Міністерство освіти і науки України
Таврійський національний університет ім. Вернадського
Юридичний факультет
Конституційне право
Реферат
Вимоги до вироку суду першої інстанції і питання, які вирішуються при постановленні вироку
Сімферополь 2005

Зміст
Введення. 3
1. Постанова вироку: сутність і процесуальне значення. 5
2. Вимоги до вироку суду першої інстанції. 5
3. Питання, які вирішуються при постановленні вироку. 12
Висновки .. 18
Література. 19

Введення

З прийняттям 28 квітня 1992 Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи розпочато реформування судово-правової системи нашої держави. У зв'язку з цим зростають вимоги як до якості самих законодавчих актів, які повинні відповідати міжнародним стандартам, так і до правильного та ефективного їх застосування правоохоронними органами та судом.
Одним з основних завдань судово-правової реформи є створення судочинства, яке б максимально гарантувало право людини на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для змагальності сторін і реалізації презумпції невинності. Тому перед законодавцем встала першочергове завдання щодо удосконалення існуючого законодавства та прийняття законів, які регулювали б норми поведінки в суспільстві, а також саму діяльність судді, регламентували правила проведення досудового слідства та судового розгляду справ.
Серед актуальних завдань сучасної правової науки та практики розкриття і розслідування злочинів важливе місце займає проблема вивчення комплексу питань, пов'язаних з постановою вироку і вимогами до нього.
Судовий вирок - найважливіший акт правосуддя. З вироком, що підводять підсумок судового розгляду, тісно пов'язане виховне та суспільно-політичне значення судової діяльності в цілому.
Сьогодні, коли на порядок денний постало завдання рішучого підвищення авторитету суду, потрібно додати, що і для підвищення цього авторитету головне - винесення вироку чи іншого судового рішення, суворо заснованого на законі і в той же час справедливого з точки зору моралі і моральності.
Вивчення значного числа винесених судами вироків свідчить, що далеко не всі вони повною мірою відповідають цим високим вимогам. Нерідко правильні по суті рішення виглядають у вироку неясними, невмотивованими, і це ускладнює перевірку законності вироку і його виконання, не кажучи про ослаблення превентивного і виховного значення. Навряд чи буде перебільшенням сказати, що складання вироку - не просто одна з складових суддівської діяльності, але це ще й мистецтво, творчість. Оволодіння мистецтвом складання вироку вимагає від судді цілеспрямованих і чималих зусиль.
Постанова вироку, його виклад вимагає великої праці і зосередженості. Різноманіття досліджуваних життєвих ситуацій, індивідуальні особливості підсудних і інших беруть участь у судовому розгляді осіб надають кожній справі свої особливі риси, що виключають можливість шаблонного рішення. Вирок постановляється у складній обстановці нарадчої кімнати, в умовах, коли з'ясовуються точки зору суддів з приводу прийнятих рішень і можливо зіткнення думок, коли рішення треба приймати невідкладно, а на діяльність суддів накладає свій відбиток велика відповідальність за долю людини. У такій обстановці тільки бездоганне знання закону, ретельна та всебічна досудова підготовка, а також постійна робота над підвищенням рівня професійної майстерності дозволяє суддям виносити вироки правильні по суті і досконалі за формою.
Все це показує актуальність питань, пов'язаних з вивченням вимог до вироку суду першої інстанції, а також питань, які повинні вирішуватися при постановленні вироку. Цій темі і присвячений цей реферат.

