ВСТУП
Буддизм - найдавніша з трьох (поряд з християнством і ісламом) світових релігій. Він "старше" християнства "на 5 століть, а іслам" молодший "його на 12 століть. У суспільному житті, культурі, мистецтві багатьох країн, буддизм зіграв і до сьогодні відіграє величезну роль.
Про буддизмі як про релігію, про буддійської релігійної літератури викладено у багатьох навчальних, наукових, періодичних виданнях. Серед них такі книги як: "Буддизм", автор якої О.М. Кочетов; підручник "Релігієзнавство", автори Ю.А. Калінін, Е.А. Харьковщенко, підручник "Релігієзнавство: соціологія і психологія релігії", автори І.М. Полонська та інші, а також багато відомостей про буддизм і про його канонічній літературі можна почерпнути у випусках журналу "Наука і релігія".
Виник Буддизм в Стародавній Індії в 6-5 ст. до н.е. Засновником Буддизму вважається Сіддхартха Гаутама (623-544 рр. до н.е.), званий Буддою - істотою, що досягли стану вищої досконалості ("прояснення").
Основні напрямки: хінаяма і махаяма. Період розквіту Буддизму в Індії - 5 століття до н.е. - Поч. 1-го тис. н.е. Поширився Буддизм в Південно-Східну і Центральну Азії, частково в Середню Азію і Сибір. У ході розвитку Буддизму, в ньому поступово склалися культ Будди, ритуал, з'явилися Сангхи (чернечі громади) і т.д. Відчуженість від світу, індивідуалізм визначають глибоку асоціальність світогляду Буддизму.
Буддійська релігійна література
Буддизм підрозділяється на "Малу колісницю", нині представлену тхеравада буддизмом (Південна і Південно-Східна Азія), і "велика колісниця" чи буддизм махаяна (Далекий Схід). Махаяна у свою чергу. Підрозділяється на безліч сект, від бгакті, що роблять акцент на відданості Верховному суті (Амітабха), і до дзен-буддистів, які прагнуть домогтися просвітління шляхом спеціальних медитацій. Кожна з сект набуває особливу специфіку у своїй китайської чи японської різновиди. У 20 столітті в Японії виникло безліч рухів релігійно-модерністської спрямованості, що з'єднують традиційний буддизм з елементами сучасної західної етики. Третя велика напрям буддизму - Ваджраяна (Алмазна Колісниця) зване мантраяна. Це свого роду з'єднання рітуалістічной махаяни з добуддийских традиціями Тибету і Монголії.
Звернімося до самого віровченню в тому вигляді, як воно викладено в канонічній літературі буддизму, що лежить в основі усної його пропаганди чернецтвом і популяризації його засобами мистецтва. У самій Індії давня буддійська література не збереглася, якщо не вважати наскальних написів Ашоки, які є найпершим відомим павука документом, де згадується про Будду та його вченні - Дхарми. Вони створені в III ст. до н. е.. Відома зараз література буддизму складалася протягом багатьох століть не тільки в Індії, але і в тих країнах, куди він проникав. Вона дуже велика. Так, тибетські збірники канонічних творів Ганджур і Дан-жур містять 4566 текстів. Різні напрямки та школи буддизму до цих пір сперечаються між собою про багатьох творах - слід чи ні відносити їх до розряду безумовно заслуговує довіри священної літератури. Одні вважають більш достовірними палійскій, інші - санскритські тексти. Проте всі буддисти сходяться на визнанні найважливішим джерелом відомостей про ранньому буддизмі тих творів релігійного характеру, які були записані до початку нашої ери на мові пали на Цейлоні і відомі під назвою Типитаки (Тiрitака) - "три кошики". Повного комплекту цих творів в ранніх записах не знайдено.
У минулому столітті почалося збирання того, що збереглося в монастирях Цейлону, Бірми, Сіаму, Непалу, а також (у перекладах на відповідні мови) у Тибеті, Китаї, Монголії, Японії. У 1871 р. в Мандалаї (Бірма) був скликаний V буддійський собор, на якому 2400 ченців - знавців канону - шляхом звірки різних списків і перекладів виробили уточнений текст Типитаки, який був вирізаний потім на 729 спеціально виготовлених мармурових плитах. Для кожної плити був побудований окремий мініатюрний гостроверхий білий храмик. Завдання, що стоять стрункими рядами храмики склали храмової комплекс Кутодо - цілий своєрідний містечко-бібліотеку, сховище канону. Завдяки Кутодо і дуже схожому з ним іншому храмового комплексу, Сандамані, який містить коментарі до Типитаке, Мандалай став одним з найбільш шанованих місць буддистів всього світу.
