся на неосвіченість лісника. - Він музику пише. Це, Василь Юхимович, свята справа.

(К. Г. Паустовський. Скрипучі мостини.) (455 слів.) № 5

За крайньої хатою нашій степовій села пропадала в житі наша колишня дорога до міста. І при дорозі, в хлібах, при початку йшов до обрію моря колосків, стояла белоствольная і розлога плакуча береза. Глибокі колії дороги заростали травою з жовтими та білими квітами, береза ​​була викривлена ​​степовим вітром, а під її легкої наскрізний затінку вже давним-давно височів старий, сірий голубець, - хрест з трикутною тесової кровелькой, під якою зберігалася від негоди суздальська ікона Божої матері.

Шовковисто-зелене, белоствольной дерево в золотих хлібах! Колись той, хто перший прийшов на це місце, поставив на своїй десятині хрест з кровелькой, закликав попа і освятив «Покров Пресвятої Богородиці». І з тих пір стара ікона дні і ночі охороняла стару степову дорогу, незримо простягаючи своє благословення на трудове селянське щастя. У дитинстві ми відчували страх до сірого хреста, ніколи не наважувалися заглянути під його кровельку, - одні ластівки сміли залітати туди і навіть вити там гнізда. Але й благоговіння відчували ми до нього, тому що чули, як наші матері шепотіли в темні осінні ночі:

- Пресвята Богородиця, захисти нас покровом твоїм!

Осінь приходила до нас світла і тиха, так мирно і спокійно, що, здавалося, кінця не буде ясним днях.

Вона робила дали ніжно-блакитними і глибокими, небо чистим і лагідним. Тоді можна було розрізнити найвіддаленіший курган в степу, на відкритій і просторій рівнині жовтого стерні. Осінь прибирала і березу в золотій убір. А береза ​​раділа і не помічала, як недовговічний цей убір, як листок за листком обсипається він, поки, нарешті, не залишалася вся роздягнена на його золотистому килимі. Зачарована восени, вона була щаслива і покірна і вся сяяла, осяяна з-під низу відсвітом сухого листя. А райдужні павутинки тихо літали біля неї в блиску сонця, тихо сідали на сухе, кілке стерню ... І народ називав їх красиво і ніжно - «пряжею Богородиці».

Зате моторошні були дні і ночі, коли осінь скидала з себе лагідну личину. Нещадно тріпав тоді вітер оголені гілки берези! Хати стояли нахохлившись, як кури в негоду, туман в сутінки низько біг по голих рівнинах, вовчі очі світилися вночі на задвірках. Нечиста сила часто скидається ними, і було б страшно в такі ночі, якби за околицею села не було старого голубца. А з початку листопада і до квітня бурі невпинно заносили снігами і поля, і село, і березу по самий голубець. Бувало, Визирнеш з сіней у полі, а жорстка хуртовина свистить під голубцом, димить по гострих заметах і з стогоном проноситься по рівнині, замітаючи на бігу сліди по вибоїстій дорозі. Заблудлий подорожній з надією хрестився в таку пору, углядівши в диму хуртовини стирчить із заметів хрест, знаючи, що тут не спить над дикою сніжної пустелею сама цариця небесна, що охороняє вона своє село, своє мертве до пори до часу поле.

(І. Бунін. Епітафія.) (439 слів.) № 6

Близький Петру людина Іван Іванович Неплюєв розповідав і такий випадок.

У 1700 році Петро по дорозі до Нарви заночував в одному купецькому будинку і там побачив 17-річного юнака рідкісної статі й краси. Юнак дуже сподобався Петру, і він умовив батька відпустити його з ним, обіцяючи зробити його сина щасливим, а з часом зробити і в офіцери гвардії.

Батько просив залишити сина вдома, так як він був один-єдиний, гаряче улюблений і не було у купця ніякого іншого помічника в його справі.

Петро все ж наполіг на своєму, і купецький син поїхав з царем під Нарву. А під Нарвою син пропав, і, дізнавшись про те, невтішний батько запустив справи і вкрай розорився.

І лише через 11 років, в 1711 році, дізнався купець, що його син потрапив у полон до шведів і знаходиться тепер в Стокгольмі разом із знатним бранцем князем Юрієм Федоровичем Долгоруким.

Тоді батько написав царю Петру чолобитну на полковника Преображенського полку Петра Михайлова, який забрав у нього сина і обіцяв зробити його щасливим, але слова свого не дотримав, і замість того син його не в гвардії, а в полоні, і через те він сам відстав від своєї справи і поніс великі збитки. І він просив царя веліти полковнику Петру Михайлову сина з полону викупити, а йому відшкодувати всі збитки. А слід знати, що ім'я Петра Михайлова носив цар, подібно псевдоніму.

Склавши таку чолобитну, купець поїхав до Петербурга, відшукав там Петра на Адміралтейської верфі і передав папір йому в руки.

Петро папір прочитав і сказав старому купцю, що він сам челюбітние не приймає, але так як справа незвичайне, то він учинить резолюцію - «розглянути», але після того нехай цією справою займається Сенат. Причому ім'я відповідача Петро викреслив, щоб не заважати Сенату прийняти вірне рішення.

Сенат ж таки ухвалив, що «чолобитники втратив сина через те одне, що поклався на запевнення відповідача зробити його сина щасливим, але який не тільки не дотримав своєї обіцянки, але, позбавивши батька сина, стільки років без вісті пропадає, був причиною всього його нещастя. А тому відповідач повинен:

Все в місті похвалили Івана Трохимовича за його твердий характер і звичай, і в Реженске все залишилося як і раніше: на вулицях бруд по коліно, по ринках пройти не можна. Та лише різниця, що замість пожежної труби заведена прекрасна зелена бочка з двома зеленими баграми, але на пожежу вони ніколи не вивозяться, бо легко могли б зіпсуватися, а зберігаються за замком.

Час виправдало розсудливе розпорядження Івана Трохимовича: скоро потім проїздив чиновник доніс губернатору про відмінний пристрої пожежних інструментів у Реженске. Як би там не було, Іван Трохимович, позбувшись від докуки Реженске витівників, звернувся до своїх улюблених занять, яких у нього було два: чай і кішка.

(За В. Ф. Одоєвському. Історія про півня, кішці і жабі.) (452 ​​слова.) № 54

Булочна Філіппова завжди була сповнена покупців. У дальньому кутку навколо гарячих залізних ящиків стояла постійна натовп, що жує знамениті філіпповский смажені пиріжки з м'ясом, яйцями, рисом, грибами, сиром, родзинками і варенням. Публіка - від учнівської молоді до старих чиновників у фризових шинелях і від причепуреною дам до бідно одягнених робочих жінок. На хорошому маслі, зі свіжим фаршем пятачковий пиріг був такий великий, що парою можна було ситно поснідати. Їх завів ще Іван Філіппов, засновник булочної, що прославився далеко за межами московськими калачами і сайко, а головне, чорним хлібом прекрасної якості.

Прилавки і полиці лівого боку булочної, мала окремий хід, завжди були оточені натовпами, купували Фунтика чорний хліб і ситний.

- Хлебушко чорненький трудівнику перше харчування, - говорив Іван Філіппов.

- Чому він тільки у вас хороший? - Запитували.

- Тому, що хлебушко турботу любить. Випічка-то випічкою, а вся сила в борошні. У мене покупної борошна немає, вся своя, жито добірну купую на місцях, на млинах свої люди поставлені, щоб ні смітинки, щоб ні пилинки ... А все-таки жито буває різна, вибирати треба. І дуже просто! - Закінчував завжди він мова своєю улюбленою приказкою.

Чорний хліб, калачі і сайки щодня відправляли до Петербурга до царського двору. Пробували піч на місці, так не виходило, і старий Філіппов доводив, що в Петербурзі такі калачі і сайки не вийдуть.

- Чому ж?

- І дуже просто! Вода невська не годиться! Крім того, за зимам йшли обози з його сухарями, калачами і сайко, на соломі спеченими, навіть до Сибіру. Їх якось особливим способом, гарячими, прямо з печі, заморожували, везли за тисячу верст, а вже перед самою їжею відтавали - теж особливим способом, в сирих рушниках, - і ароматні, гарячі калачі де-небудь у Барнаулі або Іркутську подавалися на стіл з пилу, з жару.

Філіппов був перебірливий і не всяким випадком користувався, де можна гроші нажити. Там, де інші булочники і за гріх не вважали шахрайством гроші наживати, Філіппов надходив інакше.

Величезні куші наживали булочники перед святами, продаючи лежалий товар за повну вартість за благодійним замовленням на подаяння ув'язненим.

Споконвіку був звичай на великі свята - Різдво, Хрещення, Великдень, а також у батьківські суботи - посилати в тюрми подаяння заарештованим.

Булочні отримували замовлення від жертводавця на тисячу, дві, а то й більше калачів і Саекі.

Наживалися на цих подачках головним чином булочники і хлібопекарні. Тільки один старий Філіппов був у цьому випадку чесною людиною.

По-перше, він при замовленні ніколи не посилав завали арештантам, а завжди свіжі калачі і сайки;

по-друге, у нього вівся особливий рахунок, по якому видно було, скільки баришу давали ці замовлення на милостиню, і цей інтерес він цілком відвозив сам у в'язницю і жертвував на поліпшення їжі хворим арештантам. І робив усе це він «дуже просто», не заради прибутків, або медальних і мундирних відмінностей благодійних установ.

(За В. А. Гіляровський. Москва і москвичі.) (435 слів.)

№ 55 Анна Павлова

Анна Павлова!

Які визначення знайти, говорячи про неї? Балерина? Танцівниця? Тих і інших існує, як і була, безліч, а Ганна Павлова була у всьому світі єдиною.

Вона дебютувала в 1899 році на сцені Петербурзького імператорського балету.

У ту пору серед балетоманів був відомий якийсь Дандре, виходець зі старої аристократичної французької родини. Цей чудово вихований, що володіє багатьма мовами людина захопився Павлової на все життя, яку він їй, втім, і пожертвував. Він влаштував їй квартиру з «залом для танцювального класу», розкіш, мало кому доступна. Він же познайомив її і з Дягілевим1, намічається вже свою трупу для закордону. Все це вимагало від Дандре непосильних витрат і штовхнуло його на різні комерційні справи, до яких він не був пристосований. Врешті-решт він потрапив до в'язниці.

Анна Павлова реагувала на цю історію як ніби досить байдуже і виїхала за кордон з Дягілєвим.

Вона і партнер її Ніжінскій2 завоювали в Парижі небувалий успіх. Всю долю своєї трупи Дягілєв на них і побудував. І ось, поки він вів переговори і здійснював операції по поїздках не тільки в Європі, але і в Америці і в Австралії, Павлова, ні з чим не рахуючись, підписала інший контракт, чим дуже підвела Дягілєва. Контракт цей був блискучим, але жорстоким: протягом цілого року вона зобов'язувалася танцювати щоденно по два рази на день у Лондоні, по всій Англії, Шотландії та Ірландії. Спектаклі її мали місце не в театрах першого рангу, а в мюзікхоллах, на які артисти дивилися в ту nopy з презирством. Велика Павлова виступала упереміж з акробатами та клоунами. Зате вона отримувала небувалий оклад. Всі думали, що при своєму навіженим капризний характер вона ніколи не зможе довести контракт до кінця і повернеться до Дягілєва.! Однак Павлова пропрацювала весь рік безперебійно і повертатися до Дягілєва і не думала.

Треба відзначити, що театральні контракти за кордоном ніж вигідніше, тим жорсткіше. У них існує обов'язковий параграф про неустойку за порушення, а неустойка в кілька разів перевищує суму заробітку.

Всі подумали, що через неустойки Павлова і довела важкий ангажемент до кінця. Але підгрунтя була зовсім інша. Справа в тому, що Павлова обожнювала Дандре. Саме обожнювала. Вона ніколи не любила його звичайної людської любов'ю, а обожнювала, і це було мукою для них обох.

Вона усвідомлювала, що всім у житті зобов'язана Дандре, що без нього вона не була б тією «світової» Павлової, яку всі знали. Вона пам'ятала жертви, які він приніс їй, і вважала обов'язком не тільки їх заслужити, а й з лишком за них відплатити.

Не сказавши нікому ні слова, без чийогось ради, вона за власною ініціативою підписала свій кабальний контракт, отримала аванс і негайно внесла заставу, требовавшийся для визволення Дандре з в'язниці, і виписала його до себе.

Петербурзький ганьба його закінчився, і ці дві істоти назавжди залишили батьківщину. Дандре став менеджером Павлової до самої її смерті.

(Зі спогадів М. Трухановому. Вогні рампи.) (452 ​​слова.)

№ 56

Художник Микола Миколайович Ге проводив більшу частину свого життя в селі. Але наприкінці зими він звичайно їздив до Петербурга на відкриття «Пересувний виставки». Ніколи він не проїжджав повз нас, не заїхали до нас, де б ми не були - в Москві або в Ясній Поляні. Іноді він гоїлися у нас довго, і мало-помалу ми так зжилися, що всі наші інтереси - печалі і радості - стали загальними. Молодшим членам нашої сім'ї він завжди казав «ти», а нам, старшим, тільки в останні роки нашого знайомства.

Коли ми розлучалися, то продовжували спілкуватися письмово. Все, що відбувалося у нас, ми повідомляли йому, питали його думки і ради і завжди швидко отримували відповідь.

Раз на Ясній Поляні батько затіяв всіх запитувати головні бажання. Сам він міг придумати тільки два: 1) всіх любити і 2) бути улюбленим. Я письмово запитала Ге його три головні бажання і отримала у відповідь: «На питання про бажання можу сказати, що перше бажання моє, це щоб хороші люди у своїх сім'ях мали б ту радість і світло, який може мати людина, повірив і покохав Христа. Друге моє бажання, щоб мій милий Лев Миколайович був здоровий, а третє - щоб Бог благословив мене закінчити мою працю, який я роблю для всіх, заради світла Христового. Може бути, подумавши, я придумав би ще краще що-небудь, але я навмисне не придумував, а сказав те, що мені прийшло в голову ».

Як-то влітку в Ясній Поляні Ге взявся за ліплення погруддя з мого батька. Він дуже захоплювався цією роботою. Пам'ятаю, як раз вранці, закінчили бюст, який був знесений у флігель, де форматор повинен був його відлити, Ге сидів у залі і пив каву. Раптом у ту хвилину, як мій батько зайшов до зали, Ге, швидко слизнула оком по обличчю батька, зірвався з місця і з усіх ніг кинувся бігти вниз по сходах. Ми почали кричати йому, питаючи, що з ним сталося, але він, не оглядаючись, біг і кричав: «Бородавка! Бородавка! »Через якийсь час Микола Миколайович прийшов з флігеля спокійний і сяючий ... «Бородавка є», - сказав він з торжеством.

Виявилося, що, поглянувши на батька, він помітив у нього на щоці бородавку, і, не пам'ятаючи того, чи зробив він її на бюсті чи ні, кинувся у флігель, щоб її зробити, якщо форматор ще не почав відливати бюста. Але бородавка опинилася на місці, і Ге був заспокоєний.

Згадуючи Миколи Миколайовича Ге, треба зазначити, що любов і ніжність були відмінними рисами цього великого художника, і все, що він робив у своєму житті, було яскраво освітлене цими властивостями його душі.

(За Т. Л. Сухотін Толстой. Спогади.) (405 слів.) № 57 Мати

Мати народилася в сибірському селі. Довга тужлива зима в переповненій народом, телятами і поросятами задушливій хаті з дитинства заронила в неї любов до весни. Породила спрагу перший помітити, відчути хоча б віддалені її ознаки, вправлялися її слух і очей чути і бачити те, що не бачать, не чують інші. З дитинства великою радістю стали для неї рідні ліси, поля і все живе в них.

Якось ранньою весною батько взяв її, і мене на ріллю, де він збирався засіяти вже зорану десятину пшеницею. На межі він розпріг коня і пустив її на випас. З бляклої торішньої трави, з-під самих ніг батька, злетів жайворонок і, тріпочучи крильцями, точно за незримим сходами піднявся в блакитну височінь. Батько, здається, й не помітив жайворонка. Але мати!

- Дивись! Дивись, Олексо! Трохи покрупней горобця, а болипекрилий. Тому й трепетун невпинний.

Після її слів я теж зазначив, що дійсно у жайворонка крила в порівнянні з тулубом і довгі, і широкі. І тоді ж здивувався її пильність.

Багато часу пройшло з тих пір, але і зараз я бачу підняте її обличчя, її очі, всю її захоплено-напружену фігуру, коли вона слухала переливчасто-кришталеве бурчання, що мчав з піднебесся.

Сонце заливало голі, димівшіеся парком поля, а мати все стояла і слухала. Можливо, вона вже й не бачила самого співака, а тільки чула радісний його голосок, відчувала ту ж радість у своєму серці.

А скільки потреби і горя випало на долю матері, яка втратила сімох дорослих дітей!

І все ж таки очі її залишалися незамутненим до глибокої старості, що свідчать про душевну ясності, обличчя свіжим, вільним від зморшок. Здатність радіти, чуйно уловлювати красу рідної землі дарована далеко не всім людям. «Дурень і радість зверне в горі, розумний - і в горі утішиться», - говорила вона.

Обличчя матері, як соняшник до сонця, завжди було звернуто до радості, до діяння добра. Я був переконаний, що мати мала особливим талантом добти і загостреним відчуттям природи, які про все час несвідомо намагалася прищепити нам, дітям. І сам я також жадібно починав дивитися на тих, що билися горобців, слухати писк синиць, з хвилювання чекати першої капели з дахів. Кожен «горобиних крок» весни тріумфував як перемога. Слів матері глибоко западали в пам'ять, чіпали якісь т незримі струни душі, оберігали нас від тисяч;

тисяч згубних спокус, билися в наших серця невичерпним прихованим джерелом.

- Чимало людей, діти, живуть злобою, користиоД заздрістю. Не радіють ні весни, ні пташиному звонуД і тому очі в них каламутні, тьмяні. Сліпці вони, а зі сліпого який же попит?

А як зробити, щоб всім жити було радісне вона не знала. І бачила джерело радості в оточують щей її природі. Любов до природи, радісне розпусники вання нею було закладено в ній від народження, як у співочій птиці. Мати не уявляла іншої сили, здатної так чудодійно окрилювати людську душу, і дивувалася, як інші не розуміють цього.

(За Є. М. Пермітін.) (446 слів.)

№ 58

Серед російських легенд однієї з найпоетичніших є легенда про град Кітеж. Цей невидимі казкове місто народний поголос розташувала щ дні озера Светлояр, що знаходиться в Семеновскоц | районі Нижегородської області. Це майже ідеальна кругле озеро рідкісної для Поволжя глибини - до 30 метрів - має надзвичайно чисту прозору воду, рівень якої однаковий у будь-який час року. розповідають, що воно пов'язане підземним протокою з Волгою, звідки потрапляють у нього небачені чудовиська. Ще розповідають, що в тиху погоду з-під води долинає дзвін. Воді цієї приписуються цілющі властивості, і, за місцевими повір'ями, для того щоб вода залишалася чистою, в Светлояр не можна купатися, а плавати по озеру можна тільки в довбані човни місцевого виробництва.

Однак коли говорять про найбільш град Кітеж, то поміщають його в різних місцях - і на дні Светлояра, і під береговими пагорбами, і на берегах. В останньому випадку додають, що Кітеж хоча і коштує по берегах, але залишається силою стародавнього чарівництва невидимий.

Письмово легенда про град Кітеж була зафіксована наприкінці XVIII століття у «Книзі, глаголемо літописець» або «Китежский літописець». У ній розповідалося, що останній володимирський великий князь домонгольського періоду Георгій Всеволодович одного разу сів в струг і поплив з Ярославля вниз по Волзі. Під час цієї поїздки він заклав місто Городець на місці стародавнього міста Раділова і заснував чоловічий монастир. Цей Городець називали Малим Кітеж. У ста верстах від нього в заволзьких лісах за річкою Керженець Георгій зупинився на березі озера Светлояр. І, побачивши, що озеро це чудово, а місце багатолюдно, звелів збудувати на його берегах місто і фортеця Великий Кітеж. Сам же поїхав до Пскова.

Коли орди хана Батия увірвалися на Русь, Георгій виступив проти татар, але зазнав поразки і втік спочатку в Городець, а потім і у Великій Кітеж. На ранок ординці взяли Городець і почали катувати його жителів, домагаючись, щоб вони вказали їм шлях до Светлояру. І один з жителів - Гришка Гармидер, не витримавши мук, привів війська Батия на береги Светлояра. Татари взяли град Кітеж і вбили князя Георгія Всеволодовича, після чого повоювали всю російську землю, а град Кітеж в одну прекрасну мить став невидимий і перебуватиме такий до другого пришестя Христа.

Невидимий град Кітеж може побачити лише праведник, людина чистого серця, стверджує легенда

Образ граду Кітежа надихав багатьох корифея російської культури. Про нього писали прозаїки П. І. Мелз ників-Печерський, В. Г. Короленка, М. М. Пришвін поети С. М. Городецький, М. А. Волошин, А. А. Ахматова, на його честь складалася музика М. А. Римським-Корсаковим і С. Н. Василенко, писали живописні полотна А. М. Васнєцовим і Н. К. Реріхом.

У свідомості старообрядців град Кітеж був то чарівної країною, де чекають праведників російської землі обітованої, де нема ні печалі, ні зітхання.

(В. М. Балязін. 1000 цікавих сюжетів з російської історії.) (400 слів.) № 59 Вчитель

Чудова людина, що зустрівся мені в н Чале життєвого шляху, був Ігнатій Дмитрович Рождественський, сибірський поет. Він викладає в нашій школі російську мову і літературу, і вразив нас вчитель з першого погляду надмірної короткозорістю. Читаючи, вчитель наближав папір до особі водив по ній носом і, рівно б сам з собою розмовляючи, тикав у простір вказівним пальцем:

«Чудо! Дивно! Тільки російської поезії отаке дано! »

«Ну, такого малохольненького ми швидко сшамаем!» - Вирішив мій розбійний п'ятий «Б» клас.

Ан не тут-то було! На уроці літератури вчитель змусив всіх нас поспіль читати вголос по дві хвилини з «Дубровського» і «Бородіна». Послухавши, без церемоній кидав, сердито блискаючи товстими лінзами окулярів: «Орясіна! Наталка! Під стелю вимахнув, а читаєш по складах! »

На уроці російської мови вчитель наш так розійшовся, що промовив о слові «яр» цілу годину і, коли настала перерва, здивовано глянувши на годинник, махнув рукою: «Гаразд, диктант напишемо завтра».

Я добре запам'ятав, що на тому уроці в класі ніхто не тільки не балувався, але і не ворушився. Мене вразило тоді, що за одним коротеньким словом може ховатися так багато сенсу і значень, що все-то можна осягнути за допомогою слова і людина, що знає його, володіє ним, є людина великий і багатий.

Вперше за весь час існування п'ятого «Б» навіть у відчайдушних бешкетників і ледарів у графі «поведінка» замаячили відмінні оцінки. Коли у нас пробудився інтерес до літератури, Ігнатій Дмитрович став приносити на уроки свіжі журнали, книжки, листівки і обов'язково читав нам вголос хвилин десять-п'ятнадцять, і ми все частіше і частіше просиджували навіть зміни, слухаючи його.

Дуже полюбили ми самостійну роботу - не викладу писати, не зубрити напам'ять довгі вірші і прозу, а складати, творити самим.

Одного разу Ігнатій Дмитрович стрімко влетів в клас, звелів дістати зошити, ручки і писати про те, хто і як провів літні канікули. Клас заскрипів ручками.

Не далі місяці тому я заблукав у заполярній тайзі, пробув в ній чотири доби, смертельно злякався спочатку, потім схаменувся, тримався по-таежному вміло, стійко, залишився живий і навіть застуди великої не добув. Я і назвав свій шкільний твір «Живий».

Ніколи ще я так і не намагався в школі, ніколи, не захоплювала мене з такою силою паперової робота. З таємним хвилюванням чекав я роздачі зошитів з творами. Багато хто з них учитель ругательскі лаяв за примітивність викладу, головним чином за відсутність власних слів і думок. Кіпа зошитів на класному столі ставала все менше і менше, і скоро там сиротливо заголубіла; тоненька зошит. «Моя!» Учитель взяв її, дбайливо розгорнув - у мене серце завмерло в грудях, жаром пробрало. Прочитавши вголос мій твір, Ігнатій;

Дмитрович підняв мене з місця, довго пильно вдивлявся і нарешті тихо мовив рідкісну і тому особливо дорогу похвалу: «Молодець!»

Коли в 1953 році в Пермі вийшла перша книжка моїх оповідань, я поставив перший в житті автограф людині, який прищепив мені поважність до слова, пробудив спрагу творчості.