1. Постанова вироку: сутність і процесуальне значення

Постанова вироку є завершальною і вирішальною частиною судового розгляду. Вирок - це акт правосуддя, який постановляється і проголошується іменем України.
Вирок суду першої інстанції - це рішення цього суду про винність або невинність відданої йому особи (п. 12 ст. 32 КПК). Специфічна особливість, що відрізняє вирок від інших актів правозастосування, полягає в тому, що він виноситься тільки судом у передбаченому законом процесуальному порядку і містить вирішення основних питань кримінальної справи.
Вступив у законну силу вирок набуває силу закону і є обов'язковим для всіх державних, громадських організацій, установ, підприємств, посадових осіб та громадян на всій території Україні. Суди України постановляють вироки ім'ям України (ст. 321 КПК).
Винятковість вироку означає, що неприпустимо винесення вироку щодо особи, про яку вже є інший, який вступив в законну силу, вирок по тому ж обвинуваченню (п. 9 ст. 6 КПК).
Процесуальне значення вироку полягає в тому, що він є основним актом правосуддя у кримінальних справах і підводить підсумок діяльності органів розслідування і суду першої інстанції, забезпечуючи захист прав і законних інтересів усіх учасників процесу.

2. Вимоги до вироку суду першої інстанції

Відповідно до закону, вирок повинен бути законним, обгрунтованим, мотивованим і справедливим (ст.ст. 323, 327 КПК).
Законність вироку - це його суворе відповідність вимогам матеріального та процесуального права. Відповідність вироку кримінальній законом означає, що в ньому повинні бути правильно вирішені питання про застосування норм Загальної частини КК, кваліфікації злочину, вигляді і розмірі покарання, відшкодування майнової шкоди і т.д. При цьому повинні бути правильно застосовані не тільки норми кримінального закону, а й пов'язані з даною справою норми цивільного, трудового та інших галузей матеріального права. Законність вироку з погляду процесуального права означає, що повинні бути дотримані всі процедурні правила, передбачені законом у ході всього кримінального судочинства.
Деякі автори вважають, що законність вироку - це додержання кримінально-процесуальних і кримінально-правових законів тільки при постановленні вироку [1]. Це твердження не зовсім точне. Вирок - це підсумок не тільки судової, а й досудової діяльності, і тому важливе порушення кримінально-процесуальної форми в діяльності, яка передувала постановлення вироку, виключає можливість визнання його законним [2].
Тільки законний і обгрунтований вирок забезпечує виховний результат судової діяльності. Як вираження правосвідомості суддів, такий вирок формує і правосвідомість громадян, зміцнює їх віру в непорушність гарантованих їм Конституцією України прав і законних інтересів.
Поняття обгрунтованості вироку пов'язане з достовірним вирішенням питань, які підлягають встановленню у кримінальній справі. Обгрунтованість вироку означає, що висновки суду, викладені у вироку, відповідають обставинам справи, підтвердженим сукупністю доказів, які досліджені в судовому засіданні і визнані судом достовірними і достатніми.
Обгрунтованість вироку - це особливе його якість, при якому висновки суду про що мав місце бути злочині, про винність або невинність підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення цивільного позову або про відмову в ньому, а також вирішення всіх інших питань, які виникають у кримінальній справі, з достовірністю випливають з повністю зібраних і правильно оцінених судом доказів [3].
Вмотивованість вироку означає, що в ньому викладаються всі фактичні і юридичні аргументи, які підтверджують висновки і рішення, що містяться в описовій та резолютивної частинах вироку. Мотивування є вираженням законності і обгрунтованості вироку. Невмотивований вирок не може бути визнаний законним і обгрунтованим.
Справедливість вироку не вказана як вимога в кримінально-процесуальному законі, проте цю вимогу або властивість формулюється в кримінально-процесуальній теорії. Існує вузьке та широке розуміння справедливості вироку. У вузькому сенсі справедливість вироку грунтується на його законності та обгрунтованості і означає правильне вирішення справи по суті і за формою, яке відповідає не тільки правовим, а й соціально-моральним принципам ставлення до людини і здійсненого їм діяння.
Закон розрізняє два види вироків: обвинувальний і виправдувальний. Підсудний або визнається винним у вчиненні злочину, або виправдовується. Це означає, що суд першої інстанції на всі питання звинувачення у вироку повинен дати категоричну відповідь.
У свою чергу, обвинувальний вирок буває двох видів: 1) з призначенням покарання; 2) без призначення покарання. Обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях і постановляється за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину була повністю доведена (ч. 2 ст. 327 КПК).
Обвинувальний вирок з призначенням покарання визначає відповідно до статті КК вид і міру покарання, яка підлягає відбування засудженим.
Обвинувальний вирок без призначення покарання (ч. 3 ст. 327 КПК) постановляється в тих випадках, якщо на момент розгляду справи в суді діяння втратило суспільну небезпечність або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК).
Виправдувальний вирок постановляється у випадках:
- Якщо не встановлено події злочину;
- Якщо в діянні підсудного немає складу злочину;
- Якщо не доведено участі підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК).
Виправдання з будь-якого з цих підстав означає повну реабілітацію підсудного, підтверджує його непричетність до злочину. Тому закон забороняє включати в зміст виправдувального вироку формулювання, що ставлять під сумнів невинність виправданого (ч. 7 ст. 334 КПК).