У кінці XIX і на початку XX ст. багато текстів, що входять до Тіпітаку, були переведені па європейські мови і опубліковані, ставши доступними для широкого кола дослідників.
Типитака включає найрізноманітніші за змістом і формою твори. Це і збірники правил чернечого поведінки, і різні релігійно-повчальні розповіді, і релігнозно-філософські трактати, і віршовані вислови. Аналіз текстів дав можливість встановити приблизний час їх складання.
Найбільш древньою частиною канону вважається Вінаяпітака (Vinaypitaka), або "кошик статуту". У Кутодо вона I займає 111 мармурових плит. Вхідні в неї п'ять книг викладають правила поведінки і способу життя буддійських ченців і мирян, умови прийому до чернечу громаду і виключення з неї, подробиці організаційної будови громади та її історію. Хоча формулювання всіх цих правил і вимог приписуються Будді Шак'ямуні, фахівці вважають, що більшість входять до Вінаяпітаку творів склалося не раніше III в. до н. е.., тобто максимум за два століття до їх первісної письмової фіксації. Патімоккха (Patimokkha-sutta, санскр. Pratimoksa-sutra) є найдавнішим і центральним текстом Вінаяпітакі. Вона - найстаріша частина з всього канону. Її зміст - перелік проступків, скоєних ченцями, і що накладаються за них покарань. Далі слід складається з двох книг Суттавібханга (Suttavibbhanga) - коментарі до Патімоккхе.
Наступна книга називається Кхандхака (Khandhaka), яка розділяється па дві частини - Махаваггу (Mahavagga) н Куллаваггу (Cullavagga). Перша частина являє собою історію розвитку буддійської чернечої громади, починаючи з легендарного моменту досягнення Гаутами прозріння. Докладно описуються основні церемонії і свята в громаді, правила поведінки ченців протягом дня, збір громади на час сезону дощів. Куллавагга - продовження Maxaваггі. Ocновное увагу вона приділяє покарань, що накладаються на ченців за різні провини. У ній же йдеться про відступників від чернечого життя і описуються перші два буддійських собору.
llapuвapа (Parivara) викладає мнемонічні прийоми, які полегшують запам'ятовування численних правил і заборон.
Друга частина Типитаки - Суттапитака (Suttapitaka), або "кошик повчань". Це найбільша частина канону. Їй відведено в Кутодо 410 плит. Вона складається з п'яти збірок, викладають ідеологію буддизму у формі притч і бесід, які також приписуються Будді або його найближчим учням. До збірки Кхуддака-нікая входить 15 книг, з яких деякі користуються особливою популярністю. Серед них Дхаммапада, яка в короткій віршованій формі повідомляє найважливіші питання віровчення. Суттаніпата містить вірші етичного змісту і т. д. Особливо цікаві Тхерагатха (Theragatha) і Тхерігатха (Therigatha), або піснеспіви ченців і черниць, - також одне з найдавніших творі всього канону. Важливий для вивчення раннього буддизму і збірник Джатака. (Jataka), в який входять розповіді про переродженнях Будди. Вони мають характер моральних повчань, що виходять від самого Будди. Сучасна наука встановила, що в основі це не оригінальні буддійські твори, а твори індійського фольклору, пристосовані для наочної проповіді буддизму. Вони важливі як джерело відомостей про умови суспільного життя давньої Індії.
Нарешті, третя частина канону - Абхідхаммапітака (Abhidhammapitaka), або "кошик пояснення навчання (закону)". Вона розміщена в Кутодо на 208 плитах. У неї входять сім книг релігійно-філософського характеру, присвячених викладу і розвитку приписуваних Будді думок. Це найбільш пізня частина канону. Багато напрямів і школи буддизму не визнають її першоджерелом і до складу канону не включають.
Чи є ідея релігійного порятунку, переходу з земного життя у нірвану, тобто в якесь інше, неземне стан, дійсно головною ідеєю буддизму? Безсумнівно. Буддійська релігійна література вкладає в уста міфічного засновника буддизму наступні слова: "Подібно до того як води океану мають лише один смак - смак солоний, так і наука моя має лише одні смак - смак порятунку". Усі ранні джерела підкреслюють, що Будда проповідував необхідність і можливість досягнення кожним особистого й вічного інобуття, протиставляючи його непостійності, приреченості, смертності всього того, що ми сприймаємо як реальний, відчутний, чуттєвий світ. "Я всезнаючий, - каже Будда своєму учневі упак, - у мене немає вчителя; ніхто не рівний мені в світі людей і богів і ніяке істота не схоже на мене. Я священний в цьому світі, я вчитель, я один-абсолютний Сам-будда. Я домігся спокою (шляхом погашення всіх пристрастей) і отримав нірвану. Щоб заснувати царство істини, я йду в місто Kasis [Бенарес]; я буду бити в барабан безсмертя у темряві цього світу ". Бенареська проповідь, не без підстав розглядається як перша, але водночас і найбільш точна і повна формулювання головного у вченні буддизму, починається словами:
"Розкрийте вуха, ченці: безсмертя (Амата) виграно (мною)". Вся перша проповідь - обгрунтування необхідності порятунку від страждань сансари (чуттєвого світу) і розкриття шляху до спасіння. Проповідь закінчується словами: "Звільнення мого розуму не може бути втрачено; це моє останнє народження, отже, я більше не буду народжений".