(В. П. Астаф 'єв.) (454 слова.) № 60 Народження музики

Життя було вже сповнена звуків. Над гірськими схилами Фракії гулко розносилося іржання коней, ще не знали вуздечки. З заростей вибігав чорний наїжачений вепр і, метушливо хрюкаючи, кликав за собою Кабанихи і дюжину смугастих поросят. Ведмідь під дуплом дуба ревів, відбиваючись лапою від гуде рою бджіл. Густо населені звіриною, птахами і комахами лісу клекотіли від неструнко хору голосів. Людина жила тут же поруч, вселяючи до себе повагу і викликаючи страх. Проте його голос майже не виділявся з різноголосся природи, частиною якої він себе вважав.

Але одного разу - як розповідає переказ - на галявину вступив юнак. У руках його не було ні каменя, ні палиці, без яких тоді не насмілювався покинути печеру або землянку жодна людина. Здається, юнак нікого не боявся. Він розташувався на камені і зняв з плеча предмет, не знайомий мешканцям лісу. Його можна було прийняти за цибулю, зі свистом випускає жалячі і пронизують наскрізь стріли. Але на цибулі була одна тятива, а тут сім, і укріплені вони так, що для стріли немає упору. Юнак вдарив пальцями по натягнутих ниток свого дивного цибулі і вивернув звуки, яких ніколи не чув жоден звір і жодна людина. Вони нагадували щось давно забуте або згубу, що щось розлите в самій природі, але ще ніким не вилучене. Немов би бджоли замість того, щоб збирати солодкість квітів, вирішили нанизувати все краще, що містив світ звуків, і юнак почув це і відтворив. І хоча це не нагадувало знайомі голоси або шуми природи, але будило якийсь дивний відгомін і владно тягнуло до себе, змушуючи знехтувати вироблені століттями обережність, страх і ворожнечу.

Пішовши з головою в божественні звуки, юнак не помічав нічого навколо. Він виливав з себе все, що його переповнило, не піклуючись про слухачів. А їх з кожною миттю прибувало все більше і більше. Царствено прокрокував лев і ліг, схиливши величезну голову на схрещені лапи. Поруч з ним завмер полохливий олень, закинувши гіллясті роги. Тут же прилаштувався заєць. Дерева підвелися і, здавалося, ось-ось зроблять крок назустріч співакові.

Музиканта звали Орфей. Він не міг похвалитися знатністю свого роду. Інші герої вважали своїми батьками Зевса чи Аполлона, матір'ю - Афродіту. Батьком Орфея був загубився у фракійських нетрях гірський потік Загр, а матір'ю - муза Кал-ліопа (Прекрасноголосая). Не здійснював він подвигів, подібних тим, які прославили Персея або Геракла. Але дії його безприкладні, так само як безмежна його слава.

(А. І. Немировський. Міфи Давньої Еллади.) (375 слів.)

№ 61 Історія Марка і Юлія

Дві тисячі з гаком років тому люди легко обходилися без допомоги годин. Вранці «солдата будить ріжок, а городянина - півень», як тоді говорили, а вдень легко було визначити час за сонцем. Але й тоді в деяких випадках годинник вважалися не розкішшю, а необхідною річчю.

Не могли, наприклад, обходитися без годин судді. Щоб не затягувати судового засідання, вони призначали кожному, хто хотів виступити з промовою, певний час. А для цього потрібні були годинник.

Грецькі і римські судді користувалися водяними годинниками самого простого пристрою. Це був посудину з отвором в дні, з якого вода виливалася приблизно у чверть години. Водяний годинник називаються по-грецьки «клепсидра». Тому, коли хотіли сказати, що мова такого-то тривала цілу годину, говорили: «Його промова тривала чотири клепсидри».

Одного оратора, який говорив на зборах цілих п'ять годин поспіль, перервали нарешті питанням:

- Якщо ти можеш говорити стільки часу без перепочинку, то скільки клепсидр ти в змозі мовчати?

Оратор не знайшов, що відповісти і при загальному сміху довів, що він вміє і мовчати.

В одній старовинній книзі я прочитав розповідь про людину, якій водяний годинник врятували життя.

У місті Римі судили одного разу громадянина, який звинувачувався у вбивстві. Звали його Марк. Був тільки один свідок - його друг Юлій, який міг його врятувати. Але суд підходив до кінця, а Юлія все ще не було.

«Що з ним трапилося? - Думав Марк. - Невже він зовсім не прийде? »

За законом, який тоді існував, обвинувачу, обвинуваченому і судді давалося рівний час для проголошення промови. Кожен з них міг говорити по дві клепсидри, тобто по півгодини.

Спочатку говорив обвинувач. Він доводив, що всі докази проти Марка. За вбивство треба зрадити його смерті. Обвинувач скінчив. Суддя запитав Марка, що він може сказати на свій захист.

Важко було говорити Марку. Жах сковував його мова, коли він бачив, як падала вода з клепсидри - крапля за краплею. З кожною краплею зменшувалася надія на порятунок. А Юлія все не було.

Вже одна клепсидра прийшла до кінця, почалося інше. Але тут сталося диво. Краплі стали падати повільніше, набагато повільніше, ніж раніше.

У Марка знову з'явилася надія. Він навмисно затягував розповідь, говорив про своїх родичів, які всі були чесними людьми, про свого батька, дідуся, бабусі. Він вже взявся за розповідь про двоюрідної сестри своєї бабусі, коли обвинувач, нахилившись над годинником, вигукнув:

- Хтось кинув у години камінець! Ось чому злочинець говорить вже не дві, а принаймні чотири клепсидри.

Марк зблід. Але в цю саму мить натовп! глядачів розсунулася і пропустила вперед Юлія. Марк був врятований. Але хто ж кинув камінчик у клепсидру?

Про це в книзі, з якої я взяв розповідь про Mapке і Юлії, не сказано нічого. Як ви думаєте, не 'зробив це суддя, пошкодував бідного Марка?!

(М. Ільїн. Розповіді про прості речі.) (434 слова.) № 62

Цілеспрямованим колекціонером, залишили величезний слід у російській культурі, був Олексій Олександрович Бахрушин, створив винятковий за своєю цінністю, єдиний в Росії театральний музей.

Худий, високий, трохи сутулуватий, з підсліпуватими очима, в пенсне, яке постійно поправляв свого кістлявою рукою, говорив образно, на простому російською мовою густим придавленим баском, А. А. Бахрушин був сином відомого заводчика, великого московського мільйонера. Навчився в комерційному училищі, А. А. Бахрушин, безсумнівно, успадкував відому скупість і чисто купецькі замашки від батька, який тримав його в їжакових рукавицях, чому на перших порах своєї самостійного життя і був він обмежений у грошах.

До музейного збиранню він, завжди цікавився театром, підійшов як би випадково і дуже боязко. Але з'явилася пристрасть, за його непохитної енергії та витримці, зробила його затятим збирачем. Самоосвіта допомогло йому стати культурним театралом, і він настільки зрісся з театром, що Бахрушин і театр стали синонімами. Скупий, він не шкодував грошей, коли потрібно було купити невідомий портрет Щепкіна1 або ескіз Головіна. Пізніше, у важкий 1920 рік, Бахрушин, будучи в Петрограді, відшукав і приволік на своїй сутулою спині величезний мішок, де опинилися сотні невідомих листів А. Островського. І сяяв, що купив за безцінь ...

Музей він влаштував у напівпідвальному поверсі; багатство колекції скрашувало невідповідний для музею приміщення. Ціла епоха російського театру, переважно драматичного, була зібрана ним:

портрети в маслі, у гравюрі, в літографії, у малюнку, фото росіян, головним чином московських, театрів. Але купувався матеріал і з іноземної театру. Він збирав портрети діячів театру, матеріал з оформлення вистав, ескізи російських художників театру.

Балет, російський балет, був предметом постійних пошуків. Купувалися туфлі, зліпки ступні видатних балерин, перуки трагіків, щит Орлеанської діви - незрівнянної Єрмолової, листи - від XVIII століття до наших днів, аж до листів Горького та Станіславського, старі театральні афіші й квитки. У музей був цілком перенесений кабінет Коміссаржевської.

Бахрушин віддав себе, свою енергію, працю і велику частку стану служінню театру. Він зібрав багату бібліотеку з історії театру.

... Гості розгулювали по залах музею, розглядаючи театральну старовину. Бахрушин, якщо бував при цьому, виймав з вітрини туфлі знаменитої балерини 50-х років минулого століття Асенковой, прицмокував і говорив: «Ось, знайшов, довго шукав», - потім йшла родовід рідкості, показ поступово переходив у розмову про той чи інший артиста , театрі чи цілої театральної епохи. Нового відвідувача Бахрушин садив і відкривав перед ним переплетений у парчу альбом і просив залишити про себе пам'ять.

У 1913 році Олексій Олександрович передав своє зібрання музею Академії наук. Він говорив: «Коли в мені утвердилось переконання, що збори моє досягло тих меж, при яких розпоряджатися його матеріалами я вже не вважав себе вправі, я замислився над питанням, чи не зобов'язаний я, син великого російського народу, надати це зібрання на користь народу ». Ці слова Бахрушина підсумували його багаторічну збиральної діяльність. Бахрушин був призначений почесним попечителем музею і до кінця днів своїх залишався його директором.

(І. Бонда-ренка. Меценати і колекціонери.) (455 слів.)

№ 63

Величава і красива Червона площа в Москві. Кожен, хто приїжджає в столицю, поспішає пройти її кам'яною бруківкою. Тут минуле і сьогодення, нерозривно пов'язане, переплелося в її архітектурній зовнішності. Перед многоглавий кам'яним собором Василя Блаженного варто скульптурний монумент в пам'ять перемоги російської зброї в 1612 році у боротьбі з польськими окупантами. На його гранітному постаменті бронзовими літерами накреслено:

«Громадянину Мініну і князю Пожарському вдячна Росія».

Смутний то був час. Горіла земля. Падали під натиском іноземців стіни стародавніх міст. Багато російські землі з допомогою зрадників-бояр, наляканих спалахнув в той час повстанням під керівництвом Івана Болотникова, були без бою віддані чужоземним загарбникам. Загони самозванця Лжедімітрія II, спраглого царського престолу, господарювали в Москві. І в цей критичний момент з особливою силою проявився патріотизм російського народу, його свята любов до вітчизни. В ім'я порятунку батьківщини був кинутий клич «не пошкодувати животів своїх» для звільнення Москви і всієї землі Руської. Цей полум'яний заклик був поданий з берегів Волги нижегородським старостою Кузьмою Міні-ним-Сухоруков (15?? -1616).

Очолюване ним і Дмитром Пожарським (1578-1641) військо народного ополчення рушило з боями на Москву. 27 жовтня 1612 столиця була звільнена, і почалося остаточне вигнання інтервентів з російської землі, що завершилося повною перемогою.

До 200-річчя цієї події видатний російський скульптор І. П. Мартос створив пам'ятник Мініну і Пожарському. Відкрили його на Красній площі в 1818 році. Це було знаменною подією не тільки для Москви, але і для всієї Росії. Пам'ятник став першим скульптурним монументом міста і першим твором російського монументального мистецтва, де прообразом послужив не цар або імператор і навіть не великий полководець, а простий громадянин, людина з народу.

В сорочці з російським візерунком стоїть перед князем нижегородський староста Кузьма Мінін. Владний жест його витягнутої руки спрямований на площу, до народу. Він закликає воєводу Д. Пожарського очолити російське військо і врятувати батьківщину. Спираючись на щит і злегка підвівшись, Пожарський приймає з рук Мініна меч.

Постамент під фігурами полум'яних патріота російської землі виконаний з червоного фінляндського граніту, з двох сторін прикрашений бронзовими рельєфами. На одному з них зображені нижньогородці, що приносять на вівтар батьківщини свої пожертвоваванія. На іншому - один з епізодів доблесного походу народного ополчення.

У першому з рельєфів цікава одна деталь. Чоловік (крайня фігура ліворуч) віддає в народно ополчення двох синів. Тут Мартос зобразив самого себе. Ця вільність автора не випадкова. Один із синів Мартоса - Олексій був учасником війни 1812 року, інший - архітектор Микита Мартов загинув у Франції, де він, перебуваючи в якості пенсіонера Академії мистецтв, був затриманий наполеонівськими військами.

Спочатку пам'ятник був встановлений у центрі Червоної площі, перед Торговими рядами (нині будівля ГУМу). У 1930 році у зв'язку з реконструкцією площі пам'ятник був перенесений до храму Василя Блаженного, де і стоїть тепер.

(Р. Ф. До жевніков. Пам'ятники Москви.) (423 слова.)

№ 64

Деякі народниепразднікі відзначаються № 65 Східна легенда

Хто в Багдаді не знає великого Джиаффара, сонця всесвіту?

Одного разу, багато років тому, - він був ще юнаком, - прогулювався Джиаффар в околицях Багдада.

Раптом до вуха його долетів хрипкий крик: хтось відчайдушно волав про допомогу.

Джиаффар відрізнявся між своїми однолітками розсудливістю і обдуманістю; але серце у нього було жалісливе - і він сподівався на свою силу.

Він побіг на крик і побачив старезного діда, притиснуті до міської стіни двома розбійниками, які його грабували.

Джиаффар вихопив свою шаблю і напав на злочинців: одного вбив, іншого прогнав.

Звільнений старець впав до ніг свого рятівника і, поцілувавши край його одягу, вигукнув:

- Хоробрий хлопець, твоє великодушність не залишиться без нагороди. На вигляд я - убогий жебрак, але тільки на вигляд. Я людина не простий. Приходь завтра рано вранці на головний базар; я буду чекати тебе біля фонтану - і ти переконаєшся в справедливості моїх слів.

Джиаффар подумав: «На вигляд людина цей жебрак, точно, а проте - всяко буває. Чому не спробувати? »- І він відповів: - Добре, батько мій, прийду.

Старий глянув йому в очі - і пішов.

На другий ранок, трохи з'явилося світло, Джиаффар відправився на базар. Старий уже чекав його, обло-котясь на мармурову чашу фонтану.

Мовчки взяв він Джиаффара за руку і привів його в невеликий сад, з усіх боків оточений високими стінами.

По самій середині цього саду, на зеленій галявині, росло дерево надзвичайного вигляду.

Воно було схоже на кипарис, тільки листя на ньому була лазурового кольору.

Три плоду - три яблука - висіло на тонких, догори загнутих гілках; одне середньої величини, довгасте, молочно-біле; інші великі, кругле, яскраво-червоне, третє маленьке, зморщене, жовтувате.

Все дерево слабо шуміло, хоч і не було вітру. Воно дзвеніло тонко та жалібно, немов скляне; здавалося, воно відчувало наближення Джиаффара.

- Юначе! - Промовив старий. - Зірви будь-який з цих плодів і знай: зірвеш і з'їси білий - будеш розумніший за всіх людей; зірвеш і з'їси червоний - • будеш багатий, як єврей Ротшильд; зірвеш і з'їси жовтий - будеш подобатися старим жінкам. Зважуйся! .. і не барися. Через годину і плоди зів'януть, і саме дерево піде у німу глиб землі!

Джиаффар похнюпив голову - і задумався.

- Як тут бути? - Промовив він півголосом, | як би розмірковуючи сам із собою. - Зробити занадто розумним - мабуть, жити не захочеться; станеш багатший за всіх людей - будуть все тобі заздрити; краще ж я зірву і з'їм третє, зморщене яблуко!

Він так і вчинив, а старець засміявся беззубим сміхом і промовив:

- Про наймудріший юнак! Ти обрав благу частину! На що тобі біле яблуко? Ти і так розумніші Соломона. Червоне яблуко також тобі не потрібно ... І без нього ти будеш багатий. Тільки багатства твоєму ніхто заздрити не стане.

- Повідай мені, старець, - промовив, стрепенувшись, Джиаффар, - де живе поважна мати нашого богоспасаємого халіфа?

Старий вклонився до землі - і вказав юнакові дорогу.

Хто в Багдаді не знає сонця всесвіту, великого, знаменитого Джиаффара?

(Я. С. Тургенєв. Вірші в прозі.) (440 слів.) № 66

Бім довго біг. І нарешті, ледве переводячи дух, упав між рейками, витягнувши всі чотири лапи, задихаючись і тихенько скиглячи. Надії не залишалося жодної. Не хотілося нікуди йти, та він і не зміг би, нічого не хотілося, навіть жити не хотілося.

Коли собаки втрачають надію, вони вмирають природно - тихо, без нарікань, за страждання, невідомих світу. Не справа Біма і не в його здібностях зрозуміти, що якщо б не було надії зовсім, жодної краплі на землі, то всі люди теж померли б від розпачу. Для Біма все було простіше: дуже боляче всередині, а друга немає, і все тут.

Немає на землі жодної людини, яка чула б, як помирає собака. Собаки помирають мовчки.

Ах, якби Біму зараз кілька ковтків води! А так, напевно, він не став би ніколи, якби ...

Підійшла жінка. Сильна, велика жінка. Мабуть, вона спершу подумала, що Бім вже мертвий, - нахилилася над ним, ставши на коліна, і прислухалася: Бім ще дихав. Він настільки ослаб з часу прощання з одним, що йому, звичайно, не можна було влаштовувати такий прогін, який він зробив за поїздом, - це безрозсудно. Але хіба має значення у таких випадках розум, навіть у людини!

Жінка взяла в долоні голову Біма і підняла: - Що з тобою, собачка? Ти що. Чорне вухо? За ким же ти так біг, неборака?

У цієї грубуватої на вигляд жінки був теплий і спокійний голос. Вона спустилася під укіс, принесла в брезентової рукавиці води, знову підвела голову Біма і піднесла рукавицю, змочивши йому ніс. Бім лизнув воду. Потім, в безсиллі закачавши головою, витягнув шию, лизнув ще раз. І став хлебтати. Жінка гладила його по спині. Вона зрозуміла все: хтось улюблений виїхав назавжди, а це страшно, тяжко до остраху - проводжати назавжди, це все одно що ховати живого.

Вона каялася Біму: - Я ось - теж ... І батька, і чоловіка проводжала на війну ... Бачиш, Чорне вухо, стара стала ... а все не забуду ... Я теж бігла за поїздом ... і теж впала ... і просила собі смерті ... Пий, мій хороший, пий, неборака ...

Бім випив з рукавиці майже всю воду. Тепер він подивився жінці в очі і відразу ж повірив: хороша людина. І лизав, лизав її грубі, в тріщинах, руки, злизуючи крапельки, що падають з очей. Так другий раз у житті Бім пізнав смак сліз людини: перший раз - горошинки господаря, тепер ось - ці, прозорі, блискучі на сонечку, густо просолені непозбутній горем.

Жінка взяла його на руки і знесла з полотна дороги під укіс:

- Лежи, Чорне вухо. Лежи. Я прийду, - і пішла туди, де кілька жінок копалися на шляхах.

Бім дивився їй услід каламутними очима. Але потім з величезним зусиллям підвівся і, хитаючись, повільно побрів за нею. Та озирнулася, почекала його. Він приплівся і ліг перед нею.

- Господар кинув? - Запитала вона. - Поїхав? Бім зітхнув. І вона зрозуміла.

(Г. Я. Троепол'скій. Білий Бім Чорне Вухо.) (444 слова.)

№ 70

Хоча дитинство моє пройшло в П'ятигорську, сам я все ж корінний москвич. У яких би містах світу я не бував, як би не захоплювався їхньою красою, Москва, залишається для мене найкращим містом у світі. Ідеш по Москві, за її площами, по тихих провулках і відчуваєш, серцем своїм відчуваєш: це твоє місто. Він є у тебе так само, як є мати, батьківщина, небо над головою, повітря, яким ти дихаєш.

Можна незліченно приходити на Червону площу, і все-таки дух захоплює, коли дивишся на казковий храм Василя Блаженного, спрямований у небо всіма своїми кольоровими фантастичними куполами. Він ніби увібрав в себе красу і майстерність російських зодчих. І тут же малинова кремлівська стіна, а за нею - собори, встають як запалені свічки, урочисті, горді й ошатні. Немов вся краса Стародавньої Русі прийшла на цю площу. Треба тільки вміти дивитися, відчувати цю красу. І вчаться цього з дитинства.

Святі камені Москви - літопис, дбайливо зберігає імена поетів, письменників, художників, воїнів, зв'язали з нею своє життя і долю.

Москва нескінченно різноманітна. На її яскраві, жваві вулиці поспішаєш, коли на душі радісно і хочеш побути серед людей. У старовинні задумливі провулки її йдеш, коли хочеться поміркувати про що-небудь, зосередитися, залишитися наодинці з собою. Ця Москва замислена, є в ній провулки пушкінських і лермонтовских часів. Збереглися до сих пір будинки, де бували великі російські поети, письменники, композитори, художники. Збереглися куточки літературної і театральної Москви минулого. Це - жива історія, культура і гордість наша.

Я кажу про це тому, що коли забувається історія, то неминуче починається низькопоклонство, нігілізм, плазування поклоніння всьому, на чому стоїть штамп: «імпортне». Інші кидають зневажливо: «У старій, курній, купецької Москві ...» І зневажливо ставляться до того, що їх оточує. «Подумаєш, якийсь мотлох! Ось там, за кордоном, - це шедеври ». І підтримується ця впевненість розповідями своїх же туристів, які охають і ойкають, згадуючи чужинних краси, а свого рідного не знають і не цінують. Так, саме так і зароджується нерозуміння своєї споконвічної, національної культури.

Я люблю сьогоднішню Москву з її новими широкими проспектами, щедро залитими світлом, з легкими мостами, що злітають над річкою, з строкатістю реклам, афіш художніх виставок, концертів, спектаклів. Москва зараз - один з найбільших світових центрів культури.

Сьогоднішня Москва - стрімка, трудова та святкова - дуже хороша. Але не можна не захоплюватися і старою Москвою.

Життя народу, його доля, навіть, мабуть, його настрій - то пустотливе, то урочисте - відбивається у назвах вулиць та площ. Маросейка, Луб'янка, Кухарський, Мисливський ряд, Іллінка, Девкин провулок, Кудринская площа, або Кудрінка, як звав її жив неподалік Чехов.

Ми не можемо, на жаль, відновити і зберегти все те, що нагадує нам про славне минуле нашої столиці.

Замалювати, описати, сфотографувати - все це під силу будь-кому, хто хоче зберегти в пам'яті історію свого рідного краю. Не знаючи минулого, не можна любити сьогодення, думати про майбутнє. І все починається з дитинства.

(За С. В. Михалкову. Все починається з дитинства.) (447 слів.) № 68

Одного разу я почув розмову двох. Одному було сім років, а іншому років на сорок більше. - Ти читав «Тома Сойєра»? - Ні. -А «Вія»? -Ні.

- Щасливий, - зітхнув з заздрістю старший. І правда, можна було позаздрити. Хлопчику тільки ще належало насолоду сміятися разом з бешкетною Марком Твеном. Він тільки ще буде очима, розширеними від жаху й захвату, упиватися в рядки гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Все це попереду. Важливо лише не упустити хвилини і вчасно прочитати всі ці прекрасні книги.

По-моєму, якою б цікавою не була домашня і шкільне життя дитини, не прочитай він цих дорогоцінних книжок - він обкрадений. Такі втрати непоправні. Це дорослі можуть прочитати книжку сьогодні або через рік - різниця невелика. У дитинстві ж рахунок часу ведеться інакше, тут щодня - відкриття. І гострота сприйняття у дні дитинства така, що ранні враження можуть впливати потім на все життя. Ось чому і страшно втратити марно хоч годину в пору цих золотих років. Уявіть собі, що рочків через десять з колишнім першокласником, з тим самим, яким ми позаздрили, відбувся б така розмова:

- «Війну і мир» читав?

- Дивився в кіно.

- А «Білі ночі»?

- Теж. Не сподобалося. «Дама з собачкою» краще.

Тут уже ніхто б не позаздрив дівочої незайманості розуму та безсумнівною примітивності почуттів свого співрозмовника. Ми б, скоріше за все, жахнулися: «Невже книги не навчили його відчувати, думати? Невже він пройшов повз них?! »

Гарна, вчасно прочитана книга може іноді вирішити долю людини, стати його провідною зіркою, на все життя визначити його ідеали.

Якось я побував у тих місцях, де дід Мазай рятував нещасних зайців. Хлопці, з якими я розговорився в одному з сіл, міркували про космічних кораблях, про політ на Місяць, про події у світі. Але коли я заговорив з ними про Некрасова, нагадав рядки, де поет змальовує їхні рідні місця, хлопці зам'ялися і ніхто, на жаль, не зміг прочитати напам'ять з «Діда Мазая» жодного чотиривірші. Я з гіркотою подумав: а чи не була б багатшими їхня душа, якби поряд з тим, що вони знають про науку, техніку і політичні події, вони знали б ще й вірші - багато віршів! - Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Фета, Тютчева, Блока та інших чудових російських поетів.

