Лекція 19. Біоетика: проблеми і перспективи. Біосфера і ноосфера
1. Природні заборони
Народжується людина безморальним (зі свідомістю, як чистий білий аркуш паперу) і тільки виховання прищеплює йому якісь принципи, вироблені колись раціоналістами, або ж ми з'являємося на світ з якимось набором вроджених почуттів і уявлень про те, що добре і що погано, а виховання їх тільки розвиває і направляє?
Біоетику (або складні поведінкові програми, притаманні тваринному світу) слід розглядати як природне обгрунтування людської моралі. Адже багато ознак, властивих людині, генетично обумовлено. І тільки частина людських рис обумовлена вихованням, освітою та іншими факторами зовнішнього середовища проживання.
За допомогою біоетики можна відповісти на питання про походження таких найважливіших проявів людського розуму, як мораль і етика.
Але перш ніж ми поговоримо про біоетику людини давайте розглянемо братів наших менших і притаманну їм мораль.
Мораль не чужа тваринам, люди про це знали тисячі років, адже з ними були собаки. Кожен, хто виховує собаку, може переконатися, як легко можна прищепити їй деякі наші етичні правила, які їй початково абсолютно чужі - тямущість і слухняність. Але якщо б собаці були притаманні тільки ці якості, ми називали б її своїм чотириногим рабом, а ми звемо її другом. Адже крім придуманої нами для неї етики, ми відчуваємо в хорошій собаці її власну мораль, багато в чому збігається з нашою. Скажімо, ви спокійно залишаєте дитину на піклування вашої собаки, страшного хижака, здатного розтерзати навіть дорослого і сильної людини. А чому? Тому, що ви довіряєте їй, довіряєте стійким принципам її поведінки. Адже собака, як і людина з моральними засадами, не може образити самку чи дитинча, готова ризикувати життям за товариша, поважає сміливість і прямоту і зневажає боягузтво і обман.
Так що ж таке мораль тварин (або основні принципи біоетики)? На думку видатного австрійського етолога (фахівець з поведінки тварин) Конрада Лоренца, це - створення природним способом вражденного заборони виконувати звичайні програми поведінки в деяких випадках, що виникають при спілкуванні з собі подібними. До найважливіших з таких заборон належать такі:
1. "Не убий свого" - перший і основний заборону у дуже багатьох видів. Щоб виконувати його, необхідно безпомилково впізнавати своїх, безпомилково відрізняючи їх від чужих. Наприклад, галки, гуси і мавпи впізнають один від одного персонально, а члени щурячого клану, точно так само як бджоли та інші суспільні комахи, відрізняють своїх родичів від чужих по загальному запаху. У людини теж є манера ділити всіх оточуючих на своїх і чужих.
2. Другий заборона безпосередньо випливає з першого - щоб не вбити свого і не бути убитим їм, не можна нападати зненацька і ззаду, без попередження і без перевірки, чи не можна вирішити виниклу конфлікт без сутички. Наприклад, собакам, щоб познайомитися, важливо обнюхати один одного, а безпечно це можна зробити тільки чітко фіксованим чином. Людський ритуал виконує, в цілому, ті ж функції, що і рітуалізірованние інстинктивні дії тварин. Ритуал - це спеціальна форма взаємодії, винайдена людьми для задоволення потреби у визнанні серед "своїх".
3. У добре озброєних природою тварин є заборони застосовувати смертоносну зброю або вбивчий прийом в бійці зі своїми. Вовк може вбити оленя і навіть лося одним ударом ікла, розірвавши горло або пах. Але у бійці з іншими вовками він цього прийому застосувати не може.
4. Наступний заборона не дозволяє бити того, хто прийняв позу покірності. Переможені вовк, лев або олень раптом стрибком відскакують від противника і встають боком до нього, підставляючи для смертельного прийому найвразливіші місця. Але саме цей прийом противник завдати не може.
5. Перемога з тим, хто має рацію. Тварина, що захищає свою територію, свою нору, свою самку, своїх дитинчат, майже завжди виграє в конфлікті.
Ну і який висновок можна зробити з цих цікавих факторів і закономірностей? Хоча аналогії між описаним вище "соціальним і моральним" поведінкою деяких тварин і людини відомі давно і багатьом, але висновки робляться різні і навіть діаметрально протилежні. Так, логіка міркування прихильників етологічні трактування соціальних явищ (К. Лоренц, Р. Ардрей, Дж. Скотт і ін) зводиться до наступного: оскільки загальновизнано, що людина походить від тваринного світу і наші тварини предки пройшли через тривалу еволюцію, перш ніж стали тим, що ми називаємо Homo Sapiens, остільки, вважають вони, людина повинна володіти і всіма тими властивостями, які притаманні тваринам, включаючи і біологічну основу мотивації його агресивної поведінки. Порівняно нещодавно виникла соціобіологія доходить навіть до твердження, що в основі всіх форм соціальної поведінки людини лежать вроджені структури, властиві йому так само, як і всім іншим представникам тваринного світу. Так, наш спосіб життя, який, як ми вважаємо, створили ми самі, насправді значною мірою визначається нашими генами. Соціобіологія стверджує, що всі живі істоти постійно конкурують між собою, прагнучи забезпечити собі найкращі шанси на успішну передачу своїх генів, тобто Носіїв спадкових ознак. Людина генетично запрограмований на вчинення насильницьких дій, доводить Р. Ардрей, він безсилий проти інстинктів власної природи, які невідворотно приводять його до соціальних конфліктів і боротьби.
Дослідники ж, які стоять на марксистських позиціях (нр., австрійський філософ Вальтер Холлічер), вважають, що людина далеко пішов від тваринного світу. А значить, поширювати закономірності останнього на людську поведінку, його мотиви і механізми, з наукової точки зору, абсолютно безперспективно. І значить, людина як повністю відокремилося від тваринного світу суспільна істота, має характеристики, специфічними тільки для нього рисами та ознаками.
2. Етика життя або біоетика
Формування та розвиток біоетики пов'язано з процесом трансформації традиційної етики взагалі та медичної етики зокрема. Воно обумовлене перш за все різко посилюється увагою до прав людини (у медицині - це права пацієнта, випробуваного і т. д.) і створенням нових медичних технологій, що породжують безліч найгостріших проблем, що вимагають юридичного та морального регулювання.
Формування біоетики обумовлено перш за все тими грандіозними змінами, які відбулися в технологічному переозброєнні сучасної медицини, кардинальними зрушеннями в медікоклініческой практиці, які знайшли своє вираження в успіхах генної інженерії, трансплантації органів, біотехнології, підтримці життя пацієнта. Всі ці процеси небаченим чином загострили моральні проблеми, що постають перед лікарем, перед родичами хворих, перед медичним персоналом. Чи існують межі і які вони в підтримці життя смертельно хворої людини? Чи припустима евтаназія? З якого моменту слід вважати настання смерті? З якого моменту зародок можна вважати живою істотою? Чи допустимі аборти? Або аборти є вбивство живих істот? Такими є лише деякі з тих питань, які постають перед лікарем, та й перед широкою громадськістю в умовах небаченого технологічного оснащення сучасної медицини в розвинених країнах.
Біоетика як дослідницький напрямок міждисциплінарного характеру сформувалося наприкінці 60-х - початку 70-х рр.. Термін "біоетика" запропонований В. Р. Поттером в 1969 р. Трактування її досить різнорідна. Перш за все біоетику намагаються ототожнити з біомедичної етикою, обмеживши її зміст етичними проблемами відносин "лікар - пацієнт". Існує і більш широке розуміння біоетики, що включає в себе ряд аксіологічних проблем професійної діяльності, суміжній з лікарською, ряд соціальних проблем, пов'язаних із системами охорони здоров'я і, нарешті, проблем, що відносяться до відношення людини до тварин і рослин. Тим самим біоетика включає в себе етичні регулятори відносин до тварин і те коло проблем, який раніше ставився до екологічної етики. Крім того, термін "біоетика" вказує на те, що вона орієнтується на дослідження живих істот незалежно від того, чи знаходять вони своє застосування в терапії чи ні. Іншими словами, біоетика орієнтується на досягнення сучасної біології при обгрунтуванні або рішенні моральних колізій, що виникають у ході наукових досліджень.
Існує ряд дослідницьких центрів з біоетики. Серед них найбільш відомі - Гастінгс-центр під Нью-Йорком (США), Центр з біоетики при медико-дослідному інституті Монреаля (Канада), Центр з біоетики при Торонтському університеті (Канада), Інститут з етики, заснований Кеннеді, при Джорджтаунському університеті ( США). Можна сказати, що це дуже інтенсивно, що розвивається дослідна область, в якій співпрацюють філософи, біологи, медики, теологи США, Канади, Франції, Німеччини, Великобританії. Цього, на жаль, не можна сказати про Росію. Тим часом, криза системи охорони здоров'я в нашій країні загострює етичні та правові проблеми в медичній науці і практиці, ціннісні конфлікти як в організації охорони здоров'я, так і в поведінці та свідомості особистості. Розвиток біоетики в Росії може, на мою думку, допомогти нашому суспільству адаптуватися до нової системи страхової медицини, дозволить виробити ціннісні орієнтації особистості, які відповідали б прав людини, життя і гідності громадян, фундаментальним гуманістичних цінностей людства. Розвиток біоетики в нашій країні передбачає осмислення тих традицій, які існували в етичної думки в Росії, аналіз їх філософських підстав і тих горизонтів, які вони відкривають в нових відносинах людини до життя.
Хочеться зупинитися на питаннях нерозривному зв'язку біоетики з медичною етикою і правом. суспільний сенс біоетики полягає в тому, що вона є конкретним проявом гуманізму в медицині. Цей критерій є основним у наукових дослідженнях з біології та медицині. І які б цілі не ставилися дослідниками, гуманізм і нешкідливість для людини завжди повинні стояти на першому місці - такий підхід має бути мірилом будь-якої людської діяльності, в тому числі і щодо прискорення науково-технічного прогресу. У зв'язку з цим повинна отримати розвиток екологічна етика і повинен бути створений спеціальний екологічний кодекс.
Що нового в біоетиці порівняно з традиційною лікарської етикою? Сучасний лікар стикається з конфліктом духу і букви клятви Гіппократа, яка була непорушною етичної основою лікування протягом багатьох століть.
Візьмемо найбільш відому етичну заповідь Гіппократа - перш за все не нашкодити пацієнту ("в який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, утримуючись від спричинення всякої шкоди і несправедливості"). Коли сучасні хірурги - трансплантологи пересаджують нирку або частку легені живого донора (навіть маючи на це добровільна згода донора) приреченому хворому, наведене етичне припис по відношенню до донору з очевидністю порушується. Сучасний прогрес клінічної медицини зажадав уточнення самого принципу гуманізму. Чи відповідає гуманності штучне запліднення або припинення жізнеподдержівающего лікування вмираючого пацієнта? Справжнім початком духовних шукань в біоетиці є тривога і турбота про майбутнє людського роду.
У біоетики вже стали звичними такі поняття, як "право на аборт", "право на смерть", і т. д. Але, може бути, це є квазіправо - воно не може бути записано в Загальній декларації прав людини. У самому справі, прихильники права на аборт роблять акцент на наступних аргументах: кримінальний аборт є ще більше зло, суспільство має поважати право жінки на вільне і відповідальне материнство, особливо на ранніх термінах вагітності поняття "ембріон" не тотожне поняттю "людина" і так далі. У той же час вони не надають належного значення іншим аргументам: скасування заборони на аборт просто ігнорує моральний статус ембріона, цінність життя плоду; аборт як моральний вибір самої жінки, лікаря-оператора, юристів, що легалізували таку соціальну практику, не вільний від суперечностей.
Питання етики і штучного запліднення - це проблеми ставлення до початку людського життя. Але якщо у випадку аборту лікар і жінка вступають в моральне ставлення з людським життям, нехай терміном на кілька днів, тижнів, місяців, то в разі штучного запліднення це відношення не стільки до початку вже існуючої життя, скільки до можливості самого її початку. І якщо аборт, контрацепція, стерилізація - це боротьба з виникненням людського життя, то штучне запліднення - це боротьба за можливість її виникнення.
Показово, що в цій боротьбі штучне запліднення і штучний аборт тісно пов'язані між собою: практика штучного аборту поставляє пацієнтів для практики штучного запліднення. Так, за деякими даними, поширеність штучного аборту як одного зі способів планування сім'ї веде до зростання вторинного безпліддя. Фахівці вважають, що вторинне безпліддя на 55% є ускладненням після штучного аборту. І якщо в середньому рівень безпліддя залишається приблизно таким же, як і 20-30 років тому, то в даний час його структура змінюється в бік збільшення вторинного безпліддя.
Т. о., Очевидно, що історично потреба в штучному заплідненні виростає аж ніяк не лише з потреб боротьби з власне безпліддям взагалі, скільки з потреб боротьби з трубним безпліддям - іпіфеноменом медичної діяльності та ліберальної ідеології. Епідемія абортів 2-ї половини XIX століття історично і логічно пов'язана з розробкою методик штучного запліднення.
Суспільна свідомість породжує дуже яскраві епітети для штучного запліднення: "нова технологія розмноження", "техногенний виробництво людей", "асексуальне розмноження". В обіг входять поняття: "виборчий аборт", "торгівля репродуктивним матеріалом", "продукція запліднення", "сурогатне материнство" і т. п. Кожна з цих понять реальні одиниці "етичного мінного поля", які нові репродуктивні технології створюють для сучасної культури .
Давно вже перестали розглядатися як фантастика ідеї штучного запліднення спермою "генетично повноцінних донорів". Сьогодні поняття "повноцінність" передбачає підбір донора в сенсі кольору очей, волосся, національності і "етнічних особливостей реципієнтки".
Чи далеко від так розуміється повноцінності до привабливої ідеї отримання за допомогою генетичних маніпуляцій на ембріональному рівні людської істоти заздалегідь заданими властивостями? Тим більше, що вже зараз наука має можливістю управлінням статі.