Підкреслюючи значення розкриття світу шляху до спасіння в інобуття, Махавагга - найважливіша частина найбільш древнього розділу канону (Вінаяпітакі)-так описує реакцію Всесвіту на бенареська проповідь: "... вся сукупність десяти тисяч світів завагалася, затряслася, затремтіла, і нескінченний могутній світло пронизав світ, світло, що перевершує той світ, який міг бути вироблений божественною силою девів "(тобто богів).
Думка про необхідність релігійного порятунку, звільнення з сансари постійно, в самих різних варіантах повторюється і в інших текстах Вінаяпітакі! і Суттапитака. Так, бесіда Будди з ченцями про тлінність тіла закінчується таким висновком: "... відсутність пристрасті робить його (людини, - Л. К.) вільним; коли він вільний, він усвідомлює, що він вільний, і він розуміє, що нове відродження уникнуть, що святість досягнута повна, що борг виконаний і що більше немає повернення в цей світ ". Головне завдання, яке повинен виконати людина, - досягти спасіння від уз навколишнього світу. Одночасно підкреслюється, що це порятунок зовсім але досягається в момент фізичної смерті даного живої істоти. У повній відповідності із стародавньою релігійною традицією ведійської релігії буддизм беззастережно приймає вчення про переселення душ, або, як прийнято говорити, про перевтілення: після даного існування відразу після смерті або через деякий час жива істота вступає в іншій формі в нове "буття", настільки ж огидне, як і всі попередні.
Муки, страждання, панування зла заздалегідь оголошуються основними якісними ознаками будь-якого буття, буття і страждання є тотожними. В умовах гніту експлуататорів над трудящими масами ідея абсолютної неминучості страждання на землі є до буддизмі, як н в інших релігіях, містифікованим відображенням реального пригнобленого становища мас. Буддизм не покладає відповідальність за зло на диявола, щоб виправдати бога, але спромігшись створити досконалий світ. Неминучість зла в чуттєвому світі буддизм трактує як прояв якогось "космічного" страждання, одвічно притаманного кожному буття. Велич і благість вищого божества, яким стає завдяки своїм особистим заслугам в колишні переродженнях всесовершенного і всемудрий істота Будда, полягає не в створенні світу, а у вказівці шляху його руйнації, перемоги над злом, яка неможлива без подолання самого буття.
Бенареська проповідь зазвичай називається проголошенням "чотирьох благородних істин" (siryasalya), в стислому вигляді виражають суть буддизму. Перша "шляхетна істина" говорить: "Ось, о ченці, благородна істина про страждання: народження - страждання; розлад здоров'я - страждання, хвороба-страждання, і смерть - страждання; присутність того, кого ми ненавидимо, - страждання; відділення від того, кого ми любимо, - страждання. Коротше, П'ятичленні прихильність до існування - страждання.
Абсолютизація страждання є вихідним пунктом вчення буддизму про порятунок і головним аргументом, "доводить" необхідність порятунку. На відміну від брахманізму, який вважав, що щастя, радість, багатство, благополуччя в даній життя є нагородою за благочестя і виконання культових вимог варни, буддизм категорично стверджував, що всяке життя - зло, страждання. З позицій буддизму перспективи на майбутнє порятунок у бідняка навіть краще, ніж у багатого або стоїть при владі, оскільки благоденствують суб'єктивно не відчувають зла життя так, як бідняки, і тому їм важче прагнути до порятунку.
"Друга шляхетна істина", яка покладає відповідальність за страждання-переродження на життєві прихильності людини, логічно підводить до висновку про можливість подолання страждань і до шляху, що веде до подолання, тобто до третьої і четвертої "благородним істинам". Ми пам'ятаємо, що причиною страждань є жага життя, у свою чергу породжена "невіглаством" ("Авіда").
