Виховання в давньоруській державі VI IX ст

Отже, що ж бачимо ми в описі слов'янського світу - світу наших предків? Життя людини в гармонії з природою, їх нероздільність. Життя в світі, часто-густо населеному різного роду Богами і живими істотами, існування яких не ставилися ні під яке сумнів, які так само, як і людина, були природними складовими цього самого світу. Людина відчував себе в силах вплинути на хід життєвих подій, провокувати будь-які події в природі або уникати їх, адже він перебував у постійному прямому взаємодії з цими «вищими» силами і за потреби, дотримавшись відомі йому нехитрі правила, міг завжди домовитися з ними і попередити біду. Прикмети і наклепи старших були незаперечними правилами життя: вони вчили поважати все, що бачиш навколо, так само, як і людей, в середовищі яких живеш, тому що кожна травинка в полі, кожне деревце в лісі так само жваво, як і ти сам, і права ваші рівні. У той же час існувала й зворотний зв'язок: різні сфери людської діяльності і почуттів перебували у віданні певних богів, і ті, у свою чергу, були відповідальні за благополуччя в житті їх «підопічних». З такої ось «взаємодопомоги» складалося слов'янське світогляд і моральність, розуміння цінності життя й добра як подяки за дану людині небесами життя.
 
ВИХОВАННЯ У Давньоруської держави (VI - IX ст.)
У VI - IX ст. у Середній Наддніпрянщині складається союз племен східних слов'ян, на основі якого в IX ст. виникло Давньоруська держава зі столицею в Києві. У цей період поряд із збереженням родоплемінної традиції у вихованні відбулися істотні зміни, які були наслідком серйозних соціальних перетворень. Дроблення громад на сім'ї, посилення майнових і станових відмінностей вели до перетворення виховання з рівного і загального в сімейно-станову.
Виховання у східних слов'ян відповідало їх общинно-родового способу життя, особливостей середовища проживання. Через відсутність природних кордонів проживання, внаслідок частих набігів кочових племен, в результаті досить суворого клімату у східних слов'ян сформувався особливий уклад осілого общинно-сімейного сільськогосподарської праці і спільної оборони.
Основним осередком суспільства була сім'я, в яку входили кілька поколінь родичів. Сім'ї об'єднувалися в громади, громади - в плем'я. Збереження племені було головним сенсом життя. Окремий людина могла вижити тільки в складі сім'ї, громади і племені. Людей об'єднувала так звана кругова порука. Уклад життя визначив особливості виховання дітей та підлітків, породив моральні цінності, у передачі яких від покоління до покоління полягала сутність виховання. У сім'ї старші вчили молодших того, що найбільш гідне заняття людини - повсякденна праця хлібороба і що його найперший обов'язок - охорона цієї праці. З молоком матері, з перших усвідомлених вчинків усмоктувалася ідея жертовності в ім'я збереження життя родичів. Таким чином, за допомогою виховання закріплювалася система відносин усередині громади. Кожен її член привчався підкорятися батькові, главі роду, громади, племені, нести відповідальність за дотримання спільних інтересів. Ідея такого підпорядкування і одночасно батьківського заступництва і захисту з боку одноплемінників була суттю духовного розвитку та виховання. Східні слов'яни відрізнялися своєрідним характером, поведінкою, світовідчуттям, що склалися під впливом способу життя та виховання.
Слов'янам була властива віра у вищий божество і магію, гречність, військове вміння. Візантієць Маврикій говорив про такі якості слов'ян, як волелюбність, фізична фортеця і загартованість. У вихованні дітей і підлітків у східних слов'ян було багато подібного.