Ідея "управління на рівні ембріонального матеріалу нерозривна, сенс-логічно пов'язана з штучним заплідненням, як би не хотіли багато закрити на це очі. Симптоматично, що в трьох фундаментальних типологічних моделях штучного запліднення, воно ніколи не було самоціллю, але завжди виступав лише засобом для рішення іншої задачі - завдання вдосконалення людини. Це завдання ставиться і в селекційно-зоотехнічної, і в науково-міфологічної моделі. Для мети вдосконалення і таким чином спасіння людини відбувається і непорочне зачаття Богородиці. Очевидно, що до реалізації ідеї управління особливостями людини технологічно, етично і політично ще далеко. Зараз же лікарів і громадськість турбує здоров'я "пробіркових дітей".
До побоюванням загального характеру відносяться наступні:
- В якій мірі вагітності, які виникли у безплідних жінок, сприяє підвищенню генетичного вантажу в популяції за рахунок народження дітей з вродженою та спадковою патологією?
- Який вплив медикаментозних засобів, які тривалий час використовуються при лікуванні безпліддя, на плід?
- Яка генетична небезпека використання сперми донора при штучному заплідненні
До цих побоювань можна додати й наступні питання: чи не стане метод штучного запліднення непрямою підтримкою тенденції "асексуального розмноження" і в підсумку підставою принципових зрушень у традиційних формах сімейно-шлюбних відносин? Чи можна побоюватися культурологічних, демографічних зрушень в результаті зміни структури сімейно-шлюбних , родинних відносин? Відповіді на ці запитання передбачають висвітлення історії і динаміки створення технологій штучного запліднення.
Прихильники дозволу проблем вмираючого хворого за допомогою активної евтаназії говорять, що в цьому полягає його "право на смерть". Є потреба в допустимості "вбивства з милосердя" невиліковно хворого близької людини. слід визнати, що така ситуація є особливо психологічно переконливою. адже тут вимога милосердного ставлення до страждання, "смертної борошні" іншої людини може знайти силу категоричного імперативу. Але це ще не означає, що такий вибір можна беззастережно виправдати етично. Лікар, який здійснив "вбивство з милосердя", робить відчайдушний і ризикований крок "по той бік добра і зла" і прирікає себе на вічне (до кінця свого свідомого життя) роботу самовиправдання: чи достатньо вагомими були в той момент його аргументи, коли він у звичних визначеннях добра і зла єдино по своїй волі поміняв знаки "плюс" і "мінус". 1. Природні заборони
Народжується людина безморальним (зі свідомістю, як чистий білий аркуш паперу) і тільки виховання прищеплює йому якісь принципи, вироблені колись раціоналістами, або ж ми з'являємося на світ з якимось набором вроджених почуттів і уявлень про те, що добре і що погано, а виховання їх тільки розвиває і направляє?
Біоетику (або складні поведінкові програми, притаманні тваринному світу) слід розглядати як природне обгрунтування людської моралі. Адже багато ознак, властивих людині, генетично обумовлено. І тільки частина людських рис обумовлена вихованням, освітою та іншими факторами зовнішнього середовища проживання.
За допомогою біоетики можна відповісти на питання про походження таких найважливіших проявів людського розуму, як мораль і етика.
Але перш ніж ми поговоримо про біоетику людини давайте розглянемо братів наших менших і притаманну їм мораль.
Мораль не чужа тваринам, люди про це знали тисячі років, адже з ними були собаки. Кожен, хто виховує собаку, може переконатися, як легко можна прищепити їй деякі наші етичні правила, які їй початково абсолютно чужі - тямущість і слухняність. Але якщо б собаці були притаманні тільки ці якості, ми називали б її своїм чотириногим рабом, а ми звемо її другом. Адже крім придуманої нами для неї етики, ми відчуваємо в хорошій собаці її власну мораль, багато в чому збігається з нашою. Скажімо, ви спокійно залишаєте дитину на піклування вашої собаки, страшного хижака, здатного розтерзати навіть дорослого і сильної людини. А чому? Тому, що ви довіряєте їй, довіряєте стійким принципам її поведінки. Адже собака, як і людина з моральними засадами, не може образити самку чи дитинча, готова ризикувати життям за товариша, поважає сміливість і прямоту і зневажає боягузтво і обман.
Так що ж таке мораль тварин (або основні принципи біоетики)? На думку видатного австрійського етолога (фахівець з поведінки тварин) Конрада Лоренца, це - створення природним способом вражденного заборони виконувати звичайні програми поведінки в деяких випадках, що виникають при спілкуванні з собі подібними. До найважливіших з таких заборон належать такі:
1. "Не убий свого" - перший і основний заборону у дуже багатьох видів. Щоб виконувати його, необхідно безпомилково впізнавати своїх, безпомилково відрізняючи їх від чужих. Наприклад, галки, гуси і мавпи впізнають один від одного персонально, а члени щурячого клану, точно так само як бджоли та інші суспільні комахи, відрізняють своїх родичів від чужих по загальному запаху. У людини теж є манера ділити всіх оточуючих на своїх і чужих.
2. Другий заборона безпосередньо випливає з першого - щоб не вбити свого і не бути убитим їм, не можна нападати зненацька і ззаду, без попередження і без перевірки, чи не можна вирішити виниклу конфлікт без сутички. Наприклад, собакам, щоб познайомитися, важливо обнюхати один одного, а безпечно це можна зробити тільки чітко фіксованим чином. Людський ритуал виконує, в цілому, ті ж функції, що і рітуалізірованние інстинктивні дії тварин. Ритуал - це спеціальна форма взаємодії, винайдена людьми для задоволення потреби у визнанні серед "своїх".
3. У добре озброєних природою тварин є заборони застосовувати смертоносну зброю або вбивчий прийом в бійці зі своїми. Вовк може вбити оленя і навіть лося одним ударом ікла, розірвавши горло або пах. Але у бійці з іншими вовками він цього прийому застосувати не може.
4. Наступний заборона не дозволяє бити того, хто прийняв позу покірності. Переможені вовк, лев або олень раптом стрибком відскакують від противника і встають боком до нього, підставляючи для смертельного прийому найвразливіші місця. Але саме цей прийом противник завдати не може.
5. Перемога з тим, хто має рацію. Тварина, що захищає свою територію, свою нору, свою самку, своїх дитинчат, майже завжди виграє в конфлікті.
Ну і який висновок можна зробити з цих цікавих факторів і закономірностей? Хоча аналогії між описаним вище "соціальним і моральним" поведінкою деяких тварин і людини відомі давно і багатьом, але висновки робляться різні і навіть діаметрально протилежні. Так, логіка міркування прихильників етологічні трактування соціальних явищ (К. Лоренц, Р. Ардрей, Дж. Скотт і ін) зводиться до наступного: оскільки загальновизнано, що людина походить від тваринного світу і наші тварини предки пройшли через тривалу еволюцію, перш ніж стали тим, що ми називаємо Homo Sapiens, остільки, вважають вони, людина повинна володіти і всіма тими властивостями, які притаманні тваринам, включаючи і біологічну основу мотивації його агресивної поведінки. Порівняно нещодавно виникла соціобіологія доходить навіть до твердження, що в основі всіх форм соціальної поведінки людини лежать вроджені структури, властиві йому так само, як і всім іншим представникам тваринного світу. Так, наш спосіб життя, який, як ми вважаємо, створили ми самі, насправді значною мірою визначається нашими генами. Соціобіологія стверджує, що всі живі істоти постійно конкурують між собою, прагнучи забезпечити собі найкращі шанси на успішну передачу своїх генів, тобто Носіїв спадкових ознак. Людина генетично запрограмований на вчинення насильницьких дій, доводить Р. Ардрей, він безсилий проти інстинктів власної природи, які невідворотно приводять його до соціальних конфліктів і боротьби.
Дослідники ж, які стоять на марксистських позиціях (нр., австрійський філософ Вальтер Холлічер), вважають, що людина далеко пішов від тваринного світу. А значить, поширювати закономірності останнього на людську поведінку, його мотиви і механізми, з наукової точки зору, абсолютно безперспективно. І значить, людина як повністю відокремилося від тваринного світу суспільна істота, має характеристики, специфічними тільки для нього рисами та ознаками.
2. Етика життя або біоетика
Формування та розвиток біоетики пов'язано з процесом трансформації традиційної етики взагалі та медичної етики зокрема. Воно обумовлене перш за все різко посилюється увагою до прав людини (у медицині - це права пацієнта, випробуваного і т. д.) і створенням нових медичних технологій, що породжують безліч найгостріших проблем, що вимагають юридичного та морального регулювання.
Формування біоетики обумовлено перш за все тими грандіозними змінами, які відбулися в технологічному переозброєнні сучасної медицини, кардинальними зрушеннями в медікоклініческой практиці, які знайшли своє вираження в успіхах генної інженерії, трансплантації органів, біотехнології, підтримці життя пацієнта. Всі ці процеси небаченим чином загострили моральні проблеми, що постають перед лікарем, перед родичами хворих, перед медичним персоналом. Чи існують межі і які вони в підтримці життя смертельно хворої людини? Чи припустима евтаназія? З якого моменту слід вважати настання смерті? З якого моменту зародок можна вважати живою істотою? Чи допустимі аборти? Або аборти є вбивство живих істот? Такими є лише деякі з тих питань, які постають перед лікарем, та й перед широкою громадськістю в умовах небаченого технологічного оснащення сучасної медицини в розвинених країнах.
Біоетика як дослідницький напрямок міждисциплінарного характеру сформувалося наприкінці 60-х - початку 70-х рр.. Термін "біоетика" запропонований В. Р. Поттером в 1969 р. Трактування її досить різнорідна. Перш за все біоетику намагаються ототожнити з біомедичної етикою, обмеживши її зміст етичними проблемами відносин "лікар - пацієнт". Існує і більш широке розуміння біоетики, що включає в себе ряд аксіологічних проблем професійної діяльності, суміжній з лікарською, ряд соціальних проблем, пов'язаних із системами охорони здоров'я і, нарешті, проблем, що відносяться до відношення людини до тварин і рослин. Тим самим біоетика включає в себе етичні регулятори відносин до тварин і те коло проблем, який раніше ставився до екологічної етики. Крім того, термін "біоетика" вказує на те, що вона орієнтується на дослідження живих істот незалежно від того, чи знаходять вони своє застосування в терапії чи ні. Іншими словами, біоетика орієнтується на досягнення сучасної біології при обгрунтуванні або рішенні моральних колізій, що виникають у ході наукових досліджень.
Існує ряд дослідницьких центрів з біоетики. Серед них найбільш відомі - Гастінгс-центр під Нью-Йорком (США), Центр з біоетики при медико-дослідному інституті Монреаля (Канада), Центр з біоетики при Торонтському університеті (Канада), Інститут з етики, заснований Кеннеді, при Джорджтаунському університеті ( США). Можна сказати, що це дуже інтенсивно, що розвивається дослідна область, в якій співпрацюють філософи, біологи, медики, теологи США, Канади, Франції, Німеччини, Великобританії. Цього, на жаль, не можна сказати про Росію. Тим часом, криза системи охорони здоров'я в нашій країні загострює етичні та правові проблеми в медичній науці і практиці, ціннісні конфлікти як в організації охорони здоров'я, так і в поведінці та свідомості особистості. Розвиток біоетики в Росії може, на мою думку, допомогти нашому суспільству адаптуватися до нової системи страхової медицини, дозволить виробити ціннісні орієнтації особистості, які відповідали б прав людини, життя і гідності громадян, фундаментальним гуманістичних цінностей людства. Розвиток біоетики в нашій країні передбачає осмислення тих традицій, які існували в етичної думки в Росії, аналіз їх філософських підстав і тих горизонтів, які вони відкривають в нових відносинах людини до життя.
Хочеться зупинитися на питаннях нерозривному зв'язку біоетики з медичною етикою і правом. суспільний сенс біоетики полягає в тому, що вона є конкретним проявом гуманізму в медицині. Цей критерій є основним у наукових дослідженнях з біології та медицині. І які б цілі не ставилися дослідниками, гуманізм і нешкідливість для людини завжди повинні стояти на першому місці - такий підхід має бути мірилом будь-якої людської діяльності, в тому числі і щодо прискорення науково-технічного прогресу. У зв'язку з цим повинна отримати розвиток екологічна етика і повинен бути створений спеціальний екологічний кодекс.
Що нового в біоетиці порівняно з традиційною лікарської етикою? Сучасний лікар стикається з конфліктом духу і букви клятви Гіппократа, яка була непорушною етичної основою лікування протягом багатьох століть.
Візьмемо найбільш відому етичну заповідь Гіппократа - перш за все не нашкодити пацієнту ("в який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, утримуючись від спричинення всякої шкоди і несправедливості"). Коли сучасні хірурги - трансплантологи пересаджують нирку або частку легені живого донора (навіть маючи на це добровільна згода донора) приреченому хворому, наведене етичне припис по відношенню до донору з очевидністю порушується. Сучасний прогрес клінічної медицини зажадав уточнення самого принципу гуманізму. Чи відповідає гуманності штучне запліднення або припинення жізнеподдержівающего лікування вмираючого пацієнта? Справжнім початком духовних шукань в біоетиці є тривога і турбота про майбутнє людського роду.
У біоетики вже стали звичними такі поняття, як "право на аборт", "право на смерть", і т. д. Але, може бути, це є квазіправо - воно не може бути записано в Загальній декларації прав людини. У самому справі, прихильники права на аборт роблять акцент на наступних аргументах: кримінальний аборт є ще більше зло, суспільство має поважати право жінки на вільне і відповідальне материнство, особливо на ранніх термінах вагітності поняття "ембріон" не тотожне поняттю "людина" і так далі. У той же час вони не надають належного значення іншим аргументам: скасування заборони на аборт просто ігнорує моральний статус ембріона, цінність життя плоду; аборт як моральний вибір самої жінки, лікаря-оператора, юристів, що легалізували таку соціальну практику, не вільний від суперечностей.
Питання етики і штучного запліднення - це проблеми ставлення до початку людського життя. Але якщо у випадку аборту лікар і жінка вступають в моральне ставлення з людським життям, нехай терміном на кілька днів, тижнів, місяців, то в разі штучного запліднення це відношення не стільки до початку вже існуючої життя, скільки до можливості самого її початку. І якщо аборт, контрацепція, стерилізація - це боротьба з виникненням людського життя, то штучне запліднення - це боротьба за можливість її виникнення.