Вихід з "неуцтва" і жаги до життя вказує "третя благородна істина". "Ось, о ченці, благородна істина припинення страждання: (воно припиняється) повним припиненням цієї спраги (tanha), припиненням, яке полягає у відсутності будь-якого сильного почуття, з повною відмовою від цієї спраги, з відходом від неї, із звільненням від неї, зі знищенням бажання ".
Буддійська література оспівує відлюдництво, чернецтво, відмова від сім'ї, власності, презирство до всяких людським почуттям. Про "проясненій" "Дхаммапада" говорить: "Він не знаходить задоволення навіть у небесних задоволеннях. Повністю просвітлений учень радіє тільки знищення бажань ".
Єдиним шляхом до спасіння оголошується "благородний серединний вісімковій шлях", що викладається в "четвертої благородної істини". Шлях цей складається з "праведного погляди, праведного прагнення, праведною промови, праведного дії, праведного життя, праведного зусилля, праведного споглядання (чи пам'яті), праведного самозаглиблення (або міркування)".
"Алмазна Сутра" - одне з головних творів буддійського канону в його махаянистской варіанті (махаяна - "велика колісниця" - назва одного з основних напрямків буддизму, яке поширене на північ від Індії). Канон буддистів всіх шкіл складається з трьох частин: Віная (чернечі правила), Сутра (вислови Будди Шак'ямуні, звернені до його учням) і Абхідхарма (філософські тексти). Кожна з цих частин дуже велика за обсягом. Так в тибетському буддійському каноні сутри займають 44 томи.
Канон махаяни відрізняється від священних книг хінаяни ("малої колісниці", південного буддизму) початкової езотерічностью. Переказ махаяни свідчить: коли учні покійного Шак'ямуні в місті Раджагрихе (столиці давньоіндійського царства Магадха) формували канон хінаяни, на горі Вімаласвабхава поблизу Раджагріхі зібралися бодхісаттви Ваджрапані, Майтрейя, Манджушрі. На своєму небесному соборі вони записали вчення Будди більш повно, ніж це могли зробити звичайні люди.
Що стосується конкретних махаянистской текстів, то вони дійшли до нас в пізнішій редакції. У пошуках їх найдавніших варіантів ми часто звертаємося до тибетського спадщини. Але буддизм в Тибеті отримав широке поширення тільки в YII столітті, і багато текстів махаяни сходять до інших першоджерел, насамперед санскритським і китайським. Це відноситься і до "Алмазної Сутри", яка отримала свій канонічний вигляд у середовищі китайських буддистів в IY столітті нашої ери. Її автором (чи редактором) називають Кумараджіву (343-413) - першого індійського буддиста, який познайомив китайців з вченням махаяни, а також додав закінченість і стрункість системі віровчення цієї буддійської школи в цілому. Незначні зміни вносилися в текст сутри і пізніше.
У повному санкрітском назві "Алмазної Сутри" (Ваджраччхедіка-праджня-параміта-сутра) відображена головна мета, що стоїть перед буддистом - досягнення нірвани. Важлива передумова досягнення цієї мети - придбання шести "досконалостей" ("параміт)": досконалості в щедрості, моральності, праведному старанності, терпіння, медитативної практики і в інтуїтивній мудрості, яка на санскриті називається "праджня".
Текст "Алмазної Сутри" не змінився за 17века, але те, що було зрозумілим тоді, тепер сприймається важко. Слід пам'ятати, що зміст "Алмазної Сутри" незмірно глибоко. Слово і значення, на яке воно вказує не одне і те ж. Смислове значення подібно багатогранного кристалу, до якого відносяться багато слів. Кожне слово вказує на одну з граней кристала, але не на сам кристал. У той же час межа поверхні кристала відноситься до кристалу, тому слово вказує на кристал. У YI столітті текст "Сутри" був розбитий на 32 пункти (параграфа). Сутра, що представляє собою як би об'єктивацію пробудженої свідомості автора тексту і засіб породження такого у читає, наповнена парадоксальними висловами, які як би тестують читача на розуміння тексту (для того, хто зрозумів, парадоксальність виявляється уявної).
Популярність "Ваджраччедікі" багато в чому пояснюється її лаконізмом в поєднанні з повнотою змісту та вираження праджняпарамітской доктрини. Ця доктрина ("праджня параміта" - інтуїтивна "премудрість, переводить на інший берег існування") почала формуватися в Індії на рубежі нашої ери і виявилася тісно пов'язаної з філософією школи мадх'яміка (шуньявада), яка до відома сенсі являє собою систематизоване і раціоналізована праджняпарамітское вчення .