Без деяких книг, не пережитих у дитинстві та підлітковому віці, сутність людини з усією його психологією залишиться грубий і неотесаний.

Які ж це книжки? Перш за все - казки! Скільки в них поетичної принади, художньої досконалості! Народні казки завжди розвивали почуття справедливості в людині, ненависті до зла, будили уяву, фантазію. Згадаймо Пушкіна, який, вже знаменитим поетом, із задоволенням слухав казки няні Аріни Родіонівну.

Людина без фантазії і без почуття гумору - полчеловека. Фантазія спонукає людей робити відкриття, фантазія окрилює і веде за собою. Казка насамперед розвиває саме фантазію, уяву. Кожен народ багатий своїми казками; кращі з них, перекладені на всі мови світу, стали добрими супутниками дітей. Казка не може померти.

(За С. В. Михалкову. Все починається з дитинства.) (453 слова.) № 69

Я вже погано пам'ятаю цього сутулого худорлявої людини, яка все життя представлявся мені старим. Спираючись про велику парасольку, він невтомно від зорі до зорі крокував по великих ділянках. Це був район бідноти, сюди не їздили візники, та у доктора Янсена на них і грошей-то не було. А були невтомні ноги, велике терпіння і борг. Неоплатний борг інтелігента перед своїм народом. І лікар бродив по добрій чверті губернського міста Смоленська без вихідних і без свят, тому що хвороби теж не знали ні свят, ні вихідних, а доктор Янсен бився за людські життя. Взимку і влітку, в сльоту і завірюху, вдень і вночі.

Лікарський і людський авторитет доктора Янсена був вище, ніж можна собі уявити в наш час. Він володів рідкісним даром жити не для себе, думати не про себе, дбати не про себе, ніколи нікого не обманювати і завжди говорити правду, як би гірка вона не була. Такі люди перестають бути тільки фахівцями: людська вдячна чутки приписують їм мудрість, що межує зі святістю. І лікар Янсен не уникнув цього. Людина, за життя зведений у ранг святого, вже не вільний у своїй смерті, якщо, звичайно, цей ореол святості не створено штучним освітленням. Доктор Янсен був святим міста Смоленська, а тому і приреченим на особливу, мученицьку смерть. Ні, не він шукав героїчну загибель, а героїчна загибель шукала його.

Доктор Янсен задихнувся у каналізаційному колодязі, рятуючи дітей.

У ті часи центр міста вже мав каналізацію, яка постійно рвалася, і тоді рилися глибокі колодязі. Над криницями встановлювався воріт з цебром, якої відкачували просочилися стічні води. Процедура була тривалою, робітники в одну зміну не керувалися, все завмирало до ранку, і тоді цебром і коміром заволодівали ми. Ні, не в одному катанні - стрімкому падінні, стоячи на бадді, і повільному підйомі з темряви - таїлася притягальна сила цієї розваги.

Провал в пекло, де не можна дихати, де повітря перенасичений метаном, прямо був пов'язаний з недавнім минулим наших батьків, з їх ризиком, їх розмовами, їх спогадами. Наші батьки пройшли не тільки цивільну, але й світову, «німецьку» війну, де застосовувалися реальні отруйні речовини.

І ми, стримуючи подих, з завмираючим серцем летіли в сморідні дірки, як у газову атаку.

Зазвичай на цебер ставав один, а двоє вертіли воріт. Але одного разу вирішили прокотитися удвох, і мотузка обірвалася. Доктор Янсен з'явився, коли біля колодязя металися двоє пацанів. Відправивши їх за допомогою, він тут же і спустився в колодязь, знайшов вже втратили свідомість хлопчаків, зумів витягти одного і, не відпочивши, поліз за другим. Спустився, зрозумів, що ще раз йому вже не піднятися, прив'язав хлопчика до обривку мотузки і втратив свідомість. Хлопчики прийшли в себе швидко, але доктора Янсена врятувати не вдалося.

Так загинув останній святий міста Смоленська, ціною свого життя оплативши життя двох хлопчиків, і мене вразила не тільки його смерть, але і його похорон. Весь Смоленськ від малого до великого ховав свого Доктора.

(За Б. Л. Васильєву. Летять мої коні ...) (455 слів.)

№ 67 Голуби

Я стояв на вершині пологого пагорба; переді мною - то золотим, то посрібленим морем - розкинулася і рясніла стигла жито.

Але не бігало брижах по цьому морю, не струменів задушливе повітря: назрівала гроза велика.

Біля мене сонце ще світило - гаряче і тьмяно, але там, за житом, не надто далеко, темно-синя хмара лежала важкої громадою на цілій половині небосхилу.

Всі причаїлося ... всі знемагало під зловісним блиском останніх сонячних променів. Не чути, не бачити жодної птиці; поховалися навіть горобці. Тільки десь поблизу наполегливо шепотів і плескав самотній великий лист лопуха.

Як сильно пахне полин на межах! Я дивився на синю громаду ... і смутно було на душі. Ну скоріше ж, скоріше! - Думалося мені, - сверкні, золота змійка, дрогні, грім! руш, покотилася, пролився, зла хмара, припини тужливий ловлення!

Але хмара не рухалася. Вона як і раніше тиснула безмовну землю ... і тільки ніби пухла та темніла.

І ось по одноколірної її синяві замигтіло щось рівно і плавно; ні дати ні взяти білу хустинку або сніговий клубок. Те летів з боку села білий голуб.

Летів, летів - все прямо, прямо ... і потонув за лісом.

Минуло кілька секунд - та ж стояла жорстока тиша ... Але зирк! Вже дві хустки миготять, два грудочки несуться тому: то летять додому рівним польотом два білих голуба.

І ось, нарешті, зірвалася буря - і пішла потіха!

Я ледве додому добіг. Верещить вітер, кидається як скажений, мчать руді, низькі, немов на шматки розірвані хмари, все закрутилося, змішалося, захлестал, захитався стрімкими стовпами завзятий злива, блискавки сліплять вогнистий зеленню, стріляє як з гармати уривчастий грім, запахло сіркою ...

Але під навісом даху, на краюшке слухового вікна, поряд сидять два білих голуба - і той, хто злітав за товаришем, і той, кого він привів і, може бути, врятував.

Нахохлился обидва - і відчуває кожен своїм крилом крило сусіда ...

Добре їм! І мені добре, дивлячись на них ... Хоч я і один ... один, як завжди.

(І. С. Тургенєв. Вірші в прозі.) (298 слів.)

1) сина його, з полону викупу, повернути батькові;

2) всі показані позивачем збитки повернути же ».

Петро обміняв на солдата декількох шведських офіцерів, привласнив повернувся купецькому синові офіцерський чин і велів бути йому біля батька до самої смерті старого, а після того повернутися в службу.

(В. М. Балязін. 1000 цікавих сюжетів з російської історії.) (369 слів.)

№ 7

Особисте моє знайомство з В. Г. Бєлінським почалося в Петербурзі, влітку 1843 року; але ім'я його стало мені відомо набагато раніше.

Я полюбив його щиро і глибоко; він благоволив до мене.

Опишу його зовнішність. Відомий літографічний, чи не єдиний портрет його дає про нього уявлення неправильне. Змальовуючи його риси, художник вважав за борг злетіти духом і прикрасити природу і тому додав всієї голові якесь владно-натхненне вираз, якийсь військовий, мало не генеральський поворот, неприродну позу, що зовсім не відповідало дійсності і анітрохи не узгоджувалося з характером і звичаєм Бєлінського. Це був чоловік середнього росту, на перший погляд досить негарний і навіть незграбний, худорлявий, з запалими грудьми та похнюпленою головою. Одна лопатка помітно видавалася більше інший. Всякого, навіть не медика, негайно вражали в ньому всі головні ознаки сухот, весь так званий habitus1 цієї злої хвороби. Тепер же, він майже постійно кашляв. Особа він мав невелику, блідо-червонувате, ніс неправильний, як би приплюснутий, рот злегка викривлений, особливо коли розкривався, маленькі часті зуби, густі біляве волосся падали жмутом на білий прекрасний, хоч і низький лоб. Я не бачив очей більш чарівних, ніж у Бєлінського. Блакитні, із золотими іскорками в глибині зіниць, ці очі, в звичайний час напівзакриті віями, розширювалися і вони сяяли в хвилини наснаги; у хвилини веселості погляд їх приймав чаруюче вираз привітною доброти і безтурботного щастя. Голос у Бєлінського був слабкий, з хрипотою, але приємний, говорив він з особливими наголосами і придихами, «упорствуя, хвилюючись і поспішаючи» 2.

Сміявся він від душі, як дитина. Він любив ходити по кімнаті, постукуючи пальцями красивих і маленьких рук по табакерці з російським тютюном. Хто бачив його тільки на вулиці, коли в теплому картузі, старої єнотовій Шубенко і стоптаних калошах він квапливої ​​і нерівною ходою пробирався уздовж стін і з полохливої ​​суворістю, властивої нервовим людям, озирався навколо, - той не міг скласти собі вірного про нього поняття, і я до деякої міри розумію вигук одного провінціала, якому його вказали: «Я тільки в лісі таких вовків бачив, і то травлених!» Між чужими людьми, на вулиці, Бєлінський легко боявся і губився. Удома він зазвичай носив сірий сюртук на ваті і тримався взагалі дуже охайно. Його догану, манери, рухи тіла живо нагадували його походження; вся його звичка була чисто російська, московська; недарма в жилах його текла беспримесная кров - приналежність нашого великоруського духовенства, стільки століть недоступного впливу іноземної породи.

Бєлінський був, що в нас рідко, дійсно пристрасний і справді щира людина, здатний до захоплення беззаветному, але виключно відданий правді, дратівливий, але не самолюбний, що вмів любити і ненавидіти безкорисливо. Люди, які, судячи про нього навмання, обурювалися від його «нахабності», обурювалися його «грубістю», писали на нього доноси, поширювали про нього наклепу, - ці люди, ймовірно, здивувалися б, якби дізналися, що у цього циніка душа була цнотлива до сором'язливості, м'яка до ніжності, чесна до лицарства ...

(За І. С. Тургенєва. З «Літературних і життєвих спогадів».) (443 слова.)

№ 8 Сповідь

... Я повернувся в диванну, коли всі зібралися туди, і духівник приготувався читати молитву перед сповіддю. Але як тільки посеред загального мовчання пролунав виразний, суворий голос ченця, який читав молитву, і особливо коли вимовив до нас слова: «Відкрийте всі ваші гріхи без сорому, приховування і виправдання, і душа ваша очиститься перед Богом, а якщо утаіте що-небудь, великий гріх будете мати », - до мене повернулося почуття побожного трепету, яке я відчував вранці при думці про майбутній таїнстві. Я навіть знаходив насолоду у свідомості цього стану і намагався втримати його, зупиняючи всі думки, які мені приходили в голову, і силкуючись чогось боятися.

Перший пройшов сповідатися тато. Він дуже довго пробув у бабусиній кімнаті, і весь цей час ми всі мовчали або пошепки перемовлялися про те, хто піде раніше. Нарешті знову з дверей почувся голос ченця, який читав молитву, і кроки тато. Двері рипнули, і він вийшов звідти, за своєю звичкою покашлюючи, посмикуючи плечем і не дивлячись ні на кого з нас.

- Тепер ти іди, Люба, та гляди все скажи. Ти ж у мене велика грішниця, - весело сказав тато, щіпнув її за щоку.

Любочка зблідла і почервоніла, вийняла і знову сховала записочку з фартуха і, опустивши голову, як-то укоротивши шию, як ніби чекав удару зверху, пройшла у двері. Вона пробула там недовго, але, виходячи звідти, у неї плечі пересмикувались від схлипувань.

Нарешті після Катеньки, яка, посміхаючись, вийшла з дверей, настав мій черга. Я з тим же тупим страхом і бажанням навмисне все більше і більше збуджувати в собі цей страх увійшов до напівосвітленій кімнату. Духівник стояв перед налоєм і повільно звернув до мене своє обличчя.

Я пробув не більше п'яти хвилин у бабусиній кімнаті, але вийшов звідти щасливим і, на мою тодішньому переконання, абсолютно чистим, морально переродиться і новою людиною. Незважаючи на те, що мене неприємно вражала вся стара обстановка життя, ті ж кімнати, ті ж меблів, та ж моя фігура (мені б хотілося, щоб все зовнішнє змінилося так само, як, мені здавалося, я сам змінився внутрішньо), - не дивлячись на це, я пробув у цьому Відрадному настрої духу до самого того часу, як ліг в ліжко.

Я вже засинав, перебираючи уявою всі гріхи, від яких очистився, як раптом згадав один соромітні гріх, який приховав на сповіді. Слова молитви перед сповіддю згадалися мені і не перестаючи звучали у мене у вухах. Все моє спокій миттєво зникло. «А якщо утаіте, великий гріх будете мати ...» - чулося мені постійно, і я бачив себе таким страшним грішником, що не було для мене гідного покарання. Довго я перевертався з боку на бік, передумуючи своє становище і з хвилини на хвилину чекаючи божого покарання і навіть раптової смерті, - думка, що приводила мене в неописаний жах. Але раптом мені прийшла щаслива думка: чому світ йти чи їхати в монастир до духівника і знову сповідатися, - і я заспокоївся.

(За Л. М. Толстому. Дитинство. Отроцтво. Юність.) (450 слів.) № 9 Дерев'яна казка

Ті, хто не бував на Онезі, думають, що Кижи - це острівець, випадково загубився серед водних просторів. Знаючі люди розповідають, що на озері - ні багато ні мало - 1650 островів! Дивлячись на їли і берези, відображені у воді, на сонці, червоніюче у хвилях, хмари, що пропливають немов невагомі кораблі, я згадував пейзажі Реріха1, Нестерова2, Пісахова. Останній присвятив своє життя Російському Півночі, був живописцем і казкарем.

Пливемо годину ... третій. Коли далеко здалася ажурна вежа Гарницького маяка, човняр Савелій Васильович сказав:

- У Кижи тепер багато їздять. Такої краси, як у нас, ніде немає.

Зримим підтвердженням його словами на сонці заблищали золотисті глави Кізького цвинтаря.

Потім все було як уві сні. Я стрибнув на глинистий берег і бігом побіг на зустріч з дерев'яною казкою, з дивом, що створили теслі-зодчі.

Сонце вмивалися за нерівній крайкою бору ...

Що таке Кижи?

Дві багатоглаві церкви, відокремлені одна від іншої дзвіницею. Все з дерева. Двадцять дві глави Преображенського собору.

Безліч, безліч куполів, покритих лемешами - різьбленими пластинками з осики, що, переливаючись на сонці, здаються золотими. Над куполами в'ються чайки, і разом з білокрилими птахами вся будівля рухається вгору, в захмарні висоти.

Хто створив цю лісову та озерну казку - Преображенський храм?

Човняр говорив просто і зворушливо, його слова гармоніювали з тихою ласкавістю заонежских далей:

- Довго теслі працювали. Тріску возами возили. Це оком легко дивитися. Око-то він пан, а рука - робітниця. Глави були поставлені, і новісінькі стіни закрасовалісь, як молодиці на гулянці; підійшов до озера майстер на ім'я Нестер. Теслярі його оточили. Сокира у Нестер був - чудо. У всьому Заонежье такого сокири не було. Люди говорили, що сокира-то у Нестер зачарований. Що ж він, майстер, зробив? Поцілував сокиру і кинув в озеро. Теслярі зашуміли, стали жаліти - чи можна такого знаряддя у воді пропадати? А Нестер їм у відповідь: «Церква поставили, якої не було, немає і більше не буде. І сокири мою тепер місце на дні ».

Преображенська церква - пам'ятник російської військової слави. Побудована вона в 1714 році, коли в Північній війні бойове щастя стало служити військам Петра. Шведи постійно спустошували озерний Російська Північ. Позбавлення від повсякчасної загрози було радісною подією.

Враження від Преображенської церкви підсилює і висота будівлі, що досягає близько 40 метрів. Тут немає фресок, прості колод стіни створюють відчуття домашнього спокою. Місце фресок займали ікони. Творіння тутешніх художників простонародні, нехитрі за композицією, голосисті за своїми фарбам.

По сусідству з дзвіницею - Покровська церква, оперезана різьбленим дерев'яним мереживом. Сонце вже високо стоїть над островом. Змінюється освітлення - змінюються і Кижі. Мені важко залишати цей казковий світ.

Так що ж таке Кижи?

Кижи - заповіт нащадкам, наказ любити свою країну.

Кижи - це безсмертна Давня Русь, художнє минуле, що живе в сьогоденні.

(За Є. І. осетрових. Жива Давня Русь.) (435 слів.)

№ 10

Багато є озер на світі - великих і малих, глибоких і дрібних, суворих і мальовничих, але жодне з них не може порівнятися з Байкалом, і немає іншого такого водойми в світі, який міг би змагатися з ним настільки широкою популярністю і гучною славою. І ні про яку іншу озері не складено так багато легенд і сказань, пісень і віршів, поем і оповідань. У них звучить не тільки велика любов і шанування, але ще й щось таке, що викликає повагу, підкреслює велич, властиве тільки Байкалу і різко виділяє його з усіх озер земної кулі.

Про Байкалі є і стародавня легенда, яку знає в тих краях і старий, і молодий.

Ніби в давні часи там, де нині плескаються води Байкалу і починає свій біг стрімка річка Ангара, жив суворий богатир на ім'я Байкал з дочкою Ангарой, краше якої не було на світі.

Було у Байкалу 336 синів. У чорному тілі тримав їх старий. День і ніч змушував без втоми трудитися. І сини працювали не покладаючи рук. Вони топили снігу і льодовики і гнали кришталеву воду з гір у величезну улоговину.

Те, що вони добували тяжкою працею, промотує сестра Ангара. Вона розтрачувала зібрані багатства на вбрання та різні забаганки.

Одного разу почула Ангара від мандрівних співаків про жив за горами юному богатиря Єнісеї, про його красу і силу і полюбила його. Але суворий старий готував їй іншу долю, вирішивши видати заміж за старого багатого Іркут. Ще суворіше став він стерегти дочка, заховав їх у кришталевий палац на дні підводного царства. Невтішно тужила Ангара, плакала в підводній темниці, просила богів допомогти.

Сжалились боги над полонянкою, наказали струмках і річках розмити стіни кришталевого палацу, звільнити Ангару. Вирвалася дівчина на волю і кинулася бігти по вузькому проходу в скелях.

Прокинувся від шуму Байкал, розсердився, кинувся в погоню. Але де йому, старому, наздогнати молодий донькою. Все далі тікала Ангара від розлюченого батька. Тоді старий схопив кам'яну брилу і жбурнув у втікачку, але не влучив. Так і залишилася з тих пір лежати ця брила в місці виходу річки з озера, і звуть її люди Шаманським Каменем.

Розбурханий старий все кидав і кидав услід утікачку уламки скель. Але чайки кричали щоразу: «Обернись, Ангара, обернися!» І дівчина спритно ухилялася від смертоносних батьківських посланців.

Прибігла Ангара до Єнісею, обняла його, і потекли вони разом до Студеному моря.

Легенда переплітається з реальністю. 336 синів Байкалу - це притоки озера, великі і малі річки, що збирають свої води з території більше 550 тисяч квадратних кілометрів, що приблизно дорівнює площі Франції. . Витікає ж з озера річка Ангара - могутня, повноводна артерія, невпинно оновлююча озерні води. Ширина потоку близько кілометра. Це про неї говорять буряти: «розоряє донька старого Байкалу!»

(За А. П. Муранова. Блакитні очі планети.) (432 слова) № 11 Тургенєвській дуб

У Спаське-Лутовиново я приїхав в другій половині листопада. Меморіальний музей був уже закритий, у парку стало зовсім безлюдно й тихо. Навіть мої кроки безшумні: під сніжком - ще не прим'ята трава.

Ось тут, значить, і жив Тургенєв ... Ось тут ...

Вціліли флігель, погріб, стайня, сбруйная і каретний сарай, богадільня, мавзолей Лутовинова, церква, правда, без дзвіниці ... Вціліло багато старих дерев у парку. Уцілів і дуб Тургенєва. Мені приємно зняти з полиці перше видання листів Івана Сергійовича і процитувати уривок з його листа Я. П. Полонському * від 30 травня 1882 року: «Коли ви будете в Спаському, вклоніться мене дому, саду, моєму молодому дуба - батьківщині вклоніться, яку її вже, мабуть, не побачу ».

Хапає за серце від цих слів, повних любові і смутку, від цього звернення до дуба, так природно став чином далекої батьківщини. Багато разів я помічав: людині для вираження любові до самого великого і неосяжного потрібна всього лише точка докладання його почуттів. Щось невелике, речовий, дуже просте.

Через рік Тургенєва не стане, не раз у своїх листах він говорить про те, що ніколи вже більше не побачити йому Спаського і, стало бути, свого молодого дуба.

На думку фахівців, вік дерева 150 - 160 років. Для посадки Ванюша Тургенєв взяв саджанець-дичка років десяти, можливо, свого однолітка. Під потужною кроною дуба, вимахнув до неба і в усі сторони світу, і любив сидіти Іван Сергійович .* Полонський Яків Петрович (1819-1898) - російський поет.

Мовчазний друг Тургенєва не раз був при смерті, і тільки мистецтво багатьох фахівців врятувало;

йому життя.

Тривогу забили в 1951 році.

«З північно-східного боку в основі стовбура, - сказано в документі, - був сильний удар ... Внаслідок цього «мокла кора» ... Дерево плачем просило про допомогу ».

«Плачем ...»,« просило ...». Чи не істота чи істота цей дуб?

Для огляду хворого дерева приїхав професор К. С. Семенов. Він знайшов, що грунт під дубом ущільнена і осіла, коріння оголилися ... Тисячі екскурсантів визнали неодмінним своїм обов'язком постояти під дубом Тургенєва - і ось результат.

Дуб зараз сягає 28-30 метрів висоти. Окружність стовбура п'ять метрів. При такій любові до нього й уваги він ще довго простоїть, безмовний друг великої людини, воскрешаючи в пам'яті сторінки його неспокійного життя.

З-за хмар інколи визирало сонце і гріло несподівано сильно для листопада, під сніжком - густа м'яка трава.

Нікого ... Тиша ... Первозданна свіжість та спокій ... Чистий сніжок на вічно живому дубі, затінений величчю людини.

Життя і твори Тургенєва вивчали і будуть ретельно вивчати, і любителі прямих ліній в біографії класика не раз спіткнуться, змушені пояснити ті чи інші факти його життя. Але людина, яка посадив дерево, виростив його і бачив у ньому символ батьківщини, усім зрозуміла без пояснень.

(За С. П. Антонову. Тургенєвській дуб.) (406 слів.) № 12

Я як божевільний вискочив на ганок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили по двору, і пустився щодуху по дорозі до П'ятигорська. Я нещадно поганяв змученого коня, який, хропучи і весь у піні, мчав мене по кам'янистій дорозі.

Сонце вже сховалося в чорній хмарі, яка відпочивала на гребені західних гір; в ущелину стало темно і сиро. Подкумок, пробираючись по камінню, ревів глухо й одноманітно. Я скакав, задихаючись від нетерпенья. Думка не застати вже її в П'ятигорську молотком вдаряла мені в серце! - Одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку ... Я молився, проклинав, плакав, сміявся ... ні, ніщо не висловить мого занепокоєння, розпачу! .. При можливості втратити навіки Віра стала для мене дорожче за все на світі, дорожче життя, честі, щастя! Бог знає, які дивні, які скажені задуми роїлися в голові моїй ... І між тим я все скакав, поганяючи нещадно. І ось я став помічати, що кінь мій важче дихає, він разів зо два вже спотикнулся на рівному місці ... Залишалося п'ять верст до Єсентуків, козачої станиці, де я міг пересісти на іншого коня.

Все було б врятовано, якби у мого коня дістало сил ще на десять хвилин! Але раптом, піднімаючись з невеличкого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він гримнув об землю. Я спритно зіскочив, хочу підняти його, смикаю за привід - марно, ледве чутний стогін вирвався крізь зціплені зуби його;

через кілька хвилин він здох; я залишився в степу один, втративши останню надію. Спробував йти пішки - ноги мої підкосилися; виснажений тривогами дні і безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.

І довго я лежав нерухомо, і плакав, гірко, не намагаючись утримувати сліз і ридань, я думав, груди моя розірветься; вся моя твердість, все моє холоднокровність - зникли, як дим. Душа знесиліла, розум замовк, і якщо б у цю хвилину хто-небудь мене побачив, він би з презирством відвернувся.

Коли нічна роса і гірський вітер освіжили мою палаючу голову й думки прийшли в звичайний порядок, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям марно і безглуздо. Чого мені ще потрібно? - Її бачити? - Навіщо? чи не все скінчено між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам лише важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! Втім, може бути, цьому причиною розстроєні нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.