Показово, що в цій боротьбі штучне запліднення і штучний аборт тісно пов'язані між собою: практика штучного аборту поставляє пацієнтів для практики штучного запліднення. Так, за деякими даними, поширеність штучного аборту як одного зі способів планування сім'ї веде до зростання вторинного безпліддя. Фахівці вважають, що вторинне безпліддя на 55% є ускладненням після штучного аборту. І якщо в середньому рівень безпліддя залишається приблизно таким же, як і 20-30 років тому, то в даний час його структура змінюється в бік збільшення вторинного безпліддя.
Т. о., Очевидно, що історично потреба в штучному заплідненні виростає аж ніяк не лише з потреб боротьби з власне безпліддям взагалі, скільки з потреб боротьби з трубним безпліддям - іпіфеноменом медичної діяльності та ліберальної ідеології. Епідемія абортів 2-ї половини XIX століття історично і логічно пов'язана з розробкою методик штучного запліднення.
Суспільна свідомість породжує дуже яскраві епітети для штучного запліднення: "нова технологія розмноження", "техногенний виробництво людей", "асексуальне розмноження". В обіг входять поняття: "виборчий аборт", "торгівля репродуктивним матеріалом", "продукція запліднення", "сурогатне материнство" і т. п. Кожна з цих понять реальні одиниці "етичного мінного поля", які нові репродуктивні технології створюють для сучасної культури .
Давно вже перестали розглядатися як фантастика ідеї штучного запліднення спермою "генетично повноцінних донорів". Сьогодні поняття "повноцінність" передбачає підбір донора в сенсі кольору очей, волосся, національності і "етнічних особливостей реципієнтки".
Чи далеко від так розуміється повноцінності до привабливої ідеї отримання за допомогою генетичних маніпуляцій на ембріональному рівні людської істоти заздалегідь заданими властивостями? Тим більше, що вже зараз наука має можливістю управлінням статі.
Ідея "управління на рівні ембріонального матеріалу нерозривна, сенс-логічно пов'язана з штучним заплідненням, як би не хотіли багато закрити на це очі. Симптоматично, що в трьох фундаментальних типологічних моделях штучного запліднення, воно ніколи не було самоціллю, але завжди виступав лише засобом для рішення іншої задачі - завдання вдосконалення людини. Це завдання ставиться і в селекційно-зоотехнічної, і в науково-міфологічної моделі. Для мети вдосконалення і таким чином спасіння людини відбувається і непорочне зачаття Богородиці. Очевидно, що до реалізації ідеї управління особливостями людини технологічно, етично і політично ще далеко. Зараз же лікарів і громадськість турбує здоров'я "пробіркових дітей".
До побоюванням загального характеру відносяться наступні:
- В якій мірі вагітності, які виникли у безплідних жінок, сприяє підвищенню генетичного вантажу в популяції за рахунок народження дітей з вродженою та спадковою патологією?
- Який вплив медикаментозних засобів, які тривалий час використовуються при лікуванні безпліддя, на плід?
- Яка генетична небезпека використання сперми донора при штучному заплідненні
До цих побоювань можна додати й наступні питання: чи не стане метод штучного запліднення непрямою підтримкою тенденції "асексуального розмноження" і в підсумку підставою принципових зрушень у традиційних формах сімейно-шлюбних відносин? Чи можна побоюватися культурологічних, демографічних зрушень в результаті зміни структури сімейно-шлюбних , родинних відносин? Відповіді на ці запитання передбачають висвітлення історії і динаміки створення технологій штучного запліднення.
Юридичні проблеми біоетики
Влітку 1985 року в невеликому американському містечку Морріс Плейнс, що в штаті Нью-Джерсі, у віці 31 року померла від пневмонії Карен Куінлан. Більше десяти років пролежала вона в лікарні, згорнувшись калачиком, нічого не бачачи і не чуючи, не вимовляючи жодного слова. В останній день її народження, у квітні, в лікарню прийшли тисячі адресованих їй вітальних листівок. Але вона так і не дізналася, що звістка про неї облетіла весь світ, що її доля стала темою книги і кінофільму.
До двадцятирічного віку Карен жила звичайним, нічим не примітним життям. Ніхто точно не знає, що передувало трагічній події 14 квітня 1975. Відомо тільки, що у неї були якісь неприємності на роботі і одночасно сварка з молодою людиною. Так чи інакше, увечері вона прийняла досить велику дозу транквілізатора, після чого, зустрівшись з друзями в барі, випила кілька чарок джина з тоніком. Там же вона втратила свідомість. Друзі викликали швидку допомогу. Карен дали кисень, потім перевели її на апарат примусової вентиляції легенів. Але свідомість до неї так і не було повернуто. Діагноз такий: необоротне пошкодження кори головного мозку.
Три місяці дівчина перебувала в стані коми. Надії на відновлення свідомості вже не було, і батьки звернулися до лікарів, лечившим Карен, з проханням відключити апарат. Переконані католики, вони просили "дозволити її душі спокійно відлетіти на небо". Але лікарі відмовилися це зробити, і батьки за підтримки місцевого священика звернулися до суду.
До тих пір жоден суд в США ще не стикався з подібною справою. Процес привернув увагу всього світу. Всім було ясно, що мова йде не стільки про долю Карен Куінлан, скільки про пекучої юридичної та етичної проблеми, - про те, хто має право розпоряджатися тілом хворих, у яких загинула мозок.
Зараз існують національні та міжнародні організації, які постачають хірургів-трансплантологів органами, взятими у людей, які загинули, наприклад, від різних нещасних випадків. У той же час вся ця діяльність до останнього часу не мала легальної основи. В Англії, наприклад, не існує юридичного визначення смерті. У Франції до 1976 р. на взяття органів померлих була потрібна згода родичів; тепер закон дозволяє брати органи без згоди родини, але в дійсності лікарі все-таки зазвичай запитують родичів, не заперечував чи померлий, коли був живий, проти посмертного використання його органів. А у ФРН отримання трансплантологом згоди сім'ї на видалення органу строго обов'язково.
Але повернемося до справи Карен Куінлан. Адвокат її батьків заявив тоді у суді, що Карен має конституційне право померти, що "жорстоко і несправедливо підтримувати її існування після того, як будь-яка надія на гідне та повнокровне земне життя втрачена".
У першій інстанції позов батьків Карен не був задоволений. Але вони не здалися і звернулися до Верховного суду штату, який визнав їх прохання законною. Рішення суду закінчувалося словами: "Ніякі інтереси держави не можуть змусити Карен терпіти нестерпні муки".
Апарат штучного дихання відключили. Але Карен Куінлан, на подив лікарів, продовжувала дихати. Так почалася її десятирічна "життя" без свідомості.
Кожен день Карен відвідував її прийомний батько, службовець місцевої фармацевтичної фірми. У палаті завжди було включено радіо, а час від часу батьки включали магнітофон, тому що Карен, як їм здавалося, все-таки начебто прислухалася до музики.
Коли Карен померла, мати, підтримуючи її схудле тіло (дівчина в той момент важила всього 24 кг), промовила: "Вона померла з гідністю" ...
Історія Карен Куінлан породила цілу хвилю законодавчих актів, які представляли собою спроби якось регулювати відносини хворих, їхніх родичів і лікарів у подібних випадках. Зараз 34 американських штату прийняли закони, які передбачають право хворого, котра усвідомлює своє становище, відмовитися від лікування, особливо пов'язаного з заподіянням йому болю. Ну а якщо хворий не усвідомлює, що з ним відбувається? Тут як і раніше існує "юридичний вакуум". Якщо є згода родичів, лікарі нерідко йдуть на припинення реанімаційних заходів, хоча досить часто це закінчується гучними процесами в судах. Бувають і протилежні ситуації, як в описаному випадку. Карен Куінлан немає, але проблема залишається невирішеною ...
3. Що таке смерть? Як виглядає смерть?
Чи є життя за ... життям? Напевно, поки існує людство, воно буде ставити собі це питання знову і знову. Віруючі різних конфесій, атеїсти, просто обивателі по-різному відповідають на нього. Історія релігії та культури дає нам безліч доказів того, що в стародавніх суспільствах віра в загробне життя з'являлася лише при досить високому рівні розвитку інтелекту, особливо абстрактного мислення. Численні дослідження релігійних текстів, фольклору, археологічні дослідження (аж до неандертальської культури) дозволяють простежити розвиток ідеї про безсмертя душі. Але мета в іншому: хотілося розглянути явища, які часто використовують для докази існування життя після смерті (С. Г. Мюге).
Існують дослідження, ніби спочатку в трупі піднімається температура, вірніше, з тіла померлого йде більше тепла, ніж воно могло містити в момент смерті. Встановили цей факт автори прийшли до висновку, що це результат відділення духа від тіла і таким чином, на їхню думку, душа набуває об'єктивно відчутну даність.
Однак такі досліди можуть мати цілком матеріалістичне пояснення, душа тут ні при чому. В якості одного з пояснень можна навести таке: у живому організмі відбувається безліч ферментативних реакцій. Після смерті активність різних ферментів падає нерівномірно. Наприклад, ферменти, що зумовлюють синтез, вимикаються раніше, ніж гідролітичні. Неодночасно інактивуються і окислювально-відновні ферменти. Виходячи з цього, неважко уявити таку картину: живому організму властивий, скажімо, гідроліз глікогену. У окисленні утворилася глюкози брало участь безліч ферментів. За допомогою одних одержувана енергія йшла на безпосередні потреби організму, за допомогою інших - запасається в АТФ або АДФ. Але ось після смерті частина ферментів вийшла з ладу, а частина ще функціонує. Пізніше інших вимикається ті ферменти, які активують екзотермічні реакції. Ось і відбувається "згоряння" без використання енергії, що виділяється, а отже, виділення тепла.
Можна навести приклади з робіт, де опубліковані розповіді осіб, що побували у стані клінічної смерті. Мабуть, найвідоміші з них - книги доктора Р. Муді "Життя після життя" і "Світло по той бік", що вийшли в США. У них зібрані більше ста п'ятдесяти інтерв'ю у людей, повернутих до життя після клінічної смерті.
Тут слід нагадати, що для з'ясування істини існує не тільки науково-експериментальний метод. Припустимо, необхідно довести, що ви вчора були на роботі. В експерименті вчорашній день ви повторити не можете. Що ж робити? Для подібних випадків хороший історико-юридичний метод: ви можете пред'явити виконану вчора роботу, що бачили вас на роботі свідків, згадати окремі, що відбулися вчора епізоди ... Істина буде доведена, якщо показання свідків співпадуть як з вашими, так і між собою.
Ось цей метод і застосували автор книги "Життя після життя" і доктор Е.Кублер-Рос. Хоча більшість оповідачів говорило, що передати словами їх відчуття дуже важко ("Я була в якомусь четвертому вимірі"), все ж таки вдалося відтворити схему, за якою будувалося більшість оповідань.
Ось ця схема. Людина на межі смерті. Він чує голос лікаря, який оголошує, що він мертвий. Він починає чути неприємний шум, якесь шипіння, і в той же час відчуває, що мчить по довгому чорному тунелю. Раптово він виявляється поза свого матеріального тіла, як би над ним, і спостерігає реанімаційні заходи.
Після декількох миттєвостей сум'яття людина помічає, що його нова форма - це "нематеріальне" тіло, яке чує і бачить, але саме невидимо і нечутними. Незабаром виникає теплий і променистий світ і перед померлим прокручується фільм його життя.
Пізніше, прийшовши до тями, насилу підбираючи слова, він пробує розповісти про пережите. Але наштовхується на жарти і невір'я оточуючих. У той же час його життя змінюється: як правило, смерть його не лякає.
Нещодавно вийшла ще одна книга: "Спогади про смерть. Медичні дослідження" доктора Мішеля Сабома. У ній не тільки спогади "померлих", але й опис деяких експериментів. Автор ніби з'єднав обидва методи доказу істини. Наприклад, опитуваному часто важко описати словами свій стан. Сабом пропонував йому малюнки, зроблені або з розповідей раніше опитаних, або виконані художниками-містиками. Зрозуміло, кожен раз показувалося кілька картинок, де специфічні деталі, побачені раніше "померлим", зображувалися тільки на одній. І опитувані вказували саме на цю картинку. Наприклад, "пролітали через тунель" дружно запевняли, що відчували його таким, як він зображений ще в XVII столітті художником Ієронімом Босхом. Цікаво, що відчуття виходу "я" з тілесної оболонки після клінічної смерті було як у що вірять у загробне життя, так і в атеїстів, але є одна деталь: віруючі, коли їм показували малюнок тунелю Босха, приймали його цілком. Атеїсти ж стверджували, що не бачили ангелів з крильцями, а говорили лише про світлові відблиски.
Інша точка зору - спроба за допомогою фізіологічних знань спробувати пояснити зазначені феномени (А. А. Хайдак). Для цього звернемося до досвіду лікарів-реаніматологів, які пережили разом з хворими (повірте, що це дійсно так!) Багато сотень критичних станів.
Добре чи погано, але люди помирають в основному далеко від родичів - в результаті нещасного випадку або в лікарні, де при останньому подиху присутній тільки медперсонал. Смерть потворна, і супроводжуючі її явища залишають у оточуючих важкі та незабутні враження. Не так багато людей були присутні при подібних ситуаціях багато разів і здатні критично оцінювати ситуацію в цей момент. Найчастіше люди навіть не можуть визначити, чи живий ще чоловік або вже мертвий? Багато свідоцтва про "воскресіння" йдуть саме звідси.
Знати, як виглядає смерть, важливо не тільки для того, щоб не плодити містичні чутки. Від своєчасності реанімації залежить, чи виживе хворий. Але часто буває і так: некваліфікований медик або перехожий на вулиці починають робити штучне дихання, непрямий масаж серця хворому, який цього зовсім не потребує. А якщо робити їх неправильно, можливі важкі, іноді смертельні ускладнення. Реанімацію можна проводити в єдиному випадку - при клінічній смерті. Ось її ознаки.