Основні моменти навчання "Ваджраччхедіка" такі:
Не існує ніяких самодостатніх "своепріродних" сутностей-дхарм. З уявлення про реальність дхарм виростають всі інші хибні уявлення про реальність атмана (кит. по - субстанціальное "я"), особистості як субстанційної цілісності (санскр. пудгала; кит. Жень - "людина"), істоти (саттва; чжун шен) і душі (Джива; шоу Чже - досл. "довгожитель").
Всі ці уявлення (самдженя, сян) не представляють ніякої реальності і є лише ментальними побудовами, які її підміняють.
Наділений досконалої премудрістю бодхісаттва розуміє все це, інтуїтивно пізнає реальність як вона є, переживає тотожність сансари (лунь хуей) і нірвани (непань) і, керований цим знанням діє на рівні відносної, умовної істини, рятуючи живі істоти, хоча з точки зору вищої істини ні одна істота не може бути врятовано через хибність самого уявлення про наявність "істот", а також початкової звільненості, "спасенності" сущого - оскільки сансараіт нірвана тотожні.
Поняття "Будда" також з вищої точки зору не говорить ні про що, але і на рівні умовної істини його значення інше, ніж вважають люди, позбавлені мудрості: Будда - не прояснена людина, і "справжня реальність, як
вона є "," така істина всіх дхарм "(елементів буття).
"Ваджраччхедіка Праджня-параміти Сутра", відома в Європі як "Алмазна Сутра", належить до найбільш шанованим буддійським текстів далекосхідної традиції.
Заклик до безстрашності звучить у Тибетської "Книзі Великого Визволення", яка за формою - складний комплекс настанов і молитов, якими лама напучує вмираючого й мертвого. Головне завдання лами, який читає книгу, - показати вмираючому, що всі образи, що виникають перед ним, - "прояви" або "відображення" його власної свідомості. Образи "Книги Мертвих", як правило, неоднозначні, їх можна зрозуміти тільки через додаткові описи, суперечливі з позицій побутової логіки. Скажемо "порожнеча", в яку занурюється вмираючий, невіддільна від світлоносного, "вихідної яскравості" як основи буття. Однією з особливостей ритуалу вважається те, що людина слухає вказівки лами, перебуваючи в невидимому тілі. Настанови тибетських лам вражають точністю опису пограничних станів людського буття, і в цьому переконається кожен. Хто їх зазнав.
"Книга Великого Визволення" відноситься до числа так званих "таємних книг" За переказами, вони були оформлені вчителем Падмасамбхава у 8 столітті, потім заховані в таємних печерах і виявлені пізніше, в епоху розквіту буддизму Тибету.
Божества, описані в "Книзі Мертвих", сприймаються в буддійської традиції як втілення різних енергетичних проявів. "Книга Мертвих" описує і своєрідно тлумачить життєвий досвід людей. Чог'яма Трунгпа назвав її 2 Книгою простору ", яке вміщує і життя. І смерть,
Дійсно, бардо - проміжний стан - може мати місце не тільки після смерті, але і життєвих ситуаціях, наприклад, при захворюваннях і травмах. Розуміння, переживання цих станів покликане дати розуміння життя і смерті, перемогти стреси і страх.
Можливо, "Книга Великого Визволення" зацікавить не лише тих, хто займається буддизмом. По суті справи, це одягнений у формі буддійської символіки щирий і теплий заклик до безстрашності перед непізнаними глибинами людської психіки.
ВИСНОВОК
Таким чином, Буддизм - це сама древня релігія на планеті, яка виникла на багато століть раніше, ніж християнство та іслам. Буддизм і буддійська релігійна література відіграють величезну роль у суспільному, культурному та духовному житті народів багатьох країн.
Канонічних джерел-текстів буддійської релігійної літератури велика кількість. Буддійська література оспівує відлюдництво, чернецтво, відмова від сім'ї, власності, презирство до всяких людським почуттям.
Найважливішим літературним джерелом буддизму є твори під назвою Типитаки. Це збірники правил чернечого поведінки, і різні релігійно-повчальні розповіді, релігійно-філософські трактати і віршовані вислови.
Також одним з головних творів буддійського канону, найбільш шанованим буддійським текстом далекосхідної традиції є "Ваджраччхедіка Праджня-параміти Сутра", відома в Європі як "Алмазна Сутра". Існує ще безліч релігійної буддійської літератури, де викладена суть буддизму.
Про Буддизмі і буддійської релігійної літературі можна дізнатися того, хто зацікавиться цією древні релігією світу з великої кількості літературних джерел. До них можна віднести такі як "Буддизм" А. М. Кочетова, "Релігієзнавство" Ю.А. Калініна, Е.А. Харьковщенко та інші.