Суд виносить виправдувальний вирок з огляду на те, що не встановлено події злочину (п. 1 ст. 6 КПК), коли змінні підсудному діяння взагалі не мало місця або коли ця подія була результатом дій самого потерпілого або стихійних сил.
Суд постановляє виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК), коли дії підсудного, згідно з кримінальним законом:
- Не є злочином;
- Або лише формально містять ознаки злочину, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки;
- Або не є злочинами в силу прямої вказівки закону (наприклад, вчинені в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і т.д.).
Виправдувальний вирок внаслідок недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину постановляється, якщо сам злочин встановлено, але досліджені судом докази не підтверджують або виключають його вчинення підсудним.
Виправдання за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину охоплює і випадки, коли суд приходить до висновку про те, що злочин скоєно іншою особою. Тому при постановленні виправдувального вироку за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається нез'ясованим; суд після набрання вироком законної сили направляє справу прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, винної у скоєнні цього злочину (ч. 5 ст. 327 КПК).
Кримінально-процесуальний закон визначає структуру вироку і детально регламентує його зміст. Вирок суду повинен складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної і резолютивної (ч. 3 ст. 332 КПК).
Вступна (вступна) частина вироку містить реквізити цього правозастосовчого акта: найменування суду, який виносить вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні; прізвище, ім'я та по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи; кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний (ст. 333 КПК). Вступна (вступна) частина обвинувального вироку нічим не відрізняється від вступної (вступної) частини виправдувального вироку.
У мотивувальній частині вироку (ст. 334 КПК) суд викладає те, що він вважає встановленими в результаті судового розгляду, і призводить мотивування своїх рішень у справі. Мотивувальна частина обвинувального вироку, як вимагає закон, повинна починатися з викладу формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину, а також обставин, що визначають ступінь винності кожного з підсудних, і доказів, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного. Наводяться також усі інші обставини та мотиви, зазначені в статті. Суд у мотивувальній частині вироку повинен дати аналіз кожного з розглянутих у судовому засіданні докази.
Кримінально-процесуальний закон вимагає, щоб крім обгрунтування висновків суду, що стосуються формулювання обвинувачення, в цій частині вироку були мотивовані рішення суду та з інших питань: кваліфікації злочину, виду та міри покарання, виду колонії і т.д. Мотивувальна частина виправдувального вироку містить формулювання пред'явленого підсудному обвинувачення з викладенням підстав, за якими суд дійшов висновку про невинність підсудного, і зазначенням неспроможності кожного з доказів, покладених в основу обвинувачення [4].
Незалежно від виду вироку суд повинен у мотивувальній його частині обгрунтувати рішення в частині цивільного позову.
Резолютивна частина обвинувального вироку (ч. 1 ст. 335 КПК) повинна містити в собі: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудний визнаний винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, визнаних судом доведеними; остаточна міра покарання , обрана судом; початок строку відбування покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано умовне засудження; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік попереднього ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка ​​про порядок і строк оскарження вироку.
У резолютивній частині виправдувального вироку (ч. 13 ст. 335 КПК) вказуються прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний в пред'явленому обвинуваченні визнаний невинним і по суду виправданим; вказується про скасування запобіжного заходу, про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої ​​конфіскації майна, про речові і судові витрати, про порядок і строк оскарження вироку.
Вирок постановляється судом у нарадчій кімнаті, в умовах, що забезпечують таємницю наради суддів (ст. 322 КПК). Таємниця наради суддів виключає яке-небудь вплив на них у ході ухвалення рішення у справі. Порушення таємниці наради суддів є відповідно до п. 6 ст. 370 КПК істотним порушенням кримінально-процесуального закону, що тягне скасування вироку.
Суд, що розглядає справу по першій інстанції, при наявності підстав, передбачених ст. 232 КПК, виносить окрему ухвалу, а суддя - приватне постанову.
Це одна з форм запобігання злочинів та інших правопорушень, зміцнення законності і правопорядку, захисту прав і законних інтересів громадян, усунення істотних недоліків у діяльності організацій, підприємств та установ.
Згідно зі ст. 232 КПК суд (суддя) виносить окрему ухвалу (постанову) у випадках:
- По яких звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів;
- При виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання, попереднього слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом;
- Звернення уваги громадських організацій і трудових колективів на неправильну поведінку окремих громадян на виробництві чи в побуті, на невиконання ними громадського обов'язку;
— доведения до сведения соответствующего предприятия, учреждения или организации о проявленных гражданином высокой сознательности, мужестве при выполнении общественного долга, способствовавших пресечению или раскрытию преступления.
Суд (судья) вправе вынести частное определение постановления и в других случаях.