Все на краще, це нове страждання, кажучи військовим стилем, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово, і потім, ймовірно, якщо б я не проїхався верхи і не був примушений на зворотному шляху пройти п'ятнадцять верст, то і цю ніч сон не стулив б очей моїх.

(М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу.) (428 слів.)

№ 13

Поети порівнюють храм Покрови на Нерлі з вітрилом, що підноситься вдалину по безмежних хвилях часу. Іноді прославлену білокам'яну церкву під Володимиром уподібнюють променистої мовчазної зірку, спливає в нескінченність світобудови.

Благородні пропорції білого храму, що відбивається понад вісім століть у водах, точно і природно вписуються в навколишній пейзаж - лугове среднерусские роздолля, де ростуть духмяне трави, блакитні квіти і звучать нескінченні пісні жайворонків.

Важко сказати, коли Покровом на Нерлі найкраще милуватися. Нерухомий білий камінь дивним і таємничим чином перегукується з порами року.

На світанку, коли над намісників муромським лісами грають сонячні промені, від сплесків світлотіні древні стіни як коливаються, світлішаючи час від часу. Храм височить серед хвиль, як білосніжний лебідь. Течуть річкові потоки. Дні і ночі, місяці і роки, століття забирає ріка життя. Змінюються покоління, а лебідь-храм пливе і пливе серед неоглядний просторів. Милуючись Покровом на Нерлі, думаєш про історію храму, про століттях, що пронеслися над його стінами ...

Храм присвячується Покрову Богородиці, яка, за старовинним повір'ям, тримала в руках плат - покрив, захистивши місто від ворогів.

Святкування Покрови стало на Русі одним з урочистих і коханих селянських свят. Відзначається в пору, коли закінчуються польові роботи, починаються весілля. Покрив був і святом врожаю. Крім того, з незапам'ятних язичницьких часів було поширене шанування Діви-Зорі, що розстеляє по небу свою нетлінну рожеву фату, проганяючи всяке зло.

Дуже хороший Покрову на Нерлі влітку, коли косарі виходять на заплаву, коли замовкають зозулі і на зелені з'являються сонячні підпалини. З високого пагорба, де стоїть храм, відкриваються луки, з травами і квітами, які, як килим, ведуть до храму. А у воді, підступаючої до пагорба, відбивається храм, як казкове видіння. Храм плаває у підводній глибині.

Там, внизу, в підводному царстві, ледь помітно погойдуються вершини дерев, овіваючи, немов опахалами, белопенного храм.

Закінчилося спекотне літо, і жовтизною спалахують лісу, за якими крадеться осінь. Золотисті листя покривають пагорб біля Покрови. Печаль рідних полів. Століттями перед храмом вмирали квіти і трави, а звірині і людські рельєфи, стрункий кам'яний пояс, портали, прикрашені різьбленням. Нерухомо підносяться над околицею.

Покрову на Нерлі треба побачити під час дощу, коли величезна хмара зупиняється, немов для того, щоб помилуватися храмом. Навколишні води робляться мутно-зеленими, а будова набуває задума, немов чекає на когось. І з неба на землю опускається осіння веселка, висвітлюючи силует храму, роблячи його майже недосяжним, нереальним, фантастичним.

Зима обволікає бахромою дерева, чагарники, і храм розчиняється в навколишньому білизні. Зимові припорошені дерева схожі на квітучі вишні. Холодні склепіння храму, як і раніше повні життя і почуття.

Храм побудований на честь загиблого в лютій січі сімнадцятирічного сина Андрія Боголюбського, юного Ізяслава, якого народний переказ називає вишенькою, зрубаної кольором. Убитий ворогами юнак, можливо, і був похований на нерлінском пагорбі або в самому храмі. Повернувшись з переможного походу проти волзьких булгар, Андрій сумував про сина, і сам вибрав місце для цього храму.

(За Є. І. осетрових. Жива Давня Русь.) (445 слів.) № 14

Хохлома - старовинне село, загублене в глушині дрімучих заволзьких лісів. Разом з його історією сягає в далеке минуле зародження там відомого на весь світ мистецтва хохломской розпису.

Дерев'яний посуд з найдавніших часів була у російської людини у великому вживанні: ковші і скобкарі1 у формі пливе птиці, круглі братіни2, обідні миски, ложки різних форм і розмірів знайдені в археологічних розкопках ще Х-XIII століть.

Але користуватися незабарвленої дерев'яної посудом незручно: вона вбирає в себе бруд. Помітили, що промаслити стінки судин легше миються, посуд довше зберігається. Тоді-то, ймовірно, й виникла думка покривати посуд оліфою - вареним лляною олією. Цей склад, що застосовувався іконописцями для запобігання живопису від вологи, був відомий російським майстрам з давніх пір. Можливо, з технікою писання ікон виникло і живописне мистецтво Хохломи. Замість дорогого золота майстра Стародавньої Русі зафарбовували фон сріблом. Потім, після закінчення живописних робіт, покривали поверхню посуду лаком і прогрівали в печі. Від високої температури плівка лаку набувала золотистий відтінок і просвічують крізь неї срібло теж відливало золотом.

Розписом посуду займалися селяни, що жили в селах, розташованих навколо Хохломи.

Хохломские вироби розходилися по всій Росії, вивозилися в Азію і Європу. Вони приваблювали своєю оригінальною розфарбуванням, прекрасною лакуванням, радували око святковістю забарвлення, красою;

Орнаменту. Вироби були дешеві і міцні.

Але для прикраси посуду, якою користувалися щодня, срібло було занадто дорого, і хохломские художники стали застосовувати олово. Тонко розтертим порошком олова вони протирали поверхню предмета так, що дерев'яний посуд набувала. вид металевої і блищала, як срібна.

Прекрасним твором мистецтва хохломских майстрів є братина. Назва її розповідає про древній звичай, коли наші далекі предки, пов'язані родинними узами, готуючись до якого-небудь важливій справі, збиралися на загальний бенкет - братчину, а в братина підносили до столу святковий напій.

Дивний наряд братини: на чорному тлі написаний казково красивий квітка, який горить яскравим полум'ям, і від цього яскравіше блищить золото на обідку і шийці посудини. Художник тут відтворив, мабуть, той чарівний червона квітка, який, за народними переказами, приносив щастя, але побачити його можна було тільки один раз на рік - у ніч на Іванов день.

На хохломских виробах зображений тільки рослинний орнамент: скромна і вишукана травичка, гнучкі, хвилясті стебла з листям, ягідки і квіти. На одних речах стебла квіток витягуються вгору, на інших - завиваються і біжать по колу. У цих поетичних малюнках відбилася любов російської людини до природи.

М'яко світяться золотом, прикрашені чорно-червоної травичкою миски, блюда, ложки, сільнички стали улюбленою посудом сільського люду і своїм вбранням вносили радість навіть у найбідніше житло.

(За С. К. Жегалова. Руська народна живопис.) (394 слова.) № 15

У кожного з нас була в дитинстві пора, коли ми зачитувалися билинами, російськими казками і дух перехоплювало від описів перемог над двенадцатіглавимі зміями і радісних бенкетів на честь богатирських подвигів в теремах, прикрашених так, що скатних перли і червоне золото мерхнули у порівнянні з їх красою .

У сотнях казок з'являється лісова хатинка на курячих ніжках. Крикне їй добрий молодець: «Стань до лісу задом, до мене передом», - і затопчуть курьи ніжки, повернеться хата в інший бік.

Читаєш казки та билини і замислюєшся:

чи справді були на Русі такі хатинки і барвисті терема або їх створила фантазія сказителя заодно з «живою» водою, скатертиною-самобранкою та Змієм Гориничем? Виявляється, були. У Костромській області до наших днів дожила двохсотлітня хатинка «на курок».

Замість фундаменту підпирають її по чотирьох кутах величезні ялинові пні, вросли корінням в землю. Пні ці з глянсуватими гнучкими корінням нагадують курячі ніжки. Ще одна «куряча нога» з стирчать «пальцями» придавлює дах хатинки. Це охлупень - колода з обрубаними корінням, особливо фантастично вимальовуються на північному після західному небі. Щоправда, рідко тепер зустрінеш таку хату, а скоро їх, можливо, зовсім не залишиться. Хіба що в музеї подивуватися, чорному від дощу і сонця могутньому охлупню, спиляному з даху.

Не вигадки сказителя і тереми, стіни яких горять жаркими квітами, обплетені візерунками з небувалих рослин. До цих пір вражає дзвінка краса избяной розписів - справжніх ожилих билин і казок - в Архангельській області. Це велика художня культура, що грунтується на найдавніших традиціях.

Звичайно, і сліду не залишилося і не могло залишитися від дерев'яних споруд країни, покритої дрімучими хащами. Пожежі, набіги половців, печенігів, війни стерли з лиця землі майже всі пам'ятники дерев'яного зодчества язичницької Русі. Навіть на Півночі краще всього захищеному від воєн і руйнуванні, архітектори та мистецтвознавці не знаходили хат старше двохсот-півтораста років: їх просто немає.

Про поетичне, філософському сприйнятті життя російськими будівельниками говорять дерев'яні споруди Півночі: красиві млини у холодних прозорих річок, каплиці, притулившись до берегів озер, і різьблені стовпчики на цвинтарях, немов вросли в камені.

Книг про всі ці дива російського дерев'яного зодчества написано мало, а на власні очі все це бачили далеко не всі.

Заповідні села здавна приваблюють туристів.

До речі, перенесення хати з місця на місце ніколи не був дивиною для російських селян. Вони підсовували під хати, рублені з вікових дерев, такі ж могутні колоди, і хата буквально переїжджала на нове місце.

І стояли ці хати з навислими, як шапка, важкими дахами, з крильцями, теж рубаними з колод, міцних, як залізо, стояли ще довгі роки, через важкість свого навіть вростали в землю на два-три вінця, але не руйнувалися.

Патріотизм починається з любові і поваги до того, що заповідано батьками, дідами, предками. Не тільки завоюваннями науки і підкоренням природи можна пишатися нам, а й великою культурою.

(За С. В. Михалкову. Все починається з дитинства.) (433 слова.)

№ 16

Будинок рассохся від старості. А може бути, і від того, що він стояв на галявині в сосновому лісі, і від сосен все літо тягнуло жаром. Іноді дув вітер, але він не проникав навіть у відкриті вікна мезоніну. Він тільки шумів у вершинах сосен і проносив над ними низки купчастих хмар.

Чайковському подобався цей дерев'яний будинок. У кімнатах слабо пахло скипидаром і білими гвоздиками. Вони рясно цвіли на галявині перед ганком. Розпатлані, висохлі, вони навіть не були схожі на квіти, а нагадували клапті пуху, який прилип до стебелькам.

Єдине, що дратувало композитора, - це скрипучі мостини. Щоб пройти від дверей до рояля, треба, було, переступити через п'ять хитких мостин. З боку це виглядало, мабуть, кумедно, коли літній композитор пробирався до рояля, придивляючись до мостинам примруженими очима.

Якщо вдавалося пройти так, щоб жодна з них не рипнули, Чайковський сідав за рояль і посміхався. Неприємне залишилося позаду, а зараз почнеться дивовижне і веселе: розсохлий будинок заспіває від перших звуків рояля. На будь-яку клавішу відгукнуться найтоншим резонансом сухі крокви, двері і старенька люстра, яка втратила половину своїх хрусталей, схожих на дубове листя. Найпростіша музична тема розігрувалася цим будинком як симфонія. «Прекрасна оркестровка!» - Думав Чайковський, захоплюючись співучістю дерева. З деяких пір Чайковському почало здаватися, що будинок вже з ранку чекає, коли композитор сяде за рояль. Будинок нудьгував без звуків.

Іноді вночі, прокидаючись, Чайковський чув, як, потріскуючи, проспіває то одна, то інша мостина, як би згадавши його денну музику і вихопивши з її улюблену ноту. Ще це нагадувало оркестр перед увертюрою, коли оркестранти налаштовують інструменти. То тут, то там - то на горищі, то в маленькому залі, то в заскленій передпокої - хтось чіпав струну. Чайковський крізь сон вловлював мелодію, але, прокинувшись вранці, забував її. Він напружував пам'ять і зітхав: як шкода, що нічний тринькання дерев'яного будинку не можна зараз програти!

Прислухаючись до нічних звуків, він часто думав, що ось проходить життя, а все написане - тільки небагата данину своєму народові, друзям, улюбленому поетові Олександру Сергійовичу Пушкіну. Але ще жодного разу йому не вдалося передати той легкий захоплення, що виникає від видовища веселки, від ауканья селянських дівчат у частіше, від найпростіших явищ навколишнього життя. Ні, очевидно, це йому не дано. Він ніколи не чекав натхнення. Він працював, працював, як поденник, як віл, і натхнення народжувалося в роботі.

Мабуть, найбільше йому допомагали лісу, лісової будинок, де він гостював цього літа, просіки, зарості, занедбані дороги - в їх коліях, налитих дощем, відбивався в сутінках серп місяця, - цей дивовижний повітря і завжди трохи сумні російські заходи. Він не проміняє ці туманні зорі, ні на які чудові позолочені заходи Італії. Він без залишку віддав своє серце Росії - її лісах і селах, околицям, стежками та пісень. Але з кожним днем ​​його все більше мучить неможливість висловити всю поезію своєї країни. Він повинен добитися цього. Потрібно тільки не шкодувати себе.

(К. Г. Паустовський. Скрипучі мостини.) (457 слів.) № 17

Кузня стояла біля узбіччя польового путівця, стороною обегающего Малі Серпилках.

Вона була вибудована у путівця ще в стародавні часи якимось серпілковскім мужиком, надуманим, як павучок, пополювати за всяким проїжджих людом. Кажуть, ніби, сколотивши грошенят на придорожньому ковальном дільце, мужик той згодом поставив поряд з кузнею ще і заїжджий двір. І ще кажуть, ніби брав він за постій не тільки живу гріш, але не гребував ні вівсом, ні натільною хрестом.

У революцію серпілковци особисто спалили цей заїжджий двір начисто. Розпалити, підпалили заодно і кузню. Однак незабаром зметикували, що кузню палили даремно. Тим же часом розчистили згарище, прикотили новий Ракітова пень під ковадло, пошили міхи, покрили цегляну коробку тесом, і з тієї пори кузня беззмінно і справно служила спочатку серпілковской комуні, а потім вже і колгоспу.

Щоправда, був випадок, що має саме безпосереднє відношення до цього оповідання, коли кузня в Малих Серпилках раптом замовкла. Неждано-негадано помер коваль Захар Панков. А треба сказати, що Захар Панков був не просто коваль, а такий тонкий майстер, що до нього їздили з усякими хитромудрими замовленнями навіть із сусідніх районів. Бувало, лопне в гарячій роботі, яка деталь у тракторі - механіки туди-сюди: немає ні в районі, ні в області такої деталі. Всякі інші запчастини пропонують, а такий точно немає. Вони до Панкову: так, мовляв, і так, Захар, сам розумієш, треба б зробити ... Покрутить мовчки, Захар постраждалу деталь (вигляд він був суворого, волосся підв'язував тасьмою по лобі, борода смоляна на полфартука, точь-в-точь як старовинний зброяр, але в сучасній техніці толк от як знав!), Навіть іноді навіщось в збільшувальне скельце подивиться на злам. Ні слова, ні півслова не скаже, а тільки дбайливо загорне деталь в ганчірочку і опустить в кишеню. Тут вже і без слів зрозуміло: раз узяв, стало бути, виручить. Та й не тільки подивитися на Захарову роботу, а навіть здалеку послухати було любо. Як почнуть з молотобійцем Ванюшкой відбивати, - що соборна дзвіниця: дзвони молотки на всілякі голосу. І баском, і заливистим підголоском. Свято, та й тільки в Серпилках! Особливо по весні, перед посівною: небо синє, чисте, з дахів капає, теплінь, а вони видзвонюють на весь білий світ ...

Тієї ж осені призвали на військову службу Ванюшку. Зовсім осиротіла кузня, стоїть у чистому полі з похмуро розкритими воротами. Серпілковци, звиклі до веселого передзвону молотків за садами, відчували себе так, ніби в їх хатах зупинилися ходики. Відразу стало якось глухо і незатишно в Серпилках: дуже вже не вистачало їм цього перестуку на вигоні. Та й з господарського вжитку випала кузня: ні отковать чого, ні приладь. Сильно шкодували серпілковци, що свого часу не приставили до Захара якого-небудь тямущого хлопця, щоб засвоїв і перейняв тонке Захарове мистецтво. І раптом з порожніх осінніх полів через наскрізні облетіли сади до Серпілок виразно долетіло: «Дон-дон-ділінь ... дон-дон-ділінь ... »

(Є. І. Носов. Кузня.) (441 слово.) № 18

Він був «єдиний і багатоликий». «Єдиний» тому, що був Олександром Івановичем Купріним - художником слова, своєрідним і неповторним. «Багатоликий» тому, що були і ще Купрін: один-землемір, інший - вантажник, третій - рибалка, а ще - обліковець на заводі, спортсмен, носильник на вокзалі, співак у хорі. І багато, багато інших. Але все це робоче воїнство поєднувалося в одній особі - письменника Купріна.

Чому так часто міняв він свої професії? Яка сила штовхала його натягувати брезентову робу, надягати каску і мчати на пожежних конях? Що змушувало його цілодобово, до ломоти в руках, розвантажувати баржі з кавунами, цеглою, цементом? Не вирішив чи він вивчити всі ремесла і «відображати» потім життя у всьому її різноманітті?!

Все було значно простіше: він був дуже цікавим і допитливим людиною. Його цікавість викликав і новий вид праці, і нові люди, зайняті у ньому. Адже професія залишає на людину свій відбиток, надає йому своєрідність, робить одного несхожим на іншого. «Серед вантажників в одеському порту, фокусників, злодіїв та вуличних музикантів, - говорив Купрін, - зустрічалися люди з найнесподіванішими біографіями - фантазери і мрійники з широкою і ніжною душею». Коли Олександр Іванович вирішив вступити у риболовецьку артіль, йому влаштували іспит:

випробували силу, спритність. І тільки потім прийняли рівноправним членом. Про те, що він письменник, ніхто не здогадувався. І Купрін нарівні з усіма тягнув мережі, розвантажував баркас, мив палубу після чергового рейсу.

Важка фізична праця давав йому розрядку. Письменник страждав, якщо йому доводилося бути замурованих в чотирьох стінах кабінету. Так, в 1908 році суд засудив його за збезчещеної представника урядової влади »віце-адмірала Чухнина до десятиденного домашнього арешту або грошового штрафу. Купрін погодився на арешт. Три дні протоми і занудьгував. На п'ятий став просити, щоб дні, що залишилися замінили грошовим штрафом!

Цікаво, що Купріна менше тягнуло до людей так званого «інтелігентного» і канцелярської праці. Він був переконаний: ніщо не дає такий багатий матеріал, як близьке знайомство з простим людом. Безпосередню участь у праці, а не спостереження з боку ставало для Купріна вже фактом творчості, тієї необхідної грунтом, яка живила його знання, фантазію.

Бурхливий темперамент не давав письменникові подовгу займатися літературною працею. Він так само різко байдужів до роботи, як гаряче і енергійно приступав до неї. Навіть під час творчого підйому письменник міг кинути рукопис заради випадково зустрівся «цікаву людину» або писати в таких умовах, в яких інший літератор не склав би і двох фраз.

Іноді Купрін раптом переривав роботу, кидав на половині, якщо переконувався, що не даються йому «точні» слова. Він трудився як майстер-ювелір, карбуючи фрази. Влучне слово, почуте випадково, афоризм, художня деталь - все записував Купрін в записну книжку. Прийде час - і все може знадобитися. Книжки зберігають сотні таких нотаток, шматочків розмови. Рік проходить за роком. Письменник усе далі й далі відходить від нас в історію. Не старіють лише його книги

(За Б. Д. Челишева. У пошуках зниклих рукописів.) (451 слово.)

№ 19 Напівправда

Купив Дурень на базарі Правду. Вдало купив, нічого не скажеш. Дав за неї три безглуздих питання та ще два стусана здачі отримав і - пішов.

Але легко сказати - пішов! З Правдою-то ходити - не так просто. Хто пробував, той знає. Велика вона. Правда, важка. Поїхати на ній - не поїдеш, а на собі нести - далеко чи понесеш?

Тягне Дурень свою Правду, нудиться. А кинути шкода. Як-не-як, за неї заплачено.

Добрався додому ледве живий.

- Ти де, дурень, пропадав? - Накинулася на нього дружина.

Пояснив їй Дурень все, як є, тільки одного пояснити не зміг: для чого вона, ця Правда, як нею користуватися.

Лежить Щоправда серед вулиці, ні в які ворота не лізе, а Дурень з дружиною тримають рада - як з нею бути, як її пристосувати у господарстві.

Крутили і так, і сяк, нічого не придумали. Навіть поставити Правду, і то ніде. Що ти будеш робити - нікуди Правду діти!

- Іди, - каже дружина Дурневі, - продай свою Правду. Багато не питай, - скільки дадуть, стільки й гаразд. Все одно користі від неї ніякого.

Потяг Дурень на базар. Став на видному місці, кричить:

- Правда! Правда! Кому Правду - налітай! Але ніхто на нього не налітає.

- Гей, народ! - Кричить Дурень. - Бери Правду - дешево віддам!

- Та ні, - відповідає народ. - Нам твоя Правда ні до чого. У нас своя Правда, не куплена.

Але от до Дурневі один Розумник підійшов. Покрутився біля Правди, запитує:

- Що, хлопче. Правду продаєш? А чи багато просиш?

- Небагато, зовсім небагато, - зрадів Дурень. - Віддам за спасибі.

- За спасибі? - Став прикидати Розумник. - Ні, це для мене дорогувато.

Але тут наспів ще один Розумник і теж став прицінюватися. Виряджалися вони, виряджалися і вирішили купити одну Правду на двох. На тому й зійшлися.

Розрізали Правду на дві частини. Вийшли дві напівправди, кожна і легше, і зручніше, ніж ціла була. Такі напівправди - просто чудо.

Йдуть Розумники по базару, і всі їм заздрять. А потім і інші Розумники, за їх прикладом, стали собі напівправди майструвати.

Ріжуть Розумники правду, напівправдою запасаються.

Тепер їм куди легше розмовляти між собою.

Там, де треба б сказати: «Ви негідник!» - Можна сказати: «У вас важкий характер». Нахабу можна назвати пустуном, ошуканця - фантазером.

І навіть нашого Дурня тепер ніхто дурнем не називає.

Про дурні скажуть: «Людина, по-своєму мислячий».

Ось як ріжуть Правду!

(За Ф. Д. Кривіна. Полусказка.) (359 слів.) № 20

На галявині біля лісової галявини я побачив сині квіти. Вони тулилися одне до одного. Зарості їх були схожі на маленькі озера з густою синьою водою.

Я нарвав великий букет цих квітів. Коли я струшував його, у квітах погромихівалі дозрілі насіння.

Квіти були незнайомі, схожі на дзвіночки. Але у дзвіночків чашка завжди схиляється до землі, а в цих невідомих квітів сухі чашечки стояли, витягнувшись вгору.

На польовій дорозі мені попалися назустріч дві сільські дівчата. Вони йшли, повинно бути, здалеку. Пилові туфлі, пов'язані тасьмами, висіли у них через плече. Вони про щось балакали, сміялися, але, побачивши мене, відразу замовкли, квапливо поправили під хусточками світле волосся і сердито підібгали губи.

Чомусь завжди буває прикро, коли ось такі засмаглі, сіроокі і сміхотливі дівчата, побачивши тебе, відразу ж напускають на себе суворість. І ще прикріше, коли, розминувшись з ними, почуєш за спиною стриманий сміх.

Я вже був готовий образитися, але, порівнявшись зі мною, дівчата зупинилися, і обидві відразу усміхнулися мені так соромливо й легко, що я навіть розгубився. Що може бути краще цієї несподіваної дівочої посмішки на глухій польовій дорозі, коли у синій глибині очей, раптом з'являється вологий ласкавий блиск і ти стоїш, здивований, ніби перед тобою відразу розцвів всіма своїми сяючими кольорами, весь у бризках і пахучої принади, кущ жимолості або глоду?

- Спасибі вам, - сказали мені дівчини.

- За що?

- За те, що ви нам зустрілися з цими квітами.

Дівчата раптом кинулися бігти, але на бігу кілька разів озиралися і, сміючись, ласкаво кричали мені одні й ті ж слова: - Дякую вам. Спасибі!

Я вирішив, що дівчата розвеселилися і жартують наді мною. Але в цьому маленькому випадку на польовій дорозі все ж було щось таємниче, дивне, чого я не міг зрозуміти.