У дохристиянської Русі педагогічні погляди були тісно пов'язані з язичницькими уявленнями про природу. У вихованні вигадливо переплелися змови, магія, заклинання. Виховання дітей та підлітків у східних слов'ян було процесом включення в певні види діяльності. Особливу роль грали сформовані обряди, ритуали, перш за все, ініціації. Виховання було націлене на передачу досвіду від старших до молодших, на збереження сформованого укладу життя. Через норми виховання: традиції і звичаї засвоювалися поведінки, вони допомагали виховувати суспільно-важливі і корисні якості: чесність, працьовитість, старанність і пр. Важливою функцією обрядів була передача певних умінь, необхідних для життя і праці. Участь в обрядах дозволяло, наприклад, засвоювати навички полювання. Досвід трудового і морального виховання передавався словесно допомогою приказок та прислів'їв. У них сформульовані важливі істини, повчання, повчання, побажання, що стосуються життєвих принципів.
Величезний вплив на розвиток дітей надавала аграрно-календарна поезія (пастуші, ритуально-сезонні пісні та ін.) Народна педагогіка вводила підростаючі покоління в світ природи, передавала вікові прикмети, допомагали уникати неврожаю, рятуватися від природних стихій, наприклад: "Місяць червоний - до дощу"; "Овес цього, коли береза ​​розпускається" та ін Цементуючою силою слов'янства була, перш за все , язичницька спільність. Отже, навчання мови виявлялося одним з головних способів усвідомлення етнічної єдності слов'янського світу.
Турбота про дитину починалася задовго до його появи. Споконвіку слов'яни намагалися захистити майбутніх матерів від всіляких небезпек, в тому числі і надприродних. Так, в останні місяці перед пологами жінці не рекомендувалося виходити з двору, а краще і з дому, щоб Домовик і священний Вогонь вогнища завжди могли прийти їй на допомогу: моторошні історії розповідалися про злих чаклунів, здатних своїми чарами викрасти дитя прямо з материнського лона або підмінити його дитинчам відьми - злобним виродком ... Одним словом, про вагітність, і тим більше терміні пологів стороннім зовсім нема чого було знати. Зате сама жінка, що чекає дитину, вважалася улюбленицею Богів, здатної приносити щастя. Її охоче запрошували в сади пригоститися яблуками: якщо попробує плоду з молодою яблуні, вперше принесла урожай, ця яблуня весь свій вік рясно плодоносити буде.
Але ось наставав термін дитині з'явитися на світ. Давні слов'яни вірили, що народження, як і смерть, порушує невидиму межу між світами мертвих і живих. Зрозуміло, що такому небезпечному справі нема чого було відбуватися поблизу людського житла. У багатьох народів породілля віддалялася в ліс або в тундру, щоб нікому не пошкодити. Та й у слов'ян народжували звичайно не в домі, а в іншому приміщенні, найчастіше - в добре істопленную лазні. А щоб материнське тіло легше розкрилося і випустило дитя, жінці розплітали волосся, в хаті ж розкривали всі двері та скрині, розв'язували вузли, відмикали замки. Треба думати, психологічно це допомагало. Породілля, мимоволі отворяющая двері в інший світ, у багатьох народів з-за цього вважалася «нечистою». У всі часи перед іншими людьми, перед люблячим чоловіком був вибір - допомагати жінці або думати тільки про себе. І звичайно, у всі часи були такі, чий вибір був шляхетний. Про них збереглося чимало оповідань. У слов'ян епоху суворого усамітнення породіллі хроністи вже не застали. Тут майбутньої матері зазвичай допомагала немолода жінка, досвідчена в подібних справах. Неодмінною умовою було, щоб вона сама мала здорових дітлахів, бажано - хлопчиків. Крім того, при пологах нерідко був присутній чоловік. Тепер цей звичай повертається до нас в якості експерименту, запозиченого за кордоном. Між тим давні слов'яни не бачили нічого незвичайного в тому, щоб поруч зі страждаючою переляканою жінкою був сильний, надійний, коханий і люблячий чоловік.
... І ось дитя благополучно народилося. Якщо це був хлопчик, пуповину перерізали на топорище або стрілі, щоб ріс мисливцем і майстровим. Якщо дівчинка - на веретені, щоб росла рукодільницею. Перев'язували пупок лляної ниткою, сплетеної з волоссям матері і батька. «Прив'язати» - по древнерусські «повіть»; ось звідки «повитухи», «повитухи».