3. Вопросы, разрешаемые при постановлении приговора

При постановлении приговора суд должен принять решения по вопросам, указанным в ст. 324 УПК. Законодательное закрепление этого перечня вопросов способствует выполнению судом всех требований, предъявляемых к приговору, и обеспечивает четкость и ясность формулировок и полноту принимаемых судом решений.
Итак, при постановлении приговора суд должен разрешить следующие вопросы:
1) Имело ли место деяние, в совершении которого обвиняется подсудимый? Суду необходимо прежде всего решить, действительно ли произошло событие, которое было предметом расследования и судебного разбирательства. Отрицательный ответ на этот вопрос влечет вынесение оправдательного приговора (ч. 4 ст. 327 УПК).
2) Содержит ли это деяние состав преступления и какой именно статьей уголовного закона оно предусмотрено? При решении данного вопроса суд должен исходить из понятия преступления, закрепленного в Общей и Особенной частях УК. Признав, что деяние, в совершении которого обвиняется подсудимый, не является уголовно наказуемым, суд выносит оправдательный приговор (ч. 4 ст. 327 УПК).
3) Виновен ли подсудимый в совершении этого преступления? Відповідно до ст. 3 УК виновным в совершении преступления может быть признано только лицо, совершившее общественно опасное деяние умышленно или по неосторожности. Поэтому суду необходимо определить форму вины подсудимого, цели и мотивы совершенного им преступления, а также установить, нет ли других обстоятельств, исключающих виновность лица в совершении преступления, — не действовал ли подсудимый в состоянии необходимой обороны или крайней необходимости. Придя к выводу о том, что данное деяние нельзя вменить в вину подсудимому, суд постановляет оправдательный приговор (ч. 4 ст. 327 УПК). Суд должен обсудить и вопрос о вменяемости подсудимого, если в ходе дознания, предварительного следствия или судебного разбирательства по этому поводу возникли определенные сомнения (ст. 316 УПК). Признание подсудимого невменяемым или страдающим психической болезнью исключает его виновность и влечет дальнейшее производство по делу с возможным применением к лицу принудительных мер медицинского характера.
4) Подлежит ли подсудимый наказанию за совершенное им преступление? Суд может отказаться от назначения наказания подсудимому, признанному виновным, если это лицо к моменту рассмотрения дела в суде перестало быть общественно опасным (ч. 3 ст. 7 УПК). Суд вправе не применять наказание и к несовершеннолетнему подсудимому, виновному в преступлении, не представляющем большой общественной опасности, и выносит в этом случае определение (постановление) о прекращении уголовного дела и о применении к несовершеннолетнему принудительной меры воспитательного характера (ст. 447 УПК).
5) Имеются ли отягчающие или смягчающие ответственность подсудимого обстоятельства и какие именно? При решении этого вопроса суд должен руководствоваться ст.ст. 40—41 УК, а также он может сослаться и на другие обстоятельства, смягчающие ответственность подсудимого, не указанные в законе.
6) Следует ли в случаях, предусмотренных ст. 26 УК, признать подсудимого особо опасным рецидивистом? У ст. 26 УК указан исчерпывающий перечень оснований для признания подсудимого особо опасным рецидивистом и обстоятельства, которые должны быть при этом учтены.
7) Какая именно мера наказания должна быть назначена подсудимому и должен ли он ее отбывать? При разрешении вопроса, какая именно мера наказания должна быть назначена подсудимому, суд, прежде всего, руководствуется санкцией уголовного закона, которым предусматривается совершенное подсудимым преступление. Если доказано, что подсудимый совершил несколько преступлений, суд исходит из требований ст. 42 УК, а при необходимости назначить наказание по нескольким приговорам — руководствуется ст. 43 УК. Назначенное судом наказание не подлежит отбытию осужденным за истечением сроков давности, а также вследствие акта амнистии или помилования (пп. 3, 4 ст. 6 УПК). Осужденный освобождается от отбывания наказания и при условном осуждении (ст.ст. 22, 39 УК) или применении отсрочки исполнения приговора (ст. 461 УК). Не подлежит отбыванию наказания подсудимый и в случаях, когда время предварительного заключения поглощает назначенный срок наказания.