На околиці села мені зустрілася кваплива чистенька бабуся. Вона тягла на мотузці туманне козу. Побачивши мене, старенька зупинилася, сплеснула руками, випустила козу і заспівала:

- Ой, любок! І до чого ж це чудово, що ти мені зустрівся на шляху. Уже й не знаю, як мені тебе дякувати.

- За що ж мені дякувати, бабуся? - Запитав я.

- Бач притворение, - відповіла бабуся і хитро похитала головою. - Вже ніби ти й не знаєш! Сказати цього я тобі не можу, не можна говорити. Ти йди своєю дорогою і не квапся, щоб тобі зустрілося побільше людей.

Тільки в селі загадка, нарешті, з'ясувалася. Розкрив її мені голова сільради, Іван Карпович - людина суворий і ділової, але мав схильність до краєзнавства та історичним розвідкам, як він висловлювався, «в масштабах свого району».

- Це ви знайшли рідкісний квітка, - сказав він мені. - Називається «припливна трава». Є таке повір'я - так от не знаю, чи варто його викривати? - Ніби ця квітка приносить дівчатам щасливу любов, а літнім людям - спокійну старість. І взагалі - щастя.

Іван Карпович засміявся: - От і мені ви попалися назустріч з «припливної травою». Мабуть, буде і мені удача в моїй роботі.

{К. Г. Паустовський. Припливна трава.) (442 слова.) № 21

У кросворді питання: «Велика купа сіна». Відповідь:

«Стіг». Але, Боже мій! Хіба ж стіг - це велика купа? Тоді й про будинок можна сказати, що це купа цегли, а ще краще - купа глини. Стіг - це архітектурна споруда. Стоги метали (називалося - метати стіг) ревно, з любов'ю і майстерністю. Навіть місце для стоги часом вибирали таке, щоб він гарно виглядав і прикрашав собою землю, пейзаж. Принаймні, вписувався у пейзаж, а не стирчав де-небудь біля дороги, як грудочки в оці. Були майстри метати стіг. Один майстер міг керувати при цьому кількома чоловіками. Вони стояли нагорі і метали, а подавати їм сіно (або конюшина) могли молоді хлопці, підлітки. Це - другорядна робота, що вимагає тільки сили, а не майстерності.

Спочатку прикидали, якого розміру треба закласти стіг. Розмір майбутнього стоги визначався в пудах. Скажімо, вирішили робити стіг на двісті пудів. Для цього підстава стоги повинно бути визначеним. Стільки-то кроків у довжину, стільки-то в ширину. Надалі це підстава буде вже саме диктувати всі інші пропорції. До середини своєї висоти стіг поступово розширюється в усі чотири сторони (підстава у нього прямокутне, а не безформне), потім метальники починають стіг вершити, тобто поступово звужувати, загострювати, на кшталт бані чи намету. Їх там, на стогу чоловік п'ять-шість, вони разом зі стогом піднімаються все вище і вище до неба. Вила, щоб подавати їм сіно з землі, потрібні все довшим і довшим, були такі вила «троешкі» (тобто про три залізних зубах) з дуже довгими держаками. Підчепиш навильник сіна і перебираєш руками по черешку, піднімаючи пласт сіна все вище і вище. Доводиться подавати сіно вже не з землі, а стоячи на возі. У рідкісних випадках влаштовували близько стоги поміст. Спочатку сіно - на поміст, а потім вже і вгору. Сиплеться за сорочку потерть, лоскоче і колеться. До того ж - тіло пітне. Труха до нього прилипає. Все більше загострюється стіг. Тепер шістьом метальникам там було б тісно, ​​поступово спускається то один, то інший, і залишається завершити стіг хто-небудь один. І треба сказати, що спуститися йому з вершини стоги потім не найпростіша справа. Стіг високий, спадистість його крута, а в нижній частині він і зовсім отвесен. Але спускалися, ніхто ще не залишився на стогу ночувати.

Нарешті, стіг з усіх сторін очісують граблями, щоб він був гладким, охайним. З височини подивишся на долину, що стелеться внизу, а там - скирти. Або ще й так: «Над мізерної глиною жовтого обриву в степу сумують копиці». Стоги нарівні (не нарівні, звичайно, але все-таки) з церквами та дзвіницями прикрашали російську землю.

(В. А. Солоухін.) (400 слів.)

№ 22 Твардовський

Важко писати про людину, з яким нещодавно розлучився, якого любив, знав більше двох десятків років, хоча дружба з ним була далеко не легка.

Так, Твардовський не ставився до людей, з якими легко і просто. Але спілкування з ним, в якому б настрої він не був, завжди було цікавим. Він ніколи не намагався бути розумніше, ніж він є, але чомусь завжди відчувалося його перевага, навіть коли в суперечці виявлялося, що правий саме ти, а не він. Переможеним, як і більшість людей, визнавати себе не любив, але якщо вже доводилося, то робив завжди це так по-лицарськи, з таким відкритим забралом, що хотілося відразу віддати йому свою шпагу. Так, у ким було лицарство, в цьому сина смоленських лісів, світлоокі, косий сажень у плечах, вміння відстоювати свою правоту, дивлячись прямо в очі, не зрікатися від сказаного і не змінювати в бою. Це назавжди привернуло мене до нього.

Ми познайомилися з ним майже відразу після війни. Обом було тоді років по тридцять п'ять. Але він вже ходив у знаменитих письменників, «Тьоркіна» всі знали напам'ять, а я прийшов до нього в кирзових чоботях, у гімнастерці з залатаними ліктями і боязко сів на краєчок стільця в кабінеті. Деякий час він уважно і доброзичливо мене розглядав, а це завжди бентежить, потім приголомшив питанням:

«Це що ж, ви безпечної бритвою так спритно пробріваете вуса або небезпечною?» Я розгубився, але змушений був зізнатися, що так, безпечною. Він часто потім повертався до цих злощасним вусах: «І ось так от, щоранку, перед дзеркалом, залізною рукою? І ось тут, посередині, теж? Ну-ну, дуже непогано треба до себе ставитися, щоб цим займатися ». І потиснув плечима ...

Взагалі Тріфонич не проти був інший раз збентежити людини яким-небудь несподіваним судженням або питанням. Але того разу не думаю, щоб він хотів як-небудь зачепити, мене - весь вечір він був напрочуд уважний і турботливий. Просто він дуже не любив, і не завжди міг це приховати, людей, занадто багато уваги приділяти собі. Які - небуть червоні шкарпетки або надмірно строкатий краватку міг відразу ж його налаштувати проти людини. Взагалі вульгарність, в будь-яких її проявах, була йому протипоказана. Я бачив, як на очах губився в нього інтерес до такої людини.

Я говорю зараз про всі ці дрібниці не тільки тому, що з дрібниць складається ціле, а тому, що саме зараз, через якихось два міся так після того, як я його ховав, Твардовський близький і дорогий мені саме цими його рисками, його поглядом, іноді суворим, редакторським, а іноді таким добрим, навіть дитячим, його усмішкою, зауваженням, жестом.

Може бути, з ним не завжди було легко дружити, але від одного усвідомлення, що він є, завжди ставало легше.

(Про В. П. Некрасову.) (422 слова.)

№ 23 Подвиг художника

У 1508 році Мікеланджело Буонарроті підписав договір з Папою Юлієм II. Італійський скульптор і художник зобов'язувався розписати плафон (стеля) Сікстинської капели. Так називається довга і висока залу в папському палаці у Ватикані.

Щоб розписати стелю (висота залу 18 метрів), за вказівкою художника поставили лісу. Працювати на них він міг тільки лежачи. Протягом чотирьох років художник, лежачи на спині, розписував плафон. Фарби капали йому на обличчя, тіло нило, але, захоплений роботою, він нічого не помічав. Мікеланджело працював з шаленством, забуваючи про сон та їжу.

Працюючи лежачи, великий майстер зіпсував собі зір. Довгі роки по тому він міг розглядати предмети, лише піднявши їх над головою.

Скільки технічних труднощів подолав Мікеланджело! Тільки що закінчив він одну фреску (розпис водяними фарбами по сирій штукатурці), як ця частина стелі стала покриватися цвіллю, зіпсувала написане. Довелося всю роботу починати спочатку.

Мікеланджело один розписав плафон площею понад 600 квадратних метрів. Лише його учень Кондіві допомагав йому. Це була праця титану, це був подвиг художника.

За що б не брався Мікеланджело, він завжди працював із запалом, захоплено, з головою занурюючись у свої грандіозні задуми. Коли йому потрібен був мармур для статуй, він разом з робітниками спускався в каменоломню і там, протягом багатьох місяців здобував його.

Може бути, ти запитаєш: заради чого Мікеланджело всі дні свого життя віддавав такий шаленої, такий всепоглинаючої роботі?

Уяви собі, що ми задали б таке питання самому Мікеланджело. Ймовірно, він просто не зрозумів би нас.

Він не міг жити інакше. Сенс всього його життя був у цьому безперервному творчій праці. Він прагнув розкрити себе, свої думи, свої почуття у творах мистецтва, і була ще в цьому ісступлен "ном працю величезна радість для майстра - радості творення, щастя творити.

І ось минуло п'ять століть, як помер художник, а твори його живі. І як п'ять століть тому, люди зараз не перестають милуватися і сикстинский плафоном, і скульптурами Мікеланджело. Через століття дійшли до нас думки і почуття художника. Коли ми дивимося на юного сміливого «Давида», що став на захист своєї країни, ми відчуваємо, як палко любив батьківщину сам Мікеланджело, також зі зброєю в руках захищав рідну йому Флоренцію.

Ми милуємося величним розписом Сікстинської капели, і думки художника про красу і досконалість людини стають нам так само близькі;

і дороги, як і йому.

І ми вдячні художнику за його колосальний труд, за його подвижницьке життя, за прекрасні створення, які приносять нам глибоку радість.

(Є. О. Каменєва. Твоя палітра.) (384 слова.)

№ 24 Про милосердя

У минулому році зі мною трапилася біда. Йшов по вулиці, послизнувся і впав ... Упав невдало, гірше і нікуди: зламав собі ніс, рука вискочила в плечі, повисла батогом. Було це приблизно о сьомій годині вечора. У центрі міста, на Кіровському проспекті, недалеко від будинку, де живу.

З великими труднощами піднявся, забрів у найближчий під'їзд, намагався хусткою вгамувати кров. Куди там, я відчував, що тримаюся шоковим станом, біль накочує все сильніше і треба швидко щось зробити. І говорити якось не можу - рот розбитий.

Вирішив повернути назад, додому.

Я йшов по вулиці, думаю, що не хитаючись. Добре пам'ятаю цей шлях метрів приблизно чотириста. Народу на вулиці було багато. Назустріч пройшли жінка з дівчинкою, якась парочка, літня жінка, чоловік, молоді хлопці, всі вони спочатку з цікавістю поглядала на мене, а потім відводили очі, відверталися. Хоч би хто на цьому шляху підійшов до мене, запитав, що зі мною, чи не потрібно допомогти. Я запам'ятав обличчя багатьох людей, - мабуть, підсвідомим увагою, загостреним очікуванням допомоги ... ^

Біль плутала свідомість, але я розумів, що, якщо ляжу зараз на тротуарі, спокійнісінько будуть переступати через мене, обходити. Треба добиратися до будинку. Так ніхто мені і не допоміг.

Пізніше я роздумував над цією історією. Чи могли люди взяти мене за п'яного? Начебто ні, навряд чи я справляв таке враження. Але навіть якщо і брали за п'яного - вони ж бачили, що я весь у крові, що щось трапилося - впав, вдарили, - чому ж не допомогли, не запитали хоча б, у чому справа? Значить, пройти мимо, не вплутуватися, не витрачати час, сил, «мене це не стосується» стало почуттям звичним?

З гіркотою, згадуючи цих людей, спочатку сердився, звинувачував, дивувався, потім став згадувати самого себе. Щось подібне - бажання відійти, ухилитися, не вплутуватися - і зі мною було. Викриваючи себе, розумів, наскільки в нашому житті звично стало це почуття, як воно пригріло, непомітно вкоренилося.

Я не збираюся оголошувати чергові скарги на псування моралі. Рівень зниження нашої чуйності змусив, однак, задуматися. Персонально винних немає. Кого звинувачувати? Оглянувся - і причин видимих ​​не знайшов.

Роздумуючи, згадував фронтове час, коли;

в голодній окопної нашого життя виключено було, щоб побачивши пораненого пройти повз нього. З твоєї частини, з іншої - було неможливо, щоб хтось відвернувся, зробив вигляд, що не помітив. Допомагали, тягли на собі, перев'язували, підвозили ... Дехто, може, і порушував цей закон фронтового життя, але ж були і дезертири, і самостріли. Але не про них мова, ми зараз - про головні життєвих правилах тієї пори.

Я не знаю рецептів для прояву необхідного всім нам порозуміння, але впевнений, що тільки із загального нашого розуміння проблеми можуть виникнути якісь конкретні виходи. Одна людина - я, наприклад, - може тільки бити у цей дзвін тривоги і просити всіх перейнятися нею і подумати, що ж зробити, щоб милосердя зігрівало наше життя.

(За Д. А. Гранін. Із нарису «Про милосердя».) (439 слів.)

№ 25

Останній раз брати участь в косовиці мені довелось років п'ять чи шість тому. Я приїхав на побивку в село, а був розпал косовиці. З вечора я і не думав йти косити, але застукали по наковаленки молоточки, і якась хвиля підмила, разбудоражіла, подумалося: чому б і не піти? Вечірній час було згаяно, а коси в нашому власному господарстві не виявилося: давно не було кому косити.

- Та візьми косу в Івана Васильовича Куніва! - Порадив мені сусід. - Він тепер старий, сам не ходить, а коса у нього, сам знаєш, перша була коса.

Ще від церковної огорожі побачив я вогник цигарки біля Куніна будинку. Я привітався з Іваном Васильовичем і сів поруч.

- Що, - крізь кашель від махоркового диму запитав старий, - повітрям дихаєш?

- Вирішив ось сходити з чоловіками на покіс. Іван Васильович пішов у хату. Було чутно, як він пройшов у пітьмі сіньми і рипнув дверима з сіней на двір. Незабаром він з'явився з двома косами.

- На, ось тобі коса, дивись не зламай, акуратніше!

- А друга навіщо, на вибір?

- Цією я сам буду косити. Роз'ятрив ти мене, ширяючи. Може, останній разочок ...

Звичним рухом Іван Васильович скинув косу до себе на плече. Косарі не здивувалися, коли побачили Івана Васильовича. Його хотіли поставити попереду, за старою звичкою. Але він рішуче відмовився йти попереду і встав ззаду. Трава, як навмисне, вродилася невпрокос. Така трава силоньок вимагає куди як більше, ніж ріденька, непоказна травичка.

Ми поторгувалися трохи з Іваном Васильовичем, кому йти самим заднім: йому або мені • - і він умовив мене йти вперед. Деякий час я косив захоплено, забувши про все, але незабаром почув, як старий човгає косою по самим моїм п'ятах.

- Можу! Можу! - Пролунало позаду спочатку неголосне голосіння. - Можу! Пішов! Коси! Швидше! Не гайся! - Закричав Іван Васильович уже голосно.

Я прискорив ходу, але, зрозумівши, що не піти, вирішив пропустити розійшовся старого вперед. Він став на мій прокошування, благо прокошування був не вузький, і незабаром, як і мене, зім'яв ще одного косарі, який теж пропустив його, і ось Іван Васильович наздогнав третього. Він зупинився, важко дихаючи, рот його був відкритий, але очі старого горіли жваво і радісно. Схопивши жменю трави, старий витер нею мокре, налівшееся кров'ю обличчя, і трав'яна дрібниця прилипла до зморшкуватою старечої шкірі, і стало не зрозуміти, чому так мокрі щоки: від поту, від роси чи від сліз совершившейся радості. Коли знову почали косити, Іван Васильович знову пропустив мене вперед. - Ти йди ... Іди ... Не бійся. Я тепер тихесенько по-старечому ... Помахав і буде ... Кістки мої не мазані ...

Я йшов попереду і думав: що ж таке таїться в ній, в одвічній роботі хлібороба, що і сама важка вона, і не най-най вдячна, але ось причаровує до себе людину так, що, і на ладан дихав бере він ту саму косу , якій кашівал в молодості, і йде, і косить, та ще й плаче від радості

(За В. А. Солоухін. Крапля роси.) (450 слів.) № 26 Музика

Останньою військової восени я стояв на посту біля гармат у невеликому розбитому польському містечку. Це був перший іноземний місто, яке я бачив! у своєму житті. Він нічим не відрізнявся від зруйнованих наших міст. Між понівечених будинків по вулицях, заваленим ломлюся, кружляло листя, папір, сажу. Над містом похмуро стояв купол пожежі.

На палаючі руїни раз у раз поставало артилерійський або мінометний наліт, нудило у висоті літаки.

Вдень ми зайняли місто, а вже до вечора звідкись, немов з-під землі, почали з'являтися люди з вузлами, з валізами, з візками, частіше з дітлахами на руках. Вони плакали біля руїн, витягали щось із згарищ. Ніч вкрила бездомних людей з їх горем і стражданнями. І тільки пожежі укрити не могла.

Несподівано в будинку, що стояв через вулицю від мене, пролунали звуки органу. Від будинку цього при бомбардуванні відвалилася половина, оголивши стіни з намальованими на них сухощекімі святими і мадоннами, що дивляться крізь кіптяву блакитними скорботними очима.

Я сидів на лафеті гармати з затиснутим в колінах карабіном і похитував головою, слухаючи самотній серед війни орган. Колись, після того як я послухав скрипку, мені хотілося померти від незрозумілої печалі і захоплення. Дурний був. Малий був. Я так багато побачив потім смертей, що не було для мене більш ненависного, проклятого слова, ніж «смерть». І тому, мабуть, музика, яку я чув у дитинстві, переламалася в мені, закам'яніли, а ті її злети до неба, до зірки, від яких я плакав колись, розчинилися в серці і стали їм самим, і те, що опудало в дитинстві, було зовсім не страшно.

Да-а, музика та сама, і я ніби той самий, і горло моє здавило, стисло, але немає сліз, немає дитячого захоплення і жалості чистої, дитячої, з якої народжувалася любов до землі рідної, до своїх близьких. Музика розгортала душу, як вогонь війни розгортав будинку, оголюючи то святих на стіні, то ліжко, то гойдалку. Всі-всі оголилося, з усього зірвано одяг, все вивернуто брудної виворотом, і тим-то, мабуть, стара музика не плакала, а як ніби повернулася інший до мене стороною, звучачи древнім бойовим гаслом, кликала кудись, змушувала щось робити, щоб стихли ці пожежі, щоб люди не тулилися до палаючих руїн, щоб зайшли вони під дах у свій будинок, до близьких і коханим, щоб небо, вічне наше небо не підкидало вибухами.

(За Б. Л. Васильєву.) (362 слова.)

№ 27 Весняний острів

Пароплав минув Осиновський поріг, і відразу Єнісей став ширше, протяжно, а висота берегів пішла на спад. Чим ширшим ставав Єнісей, тим положе робилися берега, вщухало протягом, річка втихомирювати, котила води без шуму і суєти.

Я один стояв на носі пароплава і, щасливо заспокоєний, дивився на рідну річку, вдихав прохолоду білої, тихої ночі. Ніс пароплава час від часу так глибоко заривався у воду, що бризки долітали до мене. Я злизував з губ краплі і картав себе за те, що так довго не був на своїй батьківщині, метушився, працював, хворів і їздив по чужих краях. Навіщо? Пароплав йшов по Єнісею, розрізаючи, як холодець, річку, світлу ніч і тишу її. Все на пароплаві спали. Не спав лише сам пароплав, рульовий не спав, і я не спав.

Я чекав сонце. Воно з годину тому покотилося в ліс і зависло у вершинах його. Туман піднявся над рікою, виступив за логами і распадкам, обкурили берега. Він був недовговічний і полохливий, цей літній туман, і пароплаву йти не заважав. Ось-ось після короткої дрімоти відштовхнеться сонце від гострих вершин лісу, зійде над синіми хребтами і злякає тумани. Вони потягнуться під зріз тінистих берегів, заповзуть в гущавину лісу і там попадають росою на трави і листя, на піски і прибережний камешнік. І скінчиться так і не почалася ніч.

Вранці-то я й побачив попереду острів. У середині його навалом грудей скелі, між скель темніли кедрачи, місцями вигорілі, а низом острова кипів вершинами ліс.

Береги яскраві, в соковитої зелені - так буває тут наприкінці весни та на початку літа, коли бушує всюди різнотрав'я, палахкотять незбагненно яскраві квіти Сибіру. У середині літа, до сінокосу, квіти осипаються, і листя на деревах блякнуть.

Але на Подолі острова жива стрічка зелені! Це тільки що розпустилася гусятник і низенький хвощ. За ними синя смуга, змочена рожевими і вогненними бризками. Цвітуть дзвіночки, смаження, зозулині сльози, дикий мак. Скрізь по Сибіру вони відцвіли, і насіння упустили, а тут ...

- Весна на острові! Весна! ..

Я побіг на корму пароплава, я поспішав. Острів все віддалявся, віддалявся, а мені хотілося надивитися на ненавмисно зустрінуту весну!

Острів зарябіло пташиним косяком, затремтів у сонячному блике, звалився на ребро і затонув вдалині.

Я довго стояв на палубі і відшукував очима такий же острів. Зустрічалося багато островів, самотніх і ланцюгом, але весняного більше не траплялося. Той острів залишався довго під водою, і коли обсохнули його береги, - усюди вже було літо і все перецвіло, а він не міг без весни - і забушевал, зацвів яскравою веселкою серед річки, і ніщо не могло стримати торжества природи. Вона раділа, буяла, не дотримуючись жодних термінів.

Згадуючи про весняний острові, я думаю і про нас, людей. Адже до кожної людини пізно або рано приходить своя весна. У якому вигляді, в якому кольорі - не важливо. Головне, що вона приходить.

(В. П.. Ас-Д тафьев. Весняний острів.) (445 слів.)

№ 28 Дядя Гіля

Ніщо не може дати такого живого уявлення про минуле, як зустріч з його сучасником, особливо з таким своєрідним і талановитим, яким був Володимир Олексійович Гіляровський - людина нестримної енергії і нестримної доброти.

Перш за все, в Гіляровським вражала цілісність і виразність його характеру. Якщо може існувати вираз «живописний характер», то воно цілком належить до Гіляровського.

По ладу своєї душі Гіляровський був запорожцем! Недарма Рєпін написав з нього одного зі своїх козаків, що пишуть листа турецькому султанові, а скульптор Андрєєв ліпив з нього Тараса Бульбу для барельєфа на своєму чудовому пам'ятнику Гоголю. І зовнішність у Гіляровського була помітна і; цікава - сивоусий, з трохи глузливим! поглядом, в смушевій шапці сірої і жупані, - він відразу ж вражав співрозмовника блиском своєї розмови, силою темпераменту і ясно відчутної значущістю свого внутрішнього вигляду. Гіляровський походив з споконвічної російської родини, що вирізнялася строгими правилами і встановленим з покоління в покоління неквапливим побутом. Природно, що в такій сім'ї народжувалися люди слушні, міцні, фізично сильні. Гіляровський легко ламав пальцями срібні рублі і розгинав підкови.

Одного разу він приїхав погостювати до батька і, бажаючи показати свою силу, зав'язав вузлом кочергу. Глибокий старий батько не на жарт розсердився на сина за те, що той псує домашні речі, і тут же в серцях розв'язав і випрямив кочергу. У Гіляровського в житті було багато випадків, які зробили його в нашому уявленні людиною просто легендарним.

Природно, що людина такого розмаху і своєрідності, як Гіляровський, не міг опинитися поза передових людей і письменників свого часу. З Гіляровським дружили Чехов, Купрін, Бунін і багато письменники, актори та художники.

Але, мабуть, Гіляровський міг пишатися більше, ніж дружбою зі знаменитостями, тим, що був широко відомим і улюбленим серед московської бідноти. Він був знавцем московського «дна», знаменитої Хітровкі, - притулку жебраків, босяків, відщепенців - безлічі талановитих і простих людей, що не знайшли собі ні місця, ні заняття в тогочасному житті.

Хитровца любили його як свого захисника, як людину, яка розуміла всю глибину хитрован-ського горя, нещасть і опущенности.

Скільки потрібно було безстрашності, доброзичливості до людей і простосердості, щоб заслужити любов і довіру сірих і озлоблених людей.

Один тільки Гіляровський міг безкарно приходити в будь-який час дня і ночі у найнебезпечніші хіт-ровськ нетрі. Його ніхто не посмів би зачепити пальцем. Кращою охоронною грамотою було його великодушність. Воно упокорювали навіть найжорстокіші серця.