Взагалі, всі найперші дії з немовлям (купання, годування, підстригання волосся і т.д.) були оточені важливими і дуже цікавими ритуалами. У наші дні, бажаючи долучити новонародженого до християнської релігії, батьки несуть його до церкви, де священик хрестить його, опускаючи в купіль з водою. При цьому нарікається ім'я. Тим часом звичай занурювати немовляти у воду (або принаймні кропити) відзначений у самих різних народів, ніколи навіть не чули про християнство. У чому ж тут справа? Вчені бачать тут відлуння найдавнішого ритуалу прилучення нової людини ... Космосу! Як це робилося? Батько - голова родини - урочисто виносив новонародженого і показував його Неба і Сонця (не сідає, але обов'язково висхідному - на довге життя!), Вогню вогнища, Місяцю (знову-таки зростаючому, щоб дитя добре росло), прикладав до Землі-Матері і , нарешті, занурював у Воду. Таким чином, малюка представляли всім Божествам Всесвіту, всім її стихіям, віддаючи під їхнє заступництво.
Далі дитини нарікали ім'ям але, як вже було сказано вище, воно зберігалося в таємниці. Право на дорослий одяг хлопчики і дівчатка отримували, не просто досягнувши певного віку, але тільки коли могли справою довести свою «дорослість».
Разом з тим, у різних соціальних груп виявлялися і свої особливості. Дітей виховували у відповідності з уявленнями про добро і зло, спонукаючи до добра і застерігаючи від злих вчинків. Ідеалом були відважні, добрі і сильні герої билин, переказів і казок. Виховання розглядалося як поступове дорослішання члена сім'ї, роду, громади, племені: "молодий" - 3-6 літній дитя, "чадо" - 7-12 річна дитина, "отрок" - підліток 12-15 років.
До 3-4 років хлопчики і дівчатка знаходилися переважно під опікою матері. У слов'янських мовах слова "народити" і "виховувати" походять від одного кореня, що підтверджує найважливішу роль матері у вихованні дитини. Роль матері у вихованні впродовж усього періоду дитинства була дуже важливою. Ось чому вступив у доросле життя людини називали "запеклим", тобто вихованим матір'ю.
У 3-4 роки діти в сім'ях селян і ремісників виконували посильну роботу, допомагали старшим і, перш за все, матері.
Років з п'яти - семи дітей привчали до господарських чоловічим і жіночим роботам, а також вводили у світ легенд, вірувань і традицій, - як ми тепер висловилися, дитина проходила ще й духовну школу. У найглибшій стародавності для цього існували особливі будинки - чоловічі і жіночі, і все, що там відбувалося, огортала таємниця, на яку не мали права представники протилежної статі. Дослідники пишуть, що хороми «семи богатирів» з «Казки про мертву царівну» - не що інше, як спогад про такому чоловічому будинку, розташованому в глухий лісовій гущавині.
З 7 років дитина переходив у вік хлопця, що тривав до 14-15 років. Дівчатка по закінченню отроцтва залишалися під наглядом матері, привчаючи до ведення домашнього господарства, а хлопчики-підлітки потрапляли під опіку батька. У рядових общинників вони допомагали в землеробських роботах, в сім'ї ремісника опановували ремеслом. Діти дружинників вчилися ратній справі, з 12-річного віку вони жили в особливих будинках - гридницю, де опановували військовим мистецтвом.
Коли хлопчик починав ставати юнаків, а дівчинка - дівчиною, їм приходила пора перейти в наступне якість, в розряд молоді - майбутніх наречених і наречених, готових до сімейної відповідальності і продовження роду. Для цього треба було витримати випробування, зване вченими «ініціацією» - «оновленням», «приведенням у початковий стан». Це був своєрідний іспит на зрілість, фізичну і духовну.
Юнак мав витерпіти жорстоку біль, приймаючи татуювання чи навіть тавро зі знаками свого роду і племені, повноправним членом якого він стає відтепер. Для дівчат теж були випробування, хоча й не такі болісні. Їх мета - підтвердження зрілості, здатності до вільного прояву волі. І найголовніше - і ті й інші зазнавали ритуалу «тимчасової смерті» і «воскресіння».