8) В каком виде исправительно-трудовой или воспитательно-трудовой колонии либо в тюрьме должен отбывать наказание осужденный к лишению свободы? При осуждении подсудимого к лишению свободы суд обязан определить вид исправительно-трудового учреждения и соответствующий режим отбывания наказания.
9) Подлежит ли удовлетворению предъявленный гражданский иск, в чью пользу и в каком размере, и подлежат ли возмещению убытки, причиненные потерпевшему, а также средства, израсходованные учреждением здравоохранения на его стационарное лечение, если гражданский иск не был заявлен? Решение вопроса о гражданском иске зависит от того, какой приговор вынесен судом (ст. 328 УПК) при постановлении обвинительного приговора. Суд, исходя из доказанности оснований и размеров иска, полностью или частично удовлетворяет его либо отказывает в удовлетворении исковых требований гражданского истца. Если имущественный вред причинен несколькими подсудимыми, суд решает, подлежат ли суммы в погашение ущерба взысканию в солидарной или долевой форме.
При постановлении оправдательного приговора, в случаях, если не установлено событие преступления или не доказано участие подсудимого в его совершении, суд отказывает в удовлетворении гражданского иска. Оправдание подсудимого при отсутствии в его действиях состава преступления влечет оставление иска без рассмотрения. При этом возможно привлечение оправданного к гражданско-правовой ответственности, что решается в порядке гражданского судопроизводства.
10) Как поступить с имуществом, описанным для обеспечения гражданского иска и возможной конфискации имущества? Згідно з ч. 4 ст. 29 УПК суд обязан принять меры к обеспечению возможной конфискации имущества обвиняемого.
11) Как поступить с вещественными доказательствами, в частности, с деньгами, ценностями и другими вещами, нажитыми преступным путем? Этот вопрос разрешается в соответствии с требованиями ст. 81 УПК, а также ст. 330 УПК.
12) На кого должны быть возложены судебные издержки и в каком размере? При решении данного вопроса суд руководствуется ст.ст. 91-93 УПК.
13) Какую меру пресечения следует избрать в отношении подсудимого? При осуждении подсудимого и назначении ему наказания суд вправе избрать, изменить либо отменить или подтвердить ранее избранную меру пресечения до вступления приговора в законную силу (ст. 343 УПК). При оправдании подсудимого или освобождении его от отбывания наказания или при осуждении его к наказанию, не связанному с лишением свободы, суд, если подсудимый находится под стражей, должен немедленно принять решение об освобождении его из-под стражи в зале судебного заседания (ч. 1 ст. 342 УПК).
14) Следует ли в случаях, предусмотренных ст. 96 УК, применить к подсудимому принудительное лечение или установить над ним попечительство?
Если подсудный обвиняется в совершении нескольких преступлений, суд решает вопросы, указанные в пунктах 1-6 ст. 324 КПК, в отдельности по каждому преступлению.
Если в совершении преступления обвиняется несколько лиц, суд решает вопрос в отдельности относительно любого из подсудным. Принудительное лечение, предусмотренное п. 12 ст. 324 КПК, может быть применено лишь при наличии соответствующего вывода лечебного учреждения.
Закон различает два вида приговоров: обвинительный и оправдательный. Подсудимый либо признается виновным в совершении преступления, либо оправдывается. Это значит, что суд первой инстанции на все вопросы обвинения в приговоре должен дать категорический ответ[5].