Порушено свідомість, неможливо швидко привести потерпілого до тями. Людина не дихає, або дихання порушене. Іноді хворий як би ковтає повітря ("риб'яче дихання"), після кількох таких ковтків дихання зупиняється. Різко змінюється колір шкіри: по-різному, в залежності від причини смерті, але завжди швидко. Через хвилину після зупинки кровообігу в мозку розширюються і перестають реагувати на світло зіниці. Припиняється пульсація великих артерій (якщо вам трапиться надавати допомогу, не втрачайте багато часу на їх пошуки - тільки спробуйте знайти).
У стандартних ситуаціях перехід від живого до неживого фіксується досить точно (в межах декількох десятків секунд). А ось нестандартні випадки (їх досить багато, і досягнення медицини збільшують їх число) якраз і дають поживу для легенд, газетних і журнальних сенсацій. Але це не головне. Головне, що з такими випадками пов'язано безліч моральних, юридичних, медичних та інших проблем.
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, життя скінчилося, коли мозок як головний орган, що визначає існування людини, припиняє свою діяльність. Смерть мозку можна вважати біологічної смерті - це, мабуть, єдине, у чому сьогодні зійшлися вчені і християнські богослови. Але критерії смерті мозку навряд чи зможуть бути прийняті одноголосно в найближчому майбутньому. Тим більше не ясні вони були в ті часи, з яких прийшли до нас самі відомі перекази про пожвавлення померлих.
З історії відомо, що дива відбуваються там і тоді, де і коли в них готові повірити. Наукова медицина, заснована в Греції приблизно за 500 років до різдва Христова, була майже невідома палестинським євреям. У ту пору лікарське мистецтво в Юдеї була розвинена слабко, успіх лікування багато в чому залежав від особистої чарівності та натхнення лікаря. У подібних умовах поява незвичайної людини, що дає надію на зцілення, дбайливо ставиться до пацієнта, саме може стати ліками. До того ж у Ісуса Христа були лікарські знання, які він неодноразово виявляв. Як видно з євангельських текстів, Ісус вмів відрізнити дійсно померлих від знаходяться в стані "мнимої смерті". Він намагався пояснити оточуючим, що в "пожвавлення" немає дива. Але натовп хотіла чудес і творила їх для себе - його руками.
Дві тисячі років тому помилки у визначенні, жива людина чи мертва, траплялися, природно, набагато частіше, ніж зараз. Неможливо підрахувати, скільки осіб було поховано заживо, особливо під час епідемій та воєн. Зрозуміло, що люди в усі часи боялися цього. Тому, мабуть, і виникли ще в давнину здаються зараз дивними похоронні ритуали. У Стародавньому Єгипті, наприклад, бальзамування трупа починали через кілька днів після смерті і лише після розрізання лівої половини живота (больового подразника - якщо людина жива). Сенс цього дійства прояснить історія середньовічного лікаря Андреаса Везалія. Він був засуджений до смерті за те, що анатомував тіло іспанського дворянина, який виявився живим і прийшов раптом до тями. "Труп" вижив, але вирок лікаря був приведений у виконання. За дивним збігом обставин, інквізитор, який виніс вирок, незабаром після того сам прокинувся на анатомічному столі, але йому пощастило не так, як жертві Везалия: в результаті розтину він загинув вже насправді.
Знаменитий поет Петрарка "воскрес" за чотири години до власних похоронів. І прожив потім ще тридцять років. Тому здається незайвим існував у деяких народів звичай, за яким померлих спочатку ховали тимчасово. А наприкінці минулого століття з'явилися різні пристосування, у тому числі патентовані, що дозволяють "покійному" подати вісточку на поверхню в разі воскресіння. В основному це були електричні пристрої, сигналячих звуком або світлом про найменше зітханні або русі покійного.
Але, судячи з народними переказами, випадки пожвавлення, а потім і загибелі вже в гробах все ж бували. Уявна смерть може походити від багатьох причин. Це травми черепа, сон після епілептичного нападу (іноді неможливо розбудити такого хворого декілька днів), отруєння, переохолодження чи перегрівання, глибокі непритомність, важка шизофренія, істерія.
Більшості біблійних переказів про щасливих воскресіння і зцілення можна знайти просте медичне пояснення. Старі лікарі напевно пам'ятають про чудеса з хворими на цингу, коли вкрай важкий стан з великою кількістю виразок на шкірі (дуже неприємного вигляду, а іноді і запаху) проходить начисто через кілька годин після прийому аскорбінової кислоти або ягідного соку. Причому виразки зникають майже повністю. Подібні історії в древніх текстах трактуються як дива.
Уявна смерть описана у Шекспіра в "Ромео і Джульєтті", у Пушкіна в "Казці про мертву царівну". У першому випадку - на грунті інтоксикації, у другому - летаргічного сну, мабуть, истероидного характеру. Можна пригадати чимало подібних прикладів з літератури.
Вмирання не моментально. Воно триває іноді десятки секунд, іноді - годинник і дні. Ще з часів Гіппократа дісталося нам поняття про три воротах смерті. Це серце, легені, мозок. Від якої б хвороби люди ні вмирали - від інфекції, травми, задухи, - смерть стає повноправною господинею в організмі, коли гине один з трьох перерахованих органів (адже без крові, насиченої киснем, мозок працювати не може).
Медичні заходи видозмінюють процес вмирання - серце і легені можна на якийсь час замінити приладами. І спрямовані ці заходи в першу чергу на те, щоб зберегти життя головного мозку. Може бути, саме тому більшість свідчень про видіння після смерті надходить з тих (зазвичай кардіологічних) клінік, де буває більше успішних реанімацій.
Мабуть, прийоми найпростішої акушерської реанімації та найпростіші дихальні прийоми були відомі багато тисячоліть тому. (Пам'ятаєте біблійне: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її дихання життя, і стала людина живою душею"?) Сам термін "реанімація" в середні століття більше був відомий в богослов'ї. Відбувається він від латинського animatio, що означає "вливання життя", "створення живого". А сьогодні це слово трактується в медицині як "комплекс заходів з метою повернення до життя чи явище відновлення життя" (останнє буває, хоча і рідко - ознаки життя іноді повертаються і без допомоги ззовні. Найчастіше це трапляється у хворих з хронічними бронхо-легеневі захворювання і пороками серця: вони краще переносять недолік кисню в організмі, до якого привчають їх самі хвороби).
Зазвичай людина втрачає свідомість через 15 секунд після зупинки мозкового кровообігу. Якщо це відбувається в сучасній клініці, моніторні системи попереджають про загрозу для життя хворого і дозволяють підтримувати циркуляцію крові на рівні, достатньому, щоб при зупинці серця, яка раніше завжди вважалася ознакою смерті, зберегти свідомість. Саме цим можна пояснити ефект присутності при власному пожвавленні. У практиці був випадок, коли хворому 2:00 робили масаж серця і весь цей час він розмовляв і навіть опирався.
Досить часто зустрічаються помилкові клінічні смерті у наркоманів - від передозування препаратів опію та галюциногенів (ЛСД, героїн). Звідси й характерні кольорові бачення, в яких душа відділяється від тіла, людина літає в інші світи, роздвоюється і спостерігає за подіями як би з боку. Подібні бачення іноді бувають у хворих під час операцій, коли знеболення проводять, не присипляючи пацієнта. Років двадцять тому такий вид наркозу навіть був у моді і вважався ознакою високої кваліфікації анестезіолога.
Галюцинації можуть виникати і через зміни кровотоку в мозку. Лікарям добре відома так звана централізація кровообігу при критичних станах. Кровотік перерозподіляється на користь життєво важливих органів і життєво важливих центрів у кожному з них. У мозку перевагу отримують підкіркові структури, розташовані найближче до великих судинах - і найбільше відповідальні за галюцинації.
Аналізатор слуху - одна з найбільш стійких, він менше за інших залежить від кори головного мозку. При вимкненому кірковій відділі стовбурові ділянки слухового аналізатора можуть працювати в самостійному режимі. Тому не потрібні містичні пояснення тих випадків, коли вмирали і відтворені люди чули голоси лікарів, але не могли на них відреагувати. Це прояв не життя після смерті, а залишків життя під час вмирання.
Сліпі, у яких після лікування відновлюється зір, спочатку не пізнають предметів, вони лише розрізняють світло і темряву. Інформація від сітківки може не доходити по нервових шляхах до кори, а замикатися в стовбурної частини мозку, і тоді зоровий образ розпізнається просто як світло. Ожилі хворі часто описують подібні бачення.
Чому побували "за краєм" часто говорять про тунель і яскравому світлі в кінці його? У потиличних частках кори великих півкуль головного мозку розташований центральний відділ зорового аналізатора. Полюса цих часток забезпечуються кров'ю автономно і живуть довше інших коркових ділянок зорового апарату, забезпечуючи, правда, лише центральний, або, інакше, трубчасте зір. Полюси, до речі, пов'язані з центральними ділянками сітківки очей. У самій сітківці теж можливий перерозподіл крові на користь її центру, від чого звужується поле зору. Все це разом, мабуть, і дає картину тунелю, просіки, дороги, в кінці яких вбачаються неясні образи. До того ж яскраве світло, за допомогою якого лікарі періодично перевіряють у вмираючих зіничний рефлекс (звужується чи зіницю при висвітленні очі), може сприяти появі видінь.
Треба відзначити, що своїми враженнями про побачене або почуте на крайніх стадіях вмирання можуть поділитися лише дуже небагато. Клінічну смерть майже всі відчувають як втрату свідомості або сон. Свідоцтва жвавих людей говорять лише про одне: вмираючи, людина може сприймати явища зовнішнього світу. Природно, враження ці хаотичні і спотворено відображають навколишнє, бо породжені вони хворим мозком.
І ще одне спостереження хворих, які перенесли клінічну смерть, може пояснити фізіологія. Коли у повертається до життя людини відновлюється пам'ять, в його свідомості в першу чергу спливають самі емоційні і найбільш стійко закріпилися в пам'яті враження. Цей ряд найяскравіших спогадів створює ілюзію того, що перед очима встигає пройти все життя.
Багаторічна атеїстичне виховання дає себе знати і на порозі життя і смерті. Наприклад, практично не зустрічаються перенесли клінічну смерть люди, які розповідали б релігійні сюжети (спеціальні дослідження не проводилися). Проте запам'яталися розповіді хворого, який провів у несвідомому стані більше десяти діб. Він бачив райдужні кола і хмари, з сидять на них Брежнєвим, Чан Кай-ши, Мао Цзе-Дуном та іншими політичними діячами. Легко підмінити їх персонажами, які заселяють небеса в свідомості віруючих людей, і все стане на свої місця.
На жаль, ні обліку людей, що побували на тому світі, ні періодичних обстежень в нашій медицині ніхто не вів і не веде. Лікарі спостерігають за більшістю з них тільки з приводу основного захворювання. Дуже рідко ці хворі потрапляють у поле зору психіатра, хоча нечисленні дослідження свідчать, що у всіх перенесли клінічну смерть є енцефалопатія більшою чи меншою мірою - стан мозку, що межує із захворюванням, а іноді і важка патологія.
Лікарське спостереження за тими, хто переніс клінічну смерть, необхідно. Як показують дослідження, у них більший ризик розвитку атеросклерозу і інших захворювань мозкових судин, пухлин головного мозку. Звичайні для них неврастенія, емоційна нестійкість, дратівливість, некритичне ставлення до свого стану. Їм потрібна особлива медична допомога - тим, хто почав жити вдруге.
Таким чином, мабуть - "посмертні" бачення - це викривлене сприйняття навколишнього хворим, помираючим мозком. Для їх пояснення досить фізіологічних знань, вони не можуть підтвердити віру в існування загробного життя.
4. Хоспіси
Всі релігії приділяють велику увагу останнім хвилинам вмираючих: просили у них вибачення, соборували, виконували останню волю. Зараз на Заході, а нещодавно і в нашій країні, з'явилися для безнадійно хворих спеціальні відділення при госпіталях - хоспіси.
Інтерес до цієї проблеми порушила швейцарський лікар Елізабет Кублер-Росс, яка написала книгу про смерть і вмирання. У книзі висловлювалися ідеї, як важливо для вмираючих свідомість, що життя не пройшло даремно і що вони встигли в останні дні щось доробити, з кимось помиритися, щось продумати і усвідомити ...
Реальне втілення ідей Кублер-Росс здійснила англійка Сесілі Сондерс, яка відкрила в Лондоні хоспіс. Хоспіс - це слово, взяте з древнього англійської мови, означає щось середнє між притулком, богодільнею і шпиталем, де, за старою традицією, більше дбали про душу, ніж про тіло пацієнта. У хоспіс приймаються особи в такій стадії хвороби, коли ясно, що активне їх лікування вже безнадійно. Тут лікують біль, кашель, порушення дихання, діяльності кишечника, - всі ті симптоми, які доставляють неприємності пацієнтам.
Одна з філософських основ всього персоналу полягає в тому, що смерть - це природний кінець життя, що рано чи пізно "всі там будемо", і що людина, виконав свій обов'язок, свої бажання, закінчив земні справи, переходить у наступний, до речі, неминучий , етап буття. Цей підхід вони і намагаються передати пацієнтам хоспісу.
На жаль, частіше за все люди вмирають, не перебуваючи в такому благодушному стані. Причини, найчастіше, бувають такі.
На першому місці стоїть біль і страх перед болем. Лікарі утримуються давати вмираючим важкохворим знеболюючі препарати в достатніх дозах, побоюючись, що пацієнт звикне до наркотику (це вмираючий-то?!). Тому подібні ліки дають тільки тоді, коли терпіти біль йому вже несила. Але сам біль створює ще й страх перед болем. А страх теж вимагає заспокоєння наркотиками.
У Монреалі в шпиталі при університеті Мак Гілл, де також відкрито відділення для вмираючих пацієнтів, проводили спеціальні дослідження. Перш за все, була розроблена шкала для визначення ступеня болю. А потім досліджувалися різні методи запобігання болю. Виявилося, що ефективність болезаспокійливих речовин у багато разів вище, якщо хворий знаходиться в сприятливих душевних умовах. Звідси і велика роль гіпнозу у створенні почуття душевного спокою, який і порушується найчастіше болем. Тому всім (або майже всім) пацієнтам хоспісу дають коктейль, що складається з набору болезаспокійливих засобів, речовин, що підвищують загальний тонус і просвітлюючих розум. І тут виявилося несподіваним, що потреба в цьому коктейлі у хворих не збільшувалася, а падала. Адже піднесений настрій менше потребує допінгах.