Кожному часу потрібен свій літописець не тільки в області історичних подій, а й літописець побуту й укладу.

Є люди, без яких важко уявити собі існування нашого суспільства та літератури. Це свого роду бродильні дріжджі, іскристий винний струм.

Не важливо, чи багато вони або мало написали. Важливо, що вони жили, що навколо них вирувало літературна і суспільне життя, що вся сучасна їм історія країни переломлювалася в їх діяльності. Важливо те, що вони визначали собою свій час.

(За К. Г. Паустовському.) (437 слів.) № 29

Був жовтень, на луках гуляло стадо, і доносило димом з картопляних полів. Я йшов повільно, поглядаючи на переліски, на село за лощиною, і раптом ясно представив живого Некрасова. Адже він у цих місцях полював, бродив з рушницею. Може, у цих старих дуплистих берізок він і зупинявся, відпочиваючи на пагорбі, розмовляв із сільськими дітлахами, думав, складав рядка своїх віршів. Може, тому як живий і бачиться на цих дорогах Некрасов, що він створив, буваючи тут, багато поетичних творів, оспівав красу Верхньоволзької природи.

Сама по собі природа вічна і майже незмінна. Пройде сто років, люди придумають нові машини, побувають на Марсі, а ліси будуть такими ж, і так само буде пригорщами розкидати вітер золотий березовий лист. І так само, як зараз, природа буде будити в людині пориви творчості. І так само буде страждати, ненавидіти і любити людина ...

Пливли ми якось вниз по Ветлузі на старій дерев'яній баржі. Робочі ліспромгоспу, їх було чоловік десять, грали в карти, ліниво перемовлялися і курили. А дві кухарки і жінка з району сиділи на кормі і їли яблука. Річка спочатку була вузькою, береги сумні, з лозами та вільхою, з корчами на білому піску. Але ось баржа обігнула мілину і вийшла на широкий простір. Глибока і тиха вода лакованої блищала, немов у річку вилили масло, і в цей чорне дзеркало виглядали з обриву задумливі їли, тонкі берізки, зворушені жовтизною. Робочі відклали карти, а жінки перестали їсти. Кілька хвилин стояла тиша. Тільки катер пострілював глушником та за кормою скипала піна.

Незабаром ми вийшли на саму середину річки, і, коли за вигином здався хутір з тікає в поле дорогою, жінка схилила голову набік і заспівала тихо:

Куди біжиш, стежка мила, Куди кличеш, уда ведеш ...

Кухарки теж стали дивитися на дорогу і, поки жінка робила паузу, ніби забувши щось, повторили перші слова пісні, а потім вже все разом добре і згідно закінчили:

Кого чекала, кого любила я, Чи не повернеш, не повернеш ...

Вони якийсь час мовчали, не відриваючи серйозних осіб від берега, і, зітхнувши, поправивши хусточки, продовжували співати, дивлячись один на одного і як би відчуваючи спорідненість душ. А чоловіки, зсунувши брови й підібгавши губи, теж дивились на хутір, і дехто з них мимоволі підтягував, не знаючи слів, або, соромлячись співати в голос. І цілу годину всі разом співали вони цю пісню, по кілька разів, повторюючи одні й ті самі рядки, а баржа котила собі вниз по Ветлузі, по лісовій дикої річці. Я дивився на них, натхнених, і думав про те, що ось всі вони різні, а зараз раптом як б однаковими стали, щось змусило їх зблизитися, забутися, відчути вічну красу. Ще подумав я про те, що краса, видно, живе в серці кожному людини і дуже важливо зуміти розбудити її, не дати їй померти, не прокинувшись.

(За Ю. Грибову.) (445 слів.) № 30 Легенда про Коломні

Хто створює легенди? Відповідь відома - народ. Звичайно, легенду створює якусь певну особу, а при передачі від однієї особи іншій вона обростає новими подробицями, новими поворотами сюжету, змінюється увагу до окремих її моментів. Народ удосконалює її, завершує як художній твір. Вдала, цікава легенда ніколи не має певного автора. І все-таки відомі випадки, коли легенду створює певну особу.

Одну з таких легенд створив відомий російський письменник та історик М. М. Карамзін. Він дуже любив подорожувати і з кожної подорожі писав друзям листи. Так, в результаті подорожі по Європі з'явилося його цікаве твір «Листи російського мандрівника».

Восени 1803 р. Карамзін подорожував по Підмосков'ї і свої враження, як зазвичай, викладав у формі листів. У дощовий вересневий день приїхав він у Коломну. Карамзін багато знав про історію цих місць і навіть про походження деяких назв. Він знав, що походження і значення назви Коломна не з'ясовано, і вирішив скласти легенду, яку, і виклав у листі з Коломни. «Чи бажаєте знати, - писав він, - коли і ким побудований, це місто? Ніхто вам цього не скаже. Літописи в перший раз згадують про нього в кінці XII століття ».

Потім він пише, що оскільки невідомо, хто заснував це місто, то назва його «для забави можна провести від славної італійської прізвища Колона». Відомо, що тато Воніфатій VIII переслідував усіх представників роду Колона, які шукали притулку в різних країнах. Це факт достовірний. Карамзін пише, що один з представників цього роду, можливо, втік до Росії, отримав у великих російських князів землю при впадінні Москви-ріки в Оку, заснував місто і назвав його своїм ім'ям - Колона.

Жарт Карамзіна потрапила на сторінки журналу «Вісник Європи» і обговорювалася там серйозними літераторами як цілком реальна версія. При цьому нікому не спадало на думку, що в історії невідомий факт приїзду з Італії до Москви ніякого Колони. Правда, російська історія на той час була вивчена недостатньо. Особливо гаряче ця легенда була сприйнята в самій Коломиї. Хтось переклав її на літописний стиль, вона листувалася, як уривок з якогось літописця і закінчувалася так: «Коломна туди, а деяких літописців за запевненням, побудований вийшли з Італії знатною людиною, кличеться Карлом колонії, близько 1147».

Ця легенда, красиво написана, висіла в рамці майже в кожному купецькому домі, на почесному місці. Жарт Карамзіна зробила свою справу, і зображення колони було включено в герб міста Коломни, заснований тоді ж.

Є наукові гіпотези і версії про походження та значення цієї назви. Таких версій кілька. Найбільш переконливою, хоч і не остаточною, можна вважати таку. Назва Коломна сходить до фінського слову. До приходу слов'ян на цій території проживали фінські племена, вони-то, ймовірно, і залишили цю назву. Воно означає «поселення біля кладовища». Географічних об'єктів, що мають назви з таким коренем, досить багато, і майже всі вони розташовані на північний захід від Москви: озеро Коломна і село Коломна (у Тверській області), болото Коломенське, неодноразово річка Коломенко та ін

(Г. П. Смоліцкая. Цікава топоніміка.) (449 слів.)

№ 31 Краса в повсякденному

«Натюрморт» - французьке слово і означає буквально «мертва природа». У натюрмортах зображують не тільки неживі предмети, але також фрукти, квіти, рибу або дичину.

На невеликому круглому столі, на білій скатертині, в безладді стоїть посуд. Як ніби щойно тут хтось снідав. Ось лежить, тьмяно поблискуючи сріблом, келих, в іншому, скляному, - недопите вино. На срібній тарілці пиріг. У нього отломлена хрустка скоринка, і ми бачимо начинку - варення. Картина так і називається: «Сніданок з ожиновим пирогом». Її написав голландський художник В. Геда, який жив у XVII столітті.

Голландія в ту пору була самим передовим і багатою державою. Після буржуазної революції XVI століття народ звільнився від влади феодалів і церкви. Закінчилася перемогою і довга війна з іспанськими загарбниками. Мужній, працьовитий голландський народ повернувся до мирного життя. І тоді люди особливо гостро відчули, як хороша природа, як мила їм їх непросте життя. І художники стали малювати те, що було зрозуміло й близьке всім: тихі поля і море, затишні кімнати зі старовинними меблями, сімейні сценки.

Це був час розквіту голландського живопису. Всі захоплювалися мистецтвом, всі купували картини. Художники навіть іноді платили своїми картинами і господині за кімнату, і кравцеві за костюм.

З особливою любов'ю голландські художники писали натюрморти. «Сніданок з курчам», «Сніданок з шинкою і персиками», «Сніданок з омарами» - ось їх улюблені теми.

Вони любили сірі тони, особливо для фону, але зате яким золотом відливають на цьому тлі лимони! Як хороші соковиті персики з оксамитовим пушком чи оселедець, вся блискуча перламутром! Якими тугими складками падає накрохмалена біла скатертина з знаменитого голландського полотна!

Голландські художники дуже вміло користувалися світлотінню і найтоншими переходами кольору, і тому так об'ємні скляні келихи, у яких виблискує налите вино. А як добре вони зображували металевий блиск посуду і матовість глиняних глечиків! Художники побачили піднесену красу в самих простих, повсякденних речах. Вони передали не тільки красу речей, але і своє захоплення ними.

Всі ці предмети, зображені на полотнах, допомагають побачити як би шматочок життя того часу:

посуд, якій тоді користувалися, обстановку кімнат, звичаї і звички.

Ці натюрморти були невеликими за розміром, і художників, які писали їх, потім назвали «малі голландці».

Вони-то і є родоначальниками натюрморту.

Велику любов до землі, до її чудовим плодам можна бачити в натюрмортах російського художника Петра Петровича Кончаловського. Він з дитинства з захопленням малював овочі, плоди і квіти. І ця пристрасть залишилась у нього на все життя.

П. П. Кончаловський говорив своїм учням:

«Квітка не можна писати« так собі », простими мазочками, його треба вивчати так само глибоко, як і все інше. Квіти - великі вчителі художників: щоб осягнути і розібрати будову троянди, треба покласти не менше праці, ніж при вивченні людського обличчя ».

(Є. О. Каменєва. Твоя палітра.) (415 слів.) № 32 І прахом своїм

У густому тонкоствольниє осичняку я побачив сірий в два обхвати пень. Пень цей вартували виводки опеньків з рябуватості шорсткими капелюшками. На зрізі пня м'якою шапкою лежав линялий мох, прикрашений трьома або чотирма пензликами брусниці. І тут же тулилися кволенькі сходи ялинок. У них було всього по дві-три лапки і дрібна, але дуже колючий хвоя. А на кінчиках лапок все-таки поблискували росинки смоли і виднілися пупиришки зав'язей майбутніх лапок. Однак зав'язі були такі малі й самі ялинки так слабосилий, що їм уже й не впоратися було з важкою боротьбою за життя і продовжувати зростання.

Той, хто не росте, вмирає! - Такий закон життя. Цим ялинка належало померти, ледь-ледь народившись. Тут можна було прорости. Але не можна

вижити.

Я сів біля пенька і зауважив, що одна з ялинок помітно відрізняється від інших, вона стояла бадьоро і ставно посеред пня. У помітно потемнілій хвої, в тоненькому смолистом стволике, в жваво скуйовдженою вершінке відчувалися якась впевненість і начебто навіть виклик.

Я запустив пальці під волглую шапку моху, підняв її і посміхнувся: «Ось воно що!»

Ця ялинка спритно влаштувалася на пеньку. Вона віялом розгорнула липкі ниточки корінців, а головний корінець білим шильцем вп'явся в середину пня. Дрібні корінці смоктали вологу з моху, і тому він був такий линялий, а корінець центровий угвинчувався в пень, добуваючи їжу.

Ялинка довго і важко буде свердлити пень корінцем, поки добереться до землі. Ще кілька років вона буде в дерев'яній сорочці пня, рости з самого серця того, хто, можливо, був її батьком і хто навіть після смерті своєї зберігав і вигодовували

дитя.

І коли від пня залишиться лише одна потерть, і зітруться сліди його з землі, там, в глибині, ще довго будуть пріти коріння матері-їли, віддаючи молодому деревцю останні соки, зберігаючи для нього крапельки вологи, що впали з травинок і листя суниці, зігріваючи його в холоднечу остатня теплим диханням минулого життя.

Коли мені стає нестерпно боляче від спогадів, а вони не покидають, та й ніколи, напевно, не залишать тих, хто пройшов війну, коли знову і знову переді мною постають ті, хто поліг на полі бою, але ж були серед них хлопці, які не встигли ще й життя-то як слід побачити, ні полюбити,

ні насолодитися радощами мирськими і навіть досхочу поїсти, - я думаю про ялинці, яка росте в лісі на пеньку.

(В. П. Астаф 'єв.) (370 слів.)

№ 33 Любов, повагу, знання

Як ставитися до історичної та культурної спадщини своєї країни? Кожен відповість, що дісталася нам спадок треба оберігати. Але життєвий досвід пробуджує в пам'яті інші, сумні, а часом і сумні картини.

Довелося мені якось побувати на Бородінському полі разом з чудовою людиною - реставратором Миколою Івановичем Івановим. Він уже й забув, коли йшов у відпустку: не може ні дня прожити без Бородінської поля! .. Ми з Миколою Івановичем оголили голови перед пам'ятниками, що були споруджені на Бородінському полі вдячними нащадками. І це тут, на полі нашої слави, в 1932 році відбулося небачене наругу народної святині:

був підірваний чавунний пам'ятник на могилі Багратіона. Зробили це вчинили злочин проти самого шляхетного з почуттів - вдячності герою, захиснику національної свободи Росії, вдячності російських братові-грузину. А як розцінити тих, хто приблизно тоді ж намалював гігантську напис на стіні монастиря, побудованого на місці загибелі іншого героя - Тучкова: «Досить зберігати залишки рабської минулого!» Я народився і більшу частину життя прожив в Ленінграді. У своєму архітектурному образі місто пов'язане з іменами Растреллі, Россі, Кваренгі, Захарова, Вороніхіна. По дорозі з головного ленінградського аеродрому стояв Шляховий палац Растреллі. Чудово: перше велика будівля міста ніс печатку видатного таланту. Палац був у дуже поганому стані - стояв близько від лінії фронту, але наші бійці зробили все, щоб зберегти його. Доторкнися до нього руки реставраторів - і який святкової стала б увертюра до Ленінграда. Знесли! Знесли наприкінці шістдесятих років. І нічого немає на цьому місці. Порожньо там, де він стояв, порожньо в душі, коли це місце проїжджаєш. І - гірко, бо втрата будь-якого пам'ятника культури невідновна: адже вони завжди індивідуальні, матеріальні прикмети минулого завжди пов'язані з певною епохою, з конкретними майстрами.

«Запас» пам'яток культури, «запас» культурного середовища вкрай обмежений у світі, і він виснажується з усе прогресуючої швидкістю. На землі залишається все менше місця для пам'ятників культури і не тому, що менше стає землі. Вся справа в тому, що до патріотизму занадто довго закликали, а його треба виховувати з самого раннього віку.

Любов до рідного краю, до рідної культури, до рідного села чи міста, до рідної мови починається з малого - з любові до своєї родини, до своєї оселі, до своєї школи. І ще - з поваги до таких же почуттів людей, які теж люблять свій дім, свою землю, своє - нехай і незрозуміле тобі - рідне слово.

Ось ці найважливіші людські якості і допоможе тобі відкрити у своїй душі історія: любов, повагу, знання.

(Д. С. Лихачов. Листи про добре і прекрасне.) (383 слова.)

№ 34

Орфей любив юну Еврідіку, і сила цієї любові не мала собі рівних. Одного разу, гуляючи по луці, Еврідіка ненавмисно наступила на змію. Скрикнула Еврідіка і впала. Обличчя дівчини зблідло. Ясний лоб вкрився потом, закотилися світлі очі.

На крик прибіг Орфей і побачив свою наречену. Ударив співак по струнах кіфари, але не відкрила Еврідіка очей, не потягнулася до нього, як раніше. Довго оплакував Орфей кохану. І вирішив він спуститися в підземний світ, щоб повернути Еврідіку і з'єднатися з нею. Нічого Орфей не взяв із собою, крім кіфари і нераспустившейся гілочки верби.

Спустився він до берегів священного Стіксу, за яким лежав світ мертвих. Ось і Харон. Але коли Орфей зробив крок до турі, то натрапив на весло, поставлене впоперек. Старий човняр знав свою справу: «Царство мертвих не для живих. З'явишся, коли прийде твій час! »

Рвонув співак струни кіфари, і над царством вічного безмовності зазвучала пісня прекрасного верхнього світу. Опустив Харон своє весло і, спершись на нього, прислухався до невідомих звуків. Не припиняючи співати, вступив Орфей у човен, і він вже на іншому березі. Назустріч пісні бігли юрби тіней, а за ними гнався жахливий підземний пес Кербер. Почувши спів, Кербер забарився свій біг і завмер, як земна собака по знаку мисливця.

Ось і трон великих владик підземного світу Аїда і Персефони. Зупинившись перед ними, заспівав Орфей кращу з своїх пісень - пісню про кохання. І поки співав, гілочка верби, яку він приніс, розпустилася. З лопнули нирок здалися зелені листочки. Як упоітелен запах свіжої зелені, не відає смерті і тліну! Сльози навернулися на очі

Персефони.

Завмерло пісня, і настало глибоке мовчання.

І пролунав у ньому голос Аїда:

- Що ти просиш, прибулець?

_ Я прийшов заради моєї коханої Еврідіки, яка перебуває у світі тіней. Танат (Смерть) викрав її у мене на зорі любові. Чи тобі не знати, що всі ми сюди прийдемо. Повернеться вона під твою владу, і я з'явлюся разом з нею. На час прошу її у тебе. Дай випробувати Еврідіці радість життя.

- Нехай буде по-твоєму, - мовив Аїд. - Веди Еврідіку в верхній світ. Вона піде за тобою, а ти за Гермесом. Тільки пам'ятай: оглянешся - дар буде відібрано.

Привів Гермес тінь Еврідіки. Кинувся до неї співак, але бог, провідник душ, його зупинив:

- Май терпіння!

І рушили вони в дорогу. Минули царство Аїда. Харон їх узяв на човен, і вже Стікс позаду. Вгору піднімалася крута стежка. Гермес йшов попереду. Орфей за ним. Вже з'явилося світло. Хвилювання охопило Орфея. Не відстала чи Еврідіка? Чи не залишилася в царстві мертвих? Уповільнив рух герой. Прислухався. Але тіні ходять беззвучно. До верхнього світу залишалося кілька кроків, але не витримав Орфей і озирнувся. Він нічого не побачив, але вловив легкий подих. Аїд відняв свій дар. І сам Орфей був тому виною. Знову до Стіксу спустився Орфей, сподіваючись знову упросити підземних богів. Але милість дається лише один раз ...

(За А. І. Немирівському. Міфи Давньої Еллади.) (453 слова.) № 35

Художнику, що задумав історичну картину, потрібно добре знати епоху, в яку відбувалася подія. Коли Суриков приступив до роботи над «Бояриня Морозова», він прочитав багато книжок на цю тему, вивчав пам'ятники старовини в музеях, ходив по Москві і жадібно вдивлявся в Кремль, до храму Василя Блаженного. Він говорив: «Я на пам'ятники, як на живих людей, дивився, - розпитував їх:« Ви бачили, ви чули, ви свідки ».

У створенні картини дуже багато допомогли митцеві спогади дитинства. Суриков народився в Сибіру, ​​в місті Красноярську. Він був нащадком сибірських козаків, які прийшли колись сюди з Дону під проводом Єрмака. У дитинстві хлопчик чув багато старовинних переказів і розповідей. Тоді ж він уперше почув і історію боярині Морозової.

У той час в Сибіру ще збереглися риси російського побуту XVI і XVII століть: старовинні звичаї, пісні, одяг. І ці риси художник втілив у своїй картині. А скільки Суриков працював над образом кожного героя своєї картини!

Художник відвідував молитовні будинки старообрядців у селі Преображенському під Москвою. «Там у Преображенському всі мене знали. Навіть бабусі мені себе малювати дозволяли і дівчата-начетчіци. Подобалося їм, що я козак і не курю ». Найдовше шукав Суриков образ самої боярині.

Одного разу у старообрядців він побачив жінку, що приїхала з Уралу. Її обличчя вразило його - це було те, що він шукав. Суриков написав етюд з неї за дві години. Етюд - це невелика за розміром картина, написана фарбами. У ньому художник працює над якою-небудь окремою частиною своєї майбутньої картини. За першого етюду художник створив потім інший, остаточний варіант, який зберігається в Третьяковській галереї. Він називається «Голова боярині Морозової». Суворе обличчя боярині ніби освітлено внутрішнім вогнем.

Без кінця писав Суриков етюди зими ... «Всі з натури писав: і сани, і сани. Ми на Долгоруковской жили ... Там у провулку завжди були глибокі замети, і вибоїни, і розвальней багато ... Як сніг глибокий випаде, попросиш у дворі на гринджолах проїхати, щоб сніг розвалило, а потім почнеш колію писати ».

Так працював Василь Іванович Суриков. Він жартував над собою, кажучи: «Якщо б я пекло писав, то й сам в вогні сидів і у вогні позувати змушував».

Крім того, велике значення в роботі художника мають накопичений досвід, різні спогади, або, як часто говорять, асоціації. І чим більше вражень і спостережень відкладається в душі і пам'яті художника, тим яскравіше і глибше його мистецтво. Коли художник працює над картиною, то ці асоціації раптом виникають, іноді зовсім несподівано для нього.

Суріков у «Боярині Морозової» довго шукав поєднання чорного кольору сукні Морозової і білого снігу.

У пошуках цього колірного рішення він згадав, як сильно вразив його колись контраст - чорна ворона на сліпуче білому снігу.

Перспектива і композиція дозволили художнику «побудувати» та помістити на полотні все, що він хотів зобразити, а світлотінь і колорит допомогли передати нескінченно різноманітний і живий світ.

(Є. О. Каменєва. Твоя палітра.) (442 слова.)

№ 36

Саврасову хотілося працювати, писати нові етюди, нові картини. Після деяких роздумів він вирішив поїхати в яку-небудь село на півночі Костромської губернії. Він швидко зібрався, відібрав масляні фарби, приготував етюдник і відправився в санях по поштовим трактом.

Вдосталь наїжджена дорога темніла серед вкритих снігом полів. Сніговий покрив був сірувато, схожий на грубий домотканий полотно. Понуро-одноманітними здавалися ці поля і ця дорога, вся в пухкому, бруднуватому снігу. Але зате як легко і вільно дихалося весняним повітрям! Пахло тающим снігом, землею. Пегая кобила тягла сани по поштовим трактом серед ще по-зимовому сумних полів.

Візник, худий мужичок з рідкісною, схожою на курячий пух бородою, поцікавився: - Що, пан, службовими потреби їдеш? Або в гості, провідати кого?

- Я художник, - відповів Олексій Кіндратович, - їду писати картини ...

- А що на них буде, на цих картинах-то?

- Так от весну хочу показати: як сніг тане, як птахи гнізда в'ють, як небо стає ніби синька ...

- А для чого, пан? Це нам і так відомо. Звикли ... Хоч і весна, ну й що ж ... Звичайна справа. За весною - літо ... Ти краще б що-небудь серйозніше, позаковирістей намалював, щоб подив взяло ... Що-небудь таке необнакновенное ... Ось тоді інша розмова ...

Олексій Кіндратович зупинився в селі Чутка-твані. Досить велике село зі старовинною церквою на околиці. Глухомань порядна. Кажуть, Іван Сусанін родом з тутешніх місць. Село як село, скільки таких в Росії! Потемнілі від часу хати, селянські двори. З дахів звисають довгі бурульки. Дерева з мокрими стовбурами. Здається, все відволожилося: дерева, колоди хат, паркани. Чути, як десь кричать птахи, повинно бути граки. Їм пора прилетіти. Вже пройшов день Герасима-Грача-ника, коли вони зазвичай з'являються.

Так, ось їх, скільки на березах, біля церкви, на краю села. Вони сидять, злегка похитуючись, на тонких гілках, влаштувалися в чорних великих гніздах, літають над землею і ходять неквапливо, з гідністю по Осілому снігу.

Ці берези, молоді ще, але непоказні, некрасиві, викривлені, голі, стоять у снігу, відкидаючи на нього вузькі тіні, і в калюжах, заповнених сніжним кришивом. Вони в низенького забору, за яким на церковному ділянці видно якісь будови, будинки та сараї, і над ними височить церква та дзвіниця. Село тут кінчалося, і йшли вдалину рівні сірі поля з темними прогалинами оголеній землі. Церква Воскресіння була побудована в кінці XVIII століття. Дзвіниця з вбудованими кокошниками біля основи гострого намету. Білий храм з п'ятьма невеликими банями.

Саврасов прийшов сюди, на околицю села Молвитино, щоб подивитися зблизька на стару церкву. Прийшов і залишився надовго. Те відчуття весни, яким він жив всі ці дні, коли їхав у санях по відталої дорозі, вдихаючи п'янкий березневий повітря, тут, на околиці звичайного, непримітного російського села, набуло особливої ​​гостроти і сили. Він побачив тут те, чого чекав, що смутно сподівався побачити. Заради цього він проїхав стільки верст.