Ймовірно, жерці і жриці застосовували для цього одурманюючі напої, а то і гіпноз. Також цілком імовірно, що розігрувалося цілу виставу «проковтування» дітей міфічних тварин - тотемом, «прабатьком» і символом племені - з наступним «народженням» з його черева.
Отже, колишні діти «вмирали», а замість них «народжувалися» нові дорослі. У найдавніші часи отримували вони і нові «дорослі» імена, яких знову ж таки не повинні були знати сторонні (а іноді це було перше наречення імені). Вручали їм і нове доросле одяг: юнакам - чоловічі штани, дівчатам - поневи, рід спідниць з картатого полотна, які носили поверх сорочки на паску. З моменту надягання дорослої одягу дівчину можна було сватати. Так починалася доросле життя.
Варто згадати і ще про такі важливі атрибути зовнішності як борода і коса.
Борода вважалася у дорослих чоловіків найважливішим символом честі. Смикнути за бороду і тим більше плюнути в неї було жахливим образою, за яке могли викликати на поєдинок, якщо не вбити відразу. А корениться це в найдавніших поглядах на волосся як на одну з зосередив життєвої сили в людині. Згадаймо хоча б змія Волоса, живий волосся в річці, біблійного богатиря Самсона, чия сила містилася в «семи косах голови його», і стрижені волосся, яким нема чого потрапляти в руки до злих чаклунів. Не випадково старий Хоттабич висмикував волоски зі своєї бороди - без цього магія не спрацьовувала. Не випадкова і борода Чорномора в пушкінській казці ...
Що стосується коси, то дівчина до заміжжя мала право ходити з розпущеним волоссям, однак подібна зачіска мала характер, швидше, урочистий і ритуальний: спробуй-но шити, готувати, прати, доглядати за худобою, розпустивши густе волосся завдовжки до коліна! І дівчата їх стягували налобна пов'язкою, заплітали в косу - неодмінно одну (на знак того, що поки неодружена, «одна»). Пасма волосся в косі теж укладали строго певним чином: одну поверх іншої. Дві коси і зворотне плетіння звичаєм заборонялися, це була належність заміжньою. Дівоча коса вважалася не меншим символом честі, ніж борода у чоловіків, і ставлення до неї було точно таким же.
У підходах до виховання у основних соціальних верств: общинників-хліборобів, ремісників, знаті з дружинниками і язичницьких жерців все більш і більш поєднувалося традиційне і нове. Поряд з єдиними традиціями у одноплемінників посилюються відмінності у вихованні залежно від суспільної приналежності. У рядових общинників і ремісників виховним ідеалом залишилося трудове виховання як вища соціальна і моральна цінність. При цьому в ремісничої середовищі на перший план висувалася необхідність спадкового учнівства. Для знаті особливе значення представляла підготовка до ратної справи і керівництву громадою. Для жерців головними було розумове виховання і викладання культових знань, яке включало зокрема, що застосовувалося при ворожіннях текстографіческое лист. Носіями подібних ідеалів були герої епосу і казок.
Зародження спільнослов'янської традиції навчання відноситься до VII-IX ст., Коли виник новий письмова мова - слов'янський (старослов'янською або староболгарська). Особливу роль у його становленні зіграли Кирило і Мефодій, які перевели старослов'янську мову і створили азбуку кирилицю (замість глаголиці). Ця мова стала єдиним для Русі, Болгарії, Сербії, Моравії.