Друга причина, що ускладнює смерть, полягає в тому, що людину гнітить, якщо він не може виконувати якихось функцій свого тіла самостійно. І тут велику роль грає обслуговуючий персонал. Всім своїм виглядом няні показують, що в тому, що хворий користується "судном" або "качкою", немає нічого особливого, що тіло людини - лише оболонка, яка може з часом виходити з ладу, що головне - його дух, душа ...
І, по-третє, людині дуже важко буває примиритися з втратою життєвих звичок - роботи, захоплень, сім'ї. Тому дуже важливо зацікавити вмираючого пацієнта чимось для нього новим, направити на релігійні роздуми, запропонувати поділитися його життєвим досвідом - писати або диктувати мемуари, створити навколо нього атмосферу любові і спокою. Коли вмираючий бачить навколо себе членів сім'ї, з якими він, звичайно, не раз сварився, але які зараз, сидячи біля ліжка, не голосять, а просто висловлюють свою любов, розуміння і співчуття помираючому, то у нього часто з'являється на обличчі вираз блаженства.
Щоправда, робота з вмираючими вимагає напруження всіх душевних сил як від персоналу хоспісу, так і від близьких вмираючому людей. З ними також ведеться робота.
Дізнавшись про невиліковну хворобу, вмираючий проходить декілька фаз її сприйняття. Спочатку з'являється думка: "А може, це помилка?". Потім надія: "Авось, все пройде". Тут у свідомості хворого зазвичай з'являється торгівля з Богом, з долею: "От якщо виживу, то не буду робити того-то, буду хорошим з тим-то". Нарешті, приходить думка: "Так, я скоро помру. Неважливо, скільки часу я ще проживу, важливо - як я проживу цей час". І тут-то проявляється талант лікарів хоспісу, щоб вселити в вмираючого віру в те, що останні його дні можуть бути дуже змістовні.
Чи потрібно привчати дітей до думки про смерть? Виявляється - так, потрібно. Адже коли малюкові говорять про померлу бабусю, що та "заснула", а малюк бачить, що бабуся, але принаймні, з його життя пішла, він часто починає боятися засинати - як би теж не піти з життя. Досліди показали, що діти набагато більш спостережливі й кмітливі, ніж про це думають дорослі. Колись було прийнято не присвячувати дітей в таємницю народження. Проте казки про лелек, версія "купили на базарі" та інше ні до чого хорошого не привели, і зараз дітей прийнято присвячувати в таємницю дітонародження раніше, ніж вони про це дізнаються на вулиці.
А от щодо смерті в цьому відношенні думки розходяться. Батьки одного хлопчика, хворого на лейкемію, наполягали на тому, щоб йому не говорили про неминучість нею швидкої смерті. Лікарі зобов'язані були виконувати волю батьків. І лише коли у дитини настала передсмертна агонія, причому свідомість залишалося зовсім ясним, лікар запитав:
- А якщо б тобі сказали, що ти скоро помреш, що б ти хотів зробити?
Хлопчик відповів:
- Тепер занадто пізно. Я все одно не встигну. - Заплакав і помер ...
Те, що питання вмирання осмислюються не тільки "зовні" - лікарями, але, так би мовити, і "зсередини", самими пацієнтами, відкрило багато додаткових деталей, наприклад, допомога музики у набутті душевного спокою. У вмираючого сприйняття ритму і мелодії набагато чутливіші, ніж у повсякденному житті. Музика допомагає йому самовиразитися, знайти себе. Одні мелодії доставляють хворому насолоду, інші неприємні, і ось з вибору тієї чи іншої музики хворим лікар може судити про психічному складі та стан хворого.
Робота і навіть спілкування з помираючим вимагають великої психічного навантаження. Перш за все, у оточуючих з'являється "синдром тих, що вижили", синдром провини. Виявляється, майже у кожного десь в душі звучить підленьке струнка: "А добре, що вмирає він, а не я". Але так як помирає-то близький, іноді кохана людина, звук цієї струни боляче резонує в душі ...
Спілкування з вмираючим, прояв до нього любові, терпимість до примх, а іноді і образам, вимагають величезного напруження душевних сил. Тому в хоспісах персонал підтримує один одного, проводить між собою щось на зразок сеансів психотерапії, Всі відчувають кругову моральну підтримку і цю ж підтримку надають близьким вмираючих і померлих. Робота в хоспісах дуже нелегка, і часто люди там надовго не затримуються. Однак у деяких з подібних закладів дивовижна стабільність кадрів. Обслуговуючий персонал - єдине ціле, на кшталт сім'ї. А об'єднують цих людей Віра, Надія і Любов. Віра в те, що вони роблять потрібну справу, надія на те, що вони можуть полегшити страждання вмираючих, і любов як до кожного вмираючому окремо, так і до людства в цілому.
Виявляється, що в наше століття прагматизму воскрешаються на науковій основі старі забуті традиції. Адже акт смерті був священним майже у всіх існуючих релігіях. До нього готувалися, його обставляли урочисто. І смерті не боялися.
Ставлення до неї сильно залежить і від національно-етнічних традицій. У деяких народів, що населяють Китай, за традицією старим людям дарують труну. Власник до нього звикає й не боїться перспективи залишити обридлий світ. У деяких містах Росії поминки по небіжчику закінчувалися веселими танцями і коломийками.
Те, що становило одухотворене тіло, стає дійсно лише конгломератом молекул. Хімічні перетворення у ньому йдуть лише згідно з другим законом термодинаміки.
Висновок
Проблеми біоетики мають одним яскраво вираженим якістю: в пошуках їх рішення люди, замість того щоб приходити до якогось спільного рішення, швидше розходяться в думках. Це відбувається тому, що сторони роблять акцент на різні аспекти однієї проблеми і приходять в результаті до різних висновків. Наприклад, у питанні про аборти одна сторона робить акцент на правах матері, а інша - на правах внутрішньоутробної дитини. І кожна сторона за своїм права.
Біоетика повинна грунтуватися на гуманізмі, і лише в такому вигляді вона може бути прийнятна.
5. Характеристика і склад біосфери
БІОСФЕРА (від біо та сфера), область активного життя, що охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери. У біосфері живі організми (живу речовину) і середовище їх проживання органічно пов'язані і взаємодіють один з одним, утворюючи цілісну динамічну систему. Термін «біосфера» введений в 1875 Е. Зюссом. Вчення про біосферу як про активну оболонку Землі, в якій сукупна діяльність живих організмів (у т. ч. людини) проявляється як геохімічний фактор планетарного масштабу і значення, створено В. І. Вернадським (1926). У буквальному перекладі термін "біосфера" означає сферу життя й у такому змісті він уперше був введений у науку в 1875 р. австрійським геологом і палеонтологом Едуардом Зюсом (1831 - 1914). Однак задовго до цього під іншими назвами, зокрема "простір життя", "картина природи", "жива оболонка Землі" і т. п., його зміст розглядався багатьма іншими натуралістами.
Спочатку під усіма цими термінами малася на увазі тільки сукупність живих організмів, що живуть на нашій планеті, хоча іноді і вказувався їхній зв'язок з географічними, геологічними і космічними процесами, але при цьому скоріше зверталася увага на залежність живої природи від сил і речовин неорганічної природи. Навіть автор самого терміна "біосфера" Е. Зюсс у своїй книзі "Лик Землі", опублікованої майже тридцять років після введення терміна (1909 р.), не зауважував зворотного впливу біосфери і визначав її як "сукупність організмів, обмежену в просторі і в часі й на поверхні Землі ".
Першим з біологів, що ясно вказав на величезну роль живих організмів в утворенні земної кори, був Ж. Б. Ламарк (1744 - 1829). Він підкреслював, що всі речовини, що знаходяться на поверхні земної кулі й утворюючі його кору, сформувалися завдяки діяльності живих організмів.
Факти і положення про біосферу накопичувалися поступово в зв'язку з розвитком ботаніки, грунтознавства, географії рослин і інших переважно біологічних наук, а також геологічних дисциплін. Ті елементи знання, що стали необхідними для розуміння біосфери в цілому, виявилися зв'язаними з виникненням екології, науки, що вивчає взаємини організмів і навколишнього середовища. Біосфера є визначеною природною системою, а її існування в першу чергу виражається в круговороті енергії і речовин при участі живих організмів.
Дуже важливим для розуміння біосфери було встановлення німецьким фізіологом Пфефером (1845 - 1920) трьох способів харчування живих організмів:
- Автотрофне - побудова організму за рахунок використання речовин неорганічної природи;
- Гетеротрофне - будівля організму за рахунок використання низькомолекулярних органічних сполук;
- Міксотрофних - змішаний тип побудови організму (автотрофно-гетеротрофний).
Біосфера (у сучасному розумінні) - своєрідна оболонка Землі, що містить всю сукупність живих організмів і ту частину речовини планети, що знаходиться в безупинному обміні з цими організмами.
Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.
Атмосфера - найбільш легка оболонка Землі, яка межує з космічним простором; через атмосферу здійснюється обмін речовини й енергії з космосом.
АТМОСФЕРА ЗЕМЛІ (від грец. Atmos - пар і сфера), повітряне середовище навколо Землі, що обертається разом з нею; маса ок. 5,15 · 1015 т. Склад її біля поверхні Землі: 78,1% азоту, 21% кисню, 0,9% аргону, в незначних частках відсотка вуглекислі газ, водень, гелій, неон та інші гази. У нижніх 20 км міститься водний пар (у земної поверхні - від 3% у тропіках до 2.10 -5% в Антарктиді), кількість якого з висотою швидко убуває. На висоті 20-25 км розташований шар озону, який охороняє живі організми на Землі від шкідливого короткохвильового випромінювання. Вище 100 км росте частка легких газів, і на дуже великих висотах переважають гелій і водень; частина молекул розкладається на атоми і іони, утворюючи іоносферу. Тиск і щільність повітря в атмосфері Землі з висотою убувають. У залежності від розподілу температури (рис.) атмосферу Землі підрозділяють на тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу, екзосферу. Атмосфера Землі має електричним полем. Нерівномірність її нагрівання сприяє загальної циркуляції атмосфери, яка впливає на погоду і клімат Землі.
ТРОПОСФЕРА (від грец. Tropos - поворот і сфера), нижній, основний шар атмосфери до висоти 8-10 км в полярних, 10-12 км у помірних і 16-18 км в тропічних широтах. У тропосфері зосереджено понад 1 / 5 всієї маси атмосферного повітря, сильно розвинені турбулентність і конвекція, зосереджена переважна частина водяної пари, виникають хмари, розвиваються циклони і антициклони.
СТРАТОСФЕРА (від лат. Stratum - шар і сфера), шар атмосфери, що лежить над тропосферою від 8-10 км у високих широтах і від 16-18 км поблизу екватора до 50-55 км. Стратосфера характеризується зростанням температури з висотою від -40 ° С (-80 ° С) до температур, близьких до 0 ° С, малої турбулентністю, нікчемним змістом водяної пари, підвищеним у порівнянні з нижче-та встановленими вище шарами змістом озону.
Мезосфера, шар атмосфери на висоті від 50 до 80-85 км, що знаходиться над стратосферою. Характеризується зниженням температури з висотою приблизно від 0 ° С на нижній межі до - 90 ° С на верхній.
Термосфера, шар атмосфери над мезосферою від висот 80-90 км, температура в якому росте до висот 200-300 км, де досягає значень порядку 1500 К, після чого залишається майже постійної до великих висот.
Екзосфера (від екзо ... і сфера) (сфера розсіювання), зовнішній шар атмосфери, що починається з висоти в кілька сотень км, з якого швидко рухаються легкі атоми водню можуть вилітати (вислизати) в космічний простір.
Гідросфера - водна оболонка Землі. У наслідок високої рухливості вода проникає повсюдно в різні природні утворення, навіть найбільш чисті атмосферні води містять від 10 до 50 мгр / л розчинних речовин. Переважні елементи хімічного складу гідросфери: Na +, Mg 2 +, Ca 2 +, Cl -, S, C. Концентрація того чи іншого елемента у воді ще нічого не говорить про те, наскільки він важливий для рослинних і тваринних організмів, що живуть у ній. У цьому відношенні ведуча роль належить N, P, Si, що засвоюються живими організмами. Головною особливістю океанічної води є те, що основні іони характеризуються постійним співвідношенням у всьому обсязі світового океану.
Літосфера - зовнішня тверда оболонка Землі, що складає з осадових і магматичних порід. В даний час земною корою прийнято вважати верхній шар твердого тіла планети, розташований вище сейсмічної границі Мохоровичича. Поверхневий шар літосфери, в якому здійснюється взаємодія живої матерії з мінеральної (неорганічної), являє собою грунт. Залишки організмів після розкладання переходять у гумус (родючу частину грунту). Складовими частинами грунту служать мінерали, органічні речовини, живі організми, вода, гази.
Переважні елементи хімічного складу літосфери: O, Si, Al, Fe, Ca, Mg, Na, K.
Провідну роль виконує кисень, на частку якого припадає половина маси земної кори і 92% її обсягу, проте кисень міцно пов'язаний з іншими елементами в головних породоутворюючих мінералах. Т. о. в кількісному відношенні земна кора - це "царство" кисню, хімічно зв'язаного в ході геологічного розвитку земної кори.
Поступово ідея про тісний взаємозв'язок між живою і неживою природою, про зворотний вплив живих організмів і їх систем на навколишні їх фізичні, хімічні і геологічні фактори усе наполегливіше проникала у свідомість вчених і знаходила реалізацію в їхніх конкретних дослідженнях. Цьому сприяли і зміни, що відбулися в загальному підході натуралістів до вивчення природи. Вони все більше переконувалися в тому, що відособлене дослідження явищ і процесів природи з позицій окремих наукових дисциплін виявляється неадекватним. Тому на рубежі ХІХ - ХХ ст. у науку усе ширше проникають ідеї холістичного, або цілісного, підходу до вивчення природи, які в наш час сформувалися в системний метод її вивчення.