(За О. М. Добровольському. Саврасов.) (434 слова.)

№ 37 Щоб біль кожного ....

У глибині Грузії є містечко Гелаті. Тут куряться сизою рослинністю схили гір і по білих руїн старої академії, в якій, за переказами, вчився геніальний співак цієї землі Шота Руставелі, повзуть і переплітаються мотузки мелколистного рослини з могильно-чорними ягодами, які навіть птахи не клюють.

Тут же стоїть тихий і древній собор з потьмянілим від часу хрестом на Маковиця. Собор, споруджений ще Давидом-будівельником у далекі й незбагненні, як небесний простір, часи.

Все завмерло і зупинилося в Гелаті. Працює лише час, залишаючи свої невеселі предмети на творах рук людських.

Ось дарниця - величезне дерев'яне дупло, куди правовірні, які приходили вклонитися Богу і пам'яті зодчих, складали дари свої: хліби, фрукти, шматочок сушеного м'яса або козячого сиру.

В чистому і високому небі гойдався купол собору з хрестом, а неподалік зовсім по-російськи, безтурботно співав жайворонок, тріщали коники в бур'яні та заливалися синиці в одичалом лісі.

Повільно і тихо ступив я в собор. Він був темний від кіптяви. З високого купола по стінах собору скочувалися важкі сірі патьоки. У розривах чорної кіптяви, у звивинах нержавіючих потьоків виднілися клаптики фресок. І те проступав скорботний очей пресвятої матері-богородиці, то закривавлена ​​нога розп'ятого рятівника, то клапоть святий одягу, що вражає чистотою фарб.

Мені пояснили: по дикому звичаєм завойовники-монголи у кожній православній церкві влаштовували стайні і розводили багаття. Але цар Давид ставив собор на століття, і між дахом куполу за його велінням була налита прошарок свинцю. Від монгольських багать свинець розплавився, і потоки його обрушилися на голови чужоземних завойовників. Вони втекли з Гелаті в паніці, вважаючи, що їх караючим дощем облив православний бог.

Грузини зберігають собор у тому вигляді, яким залишили його жахнувшись завойовники.

Сумно серце Гелатського собору, похмурий і обвітрені лик його, вічна і скорботна тиша в ньому. Пам'ять темним і холодним крилом опахівает тут людське серце.

Зовсім вже тихо, з опущеною головою покинув я осквернений, але не убитий храм і тепер тільки помітив біля входу в собор масивну гранітну плиту, вже зношених ногами людей.

На білій, грубо тесаний плиті в'язь химерної грузинської писемності. Інші букви і слова вже стерті ступнями людськими.

Але грузини напам'ять знають напис над прахом Давида-будівельника і охоче перекладають її, не забуваючи згадати при цьому, що грузинський цар на скільки-то сантиметрів вище Петра Великого, і тому так величезна плита на могилі його.

На плиті залишився заповіт творця: «Нехай кожен, входить у цей храм, настане на серце моє, щоб чув я біль його ...»

Все навколо приглушив дихання, вслухаючись в мудру печаль нетлінних слів. (За В. П. Астаф'єву.) № 38

Це розповідь про нащадка шотландських королів, російському графі Якова Вілімовіче Брюса (1670 - 1735). 18 лютого 1721 один з найближчих сподвижників Петра I, герой Полтави, Яків Вілімовіч Брюс став графом Російської імперії.

Девіз Брюса був настільки ж оригінальний, як і він сам. Брюс обрав собі девізом одне лише слово: «Були». Чому? Та тому, що він був не тільки генерал і адміністратор, більш за все він прославився як чорнокнижник і астролог, чаклун і маг і з висот своїх великих знань бачив, що життя людини не більше ніж мить. Його шанували чимось на зразок російського доктора Фауста і говорили, що він настільки учений тому, що давно вже продав душу дияволові.

Про Брюса говорили: «Ти ось візьми, насип на стіл гороху і запитай його, Брюса, скільки? А він погляне - і не обочтется жодної горошиною. А спитай його, скільки разів повернеться колесо, коли поїдеш від Тешевіч до Києва? Він тобі і це скаже. І що! Він на небо гляне і тут же скаже, скільки є зірок на небі! .. »Про Брюса говорили:« Він знав всі трави таємні, камені дивні і склади з них різні робив, і навіть живу воду ... »

Брюса вважали чарівником і чарівником, а насправді він був добре освіченою людиною, яка намагалася розгадати вічні таємниці світобудови - феномен життя і смерті, причини виникнення світу, загадку буття.

Брюс ніде не вчився і всього добився самоосвітою. До кінця життя він вивчив півдюжини мов і переклав безліч книг: твори знаменитого Християна Гюйгенса і «Фортифікацію» Кугорна, трактати з механіки і багато інше. Він склав словники: російсько-голландський і голландсько-російська, написав перший російський підручник з геометрії і склав, як стверджували, знаменитий «Брюсов календар», за яким можна було передбачати погоду та події на два десятиліття вперед. Брюс склав одну з кращих географічних карт Росії і один з перших астрономічних атласів. Своїй славі мага і чародія Брюс зобов'язаний тому, що в усі свої мандри і походи він брав підзорну трубу і ночами довго дивився на зірки. А коли в 1701 році в Москві, в Сухарева вежі, була відкрита Навігаційна школа, то на даху башти в світлі місячні ночі можна було часто бачити темний силует людини, що дивиться в небо. Брюс став і першим начальником Артилерійської школи, створеної в тому ж 1701 та розміщеної в Сухарева вежі.

А Брюс не був ні астрологом, ні алхіміком, АІ чарівником. Він був ученим-послідовником Коперника і Ньютона. Він був військовим, інженером і артилеристом, чиї гармати розгромили артилерію шведів під Полтавою. Він був дипломатом, що підписали Ништадтский світ, яким закінчилася велика Північна війна, що тривала 21 рік і дала Росії і виходи до моря, і такі території, які не приносила жодна з попередніх переможних війн. У 1726 році Брюс вийшов у відставку в чині генерал-фельдмаршала і поселився в маєтку Глінки під Москвою, повністю присвятивши себе ученим занять. Там він і помер 19 квітня 1735 року.

(В. М. Балязін. 1000 цікавих сюжетів з російської історії.) (442 слова.) № 39 Бачення

Густий ранковий туман упав на озеро Кубенське. Не бачити берегів, не бачити білого світла. Як і коли зійшло сонце - я не помітив. Тумани віддалилися до берегів, озеро стало ширше, лід на ньому ніби плив і хитався.

І раптом над цим рухомим, білим на віддалі і сірим поблизу льодом я побачив ширяє у повітрі храм. Він, як легка, зроблена з пап'є-маше іграшка, колихався і підстрибував в сонячному мареві, а тумани похитували його на хвилях своїх.

Храм цей плив назустріч мені, легкий, білий, казково красивий. Я відклав вудку, заворожений.

За туманом гострими вершинами проступила щітка лісів. Вже й далеку заводську трубу зробилося видно, і дахи будиночків. А храм все ще ширяв над льодом, опускаючись, все нижче і нижче, і сонце грало в маківці його, і весь він був осяяний світлом, і серпанок світилася під ним.

Нарешті храм опустився на лід, утвердився. Я мовчки показав на нього, думаючи, що мені привиділось, що я, справді, заснув і мені стало бачення з туману.

- Спас-камінь, - коротко мовив товариш мій.

І тоді я згадав, як казали мені друзі про якийсь Спас-камені. Але я думав, що камінь - він просто камінь.

А тут Спас-камінь - храм! Монастир!

Не відриваючи очей від вудки, товариш пробубонів мені історію цього дива. На честь російського воїна-князя, який боровся за об'єднання північних земель, був споруджений цей пам'ятник-монастир. Переказ свідчить, що князь, спасавшийся від ворогів, почав тонути у важких латах і пішов уже до дна, як раптом відчув під ногами камінь, який і врятував його. І ось на честь цього чудесного порятунку на підводну гряду було навалено каміння і земля з берега. На човнах і за перекидним мостом, який щовесни звертало ламається на озері льодом, ченці натягали цілий острів і поставили на ньому монастир. Розписував його знаменитий Діонісій.

Проте вже в наш час, на початку тридцятих років, в колгоспах розгорнулося будівництво, і знадобився цегла. Але ченці були відмінними будівельниками, і з цегли творили моноліт. Довелося підірвати монастир. Рвонули - і все одно цегли не взяли: вийшла купа руїн, і тільки. Залишилася від монастиря одна колоколенка і житлове приміщення, в якому нині зберігаються мережі і ховаються від негоди рибалки ... Я дивився на залитий сонцем храм. Озеро вже розповили зовсім, тумани піднялися високо. Серед величезного, нескінченно переливається відблисками озера стояв на льоду храм - білий, немов би кришталевий, і все ще хотілося вщипнути себе, переконатися, що все це не уві сні, не міражне бачення. Дух захоплює, як подумаєш, яким був цей храм, поки не заклали під нього вибухівку!

- Так, - каже товариш все так само похмуро. - Такий був, що й словами не перекажеш. Чудо, одним словом, диво, створене руками й розумом людським.

Я дивлюся і дивлюся на Спас-камінь, забувши про вудки, і про рибу, і про все на світі.

(За В. П. Астаф'єву.) (441 слово.)

№ 40

Князь Олександр Ярославович в 1239 році одружився з Олександрою Брячіславовне, дочки половецького князя. Відразу по закінченні урочистостей князь Олександр із новгородцями взявся за влаштування прикордонних укріплень, зрубав на річці Шелони місто. Але напад шведів все-таки ледь не застало його зненацька. Шведським військом командував Біргер, відважний лицар і полководець, родич шведського короля. У війську, крім шведів, були норвежці та фіни. Увійшовши на кораблях в Неву, Біргер послав до Новгорода до Олександра послів зі словами: «Якщо можеш, чини опір мені, а то я вже тут, полонять твою землю». Згідно новгородському літописі, Біргер мав намір «сприйняття» Ладогу, Новгород і всю область Новгородську.

Коли Олександр почув слова послів, у нього розгорілося серце, і він, увійшовши в церкву Святої Софії, упав перед вівтарем на коліна і почав із сльозами молитися словами псалма: «Суди, Господи, тих, що кривдять мене, побори борються мене. Візьми зброю і щит, піднімися мені на допомогу ». Закінчивши молитву, він встав і вклонився архієпископу. Архієпископ Новгородський Спиридон благословив його і відпустив. І князь вийшов з церкви, утер сльози і почав надихати свою дружину, кажучи: «Не в силі Бог, але в правді». Промовивши це, він пішов на ворогів з малою дружиною, не чекаючи збору многості своєї сили. Літопис говорить, що ледь прийшла в Новгород звістку, що до Ладозі йдуть «звий», князь Олександр, не зачекавши анітрохи, з новгородцями і ладожанами пішов на них. 15 липня 1240 князь досяг ворожого табору. Згідно Житієм, російського князя допомагали в цьому бою його святі «сродники», родичі, князі брати Борис і Гліб.

І була велика січа з римлянами, як автор Житія називає шведів, і побив їх князь безліч, і самому Біргера він зробив мітку на обличчі своїм гострим списом.

У цьому бою в полку Олександра проявили себе шість сміливців, що билися разом з ним мужньо і стійко. Один з них, на ім'я Гаврило Алексич, в'їхав верхи на трап і досяг судна, але вороги вбігли перед ним на корабель, а потім, обернувшись, скинули його з дошки разом з конем в воду. За Божої милості він вибрався з Неви неушкодженим, і знову напав на шведів, і бився з самим воєводою посеред їх полку. Усе це автор Житія сам чув від пана свого, князя Олександра, і від інших людей, що були у той час в тій січі.

Розповідали йому і про те, що сталося тоді здивуй-1 тельном диво. На іншій стороні річки Іжори, куди не було доступу воїнам Олександра, було багато ворогів, побитих ангелом Божим. Залишки ворогів бігли, а трупи мертвих своїх покидали в кораблі і потопили в морі. Новгородців і ладожан, пише літописець, загинуло двадцять чоловік, а ворогів незліченна безліч. Князь Олександр повернувся до Новгорода з перемогою, хвалячи і славлячи свого Творця. За цю битву він отримав прізвисько Невський.

(З книги "Життєписи достопам'ятних людей землі Руської. Х-ХХ ст.".) (430 слів.) № 41

Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цього разу видався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Для довершення схожості фрак на ньому був абсолютно ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями ступав він і криво і навскіс і наступав безперестанку на чужі ноги. Колір обличчя мав розжарений, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Відомо, що є багато на світі таких осіб, над отделкою яких натура недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-то: напилків, буравчиків та іншого, але просто рубала зі свого плеча: схопила сокирою раз - вийшов ніс, схопила в іншій - вийшли губи, великим свердлом копирснув очі і, не обскоблівші, пустила на світ, сказавши: «Живе!»

Такий же самий міцний і на диво стаченний образ був у Собакевича: тримав він його більш вниз, ніж вгору, шиєю не перевертав зовсім і в силу такого неповорота рідко дивився на того, з яким говорив, але завжди або на кут грубки, або на двері . Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони столову: ведмідь! досконалий ведмідь! Треба ж таке дивне зближення: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно пересував своїми і давав йому дорогу вперед. Господар, здавалося, сам відчував за собою цей гріх і ту ж годину запитав: «Не потурбував я вас?» Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не відбулося жодного занепокоєння. Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісла, сказавши знову: «Прошу!» Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на що висіли на них картини. На картинах всі були молодці, всі грецькі полководці, гравіровані на весь зріст ... Усі ці герої були з такими товстими стегнами і нечуваними вусами, що тремтіння проходила по тілу. Між міцними греками, невідомо яким чином і для чого, помістився Багратіон, худий, худенький, з маленькими прапорами і гарматами внизу і в самих вузеньких рамках. Потім знову слідувала героїня грецька Бобеліна, якій одна нога здавалася більше всього тулуба тих франтів, які наповнюють нинішні вітальні. Господар, будучи сама людина здоровий і міцний, здавалося, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні і здорові. Біля Бобеліни, біля самого вікна, висіла клітина, з якої дивився дрізд темного кольору з білими цяточками, дуже схожий теж на Собакевича. Майже протягом цілих п'яти хвилин зберігали мовчання; лунав тільки стукіт, вироблений носом дрозда об дерево дерев'яної клітини, на дні якої вудил він хлібні зернятка. Чичиков ще раз окинув кімнату, і все, що в ній не було, - все було міцно, незграбно в найвищого рівня і мало якесь дивне схожість із самим господарем будинку; в кутку вітальні стояв пузатий горіхове бюро на пренелепих чотирьох ногах, досконалий ведмідь . Стіл, крісла, стільці - все було найважчого і неспокійного властивості, - словом, кожен предмет »кожен стілець, здавалося, говорив:« І я теж Собакевич! »Або:« І я теж дуже схожий на Собакевича! »

(Н. В. Гоголь. Мертві душі.) (447 слів.) № 42

Мало хто по-справжньому знав Рахманінова, - він зблизився з працею, відкривався небагатьом. У перший момент він трохи лякав, - занадто багато було в ньому достоїнства, дуже значно, навіть трагічно, було його виснажене обличчя з очима, напівприкритими важкими віками. Але минав час, і ставало ясно, що сувора зовнішність зовсім не відповідає його внутрішнім, душевним переживанням, що він уважний до людей, - не тільки близьким, але й чужим, готовий їм допомогти. І робив це завжди непомітно, - про багатьох добрих справах Рахманінова ніхто ніколи не знав.

Так дозволено мені буде порушити слово, дане колись Сергію Васильовичу, і розповісти один епізод, який я обіцяв йому зберігати в секреті.

Одного разу в «Останніх Новинах» я надрукував коротеньку відозву, - прохання допомогти молодій жінці, матері двох дітей, що потрапила у скрутне становище. На наступний день прийшов від Рахманінова чек на 3000 франків, - це були великі гроші за тодішніми паризьким поняттями, вони забезпечували життя цієї сім'ї на кілька місяців. Сергій Васильович не знав імені жінки, якій допомагає, і єдиною умовою він поставив мені, щоб я про це не повідомив у газеті, і щоб ніхто, - особливо потребувала жінка, - не дізналися про його допомоги.

Він давав великі пожертвування на інвалідів, на голодуючих у Росії, посилав старим друзям до Москви і до Петербурга безліч посилок, влаштовував щорічний концерт у Парижі на користь російських студентів, - про це знали, не могли не знати. І при цьому Рахманінов, який робив завжди рекордні збори, в усьому світі збирав переповнені аудиторії, страшно хвилювався і перед кожним благодійним концертом просив: - Треба щось у газеті написати ... А раптом зал буде не повний?

- Що ви, Сергію Васильовичу?

-Ні, все може бути, все може бути ... Велика конкуренція!

І ця людина, болісно ненавидів рекламу і будь-яку галас навколо свого імені, який переховувався від фотографів і журналістів, раптом з якоюсь дитячою жалісливість одного разу мене запитав: - Може бути, потрібно інтерв'ю надрукувати? Як ви думаєте?

Як-то, на початку 42 року, в самий розпал Другої світової війни, «Нове Російське Слово» влаштувало кампанію зі збору пожертвувань на користь російських військовополонених, тисячами вмирали в Німеччині з голоду. Потрібно було розпропагувати збір, залучити до нього великі імена, і я звернувся до Рахманінову з проханням написати кілька слів про те, що треба допомогти російським військовополоненим. Щоб Сергій Васильович не боявся, що його звернення може бути дуже коротким, я запропонував надрукувати його на першому місці, в рамці.

У Рахманінова було велике почуття гумору, і лист, який він надіслав мені у відповідь, носить друк благодушній іронії:

«Вельмишановний Пане Сєдих!

Я повинен відмовитися від Вашої пропозиції: не люблю з'являтися в пресі, навіть якщо мій виступ буде "у рамці, як личить». Та й що можна відповісти на питання: «чому треба давати на російських полонених?» Це те ж саме, якщо запитувати, чому треба харчуватися. До речі, повідомляю, що мною тільки що послано 200 посилок через Американський Червоний Хрест.

З повагою до Вас С. Рахманінов ».

(А. Сєдих. Далекі, близькі.) (453 слова.)

№ 43

Серед багатьох ганебних вчинків, які я зробив у житті, більше всіх пам'ятний мені один. У дитбудинку в коридорі висів репродуктор, і одного разу в ньому пролунав голос, ні на чий не схожий, чимось мене - швидше за все якраз несхожістю - дратував. "Ха! Кричить як жеребець! "- Сказав я і висмикнув вилку репродуктора з розетки. Голос співачки обірвався. Ребятня співчутливо поставилася до мого вчинку, оскільки був я в дитбудинку найспвочішою і читає людиною.

... Багато років по тому в Єсентуках, в просторому літньому залі, слухав я симфонічний концерт. Всі побачили і пережили на своєму віку музиканти кримського оркестру зі славною, на комашко схожою, молоденької діріжершей Зінаїдою Тикач терпляче розтлумачували публіці, що і чому вони будуть грати, коли, ким і з якого приводу те чи інший музичний твір було написано. Робили вони це ніби як би з вибаченнями за своє вторгнення в таку перенасичену духовними цінностями життя громадян, що лікуються й просто жирують на курорті, і концерт розпочали з лихий увертюри Штрауса, щоб підготувати перевтомлених культурою слухачів до другого, більш серйозного відділенню.

Але й казковий Штраус, та вогневої Брамс, і кокетливий Оффенбах не допомогли - вже з середини першого відділення концерту слухачі, набівшіеся в зал на музичний захід тільки тому, що воно безкоштовне, почали залишати зал. Та якби просто так вони його залишали, мовчки, обережно - ні, з обуренням, вигуками, лайкою покидали, ніби обдурили їх у найкращих прагненнях і мріях.

Стільці у концертному залі старі, віденські, з круглими дерев'яними сидіннями, збиті порядно, і кожен громадянин, піднявшись з місця, вважав своїм обов'язком обурено грюкнути сидінням.

Я сидів, ужавшісь в себе, слухав, як надриваються музиканти, щоб заглушити шум і лайку в залі, і мені хотілося за всіх за нас попросити вибачення у милої діріжерші в чорненький фраку, у оркестрантів, так важко і наполегливо заробляють свій чесний, бідний хліб , вибачитися за всіх нас і розповісти, як я в дитинстві ...

Але життя - не лист, в ній постскриптуму не буває. Що з того, що співачка, яку я образив коли-то словом, ім'я їй - Велика Надія Обухова, - стала моєю улюбленою співачкою, що я «виправився» і не раз плакав, слухаючи її.

Вона-то, співачка, вже ніколи не почує мого каяття, не зможе пробачити мене. Зате, вже літній та сивий, я здригаюся від кожного бавовни і бряка стільця в концертному залі.

(В. П. Астаф 'єв. Постскриптум.) (364 слова.)

№ 44

Поета-партизана Пушкін дізнався набагато раніше, ніж познайомився з ним. Не буде перебільшенням сказати, що ні у одного з друзів Пушкіна не було такої істинно всенародної слави, як у Дениса Васильовича Давидова. Знамените зображення легендарного героя, партизанського вождя Дениса Давидова на коні, в селянському сіряку з густою бородою та іконою на грудях, довгі роки можна було зустріти в Росії всюди - від селянської хати до великого будинку. Портрет Давидова-партизана прикрасив кабінет шотландського поета і романіста Вальтера Скотта.

Денис Васильович Давидов народився в Москві в 1784 році. Як усі діти, він з дитинства свого надав пристрасть до марширування.

Граф О. В. Суворов, який при огляді полку, що знаходиться тоді під начальством батька Давидова, зауважив жвавого дитини і, благословивши його, сказав: «Ти виграєш три битви!» Маленький гульвіса кинув псалтир, замахав шаблею ...

Різка звернула його до світу і до навчання. Час було подумати про майбутність: він сів на коня, заляпав гарапником, полетів зі стаею гончих собак по мохів і болотах - і тим уклав своє виховання.

Живучи в Москві без занять, він вирішив писати; думки юрмилися, але, як пригода у сні, без зв'язку між собою. У поривах нетерпіння свого він думав перемогти перешкоди своенравием: рвав папір, гриз пір'я, але не тут-то було!

У початку 1801 року запрягли кибитку, дали Давидову в руки чотириста рублів асигнаціями і відправили його до Петербурга на службу. Малий зростання перешкоджав йому вступити в Кавалергардський полк без утруднень. Нарешті, прив'язали недолітка нашого до величезного палашу, опустили його в глибокі ботфорти і покрили святилище поетичного його генія мукою і треугольною капелюхом.

Таким чудовиськом поспішає він до двоюрідного брата свого А. М. Каховському, щоб порадувати його своєю радістю. Замість привітань, замість захоплень цей чудова людина обсипав його уїдливими глузуванням і докорами за вступ на службу неуком.

Самолюбство Давидова було зачеплено, і з того часу, гнаний словами Каховського, він не лише звернувся до військових книг, але пристрастився до них.

Між тим Давидов не залишав і бесіди з музами: писав епіграми і сатири.

Давидов не багато писав, ще менш друкував, але Товариство любителів російської словесності нагородив його обранням своїм дійсним членом.

Пушкін, що вмів сприймати все саме яскраве й оригінальне в творчості інших поетів, багато чому навчився у Давидова. Він навіть одного разу висловився, що саме Давидов допоміг йому знайти свій власний шлях у поетичну епоху Жуковського і Батюшкова. Давидов надзвичайно пишався тим, що, сам того не відаючи, вчив Пушкіна «крутіше» писати вірші.

Давидова благословив великий Суворов ... Мир і спокій - і про Давидова немає слуху, його як би немає на світі, але повіє війною - і він вже тут, стирчить серед битв, як козача піку. Знову світ - і Давидов знову в степах своїх, знову громадянин, сім'янин, орач, ловчий, віршотворець, шанувальник краси - у юній діві, у творах мистецтв, в подвигах, в словесності - скрізь слуга її, скрізь раб її, поет її. Ось Давидов!

{Д. В. Давидов. З книги Військові записки ».) (451 слово.) № 45 Святі місця

З чого ж виростає величезна людська любов до всього, що вміщується в одному слові - Батьківщина?

Мені було двадцять років, коли на першу получку я приїхав з Воронежа подивитися на Москву. Рано вранці з поїзда я пішов на Червону площу. Слухав, як битиме годинник. Хотілося рукою доторкнутися цеглу в стіні, помацати камені, що вистилають площу. Повз квапливо йшли люди. Було дивно - як можна з цієї площі йти квапливо, говорити про погоду, про якихось дрібних справах? У ті часи в Кремль не пускали. Я дочекався, поки відкрилася двері біля грат Василя Блаженного. Запам'яталися камені на вузькій драбині - «скільки людей пройшло»!