Висновки

Приговор — это важнейший акт правосудия, которое постановляется и провозглашается именем Украины.
Все другие процессуальные акты по отношению к приговору имеют вспомогательное значение. Они или подготавливают условия для вынесения правосудного приговора (обвинительное заключение, определение о назначении судебного разбирательства), или являются дополнительными гарантиями законности и обоснованности приговора (кассационное определение, определение в порядке судебного надзора).
Приговор суда должен быть законным и обоснованным, а также основанным только на тех доказательствах, которые были рассмотрены в судебном заседании.
Приговор суда может быть приведен в исполнение только при условии, что он удовлетворяет всем требованиям закона и правильно разрешает вопросы о виновности (или невиновности) подсудимого, о его наказании или оправдании, а также, если он вступил в законную силу. В уголовном процессе нашего государства только судом и только в приговоре к лицу, признанному виновным, может быть применена мера наказания.
При постановлении приговора суд должен принять решения по вопросам, указанным в ст. 324 УПК. Законодательное закрепление этого перечня вопросов способствует выполнению судом всех требований, предъявляемых к приговору, и обеспечивает четкость и ясность формулировок и полноту принимаемых судом решений.

Література

1. Конституція України: Прийнята на п'ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.
2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2001, № 25-26.
3. Кримінально-процесуальний Кодекс України. — К., Юрінком Інтер, 2001.
4. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. - М., 1997.
5. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посібник. — К., Юрінком Інтер, 2003.
6. Коржанський М.Й. Популярний коментар Кримінального кодексу. — К., Наукова думка, 1997.
7. Кримінально-процесуальне право України. — К., Юрінком Інтер, 1999.
8. Кримінальный процес України: Підручник / За ред. Ю.М. Грошевого та В. М. Хотенця. — Харьків, 2000.
9. Михеєнко М.М., Нор В.Т., В.П. Шибко. Кримінальний процес України. — К., Либідь, 1999.
10. Муравин А.В. Уголовное право: Учебн. посібник. — Харьков, Одиссей, 2000.
11. Перлов М.Д. Приговор в советском уголовном процессе. — М., 1960.
12. Строгович М.С. Курс радянського кримінального процесу. — М. 1968. Т. 1.
13. Строгович М.С. Проверка законности и обоснованности приговоров. — М., 1956.
14. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., Юрінком Інтер, 1999.