6. В.І. Вернадський про біосферу і "живій речовині"
Центральним у цій концепції є поняття про живу речовину, що В. І. Вернадський визначає як сукупність живих організмів. Крім рослин і тварин, В. І. Вернадський включає сюди і людство, вплив якого на геохімічні процеси відрізняється від впливу інших живих істот, по-перше, своєю інтенсивністю, що збільшується з ходом геологічного часу, по-друге, тим впливом, яке діяльність людей робить на іншу живу речовину.
Цей вплив позначається насамперед у створенні численних нових видів культурних рослин і домашніх тварин. Такі види не існували раніш і без допомоги людини або гинуть, або перетворюються в дикі породи. Тому Вернадський розглядає геохімічну роботу живої речовини в нерозривному зв'язку тварини, рослинного царства і культурного людства як роботу єдиного цілого.
Незважаючи на деякі протиріччя, навчання Вернадського про біосферу являє собою новий великий крок у розумінні не тільки живої природи, але і її нерозривного зв'язку з історичною діяльністю людства.
7. Ноосфера
Біосфера існувала і функціонувала як "момент життя" самим життям створюваний і керований. Але ситуація корінним чином змінилася, але ситуація докорінно змінилася, коли з'явився головний компонент біосфери - людина. Він виступив як потужна геологічна сила, що поклала початок перетворенню біосфери - почалася епоха ноосфери.
Термін ноосфера перекладається буквально як сфера розуму. Вперше його ввів у науковий обіг у 1927 р. французький вчений Е. Леруа. Разом з Тейяр де Шарденом він розглядав ноосферу як якесь ідеальне утворення, внебіосферную оболонку думки, навколишнє Землю. (Вони вклали у цей термін особливий зміст, витлумачивши його як якийсь надбіосферний "розумовий пласт", як єдиний спокій, що оточує Землю.)
Вчення про ноосферу було сформульовано і в працях одного з його засновників В.І. Вернадського. У його роботах можна зустріти різні визначення і уявлення про ноосферу, які до того ж змінювалися протягом життя вченого. Вернадський почав розвивати дану концепцію з початку 30-х рр.. після детальної розробки вчення про біосферу. Усвідомлюючи величезну роль і значення людини в житті перетворенні планети, В. І. Вернадський вживає поняття "ноосфера" у різних значеннях: 1) як стан планети, коли людина стає найбільшою перетворюючої геологічною силою, 2) як область активного прояву наукової думки; 3) як головний фактор перебудови і зміни біосфери.
Дуже важливим у вченні В.І. Вернадського про ноосферу було те, що він вперше усвідомив і спробував здійснити синтез природних і суспільних наук при вивченні проблеми глобальної діяльності людини, активно розбудовує навколишнє середовище. На його думку, ноосфера вже є якісно інша, вища стадія біосфери, пов'язана з корінним перетворенням не тільки природи, а й людину. Це непросто сфера застосування знань людини при високому рівні техніки, для цього достатньо поняття "техносфера" (поняття "техносфера" висловлює сукупність технічних пристроїв і систем разом з областю технічної діяльності людини. Її структура досить складна, тому що включає в себе техногенний речовина, технічні системи, жива речовина, верхню частину земної кори, атмосферу, гідросферу. Більш того, з початком ери космічних польотів техносфера вийшла далеко за межі біосфери і охоплює вже навколоземний космос). Мова йде про такий етап в житті людства, коли перетворююча діяльність людини буде грунтуватися на строго науковому і дійсно розумному розумінні всіх процесів, що відбуваються і обов'язково поєднується з "інтересами природи". В даний час під ноосферою розуміється сфера взаємодії людини та природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним визначальним чинником розвитку. У структурі ноосфери можна назвати як складових людство, суспільні системи, сукупність наукових знань, суму техніки і технологій в єдності з біосферою. Гармонійна взаємозв'язок всіх складових структури є основа сталого існування і розвитку ноосфери.
8. Взаємозв'язок космосу і живої природи
Завдяки взаємозв'язку всього існуючого космос чинить активний вплив на самі різні процеси життя на Землі.
В. І. Вернадський, говорячи про чинники, що впливають на розвиток біосфери, вказував серед інших і космічний вплив. Так, він підкреслював, що без космічних світил, зокрема без Сонця, життя на Землі не могла б існувати. Живі організми трансформують космічне випромінювання в земну енергію (теплову, електричну, хімічну, механічну) в масштабах, що визначають існування біосфери.
На істотну роль космосу в появі життя на Землі вказував шведський вчений, Нобелівський лауреат С. Арреніус. На його думку, занесення життя з космосу на Землю був можливий у вигляді бактерій завдяки космічного пилу та енергії. Не виключав можливості появи життя на Землі з космосу і В. І. Вернадський.
Вплив космосу на що відбуваються на Землі процеси люди помітили ще в давнину. Однак багато століть зв'язок космосу з Землею осмислювалася частіше на рівні наукових гіпотез і припущень або взагалі поза рамками науки. Багато в чому це було обумовлено обмеженими можливостями людини, наукової бази і наявного інструментарію. У XX столітті знання про вплив космосу на Землю істотно поповнилися. І в цьому є заслуга російських вчених, в першу чергу представників російського космізму - А.Л. Чижевського, К.Е. Ціолковського, Л.М. Гумільова, В.І. Вернадського та ін
Зрозуміти, оцінити і виявити масштаби впливу космосу, і перш за все Сонця, на земне життя і її прояви в чому вдалося А.Л. Чижевському. Про це красномовно свідчать назви його робіт: "Фізичні фактори історичного процесу", "Земне відлуння сонячних бур" і т.п.
Вчені давно звернули увагу на прояви активності Сонця (плями, факели на його поверхні, протуберанці). Ця активність у свою чергу виявилася пов'язаною з електромагнітними та іншими коливаннями світового простору. А. Л. Чижевський, провівши численні наукові дослідження з астрономії, біології та історії, прийшов до висновку про дуже значний вплив Сонця і його активності на біологічні та соціальні процеси на Землі ("Фізичні фактори історичного процесу").
У 1915 р. 18-річний А.Л. Чижевський, самозабутньо вивчав астрономію, хімію і фізику, звернув увагу на синхронність освіти сонячних плям і одночасну активізацію бойових дій на фронтах першої світової війни. Накопичений і узагальнений статистичний матеріал дозволив йому зробити дане дослідження науковим і переконливим.
Зміст його концепції, заснованої на багатому фактичному матеріалі, полягав у доведенні існування космічних ритмів і залежності біологічного і громадського життя на Землі від пульсу космосу. К.Е. Ціолковський так оцінив працю свого колеги: "Молодий вчений намагається виявити функціональну залежність між поведінкою людства і коливаннями в діяльності Сонця, і шляхом обчислень визначити ритм, цикли і періоди цих змін і коливань, створюючи таким чином нову сферу людського знання. Всі ці широкі узагальнення і думки висловлюються Чижевським вперше, що надає їм більшу цінність і збуджує інтерес. Ця праця є прикладом злиття різних наук воєдино на моністичної грунті фізико-математичного аналізу ".
Лише через багато років висловлені А. Л. Чижевським думки і висновки про вплив Сонця на земні процеси були підтверджені на практиці. Численні спостереження показали незаперечну залежність масових сплесків нервово-психічних і серцево-судинних захворювань у людей при періодичних циклах активності Сонця. Прогнози так званих "несприятливих днів" для здоров'я - звичайна справа в наші дні.
Цікава думка Чижевського про те, що магнітні збурення на Сонце в силу єдності Космосу можуть серйозно позначатися на проблемі здоров'я керівників держав. Адже на чолі більшості урядів багатьох країн стоять немолоді люди. Що відбуваються на Землі і в Космосі ритми, звичайно ж, впливають і на їх здоров'я і самопочуття. Особливо це небезпечно в умовах тоталітарних, диктаторських режимів. А якщо на чолі держави стоять аморальні або психічно ущербні особистості, то їх патологічні реакції на космічні збурення можуть призвести до непередбачуваних і трагічних наслідків як для народів свіх країн, так і всього людства в умовах, коли багато країн мають потужний зброєю масового знищення.
Особливе місце займає твердження Чижевського про те, що Сонце істотно впливає не тільки на біологічні, але і соціальні процеси на Землі. Соціальні конфлікти (війни, бунти, революції), на переконання А.Л. Чижевського, багато в чому зумовлюються поведінкою й активністю нашого світила. За його підрахунками, під час мінімального сонячної активності відбувається мінімум масових активних соціальних проявів у суспільстві (приблизно 5%). Під час же піку активності Сонця їх число досягає 60%.
Багато ідей А.Л. Чижевського знайшли своє застосування в галузі космічних і біологічних наук. Вони підтверджують нерозривну єдність людини і космосу, вказують на їх тісну взаємовпливу.
Дуже оригінальними були космічні ідеї першого представника російського космізму Н.Ф. Федорова. Він покладав великі надії на майбутній розвиток науки. Саме вона, на думку Н.Ф. Федорова, допоможе людині продовжити його життя, а в перспективі зробити його безсмертним. Розселення людей на інші планети з-за великого скупчення стане необхідною реальністю. Космос для Федорова - активне терені людської діяльності.
Сьогодні уже виникають і практичні проблеми впливу людини на космос. Так, у зв'язку з регулярними космічними польотами є ймовірність ненавмисного занесення в космос, зокрема, на інші планети, живих організмів. Ряд земних бактерій здатні довго витримувати самі екстремальні температурні, радіаційні та інші умови існування. Температурна амплітуда існування у деяких видів досягає 600 град. Як вони себе поведуть в іншій неземної середовищі - передбачити неможливо.
В даний час людина починає активно використовувати космос для вирішення конкретних технологічних завдань, чи то вирощування рідкісних кристалів, зварювання та інші роботи. І вже давно отримали визнання космічні супутники як засіб збору та передачі різноманітної інформації.
9. Протиріччя в системі: природа-біосфера-людина
Взаємовідносини природи і суспільства не можна розглядати поза протиріч, що неминуче виникають та існують між ними. Історія спільного існування людини і природи представляє собою єдність двох тенденцій. По-перше, з розвитком суспільства та його продуктивних сил постійно і стрімко розширюється панування людини над природою. Сьогодні це проявляється вже в планетарному масштабі. По-друге, постійно поглиблюються суперечності, дисгармонія між людиною і природою.
Природа, незважаючи на всі незліченну різноманіття своїх складових частин, є єдине ціле. Саме тому вплив людини на окремі частини зовні покірною і мирної природи водночас впливають, причому незалежно від волі людей, і на інші його складові. Результати відповідної реакції бувають часом непередбачувані, вони погано піддаються прогнозуванню. Людина відкриває землю, допомагаючи зростанню корисних йому рослин, але через помилки в землеробстві змивається родючий шар. Вирубка лісів під сільгоспугіддя позбавляє грунт достатньої кількості вологи, і в результаті поля незабаром стають безплідними. Знищення хижаків знижує опірність травоїдних і погіршує їх генофонд. Подібний "чорний список" локальних впливів людини і відповідної реакції природи можна продовжувати нескінченно.
Ігнорування людиною цілісного діалектичного характеру природи призводить до негативних наслідків як для неї, так і для суспільства. Про це свого часу прозорливо писав Ф. Енгельс: "Не будемо, однак, занадто радіти нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мстить. Кожна з цих перемог має, щоправда, в першу чергу ті наслідки, на які ми розраховували, але в другу і третю чергу зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують наслідки перших ".
Прогалини в загальному рівні культури, ігнорування поколіннями людей закономірностей і особливостей живого світу, на жаль, сумна реальність і сьогоднішнього дня. Горьким свідченням того, як наполегливо людина не бажає вчитися на власних помилках, можуть служити обмілілі після вирубки лісів річки, засолені в результаті неписьменного зрошення і стали непридатними для землеробства поля, висохлі моря і т.д.
Негативним як для природи, так і для суспільства стає безцеремонне втручання людини в навколишнє середовище в наші дні, бо наслідки його з-за високого рівня розвитку продуктивних сил часто носять вже глобальний характер і породжують глобальні екологічні проблеми.
Термін "екологія", вперше спожитий німецьким біологом Е. Геккелем у 1866 р., позначає науку про взаємини живих організмів з навколишнім. Учений вважав, що нова наука буде займатися тільки взаєминами тварин і рослин з їх середовищем існування
Проте, кажучи сьогодні про проблеми екології (цей термін міцно ввійшов у наше життя в 70-х рр.. XX століття), ми фактично маємо на увазі соціальну екологію - науку, що вивчає проблеми взаємодії суспільства і навколишнього середовища.
Сьогодні екологічну ситуацію у світі можна охарактеризувати як близьку до критичної. Перша Конференція ООН з навколишнього середовища в 1972 р. офіційно констатувала наявність на Землі глобальної екологічної кризи всієї біосфери. Сьогодні в наявності вже не локальні (регіональні), а глобальні (всесвітні) екологічні проблеми: знищені і продовжують знищуватися тисячі видів рослин і тварин; значною мірою знищений лісовий покрив; стрімко скорочується наявний запас корисних копалин; світовий океан не тільки виснажується в результаті знищення живих організмів, але і перестає бути регулятором природних процесів; атмосфера в багатьох місцях забруднена до гранично допустимих норм. чисте повітря стає дефіцитом; на Землі практично немає жодного квадратного метра поверхні, де б не знаходилося штучно створених людиною елементів.
З початком космічних польотів проблеми екології перемістилися і у відкритий космічний простір. Неутилізованих відходів від космічної діяльності людини накопичуються в космосі, що також стає все більш гострою проблемою. Навіть на Місяці американські астронавти виявили численні уламки і залишки від штучних супутників Землі, посланих туди свого часу людством. Можна вже сьогодні говорити про проблему космічної екології. Не вирішено питання про вплив космічних польотів на появу озонових дірок в атмосфері Землі.
Виникла ще одна невідома раніше проблема - екологія і здоров'я людини. Забруднення атмосфери, гідросфери та грунту призвели до зростання і зміни структури людських захворювань. З'являються нові хвороби, принесені цивілізацією: алергічні, променеві, токсичні. Відбуваються генетичні зміни в організмі. У зв'язку з вкрай несприятливою екологічною ситуацією у великих промислових містах в багато разів збільшилася кількість захворювань верхніх дихальних шляхів. Надвисокий ритм життя та інформаційні перевантаження привели до того, що крива серцево-судинних, нервово-психічних, онкологічних захворювань зробила різкий стрибок вгору.