До цього всі древні племена слов'ян мали свої рунічні письмена, і про їх освіченості свідчать багато підтвердження в літописах інших народів; відомо, що народні закони здавна писалися на дерев'яних дощечках. Дуже багато фактів говорить на користь того, що слов'яни мали грамоту не лише колись всіх західних народів Європи, а й перш за римлян і навіть самих греків і що результат освіти був від русів на захід, а не звідти до них. І якщо що зупинило на час просвітництво русів, то це були періоди згубних навал персів, Греков, Римлян, Монголів, що винищували все вогнем і мечем; одно внутрішні розбрати, оканчивавшиеся завжди винищують пожежами; періоди, в які втратили слов'яно-руси не тільки свої коштовності речові і змушені були вводити шкіряні гроші, а й скарб літературні, на які ми зустрічаємо натяки в різних пізніших творах, якими, мабуть, користувався почасти і творець ігоріади, і які в спотвореному вигляді збереглися в усному переказі народу вже у формі казок, але зберіг ще всю піітіческую красу свою і силу в тих місцях, де гладкістю і звучністю вірша він мимоволі залягав у пам'яті кожного. Таке на прикладі опис красуні чи коня, яке анітрохи не поступається опису коней Ахіллесовим в Іліаді.
Перша школа, де викладали слов'янською мовою, була відкрита Кирилом і Мефодієм у столиці Моравського князівства Веліграде в 863 р. Учні Кирила і Мефодія розсіялися по всьому слов'янському світові і відкривали школи в Болгарії, Київської Русі.
Велику роль у вихованні та навчанні середньовічного слов'янського світу зіграли християнство, розкол на православ'я і католицизм. Східні та південні слов'яни опинилися під впливом греко-візантійської традиції (релігійної, культурно-освітньої), а західні слов'яни випробовували дію римсько-католицької західноєвропейської традиції освіти.
ВИСНОВОК
«Суть язичництва-лад з Природою. Людина - частина Світовий Життя, і тільки християнство відірвало його (в людській свідомості) від Природи. Нехай хто - небудь спробує не подихати хоча б 5 хвилин, і ідея незалежності від природи відразу стане ясною.
«Древній слов'янин, також як і нинішній мусульманин, міг мати стільки дружин, на скільки в нього вистачало грошей, здоров'я і уяви, бо всі вони переходили і в інше життя. Однак це зовсім не означало приниження ролі жінки, вона була рівноправним членом суспільства, і ніхто не міг видати її заміж без її згоди. Стародавньому язичництва була відома форма шлюбного контракту - вільного договору між зацікавленими сторонами. Жінка у язичників могла правити країною, як, наприклад, княгиня Ольга, що зробилося зовсім неможливо при християнстві. Не кажучи вже про те, що жінки мали своїх Богинь-покровительок, з якими могли вирішувати свої суто жіночі проблеми.
На відміну від християнства давні росіяни не є ані «виробами» своїх Богів, ні тим більше рабами Богів, ні великими грішниками перед Богами. Слов'яни - це нащадки своїх Богів. Росіяни Боги - це предки. Тому характер взаємовідносин древніх російських та їх Богів був принципово іншим, ніж у християнстві. На відміну від християнства слов'яни не принижувалися перед своїми Богами. Ніколи не стояли перед ними на колінах, ніколи по-рабськи не гнули спину, ніколи не цілували руки жерців. Вони, розуміючи всі перевагу своїх Богів, в той же час відчували природне з ними спорідненість.
Основне почуття по відношенню до Богів у християн - це страх, у стародавніх римлян - повага, у слов'ян - любов. Слов'яни не скиглили і не вимолювали у Богів прощення за неіснуючі гріхи, милостиню чи порятунок. Якщо слов'яни відчували свою провину, то вони скупали її не молитвами, а конкретними справами. Слов'яни жили своєю волею, а й прагнули узгоджувати свою волю з волею своїх Богів. Під час молитви слов'яни зберігали гордість і мужність. Молитви слов'ян - це в основному хвала і славослів'я Богам, звичайно носить характер гімну. Слов'яни славили своїх Богів, звідси і йде поняття «слов'яни».
Руське (як і греко - римське і будь-яке інше) язичництво на відміну від християнства виховувало гордих, сміливих, життєрадісних, сильних духом, незалежних особистостей, людей честі і гідності, що не терплять знущань над собою і вміють за себе постояти. Кожен російський чоловік, незалежно від покликання, в першу чергу повинен був по духу бути воїном, здатним у разі потреби захистити самого себе, свою дружину і дітей, своїх близьких, свою Батьківщину ».
ЛІТЕРАТУРА.
eduworld.ru / refera