Потім я багато разів бував у Кремля. Вже поїздивши по світу, порівнював і завжди з гордістю думав: ні в одному місті я не бачив площі такої краси, строгості, своєрідності.

Чи можна уявити цю площу без храму Василя Блаженного? Скажу зараз про дивовижний факт. Я б сам не повірив, якби не почув від людини, всіма глибоко шанованого. Ось що розповів Петро Дмитрович Барановський, кращий реставратор пам'яток нашої старовини: «Перед війною викликають мене в одну високу інстанцію:« Будемо зносити собор, просторіше треба зробити Червону площу. Вам доручаємо зробити обміри ... »У мене тоді клубок у горлі застряг.

Не міг говорити, не міг відразу повірити ... Зрештою чиясь невідома мудрість зупинила непоправне дію. Не зламали ... »

Але ж могли і зламати, щоб вільніше було на площі автомобілів. А що показав час? По Червоній площі сьогодні тим же автомобілям зовсім заборонено їздити через святості цього місця і з огляду на великого числа охочих пройти цю площу простими кроками.

Сьогодні, знімаючи шапку перед храмом Василя Блаженного на Красній площі, ми згадуємо майстра, що створив диво. Давні зодчі, живописці і теслі своє вміння і талант могли висловити лише у будівництві монастирів, церков і соборів. Зберігаючи давню церкву, ми зберігаємо пам'ятник майстерності.

І не можна зволікати. Бережного ставлення вимагає усе: стародавні будівлі, народні ремесла, стародавня начиння, живопис в храмах, книги та документи, імена і могили героїв. При всіх наших турботах про поточні справи, про хліб насущний і про розвідку позаземних далей.

Здійснюючи великі діла, ми повинні знати, звідки пішли і як починали. Справи наші в сукупності з минулим, у сукупності з навколишнім світом природи і вогнем домашнього вогнища виражаються дорогим словом О Т Е Ч Е С Т У О. Любити Вітчизну неможливо змусити декретом. Любов треба виховати.

(За В. М. Пєскова.) (367 слів.)

№ 46 Народження вірша

Зимой 1935 року ми йшли з Луговским по безлюдній Массандровской вулиці в Ялті. Було похмуро, тепло, дув вітер. Обганяючи нас, бігли, шарудячи по бруківці, висохлі листя клена. Вони зупинялися натовпами на перехрестях, як, що роздумуючи, куди бігти далі. Але поки вони перешіптувалися про це, налітав вітер, завивав їх у тріскучий смерч і ніс.

Луговський з хлоп'ячим захопленням дивився на перебіжку листя, потім підняв один лист і показав мені:

- Подивися, у всіх сухих кленового листя кінчики зігнуті в одну сторону під прямим кутом. Тому лист і біжить від найменшого руху повітря s на цих загнутих своїх кінцях, як на п'яти гострих лапках. Як маленький звір! ..

Масандрівська вулиця, якою була в той час, такою залишилася й зараз - несподівано мальовничій і типово приморській. Несподівано мальовнича вона тому, що на ній зібрано, наче навмисне, багато старих вивітрених сходів, підпірних стінок, плюща, закутків, огорож з дикого каменю, кривеньких жалюзі на вікнах і маленьких двориків з зів'ялими квітами. Дворики ці круто обриваються до берегових скелях. Квіти завжди погойдуються від вітру. Коли ж вітер посилюється, то в дворики залітають солоні бризки і осідають на різнобарвних шибках терас.

Я згадую це тому, що Луговський любив Масандрівський вулицю і часто показував її друзям, що не знав цього куточка Ялти.

Увечері того дня, коли поряд з нами бігли вулицями листя клена, Луговський прийшов до мене і, явно бентежачись, сказав:

- Розумієш, який дивний випадок. Я тільки що ходив на телефонну станцію телефонувати до Москви, і від самих воріт нашого парку за мною ув'язався лист клена. Коли я зупинявся, він теж зупинявся. Коли я йшов швидше, він теж біг швидше. Він не відставав від мене ні на крок, але на телефонну станцію не пішов: там занадто крута для нього гранітні сходи і до того ж це - установа. Повинно бути, осіннім листям вхід туди заборонений. Я погладив його по спинці, і він залишився чекати мене біля дверей. Але коли я вийшов, його вже не було. Очевидно, його хтось прогнав або роздавив. І мені, розумієш, стало недобре, ніби я зрадив і не вберіг смішного маленького друга. Правда, по-дурному?

- Не знаю, - відповів я, - більше сумно ... Тоді Луговський дістав з кишені куртки порожню коробку від цигарок «Казбек» і прочитав тільки що написані на коробці вірші про це листочку клена, - вірші, схожі на сумну і винну посмішку.

Таку посмішку я іноді помічав на обличчі у Луговського. Вона з'являлася у нього, коли він повертався зі своїх віршів у звичайну життя. Він приходив звідти як би засліплений, і потрібно було деякий час, щоб його очі звикли до світла зимового грудневого дня.

У Луговського була якість справжнього поета він не обіймав поезію на стороні. Він сам заповнював нею навколишній світ і всі його явища, якими б високими або незначними вони не здавалися.

(К. Г. Паустовський. Жменя кримської землі.) (442 слова.)

№ 47

До вечора бій став затихати. Обидві армії стояли одна проти іншої, знекровлені, виснажені, поріділі, але все одно готові до подальшої боротьби. Французи відійшли із зайнятих ними висот, російські залишилися там, де стояли в кінці битви.

Кутузов спочатку мав намір «рано вранці, як бій затіяти новий і до кінця стояти» і навіть розпорядився готуватися до продовження бою, але коли біля опівночі отримав повідомлення про втрати, - а вони перевищували 45 тисяч чоловік убитими і пораненими, - то ніякого іншого рішення, крім відступу , він прийняти не міг. Французи втратили убитими і пораненими ще більше, ніж росіяни, близько 58,5 тисячі солдатів і офіцерів і 49 генералів. Проте і у них не було вибору - вони повинні були йти вперед до кінця. «Велика армія» розбилася об непохитну армію Росії, і тому Наполеон мав право сказати: «Битва на Москві-ріці була однією з тих битв, де виявлені найбільші гідності і досягнуті найменші результати».

А Кутузов оцінив Бородінський бій по-іншому: «Цей день буде вічне пам'ятником мужності і відмінною хоробрості російських воїнів, де вся піхота, кавалерія і артилерія билися відчайдушно. Бажання будь-якого було померти на місці і не поступитися супротивнику ». «Двунадесятих мов» наполеонівського війська, зібраного з усієї Європи, протистояло ще більше російських «язицах», що зібралися з усієї імперії.

На Бородінському полі пліч-о-пліч стояли солдати, офіцери і генерали російської армії, що згуртувала у своїх лавах росіян і українців, білорусів і грузинів, татар і німців, об'єднаних свідомістю загального боргу і любов'ю до своєї Вітчизни. І тому порівну крові і доблесті, мужності і самовідданості поклали на ваги перемоги офіцери і генерали: російська Денис Давидов, грузин Петро Багратіон, німець Олександр Фігнер, татарин Микола Кудашев і турків Олександр Кутайсов, Росії вірні сини.

І все ж, наскільки ні яскраві були спалахи цієї іскрометною офіцерської доблесті, при всій їх красивості чимось нагадували вони урочисті вогні святкового феєрверку, в той час як лавинна, нищівна солдатська доблесть була подібна могутньому лісової пожежі, який, ревучи і шаленіючи, нестримно йшов високої жаркої стіною, руйнуючи і спопеляючи все, що стояло на його шляху. Історія зберегла нам і імена героїв Бородіна, солдатів і унтер-офіцерів - кавалерів військового ордена Георгія Єфрема Митюхина, Яна Маца, Сидора Шило, Петра Мілешко, Тараса Харченко, Гната Філонова та багатьох інших. А це і був російський народ - багатоликий, многоязикой, різний, з'єднаний в єдиній державі спільною долею, настільки ж єдиної, як і держава.

Це і був справжній патріотизм найвищої проби і найбільшої чистоти. Народ-патріот виступив на полі Бородіна справжнім творцем історії і переконливо довів і собі самому, і всьому світові, що немає на землі більшої сили, ніж народні маси, згуртовані народними вождями для досягнення величної, зрозумілою і близькою їхньому серцю мети.

(В. М. Балязін. 1000 цікавих сюжетів з російської історії.) (418 слів.) № 48 Москвич Пушкін

Якось так вийшло, що Москва з притаманною їй безтурботної щедрістю поступилася Пушкіна Петербургу. І Пушкін припав там до двору. Звичайно, не до царського двору, тут справа відразу не заладилося, а до великого загальному двору російської столиці, включавшему людей різних станів, різного чину і звання, але об'єднаних тим, що всі вони були читачами і шанувальниками Пушкіна. А адже був Олександр Сергійович уродженцем старої столиці, він побачив світло на Німецькій вулиці (нині Баумана), але прожив там всього чотири місяці, | після чого його відвезли в маєток діда по матері О. А. Ганнібала - Михайлівське. Повернулися Пушкіни до Москви в 1801 році і облюбували для проживання корінну частину Москви - околиці Чистого ставка. Бульвару в ту пору не існувало, тут протікав струмок по пустирю. Пушкіни часто міняли квартиру. Для нас найбільш цікавий будинок 21 в володінні князів Юсупових. Пушкін жили в дерев'яному жовтенькому особняку під боком кам'яних Юсуповських палат.

Дитячі враження найсильніші, вони назавжди залишаються в пам'яті, як би не завантажувала її подальше життя. Червоні палати, величезний сад навпаки, з алеями, альтанкою, гротами, штучними руїнами і статуями, назавжди вразили уяву вразливого хлопчика.

Самий розгорнутий образ Москви присутня, звичайно, в «Євгенії Онєгіні». Москва - це і сади, палати, золоті голови церков і дерев'яні будинки в старих провулках з застарілим побутом. З одного лише йому властивим даром Пушкін передав неповторний і густий аромат московського буття.

Вирішальною для Пушкіна Москва стала з появою в його житті Наталії Миколаївни Гончарової. Центром світобудови виявився будинок на Великій Нікітській. Звідси після довгого і болісного женихівства з важкими поясненнями, образливими відмовами, полусогласіямі і тяганиною повів Пушкін до вінця свою Мадонну - «найчистішої принади найчистіший зразок».

Приїжджаючи до Москви в останню, саму важку пору свого життя, Пушкін незмінно знаходив притулок в теплому, хоча і не дуже охайному гнізді найдобрішого, розумного, безпредметно обдарованого типового московського дивака Павла Воіновіча Нащокіна.

І все ж прийшов час, коли Москва повернула собі великого уродженця. Вона не відняла його у Петербурга - та це й неможливо, - але розділила з ним честь вважатися містом Пушкіна.

У 1880 році при величезному скупченні народу відбулося урочисте відкриття пам'ятника поету на Тверському бульварі. До цього в Москві пам'ятники ставилися тільки коронованим особам і полководцям. Побудований пам'ятник був, як храм, на народні гроші. До цих урочистостей Ф. М. Достоєвський підготував промову про Пушкіна, яку і виголосив на засіданні Товариства любителів російської словесності. Ця мова, розкрила національний і загальнолюдський сенс неповторного явища Пушкіна, стала найбільшим літературним, історичним і суспільною подією.

(За Ю. М. Нагібін.) (386 слів.)

№ 49 Дурень

Жив-був на світі дурень.

Довгий час він жив розкошуючи; але потроху стали доходити до нього чутки, що він усюди має славу за безмозкого пошлеца.

Зніяковів дурень і почав сумувати про те, як би припинити ті неприємні чутки? Раптова думка осяяла нарешті його темнивд умишка ... І він, анітрохи не зволікаючи, привів її у виконання.

Зустрівся йому на вулиці знайомий - і взявся хвалити відомого живописця ...

- Та що ви! - Вигукнув дурень. - Живописець цей давно здано в архів ... Ви цього не знаєте?! Я від вас цього не очікував ... Ви - відстала людина.

Знайомий злякався - і одразу погодився з дурнем.

- Яку чудову книгу я прочитав сьогодні! - Говорив йому інший знайомий.

- Та що ви! - Вигукнув дурень. - Як вам не соромно? Нікуди ця книга не потрібна вона, все на неї давно махнули рукою. Ви цього не знаєте? Ви - відстала людина. І цей знайомий злякався - і погодився з дурнем.

- Що за чудова людина мій друг NN! - Говорив дурню третій знайомий. - Ось істинно благородне істота!

- Та що ви! - Вигукнув дурень. - NN - явний негідник! Рідню всю пограбував. Хто ж цього не знає? Ви - відстала людина!

Третій знайомий теж злякався - і погодився з дурнем, відступився від одного.

І кого б, що б не хвалили при дурні - у нього на все була одна відповідь.

Хіба іноді додасть з докором:

- А ви все ще вірите в авторитети?

- Злюка! Желчевік! - Починали тлумачити про дурні його знайомі. - Але яка голова!

- І яка мова! - Додавали інші. - О, та він талант!

Скінчилося тим, що видавець однієї газети запропонував дурневі завідувати у нього критичним відділом.

І дурень став критикувати все і всіх, анітрохи не змінюючи ні манери своєї, ні своїх вигуків.

Тепер він, кричав колись проти авторитетів, - сам авторитет - і юнаки перед ним благоговіють і бояться його.

Та й як їм бути, бідним юнакам? Хоч і не слід, взагалі кажучи, благоговіти ... але тут мабуть НЕ возблагоговей - у відсталі люди потрапиш!

Житье дурням між трусами.

(Я. С. Тургенєв. Сті-хотворении в прозі.) (297 слів.)

№ 50

У житті знав я тільки одного справжнього генія. Це був Шаляпін. Всім щедро нагородив його Господь:

голосом - єдиним у світі за силою і красою, зовнішністю незвичайною, розумом гострим, талантами різноманітними. Став він першим у світі співаком і великим актором - адже важко сказати, що в «Борисі Годунові» більше хвилювало, - спів або гра Шаляпіна? Багата Росія талантами, але скільки-? ким з них вдається розвинутися і не затихнути в повній безвісності? А ось Шаляпін не загинув. Підвівся з самих народних низів, прийшов з Полотняною слобідки, щоб дати світові, за висловом Стасова, «радість безмірну».

Вперше почув я Шаляпіна в Парижі. Була це в 23 або в 24 році. Шаляпін тільки недавно виїхав з Росії і дав свій концерт у Великій Опері.

На естраду, якось по-особливому закинувши голову, вийшов радісно і вже переможно посміхався гігант, і зал вибухнув від оплесків, немов;

піднявся назустріч співакові потужний океанський вал ... Все в ньому було якось святково і надзвичайне велика, гарна фігура, бліде обличчя, високо за чесати кок світло-золотистого волосся, білясті вії, різко накреслені і злегка тремтливі ніздрі. Запам'яталися чомусь особливо добре сидів на ньому фрак і золота лорнетка на широкій чорній стрічці. Він підніс лорнет до очей, мигцем заглянув в програму, що лежала на роялі, і заспівав перший романс, злегка прикривши очі ... Голос його в ці роки був ще молодим, сильним, - це був навіть не голос, а якийсь дивовижний інструмент, за допомогою якого артист умів передавати найтонші душевні переживання:

О, де ж ви, дні любові ...

І стільки смутку і туги було в цю хвилину в його голосі, так сумно звучала «Елегія», що сльози самі собою наверталися на очі, і не можна було повірити, що цей же самий артист співатиме «Вернувся вночі мірошник» і зображати напідпитку чоловічка і його сварливу жіночку, що до кінця першого відділення він перевтілиться в старого-гренадера, що йде з російського полону, і як грізно, як велично будуть звучати заключні акорди «Марсельєзи»! Багато співав у цей вечір Шаляпін. І «ніченька», таку просту, задушевну народну пісню, і страшну, сатанинську свою «Блоху», і «Як король ішов на війну». Скільки жалю та ніжності вкладав Шаляпін в строфи про бідного Стасе, над яким шумить і колоситься жито ... Вийшов я з Опери як п'яний і потім довго йшов пішки, через весь нічний Париж, до далекого студентському кварталу, і все не міг впоратися з охопила мене хвилюванням.

(А. Сєдих. Далекі, близькі.) (371 слово.)

№ 51

Коли Сьомка жив у письменника в місті, він читав різні книги про старовину, розглядав старі ікони, прядки ... Цього добра у письменника було навалом.

У той же літо, як побував Сьомка в місті, він став придивлятися до церковці, яка стояла в селі Талице, що в трьох верстах від Чебровке. У Талице від двадцяти дворів залишилося вісім. Церковця була закрита давно. Кам'яна, невелика, вона відкривалася погляду - раптом, відразу за укосом, який огинає дорога в Талицу ... З якихось міркувань ті давні люди не поставили її на підвищення, як прийнято, а поставили внизу, під схилом. Ще з дитинства пам'ятав Сьомка, що якщо йдеш в Талицу і задумаєшся, то на повороті у косогору здригнешся - раптово побачиш церква, білу, легку серед тяжкої зелені тополь.

У Чебровке теж була церква, але явно пізнього часу, велика, з високою дзвіницею. Вона теж давно була закрита і дала в стіні тріщину. Здавалося б - дві церкви, одна велика, на узвишші, інша сховалася десь під косогором - якою має виграти, якщо порівняти? Вигравала маленька, під косогором. Вона всім брала: і що легка, і що відкривалася очам раптово ... Чебровскую видно було за п'ять кілометрів - на те й розраховували будівельники. Талицько наче навмисне сховали від дозвільного погляду, і тільки тому, хто йшов до неї, вона була вся, відразу ...

Якось у вихідний день Сьомка пішов знову до Талицько церкви. Сів на косогір, став уважно дивитися на неї. Тиша і спокій навкруги. Тихо в селі. І чи варто в зелені біла красуня - стільки років стоїть! - Мовчить. Багато-багато разів бачила вона, як сходить і заходить сонце, полоскали її дощі, заносили снігу ... Але ось - варто. Кому на радість? Давно вже зотліли в землі будівельники її, давно розпалася на порох та розумна голова, що задумала її такою. І серце, яке хвилювалося і раділо, давно є земля, жменю землі. Про що ж думав той невідомий майстер, залишаючи після себе цю світлу кам'яну казку? Бога він велич чи себе хотів показати? Але хто хоче себе показати, той не забирається далеко, той норовить поближче до великих дорогах або зовсім на людну міську площу - там помітять. Цього турбувало щось інше - краса, чи що? Як пісню заспівав людина, і заспівав добре. Навіщо треба було? Він сам не знав. Так просила душа. Милий, дорога людина! .. Не знаєш що і сказати тобі.

Та й що тут скажеш? Ну, - добре, красиво, хвилює, радує ... Хіба в цьому справа? Він і сам радів, і хвилювався, і розумів, що - красиво. Що ж? .. Вмієш радіти - радій, вмієш радувати - радуй ...

(В. М, Шукшин. Майстер.) (398 слів.)

№ 52 Ісаак Левітан

Літо скінчилося ... Як-то в сутінки Левітан зустрів біля хвіртки свого будинку молоду жінку. Її вузькі руки біліли з-під чорних мережив. М'які хмара закрила небо. Йшов рідкісний дощ. По-осінньому гірко пахли квіти в палісадниках. На залізничних стрілках запалили ліхтарі.

Незнайомка стояла біля хвіртки і намагалася розкрити маленький парасольку, але він не розкривався. Нарешті він подався, і дощ зашарудів за його шовковому верху. Незнайомка повільно пішла до станції. Левітан не бачив її обличчя - воно було закрито парасолькою. Вона теж не бачила особи Левітана, вона помітила тільки його босі брудні ноги і підняла парасольку, щоб не зачепити Левітана. У невірному світлі він розрізняв бліде обличчя. Воно здалося йому знайомим і красивим. Левітан повернувся в свою комірчину і ліг. Туга по материнській, сестринської, жіночої любові увійшла з тих пір в серці і не покидала Левітана до останніх днів його життя.

Цієї ж осені Левітан написав «Осінній день в Сокольниках». Це була його перша картина, де сіра і золота осінь, сумна, як тодішня російська життя, як життя самого Левітана, дихала з полотна обережною теплотою і щеміла у глядачів серце.

По доріжці Сокольнического парку, по ворохам опалого листя йшла молода жінка в чорному. Вона була одна серед осінньої гаї, і це самотність оточувало її відчуттям смутку і задумі.

«Осінній день в Сокольниках» - єдиний пейзаж Левітана, де присутня людина, і то фігуру людини написав Микола Чехов. Після цього люди жодного разу не з'являлися на полотнах Левітана. Їх замінили лісу і пасовищ, туманні розливи і жебраки хати Росії, мовчить і самотні.

Роки навчання в училищі живопису та ліплення закінчилися. Левітан написав останню, дипломну роботу - хмарний день, поле, копи стисненого хліба.

Саврасов мигцем глянув на картину і написав крейдою на вивороті: «Велика срібна медаль». Викладачі Училища побоювалися Саврасова ... Неприязнь до нього вони переносили на його улюбленого учня - Левітана. Крім того, талановитий єврейський хлопчик дратував інших викладачів. Єврей, на їхню думку, не повинен був стосуватися російського пейзажу - це було справою корінних російських художників. Картина була визнана гідною медалі. Левітан не отримав звання художника; йому дали всього лише диплом вчителя чистописання. З цим жалюгідним дипломом вийшов у життя один із найтонших художників свого часу, майбутній один Чехова, перший і ще боязкий співак російської природи.

... Левітан здружився з художником Миколою Чеховим, подружився з чеховської сім'єю і прожив три літа поруч з нею.

... Чехов придумав слово «левітаністий» і вживав його дуже влучно.

«Природа тут набагато левітаністее, ніж у вас», - писав він в одному з листів. Навіть картини самого Левітана відрізнялися - одні були більш левітаністимі, ніж інші.

Спочатку це здавалося жартом, але з часом стало ясно, що в цьому веселому слові укладено точний зміст - воно виражало собою то особливу чарівність пейзажу Середньої Росії, яке з усіх тодішніх художників вмів передати на полотні один Левітан.

(К, Г. Паустовський. Книга про художників.) (450 слів.) № 53

Багато років тому перебував у нашому місті в званні городничого Іван Трохимович Зернушкін. Давно вже виправляв він цю посаду, - та й не дивно: все так їм були задоволені - ніколи він ні в що не втручався; дозволяв кожному робити, що йому було завгодно, зате не дозволяв нікому і в свої справи втручатися. Деякі витівники, що побували в Петербурзі, часто приступали до нього з різними, небувалими у нас і шкідливими нововведеннями; вони тлумачили, що не погано б оглядати, хоч зрідка, крамниці з харчами, тому що торговці мали звичку продавати в мясоястіе баранину, а в пост рибу, та таку, що хоч он біжи з ринку; інші додавали, що не погано б хоча піску підсипати по вулицях і заборонити викидати на них всякий дурниця з будинків, бо від того нібито в осінь нікуди пройти не можна, і нібито заражається повітря; бували навіть такі, які стверджували, що необхідно в місті завести хоча б одну пожежну трубу з драбинами, баграми, сокирами. Іван Трохимович на всі нерозумні вимоги відповідав дуже розсудливо, дотепно і з твердістю. Він доводив, що крамарі нікому свого товару. не нав'язують і що кожен сам повинен дивитися, що купує. Відносно мостовий він говорив, що Бог дає дощ і хорошу погоду і, видно, вже так належить, щоб восени була по вулицях бруд по коліно; понад те, добрі люди сидять вдома і не вештаються вулицями, а коли російській людині потреба, так він скрізь пройде. Якщо б, додавав він, на вулицю нічого не викидали, свиням бідних людей годі було б є. Що стосується до повітря, то повітря не людина і заразитися не може. Щодо пожежної труби Іван Трохимович доводив, що такої і раніше в місті не було, а нині, коли три частини нього вже вигоріли, для четвертої нічого вже затівати такі затії; що, нарешті, він вже не перший десяток на сім світі живе і сам знає , як містом керувати і начальству відповідати. Такі розсудливі і неодноразово повторені міркування незабаром закрили вуста витівника, особливо коли одного разу Іван Трохимович додав, що його, городничого, посаду не за брудом на мостових і не за гнилою рибою дивитися, а за тими, які учнут злі чутки розпускати і супроти служби зле змовлялися .

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
390.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Викладу до іспиту за 9 клас
Діловий лист правило і стиль викладу
Методи усного викладу як засіб вивчення географії
Бесіда діалогічна форма викладу і вивчення нового матеріалу
На всі часи
Аналіз прийомів хорового викладу у творах А Даргомижського Русалка Сватушка
Аналіз прийомів хорового викладу у творах А Даргомижського Русалка Сватушка
Всі президенти США
Наше нове всі
© Усі права захищені
написати до нас