Стає цілком очевидною згубність споживацького ставлення людини до природи лише як до об'єкта отримання певних багатств і благ. Для людства сьогодні життєво необхідна зміна ставлення до природи і в кінцевому рахунку до самого себе.
Які ж шляхи вирішення екологічних проблем. Перш за все слід перейти від споживчого, технократичного підходу до природи до пошуку гармонії з нею. Для цього, зокрема, необхідний ряд цілеспрямованих заходів по екологізації виробництва: застосування природозберігаючих технологій та виробництв, обов'язкова екологічна експертиза нових проектів, а в ідеалі - створення безвідходних технологій замкнутого циклу, нешкідливих як для природи, так і для здоров'я людини. Необхідний невблаганний жорсткий контроль за виробництвом продуктів харчування, що вже здійснюється в багатьох цивілізованих країнах.
Крім того, потрібна постійна турбота про підтримку динамічної рівноваги між природою і людиною. Людина повинна не тільки брати у природи, а й віддавати їй (посадки лісів, риборозведення, організація національних парків, заповідників тощо).
Однак відчутний ефект перелічені та інші заходи можуть принести лише за умови об'єднання зусиль усіх країн для порятунку природи. Перша спроба такого міжнародного об'єднання була зроблена на початку нашого століття. У листопаді 1913 р. в Швейцарії зібралося перше міжнародне нарада з питань охорони природи за участю представників 18 найбільших держав світу. Нині міждержавні форми співпраці виходять на якісно новий рівень. Полягають міжнародні концепції з охорони навколишнього середовища, здійснюються різні спільні розробки та програми. Активна діяльність "зелених" (громадських організацій із захисту навколишнього середовища - "Грінпіс"). Екологічний інтернаціонал Зеленого Хреста і Півмісяця Зеленого в даний час розробляє програму з вирішення проблеми "озонових дір" в атмосфері Землі. Слід, однак, визнати, що за дуже різному рівні соціально-політичного розвитку держав світу міжнародне співробітництво в екологічній сфері ще дуже далеко від бажаного і необхідного рівня.
Іншою мірою, спрямованої на поліпшення взаємин людини і природи, є розумне самообмеження у витрачанні природних ресурсів, особливо енергетичних джерел, які мають для життя людства найважливіше значення. Підрахунки міжнародних експертів показують, що якщо виходити з сучасного рівня споживання, то запасів вугілля вистачить на 430 років, нафти - на 35 років, природного газу - на 50. Термін, особливо за запасами нафти, не такий вже і великий. У зв'язку з цим необхідні розумні структурні зміни в світовому енергобалансі у бік розширення застосування атомної енергії, а також пошук нових, ефективних, безпечних і максимально нешкідливих для природи джерел енергії.
Ще одним важливим напрямком вирішення екологічної проблеми є формування в суспільстві екологічної свідомості, розуміння природи як іншої істоти, над яким не можна володарювати без шкоди для себе. Екологічне навчання і виховання в суспільстві повинні бути поставлені на державний рівень і проводитися з раннього дитинства.
З великими труднощами, здійснюючи болісні помилки, людство поступово все більше починає усвідомлювати необхідність переходу від споживацького ставлення до природи до гармонії з нею.
Навчання та виховання в суспільстві повинні бути поставлені на державний рівень і проводитися з раннього дитинства.
Спочатку під усіма цими термінами малася на увазі тільки сукупність живих організмів, що живуть на нашій планеті, хоча іноді і вказувався їхній зв'язок з географічними, геологічними і космічними процесами, але при цьому скоріше зверталася увага на залежність живої природи від сил і речовин неорганічної природи. Навіть автор самого терміна "біосфера" Е. Зюсс у своїй книзі "Лик Землі", опублікованої майже тридцять років після введення терміна (1909 р.), не зауважував зворотного впливу біосфери і визначав її як "сукупність організмів, обмежену в просторі і в часі й на поверхні Землі ".
Першим з біологів, що ясно вказав на величезну роль живих організмів в утворенні земної кори, був Ж. Б. Ламарк (1744 - 1829). Він підкреслював, що всі речовини, що знаходяться на поверхні земної кулі й утворюючі його кору, сформувалися завдяки діяльності живих організмів.
Факти і положення про біосферу накопичувалися поступово в зв'язку з розвитком ботаніки, грунтознавства, географії рослин і інших переважно біологічних наук, а також геологічних дисциплін. Ті елементи знання, що стали необхідними для розуміння біосфери в цілому, виявилися зв'язаними з виникненням екології, науки, що вивчає взаємини організмів і навколишнього середовища. Біосфера є визначеною природною системою, а її існування в першу чергу виражається в круговороті енергії і речовин при участі живих організмів.
Дуже важливим для розуміння біосфери було встановлення німецьким фізіологом Пфефером (1845 - 1920) трьох способів харчування живих організмів:
- Автотрофне - побудова організму за рахунок використання речовин неорганічної природи;
- Гетеротрофне - будівля організму за рахунок використання низькомолекулярних органічних сполук;
- Міксотрофних - змішаний тип побудови організму (автотрофно-гетеротрофний).
Біосфера (у сучасному розумінні) - своєрідна оболонка Землі, що містить всю сукупність живих організмів і ту частину речовини планети, що знаходиться в безупинному обміні з цими організмами.
Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.
Атмосфера - найбільш легка оболонка Землі, яка межує з космічним простором; через атмосферу здійснюється обмін речовини й енергії з космосом.
АТМОСФЕРА ЗЕМЛІ (від грец. Atmos - пар і сфера), повітряне середовище навколо Землі, що обертається разом з нею; маса ок. 5,15 · 1015 т. Склад її біля поверхні Землі: 78,1% азоту, 21% кисню, 0,9% аргону, в незначних частках відсотка вуглекислі газ, водень, гелій, неон та інші гази. У нижніх 20 км міститься водний пар (у земної поверхні - від 3% у тропіках до 2.10 -5% в Антарктиді), кількість якого з висотою швидко убуває. На висоті 20-25 км розташований шар озону, який охороняє живі організми на Землі від шкідливого короткохвильового випромінювання. Вище 100 км росте частка легких газів, і на дуже великих висотах переважають гелій і водень; частина молекул розкладається на атоми і іони, утворюючи іоносферу. Тиск і щільність повітря в атмосфері Землі з висотою убувають. У залежності від розподілу температури (рис.) атмосферу Землі підрозділяють на тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу, екзосферу. Атмосфера Землі має електричним полем. Нерівномірність її нагрівання сприяє загальної циркуляції атмосфери, яка впливає на погоду і клімат Землі.
ТРОПОСФЕРА (від грец. Tropos - поворот і сфера), нижній, основний шар атмосфери до висоти 8-10 км в полярних, 10-12 км у помірних і 16-18 км в тропічних широтах. У тропосфері зосереджено понад 1 / 5 всієї маси атмосферного повітря, сильно розвинені турбулентність і конвекція, зосереджена переважна частина водяної пари, виникають хмари, розвиваються циклони і антициклони.
СТРАТОСФЕРА (від лат. Stratum - шар і сфера), шар атмосфери, що лежить над тропосферою від 8-10 км у високих широтах і від 16-18 км поблизу екватора до 50-55 км. Стратосфера характеризується зростанням температури з висотою від -40 ° С (-80 ° С) до температур, близьких до 0 ° С, малої турбулентністю, нікчемним змістом водяної пари, підвищеним у порівнянні з нижче-та встановленими вище шарами змістом озону.
Мезосфера, шар атмосфери на висоті від 50 до 80-85 км, що знаходиться над стратосферою. Характеризується зниженням температури з висотою приблизно від 0 ° С на нижній межі до - 90 ° С на верхній.
Термосфера, шар атмосфери над мезосферою від висот 80-90 км, температура в якому росте до висот 200-300 км, де досягає значень порядку 1500 К, після чого залишається майже постійної до великих висот.
Екзосфера (від екзо ... і сфера) (сфера розсіювання), зовнішній шар атмосфери, що починається з висоти в кілька сотень км, з якого швидко рухаються легкі атоми водню можуть вилітати (вислизати) в космічний простір.
Гідросфера - водна оболонка Землі. У наслідок високої рухливості вода проникає повсюдно в різні природні утворення, навіть найбільш чисті атмосферні води містять від 10 до 50 мгр / л розчинних речовин. Переважні елементи хімічного складу гідросфери: Na +, Mg 2 +, Ca 2 +, Cl -, S, C. Концентрація того чи іншого елемента у воді ще нічого не говорить про те, наскільки він важливий для рослинних і тваринних організмів, що живуть у ній. У цьому відношенні ведуча роль належить N, P, Si, що засвоюються живими організмами. Головною особливістю океанічної води є те, що основні іони характеризуються постійним співвідношенням у всьому обсязі світового океану.
Літосфера - зовнішня тверда оболонка Землі, що складає з осадових і магматичних порід. В даний час земною корою прийнято вважати верхній шар твердого тіла планети, розташований вище сейсмічної границі Мохоровичича. Поверхневий шар літосфери, в якому здійснюється взаємодія живої матерії з мінеральної (неорганічної), являє собою грунт. Залишки організмів після розкладання переходять у гумус (родючу частину грунту). Складовими частинами грунту служать мінерали, органічні речовини, живі організми, вода, гази.
Переважні елементи хімічного складу літосфери: O, Si, Al, Fe, Ca, Mg, Na, K.
Провідну роль виконує кисень, на частку якого припадає половина маси земної кори і 92% її обсягу, проте кисень міцно пов'язаний з іншими елементами в головних породоутворюючих мінералах. Т. о. в кількісному відношенні земна кора - це "царство" кисню, хімічно зв'язаного в ході геологічного розвитку земної кори.
Поступово ідея про тісний взаємозв'язок між живою і неживою природою, про зворотний вплив живих організмів і їх систем на навколишні їх фізичні, хімічні і геологічні фактори усе наполегливіше проникала у свідомість вчених і знаходила реалізацію в їхніх конкретних дослідженнях. Цьому сприяли і зміни, що відбулися в загальному підході натуралістів до вивчення природи. Вони все більше переконувалися в тому, що відособлене дослідження явищ і процесів природи з позицій окремих наукових дисциплін виявляється неадекватним. Тому на рубежі ХІХ - ХХ ст. у науку усе ширше проникають ідеї холістичного, або цілісного, підходу до вивчення природи, які в наш час сформувалися в системний метод її вивчення.
6. В.І. Вернадський про біосферу і "живій речовині"
Центральним у цій концепції є поняття про живу речовину, що В. І. Вернадський визначає як сукупність живих організмів. Крім рослин і тварин, В. І. Вернадський включає сюди і людство, вплив якого на геохімічні процеси відрізняється від впливу інших живих істот, по-перше, своєю інтенсивністю, що збільшується з ходом геологічного часу, по-друге, тим впливом, яке діяльність людей робить на іншу живу речовину.
Цей вплив позначається насамперед у створенні численних нових видів культурних рослин і домашніх тварин. Такі види не існували раніш і без допомоги людини або гинуть, або перетворюються в дикі породи. Тому Вернадський розглядає геохімічну роботу живої речовини в нерозривному зв'язку тварини, рослинного царства і культурного людства як роботу єдиного цілого.
Незважаючи на деякі протиріччя, навчання Вернадського про біосферу являє собою новий великий крок у розумінні не тільки живої природи, але і її нерозривного зв'язку з історичною діяльністю людства.
7. Ноосфера
Біосфера існувала і функціонувала як "момент життя" самим життям створюваний і керований. Але ситуація корінним чином змінилася, але ситуація докорінно змінилася, коли з'явився головний компонент біосфери - людина. Він виступив як потужна геологічна сила, що поклала початок перетворенню біосфери - почалася епоха ноосфери.
Термін ноосфера перекладається буквально як сфера розуму. Вперше його ввів у науковий обіг у 1927 р. французький вчений Е. Леруа. Разом з Тейяр де Шарденом він розглядав ноосферу як якесь ідеальне утворення, внебіосферную оболонку думки, навколишнє Землю. (Вони вклали у цей термін особливий зміст, витлумачивши його як якийсь надбіосферний "розумовий пласт", як єдиний спокій, що оточує Землю.)
Вчення про ноосферу було сформульовано і в працях одного з його засновників В.І. Вернадського. У його роботах можна зустріти різні визначення і уявлення про ноосферу, які до того ж змінювалися протягом життя вченого. Вернадський почав розвивати дану концепцію з початку 30-х рр.. після детальної розробки вчення про біосферу. Усвідомлюючи величезну роль і значення людини в житті перетворенні планети, В. І. Вернадський вживає поняття "ноосфера" у різних значеннях: 1) як стан планети, коли людина стає найбільшою перетворюючої геологічною силою, 2) як область активного прояву наукової думки; 3) як головний фактор перебудови і зміни біосфери.
Дуже важливим у вченні В.І. Вернадського про ноосферу було те, що він вперше усвідомив і спробував здійснити синтез природних і суспільних наук при вивченні проблеми глобальної діяльності людини, активно розбудовує навколишнє середовище. На його думку, ноосфера вже є якісно інша, вища стадія біосфери, пов'язана з корінним перетворенням не тільки природи, а й людину. Це непросто сфера застосування знань людини при високому рівні техніки, для цього достатньо поняття "техносфера" (поняття "техносфера" висловлює сукупність технічних пристроїв і систем разом з областю технічної діяльності людини. Її структура досить складна, тому що включає в себе техногенний речовина, технічні системи, жива речовина, верхню частину земної кори, атмосферу, гідросферу. Більш того, з початком ери космічних польотів техносфера вийшла далеко за межі біосфери і охоплює вже навколоземний космос). Мова йде про такий етап в житті людства, коли перетворююча діяльність людини буде грунтуватися на строго науковому і дійсно розумному розумінні всіх процесів, що відбуваються і обов'язково поєднується з "інтересами природи". В даний час під ноосферою розуміється сфера взаємодії людини та природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним визначальним чинником розвитку. У структурі ноосфери можна назвати як складових людство, суспільні системи, сукупність наукових знань, суму техніки і технологій в єдності з біосферою. Гармонійна взаємозв'язок всіх складових структури є основа сталого існування і розвитку ноосфери.
8. Взаємозв'язок космосу і живої природи
Завдяки взаємозв'язку всього існуючого космос чинить активний вплив на самі різні процеси життя на Землі.
В. І. Вернадський, говорячи про чинники, що впливають на розвиток біосфери, вказував серед інших і космічний вплив. Так, він підкреслював, що без космічних світил, зокрема без Сонця, життя на Землі не могла б існувати. Живі організми трансформують космічне випромінювання в земну енергію (теплову, електричну, хімічну, механічну) в масштабах, що визначають існування біосфери.
На істотну роль космосу в появі життя на Землі вказував шведський вчений, Нобелівський лауреат С. Арреніус. На його думку, занесення життя з космосу на Землю був можливий у вигляді бактерій завдяки космічного пилу та енергії. Не виключав можливості появи життя на Землі з космосу і В. І. Вернадський.
Вплив космосу на що відбуваються на Землі процеси люди помітили ще в давнину. Однак багато століть зв'язок космосу з Землею осмислювалася частіше на рівні наукових гіпотез і припущень або взагалі поза рамками науки. Багато в чому це було обумовлено обмеженими можливостями людини, наукової бази і наявного інструментарію. У XX столітті знання про вплив космосу на Землю істотно поповнилися. І в цьому є заслуга російських вчених, в першу чергу представників російського космізму - А.Л. Чижевського, К.Е. Ціолковського, Л.М. Гумільова, В.І. Вернадського та ін
Зрозуміти, оцінити і виявити масштаби впливу космосу, і перш за все Сонця, на земне життя і її прояви в чому вдалося А.Л. Чижевському. Про це красномовно свідчать назви його робіт: "Фізичні фактори історичного процесу", "Земне відлуння сонячних бур" і т.п.
Вчені давно звернули увагу на прояви активності Сонця (плями, факели на його поверхні, протуберанці). Ця активність у свою чергу виявилася пов'язаною з електромагнітними та іншими коливаннями світового простору. А. Л. Чижевський, провівши численні наукові дослідження з астрономії, біології та історії, прийшов до висновку про дуже значний вплив Сонця і його активності на біологічні та соціальні процеси на Землі ("Фізичні фактори історичного процесу").
У 1915 р. 18-річний А.Л. Чижевський, самозабутньо вивчав астрономію, хімію і фізику, звернув увагу на синхронність освіти сонячних плям і одночасну активізацію бойових дій на фронтах першої світової війни. Накопичений і узагальнений статистичний матеріал дозволив йому зробити дане дослідження науковим і переконливим.
Зміст його концепції, заснованої на багатому фактичному матеріалі, полягав у доведенні існування космічних ритмів і залежності біологічного і громадського життя на Землі від пульсу космосу. К.Е. Ціолковський так оцінив працю свого колеги: "Молодий вчений намагається виявити функціональну залежність між поведінкою людства і коливаннями в діяльності Сонця, і шляхом обчислень визначити ритм, цикли і періоди цих змін і коливань, створюючи таким чином нову сферу людського знання. Всі ці широкі узагальнення і думки висловлюються Чижевським вперше, що надає їм більшу цінність і збуджує інтерес. Ця праця є прикладом злиття різних наук воєдино на моністичної грунті фізико-математичного аналізу ".
Лише через багато років висловлені А. Л. Чижевським думки і висновки про вплив Сонця на земні процеси були підтверджені на практиці. Численні спостереження показали незаперечну залежність масових сплесків нервово-психічних і серцево-судинних захворювань у людей при періодичних циклах активності Сонця. Прогнози так званих "несприятливих днів" для здоров'я - звичайна справа в наші дні.
Цікава думка Чижевського про те, що магнітні збурення на Сонце в силу єдності Космосу можуть серйозно позначатися на проблемі здоров'я керівників держав. Адже на чолі більшості урядів багатьох країн стоять немолоді люди. Що відбуваються на Землі і в Космосі ритми, звичайно ж, впливають і на їх здоров'я і самопочуття. Особливо це небезпечно в умовах тоталітарних, диктаторських режимів. А якщо на чолі держави стоять аморальні або психічно ущербні особистості, то їх патологічні реакції на космічні збурення можуть призвести до непередбачуваних і трагічних наслідків як для народів свіх країн, так і всього людства в умовах, коли багато країн мають потужний зброєю масового знищення.
Особливе місце займає твердження Чижевського про те, що Сонце істотно впливає не тільки на біологічні, але і соціальні процеси на Землі. Соціальні конфлікти (війни, бунти, революції), на переконання А.Л. Чижевського, багато в чому зумовлюються поведінкою й активністю нашого світила. За його підрахунками, під час мінімального сонячної активності відбувається мінімум масових активних соціальних проявів у суспільстві (приблизно 5%). Під час же піку активності Сонця їх число досягає 60%.
Багато ідей А.Л. Чижевського знайшли своє застосування в галузі космічних і біологічних наук. Вони підтверджують нерозривну єдність людини і космосу, вказують на їх тісну взаємовпливу.
Дуже оригінальними були космічні ідеї першого представника російського космізму Н.Ф. Федорова. Він покладав великі надії на майбутній розвиток науки. Саме вона, на думку Н.Ф. Федорова, допоможе людині продовжити його життя, а в перспективі зробити його безсмертним. Розселення людей на інші планети з-за великого скупчення стане необхідною реальністю. Космос для Федорова - активне терені людської діяльності.
Сьогодні уже виникають і практичні проблеми впливу людини на космос. Так, у зв'язку з регулярними космічними польотами є ймовірність ненавмисного занесення в космос, зокрема, на інші планети, живих організмів. Ряд земних бактерій здатні довго витримувати самі екстремальні температурні, радіаційні та інші умови існування. Температурна амплітуда існування у деяких видів досягає 600 град. Як вони себе поведуть в іншій неземної середовищі - передбачити неможливо.
В даний час людина починає активно використовувати космос для вирішення конкретних технологічних завдань, чи то вирощування рідкісних кристалів, зварювання та інші роботи. І вже давно отримали визнання космічні супутники як засіб збору та передачі різноманітної інформації.
9. Протиріччя в системі: природа-біосфера-людина
Взаємовідносини природи і суспільства не можна розглядати поза протиріч, що неминуче виникають та існують між ними. Історія спільного існування людини і природи представляє собою єдність двох тенденцій. По-перше, з розвитком суспільства та його продуктивних сил постійно і стрімко розширюється панування людини над природою. Сьогодні це проявляється вже в планетарному масштабі. По-друге, постійно поглиблюються суперечності, дисгармонія між людиною і природою.
Природа, незважаючи на всі незліченну різноманіття своїх складових частин, є єдине ціле. Саме тому вплив людини на окремі частини зовні покірною і мирної природи водночас впливають, причому незалежно від волі людей, і на інші його складові. Результати відповідної реакції бувають часом непередбачувані, вони погано піддаються прогнозуванню. Людина відкриває землю, допомагаючи зростанню корисних йому рослин, але через помилки в землеробстві змивається родючий шар. Вирубка лісів під сільгоспугіддя позбавляє грунт достатньої кількості вологи, і в результаті поля незабаром стають безплідними. Знищення хижаків знижує опірність травоїдних і погіршує їх генофонд. Подібний "чорний список" локальних впливів людини і відповідної реакції природи можна продовжувати нескінченно.
Ігнорування людиною цілісного діалектичного характеру природи призводить до негативних наслідків як для неї, так і для суспільства. Про це свого часу прозорливо писав Ф. Енгельс: "Не будемо, однак, занадто радіти нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мстить. Кожна з цих перемог має, щоправда, в першу чергу ті наслідки, на які ми розраховували, але в другу і третю чергу зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують наслідки перших ".
Прогалини в загальному рівні культури, ігнорування поколіннями людей закономірностей і особливостей живого світу, на жаль, сумна реальність і сьогоднішнього дня. Горьким свідченням того, як наполегливо людина не бажає вчитися на власних помилках, можуть служити обмілілі після вирубки лісів річки, засолені в результаті неписьменного зрошення і стали непридатними для землеробства поля, висохлі моря і т.д.
Негативним як для природи, так і для суспільства стає безцеремонне втручання людини в навколишнє середовище в наші дні, бо наслідки його з-за високого рівня розвитку продуктивних сил часто носять вже глобальний характер і породжують глобальні екологічні проблеми.
Термін "екологія", вперше спожитий німецьким біологом Е. Геккелем у 1866 р., позначає науку про взаємини живих організмів з навколишнім. Учений вважав, що нова наука буде займатися тільки взаєминами тварин і рослин з їх середовищем існування
Проте, кажучи сьогодні про проблеми екології (цей термін міцно ввійшов у наше життя в 70-х рр.. XX століття), ми фактично маємо на увазі соціальну екологію - науку, що вивчає проблеми взаємодії суспільства і навколишнього середовища.
Сьогодні екологічну ситуацію у світі можна охарактеризувати як близьку до критичної. Перша Конференція ООН з навколишнього середовища в 1972 р. офіційно констатувала наявність на Землі глобальної екологічної кризи всієї біосфери. Сьогодні в наявності вже не локальні (регіональні), а глобальні (всесвітні) екологічні проблеми: знищені і продовжують знищуватися тисячі видів рослин і тварин; значною мірою знищений лісовий покрив; стрімко скорочується наявний запас корисних копалин; світовий океан не тільки виснажується в результаті знищення живих організмів, але і перестає бути регулятором природних процесів; атмосфера в багатьох місцях забруднена до гранично допустимих норм. чисте повітря стає дефіцитом; на Землі практично немає жодного квадратного метра поверхні, де б не знаходилося штучно створених людиною елементів.
З початком космічних польотів проблеми екології перемістилися і у відкритий космічний простір. Неутилізованих відходів від космічної діяльності людини накопичуються в космосі, що також стає все більш гострою проблемою. Навіть на Місяці американські астронавти виявили численні уламки і залишки від штучних супутників Землі, посланих туди свого часу людством. Можна вже сьогодні говорити про проблему космічної екології. Не вирішено питання про вплив космічних польотів на появу озонових дірок в атмосфері Землі.
Виникла ще одна невідома раніше проблема - екологія і здоров'я людини. Забруднення атмосфери, гідросфери та грунту призвели до зростання і зміни структури людських захворювань. З'являються нові хвороби, принесені цивілізацією: алергічні, променеві, токсичні. Відбуваються генетичні зміни в організмі. У зв'язку з вкрай несприятливою екологічною ситуацією у великих промислових містах в багато разів збільшилася кількість захворювань верхніх дихальних шляхів. Надвисокий ритм життя та інформаційні перевантаження привели до того, що крива серцево-судинних, нервово-психічних, онкологічних захворювань зробила різкий стрибок вгору.
Стає цілком очевидною згубність споживацького ставлення людини до природи лише як до об'єкта отримання певних багатств і благ. Для людства сьогодні життєво необхідна зміна ставлення до природи і в кінцевому рахунку до самого себе.
Які ж шляхи вирішення екологічних проблем. Перш за все слід перейти від споживчого, технократичного підходу до природи до пошуку гармонії з нею. Для цього, зокрема, необхідний ряд цілеспрямованих заходів по екологізації виробництва: застосування природозберігаючих технологій та виробництв, обов'язкова екологічна експертиза нових проектів, а в ідеалі - створення безвідходних технологій замкнутого циклу, нешкідливих як для природи, так і для здоров'я людини. Необхідний невблаганний жорсткий контроль за виробництвом продуктів харчування, що вже здійснюється в багатьох цивілізованих країнах.
Крім того, потрібна постійна турбота про підтримку динамічної рівноваги між природою і людиною. Людина повинна не тільки брати у природи, а й віддавати їй (посадки лісів, риборозведення, організація національних парків, заповідників тощо).
Однак відчутний ефект перелічені та інші заходи можуть принести лише за умови об'єднання зусиль усіх країн для порятунку природи. Перша спроба такого міжнародного об'єднання була зроблена на початку нашого століття. У листопаді 1913 р. в Швейцарії зібралося перше міжнародне нарада з питань охорони природи за участю представників 18 найбільших держав світу. Нині міждержавні форми співпраці виходять на якісно новий рівень. Полягають міжнародні концепції з охорони навколишнього середовища, здійснюються різні спільні розробки та програми. Активна діяльність "зелених" (громадських організацій із захисту навколишнього середовища - "Грінпіс"). Екологічний інтернаціонал Зеленого Хреста і Півмісяця Зеленого в даний час розробляє програму з вирішення проблеми "озонових дір" в атмосфері Землі. Слід, однак, визнати, що за дуже різному рівні соціально-політичного розвитку держав світу міжнародне співробітництво в екологічній сфері ще дуже далеко від бажаного і необхідного рівня.
Іншою мірою, спрямованої на поліпшення взаємин людини і природи, є розумне самообмеження у витрачанні природних ресурсів, особливо енергетичних джерел, які мають для життя людства найважливіше значення. Підрахунки міжнародних експертів показують, що якщо виходити з сучасного рівня споживання, то запасів вугілля вистачить на 430 років, нафти - на 35 років, природного газу - на 50. Термін, особливо за запасами нафти, не такий вже і великий. У зв'язку з цим необхідні розумні структурні зміни в світовому енергобалансі у бік розширення застосування атомної енергії, а також пошук нових, ефективних, безпечних і максимально нешкідливих для природи джерел енергії.
Ще одним важливим напрямком вирішення екологічної проблеми є формування в суспільстві екологічної свідомості, розуміння природи як іншої істоти, над яким не можна володарювати без шкоди для себе. Екологічне навчання і виховання в суспільстві повинні бути поставлені на державний рівень і проводитися з раннього дитинства.
З великими труднощами, здійснюючи болісні помилки, людство поступово все більше починає усвідомлювати необхідність переходу від споживацького ставлення до природи до гармонії з нею.
Навчання та виховання в суспільстві повинні бути поставлені на державний рівень і проводитися з раннього дитинства.